Текст книги "Станіслав Лем. Непереможний"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Це не звичайна планета класу суб-Дельта 92. Якби була такою, «Кондор» би не пропав. Оскільки на його борту були фахівці, не гірші й не кращі за нас, єдиним, що нам відомо напевно, є те, що їхні знання виявилися недостатніми для уникнення катастрофи. З цього висновок: мусимо дотримуватися третього ступеня процедури й дослідити суходіл та океан. Гадаю, слід розпочати геологічні буріння, а водночас зайнятися місцевою водою. Все інше було б гіпотезами; в цій ситуації ми не можемо дозволити собі таку розкіш.

– Гаразд, – Горпах стиснув щелепи. – Буріння в радіусі силового поля – не проблема. Цим займеться доктор Новік.

Головний Геолог кивнув.

– Щодо океану... Як далеко берегова лінія, Рогане?

– Близько двохсот кілометрів... – відповів навігатор, зовсім не здивований тим, що командир знає про його присутність, хоч і не бачив його: Роган стояв за кілька кроків позаду нього, біля дверей.

– Далекувато. Та вже не рухатимемо «Непереможного». Пане Рогане, візьмете стільки людей, скільки визнаєте за потрібне, Фітцпатріка чи ще когось із океанологів та шість резервних енергоботів. Поїдете з цим на берег. Діяти будете лише під силовим захистом; жодних екскурсій до моря, жодних занурень. Автоматами також прошу не розкидатись – їх у нас не надто багато.

Зрозуміло? Отже, можете починати. Ага, ще одне. Чи придатна місцева атмосфера для дихання?

Лікарі пошепотілися між собою.

– У принципі так, – сказав урешті Стормонт, але не зовсім переконливо.

– Що значить «у принципі»? Можна чи не можна дихати?

– Така кількість метану не залишиться без наслідків. За якийсь час відбудеться насичення крові й це може дати незначні прояви в мозку. Остовпіння... але аж за годину, може, за кілька.

– Чи не допоміг би якийсь поглинач метану?

– Ні, пане астрогаторе. Тобто нема сенсу виробляти поглиначі, бо їх слід було б часто міняти, а крім того, відсоток кисню все одно низький. Я віддав би перевагу кисневим апаратам...

– Гм. А ви, панове?

Вітте та Ельдярн кивнули головами. Горпах устав.

– Отож, починаємо. Рогане! Що із зондами?

– Зараз почнемо їх скидати. Чи можу я ще перевірити орбіти, доки не піду?

– Так, можете.

Роган вийшов, залишивши за спиною гомін лабораторії. Коли зайшов до рубки, сонце якраз сідало. Таке темне, що майже фіолетовий пурпур його диска викарбував на обрії з неприродною виразністю зазубрений контур кратера. Небо, густе зорями в цій околиці Галактики, здавалося тепер іще більшим. Чимраз нижче виблискували великі сузір’я, поступово зникаючи в пітьмі пустелі. Роган з’єднався з носовою пусковою супутників. Саме пролунав наказ про вистрілення першої пари фотосупутників. Наступні мали злетіти через годину. А завтра денні й нічні світлини обох півкуль планети повинні були дати образ усієї екваторіальної смуги.

