Текст книги "Життя Марії"

Автор книги: Сергій Жадан

+ + +

 
А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом.
Диявол, Маріє, керується єдиним правилом:
він вводить тобі під шкіру мед і олово,
він пришиває тобі до тіла своє серце й голову.
 
 
Ходи тепер з його головою, дивися його очима.
Лови тепер сонце в небі, думай, у чому причина.
Все одно нічого не зрозумієш, нічого не упіймаєш.
Залишишся з тим, у що віриш, себто із тим, що маєш.
 
 
Диявол, Маріє, – чорний кравець із Бронкса,
в легені йому залито вогонь, в очах його тане бронза,
шиє святкові костюми, виміряє коштовну тканину,
влаштовує перестрілки й вуличну різанину.
 
 
Приводить до себе вночі золотих китаянок,
топить в затоці їхні тіла на ранок,
вкладає тобі до рук пакунки й ранкову пресу,
просить віднести, записує на шпалерах адресу.
 
 
І я, Маріє, розносив спраглим ці передачі,
ці невагомі згортки, ці конверти гарячі,
зношував серце під улюбленою футболкою,
пробивав собі шкіру його циганською голкою.
 
 
Але мене завжди рятувала твоя увага,
тримала твоєї любові липнева спрага,
боронили твої дерева, що снігом покрилися,
наповнювала теплом родимок твоїх кирилиця.
 
 
Диявол, Маріє, не знає, що має робити з нами,
з нашими голосами, з нашими снами.
Він має справу з шовком, він тримається суші.
Що йому наші біди, що йому наші душі?
 
 
Йому ніколи не знати, як ламається голос
від розмов із тобою, як висихає горло
від того, що ти мовчиш, як виростають рослини
й гояться шрами від твоєї світлої слини.
 
 
Що він може знати в своїй майстерні?
Наші співи для нього – такі нестерпні.
Наша запеклість для нього – така противна.
Відсутність віри для нього особливо дивна.
 

+ + +

 
З чого все почалося?
Вона заговорила про мужність і зброю.
В неї навіть не голос – в неї багатоголосся.
Тому коли вона говорила, мені здалося,
що вона взагалі розмовляє сама з собою.
 
 
Так складаючи свої літери й звуки,
що кожне слово спалахувало й мерехтіло.
І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,
здавалося, що переказує Христові муки,
співаючи там, де було зовсім незрозуміло.
 
 
Як вона хотіла мені пояснити,
що в кожному з нас є невід’ємна відвага,
що історія – це лише мертві міста й могильні плити,
що майбутнє – це чорна земля й червоні метеорити,
що любов – це вправи для дихання,
пообідня спрага.
 
 
А тому потрібно змагатися за можливість разом
засинати,
ламати ворожі шеренги за можливість разом
прокидатись,
лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,
ранити шкіру долонь об залізні канати,
цінуючи здатність любити,
ніби найвищу здатність.
 
 
Навіть в її неправді була своя міра.
Її чекали попереду радість і вірність,
кров, запечена на рукаві мундира.
Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.
Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.
 

+ + +

 
Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті.
Просто побачив, як вона відважно дивиться вгору,
почув, що в її розмові такі раптові та несумісні
імена поетів, про яких вона постійно говорить.
 
 
Так говорить про їхні хвороби тривалі,
мовби навмисно зчиняє вуличний галас,
і губи в неї при цьому такі болючі й криваві,
ніби вона цілу ніч плакала чи цілувалась.
 
 
Навіть, подумав, якщо це від сліз чи цілунків,
а, скажімо, не від імен поетів,
наскільки це залежить від її колишніх стосунків,
від її дорослих образ і дитячих секретів?
 
 
Від чого залежить стукіт її черевиків,
її переможний сміх і точні цитати?
Все так чи інакше залежить від чоловіка,
який щоночі примушує її плакати і читати.
 
 
Все так чи інакше залежить від найтоншої дії,
від пообідніх снів, які їй дають перевагу.
Той, хто має на неї вплив, навіть не розуміє,
що з нею діється, коли він звертає на неї увагу.
 
 
Все так чи інакше залежить від римування,
все так чи інакше вплетене в теплий звукопис.
Кожна її любов – виснажливе листування.
Кожне її нещастя – геніальний рукопис.
 

+ + +

 
Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті.
Пальці у неї в крові та цукровій ваті.
Печаль випікає зсередини вени,
і птахами кричать портові сирени.
Боже, борони королеву на нашій естраді.
 
