Текст книги "Станіслав Лем. Непереможний"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Було п’ятнадцять хвилин по сьомій. Роган намагався ступати довгими й розміреними кроками, але не дуже швидко, бо при зусиллі споживання кисню різко зростало. На кисті правої руки він закріпив компас, аби не збитися з обраного напрямку. Однак кілька разів довелося обходити розщелини з вертикальними стінками. Тяжіння на Реґіс було значно меншим, аніж земне, це давало принаймні видимість свободи рухів навіть у такому складному терені. Сонце піднімалося. Слух, звичний до постійного акомпанементу всіх тих звуків, якими, мов охоронним бар’єром, у попередніх подорожах Рогана оточували машини, був ніби голий та особливо гострий. Час від часу він чув лише ритмічний, значно слабший, ніж раніше, спів зонда, натомість кожний подув вітру, роздертого скельними вістрями, роз’ятрював увагу розшукувана, бо здавалося, що в ньому він чує слабкий відгомін, колись добре відомий, а тепер забутий.

Роган поволі звикав до походу, і завдяки цьому думки його полинули вільніше. Отож, крокував собі, автоматично ступаючи з каменя на камінь. У кишені мав крокомір; не хотів дивитися на його циферблат надто рано, постановив зробити це аж за годину. Однак не витримав і витягнув схожий на годинника прилад раніше. Його спіткало болісне розчарування: не подолав і трьох кілометрів. Висота робила своє, він тратив значно більше зусиль, і це сповільнювало ходу. «Отже, не три й не чотири години, а принаймні шість...» – подумав собі. Витягнув карту, присів та зорієнтувавсь на ній удруге. Горішні краї ущелини виднілися за сімдесят чи вісімдесят метрів на схід, увесь час він рухався більш-менш паралельно до її напрямку. В одному місці чорні хащі схилу розділяв тонкий, в’юнкий прохід: мабуть, долина висохлого струмка. Роган намагався оглянути це місце. Присівши, чуючи пориви вітру, що свистів над головою, він пережив мить вагання. Ніби не знаючи ще, що зробить, устав, механічно сховав карту в кишеню й почав іти під прямим кутом до напрямку попереднього маршруту, рушивши, таким чином, до крутого обриву.

Роган наближався до мовчазних, пошарпаних скель так, ніби будь-якої миті земля мала запастися під ним. Огидний страх стискав серце. Та він ішов далі, так само розмахуючи руками, які здавалися жахливо порожніми. Раптом затримався й поглянув униз, на пустелю, де стояв «Непереможний». Він не міг його побачити, корабель був за видноколом. Добре знав це, але вдивлявся у рудувате на обрії небо, яким поволі пливли клуби хмар. Спів зонда став таким слабким, що подорожній не був певен, чи це йому не вчувається. Чому «Непереможний» мовчав?!

«Тому, що не може вже нічого тобі сказати», – розрадив самого себе. Верхівки скель нагадували гротескні, роз’їдені ерозією статуї. Ущелина відкрилася перед ним, наче величезний рів, сповнений тіней, промені сонця не досягали ще й до середини укритих чорним стін. Де-не-де крізь щіткоподібні хащі пробивалися білі, наче вапняні, голки. Одним поглядом він окинув увесь величезний простір, аж до кам’янистого дна, віддаленого по вертикалі на півтора кілометра, і відчув себе таким нараженим на удар, таким безборонним, що інстинктивно присів, аби припасти до каменів і стати ніби одним із них. Це не мало сенсу, адже йому не загрожувало виявлення. Те, чого мав боятися, не мало очей. Лежачи на ледь нагрітій кам’яній плиті, Роган дивився униз. Фотограметрична карта доволі точно відображала район ущелини, але це мало що давало, бо місцевість була змасштабована з висоти пташиного польоту, тобто надмірно зменшена по вертикалі. Про те, аби спуститися вузеньким проміжком між двома площинами чорних хащів, не було й мови. Не двадцяти п’яти, а принаймні стометрову линву він мав би мати, окрім того, потрібні були якісь гачки, молоток, а в Рогана не було нічого такого. Він не був готовий лазити скелями. Спочатку ця вузенька розщелина опускалася досить положисто, далі ставала стрімкішою, зникала з очей під навислим виступом стіни і з’являлася далеко внизу, видніючись уже крізь синювату імлу повітря. У голові майнула ідіотська думка: що, якби він мав парашут...