– Мінута тридцять один... Азимут сім. Націлюю... – повторював у динаміку співучий голос. Зменшивши гучність, Роган відвернув крісло до контрольного табло. Він ніколи не признався б у тому, що його завжди вабила гра світла при вистріленні зонда на навколопланетну орбіту. Спочатку рубіново, біло й блакитно загорілися контрольні вогні бустера. Потім завуркотів стартовий автомат. Коли його гул несподівано обірвався, слабкий поштовх промайнув усім корпусом крейсера. І тієї ж миті пустеля на екранах посвітліла від фосфоричного блиску. З пронизливим, напнутим до краю громом, обливаючи рідний корабель потоком полум’я, мініатюрний снаряд вилетів із носової установки. Відблиск полум’я бустера, що віддалявся, чимраз слабше відбивався на узбіччях дюн, доки зовсім не зник. Уже й звук маленької ракети стих, натомість гарячкове сяйво охопило все табло. З несподіваним поспіхом із мороку виринали поздовжні вогники балістичного контролю, їм підморгували перлові лампочки дистанційного керування, потім з’явилися, мов новорічна гірлянда, сигнали про чергове відстрілювання використаних гільз, і врешті над усім цим веселковим мурашником запалав білий, чистий чотирикутник – знак, що супутник вийшов на орбіту. Посередині його сяючої білизною поверхні з’явився сіруватий острівець і тремтливе сяйво утворило цифру 67. Це була висота польоту. Роган ще раз перевірив елементи орбіти, але і перигей, і апогей містились у заданих параметрах. Отож у нього вже не було тут роботи. Він глянув на бортовий годинник, що показував вісімнадцяту, потім на необхідний тепер годинник місцевого часу – на ньому була одинадцята ночі. На мить заплющив очі. Його тішила ця «екскурсія» на узбережжя. Він любив працювати сам. Відчував сонливість і голод. Якусь мить думав, чи не зажити тонізуючу таблетку. Але вирішив, що достатньо вечері. Встаючи, зрозумів, наскільки втомився, здивувався, і вже цей подив трохи отямив його. Поїхав униз до їдальні. Там уже були його нові люди – двоє водіїв транспортерів на повітряній подушці, зокрема Ярґ, якого він любив за постійний добродушний гумор, а також Фітцпатрік з двома колегами, Брозою та Кехліном. Вони закінчували вечерю, коли Роган щойно замовляв гарячу зупу, виймав зі стінного роздавача хліб і пляшки безалкогольного пива. Із цим усім, складеним на таці, він ішов до столу, коли підлога легко здригнулася. «Непереможний» вистрелив наступного супутника.

Командир не дозволив їхати вночі. Тому вирушили о п’ятій за місцевим часом, перед сходом сонця. З огляду на продиктований необхідністю початок маршу, а також його марудну повільність такий лад називали процесією. Його очолювали і замикали енергоботи, які своїм еліпсоподібним силовим полем охороняли всі внутрішні машини – універсальні на повітряній подушці, транспортери із радіостанціями і радаром, кухню, транспортер із саморегульованим герметичним житловим бараком та малий лазер безпосереднього враження на гусеницях, який усі звали шилом. Роган разом із трьома вченими був на передньому енергоботі. Це незручно, бо сидіти втрьох тісно, та принаймні створювалась ілюзія нормальної подорожі. Швидкість доводилося узгоджувати з рухом найповільніших машин процесії, саме енергоботів. Подорож важко було назвати вишуканим задоволенням. Гусениці гарчали і грузли в піску, турбіни двигунів завивали, мов комарі завбільшки як слон, відразу за сидіннями з решіток виривалося повітря з радіаторів, а весь енергобот хилитався, наче тяжка шлюпка на хвилях.

Чорна голка «Непереможного» швидко сховалася за обрієм. Якийсь час вони йшли у горизонтальних променях холодного й червоного, ніби кров, сонця крізь монотонну пустелю, поступово піску меншало, натомість з нього виступали скісні скелясті плити, котрі доводилось об’їжджати. Кисневі маски разом із завиванням двигунів не заохочували до розмови. Усі уважно стежили за обрієм, та краєвид був увесь час однаковим – нагромадження скель і великі обвітрені брили. У якомусь місці рівнина почала переходити у схил, і на дні дуже пологої котловини стало видно тоненький, наполовину пересохлий струмок, блискуча вода якого відбивала червоне світло. Високі береги, котрі тягнулися терасами обабіч потічка, свідчили, що інколи він ніс чимало води. Похід зробив невелику затримку, щоб дослідити воду. Вона була цілком чистою, жорсткуватою, з домішкою окислів заліза та ледь помітним слідом сірки.

Прибульці рушили далі, тепер дещо швидше, бо гусениці мали краще зчеплення з кам’янистим ґрунтом. Із заходу височіли невеликі урвиська. Остання машина підтримувала постійний зв’язок з «Непереможним», антени радарів оберталися, зв’язківці, поправляючи свої навушники, не відривалися від екранів, гризучи сухарики концентратів; часом з-під котроїсь із машин на повітряній подушці з гуком вилітав камінь, мовби вистрелений малою аеродинамічною трубою, і скакав, наче оживши, до куп каміння. Потім шлях перегородили невисокі узгір’я, лисі та голі. Не зупиняючись, вони взяли трохи проб, і Фітцпатрік крикнув Роганові, що кремінь має органічне походження. Нарешті, коли чорно-синя лінія перед ними перетворилася на водне дзеркало, вони знайшли і вапняк. Скрегочучи по малих, пласких камінцях, з’їхали до берега.

