Текст книги "Життя Марії"

Автор книги: Сергій Жадан

 
Камінь із дна, що бачив висихання морів
І мільйон білих риб, які, помираючи, тріпотіли —
Я, бідний чоловік, бачу тьму оголених людей
У неволі. Бачу краба, що годується їхнім тілом.
 
 
Я бачив занепад країн і загибель народів,
Утечу королів та імператорів, міць тиранів.
Можу розповісти нині, цієї години,
Що однак – існую, хоча все і гине,
Що краще живий пес, аніж мертвий лев,
Як мовить Писання.
 
 
Я, бідний чоловік, сидячи на холодному стільці,
                                          із заплющеними очима,
Зітхаю і думаю про зоряне небо,
Про неевклідів простір і розмноження амеби,
Про високі кургани термітів.
 
 
Доки ходжу – сплю, коли засну – з’являється ява,
Біжу гнаний і залитий потом
Площами міст, які зоря відносить яскрава,
Під мармуровими уламками розвалених брам
Торгую алкоголем і золотом.
 
 
А я ж стільки разів уже був так близько,
Діставався серця металу, духу землі, вогню та води,
І невідоме відкривало своє лице,
Як відкривається спокійна ніч, в потоці відбита.
Й вітали мене дзеркальні міднолисті сади,
Що гаснуть, рукою накриті.
 
 
І зовсім близько, оранжерея світів, за вікнами, раптом,
Де хрущ малий і павук планетам є рівні,
Де, ніби Сатурн, мандрівний спалахує атом,
А женці підносять до вуст холодний глек
Серед пекучого літа, шукаючи тіні.
 
 
Хотів саме цього й більш нічого. Наприкінці,
Як старий Гете, перед лицем землі стати,
Щоб примирити й розпізнати її,
З працею, піднесеною, як лісова фортеця
Над рікою затінків нетривких і мінливих світел.
 
 
Хотів саме цього й більш нічого. Тож хто
Винен? Хто зробив так, що мені відібрано
Молодість і зрілий вік, що приправлено
Жахом мої найкращі роки? Хто,
Ах, хто винен, хто винен, о Боже?
 
 
І думати можу лише про зоряне небо,
Про високі кургани термітів.
 

Варшава, 1943

 
З того столика в кав’ярні,
Де в зимові полудні сяяв сад в інеї,
Лишився я один.
Міг би туди увійти, якби захотів,
Й вистукувати пальцями в зимовій пустці,
Викликаючи тіні.
 
 
Імла зимова на шибі та сама,
Але ніхто не ввійде.
Жменя попелу,
Пляма гнилизни, присипана вапном,
Не здійме капелюха, не промовить весело:
Ходімо вип’ємо.
 
 
З недовірою торкаюсь холодного мармуру,
З недовірою торкаюсь власної руки:
Це все є, і я є в діянні дійсності,
А вони замкнуті на віки віків
У своєму останньому слові, в останньому погляді.
І далекі, як імператор Валентиніан,
Як вожді масагетів, про яких невідомо нічого —
Хоч минув ледве рік, два чи три роки.
 
 
Можу ще бути лісорубом у лісах далекої Півночі,
Можу промовляти з трибуни чи зняти фільм
У спосіб, для них незнаний.
Можу відчути смак фруктів із океанських островів
І мати своє фото в одязі другої половини століття.
А вони вже назавжди – як погруддя в жабо та фраках
З жахливої енциклопедії Ларусса.
 
 
Але часами, коли вечірня зоря
Забарвлює дахи бідної вулиці,
Заглядаюсь у небо – й бачу там, поміж хмар,
Хиткий столик. Кельнер крутиться з тацею,
А вони дивляться на мене, вибухаючи сміхом.
Бо я ще не знаю, як це —
Гинути від жорстокої людської руки.
Вони знають, вони добре знають.
 

