Текст книги "Станіслав Лем. Непереможний"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

– Це він! Це він! – почулися крики серед тих, що бігли. Вони по черзі зникали в ліфтах, двері з шипінням зачинялися, обслуга тупотіла крутими сходинками, не дочекавшись своєї черги. Але крізь мішанину голосів, заклики, свистки боцманів, невпинний звук сигнальних сирен і тупотіння з горішньої палуби долинув інший, беззвучний, але тим потужніший струс наступного удару. Світло в коридорах блимнуло й заясніло знову. Роган ніколи не думав, що ліфт може їхати так довго. Він стояв, навіть не усвідомивши, що все ще з усіх сил притискає кнопку, а поруч з ним був уже лише один чоловік, кібернетик Лівій. Ліфт зупинився, і Роган, вибігаючи з нього, почув найтонший, який тільки можна уявити, свист, верхні регістри котрого, він це знав, вже не сприймало людське вухо. Це був наче зойк усіх відразу титанових стиків крейсера. Він смикнув двері рубки, зрозумівши, що «Непереможний» відповів вогнем на вогонь.

Та це вже був, власне кажучи, кінець бою. Перед екраном, на його яскравому тлі, стояв чорний і великий астрогатор; горішні лампи були вимкнуті, можливо, навмисно – а крізь смуги, що бігли екраном згори вниз, розмиваючи всю площину поля зору, виднівся (унизу – вгрузлий у землю, вгорі – гігантський, животатий, з клубами, що повзли в усі напрямки, на перший погляд зовсім не рухомий) гриб вибуху, який розбив на атоми і знищив «Циклопа» у потрійному периметрі. У повітрі ще висіло страхітливе, дзенькотливе тремтіння, крізь яке чувся монотонний голос техніка:

– Двадцять і шістдесят, в пункті Нуль... Дев’ять і вісімдесят в периметрі... Один і чотири двадцять два в полі...

Маємо 1420 рентгенів в полі, тобто випромінювання пробило силове поле... – зрозумів Роган. Він не знав, що таке взагалі могло статися. Так коли глянув на циферблат головного розподільника потужності, зрозумів, який заряд використав астрогатор. Цією енергією можна було закип’ятити внутрішньоконтинентальне море середніх розмірів. Ну що ж – Горпах волів не ризикувати повторним пострілом. Може, переборщив, але тепер у них, принаймні, був лише один супротивник.

А на екранах тим часом з’являлося незвичайне видовище: кучерявий, а водночас багатоголовий верх гриба палав усіма барвами веселки: від найсріблястішої зелені аж до глибоких вишневих і кармінових відтінків червоного. Пустелі – Роган помітив це щойно – взагалі не було видно. Її, мов густою імлою, затягнув пісок, піднятий угору на кількадесят метрів. Він там і залишався, коливаючись, та ніби перетворився на справжнє море. А технік далі повторював наступні числа:

– Дев’ятнадцять тисяч у пункті Нуль... вісім і шістсот в периметрі... один і один, і нуль два в полі...

Перемогу, здобуту над «Циклопом», супроводжувала глуха мовчанка, бо тріумфувати через знищення власної, та ще й найсильнішої одиниці, якось не випадало. Люди почали розходитися, у той час як гриб вибуху дедалі ріс в атмосфері і раптом загорівся на верхівці новою гамою барв, тим разом поцілений променями сонця, яке ще стояло над обрієм. Він уже вийшов над найвищі шари крижаних хмар і високо над ними зробився лілійно-золотим, бурштиновим та платиновим; ці відблиски хвилями розходилися з екранів на всю рубку, яка мінилася, ніби на білих емальованих пультах хтось порозтирав барви земних квітів.

Роган здивувався ще раз, побачивши одяг Горпаха. Астрогатор стояв у плащі – сніжно-білому парадному плащі, який одягав востаннє під час прощальних урочистостей на Базі. Мабуть, ухопив перше-ліпше з одягу, що трапилось на око. Заклавши руки у кишені, з настовбурченим на скронях сивим волоссям, він обвів поглядом присутніх.

– Колего Роган, – сказав несподівано м’яким голосом, – зайдіть до мене.

Роган наблизивсь та мимоволі виструнчився, тоді астрогатор повернувся і рушив до дверей. Так ішли, один за одним, коридором, а крізь вентиляційні отвори в шумі потоку повітря чути було глухе і мовби гнівне шемрання людської маси, що заповнювала нижчі палуби.