 
Цілий ранок вона пакує свої валізи.
В неї ще три доби до закінчення візи.
В неї ще повен бак бензину
і список подяк божому сину —
стільки всього цікавого
для кримінальної експертизи.
 
 
Ніхто не заважає їй виїхати ще сьогодні.
З’явитися з боку ночі.
Рушити в бік безодні.
Порожній гостел. Горішнє ліжко.
Зачитана телефонна книжка,
де всі номери з міжміських
перетворюються на міжнародні.
 
 
Ніхто не заважає їй говорити чітко й просто;
пишучи повідомлення, хоч іноді вдаватись до прози,
пояснити нарешті, що тоді сталось,
до чого тут втома, до чого старість.
Ніхто їй не заважає.
Але ніхто й не просить.
 
 
Про що просити людину, в якої на серці втрата,
в душі – розлука і ніжність,
в долоні – ручна граната,
в легенях – срібні холодні тороси,
в спогадах – затонулі матроси.
Навіть серце її має номер музейного експоната.
 
 
Я теж знаю усе і не заважаю,
зважую все, залишаю, але не зважаю.
Малюнок на шкірі,
гострі плечі,
двадцять хвилин, щоб зібрати речі —
сухе вино цьогорічного урожаю.
 
 
Цілий вечір вона сидить у чорному светрі.
Рухи її чіткі, бажання вперті.
Цілий тиждень на спів і сповідь,
Ціла зима, щоб чекати на повінь.
Ціле життя на те, щоб не боятися смерті.
 

+ + +

 
На ранок розгледіти колір її очей
і зрозуміти, що саме такими їх собі уявляв.
Життя дарувало мені стільки дивних речей,
чорних ночей і кольорових плям.
 
 
А лишилось небо – холодне, наче німецька сталь,
цей ранковий шепіт і тихий сміх,
її очі – здивовані і допитливі, що ними, на жаль,
вона бачить усю порожнечу в очах моїх,
 
 
її шкіра, що обпікається об мою,
її голос, який пізнаєш, навіть не чувши його,
це ось горіле серце, яке я їй віддаю,
ніби вона не має такого ж вигорілого свого,
 
 
її минуле, що не вмістиш до жодної із валіз,
її майбутнє, що залежить тепер і від мене також,
її сміх без радості й плач без сліз,
досвід, який вона здобувала за власний кошт.
 
 
І лишилося ще це вміння слухати уві сні,
коли сам не розумієш, що рухає нами всіма.
Знати лише, що такій раптовій весні
може позаздрити будь-яка затяжна зима.
 
 
Лише собі довіряти, вибираючись вплав,
лише самому пірнати в ріки, які течуть,
лише на ранок розгледіти все, що й до того знав,
лише на ранок розчути все, що й раніше чув.
 

+ + +

 
Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки.
Шиї в жінок беззахисні, як мармур узимку.
Сплять на зупинках чорні,
дивляться в небо турки,
видивляються поміж хмар свою сутінкову зірку.
 
 
Слухають недовірливо німоту невідому,
забувають хто із ким спав і хто проти чого боровся.
Ти в цей час прокидаєшся й виходиш із дому,
і вітер відразу підхоплює
прапор твого волосся,
 
 
розтинає зсередини вологі волокна світу,
зрушує і розламує серцевину озону.
З таким чорним прапором, проти такого вітру
лише захищати столиці,
з яких пішли гарнізони,
 
 
лише іти приступом на арабські фортеці,
валити мури християнських укріплень,
під таким знаменом
лише збирати підлітків при небезпеці
і салютувати птахам із найвищої крівлі.
 
 
Хай знають, що в цих містах не всі іще склали зброю,
хай бачать, що хтось іще відбиває навалу,
хай думають, що ми займаємося веселою грою,
хай розглядають хмари,
що сунуть з-за перевалу.
 
 
…Птахи в цей час курсують
вимороженим безмежжям,
повітря в цей час розривається між сушею та водою,
ти в цей час ідеш листопадовим узбережжям,
узбережжя в цей час слідкує за твоєю ходою.
 

+ + +

 
«Більше нічого не буде, – вона повторює, —
і так було стільки всього недоречного.
Не буде нічого дивного, нічого потворного,
нічого, що можна підтвердити чи заперечити».
 
 
Влітку на ранок така золота її вулиця.
Закохані й пияки прокидаються першими.
«Більше нічого не буде, – вона дивується, —
все починається, все нарешті завершилось.
 
 
Більше жодних образ, жодних очікувань,
жодних повернень із сумнівами та пробаченнями,
жодних підлітків із божевільними вчинками
і жодних старих із жахливими передбаченнями.
 