Варшава, 1944

 
Рука з картами падає
В пісок гарячий,
Сонце вибілене падає
В пісок гарячий.
Фелек банкує, Фелек тасує,
І світло пронизує колоду,
Пісок гарячий…
 
 
Зламана тінь труби. Дрібна трава.
Далі місто відкривається кривавою цеглою.
Руді завали, дріт сплутаний на зупинках.
Кузова заржавілого сухе ребро.
Зблискує кар’єр.
 
 
Пляшка порожня закопана
В пісок гарячий,
Крапля дощу упала
В пісок гарячий.
Янек банкує, Янек тасує,
Граємо й линуть липні і травні,
Граємо рік, потім другий, четвертий,
І світло крізь чорні сиплеться карти
В пісок гарячий.
 
 
Далі місто відкривається кривавою цеглою,
Самотня сосна за єврейським будинком,
Сипучі піски, рівнина аж до кінця.
Вапняний пил, котяться вагони,
А у вагонах чиясь скарга вискімлена.
 
 
Візьми мандоліну, на мандоліні
Все це зіграєш
Ех, пальцем по струнах.
Чудова пісня,
Безплідне поле,
Випито склянку,
Більше не треба.
 
 
Глянь, йде із міста дівка весела,
Легкі черевики, підстрижена гривка,
Давай, хороша, побався з нами.
Безплідне поле,
Заходить сонце.
 

Варшава, 1943/44

 
Перший порух є співом,
Вільним голосом, що наповнює гори й долини.
Перший порух є радістю,
Але вона лишається відібраною.
 
 
І коли роки змінюють кров,
А тисяча планетарних систем народилась і згасла в тілі,
Сиджу, підступний і розгніваний поет,
Зі злісно примруженими очима,
І, зважуючи в долоні перо,
Обдумую помсту.
 
 
Відкладаю перо, воно пускає пагони та листя,
Покривається квітом,
А запах його безсоромний, бо там, на реальній землі,
Такі дерева не ростуть, і зневагою є
Принесений знедоленим людям запах цього дерева.
 
 
Одні ховаються в розпач, солодкий,
Як міцний тютюн, як склянка горілки,
Випита в годину втрати.
Інші плекають надію нерозумних,
Рожеву, як еротичний сон.
 
 
Ще інші знаходять спокій у сліпому поклонінні вітчизні,
Що може тривати довго,
Хоча й не набагато довше, ніж триває
Все ще дев’ятнадцяте століття.
 
 
Але мені дана цинічна надія,
Бо відколи розплющив очі, я не бачив нічого,
Крім пожеж і різанини,
Окрім кривди, принижень
І смішної ганьби марнославців.
Дана мені надія помсти іншим і самому собі,
Оскільки я був тим, хто знав
І не мав для себе з того жодної користі.
 

Варшава, 1944

 
Що робиш на руїнах собору
Святого Івана, поете,
Цього теплого весняного дня?
 
 
Про що думаєш тут, де вітер,
Від Вісли віючи, розвіває
Червоний пил згарищ?
 
 
Присягав, що ніколи не будеш
Жалобною плакальницею.
Присягав, що ніколи не торкнешся
Великих ран свого народу,
Щоби не перетворити їх на святість,
Прокляту святість, що переслідує
Нащадків через віки.
 
 
Але той плач Антигони,
Яка шукає свого брата,
Щось, чого не можна
Витримати. А серце —
То камінь, що в ньому, ніби комаху,
Замкнуто темну любов
Найнещасливішої землі.
 
 
Не хотів любити так,
Не було це моєю метою.
Не хотів співчувати так,
Не було це моєю метою.
 
 
Моє перо легше
За перо колібрі. Цей тягар
Мені не під силу.
Тож як я житиму в країні,
Де нога чіпляється за кості
Непоховані найближчих?
Чую голоси, бачу посмішки. Не можу
Нічого написати, бо п’ятеро рук
Хапають моє перо
І вимагають писати їхню історію,
Історію їхнього життя й смерті.
Чи ж для того я створений,
Аби лишатись жалобною плакальницею?
Я хочу оспівувати свята,
Радісні гаї, до яких
Приводив мене Шекспір. Лишіть
Поетам хвилю радості,
Бо згине ваш світ.
 
