Текст книги "Життя Марії"

Автор книги: Сергій Жадан

Сергій Жадан
Життя Марії

Інтро

Райнер Марія Рільке

(З циклу «Життя Марії»)

Благовіщення

 
Не янгола поява (зрозумій)
її злякала. Міг так само їй
явитись промінь сонця чи вночі
зустрітись місячне проміння, пливучи,
й сполохати – обурив її все ж
той лик, в якому янгол їй явився,
заледве знала, що йому це теж
надміру тяжко (кожен би вклонився —
яка вона пречиста. Аж така,
що олениця в пралісі густому,
поглянула на неї і, повір,
єдинорога зачала потому,
що звір зі світла, найчистіший звір).
Й тому, що ява ця була тривка,
що янгол із обличчям юнака
тут поруч був, що поглядами враз
вони поміж собою зіштовхнулись,
все спорожніло вмить, і водночас
те, що мільйони знали, з чим зіткнулись,
до неї переходило від нас;
вона і він; все, бачене тобою,
все мало тільки там свою вагу
і страх також. Налякані обоє.
 
 
Тоді він заспівав їй вість благу.
 

Вірші

+ + +

 
Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати —
тимчасова адреса, країна напівжива.
 
 
Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?
 
 
А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.
 
 
Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас лише тоді й виникають,
коли ми самі поводимось, як вороги.
 
 
Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.
 
 
Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх – хто вони й звідкіля?
 
 
А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм, із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.
 
 
Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де півроку тривають дощі, а півроку – зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.
 
 
І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому, невідомо чому.
 
 
Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців —
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.
 
 
Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.
 
 
Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.
 
 
Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.
Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.
 

+ + +

 
– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
 
 
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
 
 
Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні,
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.
 
 
Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.
 
 
Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.
 
 
– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.
 
 
Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.
 
 
Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.
 
 
Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.
 
 
Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю, де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.
 

+ + +

 
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.
 
 
Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
 
 
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
 
 
Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.
 
 
Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.
 
 
Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,
 
 
підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
 
 
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.
 

+ + +

 
Чого лише не побачиш на цих вокзалах:
ранковий пташиний спів, сонячний спалах,
чорна роса на просмолених шпалах.
Першими звідси поїхали комерсанти —
хитрі нечутні приблуди, невидимі зайди,
тренована охорона, нічні курсанти.
 
 
Поїхали ювеліри, поїхали адвокати,
виїхали банкіри, минаючи барикади.
Хоча на банкірів уже що нарікати?
Поїхали астрономи, потім поети.
Вітер важко носить зимові газети.
Діти носять натільні хрести й зелені берети.
 
 
Поїхали матері, поїхали наречені,
поїхали школярі – навчені і невчені
(домашній смуток, присмак меду й печені).
Поїхали злодії, виїхали повії.
Трагічні події, насамперед просто події —
буде що згадувати в смутку та безнадії.
 
 
Залишились хіба що ми з тобою.
Можливість миру, як і можливість бою,
не привід, аби тікати разом із юрбою.
Набожні християни, безнадійні бандити —
нас так тяжко приспати і так тяжко будити.
Нам ніщо не завадить тепер одне одного вбити.
 
 
Я такий, як і ти: в мене така ж щетина,
така ж невитравна засмага, така ж холодна дружина,
опіки і порізи, зморщок тонка павутина.
Така ж образа на господню несправедливість,
готовність використати найменшу можливість,
показати незламність, виявити кмітливість.
 
 
Давай, убивай мене за наші спільні печалі,
убивай за все, чого нас колись навчали,
буди мене серед ночі важкими ключами.
Я теж у відповідь буду тебе вбивати,
буду собі пригадувати всі твої вади.
Якщо не зумію – спитаю в тебе поради.
 
 
Я теж не матиму ні сумніву, ні вагання.
Сплачу борги, виправдаю сподівання.
Остання воля тішить тим, що вона остання.
Де був початок твоєї мандрівки і де буде фініш?
Ти завжди був поміж них, ти і нині з ними ж.
На цих вокзалах кого лише не зустрінеш.
 
 
Доки тепло стоїть над містом,
за гудками локомотивів, за пташиним свистом,
за голосами базарної нічної бідноти,
доки тут хтось залишається, доти
хай будуть відкритими всі залізничні ділянки,
хай діляться хлібом і молоком сонні селянки,
хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.
Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.
 

+ + +

 
Ось я лишаю зброю й починаю повзти,
повзти від того, в що ніколи не вірив,
ось обповзаю дороги та очерети,
обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,
 
 
обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости,
обповзаю вітчизну – безкінечну і зайву.
В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти,
тому яка різниця, що саме я обповзаю.
 