 
Тільки місто з легкими вікнами та верандами,
з освідченнями – зворушливими, але недостатніми.
Побачу жінку, що торгує трояндами,
куплю в неї всі. Куплю всі до останньої.
 
 
Буду триматися світла, що завжди горітиме.
Більше жодної втечі. Жодної помилки.
Ітиму собі кудись із мертвими квітами.
Ніби на поминки, чорт, ніби на поминки».
 

+ + +

 
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу —
                                              вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру,
                                      не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться —
                                     добре було б дізнатись її ім’я.
 
 
Добре було б знати, звідки вона прийшла
                                           й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати
                                          й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені —
                              хтось би точно отримав нове звання.
 
 
Якби вона почала писати спогади
                                          про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу,
                                           відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці,
                                        перш ніж почати війну.
 
 
Чоловікам не варто знати про наслідки,
                                           їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все,
                                 вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне,
                                       вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде,
                                     щоби не втратити те, що є.
 
 
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках,
                                             аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов,
                                            я бачив кров на її зубах.
 
 
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй, хай зберігає спокій,
                                   коли входить в чергове піке,
хай залишить собі мої рукописи,
                                        моє срібло й моє пальне.
До речі, спитайте її при нагоді,
                                 чи вона взагалі пам’ятає мене.
 

+ + +

 
Пам’ятаєш? – питаю.
Ні, говорить, не пам’ятаю.
Пам’ять, говорить, це як речі з Китаю:
їх так багато, що в них немає жодного сенсу.
Що мені з пам’яті? Все одно не воскресну.
І ти не воскреснеш, навіть не розраховуй.
Зима буде довгою.
Готуйся, коли іще не готовий.
 
 
Чому, кажу, не готовий? Давно готовий.
Бачиш цей чорний бушлат і дим портовий?
Бачиш ці гострі ножі й бойові кастети?
Я десять років намагався дізнатися, де ти.
Я десять років хотів усвідомити, з ким ти.
Якщо ти нічого не зрозуміла,
можу ще раз тобі повторити.
 
 
Не треба, каже, я все одно нічого не розумію.
Я все пам’ятаю. Я маю яку-не-яку надію.
Але що мені з пам’яті? Хіба що зневіра й розпач.
Пам’ять – вона, як річ. Пам’ять – вона, як здобич:
належить лише тому, кому належить.
В такі сніги завжди починається нежить.
 
 
Ну так, погоджуюсь, усе пам’ятати – це вже немало.
Пам’ять – вона, як час, в мене її взагалі немає.
Немає спогадів, немає нічних кошмарів.
Я за цей час навіть як слід не постарів.
Маю сумнівні статки і так само сумнівні втрати.
Хочеш підняти дияволу настрій —
почни давати йому поради.
 
 
В такі сніги починається все спочатку.
Змовкаєш раптом, потім порушуєш власну мовчанку.
Десять років я зашивав ці чорні вітрила.
Десять років я забував усе, що ти говорила.
Пам’ять – вона, як ти. Пам’ять – це голос і дати.
Завжди можна забути.
Завжди можна згадати.
 

+ + +

 
Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини
й схлипують вогкістю рвані легені кінгстонів,
покажи мені в цьому небі таємні пружини,
покажи мені важелі, що регулюють початок сезонів.
 
 
Навчи мене відрізняти промислових риб від отруйних,
тіні крейсерів від тіней кашалотів,
навчи розуміти листи з кишень нагрудних
у знайдених серед рифів африканських пілотів.
 
 
Скільки б я всього знав, якби розрізняв їхні мови,
скільки б сонць запалилося в моїх зіницях,
я б знав, про що думають спрути й морські корови
і про що плачуть убивці
на островах у в’язницях.
 
 
Скільки б користі я міг принести в цій мандрівці,
скільки бісів вигнати з нещасних посеред літа,
скільки б утіхи пізнав, сидячи наодинці
й слухаючи балачки святого Вітта.
 
 
Навчи мене, кочегаре, мудрості, навчи терпіння,
з яким ти запалюєш ізсередини вигаслі печі,
навчи мене вдячності, з якою ти кидаєш вугільне каміння,
й покірності, з якою ти продаєш особисті речі,
 
 
стриманості, щоби не йти на голоси з туману,
мужності, щоби хапати метеорити,
сили, щоби ховати близьких під шкірою океану,
слабкості, щоби потому знову когось любити.
 

 
Вона сказала йому про це
на початку літа,
коли вже важко було приховувати.
«Коли чекати?» – запитав він.
«Десь після Нового року», —
відповіла вона.
 