 
Божевілля – жити без усміху,
Й повторювати два слова,
Звернені до вас, померлі,
До вас, чиєю долею
Мала бути радість
Звершень думки і тіла,
Пісень, бенкетів.
Два вцілілих слова:
Правда і справедливість.
 

Краків, 1945

1

 
Ми, кому ласощі дня проникають в легені,
Хто бачить галуззя, яке розквітає в травні,
Є кращими за тих, хто загинув.
 
 
Ми, що жуємо, смакуючи, їжу
Й цінуємо повною мірою любовні розваги,
Є кращими за тих, кого поховали.
 
 
З печей вогняних, з-поза колючих дротів, де свище
                                       осені безкінечної вітер,
З битв, коли в спазмах ричить ранене кимось повітря,
Врятувалися ми хитрістю і знаннями,
 
 
Посилаючи інших у більш небезпечні місця,
Підіймаючи їх закликами до бою,
Відступаючи в передчутті безнадійної справи.
 
 
Маючи на вибір смерть власну і смерть свого друга,
Вибирали ми його смерть, холодно мислячи:
Аби лише збулося.
 
 
Причиняли двері газових камер, крали хліб,
Знаючи, що наступний день буде тяжчим за попередній.
 
 
Як і належить людям, пізнали добро і зло.
Наша злостива мудрість на землі собі рівних не має.
 
 
Належить визнати, що ми – кращі за інших,
Легковірних, запальних і слабких, тих,
Що не цінували життя.
 

2

 
Шануй здобуті вміння, дитя Європи.
Спадкоємцю готичних соборів, барокових костьолів
І синагог, де лунав плач скривдженого народу,
Спадкоємцю Декарта й Спінози,
Правонаступнику слова «честь»,
Епігоне Леонідів,
Шануй уміння, здобуті в грізну годину.
 
 
Розум маєш тренований, здатний розпізнати одразу
Добрі і злі сторони кожної речі.
Розум маєш скептичний і вишуканий, що дає нам утіхи,
Про які нічого не знають примітивні народи.
 
 
Цим розумом ведений, розпізнаєш одразу
Слушність порад, що ними ділимося з тобою.
Нехай ласощі дня проникають в легені.
Для цього маєш правила – мудрі й суворі.
 

3

 
Не може бути мови про тріумф сили,
Оскільки це та епоха, перемагає в якій справедливість.
 
 
Не згадуй силу, аби ще хтось не запідозрив,
Що ти потайки визнаєш занепалі доктрини.
 
 
Хто має владу, завдячує за це логіці історії.
Віддай логіці історії частину, що їй належить.
 
 
Хай не знають уста, що виголошують гіпотезу,
Про руки, що власне фальшують експеримент.
 
 
Хай не знають руки твої, фальшуючи експеримент,
Про уста, що власне виголошують гіпотезу.
 
 
Вмій передбачити пожежу з безпомилковою точністю.
По чому підпалиш дім, і збудеться те, що мало бути.
 

4

 
З малого насіння правди вирощуй брехні рослину,
Не наслідуй тих, що брешуть, легковажачи дійсністю.
 
 
Нехай буде брехня логічнішою за те, що сталось,
Аби втомлені мандрівники знайшли в ній утіху.
 
 
По дневі брехні збираймося в добірному колі,
Б’ючи по стегнах зі сміху, коли згадає хтось наші вчинки.
 
 
Роздаючи похвали під назвою кмітливості розуму,
Чи похвали під назвою величини таланту.
 
 
Ми останні, хто вміє веселощі з цинізму черпати.
Останні, чия хитрість від розпачу так недалеко.
 
 
Вже народжується покоління смертельно серйозне
І сприймає дослівно те, що ми сприймали зі сміхом.
 

5

 
Нехай твої слова залежать не від того,
Що вони означають,
А від того, проти кого були вони вжиті.
 
 
Зі слів двозначних зроби свою зброю,
Слова зрозумілі занурюй у темряву енциклопедій.
 
