Текст книги "Станіслав Лем. Непереможний"

Автор книги: Станіслав Лем

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Роган помітив краєм ока, як астрогатор уже відкрив рота, щоб запитати Головного Інженера, котрий стояв поряд, чи витримає поле, але не спитав. Не встиг.

Чорний вир, стіни яру, хащі, все це зникло за частку секунди. Здавалося, на дні скелястої ущелини відкрилося вогненне жерло вулкана. Стовп диму й киплячої лави, уламків скель, нарешті – велика, окутана шлейфом пари хмара, що піднімалася дедалі вище. Це, мабуть, википів струмок, випар од якого піднявся на півторакілометрову висоту, де висів телевізійний зонд. «Циклоп» задіяв випромінювач антиматерії.

Ніхто з присутніх у рубці не ворухнувся й навіть не відізвався, але й ніхто не міг стримати відчуття мстивого задоволення: те, що воно не мало розуму, не зменшувало його сили. Можна було вважати, що хмара зустріла нарешті гідного супротивника. Увесь зв’язок з «Циклопом» обірвався в момент атаки, й від тої миті люди бачили тільки те, що на сімдесят кілометрів збуреної атмосфери передавали ультракороткі хвилі літаючого зонда. Про битву, яка розгорілася в тісному яру, довідалися й люди поза рубкою. Та частина екіпажу, котра займалася розбиранням алюмінієвого барака, покинула роботу. Північно-східний край небосхилу засвітився, наче там мало зійти друге сонце, сильніше за те, що стояло в небесному зеніті, далі це сяйво заслонив стовп диму, що зносився, мовби важкий гриб.

Техніки, які контролювали дії телезонда, мусили відвести його від епіцентру боротьби й підняти на чотири кілометри. Лише тоді зонд вийшов із зони сильних повітряних течій, викликаних постійними вибухами. Не видно було скель, що обмежували яр, кошлатих узбіч, ані навіть чорної хмари, яка з них виповзла. Екрани заповнювали киплячі смуги вогню й диму, покреслені параболами палаючих уламків; акустичні датчики зонда передавали невпинний, то слабший, то сильніший гуркіт, нібито значну частину континенту охопив землетрус.

Те, що несамовита битва не закінчується, вражало. За кількадесят секунд дно яру і все навколо «Циклопа» досягнуло температури плавлення, скелі осідали, падали, перетворювалися на лаву. Через хвильку вже з’явився малинового кольору потік, що пробивав собі дорогу до виходу з ущелини, за кілька кілометрів від поля битви. Якусь мить Горпах міркував над тим, чи не заклинило електронні вимикачі випромінювачів, бо здавалося неймовірним, щоби хмара продовжувала нападати на такого грізного супротивника. Однак те, що з’явилося на екрані, коли, за новим наказом, зонд піднявсь іще вище, сягаючи меж тропосфери, доводило, що він помилявся.

Тепер у полі зору було вже близько 40 квадратних кілометрів. На цьому зораному ярами терені почався дивовижний рух. Здавалося, у сповільненому темпі, що пояснювалося лише віддаленістю спостережного пункту, з покритих темними патьоками схилів скель, із заглибин і печер випливали нові й нові чорні клубки, піднімалися вгору, об’єднувалися й, концентруючись у польоті, прямували до поля битви. Кілька хвилин могло б здаватися, що темні лавини, які весь час рухалися в епіцентр, придушать атомний вогонь, зменшать його і заглушать своєю масою, але Горпах знав енергетичні резерви чудовиська, збудованого руками людей. Суцільний оглушливий грім, що не стихав ні на мить, линучи з динаміків, заповнив рубку; водночас полум’я заввишки три кілометри наскрізь прошило згусток атакуючої хмари й почало поволі обертатись, утворюючи якусь подобу вогненного млина; повітря здригалося суцільними хвилями й деформувалося від жару, осередок якого почав пересуватися.

«Циклоп» з невідомих причин рушив задом і, ні на мить не припиняючи вогню, поволі відступав до гирла ущелини. Мабуть, його електронний мозок враховував можливість того, що атомні вибухи зруйнують підніжжя скель, і ті впадуть на машину. Хоча вона могла захиститися і від такого, однак це ускладнило б свободу маневру. Так чи інакше, «Циклоп», воюючи, намагався вийти на ширший простір, і вже не видно було в киплячих клубах, що є вогнем його випромінювачів, що – димом пожежі, що – рештками хмари, а що – товченою сумішшю скельних вершин.