 
Літнє повітря пахне дощем,
і дні такі довгі, що навіть після
заходу сонця тривалий час
не западає темрява.
 
 
Зранку в море виходять рибалки,
і коли повертаються,
сіті їхні тяжіють морськими їжаками
й пекучими, як вогонь,
медузами.
 
 
Прикладаючи голову до її
живота, він слухає його,
ніби мушлю, що ховає в собі
співи дельфінів.
 
 
Вечорами,
після роботи,
він сидів коло неї і розповідав
про справи, про все, що з ним
трапилося за день.
 
 
Домовились: якщо буде
дівчинка, ім’я вибирає вона,
а якщо хлопчик —
вибирає він.
 
 
І Марія перебирала вголос жіночі імена,
знаючи, що насправді
це буде хлопчик.
А Йосип перебирав імена
чоловіків,
ще зовсім нічого не знаючи.
 

 
Тягне віолончеліст
свій дерев’яний інструмент,
зупиняється,
переводить подих,
ледве тримається в повітрі,
ледве волочить ноги
кам’яною вулицею.
Аж ось як кричать йому
просто в очі,
ось як люто супроводжують,
насідають зусібіч,
сиплють прокляття.
 
 
Сходяться чоловіки,
похмуро стоять жінки,
діти кидають золоті
цитрини
бруківки.
 
 
Стільки прикрих слів
він і не чув у своєму житті.
Ніби він винен,
що має тягнути цю
бісову музику,
ніби винен, що
не може кинути її
серед вулиці.
Але кому що доведеш,
кому поясниш?
Розривають повітря крики,
розламує лемент.
Скоро проступить кров,
скоро проллються сльози.
 
 
Супляться чоловіки,
галасують жінки,
діти запам'ятають це небо
до кінця своїх
довгих днів.
 
 
А вже коли вибираються
за місто, зупиняються
на пагорбі, він ставить
інструмент на землю,
дістає смичок,
припадає до лакованого дерева,
висить на ньому,
не маючи сил відірватись,
і рухи в нього такі важкі,
і на пробитих долонях
запікається кров.
Тоді
 
 
плачуть чоловіки,
в'януть серця жінок,
і в дітей
у стиснутих кулаках
ростуть перлини
музичного слуху.
 

+ + +

 
Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її,
скільки полюємо – не стає її менше.
Скільки зганяємо її з насиджених місць, ґвалтовно
випалюючи темряву вогнищами, женемо
на глибину – повертається. Скільки вихоплюємо
їй із рук дітей і домашній скарб – живе собі далі.
Співає під повним місяцем.
Закохується під літнім дощем.
Схожа на нашу смерть —
така ж непокваплива,
така ж невідступна,
мовчазна,
жорстока.
 
 
Рибалки на цьому озері бояться відійти за хлібом
і сиром – усе полюють, усе прозирають крізь кристали
води: чи майне невагома тінь, чи сколихнеться
пісок під чорним залізом плавників.
Тінь убивці така важка, жодна вода
не витримає її ваги. Сонце стрибає в них
за плечима, наче білка в міському парку.
Стоять, ніби смерть:
такі ж мовчазні,
такі ж наполегливі,
самовпевнені,
ніжні.
 
 
Озеро кругле.
Озеро глибоке.
Не досягнеш дна.
Не вистрибнеш за межі.
Лише торкаєшся крижаних кристалів.
Тримаєшся берегів.
Між якими знаходиться все.
Між якими немає нічого.
 

+ + +

 
Пливи, рибо, пливи —
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
 
 
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
 
 
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім —
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети —
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
 
 
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій —
радій, рибо, радій.
 
 
Любов варта всього —
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
 

+ + +

 
Як воно, – питає він, – жити без почуття провини?
Як воно – ховатися з виправленими документами?
Хочеш, розповім, як ти почуватимешся між живими
тоді, як надійде час товаришувати з мертвими?
 
 
Хочеш почути, як ти будеш відходити й помирати?
Хочеш пізнати цю мерзлу м’яту на піднебінні?
Зараз я розкажу тобі, про що думають злодії та пірати,
коли до них зранку приходять примари й тіні.
 
 
Сам відчуєш цей рваний відчай без тиші й стриму.
Сам побачиш пекучий вогонь по кожному вчинку.
Будеш мучитись серед ночі за кожну неточну риму,
будеш мучитись уві сні за кожну ображену дівчинку.
 