Роган уперто вдивлявся у схили по обидва боки від місця, у якому лежав, утиснувшись під велику брилу, схожу на гриб. Щойно тепер відчув, що з великої пустки, відкритої перед ним, струменить лагідний потік теплого повітря. І справді – обриси протилежного схилу ледь тремтіли. Гущавина була акумулятором сонячних променів. Переводячи погляд на південний захід, Роган знайшов вершини шпилів, основа яких становила скельну браму, місце катастрофи. Він не впізнав би їх, аби не те, що на відміну від усіх інших скель ці були зовсім чорні й лисніли, наче вкриті товстим шаром полива – їхній верхній ярус мусив кипіти під час битви «Циклопа» з хмарою... Але зі своєї позиції Роган не міг помітити ні транспортерів, ні навіть слідів атомного вибуху на дні ущелини. Він лежав, і раптом його охопив розпач: він мусив зійти туди, вниз, а дороги не було. Замість полегшення, що тепер може повертатися і сказати астрогаторові – я зробив усе можливе, його пройняла рішучість.

Подорожній устав. Якийсь порух у глибині ущелини, зауважений кутиком ока, мимохіть змусив його знову припасти до каменів, однак Роган швиденько підвівся. «Коли я щомиті падатиму пляцком, небагато зроблю...» – подумав він. Тепер ішов гребенем, шукаючи проходу; кожні кількасот кроків нахилявся в безодню і бачив усе ту ж картину – там, де схил був пологим, його обліплювали чорні хащі, а де їх не було, підносився вертикально. Камінь вискочив йому з-під ноги і покотився вниз. За собою потягнув інші; невелика лавина, гуркочучи, із силою вдарила у кошлату стіну за якихось сто кроків під Роганом; звідти виповзла смуга диму, що виблискував під сонцем, розгорнулася в повітрі та якусь мить висіла, ніби видивляючись, а він ледь не вмер. За добру хвилину вона порідшала і беззвучно розчинилася в блискучих хащах.

Доходила дев’ята, коли, визирнувши з-за котроїсь уже брили, він помітив унизу, на самому дні долини – вона тут значно розширювалася – світлу рухому плямку. Тремтячою рукою витягнув із кишені малу складану підзорну трубу і підніс її до очей...

Це була людина. Збільшення було надто малим, аби розпізнати її обличчя – але він чудово бачив невпинні рухи ніг. Людина йшла поволі, ледь накульгуючи, ніби тягнучи скалічену стопу. Чи мав її покликати? На це не зважився. Хоча спробував: звук із його горла не видобувся. Роган ненавидів себе за цей проклятий страх. Знав лише, що тепер уже точно не повернеться. Він добре запам’ятав місця, якими той далекий проходив. Тож почав рухатись угору чимраз ширшої долини, до білуватих стіжків осипу, а потім – бігти в тому ж напрямку. Роган перестрибував через брили та зяючі розщелини, аж видих, що свистав у загубнику, почав його душити, а серце мало не вискакувало із грудей. «Це шаленство, так не можна...» – думав безпорадно. Затримався, і саме в ту мить перед ним гостинно відкрився широкий жолоб. Нижче його з обох боків виднілися чорні хащі. Донизу схил крутішав... може, там був звис?

До дії змусив годинник: було майже пів на десяту. Роган почав спускатися, спочатку обличчям до безодні, далі повернувся, коли схил зробився надто крутим, сходив, допомагаючи собі руками, крок за кроком; чорні хащі були близько, здавалося, вони дивляться нерухомим, мовчазним поглядом. У скронях стугоніло. Він затримався на скельному пласті, який ішов навскіс, устромив лівого черевика між ним та іншим пластом і глянув униз. За якихось сорок метрів нижче побачив широкий карниз, від якого спускалося виразне, голе скельне пасмо, що височіло над мертвими кінцями чорних кущів. Але від цього рятівного карниза його відділяла порожнеча. Глянувши вгору, Роган зміркував, що спустився вже на добрих двісті метрів, а може, й більше. Удари власного серця, здавалося, лунали у повітрі. Він кілька разів моргнув. Помалу, автоматичними рухами почав розкручувати линву. «Може, не будеш таким шаленцем...» – промовило щось у ньому. Посуваючись боком униз, дістався до найближчого корча. Його гострі паростки були вкриті патиною іржі, котра від дотику диміла. Торкнувся куща, сподіваючись невідомо чого. Але нічого не сталося. Почувся лише сухий, скрипучий шелест. Потягнув сильніше, кущ виглядав надійно, закинув линву при основі, ще раз потягнув... У несподіваному нападі сміливості обмотав основу другого і третього куща, напружився і смикнув з усіх сил. Вони трималися міцно, вчепившись у розщелини скелі.