Здавалося, розміри катаклізму вже сягнули кульмінації. Та наступної миті сталося щось неймовірне. Зображення запалало, розжарилося до страшної білизни, що вражала очі, вкрилося віспою мільярдів вибухів – і новий приплив антиматерії знищив усе навколо «Циклопа». Повітря, уламки, пара, газ і дим – усе перетворилося в найжорсткіше випромінювання, розщепивши навпіл ущелини, в радіусі кілометра замкнуло хмару в обійми анігіляції і злетіло увись, мовби вистрелене із самих надр планети.

«Непереможний», віддалений на 70 кілометрів від епіцентру цього жахливого удару, захитався, сейсмічні хвилі пройшли пустелею, транспортери й енергоботи експедиції, що стояли під пандусом, пересунулися, а за кілька хвилин з гір прилетів жорсткий і тугий вихор, обсмалив моментальним жаром обличчя людей, що ховалися за машинами, та, здійнявши стіну піщаного пилу, погнався далі, у велику пустелю.

У телевізійний зонд, мабуть, влучив якийсь уламок, хоча той перебував уже на висоті тринадцяти кілометрів від центру катаклізму. Зв’язок не припинився, хоча передаване зображення стало значно гіршим, густо помережаним перешкодами. Минула хвилина, і коли дим трохи розвіявся, Роган, напружуючи погляд, побачив наступний етап боротьби.

Вона не завершилася, як йому здавалося хвилину тому. Аби нападниками були живі істоти, то різанина, яка їх спіткала, мабуть, змусила б наступні лави до відступу чи принаймні до зупинки біля брами відкритого пекла. Однак мертве боролося з мертвим, атомний вогонь не погас, лише змінив форму і напрямок головного удару – ось тоді Роган уперше зрозумів, точніше, здогадався, як виглядали ті бої, що відбувалися на пустельній поверхні Реґіса III, у котрих одні роботи товкли й розбивали інших та які форми селекції використовувала мертва еволюція. Також утямив значення слів Ляуди, що псевдокомахи перемогли, як найкраще пристосовані. Водночас у нього промайнула думка, що тут вже відбувалося щось подібне, що мертва, незнищенна, зафіксована у кристаликах енергією сонця пам’ять більйонної хмари мусила містити знання про такі бої, що саме з такими одинаками, самотніми гігантами з важкою бронею, атомними мамонтами з породи роботів мусили впоратися сотні століть тому ці мертві кристалики, які, здавалося, були нічим перед полум’ям, котре нищило все, й зарядами, котрі прошивали наскрізь скелі. Те, що уможливило їх існування та спричинило до того, що пошматована бляха колись грізних і величезних потвор валяється іржавими клаптями по великій пустелі, поруч із засипаними піском скелетами електронних, у минулому точних механізмів, – це якась неймовірна, несказанна відвага, якщо можна вжити таке слово щодо кристаликів гігантської хмари. Але як по-іншому таке охарактеризувати?.. І мимоволі Роган не міг стримати свого подиву від її подальших дій, всупереч загрозі тотального знищення...

Бо хмара продовжувала наступ. Тепер над її поверхнею на всьому просторі, що відкривався з висоти, стирчали хіба що окремі, найвищі шпилі. Все інше, увесь простір ущелин зник, затоплений чорними хвилями, що концентрично набігали з усіх боків видноколу, аби кинутись у глиб вогненної лійки, центром якої був невидимий через диск тремтливого полум’я «Циклоп». Цей натиск, супроводжуваний беззмістовними, на перший погляд, величезними жертвами, був, однак, не позбавлений шансу.