Розмова

Роган увійшов до каюти астрогатора, не здивований цим запрошенням. Щоправда, він бував тут рідко, але після свого самотнього повернення на Базу в кратері його викликали на борт «Непереможного», і Горпах прийняв його власне тут. Такі запросини, як правило, не віщували нічого доброго. Хоча тоді Роган був надто вражений катастрофою у яру, щоби боятися гніву астрогатора. Щоправда, той не дорікнув йому жодним словом, лише дуже прискіпливо випитував про обставини, що супроводжували напад хмари. У розмові брав участь доктор Сакс, який висловив припущення, що Роган уцілів, бо перебував у «ступорі» – остовпінні, котре приглушує імпульсну активність головного мозку. Тому хмара вирішила, що він уже нешкідливий, один із вражених. Щодо Ярґа, нейрофізіолог вважав, що водія врятував цілковитий випадок, бо, втікаючи, він опинився поза зоною атаки. Тернер, натомість, який майже до кінця намагався захищати себе й інших, стріляючи з лазерів, хоча й поводився відповідно до свого обов’язку, але, що парадоксально, саме це й стало згубою, бо його мозок працював нормально, чим привернув увагу хмари. Звісно, вона була сліпою, в людському розумінні, і жива істота становила для неї лише певний рухомий об’єкт, що заявляє про свою присутність електричними потенціалами кори мозку. З Горпахом і лікарем вони навіть розглядали можливість захисту людей способом уведення їх у стан «штучного остовпіння». Для цього мали б застосувати відповідний хімічний препарат, але Сакс визнав, що такі ліки діяли б із дуже великим запізненням, якби виникла справжня потреба «електричного камуфляжу», з іншого боку – не можна висилати людей на операцію в стані ступору. Зрештою – всі ці дослідження не дали конкретних результатів. Роган подумав, що Горпах, можливо, хоче ще раз повернутися до тієї справи.

Він зупинився посеред каюти, удвічі більшої за його власну. У стіні вона мала безпосереднє сполучення з рубкою і низку мікрофонів внутрішнього зв’язку; більше ніяких ознак, що тут роками жив командир корабля, не помічалося. Горпах скинув плащ. Під ним були штани й сітчаста сорочка. Крізь її вічка проступало густе, сиве волосся на його широких грудях. Він сидів трохи боком до гостя, тяжкими руками спирався на столик, на якому не було нічого, крім книжечки, оправленої в потерту шкіру, якої Роган ще не бачив. Перевівши погляд з цього фоліантика на свого командира, Роган побачив його наче вперше. Це був смертельно втомлений чоловік, який навіть не намагався приховати перед ним тремтіння руки, піднятої до чола. У цей момент Роганові сяйнула думка, що він взагалі не знає Горпаха, під командою якого служив уже четвертий рік. Він ніколи не замислювався, чому в каюті астрогатора нема нічого особистого, жодної з тих дрібних речей, часом дивних або наївних, які люди беруть у космос на пам’ять про дитинство чи дім. Цієї миті Роганові здалося, що він зрозумів, чому Горпах нічого не мав, чому на стінах не було якихось старих фотографій з обличчями близьких, які залишилися на Землі. Командир не потребував нічого подібного, бо весь був тут – і Земля не була йому домом. Та, може, жалкував про це тепер, уперше в житті? Його важкі плечі, спина і шия не виказували старості. Старою була лише шкіра на руках, груба, з нечисленними зморшками на кісточках пальців, яка біліла, коли їх згинав. Він дивився на легке тремтіння руки з байдужим, на перший погляд, інтересом, ніби констатував щось, що доти було йому чуже. Роган не хотів на це дивитися. Але командир, ледь схиливши голову, глянув йому в очі і з якоюсь майже соромливою усмішкою буркнув:

– Я переборщив, так?

Рогана спантеличили не так ці слова, як тон і вся поведінка астрогатора. Він не відповів. Далі стояв, а господар, потерши широкою долонею волохаті груди, прорік:

– А може, це й краще?..

За кілька секунд додав з незвичною для себе щирістю:

– Я не знав, що робити.