Гарячий подих машини, скрипіння гусениць, завивання турбін – усе це раптом стихло, коли океан, зблизька зеленкавий і на вигляд цілком земний, опинився за сто метрів. Довелося здійснювати складні маневри, щоб, захищаючи робочу групу силовим полем, провести передовий енергобот до води на достатню глибину. Попередньо законопачена машина, керована з другого енергобота, увійшла у хвилі, збурюючи й пінячи їх, доки не стала ледь видним темнішим місцем у глибині води; щойно тоді на сигнал, висланий з центрального пункту, затоплений колос висунув над водою емітер Дірака, і коли поле стабілізувалося, вкриваючи своєю невидимою сферою частину берега та прибережної води, розпочали відповідні дослідження.

Океан був дещо прісніший, аніж земні; аналізи, проте, не виявили нічого сенсаційного. Через дві години вони знали більш-менш стільки ж, як і на початку. Тому вислали у відкрите море два телевізійних зонди, керовані дистанційно, і з центрального пункту стежили на екранах за їхнім рухом. Однак лише коли вони опинилися за горизонтом, сигнали принесли першу важливу інформацію. В океані жили якісь організми, за формою схожі до кістково-скелетних риб. Але, помітивши зонди, вони кидалися врозтіч із шаленою швидкістю, шукаючи порятунку в глибині. Ехолоти встановили глибину океану в місці, де натрапили на перших живих істот, – півтораста метрів.

Броза вперся, що мусить мати принаймні одну таку рибину. Тому почали полювання, зонди гналися за тінями, котрі звивались у зеленкавому мороці, стріляючи електричними зарядами, однак ті, буцімто риби, виявляли несподівану схильність до маневрів. Лише після кільканадцяти пострілів удалося поцілити в одну з них. Зонд, який ухопив її у свої мацаки, негайно скерували до берега, а Кеглін та Фітцпатрік тим часом маневрували другим, збираючи проби ворсинок, що коливалися в глибині хвиль, які здалися їм чимось на кшталт місцевих водоростей чи мікроорганізмів. Урешті скерували зонд на саме дно, на глибину чверть кілометра. Сильна донна течія значно ускладнювала керування зондом, який постійно зносило на велике скупчення підводних каменів. Та врешті вдалося кілька з них перевернути і, як припускав Кеглін, під їхнім захистом містилася колонія гнучких створінь з китицями.

Коли обидва зонди повернулись у сферу поля й біологи взялися до роботи, в спорудженому за той час баракові, де врешті можна було зняти остогидлі маски, Роган, Ярґ і п’ятеро інших спожили першу теплу їжу за цей день.

Час до вечора вони провели у збиранні проб мінералів, вивченні придонної радіоактивності, вимірюванні інсоляції та сотні інших марудних занять, які, одначе, слід було виконати сумлінно й навіть педантично, щоб вони дали реальні результати. Надвечір усе можливе було зроблене, і Роган, коли його викликав Горпах з «Непереможного», зі спокійним сумлінням підійшов до мікрофона. Океан наповнювали живі створіння, та всі до одного уникали прибережної зони. Організм дослідженої рибини не виявив чогось особливого. Еволюція, за орієнтовними даними, тривала на планеті багато сотень мільйонів років. Виявили велику кількість зелених водоростей, що пояснило наявність кисню в атмосфері. Поділ світу живих організмів на рослини й тварин був типовим; типовою була й скелетна структура хребетних. Єдиною відмінністю упійманої риби від земних відповідників, яку біологам удалося знайти, було особливе відчуття, що реагувало на ледь помітні зміни напруги магнітного поля. Горпах наказав усій групі якнайшвидше повертатись, і коли вже закінчував розмову, повідомив, що є новини: правдоподібно, вдалося встановити місце приземлення «Кондора».