 
Кожен голос, тобою зраджений, голоситиме з неба,
кожне серце, тобою розбите, позбавлятиме спокою.
Горло твоє буде криваве, печаль – нестерпна,
прокляття твоє буде чорним, а шибениця високою.
 
 
Так усе й буде, кажу, воно того варте,
навіть якщо обставини будуть непевними й невідомими.
Я і сам знаю, з ким в разі смерті випаде спілкуватись,
і від чого в такому разі доведеться відмовитись.
 
 
Знаю, що демони забуття особливо вперті,
знаю, що їм нічого не можна довірити.
Але принаймні кілька місяців після моєї смерті
будуть з’являтись плітки й народжуватися діти.
 
 
Знаю, що сонце стоятиме над нею, як вино непите,
а час в її руках пересипатиметься, мов срібна вервиця.
І що б не сталося, я не помру, доки вона не піде.
А коли піде – не помру, доки вона не повернеться.
 

+ + +

 
В наступному житті, будь ласка,
                                       жодних розмов про життя,
жодного сумніву в тому, що робиш,
                                 і за зробленим жодного каяття,
жодних вагань, чи витримають перевантажені троси.
В наступному житті буде час дивитись
                                                  на море до забуття,
зариваючись у пісок, як північні сосни.
 
 
Майбутнє життя має минути
                               в розмотуванні рибальських сітей,
в збиранні ягід і трав, у навчанні моряцьких дітей,
в чеканні на теплі вітри й добру погоду.
Жодних рваних сердець, жодних темних вістей,
жодного зайвого видиху на зневагу й погорду.
 
 
Життя на півночі складається з каміння й дерев.
Небо на півночі торкається прапорів і рей.
Під таким непоквапливим небом добре живеться рибам.
Я хотів би жити тут і не зачиняти дверей,
виходячи зранку на ринок за теплим хлібом.
 
 
Щоби знати всіх на ім’я, втратити лік рокам,
віддавати честь лише капітанам і ватажкам,
ходити лише до рибальських церков,
                                             співати біблійні вірші.
Дякувати всім зображеним на іконах чоловікам і жінкам.
Навіть якщо не віриш.
Особливо якщо не віриш.
 

+ + +

 
Стільки високого диму й теплих споруд,
літо не має жодного прощення й ласки.
Равлики по дощеві розправляють вологий ґрунт,
ніби електропраски.
 
 
Сонце тримається
водойм і річок,
осідає в траві, як золото на овечих рунах,
водить, піймане на гачок,
мокрим хвостом на жовтих дюнах.
 
 
Води ним, води,
бийся в моїх руках,
випробовуй витримку і терпіння,
зараз риба прокинеться в зелених річках,
підіймаючи глину й штовхаючись крізь коріння.
 
 
Ховайся за туманами і дощем,
за ранковою глибиною.
Все одно, якщо ти й підеш кудись іще —
тільки разом зі мною.
 
 
Куди тобі взагалі без мене текти?
Куди зникати з липневого молу?
Скільки разів я пробував звідси втекти —
а завжди повертався назад,
ідучи по колу.
 
 
Скільки я намагався
забути це коротке ім’я,
скільки хотів позбутись цього обличчя,
але в усьому, що діялось,
була воля своя,
була світла жорстокість
і ніжність убивча.
 
 
Була безмежна радість,
був безкінечний щем,
був присмак удачі, присмак мороки,
було відчуття, що не просто стоїш під дощем,
а стримуєш, як умієш, його потоки.
 
 
Зупиняєш їх, відводиш від теплих ґрунтів,
не даєш їм залити пташині гнізда й нори заячі,
виводиш усіх, хто йшов,
втішаєш усіх, хто хотів.
Всіх рятуючи, всім заважаючи.
 

+ + +

 
Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними,
завмирають на розі, витримують паузу.
Доки ти спиш, час за твоїми вікнами
ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу.
 
 
Доки ти не прокинешся, він чекатиме,
зовсім не поспішаючи й не минаючи,
і місто з його поетами і плакатами
теж чекатиме, нетерпляче і гаряче.
 
 
Доки ти не збереш до купи речі і спогади,
все, що тебе лякало і заспокоювало,
снам і тіням так легко буде тебе полохати,
сидячи на плечі, ходячи довкола тебе по колу.
 
 
І небу достатньо буде короткого подиху,
легкого руху всіма своїми пружинами,
щоби дістатись тебе, твого співу і подиву,
щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами.
 
 
Ділись із ним після цього своїми шансами,
своєю відвертістю, дрібними її частинками.
Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається.
Все найцікавіше відбувається між зупинками.