Роган почав спускатися; спочатку іще міг перекидати частину ваги тіла на скелю, завдяки тертю підошов, та відразу захитався й завис. Чимраз швидше пропускав линву під коліном, гальмуючи її рух правим раменом, доки, уважно вдивллючись униз, не приземлився на карнизі. Тепер спробував звільнити линву, тягнучи її за один кінець. Корчі не пускали. Потягнув кілька разів. Вона зачепилася. Тоді він сів на карниз, звісивши ноги обабіч і потягнув усім тілом. Раптом з їдким свистом линва злетіла в повітря і ляснула його в плечі. Роган увесь затремтів. Потім сидів кілька хвилин, бо ноги надто вгиналися, щоб почати дальшу мандрівку. Натомість побачив постать того, хто йшов унизу. Вона вже здавалася трохи більшою. Роган здивувався, що постать така світла; було також щось незвичне у формі голови, точніше – в тому, чим вона покрита.

Він помилився б, уважаючи, що найгірше вже лишилося позаду. Правду кажучи, то й не думав про це. Лише мав надію, однак, як виявилося, хибну. Подальша дорога була значно легшою технічно, але мертві, хрусткі від іржі кущі поступилися місцем чорним, що виблискували, ніби жирні, дротяним клубкам, усипаним, наче дрібними плодами, тими потовщеннями, котрі Роган одразу впізнав.

Час від часу з них виривалися, слабко вистрілюючи, димки, кружляли в повітрі, і тоді він завмирав – не надовго, інакше б ніколи не міг дістатися до дна ущелини. Якийсь час посувався боком, мов вершник на коні, потім гряда стала ширшою та не такою стрімкою, отож уже міг сходити нею, хоча й не без труднощів, підпираючись руками, але майже не усвідомлював ці чергові етапи свого довгого спуску, оскільки всю увагу скеровував водночас на обидва боки. Іноді Роган проходив так близько від кущів з роями комах, що їхні дротяні пучки терлися об складки комбінезона. Та жодного разу смужки, що пропливали вгорі й вигравали іскрами в сонячному промінні, не наблизилися до нього. Коли нарешті став на осипі, за якихось кількасот кроків від дна, що біліло сухими, мов кістки, каменюками, була вже майже дванадцята.

Роган опустився нижче смуги чорних кущів; схил, із якого зійшов, до половини освітлювало високе сонце. Тепер він міг оцінити розміри подоланого шляху, та навіть не глянув позад себе. Побіг униз, намагаючись якнайшвидше переносити вагу тіла з ноги на ногу, з каменя на камінь, однак величезна маса хиткого осипу, шурхочучи, почала сповзати разом із ним та гриміла все голосніше. Аж раптом, уже зовсім близько від висохлого струмка, щебінь розсунувся під ним – і, падаючи, з кисневою маскою, що з’їхала набік, він з розмаху пролетів кільканадцять метрів. Та вмить зірвався на ноги, щоб бігти, незважаючи на забиття, бо боявся, що той, котрого угледів згори, зникне з очей – обидва схили, а особливо протилежний, чорніли отворами численних печер.