 
Жодних слів не засуджуй, аж доки урядовці
Не перевірять у картотеці, хто вимовив ці слова.
 
 
Голос пристрасті кращий за розуму голос,
Оскільки безпристрасні історію змінити не годні.
 

6

 
Не люби жодної країни: країни так легко гинуть.
Не люби жодного міста: міста западають в руїни.
 
 
Не зберігай речей, бо з твоєї шухляди
Підійметься дим, отруйний для твого подиху.
 
 
Не май ніжності до людей: люди так легко гинуть
Або, покривджені, просять допомоги у тебе.
 
 
Не дивися в озера минулого: іржею покриті,
Інше покажуть обличчя, ніж ти сподівався.
 

7

 
Хто про історію мовить, той завжди безпечний.
Проти нього свідчити не встануть померлі.
 
 
Які захочеш можеш приписати їм вчинки,
Їхньою відповіддю завжди буде мовчання.
 
 
З глибу ночі зринає їхнє порожнє обличчя.
Надаси йому рис таких, яких тобі треба.
 
 
Гордий від влади над людьми, що давно померли,
Змінюй минуле на власну, кращу подобу.
 

8

 
Сміх, що постає з поваги до правди,
Є сміхом, яким сміються вороги народу.
 
 
Вік сатири закінчився. Не будемо більше
Підступною мовою сміятися з невдалих монархів.
 
 
Суворі, як і належить будівничим справи,
Дозволимо собі хіба що улесливу жартівливість.
 
 
З устами стиснутими, розумові покірні,
Вступаймо обережно в еру визволеного вогню.
 

Нью Йорк, 1946

 
Яке тепле світло! З рожевої затоки
Ялини щогл, відпочинок линв
В імлі світанку. Там, де у води моря
Впадає струмінь, при містку, звучання флейти.
Далі, під аркою давніх руїн
Видно маленькі постаті,
Одна має червону хустку. Ще дерева,
Гори і вежі ранкової пори.
 

Вашингтон, 1948

 
Повинен буду розповісти колись, як змінив
Думку про поезію і як сталося,
Що вважаюся нині одним із багатьох
Торговців і ремісників японського королівства,
Які складають вірші про цвітіння вишні,
Про хризантеми та місячну повню.
 
 
Коли б я міг венеційських куртизанок
Описати, як вони в дворику гілкою дражнять павича,
І з тканини єдвабної, перлової пов’язки
Вилущити важкі груди, червону
Смужку на животі від застібнутої сукні,
Так, принаймні, як бачив шкіпер галеонів,
Що прибули того ранку з покладами золота;
І коли б одночасно я міг їхні бідні кості
На цвинтарі, де лиже браму жирне море,
Замкнути в слові, міцнішому за останній гребінь,
Що в поросі під плитою самотньо чекає на світло,
 
 
Тоді б я не сумнівався. З неподатливої матерії
Що можна зібрати? Нічого, хіба що красу.
А тоді нам має вистачити цвіту вишні
І хризантеми, і повного місяця.
 

Монжерон, 1957

 
О складний.
О несвідомий.
Тримаєш за собою долоні пернаті.
Стоїш на лапах сірого ящура,
На кібернетичних рукавичках,
Що хапають усе, чого торкнуться.
 
 
О неспівмірний.
О більший, аніж
Безодня конвалії, око жука в траві,
Руде від оберту зелено-фіолетових сонць,
Аніж ніч у галереях із ліхтариками очей мурахи,
Галактика в чиєму тілі
Така ж, як і кожна інша.
 
 
Поза волею, безвільно
Гойдаєшся на гілці над озерами повітря,
Де затоплені палаци, вежі листя,
Тераси для посадок між лірою тіні.
Пригинаєшся, сполоханий, і гадаю собі —
Коли лапа послаблює хватку, випростовуються крила.
Колишеться місце, де ти щойно був, і в лінію кристалу
Зносиш своє тепле та пульсуюче серце.
 
