Текст книги "Життя Марії"

Автор книги: Сергій Жадан

+ + +

 
Можливо, я просто не вмію передати все це словами.
Навіть не знаю, що це – образа чи радість.
Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами.
Але див не буває, тому я просто не озираюсь.
 
 
Просто потрібно бути терплячими і міцними.
Все закінчилося. Ми лишилися в більшості.
Просто цей світ не може в собі вмістити
такої кількості болю й такої кількості ніжності.
 
 
Виснажені надвечір’я, розламані ранки,
приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі.
Умілий лікар вилікує будь-які рани.
Час, який у нас є, зцілить будь-які болі.
 
 
Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного,
скільки тепла в траві й голосів на березі.
Але чорта з два – я не виніс з собою нічого:
все залишилося там, в безкінечному вересні.
 
 
Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми.
З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався.
Порожні легені, як порожні трюми —
стільки місця для радості, стільки місця для щастя.
 

+ + +

 
Давай, скажи їй щось, зупини.
Немає жодної ночі. Немає війни.
Серед цієї темряви та висоти
є лише її вперте бажання піти.
Хто її ще, скажи, заспокоїть
і зупинить, якщо не ти?
 
 
Просто спини її, не відпускай її.
Хай далі говорить усі дурниці свої.
Хай далі змішує кров свою зі слізьми.
Потім, колись, вона піде.
              Але хай залишиться до зими.
Дивись, які тепер довгі ночі,
які порожні доми.
 
 
Навіть якщо світло зранку
буде сліпуче та голубе,
вона все одно послухає лише тебе.
Навіть якщо її святі будуть суворі й злі —
хай це станеться потім.
              Чи не станеться взагалі.
Але не відпускай її, доки сонце
проступає в імлі.
 
 
Навіть якщо закінчиться осінь і почнеться зима,
вона все одно найбільше боїться лишатись сама.
Навіть якщо її святі будуть добрими в своїй журбі,
вона все одно може поскаржитись лише тобі.
Можливо тому, що найсамотніше
почувається саме в юрбі.
 
 
Скажи їй щось, чого ніколи не говорив.
Щось про людей і птахів, про тварин і риб,
щось про вічність вугілля та невагомість зерна,
про те, що життя має тривати навіть тоді,
коли триває війна.
 
 
Хто тобі, зрештою, ще повірить, якщо не вона?
 

+ + +

 
Я так і не зрозумів кількох речей —
легкого зламу її плечей,
твердого металу її образ,
того, чого не було без нас,
того, що ламало наші хребти,
того, що варто було зберегти.
 
 
Я так нічого і не знайшов.
Ще одна спроба, ще один шов.
Ще один сплеск на нічній ріці.
Що можна згадати наприкінці?
Протяг у венах, сніг в очах.
Навчись розумітись на простих речах.
 
 
Я хотів давати всьому імена.
Оскільки мова завжди одна.
І ім’я для всього завжди одне.
Саме воно й хвилювало мене.
Стільки речей – складних і простих.
Я все назвав. Я нічого не встиг.
 
 
Я не встиг їй сказати, що береги
не мають значення і ваги,
не мають наслідків і причин,
що всі ми лишаємося ні з чим,
що її сліди на нічному снігу —
єдине, що має якусь вагу.
 
 
Я не став говорити, що кожен із нас
тримається власних імен і назв,
аби не лишатись на самоті.
Так багато всього в житті —
впертість твоя і присутність твоя.
Мені просто подобається її ім’я.
 
 
Не розуміючи літер і слів,
чорних хвиль, вологих полів,
болючих ключиць і повільних вен.
Важливим є кожне з імен,
кожна з вивітрених ночей,
кожна з речей, кожна з речей.
 

+ + +

 
Перші дні листопада.
Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.
А він думає: чуже місто, чужа кімната —
як я її тут залишу?
 
 
Третя по обіді.
Суха осінь.
Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.
Світло таке легке.
Вона четвертий день у дорозі.
Хай їй хоча би тут буде спокійно.
 