Це було вражаюче. Роган ніби відчував, що астрогатор упродовж якогось часу є таким самим безпорадним, як вони всі, але в цей момент він усвідомив, що це відчуття не було переконливим, бо, в принципі, він вірив, що астрогатор бачить на кілька ходів уперед, ніж будь-хто інший, – так мусило бути. І от раптом постать командира відкрилася йому наче подвійно. Роган бачив наполовину оголений торс Горпаха, стомлене тіло з тремтячими руками, – це важко вкладалося в голові, а водночас він почув слова, що підтверджували його первинне переконання.

– Сідай, чоловіче, – сказав командир.

Роган сів. Горпах устав, підійшов до умивальника, хлюпнув водою на обличчя й шию, витерся швидко й похапцем, натягнув куртку, застібнув її та сів навпроти колеги. Дивлячись йому в обличчя своїми блідими, ніби трохи слізливими очима, він нерішуче запитав:

– А як там з тим твоїм... імунітетом? Тебе досліджували?

«Отже, йдеться про це», – майнуло в голові Рогана. Він гмикнув.

– Звісно, лікарі мене вивчали, але нічого не виявили. Правдоподібно, Сакс мав рацію із тим ступором.

– Еге ж. Більше нічого не казали?

– Мені нічого. Але я чув... Вони міркували над тим, чому хмара атакує людину лише раз, а потім залишає на розсуд долі.

– Це цікаво. І що?

– Ляуда вважає, що хмара відрізняє нормальних від уражених завдяки різниці електричної активності мозку. У враженого мозок виявляє таку активність, як у новонародженого. В кожному разі – дуже схожу. Здається, що я був саме в такому остовпінні, принаймні картина дуже подібна. Сакс припускає, що можна б зробити тоненьку металеву сіточку. Сховати її у волоссі... вона подавала б слабкі імпульси, саме такі, як мозок враженого. Щось типу «шапки-невидимки», і таким чином можна було б маскуватися перед хмарою. Але це лише припущення. Невідомо, чи таке вдалося б. Учені хотіли б провести кілька експериментів. Але в них нема достатньої кількості тих кристаликів – та й тих, які мав забрати «Циклоп», ми не отримали...

– Ну добре, – зітхнув астрогатор. – Я не про це хотів з тобою поговорити... Те, про що буде мова, залишиться між нами. Так?

– Так... – повільно відповів Роган, і напруження повернулося. Астрогатор не дивився на нього, мовби не знаючи, з чого почати.

– Я ще не вирішив, – сказав різко. – Хтось інший на моєму місці кинув би монетку. Повертатися – не повертатися... Але я не хочу. Знаю, як часто ти не погоджуєшся зі мною...

Роган відкрив рота, але співрозмовник обірвав його слова в зародку легким помахом руки.

– Ні, ні... Отже, маєш шанс. Я тобі його даю. Ти вирішиш. Я зроблю, що ти скажеш.

Поглянув йому в очі та відразу ж прикрив погляд важкими повіками.

– Як це... я? – пробурмотів Роган. Він сподівався всього, але не цього.

– Так, саме ти. Звісно, ми домовилися: це залишиться між нами. Ти ухвалиш рішення, а я його виконаю. Відповідатиму за це перед Базою. Вигідні умови, чи не так?

– Пан каже це... серйозно? – запитав Роган, аби тільки виграти час, бо й так знав, що це правда.

– Так. Аби я тебе не знав, дав би тобі час. Проте знаю, що ти ходиш і думаєш своє... що давно уже вирішив... але ж із тебе цього не витягнеш. Тому скажеш мені тепер і тут. Це наказ. На цю мить ти стаєш командиром «Непереможного»... Не хочеш відразу? Добре. Маєш хвилину часу.

Горпах устав, підійшов до умивальника, потер долонею щоки, аж заскрипіла під пальцями сива щетина, і почав, мовби нічого не трапилося, голитися електричною машинкою. Дививсь у дзеркало.