 
О ні до чого не подібний, байдужий
До звуку pta, pteron, fvgls, brd.
Поза назвою, неназвано,
Рух бездоганний у величезному бурштині.
Якби зрозуміти в битті крил, що мене відділяє
Від речей, яким щоденно даю імена,
І моєї вертикальної постави,
Що витягується до зеніту.
 
 
Але дзьоб твій напіврозтулений завжди зі мною.
Його нутро таке тілесне й любовне,
Аж на шиї волосся мені стає сторч від
Спорідненості й твого екстазу.
Тоді чекаю в сінях ополудні,
Бачу уста коло мідних левів
І торкаюсь оголеної руки
Під запахом криниці та дзвонів.
 

Монжерон, 1959

 
Чоловік не повинен любити місяць.
Сокира в його руці має лишатись важкою.
Сади його повинні пахнути гнилими яблуками,
В міру заростаючи кропивою.
 
 
Чоловік, говорячи, не повинен
Уживати слів для нього дорогих
Ані розлущувати зерна,
Аби побачити, що там усередині.
Не повинен кидати крихти хліба ані плювати у вогонь
(Так принаймні вчили мене в Литві).
Коли ступає на мармурові сходи
Хам, нехай старається вижолобити черевиком щербину,
Як нагадування, що сходи не довговічні.
 

Берклі, 1961

 
Поставлять там екрани й наше життя
Будуть показувати від початку і до кінця,
З усім, що ми встигли забути, здавалося б, назавжди,
І нарядами епохи,
Що були б просто смішними й жалюгідними,
Коли б не ми їх носили, не знаючи інших.
Армагедон чоловіків і жінок.
Марно кричати: я їх кохав,
Кожне видавалося мені
Дитям бажаним і спраглим ніжності,
Я любив пляжі, басейни й клініки,
Бо там вони кість моєї кості, м’ясо мого м’яса.
Співчував їм і собі, але це тепер не захистить.
Закінчені слово й думка, посування склянки,
Відвертання голови, пальці,
Що розстібають сукню, блазнювання,
Оманливий жест, споглядання хмар,
Убивство задля наживи: лише це.
І що з того, що відходять, дзвонячи дзвіночками
При кісточках, що входять так повільно до вогню,
Який забрав їх і мене? Гризи, якщо маєш, пальці,
І знов оглядай, що було, від початку і до кінця.
 

Берклі, 1964

 
Так багато бачили ми на землі, а малахітові гори
при заході сонця зустрічаємо,
як завжди, з піснею та поклоном.
 
 
Кличе той самий весняний танок, коли поміж обвалів
базальтових скель зграї птахів пірнають
у прозорі води затоки.
 
 
І видра морська зблискує перетинчастою лапою,
вилежуючись у піні коло Пойнт Лобос.
 
 
А в пітьмі, з дна димних ущелин, сяє червінь азалії.
 
 
Нічого не додалося, нічого не втратилося,
непорушний, досконалий, недоторканий світе.
 
 
Не збереглася пам’ять бодай про щось,
що напевно було б нашим.
 
 
Мелодія губної гармоніки, здалеку, з непевних років,
чи стежка, на яку ми впали, поєднані поцілунком.
 
 
Тонкий льон прядок, в засіках яблука та зерно,
темнаві кола на грудях кузинки Антольки.
 
 
Стрекотання автоматів на рівнині, поритій
протитанковими ровами,
під роздертою заслоною похмурого світанку.
 
 
Хто підтвердить, хто скаже: «моє» про марний,
марний, насилу випрошений сон?
 
 
З хрустом ренесансових суконь ідуть наші померлі,
озираються й прикладають пальця до уст.
 
 
Їхні приятелі в обладунках засіли за шахівниці,
відставивши вбік закриті шоломи.
 
 
А сила любові, живе золото в крові,
знищує на віки наше порожнє ім’я.
 

Берклі, 1965

 
Проклинай смерть. Вона несправедливо нам визначена.
Благай богів, хай дадуть легке помирання.
Ким ти є – трохи амбіцій, пожадливості й марень
не заслуговують на кару предовгою агонією.
Не знаю лише, що ти можеш зробити,
сам, зі смертю інших,
дітей, облитих вогнем, жінок, уражених шротом,
осліплих вояків,
яка триває багато днів, тепер, тут, коло тебе.
Бездомна твоя милість, німе твоє слово,
і боїшся вироку за те, що нічого не зміг.
 