Саме у цей момент Роган відчув якусь загрозу і перш ніж її усвідомив, знову кинувся на гостре каміння та застиг, розпростерши руки. Його вкрила легка тінь, що впала з висоти, й у наростаючому гудінні, котре поширювалося монотонно, охопивши всі регістри, – від свисту аж до басової ноти, людину оточив чорний, безформний клубок. Може, треба було заплющити очі, але не зробив цього. Майнула остання думка: чи той апаратик, зашитий у комбінезон, не пошкодило при раптовому падінні. Потім Роган занурився в непритомність, яку, мабуть, сам собі навіяв. Він навіть не повів зіницями, однак бачив, як схожа на мурашник хмара зависла над ним, як випускає униз щупальце, що ліниво звивається, узрів зблизька його кінець – він виглядав, як закінчення чорнильної-блискучої лійки. Шкірою голови, щоками, усім обличчям відчув тисячний, теплуватий дотик повітря, мовби підроблений на мільйони часточок тиск. Щось ковзнуло комбінезоном на грудях, його оточила майже цілковита темрява. Раптом гнучка, як мініатюрна повітряна труба, відрога знову повернулась у хмару. Дзижчання стало гострішим. Від нього ламало зуби, віддавало десь під черепом. За якусь мить звуки послабшали. Хмара пішла майже вертикально вгору, перетворюючись на чорну імлу, котра розходилася від одного до другого схилу, розпалася на окремі клубки, що оберталися, вповзла у нерухоме хутро хащів і зникла.

Роган іще довго лежав нерухомо, наче мертвий. Майнула думка, що це вже все. Що може вже не знатиме ані ким є, ані звідки тут узявся, ані що має зробити, і від цієї думки його охопив такий страх, що раптом сів. Нараз захотів сміятися. Адже якщо міг так думати, значить – уцілів, значить – хмара не завдала шкоди, він обдурив її. Роган намагався зупинити цей лоскотливий кахетинський сміх, що наростав у горлі й починав, притуплений, трясти усім тілом. «Це просто істерика», – подумав, устаючи з колін. Він уже майже заспокоївся, принаймні так собі вирішив. Поправив кисневу маску й прозирнувся. Чоловіка, якого бачив згори, не було. Але почув його кроки. Той мусив минути його і зникнути за перевернутою скелею, що виступала до середини дна ущелини. Побіг за ним. Відлуння кроків невідомого ставало дедалі ближчим і на диво гучним. Так, ніби той ішов у залізних черевиках. Роган біг, відчуваючи, як біль прошиває ногу від кісточки до коліна. «Мабуть, скрутив її», – подумав, розпачливо вимахуючи руками. Йому знову бракувало повітря: вже майже задихався, коли побачив його. Той ішов просто вперед великими механічними кроками, ступаючи з каменя на камінь. Близькі поверхні скель лунко повторювали його виразні кроки. І раптом Роган зрозумів. Це був робот, а не людина. Один з арктанів. Він зовсім не думав про їхню долю, про те, що сталося з ними після катастрофи; вони перебували в середньому транспортері, коли напала хмара. Роган уже був за кількадесят кроків від аркана. Тепер він зауважив, що ліве плече робота безсило звисає після удару, а його колись блискучий, випуклий панцер вкривають подряпини і вм’ятини. Розчарування було великим, однак за хвилину Роганові стало якось веселіше від думки, що в подальших пошуках матиме хоча б такого товариша. Хотів було покликати робота вигуком, але чомусь стримався. Отож прискорив крок, оминув аркана й зупинився, чекаючи, на його шляху. Проте гігант заввишки два з половиною метри мовби й не помітив людини. Зблизька Роган зауважив, що в нього розтрощена частина радарної антени, трохи схожої на миску, а в місці, де раніше містився об’єктив лівого ока, зяє отвір з нерівними краями. Попри все – робот ішов цілком упевнено на своїх величезних ступнях, лише трохи закидаючи лівою. Роган покликав його, коли їх розділяло вже кілька кроків, однак машина сунула просто на нього, наче сліпа, тому людина в останню мить мусила зійти з дороги. Він підбіг до робота удруге й хотів схопити його за металеву лапу, але той вирвався байдужим і ковзким рухом та прямував далі. Роган зрозумів, що й цей арктан став жертвою атаки й на нього не можна розраховувати. Однак йому чомусь було прикро полишити безпорадну машину напризволяще, крім того, стало цікаво, куди ж власне іде робот, бо той простував, вибираючи по-можливості рівну дорогу, так ніби рухався до обраної мети. Після коротких роздумів, за час яких робот віддалився на кільканадцять метрів, Роган врешті подався його слідами. Той дійшов до підніжжя осипу й закрокував по ньому, не звертаючи жодної уваги на потоки камінців, що вилітали з-під його широких ступнів. Так він здерся чи не до середини зони осипу, тоді раптом упав, з’їхав униз, все ще перебираючи в повітрі ногами, що за інших обставин могло б викликати сміх у спостерігача. Потім арктан підвівся і знову почав своє сходження. Роган різко повернув і пішов геть, але ще довго чув шум камінців і ритмічні, важкі металеві кроки, які довгою луною відбивалися від скельних стін ущелини.

