Текст книги "Життя Марії"

Автор книги: Сергій Жадан

+ + +

 
Слова, якими можна все пояснити, завжди прості:
ти просто ще один голос в її житті —
можливо, найбільш різкий,
                                 можливо, найбільш виразний.
Можливо, вона ставиться до нього, як до свого.
Можливо, вона взагалі не вирізняє його.
Тим більше не зрозуміло, що вас тримає разом.
 
 
Не зрозуміло, що вас тримає, окрім страху
втратити один одного, що може тримати разом таку
рвану тканину прозрінь, перевтілень і марень,
що тримає в повітрі невагомий цей апарат,
чиє крило торкається кожної з ваших утрат,
чий політ невагомий, чиє дрейфування марне.
 
 
Речі, заради яких помирають, стосуються саме життя,
стосуються невагомості, стосуються опертя,
стосуються всього того, до чого немає стосунку.
Стосуються віри, насамперед саме її —
її стосуються всі вагання твої,
всі твої сумніви, всі варіанти рятунку.
 
 
Життя заслуговує захвату все одно.
Хоча Господь забув про неї давно:
йому вистачає турбот і не вистачає удачі.
Не варто боятися смерті й пустоти.
Бог бачить ті самі речі, що бачиш і ти.
Просто він запам’ятовує те, що бачить.
 
 
Можна спробувати щось йому довести,
можна сказати, що у всьому винен насправді ти,
невідомо чому, незрозуміло нащо.
Бог ховається у великому. Бог – це пітьма.
Я бачив його. Я говорив йому, що його нема.
Він навіть погодився, хоча мені від цього не краще.
 
 
Тож співай, Маріє, співай, не став незручних питань.
Смерть не міняє звичок і вподобань.
Смерть міняє квитки і дорожні карти.
Щось мені не страшно на цьому страшному суді.
Після життя в розбитій країні на хлібі й воді
хто мене може судити й чим мене можна злякати?
 
 
Співайте, гарпунники, серед моря йдучи на дно,
співайте, вигнанці, про те, що вам все одно,
про те, що вигнання вас не позбавило віри.
Віра – це те, що тримає тебе в сідлі
тоді, коли твої шанси такі малі,
що від тебе нічого не хочуть навіть твої командири.
 
 
Буде квітнути верес і чорна трава.
З тобою завжди будуть твої права,
подяки в кінці й присвяти на першій сторінці.
З тобою завжди будуть її голоси.
Носи їх, гарпуннику, при собі, носи,
наче зброю в кишені, наче птахів у клітці.
 

+ + +

1

 
Салман тримав на вокзалі кіоски.
Кіоски спалили якісь відморозки.
Спалили кіоски, спалили фольксваген —
в роботі з людьми є свої переваги.
Спалили Салмана, інших лишили,
пізнали лише за наколками на шиї.
Ми клялись, стоячи між туману,
що поставимо пам’ятник другу Салману,
поставимо пам’ятник із чорного граніту,
вшануємо пам’ять бійців неліквіду.
Спіть собі з миром, брати по зброї,
ветерани Трої, піонери-герої,
хто згорів на роботі й не дожив до пенсії:
діти сонця, покоління пепсі.
 

2

 
Вася бовтався на фірмі до кризи,
потім на фірмі з’явилися криси.
Криси винюхали жирну частку,
криси здали Васю начальству.
І ось він сидить, як моряк на причалі,
і впадає в маразм од такої печалі.
«Є в мене, – каже, – сусід трансплантолог,
витрусить з мене зайвий мотлох.
Продам що-небудь із внутрішніх органів:
найменш юзані, без різної погані.
По ходу потрібна згода родини,
далі хай розбирають на частини.
А родина проти, наче це вирок.
А хуй мені з нирки? Проживу без нирок.
Хуй мені з їхніх кишок і тромбів?
Продам все зайве, буду як зомбі.
Почну харчуватись чужою кров’ю,
віддам борги своєму здоров’ю.
Буду пити протиотрути,
щоби всіх пережити і всіх забути».
 