Таким чином, хоча біологи і протестували, стверджуючи, що й кількох тижнів подальших досліджень їм було б замало, барак склали, запустили двигуни, й колона рушила на північний захід. Роган не міг переповісти товаришам жодних подробиць про «Кондора», бо й сам їх не знав. Хотів якнайшвидше опинитися на кораблі, бо припускав, що командир дасть нове, можливо, багатше на якісь відкриття, завдання. Зрозуміло, тепер слід було якнайперше дослідити місце можливого приземлення «Кондора». Роган витискав з машин усю потужність, тому вони поверталися під ще жахливіший скрегіт каміння, що перемелювали гусениці. Коли настала темрява, увімкнули великі фари машин; картина була незвичною і навіть грізною – рухомі стовпи світла щомиті вихоплювали з темряви потворні обриси велетнів, що буцімто рухались, які виявлялися тільки скелями-свідками, останніми залишками вивітреного гірського хребта. Кілька разів довелося затриматися біля глибоких тріщин, що зяяли в базальті. Та врешті, за добрих півгодини, вони побачили освітлений зусібіч, мов на параді, сяючий звіддалік, наче металева вежа, корпус «Непереможного». По всьому периметру силового поля в усі боки снували незліченні машини; з них вивантажували припаси, пальне; групи людей стояли під трапом у сліпучому світлі юпітерів. Уже здалеку до гурту дослідників долинув відголос цього невпинного мурашника. Над світловими стовпами височів мовчазний, плямисто освітлений корпус крейсера. Блакитні вогні сповістили, де буде вільний шлях крізь силову огорожу, і вкриті товстим шаром дрібненької куряви машини одна за одною в’їхали всередину великого кола. Роган, щойно зістрибнувши на землю, відразу гукнув до того, хто стояв найближче, впізнавши у ньому Бланка, й запитав, що з «Кондором».

Але боцман нічого не знав про це відкриття. Роган довідався від нього небагато. Перед тим, як згоріти в густих шарах атмосфери, чотири супутники передали одинадцять тисяч світлин, котрі прийняло радіо. І, в міру їхнього надходження, зображення наносили на спеціальні витравлені плити у картографічній каюті. Щоб не тратити часу, Роган покликав техніка-картографа Еретта до себе і, приймаючи душ, водночас розпитував його про все, що відбулося на кораблі. Еретт був одним із тих, які вишукували «Кондора» на фотографічній смузі. Це зернятко сталі в океанах піску шукали водночас близько тридцяти осіб, окрім планетологів, для цього мобілізували картографів, операторів радарів та всіх бортових пілотів. Усю добу вони позмінно переглядали новий фотографічний матеріал, фіксуючи координати кожного підозрілого пункту планети. Та новина, яку переказав Роганові командир, виявилася помилкою. За корабель прийняли височенну верхівку скелі, що відкидала тінь, надзвичайно схожу на правильну тінь ракети. Таким чином, про долю «Кондора» і далі нічого не знали.

Роган хотів доповісти командирові, але той уже пішов відпочивати. Отож він подався до себе. Попри втому, довго не міг заснути. А коли прокинувся, астрогатор доручив йому через Баллміна, керівника планетологів, передати весь зібраний матеріал до головної лабораторії. О десятій ранку Роган відчув такий голод, – бо ще не їв сніданку, – що опустився на другу палубу до малого буфету операторів радара, і тут, коли вже допивав, стоячи, каву, до нього підскочив Еретт.

– Ну, що, знайшли? – кинув, побачивши збуджене обличчя картографа.

– Ні. Але ми знайшли щось більше. Ходіть негайно – вас кличе астрогатор...

Роганові здавалося, що скляний циліндр ліфта повзе неймовірно поволі. У тьмяній кабіні панувала тиша, чути було шурхіт електричних контактів, з друкувального апарата випливали чимраз нові, лискучі від вологи світлини, але ніхто не звертав на них уваги. Двоє техніків видобули зі стінної кишені щось на кшталт проектора й погасили решту світла у той момент, коли Роган відчинив двері. Він зауважив серед інших білу голову астрогатора. Наступної миті екран, що спустився зі стелі, спалахнув сріблом. У тиші зосереджених віддихів Роган підійшов, наскільки зміг, до великої світлої площини. Світлина була не найкращої якості, до того ж чорно-біла. На ній в оточенні дрібних, безладно розкиданих кратерів виділялося голе плоскогір’я, яке з одного боку уривалося так рівно, мовби гори там обрізав якийсь велетенський ніж; це була берегова лінія, бо решту світлини заповнювала одноманітна темінь океану. На певній відстані від цього урвища простягалася мозаїка не дуже виразних форм, у двох місцях закрита смугами хмар та їхніми тінями. Але й так не викликало сумніву, що особлива формація з деталями, прикритими хмарами, не є геологічним витвором.

«Місто...» – подумав збуджено Роган, але не сказав цього вголос. Усі далі мовчали. Технік біля проектора марно намагався збільшити різкість зображення.