Роган і всі люди, які вже безсило стояли перед зображенням, що з’являлося на екрані, добре це усвідомлювали. Енергетичні запаси «Циклопа» були практично невичерпними, але в міру того, як тривав постійний вогонь анігіляції, попри потужний захист, попри антирадіаційні дзеркала-відбивачі, мізерна частка зоряних температур все-таки передавалася випромінювачам, поверталася до свого джерела – і всередині машини мусило ставати чимраз гарячіше. Тому атака тривала з такою запеклістю, тому відбувалася зусібіч одночасно; чим ближче до панцерної оболонки ставилося повторне зіткнення антиматерії з градом кристаликів, що летіли на загибель, тим сильніше нагрівалась уся апаратура. Жодна людина вже давно б не витримала всередині «Циклопа», його керамітова броня вже, мабуть, вишнево світилася. Під куполом димів виднілася тільки блакитна, пульсуюча вогнем бульбашка, котра повільно, крок за кроком повзла до гирла яру. Тому місце першої атаки хмари виринуло на відстані трьох кілометрів на північ, показуючи свою відразливу, спечену, вкриту шарами жужелю й лави поверхню з рештками спалених хащів, що звисали з покришених скель, та застряглих у них, перетворених на металеві грудки кристаликів, поцілених термічним ударом.

Горпах наказав вимкнути динаміки, котрі наповнювали рубку оглушливим гуркотом, і спитав Язона, що буде, коли температура всередині «Циклопа» перевищить межу витривалості електромозку. Вчений не вагався ні секунди.

– Випромінювач вимкнеться.

– А силове поле?

– Поле – ні.

Вогненна битва вже перенеслася на рівнину до гирла яру. Чорнильний океан кипів, здіймався, вирував і пекельними стрибками потрапляв у вогнисту лійку.

– Мабуть, тепер... – сказав Кронотос в тиші німого, бурхливого й киплячого зображення на екранах. Минула ще хвилина. Раптом блиск вогнистої лійки різко послабшав. Її закрила хмара.

– Шістдесят кілометрів від нас, – відповів технік зв’язку на німе запитання Горпаха.

Астрогатор оголосив тривогу. Всіх людей викликали на позиції. «Непереможний» утягнув пандус, пасажирський ліфт і замкнув люки. На екрані з’явився новий блиск. Вогненна лійка повернулася. Цього разу хмара не атакувала; лише її клапті, пойняті вогнем, засвітилися, а решта почала відступати в напрямку ярів, уповзаючи в їхню, сповнену тінями, плутанину. Перед очима глядачів з’явився «Циклоп», на вигляд неушкоджений. Він далі помаленьку задкував, як і перше вражаючи постійним вогнем усе навколо – каміння, пісок, дюни.

– Чому він не вимкне випромінювача?! – крикнув хтось.

Мовби почувши ці слова, машина погасила полум’я пострілів, повернулась і з наростаючою швидкістю рушила в пустелю. Летючий зонд супроводжував її на висоті; якоїсь миті вони побачили щось, мовби вогненну нитку, яка блискавкою летіла в їхні обличчя. Перш ніж люди зрозуміли, що випромінювач «Циклопа» вистрелив у зонд, а те, що бачать, це смуга часточок повітря, анігільованих траєкторією пострілу, – всі інстинктивно відсахнулися, здригнувшись мовби від страху, що постріл вилетить з екрана і вибухне всередині рубки. Зображення негайно зникло, й екран засвітився порожньо.

– Знищив зонд! – крикнув технік біля пульта управління. – Пане астрогаторе!

Горпах наказав запустити інший зонд; «Циклоп» був уже так близько від «Непереможного», що вони негайно побачили його. Тільки-но зонд набрав висоти – нова вогненна нитка – і його теж було знищено. Перш ніж зображення зникло, команда встигла побачити в полі зору зонда свій корабель; «Циклоп» був від нього не далі, ніж за десять кілометрів.

– Здурів, чи що?! – схвильовано сказав другий технік за апаратурою. ЦІ слова ніби щось увімкнули в мозкові Рогана. Він глянув на командира і зрозумів, що той думає те саме. Роганові здавалося, що його руки, ноги, все тіло заливав оловом безглуздий, липкий сон. Але накази командира виконувалися: запустили спочатку четвертий, а потім п’ятий зонди. «Циклоп» нищив їх один за одним, як відмінний стрілець, що тішиться збиванням фігурок у тирі.

– Мені потрібна ця потужність, – сказав Горпах, не відриваючи погляду від екрана.

Головний Інженер, мов піаніст, що бере акорд, вдарив обома руками у клавіші пульта.

– Стартова потужність через шість хвилин, – відповів він.