 
Якщо буде потрібно —
поправлятиму ковдру.
Якщо буде холодно —
причинятиму вікна.
Спробую перехитрити її застуду невиліковну.
Я сам усе це вигадав,
вона ні в чому не винна.
 
 
Як я її залишу?
Незабаром почнеться вечір.
Швидко стемніє, повітря остигне.
Краще вже охоронятиму її речі.
Краще вже грітиму її стигми.
 
 
Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,
раптом птахи почнуть битися в стіни,
раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,
раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,
 
 
раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,
раптом забуде все, що говорила до цього,
раптом серце її, золоте й шалене,
буде битись тепер для когось чужого.
 
 
Хай спить. Хай розбереться зі снами.
Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.
Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.
Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.
 
 
І ось він сидить, відраховуючи хвилини.
Сидить, нервує без потреби.
А вона не прокидається лише з тієї причини,
що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.
 
 
Осінь над ними з льоду й сталі.
Холодні ріки, незнайомі люди.
Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.
Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.
 

+ + +

 
Добре, добре, знищуй листи,
стирай номери, пали мости,
просто стирай, просто громи,
ми вдосталь мали цієї зими.
Знищуй коди, знищуй замки,
теплі промені серед ріки,
знищуй підозри, знищуй сміх,
довіра сходила на нас усіх,
тому знищуй те, що дісталось тобі,
те, що вигадалося в боротьбі,
те, що втратилося без жалю,
те, що я і дотепер люблю.
 
 
Стирай адреси та імена,
ти й далі лишаєшся така одна,
таких, як ти, важко знайти,
пали ці нікому не потрібні мости,
пали книги, пали словники,
готельні чортові рушники,
постіль зі слідами чорнил,
ошмаття прапорів та вітрил,
знищуй голос, знищуй слова,
ти далі будеш так само жива,
знищуй усе, що створила сама.
Все буде добре. Триває зима.
 
 
Забудь кожен із осінніх домів,
забудь усе, що я умів,
забудь усе, що вміла ти,
пали ці обірвані мости,
випалюй сліди зіткнень і втрат,
раптом захочеш повернутись назад,
раптом згадаєш собі ще раз,
після всіх проклять і образ,
як добре було, як нестерпно було,
як тебе нищило і вело,
як це торкалось твоїх основ,
як просто все це почати знов.
 
 
Тому краще знищуй, краще пали,
неважливо хто, неважливо коли,
неважливо навіщо, неважливо з ким.
В тебе попереду ще стільки зим.
 

+ + +

 
Десь на початку осені з’являються тиша й міць,
так, немов небеса зачиняють свої майстерні.
За кілька днів усе зрушиться з усталених місць,
оскільки все розламується й міняється в серпні.
 
 
Стебла, сховані між сторінок,
фарба небес – суха, осіння.
Серпневі яблука схожі на вагітних жінок:
за ніжністю шкіри чується твердість насіння.
 
 
Павутина тонкими волокнами залітає у сни,
тумани стоять на воді, ніби пороми.
Вагітні жінки схожі на яблука восени:
не знати, чого в них більше – стиглості чи утоми.
 
 
Не знати, чого більше в просторі – прозорості чи пітьми,
і хто читає це небо, мов заборонену книгу
між повітрям осені й повітрям зими,
між голосами дощу й голосами снігу,
 
 
між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже,
між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди,
між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже,
між тим, чого не було, і тим, чого не буде.
 

+ + +

 
І вже коли ти спиш, починається сніг.
Прийшовши з ночі,
виявившись із нічого,
з чорного шепоту,
з горизонту нічного,
з повітрь усіх,
із розламів усіх.
 
 
Коли ти спиш, він рухається з передмість,
рухається між дерев,
падає над стежками,
над цегляними брамами,
над ганками й хідниками,
над кожним із перехресть,
над кожним з обійсть,
 
 
над кожною з колій,
над кожним із бездоріж,
над школами,
над вокзалами,
над мостами,
падає до безкінечності,
падає до нестями.
Коли нічого немає.
Коли ти спиш.
 