 
Кожна ніч була повільною, мов ріка.
Кожен день був очікуваним, як дарунок.
Слова подяки й погорди злітають з мого язика.
Темрява – тепла й липка, ніби овечий шлунок.
 
 
З землі говорять померлі, з неба говорять святі.
Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.
Хай мені немає куди іти в цьому житті —
розвалена чорна земля стереже дезертира.
 
 
Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?
Я навіть не знаю, з яких кольорів зшиваються наші стяги.
Біси стоять при мені – недовірливі і живі,
і дорікають мені словами моєї присяги.
 
 
Коли я все це забуду і заберуся геть,
коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою,
коли в кожній смерті буду бачити просто смерть,
коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,
 
 
коли вже не лякатиме, як огортає пітьма
і як луною наповнюється кожен видих,
я теж говоритиму, говоритиму з усіма,
говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,
 
 
Десять тисяч загиблих слухають у землі.
Десять тисяч святих слухають над головою.
Голоси загиблих далекі й від цього злі.
Голоси святих теж злі й пахнуть травою.
 
 
Люди визирають із вікон,
вибігають із теплих квартир.
До літнього міста
вертається дезертир.
 
 
Ховається від розмов,
як від вогню.
Не пам’ятає адрес,
не пізнає рідню.
 
 
І рідня теж, вертаючись
до будинку свого,
не пізнає його,
не пізнає його.
 

+ + +

 
Солдатське взуття – саме для цих кам’яних доріг.
Господь двадцять років тебе муштрував та беріг,
тримав тебе в казармах, у піхотних військах,
вчив на своїх помилках – на біблії й на казках.
 
 
Господь вдихнув життя в твій бойовий протигаз.
Все, що в тебе є – це вибір померти за кожного з нас,
все, що в тебе є – це свобода загинути у бою.
Господь зніме з тебе жетон і всю провину твою.
 
 
Господь зніме з тебе взуття, зріже шнурівки ножем.
Взуття повинні носити живі, ми його збережем.
В цих болотах, на цій землі куди без міцного взуття,
без штабного паскудства, без артилерійського прикриття?
 
 
Доки в горлі відвага, доки в серці закон,
сурми, сурми, піхотинцю, ось він – твій Єрихон.
Стіни падуть і знамена падуть, почувши твою сурму.
Плакатимеш в розбитих кварталах, не знаючи сам чому.
 
 
Це все сурма, яку чомусь вклали тобі до рук.
Це її золоте піднебіння, вбивчий холодний звук.
Чуєш, щось торкається серця? Це коріння трави.
Земля міняє хімічний склад від того, що в неї лягаєте ви.
 
 
Це все сурма, ти бачиш сам – вся справа в сурмі.
Краще гребти на галерах, краще гнити в тюрмі,
аніж сурмити й бачити, як вогонь зжирає міста.
Кожне життя – неймовірно складне —
завершує смерть – дивовижно проста.
 
 
Солдатські душі – якраз для його таборів.
Він завжди тішиться тим, хто до нього забрів,
тішиться кожній можливості побути з нами всіма,
і саме тому в твоїх руках ця невагома сурма.
 
 
Завжди намагається нам пояснити, як триматись землі,
як оминати пастки, як не губитись в імлі,
як не боятися темряви, не боятися висоти.
Думаю, він і сам не знає, як нам допомогти.
 

+ + +

 
Чорна, ламана, зла, зимова
тиша, як смерть, стоїть за дверима.
З цієї зими залишиться мова —
та, якою ти говорила.
 
 
Їй ще приписуватимуть усі біди.
Її ще розтягуватимуть на цитати.
Я буду просто її любити,
буду просто її пам’ятати.
 
 
Пам’ятати небо з його висотою,
пам’ятати міста, сполохані криком.
Історія буде зрозумілою і простою,
якщо ти її сам наповнював сміхом.
 
 
Пам’ятати сніг у тебе на віях,
пам’ятати сонце – різке, мов опік.
Діти, що народяться по таких сніговіях,
будуть пізнавати цю землю на дотик.
 
 
Будуть пізнавати на смак її воду,
будуть пізнавати колір її пшениці,
любитимуть її навіть за посухи та негоду,
любитимуть її навіть за госпіталі та в’язниці.
 
 
Пам’ятати холод, що в’їдався під нігті,
пам’ятати жар, що сушив гортані,
пам’ятати рухи твої опівнічні —
легкі, недовірливі, останні.
 