Берклі, 1968

 
Прекрасним є людський розум і непереможним.
Ані ґрати, ні дріт, ні викидання книжок у жорна,
Ні вирок вигнання нічого проти нього не вдіють.
Він установлює в мові загальні ідеї
І веде нашу руку, саме тому ми пишемо з великих літер
Правда і Справедливість, а з малих – брехня і кривда.
Він понад тим, що є, здіймає те, що бути повинно,
Ворог розпачу, друг надії.
Він не знає ні елліна, ні юдея, ані раба, ані пана,
В керування віддаючи нам спільне господарство світу.
Він із плюгавого ґвалту замучених слів
Рятує думки ясні та суворі.
Він говорить нам, що все є завжди новим попід сонцем,
Розкриває долоню затвердлу того, що вже здійснилось.
Чудовою і молодою є Філо-Софія
Й споріднена з нею поезія в Добра на службі.
Природа щойно вчора святкувала їхнє народження,
Звістку про що горам принесли єдиноріг і луна.
Славною буде їхня приязнь, час їхній не має кордонів.
Їхні всі вороги прирекли себе на загибель.
 

Берклі, 1968

 
Так мало сказав.
Короткі дні.
 
 
Короткі дні.
Короткі ночі.
Короткі роки.
 
 
Так мало сказав.
Не встиг.
 
 
Серце моє втомилося
Захватом,
Розпачем,
Старанністю,
Надією.
 
 
Паща левіафана
Змикалася на мені.
 
 
Голий лежав на берегах
Безлюдних островів.
 
 
Потягнув мене за собою в безодню
Білий кит світу.
 
 
І тепер я не знаю,
Що було насправді.
 

Берклі, 1969

 
З тривогою й трепетом думаю,
Що знайшов би виправдання своєму життю,
Лише б коли зважився на публічну сповідь,
Викриваючи шахрайства, власні й моєї епохи:
Ми могли озиватися скрекотом карликів різних та бісів,
Але чисті й гідні слова нам були заборонені
Під загрозою такої суворої кари, що коли хтось
Вимовляв з них бодай одне,
Сам себе вважав утраченим після цього.
 

Берклі, 1970

 
День такий щасливий.
Туман розсіявся рано, я працював на городі.
Колібрі висіли над квіткою каприфолю.
Не було на землі речі, якої б хотів.
Не знав нікого, кому варто було б заздрити.
Що сталось поганого, забув.
Не соромився думати, що я той, ким я є.
Не чув у тілі жодного болю.
Випроставшись, бачив блакитне море й вітрило.
 

Берклі, 1971

 
Коли місто спалене лишали ми за собою,
На шляху польовім до неба здіймаючи очі,
Я казав: «Хай сліди по нас заростають травою,
Хай у вогні замовкають голоси пророчі,
Хай померлі померлим розповідають, що сталось,
Нам судилось новий народ народити по цій пустелі,
Вільний від зла і щастя, яким десь там спалось.
Ходімо». А меч вогняний відчиняв для нас землі.
 

Гошице, 1944

Інформація видавця

УДК 821.161.2

ББК 84.4Укр

Ж15

Жадан Сергій

Життя Марії. Книга віршів і перекладів. – Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги – XXI, 2015. – 184 с.

Жодну частину з даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Видання здійснено на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Copyright © 1945, 1953, 1962, 1965, 1969, 1974 by The Czeslaw Milosz Estate. All rights reserved

© Сергій Жадан, 2015, вірші, переклади

© Meridian Czernowitz, 2015, видання українською мовою

© Студія Графпром, 2015, дизайн-концепт

© Сергій Жадан, 2015, фотографії

© Ілля Павлов, 2015, фотографії

ISBN 978-617-614-085-6

Зміст

Інтро

Райнер Марія Рільке. (З циклу «Життя Марії»).