3

 
Зустрів нещодавно друга Артура:
порядна родина, добра натура:
кузен-петеушник, сестра-відмінниця.
Сів – відкинувся, знову сів – відкинувся,
ще раз сів – вийшов по амністії,
сидить, чекає благої вісті.
Співає в церквах на Різдво колядок.
«У всьому, – каже, – має бути порядок.
Толку з ваших мирних зборів?
Краще різати мінтів і прокурорів,
валити суддів, палити дільничних,
стріляти червоних, вішати коричневих,
втопити в лайні нового губернатора,
потім на згарищі глушити з дозатора.
Рвати попів із золотими хрестами,
слати бомби заказними листами
кожному хую, банкіру й буржую —
Ісус казав жити по фен-шую».
 

4

 
Андрюха в школі ходив відмінником,
доки не взяли з краденим годинником.
«Було мені, – каже, – муторно й боязко.
Пішов виконувати громадянський обов’язок
в місто Фастів, у будівельну частину.
Як я ненавиджу цю країну!
Кожен готовий смоктати за подачку.
Будуть працювати просто за жрачку.
Живуть, як змії, не показуючи виду.
Я ніколи звідси не поїду».
Віддав своє труду і обороні.
Останні роки сидить на стадіоні.
Сидить восени, сидить улітку,
розповідає про трансферну політику:
«В клубі празник – змінився власник,
ліве бабло – найкращий подразник.
Наші традиції – здати позиції,
решту зроблять негри й бразильці.
Бути кращим дається не кожному,
чесний футбол занадто дорого коштує.
Все купується, все продається,
окрім любові й нашого серця!».
 

5

 
У кожного з нас є свої заступники.
Ровесники лежать в чорноземах республіки.
Інших немає, замінити їх ніким.
Це вони торгували металом і нікелем.
Це вони проїбали все й відразу —
від фабрик Донбасу до російського газу.
Це в них відбирали шахти й заводи,
це вони говорили про запах свободи,
про офшорні зони й ринки Європи,
їх валила влада й не брали хвороби,
вони першими рвались вперед під вітрилами.
Першими потім їх і відстрілювали.
Їх хоронили, їх забували.
Нічні небеса, чорні підвали,
мертва тиша, сувора вітчизна:
нестерпно п’янка,
невимовно грізна.
 

+

 
Свобода тримається на трьох китах:
ринок, демократія і кулі в животах.
Іноді просто на кулях в животі.
Зараз розповім, як це буває в житті.
 
 
Герої епопеї,
два бердичівські євреї,
креативили в Голландії
фінансові ідеї:
береш кредит,
купуєш аудит,
і хай доводять, хто з вас бандит.
Ділились по совісті, наче брати,
є куди рости,
коли рубаєш хвости.
Чесна праця,
нескорена нація,
вас вітає українська еміграція.
 

+

 
Свобода відкрита своїм і чужим.
Тим більше – в Україні міняється режим.
Можна навіть пропхати закон —
є чувак у мінюсті
з поганяловом Флакон:
має знайомих серед опозиції,
свій серед міліції та органів юстиції.
Даєш бабло,
стаєш під крило —
і робиш вигляд, що тебе тут не було.
 

+

 
Ось компаньйони сидять за столом.
Кавказька кухня в ресторані «Шалом».
Повар-торчок, розстріляний бачок,
і смак дитинства – водка «Горбачов».
 
 
Зорі висять,
наче псячі серця.
Окремо – зорі Бога-сина,
окремо – Бога-отця.
 
 
«В країні реформи, – говорить Флакон, —
потрібно бути останнім мудаком,
щоб стояти збоку.
Я ось не стою».
І давай накручувати долю свою.
«Впіймають, можуть по повній впаять.
Тому мені половину,
і вам по двадцять п’ять.
Головне – це свободи ідеї засадничі.
Підіймемо з колін ваш чортів Бердичів!».
 
