Текст книги "Динамо Харків. Вибрані вірші"

Автор книги: Сергій Жадан

 
Коли потяг нарешті в’їхав у гори,
залишивши позаду сонні долини,
коли в чорних снігах від тяжкої змори
засинали дерева, птахи і тварини,
 
 
і коли вибрідали нічні подорожні
на гаряче світло, ніби на запах,
і світили їм річищ глибини порожні
і зелені вогні по гірських вокзалах,
 
 
і кондуктор вслухався в останні вісті,
одягнувши стару залізничну куртку,
коли діти колійників і машиністів
уві сні намивали золото смутку,
 
 
торгівельні контори й приватні оселі
замовкали, мов патефони трофейні,
і прокочувались крізь лункі тунелі
неприкаяні літерні і купейні.
 
 
І сумні пасажирки юного віку,
невідомих занять і непевних звичок
рахували мости, збиваючись з ліку,
в теплих светрах і в’язаних рукавичках.
 
 
Витягали з торби гіркі наливки,
і ковтали дими устами самими,
і нічної розмови ламкі уривки
нависали над ними, пливли над ними.
 
 
І одна діставала в диму, що здійнявся,
словники з безнадійними коментарями,
і гортала їх, доки потяг спинявся
під станційними тихими ліхтарями,
 
 
і читала подружці щось нестерпне,
щось, від чого сухо стискало горло,
і коли та спала – читала про себе,
а коли прокидалась – читала уголос.
 
 
І слова – промовлені, словникові
западали в сон непомітно й загусло,
і гойдалися в заспокоєній крові,
наче водорості в холодних руслах.
 

2009

 
Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.
 
 
Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.
 
 
Там, де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.
 
 
Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.
 
 
Там, де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.
 
 
Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було, як летять птахи,
падаючи в сніги.
 

2009

 
Перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.
 
 
З легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він мовби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.
 
 
Крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.
 
 
Братався, ніби останній раз
з напарником зі смішним поганялом,
про вартість справжніх жіночих прикрас
втираючи картярам і мінялам.
 
 
З кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.
 
 
Ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.
 
 
Й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,
 
 
просили сказати, що ця печаль
відійде, так як відходить море,
що він скоро вернеться або хоча б
що в нього все добре.
 

2009

 
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.
 
 
І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.
 
 
І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора, коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.
 

Ефіопія
2009

 
Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: «Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.
 
 
В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять – «Свобода, свобода»,
а піди-но купи нормальну траву.
 
 
Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!
 
 
Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!
 
 
Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
«Давай, чувак, – привези афганку!» —
повторювали вони йому.
 
 
І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.
 
 
Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
яку тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі —
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.
 
 
Водій сказав: «Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!»
 
 
Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.
 
 
На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: «Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!»
 
 
Замерзло пальне і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь додзвонитись,
але телефон йому відповідав:
 
 
«На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки».
 

2008

 
Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене – вино і часник.
А під сукно, мов під віття смерек,
Зарито афганський крек.
 
 
Я тридцять днів ховався в імлі,
їв траву, спав на землі,
збираючи, мов данину тяжку,
крихти коштовного порошку,
який, ніби тіні пропащих душ,
лежить на хребті Гіндукуш.
 
 
Це смерть шукає мої сліди,
смерть виводить мене до води,
і доки я з річища мерзлого п’ю,
тримає флягу мою.
 
 
Я ніс усе, що і мав нести,
я обійшов талібанські пости,
дістався міста, продав телефон,
перейшов таджицький кордон,
і на п’яту ніч, хто би що не казав,
побачив Ростовський вокзал.
Там попереду погранці,
сонце в траві, туман на ріці,
довгий день, строкатий базар.
Лише б довезти додому товар,
і скинути, якщо повезе,
циганам із ХТЗ.
 
 
Але смерть чекає на того, хто йде.
Смерть тримає мене і веде.
Смерть прокидається вночі
на моєму плечі…
 
 
…Тихий ранок, темний вагон.
Це був останній мій перегон.
Усі дороги вели сюди.
Ось мічені кров’ю собачі сліди,
і важко, мов короп у глибині,
куля сидить у мені.
 