Роган бачив його і водночас не бачив. Першим його відчуттям був гнів на Горпаха, який учинив так брутально, даючи йому право, а точніше, обов’язок ухвалити рішення, скувавши його обіцянкою, а водночас наперед беручи на себе всю відповідальність. Роган знав його достатньо, тому не сумнівався: усе це було продумане, і тепер нічого вже не змінити. Секунди спливали, й треба було вирішувати, за мить, тепер, а він нічого не знав. Усі аргументи, які так охоче кинув би астрогаторові в обличчя, котрі складав для себе, наче залізні цеглини, під час нічних роздумів, тепер зникли. Четверо людей не жили – майже напевно. Якби не це «майже», не треба було б нічого обговорювати, аналізувати, вони просто відлетіли б на світанку. Але тепер це «майже» почало в ньому розростатися. Доки був поруч із Горпахом, уважав, що повинні негайно стартувати. Тепер відчував, що такий наказ він не віддасть. Знав, що це був би не кінець справи Реґіс, а її початок. Це не мало нічого спільного з відповідальністю перед Базою. Ті четверо людей залишились би на кораблі, й уже ніколи не було б так, як раніше. Екіпаж хотів повертатися. Та він пригадав свою нічну мандрівку й зрозумів, що за якийсь час вони почали би про це думати, а потім і говорити. Сказали б: «Бачили? Покинув чотирьох людей і стартував». І нічого, крім цього, не рахувалося б. Кожен із них мусив знати, що інші не покинуть його – за жодних обставин. Що можна програти все, але треба мати екіпаж на борту – живих і мертвих. Цього принципу не було в регламенті. Проте якби так не діяли, ніхто б не міг літати.

– Слухаю? – сказав Горпах. Він відклав машинку й сів навпроти нього.

Роган облизав уста.

– Треба спробувати...

– Що?

– Знайти їх...

Сталося. Він знав, що астрогатор йому не заперечить. Тепер він був абсолютно певним, що Горпах саме на це й розраховував: він зробив це навмисно. Щоб не бути самотнім, зважившись на ризик?

– Тих. Розумію. Гаразд.

– Але нам потрібен план. Якийсь спосіб, розумний...

– Розумними ми були досі, – сказав Горпах. – Результати ти знаєш.

– Можна щось сказати?

– Слухаю.

– Сьогодні вночі я був на нараді стратегів. Тобто, чув... зрештою, це несуттєво. Вони розробляють різні варіанти анігіляції хмари... але ж завдання полягає не в тому, щоб її знищити, а щоб відшукати тих чотирьох. Тому при антипротоновій атаці, якщо навіть хтось із них досі живий, то з другого такого пекла не вийде точно. Ніхто. Це неможливо...

– Я теж так гадаю, – спроквола мовив астрогатор.

– Ви теж? Це добре... і що?

Горпах мовчав.

– Чи вони... чи знайшли якесь інше вирішення?

– Вони? Ні.

Роган хотів іще щось запитати, але не зважився. Слова завмерли на вустах. Горпах дивися на нього, наче чогось чекав. Але Роган не знав нічого – чи ж командир припускає, що він сам, на власну руку, зможе вигадати щось досконаліше за всіх учених, кібернетиків і стратегів, разом з їхніми електронними мізками? Це було нонсенсом. Однак той терпляче дивився на нього. Помовчали. Краплі води монотонно капали з крана, незвично лунко в цілковитій тиші. І з цієї мовчанки між ними народилося щось, що холодом війнуло по щоках Рогана. Далі все обличчя, тобто шкіра на ньому від шиї через щелепи почала стягатися, ставати мовби затісною, коли він дивився на повиті сльозою, невимовно старі зараз очі Горпаха. Він уже не бачив нічого, крім цих очей. Він уже знав.

Командир помалу кивнув головою. Ніби сказав «так». Розумієш? – питав погляд астрогатора. Розумію – відповів поглядом Роган. Та в міру того, як це переконання ставало в ньому дедалі очевиднішим, відчував, що цього не може бути. Що такого ніхто не має права вимагати від нього, навіть він сам. Отож далі мовчав. Мовчав, але тепер уже вдаючи, що нічого не здогадується, що не знає; він хапався за наївну надію: коли нічого не було сказане вголос, то те, що перейшло з очей в очі, можна заперечити. Можна збрехати, що це помилка – бо розумів, відчував, що Горпах ніколи сам йому такого не скаже. Але той бачив це, бачив усе. Вони сиділи нерухомо. Погляд Горпаха зм’як. Він уже висловлював не чекання й не змушував до відповіді, в ньому було лише співчуття. Наче казав: «Розумію. Добре. Нехай і так». Командир опустив повіки. Ще мить – і це невимовлене зникло б й обидва могли б поводитися так, ніби нічого й не сталося. Проте цей відведений погляд вирішив справу. Роган почув власний голос:

– Я піду, – сказав він.

Горпах важко зітхнув, але Роган, охоплений панікою, яку викликало в ньому сказане слово, не зауважив цього.