Тепер він ішов швидко, бо й шлях по пласких брилах, що лежали на дні потоку, був відносно рівним і плавно знижувався. Хмари не було й сліду, лише часом ледь помітне тремтіння повітря над схилами свідчило про активність, яка вирувала у чорних хащах. Так він дійшов до найширшої частини ущелини, яка тут переходила в долину, оточену похилими скелями. За якихось два кілометри була скельна брама, місце катастрофи. Щойно тепер зрозумів, як йому бракуватиме ольфактометричного датчика, котрий міг би допомогти в шуканні людських слідів, однак цей апарат був надто важким для пішого. Тому мусив обходитися без нього.

Роган зупинивсь і пильно оглянув скелі. Про те, щоби хтось міг ховатись у металевих хащах, не могло бути й мови. Залишалися тільки гроти, печери й котловини у скелях, яких зі свого місця він нарахував чотири; те, що було всередині, закривали від його погляду високі пороги з вертикальними стінами. Долати такі перешкоди було неймовірно важко, тому Роган вирішив спочатку по черзі зазирати у гроти. Ще раніше, на борту, він обмірковував з лікарями і психологами, де слід шукати зниклих, тобто де вони могли б сховатися. Але, в принципі, ця нарада дала небагато, бо поведінка людини, враженої амнезією, була непередбачуваною. Те, що зниклі вчотирьох віддалилися від інших людей Реґнара, свідчило, що їх активність інакша, відмінна від інших. До певної міри й те, що сліди цих чотирьох аж до останнього поміченого місця не розійшлися, дозволяло розраховувати на відшукання усіх разом. Звісно, якщо вони взагалі були живими і якщо вище від скельної брами не порозходилися в різні боки.

Роган по черзі обшукав два малі й чотири більші гроти, входи у які були менш-більш доступними й потребували лише кількох хвилин безпечного підйому по великих скісних скельних плитах. В останньому з цих гротів він наткнувся на частково затоплені водою металеві рештки, котрі спочатку видалися скелетом другого аркана, одначе вони були страшенно старі й не скидалися на жодне з конструктивних вирішень, які міг пригадати. У мілкому озерці, видному завдяки тому, що трохи денного світла відбивалося від гладкого, мовби відполірованого склепіння, лежала дивовижна подовгаста конструкція, трохи схожа на хрест п’ятиметрової довжини; бляха, що вкривала її ззовні, давно розпалася й утворила на дні змішаний зі шлаком рудуватий від іржі мул. Роган не міг дозволити собі довго роздивлятися незвичну знахідку, котра, можливо, була залишками якогось із макроавтоматів, знищених хмарою, що перемогла у мертвій еволюції. Він лише зафіксував у своїй пам’яті цю форму, приблизні обриси якихось сполучень і прутів, які слугували радше для латання, аніж для ходіння; однак годинник диктував чимраз більший поспіх, тому, не зволікаючи, Роган узявсь обшукувати наступні печери. Їх було надто багато. Деякі виднілися із дна долини, як заповнені чорнотою вікна у високих скельних стінах, а їх галереї та підземні коридори, часто затоплені водою, не раз вели до вертикальних криниць і сифонів з крижаними дзвінкими струмками. Проте спускалися так круто, що Роган боявся в них заглиблюватися. Зрештою, в нього був лише невеликий ліхтарик, який давав досить слабке світло, особливо нікчемне у великих гротах з високим склепінням і багатьма поверхами, бо й такі трапилися кілька разів. Урешті, вже падаючи від утоми, він сів на величезному, нагрітому сонячними променями пласкому камені біля виходу з печери, яку щойно обшукав, і почав жувати плитки пресованого концентрату, запиваючи суху їжу водою з потічка. Іноді йому здавалося, що чує шум від наближення хмари, але це, мабуть, був лише відголос сізіфових зусиль згаданого аркана, що долинав з горішньої частини ущелини. Споживши свої скупі припаси, Роган трохи повеселів. Найдивнішим для нього було те, що все менше зважав на грізне сусідство – чорні хащі вкривали усі схили, як безкрайнє море.