 
Над кожним із вікон,
над кожною із осель,
падає над крамницями,
падає над дворами,
засипаючи русла,
огортаючись прапорами,
влітаючи до підвалів,
сягаючи стель.
 
 
Над кожним із пустищ,
над кожною з новобудов,
над кожною із веранд,
над кожною із віконниць.
Пробираючись вглиб.
Рухаючись від околиць.
Сніг входить до міста так,
як під шкіру входить любов.
 
 
Глибоко.
До крові.
До сухожиль.
До темних місць,
з яких починається подих.
Солодко, наче втома, наче наркотик.
Гостро, наче впевненість, наче біль.
 
 
Уздовж нервів,
ніби уздовж рік.
На дні легень, мовби на дні копалень,
свідченням всіх майбутніх
безсонь і запалень,
свідченням всіх зупинок
і всіх доріг,
 
 
свідченням всіх перевтілень,
які постають,
свідченням всіх початків
і всіх повернень,
ламка, мов березень,
зріла, неначе серпень,
любов підіймається тілом,
як гріта ртуть.
 
 
Прогріваючи горлом
промерзле скло.
Над усіма алеями,
над домами.
Коли ти спиш,
коли нічого немає.
Коли немає навіть того,
що завжди було.
 
 
…Тримай це відчуття
солоду й гіркоти,
відчуття пекла,
що в пальцях тобі запеклося,
коли торкаєшся її одягу і волосся,
коли простягаєш їй руку,
виводячи з темноти.
 
 
Це вона всотується в хребта високу пітьму.
Це вона чередами жене
золоті заметілі.
Радій цій чорній любові у власному тілі.
Незважаючи ні на що.
Всупереч усьому.
 

 
Антон, тридцять два роки,
в статусі було вказано, що живе з батьками.
Православний, хоча до церкви не ходив,
закінчив університет, іноземна – англійська.
Працював татуювальником, мав свій почерк,
якщо можна так сказати.
Через його вмілі руки й гостру голку
пройшов не один натовп місцевих.
 
 
Коли все це почалось, багато говорив про
політику та історію, почав ходити на мітинги,
пересварився з друзями.
Друзі ображались, клієнти зникали.
Боялись, не розуміли, виїжджали з міста.
 
 
Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою.
Голка жалить, голка зшиває. Під теплим
металом таке податливе полотно жіночої
шкіри й такий цупкий світлий брезент
шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь
оболонку, випускаєш із тіла оксамитові
краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш
янголині крила на покірній поверхні світу.
Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані
наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його
кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю
обшивку, під якою душі й хвороби –
те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.
 
 
Хтось розповів, що його підстрелили на блок-посту,
вранці, зі зброєю в руках, якось випадково —
ніхто нічого не встиг зрозуміти.
Поховали в спільній могилі – їх там усіх так і ховали.
Особисті речі передали батькам.
Статус так ніхто й не правив.
 
 
Прийде час – і яка-небудь наволоч
обов’язково буде писати про це героїчні вірші.
Прийде час – і яка-небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.
 

 
Довго її розшукував. Номер вона змінила,
з міста втекла, соціальними мережами
не користувалась. Через знайомих знайти
не вдалося, через церкву теж.
А потім сама написала: про справи,
про переїзд, про нові обставини, про звикання.
 
 
Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала —
щоби розповісти про брата, про його смерть.
Мабуть, зверталась із цим не лише до мене,
у кожному разі —
не до мене першого. Надто вже спокійно
писала. Їх накрили, писала, всіх разом, одним
залпом. Потім наші повернулись, хотіли
забрати загиблих. Вірніше – те, що від них
лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного
має бути по дві ноги. Вони їх так і складали —
щоби в кожного було по дві ноги, бажано —
одного розміру.
 