Благовіщення _6

Вірші

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава… _8

Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?.. _10

Візьми лише найважливіше. Візьми листи… _14

Чого лише не побачиш на цих вокзалах… _16

Ось я лишаю зброю й починаю повзти… _18

Солдатське взуття – саме для цих кам’яних доріг… _20

Чорна, ламана, зла, зимова… _22

Не розуміючи після, не сприймаючи до… _25

Тому що ніколи тебе не вирвеш… _26

Літо лишило тобі високу пшеницю… _28

Вночі я не встиг про це сказати… _30

І що робити з усім цим тепер… _32

Золото на воді й вогні за рікою… _35

Птах уночі забивається до кімнати… _36

Я би ніколи не говорив цих слів, якби не ймовірність… _38

Можливо, я просто не вмію передати все це словами… _39

Давай, скажи їй щось, зупини… _40

Я так і не зрозумів кількох речей… _42

Перші дні листопада… _44

Добре, добре, знищуй листи… _46

Десь на початку осені з’являються тиша й міць… _49

І вже коли ти спиш, починається сніг… _50

Чому мене немає в соціальних мережах

Голка _54

Пошуковик _57

Секта _58

Чеченка _60

Псих _62

Мародер _64

Плейєр _68

Капелан _70

Шпигун _72

Носоріг _74

А зараз я розповім тобі, як зустрічався з дияволом… _78

З чого все почалося?.. _80

Я з нею й познайомився цілком випадково, в чужому місті… _82

Цілу ніч вона співає в своїй кімнаті… _84

На ранок розгледіти колір її очей… _86

Зранку тут падає сніг, ніби міняють лаштунки… _87

Більше нічого не буде, – вона повторює… _90

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні… _91

Пам’ятаєш? – питаю… _93

Кочегаре, доки б’ється залізне серце машини… _95

Вагітність _97

Віолончеліст _99

Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її… _102

Пливи, рибо, пливи… _104

Як воно, – питає він, – жити без почуття провини?.. _106

В наступному житті, будь ласка, жодних розмов про життя… _108

Стільки високого диму й теплих споруд… _109

Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними… _111

Слова, якими можна все пояснити, завжди прості… _112

Салман тримав на вокзалі кіоски… _115

Свобода (2 бердичівські євреї) _121

Переливання нас робить байдужими до крові… _128

2015-ий рік… _131

Старші питають Фому… _134

Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі… _138

Доки тебе стереже твоя спрага… _140

Прифронтове місто напередодні Різдва… _142

Переклади

Чеслав Мілош

Пісенька про кінець світу _144

Бідний християнин дивиться на гетто _146

Пісня громадянина _148

Кав’ярня _150

Передмістя _152

Бідний поет _154

У Варшаві _156

Дитя Європи _159

Щастя _164

Не більше _165

Ода до птаха _166

Повинен, не повинен _168

Поставлять там екрани _169

Дифірамб _170

Твій голос _172

Закляття _174

Так мало _175

Завдання _176

Дар _177

Втеча _178

Літературно-художнє видання

ЖАДАН Сергій

Життя Марії

Книга віршів і перекладів

Редактор Олександр Бойченко

Дизайн Студія Графпром

Макет Василя Дроняка

Видання здійснено на замовлення Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz

Партнери:

Підписано до друку 11.03.2015 р. Формат 70x100 1/32.

Умов.-друк. арк. 11,82. Обл.-вид. арк. 12,80.

Видавництво «Книги – XXI»

Україна, S8000, м. Чернівці, а/с 418

Тел./факс: +380 (372) 586021, моб. +380 (50) 9183202

e-mail: [email protected]

www.books-xxi.com.ua

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК № 1839 від 10.06.2004 р.

Віддруковано з готових діапозитивів в друкарні ФОП Чепіль T. І. Замовленя № 150.

(свід. Серія АД № 119902 від 16.12.2013 р.)

м. Кам’янець-Подільський, вул. Довга, 5

тел. 0 38 494 22 50, [email protected]