– Потрібна вся потужність, – повторив Горпах тим самим тоном, а в рубці запанувала така тиша, що чути було дзижчання датчиків за емальованими циферблатами, наче там прокинувся бджолиний рій.

– Оточення ядра надто холодне... – почав Головний Інженер, та в цей момент Горпах повернувся до нього і втретє, так само не підвищуючи голосу, сказав:

– Потрібна ВСЯ потужність.

Інженер без слова простягнув руку до головного вимикача. У глибині корабля пролунав короткий звук тривожної сирени і наче віддалений приспів услід за цим прогуркотіли кроки людей, що бігли на бойові пости. Горпах знову дивився на екран. Ніхто нічого не казав, але тепер усі зрозуміли, що трапилось неможливе: астрогатор готувався до бою із власним «Циклопом».

Цифри датчиків, зблискуючи, виринали, мов солдати в шерензі. Індикатор диспозиційної потужності у віконечках показував п’яти-, потім шестизначні числа. Десь заіскрив контакт – запахло озоном. У тильній частині рубки техніки перекидалися умовними знаками, показуючи один одному на пальцях, яку контрольну систему ввімкнути.

Черговий зонд, перед загибеллю, показав продовгастий ніс «Циклопа», який долав скельну гряду; далі екран знову спорожнів, уражаючи сріблястою білизною. Щомиті машина мала з’явитися в полі безпосередньої видимості; боцман радарників вже чекав біля апарата, який висував зовнішню носову телекамеру над верхівкою корабля, завдяки чому поле зору можна було збільшити. Технік зв’язку вистрелив наступний зонд. Видавалося, що «Циклоп» не рухається безпосередньо до «Непереможного», який, наглухо задраєний, стояв у повній бойовій готовності, під куполом силового поля. З його носа через рівномірні проміжки часу вилітали телезонди. Роган знав, що «Непереможний» може витримати заряд антиматерії, але ударну хвилю можна було погасити тільки зі шкодою для енергетичних резервів. У цій ситуації він вважав за найдоцільніше відступ, тобто старт на стаціонарну орбіту. З хвилини на хвилину Роган чекав такого наказу, але Горпах мовчав, ніби розраховував (незрозуміло чому), що електронний мозок машини отямиться. І справді, дивлячись із-під важких повік на рухи темного прямокутника, який беззвучно пересувався серед дюн, він запитав:

– Ви його викликаєте?

– Так точно. Немає зв’язку.

– Скомандуйте повний стоп.

Техніки метушилися біля пультів. Двічі, тричі, чотири рази бігли смужки лампочок під їхніми руками.

– Не відповідає, астрогаторе.

«Чому він не стартує? – не міг зрозуміти Роган. – Чи не хоче визнати поразку? Горпах! Що за нонсенс! Ворухнувся... Зараз – зараз видасть наказ».

Однак астрогатор відступив лише на крок.

– Кронотосе!

Кібернетик підійшов.

– Слухаю.

– Що вони могли з ним зробити?

Роган відразу зауважив цю форму – «вони». Горпах сказав це так, наче направду мав справу з розумним супротивником.

– Автономні системи на кріотронах, – відповів Кронотос, але чути було, що його слова – це лише припущення. – Температура зросла, втратилася надпровідність...

– Пане докторе, ви це знаєте чи здогадуєтеся? – запитав астрогатор.

Це була дивна розмова, бо всі дивилися перед собою, на екран, у якому, вже без участі зонда, «Циклоп» безупинно, хоча й не зовсім певно, рухався далі. Часом він збивався з курсу, ніби не знаючи куди, власне, їде. Кілька разів підряд він вистрелив у вже непотрібний зонд, перш ніж поцілив. Усі бачили, як той падає, ніби яскрава ракета.

– Єдине, що я можу припустити, це резонанс, – сказав після короткого вагання кібернетик. – Якщо коливання їхнього поля збіглось із самозбуджувальною тенденцією мозку...

– А силове поле?

– Силове поле не екранує магнітного.

– Шкода, – зауважив астрогатор.

Напруга поволі спадала, бо «Циклоп» (тепер уже явно) не рухався в бік свого корабля. Відстань між ними, яка мить тому була мінімальною, почала зростати. Машина, вирвана з-під людського контролю, вийшла на простори північної пустелі.