 
Друзі слухали його як знавця,
щоправда, не дослухали чомусь до кінця:
спочатку накурили,
потім щось наговорили,
потім цілим рестораном їх до ранку мирили.
 
 
«Камон, мен,
давай без імен.
Що ти як артистка театру «Ромен»?
Торгуєшся тут, як готельна проблядь.
В нас у Бердичеві так бізнес не роблять».
 

+

 
Готують проплату. Проводять транш.
За пару тижнів добили ганж.
Знищили колекцію марочних вин —
чекають з батьківщини добрих новин.
Минає квартал. З кредитом голяк.
Один нарешті долає переляк:
«Ходімо до ребе,
розкажемо про себе,
ребе скаже все, що нам треба».
 

+

 
І ребе каже:
«Той, хто іде,
той знає, що каміння насправді тверде.
Свобода, мен, вона без меж.
Хоча і з межею буває теж.
Коротше, не хочете гнити в тюрмі —
їдьте в Бердичів, розрулюйте самі».
 

+

 
І партнери прилітають в новий термінал,
проходять контроль, декларують нал,
знайома з Держбанку резервує готель,
бавить, як уміє, дорогих гостей:
гриби на столі
й кримські кораблі —
вітає, так би мовити, на рідній землі.
 
 
Ось вони вмикають готельне тіві,
а там репортери по лікті в крові,
і якийсь дуболом із геройським таблом
застосовує лом у боротьбі зі злом.
І диктор коментує мінтовські понти,
й намагається щось у цих кишках знайти,
показує машину з мін’юстівським босом
і печального Флакона з паленим баблосом.
 

+

 
Один із друзів говорить на це:
«Головне – це завжди зберігати лице.
Тут хоч куди, далеко не ходи,
ця країна, мен, має дві біди:
мудаки, адвокати і другі неадеквати
завжди уміють чимось здивувати».
 
 
І коли Флакон
здає їх телефон,
вони говорять стосовно всіх цих реформ:
«Камон, мен, давай без імен.
Що ти устроїв тут оперу «Кармен»?
Давай, босяк, це по ходу твій косяк.
Без потреби після себе залишати висяк.
 
 
Хей, ліміта, в тебе шанс – один зі ста.
Пересидиш на Анталії різдвяні свята.
Бабки можете залишити собі.
Успіху вам у суспільній боротьбі».
 

+

 
А ребе, вислухавши їх, сказав:
«Кожен порт і кожен вокзал,
кожне шосе, що лежить між полями,
так само поєднує, як і розділяє.
Головне – це свобода як
моральний закон.
І взагалі —
як можна мати справу з таким мудаком?
 
 
То в чому ж, питається,
загадка ця?
Загадка виключно у волі творця.
І коли ми співаємо свої псалми,
він дивиться на нас із космічної пітьми.
Слухає наші співи сумні.
Іноді підспівує.
Іноді – ні».
 

+ + +

 
Переливання нас робить байдужими до крові.
Щоб бути зрозумілим, мало знатись на мові.
Слова – вони, як вина: завжди знищують пам’ять,
хоча бувають десертні, а бувають столові.
 
 
П’ять років я жив у цьому спальному районі.
П’ять тисяч мирян тут зранку моляться Мамоні.
П’ють кров Господню, зазирають у безодню,
годують драконів на державному кордоні.
 
 
Господь був поруч, він заходив у гості.
Коли ми трапили із ним на безлюдний острів,
він мав при собі чотири томи «Капіталу»,
я – рибні консерви і гральні кості.
 
 
Але Господь мені сказав: «Для чого консерви?
Головне, – сказав Господь, – наші внутрішні резерви».
За тиждень він був винен мені свої талони
і плюс десятину з кожної церкви.
 
 
Він казав: «Усе, що втратив, ще можливо відіграти.
Ми не можемо впливати на здобутки і втрати.
Удача – це вбивця, що ламає нам суглоби.
Плюс заряджені для нас ігрові автомати.
 