 
Дихати, дихати що б не було,
коли твоя тяга – єдине тепло.
Життя втрачає свою вагу,
коли вдихаєш гарячу жагу,
коли видихаєш солодкий щем,
курячи синій елем.
 
 
Кров затікає в теплий рукав.
Мене все одно ніхто не чекав.
Кордон зачинено на замок.
І, не відходячи ні на крок,
моя душа, ніби щось чуже,
тіло моє стереже.
 

2008

 
Вже кілька днів стояла спека,
і сонце ховалося між тополями.
В будинку напроти була аптека,
де вони купували бинти і знеболювальне.
 
 
Лежали розпечені квартали,
ніби розсипані монети.
В помешканні, яке вони винаймали,
вночі нагрівалися усі предмети.
 
 
Нагрівалися фінки і відмички,
одяг із запахом нікотину,
нагрівались бензинові запальнички,
в яких уже давно не було бензину.
 
 
Темніли повіки її обважнілі,
і дерева за вікнами відкидали тіні.
Нагрівались порізи на її сухожиллі,
нагрівалися кулі у нього в тілі.
 
 
І коли вона торкалася повітря рукою,
нагрівалося повітря – чорне й прозоре.
До ранку було тихо, і тиша була такою,
що чути було, як їм сниться море.
 

2008

 
Фабрики в дощі, ніби в жалобі.
Дощ над мостами летить, минаючи.
Сама потім вирішиш – зізнатись у хворобі
чи хай собі живуть, нічого не знаючи.
 
 
Сама потім повернешся, якщо захочеш,
якщо забудеш про заборони.
Сидиш і спомини перекочуєш,
як перекочують порожні вагони.
 
 
І кожна розмокла рама віконна,
наче схованка спорожніла,
і дим виходить із високого комина,
мов душа із померлого тіла.
 
 
І дивишся довго, мовби востаннє,
на чорні коридори й верстати,
маючи відповіді на всі питання,
які ніхто не захотів поставити.
 

2008

 
Смерть моряка річкового флоту
схована в прибережній глині,
доки він робить свою роботу,
доки мусони стоять в долині.
 
 
Стишені баржі, рухливі шхуни,
що пропливають за течією,
торкають хребта його басові струни,
шепочуть: вона не буде твоєю,
 
 
вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,
із серцем зі слонової кістки,
настоюється на своєму горі,
не дочекавшись від тебе звістки,
 
 
кинула все, що тримала досі,
ховає дощі глибоко в тілі.
Чуєш, за міддю в її волоссі
плачуть риболовецькі артілі?
 
 
Тому пливи собі повз пороги,
повз мерехкі електричні турбіни,
подалі від своєї тривоги,
подалі від цієї країни.
 
 
На золоті вогні малярії,
на стомлений голос діви Марії,
на обважнілі одеські тумани,
на теплі від мулу і жиру лимани.
 
 
На скумбрії плавники пурпурові,
на рвані потоки нічного вітру,
на вірну смерть
         від чорної крові,
чорної крові,
                   технічного спирту.
 
 
Тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті
                    на кожне око.
 
 
Потім пітьма набіжить звідусюди.
Потім зірки перестануть снитись.
А потім і серце змушене буде
спинитись.
 

2007

 
Я пам’ятаю голоси,
Станційне плетиво предметів,
і сутінки, які росли
поміж пекарень і буфетів.
 
 
І сонце соком із цитрин
розмащувалось по одежі,
випалюючись, як бензин,
ховалось за вокзальні вежі.
 
 
Й відчувши цей прогірклий смак,
нічні коханки і мисливці
ділили цукор і табак,
немов вори на пересилці.
 
 
І підшивав старий торчок
з шинелі зрізані нашивки,
і теплі хмари вздовж річок
пливли на кримські перешийки.
 
 
І озирнувшися нараз
посеред тиші і огрому,
я пригадав раптово вас
і говорив собі самому,
 
 
що в цьому остиганні доль
усе вирішує випадок,
що чорна квітка алкоголь
вам виростає між лопаток,
 
 
що кожного, хто стереже
в цій тиші потяги товарні,
по смерті пом’януть лише
колійники на сортувальній,
 
 
що в мить, коли я відійду
за бризками нічних припливів,
вони оглушать пустоту
сигналами локомотивів,
 
 
і що поштові багажі
лежатимуть в станційних залах,
криваві й гострі, як ножі,
як перець, як смола на шпалах.
 