– Ні, – сказав Горпах. – Так не підеш...

Роган мовчав.

– Я не міг тобі цього сказати... пояснив астрогатор. – Ані навіть шукати добровольця. Не маю права. Але тепер ти сам знаєш, що ми не можемо так відлетіти. Тільки одна самотня людина може туди піти... і повернутися. Без шолома, машин, без зброї.

Роган ледве чув його.

– Тепер я викладу тобі мій план. Обдумаєш собі. Можеш його відкинути, бо все це ще залишається між нами обома. Я собі це уявляю так: кисневий апарат із силікону, ніяких металів. Вишлю туди дві розвідувальні машинки, без людей. Вони притягнуть до себе хмару, яка їх знищить. У той самий час поїде третя машинка з людиною. Власне в цьому найбільший ризик: треба під’їхати якомога ближче, аби не тратити часу на марш через пустелю. Запасу кисню вистачить на вісімнадцять годин. Отут у нас є фотограми всього яру й околиць. Вважаю, що не слід іти дорогою попередніх експедицій, краще під’їхати якомога ближче до північного краю плоскогір’я і звідти пішки спуститися скелями до горішньої частини ущелини. Якщо вони десь і є, то лише там. Там вони могли уціліти. Місцевість важкодоступна – багато гротів і розщелин. Якби ти знайшов усіх чи лише когось із них...

– Власне. Як їх забрати? – запитав Роган, відчуваючи якесь химерне задоволення. У цьому місці план похитнувся. Як легко жертвував ним Горпах...

– У тебе буде відповідний засіб, який трохи запаморочує. Зрозуміло, він знадобиться лише тоді, коли віднайдений не захоче іти добровільно. На щастя, вони можуть в цьому стані ходити.

«На щастя...» – подумав Роган. Стиснув кулаки під столом, обережно, щоб Горпах не помітив. Він зовсім не боявся. Ще ні. Усе це було надто нереальним...

– У разі, якби хмара... зацікавилася тобою, мусиш нерухомо лягти на землю. Я думав про якийсь препарат на цей випадок, але він діяв би зі значним запізненням. Залишається лише той захист голови, той електричний симулятор, про який говорив Сакс...

– Чи щось подібне вже є? – запитав Роган. Горпах зрозумів прихований сенс його питання. Але зберіг спокій.

– Ні. Але це можна зробити протягом години. Сіточку сховано у волоссі. Апаратик, що ґенерує ритми струму, буде вшитий у комір комбінезона. Тепер... Дам тобі годину часу. Я б дав і більше, але з кожною наступною годиною шанси на їхній порятунок зменшуються. Вони уже й так мізерні. Коли ти вирішиш?

– Я вже вирішив.

– Бовдуре. Чи ти не чуєш, що я тобі кажу? Це було лише для того, аби ти зрозумів, що нам іще не можна стартувати...

– Але ж ви знаєте, що я і так піду...

– Не підеш. Якщо я тобі не дозволю. Не забувай – я тут іще командир. Перед нами проблема, стосовно якої будь-чиї амбіції відходять на задній план.

– Розумію, – сказав Роган. – Пан не хоче, щоб я чувся змушеним?.. Гаразд. Якщо так... але те, що говоримо, надалі підлягає нашій домовленості?

– Так.

– У такому разі хочу знати, що пан зробив би на моєму місці. Поміняймося... Навпаки, ніж хвилину тому...

Горпах помовчав.

– А якби я тобі сказав, що не пішов би?

– То і я не піду. Але знаю, що пан скаже правду...

– То не підеш? Правда? Ні, ні... Знаю, що це не потрібно...

Астрогатор підвівся. За ним встав і Роган.

– Пан мені не відповів.

– Астрогатор дивився на нього. Він був вищим, значно більшим і ширшим у плечах. Його очі знову стали такими стомленими, як на початку розмови.

– Можеш іти, – сказав він.

Роган автоматично виструнчився і повернув до дверей. Тієї миті астрогатор зробив такий рух, ніби хотів його зупинити, взяти за плече, але Роган цього не помітив. Він вийшов, а Горпах застиг нерухомо біля дверей, що зачинилися, і довго стояв.