 
Спробуй заховатися від власної удачі.
Всі кола пекла однаково гарячі.
Не так важливо, хто сидить в радіорубці.
Головне – які ти сам вибираєш передачі.
 
 
Самотність – пора для несподіваних рішень.
Вернусь живим додому – питиму тиждень.
Злий і живучий битимусь в падучій,
сидітиму в темряві й лякатимусь тиші.
 
 
Забудь про обачність, забудь про обережність.
Нами так чи інакше рухає залежність.
Жодна з конфесій не позбавить депресій,
якщо ти бачив місце, де згортається безмежність.
 
 
Повернемось додому, до мирної праці.
Найгіршу судому лікують медитації.
Наше минуле – це кохання й хвороби.
Життя цінує юних і хоробрих.
Ніхто нікого не чекає і не кличе.
Наше майбутнє – безтурботне і вбивче.
Наша любов – листя звіробою.
Найбільша спокуса – залишитися собою».
 

+ + +

 
2015-ий рік.
Світ складається з відкритих повік.
На тебе дивиться тисяча очей.
Що в тебе є з особистих речей?
Якщо цьому небу судилося згоріти,
яка різниця, в якій із печей?
 
 
2015-та зима.
Смерть ніколи не приходить сама.
За нею зазвичай приходить пам’ять —
на неї хворіють, від неї потерпають.
Ти бачиш: я вижив, у мене два серця,
зроби що-небудь із ними обома.
 
 
Все, що відомо мені:
світ розділяється на ночі й дні,
минуле складається з прози та віршів.
Мені заважає лише те, що я вижив.
Розмови з мерцями – об’єктивна даність.
Питання не в принципах, питання в ціні.
 
 
Світ зробили зі слів,
з чорних лексем і семантичних полів.
Жовті квіти, повільні комети —
ідеальне місце для того, щоб померти.
Хочеш знайти варіант порятунку —
шукай у тому місці, де він болів.
 
 
40 років зими.
Осінь протягує тебе крізь дими.
Зима добиває тебе ногами.
Добре – це коли не безнадійно погано.
Свобода, зазвичай, у тому й полягає,
аби добровільно вернутись до тюрми.
 
 
Це ще не кінець.
В повітрі б'ється тисяча сердець.
Кожне з них невиліковне і тепле,
кожне з них б’ється за тебе.
Коли говоритимеш про рівність і братерство,
спитай, що думає про все це творець.
 
 
Спитай, чому він затих.
Церква – лише певна кількість святих,
кількість відмолених і кількість вбитих.
Кому я маю дякувати за кожен свій видих?
Їх немає не те що поруч —
їх просто немає серед живих.
 
 
Зберігається все:
всі ординаторські та КПЗ,
всі трапезні, літерні й цілодобові,
всі ті, хто клявся на вуличній крові,
хто обіцяв померлим усе владнати,
хто обіцяв ще живим, що порятує й спасе.
 
 
Все лишається тут.
Теплий ґрунт, золотий мазут.
Небо над містом – темне, як опік,
знає свій вік, веде свій облік,
торкається листя, торкається квітів,
жіночих облич, дитячих застуд.
 

+ + +

 
Старші питають Фому:
«Скажи, Фомо, чому
ти кожного разу будуєш церкву,
а отримуєш на виході
чергову тюрму?
 
 
І сидиш в цій тюрмі,
де навіть слідчі німі,
чекаючи що зійде те, чого не сіяв
у мерзлому грунті по довгій зимі.
 
 
Скажи, Фомо, чому
ти готовий вірити будь-кому,
але не хочеш слухати власного серця,
яке переганяє цю лють німу?».
 
 
А Фома відповідає їм так:
«Вважайте, що я останній мудак,
але так, як ви несете свою віру,
хіба що вбитих виносять
під час піхотних атак.
 
 
Ви ж не думаєте взагалі,
як нам виглядати на вашому тлі,
як після вас нам лишатися жити,
тим більше – як нам лежати в землі.
 