 
Діти, що народяться під такими зірками
і яких називатимуть іменами загиблих,
говорячи зі злодіями та ворогами,
вкладатимуть мудрість у кожен свій видих.
 
 
Так, ніби до них не було смерті,
так, ніби за ними немає люті.
Будуть упевнені та уперті,
будуть пам’ятати всі речі забуті.
 
 
Пробиватимуть шлях у нічних завіях,
долатимуть перешкоди й завади.
Тобі це вдасться, спробуй, навчи їх
любити, вірити і пам’ятати.
 
 
Пам’ятати все, що несли з собою,
чорну траву під ламкими снігами,
небо над випаленою головою,
землю під втомленими ногами.
 

+ + +

 
Не розуміючи після, не сприймаючи до —
все іде, як і мусить іти, іде собі, як іде.
Я живу в країні, в яку не вірить ніхто,
і говорю мовою, яку не розуміють ніде.
 
 
Але доки хоча би ти читаєш наші рядки,
доки бодай ти одна залишаєшся тут,
нам усім випадає писати свої книжки,
нам усім випадає зважати на твій маршрут.
 
 
Ми навіть не пам’ятаємо, хто і що говорив,
ми навіть не помічаємо жодну з твоїх прикрас.
Головне, щоби ти ловила щоразу цей впертий ритм,
повторюючи всю нашу єресь дослівно за кожним із нас.
 
 
Носячи у кишенях ножиці і ключі,
витягуючи зі смерті невідомо кого,
маючи лиш імена поетів, яких цитуєш вночі,
і рваний солодкий опік громадянства свого,
 
 
тримаючи небо в очах і повітря в руці,
боронячи навіть тоді, коли не лишається сил,
мову своєї ніжності, яку розуміють усі,
межі своєї свободи, бачені звідусіль.
 

+ + +

 
Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не слухаєш,
оскільки знаєш і так,
що я скажу,
 
 
тому що в цій мові не лишилось
жодних нормальних слів,
тому що синтаксис,
який нас рятував,
давно застарів,
тому що, повіривши одного разу,
будеш вірити до кінця,
тому що мені саме тепер
не вистачає
твого імені та лиця,
 
 
я не дам тобі жити так,
як ти хотіла – мені на зло,
ніби я не зупиняв для тебе кров,
ніби нічого і не було,
я все одно спробую хоча б якось
тобі допомогти,
я все одно все зіпсую,
все одно досягну мети.
 
 
Сама подумай:
як би я відмовився від твоїх листів?
Ти ж розумієш, що я від тебе хотів.
Я хотів, щоби все було так,
як хотіла ти.
Тому доведеться далі
писати всі ці листи.
 
 
Доведеться змиритися з тим,
що все мине.
Доведеться не говорити
про важливе та головне,
доведеться боятись свободи,
триматися меж.
Щастя не оминеш.
Щастя не оминеш.
 

+ + +

 
Літо лишило тобі високу пшеницю.
Літо минало, доки ти жила, ніби летіла.
Я знаю, для чого вони зберігали його плащаницю:
щоби завжди мати при собі обриси його тіла.
 
 
Я б теж, якби міг, зберігав твої простирадла,
рушники, якими ти обгортала своє волосся,
чужі сорочки, які ти довго перебирала,
і в яких дотепер твоє тепло збереглося.
 
 
Зберігав би книжки, яких ти колись торкалась,
перебирав би перечитану цю бібліотеку,
бачив би між окремими літерами і сторінками
твою зосередженість – одиноку і теплу.
 
 
Я розумію, що потім, колись, буде щось інше.
Ночі стануть порожніми, ранки тихими.
Але це повітря ніколи не буде таким, як раніше,
якщо ти до нього входила, якщо ти ним дихала.
 
 
І якщо потім, колись, когось охоплять сумніви
і хтось западе в зневіру, втомиться чи відступиться,
я вивішу цю тканину, темну, мов сутінки —
хай собі дивляться, хай дивуються.
 
 
Від того, чого нам усім бракує, немає ліків,
немає кордонів, немає іншого виходу.
Але подивіться на відбитки її гострих ліктів —
все було насправді, я нічого не вигадав.
 
 
Можете відчувати тепер, як німіє шкіра,
можете відступатись, можете падати.
Тому, хто боїться – потрібна віра.
Тому, хто любить – достатньо пам’яті.
 

+ + +

 
Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч – це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі
і туман між деревами.
 
 
Діти його просвічують душами,
основи його – вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.
 
 
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо:
діляться бідами,
діляться планами.
 
 
Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.
 
 
Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.
 
 
Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.
 
 
Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.
 