«Непереможний»

Два перші всюдиходики з’їхали з пандуса на світанку. Тіньові схили дюн були ще чорні після ночі. Поле відкрилося, пропускаючи машини, і замкнулося, блимаючи синіми вогниками. На задній сходинці третьої машинки, під самим днищем крейсера, в комбінезоні, без шолома й захисних окулярів, лише з малою маскою кисневого апарата на вустах, сидів Роган, охопивши коліна схрещеними руками, бо так йому було зручніше стежити за рухом секундної стрілки.

У лівій горішній кишені комбінезона лежали чотири ампулки зі шприцами, у правій – пласкі прямокутники харчового концентрату, кишені на колінах заповнювали дрібні інструменти: променевий датчик, малий магнітометр, компас і мікрофотограметрична карта місцевості, не більша за листівку, яку можна було розглядати через сильну лупу. Був перепоясаний сувоєм найтоншої пластикової линви, а весь його одяг практично позбавили будь-яких металевих деталей. Сітки з дротиків, схованої у волоссі, він зовсім не відчував – хіба що спеціально ворушив шкірою голови. Не чув також наявності струму в цих дротиках, але міг перевірити дію мікропередавача, зашитого в комір, приклавши до цього місця палець: твердий циліндрик періодично здригався, і його пульс можна було відчути на дотик.

На сході з’явилася червона смуга, і вже прокидався вітер, підрізаючи піщані верхівки дюн. Низька пилка кратера, що позначала лінію обрію, здавалося, поволі занурювалась у все яскравішу червінь. Роган підняв голову: його мали позбавити двостороннього зв’язку із кораблем, бо працюючий передавач негайно видав би його присутність. Але у вусі стирчав не більший за вишневу кісточку приймальний апаратик; «Непереможний» міг – принаймні час від часу – посилати йому свої сигнали. Якраз тепер апаратик заговорив, і це звучало так, ніби обізвався голос усередині його голови.

– Увага, Рогане. Це Горпах... Носові датчики фіксують зростання магнітної активності. Очевидно, всюдиходики вже під хмарою... Висилаю зонд...

Роган дивився в небо, що ставало все світлішим. Він не зауважив самого старту ракети, яка злетіла несподівано вертикально вгору, тягнучи за собою ледь помітну смугу білого диму, що зачепився за верхівку корабля, і помчала з шаленою швидкістю на північний схід. Минали хвилини. Вже половина важкого сонячного диска, наче гарбуз, сиділа на вінчику кратера.

– Невелика хмара атакує першу машину... – пролунав голос у його голові. – Друга поки що йде без перешкод... Перша наближається до скельного проходу... Увага! Цієї миті ми втратили контроль над першою. Так само й візуальний – її вкрила хмара. Друга підходить до повороту біля сьомого звуження... її не атакують... Почалося! Ми втратили контроль над другою, її вже вкрили... Рогане! Увага! Твоя машинка рушить за п’ятнадцять секунд – відтепер ти діятимеш на власний розсуд. Умикаю стартовий автомат – з Богом...

Несподівано голос Горпаха віддалився. Його замінило механічне клацання, що відраховувало секунди. Роган сів зручніше, вперся ногами, просунув рамено через електричну петлю, прикріплену до верхнього поруччя всюдиходика. Легка машина раптом здригнулася і плавно рушила вперед. Горпах тримав усіх людей усередині корабля. Роган був майже вдячний йому за це, бо не зніс би жодних прощань. Приторочений на сходинці верткого всюдиходика, він бачив лише величезну колону «Непереможного», що поступово зменшувалася; синій відблиск, який коротко замиготів на узбіччях дюн, сказав йому, що машина саме перетинає межу силового поля. Одразу ж після цього швидкість зросла, і руда хмара, піднята гумовими колесами, заступила весь обрій; він ледве бачив над нею просвіт неба. Це було не надто приємно – міг зазнати атаки, навіть не знаючи, коли. Отож, замість сидіти, як планувалося, він повернувся, устав і, тримаючись за поруччя, їхав стоячи на сходинці. Завдяки цьому міг дивитися поверх плаского даху автоматичної машини. Споглядав пустелю, що бігла навпроти. Всюдиходик ішов з максимальною швидкістю, часом підскакуючи у повітря, так що Роган мусив з усієї сили притискатися до його обшивки. Двигун працював майже нечутно, лише вітер свистів навколо голови, піщинки разили очі, а з обох боків машини здіймалися фонтани піску й утворювали непроникну стіну, отож Роган навіть не знав, коли вони опинилися за межами кратера. Мабуть, всюдиходик проскочив по одному з піщаних схилів його північного краю.