Роган зійшов з підвищення перед печерою, на якому зупинявся, і цієї миті узрів щось на кшталт тонкого іржавого пасма на сухих брилах по той бік долини. Наблизившись, він упізнав в цих плямах сліди крові. Вони були вже зовсім сухі, тому змінили колір, і якби не виняткова білизна скель, котрі скидалися на вапняк, він, мабуть, їх не зауважив би. Якийсь час намагався зрозуміти, в якому напрямку ішов поранений, та з’ясувати це не вдалося. Отож навздогад рушив долиною вгору, розуміючи, що це може бути людина, поранена під час бою «Циклопа» з хмарою.

Сліди перехрещувалися, в кількох місцях зникали, доки не опинився поблизу печери, яку досліджував однією з перших. Тим більшим було його здивування, коли виявилося, що поруч із входом до неї зяє вертикальна, схожа на криницю, вузька розщелина, котрої раніше не зауважив. Саме туди вів кривавий слід. Роган присів та схилився над темним отвором; і хоча був готовий до найгіршого, йому все одно не вдалося стримати придушеного вигуку, бо прямо перед собою побачив голову Бенніґсена з ошкіреними зубами, що дивилася на нього порожніми очницями. Він упізнав колегу по золотих дротиках окулярів, скельця яких, за іронією сліпої долі, вціліли і чисто сяяли у відблиску світла, що падало з похиленої над цією скельною труною вапняної плити. Геолог повис між брилами, тому його тіло, застрягши плечима між стінками кам’яної криниці, залишилось у вертикальному положенні. Роган не хотів залишати так людські останки, та коли, пересилюючи себе, спробував витягти тіло, крізь грубу тканину комбінезона відчув, як воно розпадається під руками. Під дією сонця, котре світило в це місце щодня, розклад відбувся швидко. Роган лише розщепив замок блискавки нагрудної кишені комбінезона і витягнув з неї розпізнавальний знак ученого; перш ніж піти, він, напруживши всі сили, посунув найближчу брилу і прикрив нею скельну могилу.

Це був перший віднайдений. Уже відійшовши від того місця, Роган подумав, що слід було вивчити радіоактивність останків, бо її рівень міг, до певної міри, пролити світло на долю самого Бенніґсена та інших: адже високий рівень випромінювання свідчив би про те, що померлий перебував близько від місця атомного вибуху. Однак забув це зробити, а тепер ніщо не змусило б його знову відсувати надгробний камінь. Водночас Роган зрозумів, яку велику роль у пошуках відіграє випадок, бо ж він уже обшукував околиці цього місця раніше, до того ж, як йому здавалося, дуже старанно.

Під впливом нової думки знову квапливо вирушив кривавим слідом, тепер шукаючи його початок. Той майже прямою лінією вів у низ долини, мовби простуючи до атомного побоїща. Але вже за кількасот кроків він несподівано повернув убік. Геолог утратив величезну кількість крові, і тим дивнішим було, що зміг зайти так далеко. Брили, на які від катастрофи не впала жодна крапля дощу, були щедро зрошені кров’ю. Роган видерся великими хиткими каменюками вгору й опинився у великій ночвоподібній западині під голим скельним хребтом. Першою річчю, яку він побачив, була неприродно велика підошва металевої ступні робота. Той лежав боком, майже розрізаний навпіл чергою, випущеною, найправдоподібніше, з «Вейра». Дещо далі, спершись на брилу, напівсидів, зігнувшись майже удвоє, чоловік у шоломі, котрий чорнів од кіптяви. Він був мертвий. Випромінювач іще звисав з його розслабленої долоні, торкаючись блискучим стволом ґрунту. Роган не зважився відразу торкнути знайденого, лише намагався, присівши, глянути в його обличчя, однак воно, як і у Бенніґсена, було так само спотворене розкладом. Однак він упізнав широку й пласку геологічну торбу, перекинуту через плечі чоловіка, котрі наче всохлися. Це був сам Реґнар, командир експедиції, яка зазнала нападу в кратері. Вимірювання радіоактивності показало, що арктан був знищений розрядом з «Вейра»: індикатор реєстрував характерну наявність ізотопів рідкоземельних елементів. Роган хотів знову взяти розпізнавальний знак загиблого, але цього разу не зміг. Лише відшпилив торбу, оскільки так уникнув торкатися до тіла. Одначе в торбині були тільки уламки мінералів. Трохи подумавши, він одламав ножем монограму геолога, прикріплену до шкіряної торби, сховав її та, ще раз глянувши з висоти брили на нерухому сцену, спробував зрозуміти, що тут власне сталося. Виглядало, що Реґнар стріляв у робота, але чи той напав на нього, чи на Бенніґсена? Чи, врешті, людина, вражена амнезією, могла б захищатися від будь-якої атаки? Він розумів, що не розгадає загадки, а в перспективі мав іще подальші пошуки.