 
Ось ви за ним ідете,
спів його тихий, а волосся густе,
але як йому вірити, коли я знаю,
що з цього каміння нічого не зросте?»
 
 
«Та ладно, – кажуть старші, – Фомо,
а для чого ми тут стоїмо?
Для чого зазираємо йому в обличчя,
з надією, ніби сліпі в трюмо?
 
 
Думаєш, нас не вбива,
скільки розпачу містять його слова,
як він одним дарує віру,
а іншим лише громадянські права?
 
 
Просто, Фомо, не бійся, не бійся.
Страх у серці – найжорстокіший вбивця.
Страх позбавляє тебе любові.
Він не боїться – і ти не бійся.
Страх не лишає тобі надії.
Він діє на того, на кого діє.
Страх – це не пам’ять про те, що минуло,
а відсутність віри в майбутні події».
 
 
«Ладно, – говорить Фома, —
віра ніколи не приходить сама,
віра – як форель, на яку полюєш,
і тримаєш потому руками обома.
 
 
Хай тепер б’є хвостом,
лускою зблискує над блок-постом.
В мене є лише те, що я тримаю в долонях.
Так само ось і з вашим Христом.
 
 
Ви самі вірите лише тоді,
коли він втішає вас у біді.
Легко вірити, коли поруч із тобою
хтось радиться з мертвими і ходить по воді».
 
 
А старші кажуть: «Фомо,
а з чого ми живемо?
З того, що небо працює, мов машина,
і в надійних руках аварійне кермо.
 
 
Ти теж можеш вірити, Фомо, вір,
оскільки жоден демон і жоден звір
не позбавить тебе твого права на віру,
доки ти маєш мову і зір.
 
 
Говори про довгі жнива,
про почуті підлоти й побачені дива,
неважливо, чи при цьому хтось тебе почує,
головне – чи знайдеш ти потрібні слова».
 
 
І старші стоять над ним,
діляться справжнім і головним,
говорять, як глухонімі зазвичай
говорять із іншим глухонімим.
 
 
…Протягом довгих років
життя виловлює боржників
і робить із атеїстів та клерків
місіонерів і чоловіків:
 
 
йти в одній із ватаг,
писати знамення на прапорах,
вірити в те, в що насправді не віриш,
не боятись того, що вганяє в страх…
 

+ + +

 
Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі
нічого не світить, скільки не стій на розі.
Де вони, ті рішучі і ті охочі —
чоловіки, що приходили в радості і тривозі.
 
 
На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові,
на Різдво всі хочуть радості і надії.
А любов – це найпечальніше, що є в нашій мові,
найненадійніше, що можна винести в ці завії.
 
 
Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність,
торгуй нею, як мідіями на причалі.
Чоловіків ламає страх, ламає і нищить.
Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали.
 
 
Хворі їхні серця, розм’яклі нерви,
вони й життя живуть, аби долати свої перепони.
А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви.
Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони.
 
 
Кому сьогодні є діло до твоєї роботи?
Ніч лише починається. Спробуй її переплисти.
До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти.
А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти.
 
 
Я можу дати тобі трішки перепочинку.
Просто поспи, без виснаження та отрути.
Хочеш, розповім тобі про одну жінку,
яка зараз теж, мабуть, не може заснути?
 
 
В тебе пальці такі темні, такі холодні,
ніби ти рибу в нічному потоці ловила.
А ось у неї навіть узимку теплі долоні,
і шкіра навіть вночі прозора й світла.
 
 
Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами.
І все, чого хочеш – трішки спокою, трішки тиші.
Їй теж зазвичай важко з її голосами.
Але нині Різдво.
Вона вірить.
Їй простіше.
 
 
Сніг народжується угорі.
Замітає вікна й ліхтарі,
замітає вулиці і двори.
Лише не говори,
не говори.
Розкажеш про себе потім.
Удень.
Зима торкається твоїх легень.
Ніч наполохана, як вівця.
Б’ються серця.
Б’ються серця.
 