Несподівано Роган почув усе голосніший співучий сигнал; це працював передавач телезонда, вистреленого на таку висоту, що він не міг знайти його в небі, хоча й напружував зір. Той мусив піднятися дуже високо, аби не привернути уваги хмари, а водночас наявність зонда була необхідною – інакше корабель не міг би керувати рухом всюдихода. На тильну стінку машини спеціально вивели лічильник кілометражу – для полегшення орієнтації. Досі він проїхав дев’ятнадцять кілометрів і щомиті чекав появи перших скель. Але низький сонячний диск, який доти був з правого боку від нього і ледь червонів крізь збиту куряву, трохи пересунувся назад. Отже всюдиходик повертав наліво – Роган марно намагався оцінити, чи перебіг цього маневру узгоджується з попередньо накресленим курсом, а чи є більшим; це б означало, що в рубці помітили якийсь непередбачуваний маневр хмари і прагнуть запобігти небезпеці. За якусь мить сонце зникло за першим пологим скелястим гребенем. Потім знову з’явилося. У скісному освітленні краєвид виглядав диким і не схожим на той, який запам’ятався йому з останньої поїздки. Щоправда, тоді Роган оглядав місцевість з більшої висоти, з башточки транспортера. Раптом всюдиходиком почало кидати так немилосердно, що Роган кілька разів боляче вдарився грудьми об метал. Він мусив напружити всі сили, щоби шалені стрибки, яких не амортизували навіть гумові колеса, не скинули його з вузької сходинки. Колеса танцювали на каменюках, викидаючи високо у повітря щебінь, який з шумом летів униз по схилу; часом колеса завивали, буксуючи. Роганові здавалося, що ця пекельна їзда мала бути помітною на кілометри навколо, він почав задумуватися, чи не зупинити машину – трохи нижче плечей перед ним стирчала рукоятка виведеного назовні гальма – і зіскочити. Але тоді його б чекала багатокілометрова піша мандрівка, а це, своєю чергою, зменшило б і так мізерні шанси швидко добратися до мети. Заціпивши зуби, спазматично тримаючись за поруччя, котрі вже не видавалися йому такими надійними, як перше, Роган дивився примруженими очима над плоским чолом машини вгору схилу. Спів радіозонда часом стихав, однак апарат і надалі тримався над ними, тимчасом як всюдиходик спритно маневрував, оминаючи нагромадження каменюк, іноді нахилявся, пригальмовував і знову мчав на всю потужність під гору.

Лічильник показував 27 подоланих кілометрів. Накреслена на карті дорога налічувала 60, але насправді вона мала бути довшою, хоча б із огляду на невпинні зигзаги й повороти. Тепер від піску не лишилося й сліду; сонце, величезне, майже холодне, висіло тяжко і мовби грізно, усе ще торкаючись диском скелястої пилки. Машина, смикаючись, мов у лихоманці, запекло дерлася осипом, інколи сповзаючи разом із лавиною каміння, покришки вили й свистіли, безсило дряпаючи камінь на усе крутішому схилі. 29 кілометрів – крім співучого сигналу зонда – він не чув нічого. «Непереможний» мовчав; чому? Роганові здавалося, що окреслене чорнуватими лініями невиразне урвище, яке він бачить під червоним сонцем, є верхнім краєм яру, в котрий має зійти, але не тут, а значно вище, з півночі.

30 кілометрів. Поки що він не бачив ані сліду чорної хмари. Вона, очевидно, вже мала розправитися з обома висланими машинами. Чи просто покинула їх, удовольнившись тим, що відрізала від корабля, заблокувавши зв’язок? Всюдиходик кидався, мов навіжений звір; моментами гуркіт двигуна, що працював на максимальних обертах, стояв пасажирові в горлі. Темп усе спадав, однак він і так рухався на диво добре; може, слід було використати всюдихід на повітряній подушці? Але та машина була надто великою і тяжкою, окрім того, про це не варто й думати, якщо вже нічого не можна змінити...