+ + +

 
І що робити з усім цим тепер,
коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,
коли він був із тобою,
коли він торкався тебе
обережно, мов річкової поверхні,
 
 
коли він брав твої долоні собі до рук,
намагаючись їх зігріти,
й просив пробачення?
Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?
Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити.
 
 
Не можеш тепер не обертатися на його ім’я,
прокидаєшся уночі,
щоби він не міг тобі далі снитися.
Кожен видих твій,
кожна прожилка твоя
наповнені тепер
його любов’ю і таємницями.
 
 
Не можеш слухати, як хтось переказує його слова,
не можеш не розповідати про нього всім зустрічним.
Дивишся, як ця ріка, глибока й нова,
остигає повільно поміж серпнем і січнем.
 
 
Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,
як вона пробивається захисними редутами.
Думаєш, що робити з цим усім.
Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.
 
 
Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.
З усіх імен лишаються найголовніші.
Все, що з нами діється, діється саме тепер.
Приходить радість,
потім приходить ніжність.
 

+ + +

 
Золото на воді й вогні за рікою.
Всі твої сльози звідси й радощі звідси.
Мова твоя стає щоразу стриманішою та гіркою,
щойно між нами з’являється відстань.
 
 
Відстань, яка стоїть серед ночі стіною,
стоїть, і здолати її насправді нічим.
Але принаймні, якщо ти говориш зі мною,
ти в цей час не говориш із кимось іншим.
 
 
Принаймні, якщо ти слухаєш і смієшся,
або навпаки – якщо замовкаєш і плачеш,
можна не хвилюватися щодо твого серця,
яке й надалі лишається наполегливим і терплячим.
 
 
Можна не лякатися й не панікувати
щодо того, чи воно працює надалі,
адже ти слухаєш мене, а отже, всі завади
такі несерйозні насправді, такі нетривалі.
 
 
Можна хоч трішки бути за тебе спокійним,
можна хоча б на мить відновлювати рівновагу,
слухати твоє серце, що лишається непокірним,
перебирає на себе всю любов та увагу.
 
 
Звідси всі твої сумніви та бажання.
Керуйся своїми вірою та удачею.
Відстань – це те єдине, що тобі заважає.
Відстань – це те єдине, що не має жодного значення.
 

+ + +

 
Птах уночі забивається до кімнати,
хоче вирватись, ріже повітря крилами,
не знаходить виходу, не дає себе упіймати,
сторожко завмирає, зібравшись із силами.
 
 
Я говорю: ну що ти, послухай, спинися,
не бийся так лунко серед густої темряви,
ця ніч стоїть, наче важка пшениця,
відбиваючись у тобі голосами і нервами.
 
 
Ця ніч може бути довгою і мовчазною,
вона може ділитися з нами надіями й шансами.
Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною,
лишайся доти, доки можеш лишатися.
 
 
І хай ця ніч ранить тебе і черкає,
і хай дотики її видаються тобі неприйнятними.
Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає,
лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму.
 
 
Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами?
Якими тримати словами та вчинками?
Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати,
і що всі мої вікна насправді завжди відчинені.
 
 
Які можуть бути образи і які можуть бути скарги?
Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму.
Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати,
найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою.
 
 
Я просто й далі буду відчувати тебе уночі,
згадуючи все із часом, забуваючи все із віком,
слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи,
затамувавши подих,
не зачиняючи вікон.
 

+ + +

 
Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність
того, що для тебе щось важать ніжність і вірність,
що в твоєму житті є місце не лише для печалі,
що там також є рішучість і є постійність,
 
 
що ти не завжди палиш усі мости за собою,
не завжди керуєшся відчайдушністю і злобою,
й хоча би іноді, відповідаючи на питання,
не плутаєш біль із любов’ю і злість із журбою.
 
 
Саме тому я говорю всі ці слова без утоми,
саме тому пояснюю тобі, звідки і хто ми,
вперто доводжу тобі, що нічого не робиться марно,
і що виправданими є всі паніки та судоми.
 
 
Саме тому я пишу, саме тому я поруч,
саме тому розраховуй завжди на поміч,
саме тому ти ніколи більше не скажеш,
що втіха – це вигадка, а щастя – це просто здобич.
 
 
Я би ніколи не говорив, якби ти у відповідь теж не говорила,
я навчений, наче риба, і обережний, ніби тварина,
я ж навіть, коли приходжу до когось у дім,
знаю вже наперед, хто там стоїть за дверима.
 
 
Я просто знаю, що все це варте зусиль і печалі.
І що ми недаремно себе до цього привчали.
І що всім, хто не відступиться, ще буде сходити радість
тихими ранками, золотими ночами.