+ + +

 
Доки тебе стереже твоя спрага,
доки тебе тримається віра,
сонце рухається з точністю птаха
і час підбирається з обережністю звіра.
 
 
Вітчизни пізня вокзальна облава,
теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа щеняти,
що виривається з нічної облоги.
 
 
Виривайся, виривайся з ночі й туману,
вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
наскільки встигну, наскільки зумію.
 
 
Я потім зрозумію, потім побачу,
коли слідом за тобою вирвусь,
всю цю твою безпритульність псячу,
всю цю твою дитячу вірність.
 
 
Лишай ні з чим їхню підлу варту,
оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
якщо потому й доведеться впасти.
 
 
Зірки мають виснути над тобою,
або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
і переганяти її, переганяти.
 
 
Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.
 
 
Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.
 

+ + +

 
Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.
 
 
Церква робить нас схожими на дітей:
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.
 
 
А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання, ї
й здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, – говорить, – не вистачає зла.
 
 
Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники зі шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці
стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній
зупинці.
 
 
Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.
 
 
Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?
 
 
А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім, ходім,
покажу тобі наші статки й комори,
у мене, – говорить, – немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори».
 
 
…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними —
з усіма радісними, усіма сумними —
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.
 

Переклади
Чеслав Мілош

 
У день кінця світу
Бджола кружляє над квіткою настурції,
Рибалка лагодить блискучу сіть,
Скачуть у морі веселі дельфіни,
Молоді горобці прилітають на ринви
І змія має золоту шкіру, як і повинна в цю мить.
 
 
У день кінця світу
Жінки йдуть полем під парасольками,
Пияк засинає собі на газоні,
Продавці зелені сповнюють вулицю криком
І до острова підпливає човен із жовтим вітрилом,
Звучання скрипок лунає в повітрі,
Відчиняючи ночі спалахи сонні.
 
 
А ті, що чекали блискавиць і громів,
Розчаровані.
А ті, що чекали знаків і архангельських труб,
Не вірять, що вже почалося.
Доки сонце з місяцем над нами влітку,
Доки джміль сідає на квітку,
Доки народжуються рожеві немовлята,
Ніхто не вірить, що вже почалося.
 
 
Лише сивочолий старий, який міг би бути пророком,
Але не пророк, їх і так багато повсюди,
Говорить, підв’язуючи помідори:
Іншого кінця світу не буде,
Іншого кінця світу не буде.
 

Варшава, 1944

 
Бджоли відбудовують червону печінку,
Мурахи відбудовують чорну кість.
Розпочинається роздирання, топтання шовку,
Розпочинається товчення скла,
Дерева, міді, нікелю, срібла, гіпсової піни,
Блях, струн, труб, листя, куль, кришталю —
Бах! Фосфоричний вогонь із жовтих стін
Ковтає людське та звірине волосся.
 
 
Бджоли відбудовують щільники легень,
Мурахи відбудовують білу кість.
Розривається папір, гума, полотно, шкіра, льон,
Волокна, тканина, целюлоза, волосся,
Зміїна шкіра, дроти.
Валиться в полум’ї дах, стіна, і жар огортає фундамент.
Лишається тільки піщана, витоптана,
З єдиним безлистим деревом
Земля.
 
 
Повільно, риючи тунель, суне охоронець-кріт
З маленькою червоною лампою на голові.
Торкається тіл похованих, рахує, проштовхується далі.
Розрізняє людський попіл за райдужними опіками,
Попіл кожної людини за іншою барвою райдуги.
Бджоли відбудовують червоний слід.
Мурахи відбудовують місце по моєму тілі.
 
 
Боюся, дуже боюся охоронця-крота.
Його повіки набрякли, мов у патріарха,
Який довго сидів при світлі свічок,
Читаючи велику книгу видів.
 
 
Що скажу йому, я, Жид Нового Заповіту,
Котрий чекає дві тисячі літ на повернення Ісуса?
Моє розбите тіло видасть мене його поглядові,
І він зарахує мене до помічників смерті:
Необрізаних.
 

Варшава, 1943