– Мене замінить Головний Інженер, – скомандував Горпах, – а панів попрошу вниз.

Довга ніч

Роган прокинувся від холоду. Напівпритомний, він корчився під своєю ковдрою, притискаючи лице до подушки. Намагався затулити обличчя руками, та холод проймав його дедалі більше. Він знав, що мусить прокинутися, але ще відтягав цю мить, не усвідомлюючи чому. Несподівано сів на ліжку в цілковитій темряві. Крижаний подув війнув просто в обличчя. Роган навпомацки зірвався й, тихо лаючись, шукав кондиціонера. Коли він лягав, було так гаряче, що пересунув регулятор на повний холод.

Повітря малої каюти помалу нагрівалось, але він, напівсидячи під ковдрою, вже не міг заснути. Глянув на фосфорний циферблат наручного годинника – була третя за бортовим часом. «Знову лише три години сну», – подумав сердито. Роганові усе ще було холодно. Нарада тривала довго, усі розійшлися близько півночі. «Стільки розмов – і нічого», – подумав він. Тепер, у цій темряві, Роган віддав би все, аби знову опинитися на Базі, аби нічого не знати про цю прокляту Реґіс III, про її мертвий і по-мертвому вигадливий кошмар. Більшість стратегів радили вийти на орбіту, лише Головний Інженер та Головний Фізик від початку погоджувалися з думкою Горпаха, що потрібно залишатися, скільки вдасться. Шанс знайти чотирьох пропалих Реґнара становив, мабуть, один на сто тисяч, а може, й менше. Якщо вони не загинули раніше, то лише значна відстань од місця битви могла врятувати їх від атомного пекла. Роган віддав би багато, щоб дізнатися, чи астрогатор не стартував лише через них – чи не відіграли в цьому роль якісь інші міркування? Тут усе виглядало зовсім інакше, й цілком інакше звучало б, описане сухими словами рапорту, у спокійному світлі Бази, де потрібно було б сказати, що вони втратили половину експедиційних машин, головну зброю – «Циклопа» з випромінювачем антиматерії, який відтепер мав становити додаткову небезпеку для кожного корабля, котрий сідав на планету, що втрати вбитими становлять шестеро осіб, а крім того – половину привезли шпиталізованими, нездатними протягом років, а може, й назавжди, до польотів. А втративши людей і машини та найкраще устаткування, втекли – бо чим іще був би тепер відступ, якщо не звичайною втечею – перед мікроскопічними кристаликами, витвором малої пустельної планети, мертвим залишком лірянської цивілізації, яка так давно перегнала земну! Та чи Горпах був людиною, яка зважала б на такі міркування? Можливо, він і сам не знав до пуття, чому не стартує? Може, на щось розраховував? Але на що?

Звісно – біологи обґрунтували шанс перемогти мертвих комах їх власного зброєю. Якщо цей вид еволюціонував, міркували вони, можна покерувати його подальшою еволюцією. Спочатку слід спричинити у значної кількості впійманих екземплярів мутації, спадкові зміни певного типу, які в ході розмноження перейдуть до наступних поколінь і знешкодять усю цю кристалічну расу. Це мала би бути дуже особлива зміна, така, яка дала б якийсь добрий результат, а водночас спричинила, що цей новий вид, ця відміна мала б якусь ахіллесову п’яту, слабку точку, в яку можна було б ударити. Але це, власне кажучи, була типова балаканина теоретиків: вони не уявляли, якою мала би бути мутація, яка зміна, як її здійснити, як схопити велику кількість цих проклятих кристаликів, не встрягаючи у наступну битву, в котрій могли зазнати поразки, гіршої за вчорашню. А якби навіть усе вдалося, як довго мали би чекати на ефекти тієї подальшої еволюції? Уже ж не день і не тиждень! То що, мали кружляти навколо Реґіс, мов на каруселі, протягом року, двох чи десяти?! Усе це разом не мало сенсу. Роган зрозумів, що переборщив з кондиціонером: знову стало затепло. Він устав, відкинув ковдру, вмився, швидко одягнувсь і вийшов.