– Чи були перешкоди з прийомом? – пролунав у загальній тиші спокійний голос астрогатора.

– Ні, – відповів з темряви Баллмін. – Прийом був чистим, але це одна з останніх світлин третього супутника. Через вісім хвилин після її передачі він перестав відповідати на сигнали. Припускаю, світлина була зроблена об’єктивами, вже пошкодженими підвищенням температури.

– Асцензія камери над епіцентром була не більшою за сімдесят кілометрів, – додав інший голос, що належав, як здалося Роганові, одному з найталановитіших планетологів – Мальте. – Та, правду кажучи, я б оцінив її у п’ятдесят п’ять – шістдесят кілометрів... Прошу поглянути... – його силует почасти затулив екран. Він приклав до зображення прозорий пластиковий шаблон із вирізаними в ньому кружечками і приміряв його по черзі до кільканадцяти кратерів у другій половині світлини.

– Вони виразно більші, ніж на попередніх світлинах. Зрештою, – додав Мальте, – це не має особливого значення. Так чи інакше...

Він не закінчив, але всі зрозуміли, що хотів сказати: небавом перевірять точність фотографії, коли досліджуватимуть цю околицю планети. Якусь мить усі приглядалися до зображення на екрані. Роган уже не був такий певний, що бачить місто, а не його руїни. Про те, що геометрично правильна форма давно вже покинута, свідчили тонкі, мов риски, хвилясті тіні дюн, які з усіх боків оточували складні форми, а деякі з них майже цілком тонули в піщаному припливі пустелі. Надто геометричні образи цих руїн ділила на дві нерівні частини чорна зигзагоподібна лінія, що розширювалась у глиб континенту – сейсмічна тріщина, котра розколола навпіл деякі з великих «будівель». Одна, що явно впала, утворила своєрідний міст, який зачепився кінцем за протилежний берег тріщини.

– Попрошу світло, – пролунав голос астрогатора. Коли воно спалахнуло, глянув на диск настінного годинника.

– Через дві години стартуємо.

Залунали розрізнені голоси; найенергійніше протестували люди Головного Біолога, які під час пробних бурінь зайшли свердловинами на двісті метрів у глиб ґрунту. Горпах махнув рукою, обриваючи дискусії.

– Усі машини повертаються на борт. Здобуті матеріали прошу законсервувати. Перегляд світлин і решта аналізів мають відбуватися своїм трибом. Де Роган? Ага, ви тут. Добре. Ви чули, що я сказав? За дві години всі люди мають бути на стартових позиціях.

Операція завантаження усіх машин відбувалася поспіхом, але системно. Роган не відповідав на благання Баллміна, котрий просив лише п’ятнадцять хвилин для завершення буріння.

– Ви чули, що сказав командир, – повторював направо і наліво, підганяючи монтажників, які під’їжджали великими машинами до викопаних ровів. Бурильні установки, тимчасові помости з решіток, резервуари з паливом по черзі переміщалися у вантажні люки; коли про виконані роботи свідчив хіба що розритий ґрунт, Роган з Вестерґардом, заступником Головного Інженера, ще раз на всяк випадок обійшли місця робіт. Потім люди зникли всередині корабля. Щойно тоді заворушився пісок на далекому периметрі, викликані по радіо, низкою поверталися енергоботи, ховаючись у кораблі, який втягнув досередини, під броньовані плити, трап і вертикальну шахту пасажирського ліфта. Ще кілька митей корабель залишався нерухомим, потім одноманітне виття вихору заглушив металевий свист стиснутого повітря, яким продували дюзи. Клуби куряви огорнули днище, серед них замиготіли зелені імпульси, змішуючись із червоним світлом сонця, і на фоні невмовкаючого грому, що струсонув пустелю та сотню разів відбився від навколишніх скель, корабель поволі піднявся у повітря, щоб, залишаючи за собою випалене коло скель, перетворені на скло дюни й шмаття конденсату, зникнути з неймовірною швидкістю у фіолетовому небі. Невдовзі після того, як останній слід його шляху, позначеного білуватою лінією пари, розтанув ув атмосфері, а рухливі піски почали накривати голу скелю й заповнювати покинуті рови, із заходу насунула темна хмара. Пливучи низько над поверхнею, вона розширилася, клубочачись раменами, оточила місце приземлення й зависла нерухомо. Так тривало якийсь час. Коли сонце вже добре схилилося до заходу, на пустелю з хмари почав падати чорний дощ.