Роган хотів глянути на годинник. Але не міг цього зробити – руку ні на мить не вдалося піднести до очей. Він намагався зігнутими колінами гасити жорсткі удари, від яких нутрощі підкидало вгору. Несподівано перед машини піднявся – і її стрімголов понесло вбік та вниз, гальма зойкнули, але щебінь уже летів з усіх сторін, дзвінко торохкочучи по плитах тонкої броні. Всюдиходик конвульсивно повернув, його закинуло, якусь мить він ішов боком по смузі осипу, врешті завмер...

Машина поволі вирівнялася і знову вперто поповзла ущелиною вгору. Тепер він уже бачив яр. Упізнав його по чорнуватих, схожих на ялівець, плямах огидних хащів, що укривали стрімкі скелі. Від берегів ущелини його відділяло десь півмилі, 34 кілометри...

Схил, який ще треба було подолати, виглядав як суцільне море хаотично нагромаджених брил. Здавалося неможливим, аби машина знайшла серед них дорогу. Він уже перестав вдивлятись у можливі проходи, оскільки й так не мав впливу на керування маневрами. Старався радше не спускати очей зі скель, що оточували ущелину. Звідти щомиті могла виповзти чорна хмара.

– Рогане... Рогане...Рогане... – почув він несподівано. Серце забилося швидше, бо впізнав голос Горпаха.

– Очевидно, всюдиходик не довезе тебе до мети. Звідси ми не годні оцінити нахил яру з достатньою точністю, але здається, що можеш проїхати ще якихось п’ять-шість кілометрів – коли машина зупиниться, муситимеш іти далі пішки... Повторюю...

Горпах повторив іще раз. «Максимум 42-43 кілометри... Мені залишиться близько сімнадцяти – в такій місцевості це щонайменше чотири години, якщо не більше, – блискавично підрахував Роган. – Та, може, вони помиляються, може, всюдиходик пройде...»

Голос затих, і знову залунали ритмічні та мелодійні сигнали зонда. Роган закусив нагубник маски, бо той натирав внутрішню поверхню губ при раптових струсах машини. Сонце вже не торкалося найближчої гори, але й не піднімалося. Перед його очима миготіли більші й менші брили, скельні плити, часом потрапляв у їхню холодну тінь, машина ішла тепер значно повільніше; звівши погляд, він побачив маленькі перисті хмарки, що танули в небі. Там світилося кілька зірок. Несподівано із машиною сталося щось дивне, її тильна частина присіла, передня піднялася... якусь мить вона вся тремтіла, мов кінь, що став на диби... Ще секунда – і всюдихід перекинувся б, поховавши під собою Рогана, якби той різко не відскочив. Упав на коліна й руки, відчувши крізь грубі захисні рукавиці й наколінники болісний удар, зо два метри просунувся осипом, але врешті зупинився. Всюдиходик ще раз верескнув колесами і застиг.

– Увага... Рогане... Це 39-й кілометр... Машина далі не пройде – мусиш іти пішки... Зорієнтуєшся на карті. Машина залишиться тут – на випадок, якби ти не міг повернутися інакше... Ти – на перехресті координати 46 і 192...

Роган помалу звівся на ноги. Усі м’язи боліли. Але важко було пройти лише перші кроки; далі він розійшовся. Хотів якомога швидше віддалитися від застиглого між двома скельними порогами всюдихода. Під великою брилою він сів, витягнув із кишені карту та спробував зорієнтуватися. Це було непросто. Врешті таки визначив своє положення. Від горішнього краю ущелини його відділяв якийсь кілометр по прямій, але в цьому місці не можна було й мріяти про те, аби зійти вниз; стіни суцільним шаром укривали металеві хащі. Отож Роган пішов угору, весь час міркуючи, чи не варто спробувати зійти на дно яру ближче, ніж у визначеному місці. До нього мав би йти принаймні чотири години. Навіть якби вдалося повернутися всюдиходом, треба було розраховувати на ще п’ять годин зворотної дороги; а скільки часу мав зайняти тільки спуск в ущелину, не кажучи вже про пошуки? Раптом увесь план видався йому позбавленим краплі здорового глузду. Це був просто настільки ж марний, наскільки й героїчний жест, яким Горпах, жертвуючи ним, міг заспокоїти власне сумління. Якусь мить Роган відчував таку лють за те, що дав себе намовити, мов якийсь шмаркач, адже астрогатор усе запланував наперед, – що майже не бачив нічого навколо. Помалу охолонув. «Цього вже не повернеш, – повторював про себе, – буду пробувати. Якщо не вдасться зійти, якщо не знайду нікого до третьої, повернуся».