Ліфта не було. Він натиснув кнопку виклику й чекав у півмороці, освітленому лише миготливими вогниками індикатора, відчуваючи в голові усю важкість недоспаних ночей і сповнених напруги днів, крізь шум крові у скронях дослухався до нічної тиші корабля. Інколи щось булькало в невидимих трубах, з нижніх палуб долинало приглушене гудіння двигунів, що працювали на холостому ходу, бо корабель надалі перебував у повній стартовій готовності. Сухий вітерець з металевим присмаком повівав з вертикальних шахт обабіч платформи, на якій він стояв. Двері відчинились, і Роган увійшов до ліфта. Поїхав на восьмий поверх. Тут коридор повертав, ідучи вздовж головної обшивки, освітлений лінією блакитних лампочок. Він ішов, не знаючи куди, інстинктивно піднімав ноги у відповідних місцях, переступаючи високі пороги герметичних перебірок, доки не помітив тіней осіб з обслуги головного реактора. Приміщення було темне, світилися хіба що кількадесят показників на табло. Люди сиділи під ними на розкладаних кріслах.

– Вони уже неживі, – сказав хтось. Роган не впізнав його голосу. – Можу побитися об заклад. В радіусі п’яти миль було тисяча рентгенів. Їх уже нема. Можеш бути спокійним.

– То чого ми тут сидимо? – буркнув інший чоловік. Не за голосом, а за місцем, котре той займав – за гравіметричним контролем – Роган зрозумів, що це боцман Бланк.

– Бо старий не хоче повертатися.

– А ти б повернувся?

– А що ще можна зробити?

Тут було тепло і в повітрі стояли особливі пахощі – штучний аромат хвої, якою кондиціонери намагалися перебити запах, що виділявся нагрітими під час роботи пластиковими плитами і бляхою панцерної обшивки. В результаті утворювалася мішанина, не схожа ні на що інше, окрім терену восьмої палуби. Роган стояв, невидимий для присутніх, опершись плечима на пінопластову поверхню перебірки. Він не ховався: просто не хотів встрявати у цю розмову.

– Він тепер може підійти... – обізвався хтось після короткої мовчанки. На мить з’явилося обличчя того, хто говорив, бо він нахилився вперед. Лице було наполовину рожеве, наполовину жовте у світлі контрольних лампочок, якими стіна реактора мовби дивилася на зігнутих під нею людей. Роган, як і всі присутні, негайно здогадався, про кого мова.

– У нас є поле і радар, – неохоче буркнув боцман.

– Багато тобі дасть поле, як підійде на більєрґ пострілу.

– Радар його не допустить.

– Ти це до мене? Та я його знаю, як власний ніж.

– Ну й що?

– Те, що він має антирадар. Пристрій для перешкод...

– Але ж він розладнався. Електронний придурок...

– Добрий мені придурок. Ти був у рубці?

– Ні. Я був тут.

– Еге ж. А я був. Шкода, що ти не бачив, як він збивав наші зонди.

– Тобто як? Вони що, перелаштували його? Він під їхнім контролем?

«Всі кажуть „вони“, – подумав Роган. – Так ніби це справді були живі, розумні істоти...»

– А протон його знає! Виглядає, що розладнався лише зв’язок.

– То чому б він мав гатити у нас?

Знову запала тиша.

– Невідомо, де він тепер? – запитав той, хто не був у рубці.

– Ні. Останнє донесення було об одинадцятій. Мені казав Кралік. Бачили, як він крутився пустелею.

– Далеко?

– А що, боїшся? Якихось дев’яносто миль звідси. Для нього це – неповна година. Чи й менше.

– Може, вже досить переливати з пустого в порожнє? – вибухнув гнівом боцман Бланк, мигнувши своїм гострим профілем на тлі кольорових відблисків.

Усі замовкли. Роган помалу обернувсь і вийшов так само тихо, як увійшов. Дорогою минув дві лабораторії; у великій світла не було, а в малій світилося. Він бачив, як відблиски падали в коридор крізь ілюмінатори під стелею. Зазирнув усередину. Біля круглого столу сиділи тільки кібернетики й фізики – Язон, Кронотос, Сарнер, Литвин, Саураган і ще хтось, повернутий до інших плечима, він у тіні скісної перегородки програмував великий електронний мозок.