 
Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.
В нього її постійно позичали.
Ось що з нею тепер робити? – питала вона. —
Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.
Дуже боліло. Досі не заживає.
 

 
Андрій і Павло, адвентисти, студенти.
Тато-підприємець підтримував громаду,
вони звикли ставитись до церкви,
як до частини свого життя:
бували там щодня, допомагали
робити ремонт, викладали фото в мережі,
дякували за підтримку.
 
 
Їх і за мирних часів вважали сектантами,
а коли все це почалось – просто влаштували
на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.
А їх обох схопили. Тримали в підвалі,
примушували ховати загиблих, копати могили.
Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.
Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули
про них, ніби їх і не існувало.
Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,
спочатку молились, потім кинули —
соромились одне одного.
 
 
Віру і втрачаєш тоді, коли випадає
можливість за неї померти, а ти цією
можливістю не встигаєш скористатися.
Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?
Нащо вірити в те, що не має для тебе
жодного значення?
Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких
на тілі відкривалися стигми. Що було з цими
стигмами? Вони самі собою закривалися,
як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,
гноїлись, боліли під бинтами?
Чоловіки зі сліпими від темряви очима
приходили до госпіталю на перев’язку,
стискали зуби, коли сестра відривала їм
від рани засохлі бинти й свіжа кров
проступала на темній шкірі. Просили
знеболювального, бодай якогось.
Але не існує жодного знеболювального
від того, що в них болить, не існує.
 

 
Юра,
вже за сорок,
історик за освітою,
соціальний працівник.
Сидить у мережі,
відслідковує рвані кроки історії.
Пише блог від імені чеченки,
вигадав собі таку снайперку,
живе тепер її життям.
 
 
Пише про її віру,
пише про її сумніви,
пише про її вразливість,
робить зарубки на її прикладі:
 
 
це ось – ворог-отець,
це ось – ворог-син,
це – дух святий, теж ворог,
теж вартий, аби про нього
згадали в загальному
розстрільному списку,
за яким замовляє молитви
невидима снайперка.
 
 
Світ – поштовий мішок,
зашитий колючим дротом.
Прорвеш – полізуть із
дитячих сорочок та рушників
чорні жаби й вужі.
Нам ніколи не дізнатись,
хто стояв у розпалених натовпах,
готових рвати ніжну тканину
чужого тіла.
Нам ніколи не дізнатись,
кого в цих натовпах не було.
 
 
Вести тебе
нічними дорогами
між трави та вугілля,
робити нечутними
твої кроки в легких
професійних кросівках,
виводити до джерел
в обхід натоптаних
коров’ячих стежок,
лишати для тебе на ранок хліб,
загорнутий у вороже
знамено.
 
 
Зранку він
перечитує написане.
Іноді щось додає.
Іноді править.
Голиться, ріже шкіру
старими станками.
 
 
Але крові немає.
Зовсім немає.
І смерті теж немає.
 

 
Міста шкода, – говорить він. – Знищать його.
Як Содом і Гоморру, – додає.
 
 
Його брат лежить в інтернаті для психічно хворих.
Кілька днів тому інтернат захопили.
Поставили міномети на подвір'ї.
 
 
Він провідує брата. Сидять на лавочці, під яблуневим
гіллям. Зовні подібні – обоє в спортивних костюмах,
обоє коротко стрижені. Лише в одного в руках
мобільний телефон. Хоча зв’язку в місті все одно немає.
 
 
Автоматники не звертають на них уваги.
Вони теж на них не звертають.
 
 
В дитинстві він брата соромився, ніколи не говорив
про нього, ніколи не брав із собою. Знаєш,
як це – коли в твоїй родині псих? Тато нормальний,
мама нормальна, ти теж нормальний, але є
один псих. Справжній псих. Псих. У твоїй родині.
А значить, і на тебе теж падає підозра.
 