Знову глянув на годинник: доходила п’ята. Якби Роган розраховував лише на власний запас кисню, мусив би вже повертатися. Цієї миті сяйнула думка, що можна відкрутити кисневі балони з апарата Реґнара. Отож зняв апарат з плечей померлого, пересвідчився, що один балон ще зовсім повний, і, залишивши власний, порожній, почав збирати каміння навколо останків. Це зайняло майже годину, але вважав, що померлий все одно щедро відплатив йому, позичивши свій запас кисню. Коли малий насип був готовий, Роган подумав, що добре було б, власне кажучи, забезпечитися зброєю, а саме – малим «Вейром», котрий був, мабуть, іще заряджений. Та оскільки ця думка прийшла надто пізно, він мусив піти ні з чим.

Доходила шоста; Роган був такий стомлений, що ледве волочив ноги. Мав іще чотири таблетки стимулюючого препарату, отож ковтнув одну і вже за хвилину відчув приплив сили. Він не мав жодного уявлення, звідки розпочати подальші пошуки, тому просто пішов, куди зиркнув, – до скельної брами. До неї було ще близько кілометра, коли датчик застеріг про зростання радіоактивного зараження. Поки що воно було досить низьким, тому він рухався далі, уважно роздивляючись на всі боки. Оскільки ущелина була крутою, то лише деякі поверхні скель мали сліди плавлення. Та в міру того, як він просувався вперед, цієї характерної потрісканої поливи ставало чимраз більше; врешті він побачив величезні брили, вкриті застиглими бульбашками – їхня поверхня закипіла під дією термічних ударів. Власне кажучи, Роган уже не мав що тут робити, однак уперто ішов уперед. Датчик на зап’ясті видавав тепер легке цокотіння, котре чимраз наростало, стрілка скакала по шкалі мов шалена, танцюючи на поділках. Урешті він побачив оддалік залишки скельної брами, звалені в круглу заглибину, схожу на озеро з водою, котре застигло неймовірним чином під час потужного спалаху; основа скель перетворилася на товсту скорину лави, а колись чорне хутро металевих хащів стало обгореним лахміттям; у глибині серед скельних мурів зяяли величезні вирви світлішого кольору. Роган квапливо повернув.

І знову на допомогу йому прийшов випадок. Коли уже доходив до наступної за побоїщем, значно ширшої скельної брами, то поблизу місця, де недавно ступав, помітив блиск якогось металевого предмета. Це був алюмінієвий редуктор кисневого апарата; у неглибокій щілині між скелею і висохлим дном потоку темніли плечі в обсмаленому комбінезоні. Труп лежав без голови. Страхітлива сила вибуху перенесла його над купою каміння і вдарила об скелю. Оддалік виднілася неушкоджена кобура, в якій, добре припасований, лежав блискучий, мовби щойно протертий, «Вейр». Роган узяв його собі. Хотів ідентифікувати знайденого, та це було неможливо. Рушив далі вгору ущелини. Світло на її східному схилі червонішало і, ніби палаюча завіса, піднімалося дедалі вище, в міру того, як сонце хилилося за гірський хребет.

Доходила за чверть сьома. Роган став перед справжньою дилемою. Досі йому щастило, принаймні в тому сенсі, що виконав своє завдання, вцілів і міг повертатися до бази. Смерть четвертої людини, на його думку, не викликала вже жодних сумнівів, але, врешті, таке припускали ще на «Непереможному». Сюди він прийшов, аби здобути певність. Тож чи мав право повернутися? Резерву кисню, котрим завдячував апаратові Реґнара, вистачить іще на шість годин. Та перед ним була ціла ніч, під час якої не міг нічого зробити, якщо не з огляду на хмару, то хоча б тому, що майже повністю виснажився. Отож ковтнув наступну стимулюючу таблетку й, чекаючи, доки та почне діяти, спробував скласти якийсь розумний, принаймні в міру можливості, план подальших кроків.