– ... є два ескалаційні вирішення, одне з анігіляцією, одне зі знищенням, а решта до узгодження, – сказав Саураган. Роган не переступав поріг. Знову стояв прислухаючись. – Ескалаційне перше полягає в запуску лавинного процесу. Потрібний випромінювач матерії, який в’їде в ущелину й залишиться там.

– Один там вже був... – зауважив хтось.

– Якщо не матиме електромозку, може діяти навіть тоді, коли температура перевищить мільйон градусів. Потрібен плазмовий випромінювач; плазма не боїться зоряної шкали. Хмара діятиме як попередньо – намагатиметься здушити його, увійти у резонанс з керівними системами, але жодних систем не буде, нічого, крім під’ядерної реакції. Чим більше матерії вступить у взаємодію, тим бурхливішою вона буде. Таким чином можна стягати в одне місце й анігілювати всю некросферу планети...

«Некросфера... – подумав Роган, – ага, бо ті кристалики мертві: що то значить – учені люди! Завжди вигадають якусь гарну, нову назву...»

– Мені найбільше подобається варіант зі самознищенням, – кинув Язон. – Але як ви собі це уявляєте?

– Ну, він полягає в тому, щоби спочатку спричинити окремі консолідації двох великих «хмаромозків», а потім зіштовхнути їх між собою – дії мають бути скеровані на те, щоби кожна хмара визнала іншу конкурентом у боротьбі за існування...

– Розумію, але як ви збираєтеся це зробити?

– Це непросто, але можливо, якщо хмара є лише псевдомозком, а отже, не має здатності міркувати...

– Однак надійнішим є варіант системний, зі зниженням відсотка променів... – втрутився Сарнер. – Досить чотирьох водневих зарядів по п’ятдесят-сто мегатон на кожну півкулю – разом менше восьмисот... Води океану, випаровуючись, збільшать хмарний покрив, зросте альбедо, й осілі симбіонти не дозволять їм отримати потрібного для розмноження мінімуму енергії...

– Розрахунок базується на неповних даних, – заперечив Язон.

Розуміючи, що починається фахова суперечка, Роган відступив од дверей та пішов своєю дорогою.

Замість ліфта він повертався до себе крутими сталевими сходинками, яких зазвичай ніколи не використовували. Роган по черзі минав рівні все вищих палуб. Бачив, як у ремонтному залі бригади де Вріза виблискували зварювальними апаратами навколо великих арктанів, що чорніли нерухомо. Здалеку зауважив круглі ілюмінатори корабельного шпиталю, освітлені полум’ям тьмяних фіолетових ламп. Якийсь лікар у білому фартусі беззвучно пройшов коридором, за ним допоміжний робот ніс комплект блискучих інструментів. Далі минув порожні й темні їдальні, клубні приміщення, бібліотеку, врешті опинився на своєму рівні; пройшов повз кабіну астрогатора й за півкроку зупинився, наче бажаючи підслухати і його, але крізь гладкі тафлі дверей не проникав жоден звук чи промінь світла, а круглі ілюмінатори були надійно зафіксовані добре закрученими шурупами з мідними головками.

Лише в кабіні знову відчув утому. Похиливши плечі, він тяжко сів на ліжку, скинув з ніг черевики і сперся, схрестивши лікті. Сидячи так, дивився у ледь освітлену нічною лампою низьку стелю, крізь яку пробігала тріщина, ділячи навпіл її блакитну блискучу поверхню.

Блукати кораблем його змусило не почуття обов’язку, не інтерес до розмов і життя інших людей. Роган просто боявся таких нічних годин, бо тоді перед ним виринали картини, які не хотів згадувати. З усіх спогадів найгіршим був спогад про людину, яку вбив, стріляючи зблизька, щоби вона не вбила інших. Мусив так учинити, але від цього не ставало легше. Знав, що зараз вимкнувши лампу, знову побачить ту саму сцену: як той зі слабкою, бездумною посмішкою іде, простягаючи в непевних долонях ствол «Вейра», як переступає розпростерте на камінні тіло без руки.