 
Коли підріс, просто перестав звертати на брата увагу.
Ніби його й не було. Так буває, коли йдеш вулицею
і помічаєш боковим зором щось неприємне,
щось таке, що викликає страх і відразу: наприклад,
розірвану тварину, але знаєш:
якщо туди не дивитись, то ніби нічого й немає,
ніби все гаразд.
 
 
Ось так і тепер: сидять разом, мовчать,
і ніхто на них не звертає увагу. Ніби їх
і немає. Хіба мало їх тут лишилось —
тих, хто так і не вибрався,
тих, хто лежить на узбіччі,
ніби розірвана тварина.
 
 
Керівництво інтернату давно розбіглось.
За хворими доглядають кілька прибиральниць.
Старі жінки, які пропрацювали
тут ціле своє життя. Шестеро чи семеро.
Не так і мало для міста-мільйонника.
 

 
Погана біографія,
з таких біографій роблять ранкові новини.
Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї.
У мами проблеми з цукром.
Незакінчене технічне, два роки на обліку,
випалене йодом горло,
розірване арматурою вухо.
 
 
Про що ти мріяв усі ці роки?
Чого хотів?
 
 
Все, чого він хотів, лежало
в найближчому торговельному центрі.
Зламати його було, ніби зламати
печатки на папських грамотах.
 
 
«Я ніколи, – писав він, – не мав такої
кількості грошей, аби купити
все, що мені хочеться. Завжди щось
відкладав на кращі часи.
Лише тепер зрозумів, що кращих
часів не буде.
 
 
Ти теж народився тут.
Ти знаєш, як воно все.
Скажи слідом за мною:
життя – жорстоке й несправедливе,
життя – безнадійне й коротке,
життя – безрадісне й підле.
Той, хто нічого не має,
нічого й не матиме,
той, кому немає чого втрачати,
нічого не втратить».
 
 
Тут давно ніхто не чекає на кращі часи.
Тиху мовчазну смерть тут ніхто не відрізняє
від решти жінок.
Добре серце, хворі легені –
живеш із нею, тому що любиш,
помираєш тому, що живеш із нею.
 
 
«Спасибі, що пишеш, – дякує він, —
спасибі, що пишеш».
«Немає за що», – відповідаю я.
Справді – немає за що.
 

 
Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет.
Ціле літо просидів у місті.
Коли почались обстріли – здивувався,
став дивитися новини, потім кинув.
Ходить містом, не вимикаючи плейера,
слухає різних динозаврів,
натикається на спалені машини,
на розірвані тіла.
 
 
Нам залишаться від цілої історії,
від світу, в якому ми жили,
слова та музика кількох геніальних
чоловіків, що марно намагалися нас
усіх застерегти, намагалися щось пояснити,
але нічого не пояснили, нікого не врятували,
лежать на цвинтарях,
і з їхніх геніальних грудних кліток
ростуть тепер квіти й трава.
Більше не лишиться нічого —
лише музика, лише спів, лише голос,
що примушує любити.
 
 
Можна ніколи не обривати цю музику.
Слухати космос, заплющивши очі.
Думати про китів у нічному океані.
Більше нічого не чути.
Більше нічого не бачити.
Більше нічого не відчувати.
Окрім запаху, звісно.
Окрім трупного запаху.
 

 
Ігор, капелан, тридцять років,
але не голиться, щоби виглядати дорослішим.
Всі хочуть виглядати дорослими, серйозними.
Тим більше в тридцять.
Вік, в якому можна загубитись.
Небезпечний вік. Навіть для капелана.
 
 
Дивно сповідувати чоловіків,
які так уперто й послідовно порушують усі
господні приписи. Обпалюють шкіру об розпечений
метал, обпалюють губи тютюном, курять
на вітрі, оглушені, розгнівані.
Недопалки летять у мокру траву —
хрестики, іконки, мастило під нігтями,
вимикають телефони,
йдуть до сповіді.
 