Чорні хащі високо над ним, біля краю скель, затоплював усе червоніший відблиск заходу, в якому окремі шпичаки кущів мінилися й переливалися глибоким фіолетом.

Роган усе ще не міг вирішити. Сидячи під великим заломом, він почув здалеку подзвін хмари. Що характерно – зовсім не злякався. Його ставлення до неї зазнало протягом дня дивовижної зміни. Роган знав – принаймні йому так здавалося, – що може собі дозволити, ніби альпініст, якого не лякає смерть серед льодових стін. Щоправда, він сам не зрозумів цієї зміни, яка в ньому відбулася, бо не зафіксував у пам’яті моменту, коли вперше зауважив понуру красу чорних хащ, котрі мінилися на скелях усіма відтінками фіолету. Отож тепер, побачивши чорні хмари, – а їх наближалося дві, вироївшись із протилежних гірських схилів, – Роган навіть не порухався і не шукав сховку між камінням. Врешті позиція, яку займав, не мала значення, якщо схований апаратик усе ще діяв. Він доторкнувся пучками пальців до його округлого, мов монета, денця і відчув крізь тканину комбінезона легеньке тремтіння. Аби не провокувати небезпеку, намагався якомога менше рухатися, лише трошки зручніше сів.

Хмари тепер займали обидві сторони ущелини; крізь їхні чорні клубки проходила наче якась симетрична течія, бо вони згущувалися на краях, створюючи майже вертикальні колони, тоді як внутрішні частини вигиналися одна до одної і чимраз зближувалися. Видавалося, ніби якийсь велетенський різб’яр з незвичною швидкістю формував їх невидимими рухами. Кілька коротких розрядів прошили повітря між найближчими пунктами обох хмар, які начебто рвалися одна до одної, але кожна залишалася на своєму боці, лише тріпочучи центральними клубками у все швидшому ритмі. Блиск цих розрядів був на диво темним; обидві хмари в ньому на мить зблиснули, мовби застиглі в польоті мільярди чорно-срібних кристалів. Потім – коли скелі кілька разів повторили відлуння грому, слабке й придушене, наче їх несподівано накрив матеріал, що поглинає звуки, – напружені до краю хмари злилися і проникли одна в одну. Повітря під ними потемніло, наче зайшло сонце, водночас в йому з’явилися незрозумілі гнучкі лінії, і Роган лише за кілька хвилин зрозумів, що це гротескно спотворені відображення скелястого дна ущелини. Тим часом повітряні дзеркала під шатром хмари хвилювалися і розширювалися; несподівно він побачив велетенську людську постать, яка торкалася верхівкою голови темряви і дивилася на нього нерухомо, хоча саме зображення безупинно здригалося й танцювало, ніби увесь час гасло та наново з’являлося в таємничому ритмі. І знову минули секунди, перш ніж Роган упізнав у цьому велеті власне відображення, що повисло в просторі між бічними краями хмари. Він був такий здивований, до такої міри вражений незрозумілими діями хмари, що забув про все. Сяйнула думка, що хмара, можливо, знає про нього, про мікроскопічну присутність останньої живої людини серед брил, що заповнюють ущелину, але й ця думка його не злякала, і не тому, що була надто неймовірною: він уже нічого не вважав неможливим – просто прагнув брати участь у цій дедалі загадковішій містерії, значення якої – був певен – не зрозуміє ніколи. Його велетенське відображення, крізь яке ледь проглядали далекі пасма скель у горішній частині ущелини, куди не досягала тінь хмари, розвівалося. Водночас із хмари виповзли незліченні щупальця; коли вона втягала одні, інші займали їх місце. З них почав падати усе густіший чорний дощ. Дрібні кристалики падали й на Рогана, легенько дзьобали в голову, зсувалися по комбінезоні, збиралися в його складках. Чорний дощ усе не втихав, а голос хмари, те гудіння, котре, здавалося, вже охоплювало не лише долину, а й всю атмосферу планети, голоснішав. У хмарі виникли локальні круговерті-вікна, крізь які прозирало небо. Чорний покрив роздерся посередині, і двома валами тяжко, ніби неохоче полетів до хащів, занурився в їхню нерухомість і зник.