То було тіло Ярґа, котрий повернувся, дивом уцілівши, щоб так по-дурному загинути – через мить стати пошматованим трупом з роздертим комбінезоном, що димівся на грудях. Роган марно намагався відігнати цю картину, що мимовільно поставала перед його очима, чув гострий запах озону, гарячу віддачу рукоятки, котру стискав тоді спітнілими пальцями, і чув скімлення людей, яких згодом, задихавшись, стягав докупи, щоб пов’язати, наче снопи. Щоразу це близьке, знайоме осліпле і ніби голе обличчя поціленого вражало його своїм виразом розпачливої безпорадності.

Щось стукнуло; це впала книжка, яку почав читати ще на Базі. Заклав сторінку білою карткою, але не прочитав ні рядка, бо й коли. Випростався на ліжку. Подумав про стратегів, які обмірковували тепер плани знищення хмар, і його вуста скривила погордлива усмішка. Це не має сенсу, все разом... – думав він. – Хочуть знищити... Точніше, ми теж, ми всі хочемо це знищити, але ж нікого цим не врятуємо. Реґіс – планета безлюдна, людині на ній нічого шукати. Тож звідки ця запеклість? Адже це так, ніби тих убила буря чи землетрус. Не чийсь свідомий намір, не якась ворожа думка стала нам на шляху. Мертвий процес самоорганізації... То чи варто марнувати всі сили й енергію на її знищення тільки тому, що ми відразу сприйняли це за підступного ворога, який спочатку із засідки напав на «Кондора», а потім на нас? Скільки таких неймовірних, чужих для людського розуміння явищ може таїти в собі космос? Чи ж усюди ми маємо з’являтися з нищівною силою на бортах кораблів, аби знищити все те, що суперечить нашому розумінню? Як вони її назвали – некросфера, а отже й некроеволюція, еволюція мертвої матерії? Можливо, її рани могли б сказати більше, Реґіс III була для них доступною, може, хотіли її колонізувати, коли тамтешні астрофізики передбачили перетворення Сонця на Нову... може, це була їхня остання надія. Коли б ми опинилися в такій ситуації, звичайно, боролися б, нищили оце чорне кристалічне лайно, але так?.. На відстані парсека від Бази, яка, своєю чергою, була віддалена від Землі на стільки світлових років, в ім’я чого ми тут перебуваємо, гублячи людей, чому стратеги ночами шукають найкращий метод анігіляції, адже про помсту не може бути й мови...

Якби цієї миті побачив Горпаха – сказав би йому все. Яким смішним і шаленим водночас є це «завоювання за будь-яку ціну», це «героїчне зусилля людини», це бажання відімстити за смерть товаришів, котрі загинули, бо їх послали на смерть... Ми були просто необачними, надто повіривши у свої випромінювачі й датчики, тому вчинили помилки і пожинаємо плоди. Ми, лише ми є винними. Думав так, заплющивши під слабким світлом очі, які пекли, наче під повіками було повно піску. Людина (цієї миті розумів таке без слів) ще не піднялася на відповідну висоту, ще не заслужила на так гарно названу галактоцентричну позицію, яку прокламують віддавна; вона полягає не в тому, аби шукати лише подібних до себе й розуміти лише таких, а в тому, щоб не втручатися не у свої, не в людські справи. Підкорювати пустку – то чом би й ні, але не атакувати того, що існує, що протягом мільйонів років витворило свою власну, не залежну ні від кого й ні від чого, крім сил випромінювання і сил матеріальних, рівновагу існування, дієвого, активного існування, яке не краще, але й не гірше від існування білкових сполук, званих тваринами чи людьми.

ЦІ думки Рогана, сповнені галактоцентричного всерозуміння, звернутого до будь-якої існуючої форми, мов голкою, що вціляє у нерв, прошив високий, повторюваний зойк тривожних сирен.

Усі його гадки за мить зникли, відсунуті набридливим звуком, що заповнив усі палуби. Наступної секунди Роган вибіг у коридор та помчав з іншими в тяжкому ритмі стомлених кроків і теплих людських подихів. Іще раніше, ніж дістався до ліфта, відчув – не інтуїтивно і навіть не всім своїм єством, а так ніби корпусом корабля, молекулою якого став сам, – удар. Цей удар хоча здавався незмірно далеким і слабким, був такий, що пронизав тіло крейсера від кормових перебірок аж до носа, удар, силу котрого не можна було порівняти ні з чим, котрий – це він чув – прийняло й еластично відкинуло щось іще більше, ніж «Непереможний».