 
Розповідають йому свої секрети, діляться бідами.
Він би вже й не слухав цього всього, але що має робити.
Кожен гріх – ніби камінь із морського узбережжя.
Розгнівані чоловіки кладуть йому ці камені в долоню —
кожен свій теплий камінь, довго ношений у кишені.
В нього вже повні торби цього каміння,
він уже ледве волочить його за собою.
А вони все приходять і приходять,
приносять свої камені,
передають йому,
ніби щось найголовніше.
Постійно, вже стільки днів.
Докурюють, жартують, стають у чергу,
бояться не встигнути.
 
 
Всі встигнуть.
Ніхто не запізниться.
 

 
Володя, 25 років,
лікар, психолог,
веде відеоблог, вчить правильно
ставитись до життя,
отримувати радість від щоденних речей,
пояснює прості слова,
просіює негативну енергію,
ніби важкий річковий пісок.
 
 
Два місяці тому потрапив у полон.
Знайшли камеру, звинуватили в шпигунстві.
Жодних шансів вийти, сидітиме
до Страшного Суду.
 
 
Лежить у бетонному мішку, на матраці,
накритий ковдрою, одягнений у чужий светр
із рештками крові, лежить поруч із якимось
темним-темним, боїться навіть подивитися
в його бік, лежить, а темний його доконує:
 
 
Щоденні речі, шпигуне, —
натільна білизна, вчорашній хліб.
Господній задум, шпигуне, —
колюча ковдра, пропахла дощами.
Ховайся під неї, шпигуй, винюшуй, видивляйся.
Підглядай за вітчизною, спробуй побачити щось таке,
що вона від тебе вперто ховає,
чим ніколи не ділиться, підглядай у світлу шпарку,
за якою чиниться правосуддя.
 
 
Святе сімейство ховається
за дверима вихолодженого житла.
Пройма розбитих дверей запнута колючою ковдрою.
Наскільки стане тепер нашого вміння
розуміти прості слова, не дорікати нікому
за відсутність тепла, за розтривожене світло?
 
 
Прийде час – самі покличуть, і тебе, шпигуне,
і всіх нас покличуть, з речами, з ковдрами,
з рештками болю.
Підемо в сині сніги,
підемо в червону ніч,
будемо йти на світло з небесної шпарки,
будемо поспішати до Страшного Суду.
Судіть нас, судіть, судді, позбавляйте надії,
судіть нас, судіть, судді, посилайте
на виправні роботи.
 
 
Виправлені, настрашені,
говоримо прості слова,
хапаємо сухими устами гарячий сніг,
хапаємо останній сніг,
золотий.
 

 
Півроку вона тримається.
Півроку розглядає смерть,
як носорога в зоопарку:
темні складки,
важке дихання.
Боїться, але не відводить погляду,
не заплющує очей.
 
 
Страшно, дуже страшно.
Так і повинно бути.
Смерть страшна, вона лякає.
Страшно відчувати сморід червоного місяця,
страшно дивитись, як робиться історія.
 
 
Півроку тому все було цілком інакше.
Півроку тому всі були іншими.
Нікого не лякали зірки,
що падали до водосховищ.
Нікого не насторожував дим,
що підіймався з розламів у чорному ґрунті.
 
 
Серед нічної вулиці,
серед гамору та вогнів,
серед смерті й любові
вона заривається обличчям йому в плече,
б’є його відчайдушно кулаками,
плаче, скрикує в темряві.
 
 
Я не хочу, каже, всього цього бачити,
я не можу все це в собі носити.
Навіщо мені стільки смерті?
Куди мені її дівати?
 
 
А куди дівати смерть?
Носити її за спиною,
мов циганське дитя:
ніхто не любить його,
і воно нікого не любить.
Любові так мало,
любов така беззахисна.
 
 
Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.
Плач і не відходь від нього ні на крок.
Світ ніколи не буде таким, як раніше.
Ми нізащо не дозволимо йому
бути таким, як раніше.
 
 
Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.
Все менше безтурботних перехожих
коло вітрин магазинів.
В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.
Загасають під дощем багаття.
Замерзають серед ночі міста.