2007

 
Море дихає чорним теплом,
розгортається, мов полотно.
І три комерсанти сидять за столом,
і порівну ділять сухе вино.
 
 
Туману встояне молоко
затікає до піджаків.
І перший збиває своїм кулаком
хрустких метеликів і жуків.
 
 
Бо в серці в нього пекучі вогні
палають невідомо чому,
і темна хвороба останні дні
роз’їдає легені йому.
 
 
Він уже знає, які дива
є в цьому мороці і молоці,
що значать насправді зелені слова,
наколоті на його кулаці.
 
 
Все, що він бачив, – нічні міста,
портові крани і вантажі,
тривога, яка вночі вироста
і топчеться тобі по душі.
 
 
Все, що він чув – старі кораблі,
друзі, розстріляні впритул,
жінка, яка в готельній імлі
розповідає щось про Стамбул.
 
 
Тепер він у цьому тумані сидить,
і знає все, і йому все одно.
І другий завжди йому дасть кредит,
а третій запропонує вино.
 
 
І я хотів би в кінці життя
купитись на цей солодкий обман,
перш ніж відчалити без вороття,
перш ніж пірнути в чортів туман.
 
 
Сидіти й пити своє вино.
Дивитися смерті в просте лице
з друзями, котрі все знають давно,
знають, але не говорять про це.
 

2008

 
В серпні тепло витікає з кварталів,
і мулом одсвічує дно ріки,
і в темряві безпритульні з вокзалів
зривають яблук терпкі зірки.
 
 
І в чорних нічліжках вони таємниче,
знаходячи в цьому умовний знак,
вивчають печальні дівочі обличчя
і курять справжній дорослий табак.
 
 
І в їхній чіпкій повільній розмові,
в їхніх жорстоких дитячих серцях
стільки злості й стільки любові,
ніби спокою у мерцях.
 
 
Можливо, колись твердий, ніби гравій,
час, що між ними зараз трива,
і з їхніх ламаних біографій
буде складати нові слова.
 
 
Можливо, невидимі і примарні
в тумані, який пливе догори,
солдатами щойно сформованих армій
вони ще ставатимуть під прапори,
 
 
і злість, із якою весь час виростали,
будуть мов зброю в руках нести,
рвучись на карпатські глухі перевали
й займаючи сірі балканські хребти.
 
 
І найхоробріші в їхніх загонах,
ті, що похмуро мовчать, ідучи,
ще будуть вішати на балконах
ворожок, шулерів і циркачів.
 
 
Ще буде рватися під катеринку
роз’ятрена дезертирська душа,
і можна буде купити на ринку
хліб і набої до калаша.
 
 
І в ночі витишені і серпневі
зростатимуть часу ламкі хребці,
і ластівки літатимуть в небі,
і риби плаватимуть у ріці.
 

2008

 
Радість – це те, що дається з боєм.
Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.
І я колись стану простим китобоєм,
і запишусь на норвезьку посудину.
 
 
І я колись знатиму корабельні секрети,
матиму жили, від праці здуті.
Для мене горітимуть червоні комети
в зеленого неба в’язкому мазуті.
 
 
Впливши колись у хвилі безкраї
в сірому светрі грубої в’язки,
я гнатиму втомлені китові зграї
від пляжів Японії до Аляски.
 
 
І чорні кити, рвучись на свободу,
не вірячи, що їх можна дістати,
падатимуть із небес у воду,
наче підбиті аеростати.
 
 
Колись це завершиться п’яним застіллям.
А поки я сплю на залізній шконці,
і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,
і граю в трамваях на губній гармоніці.
 
 
І життя моє котиться, ніби колесо,
не маючи жодного інтересу,
солодкими яблуками по укосу,
теплими хвилями на Одесу.
 

2007

 
Це історія, що трапилася якось із китайцями,
із утікачами, що живуть на автостанціях,
в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах,
на товарі у контейнері і на соснових нарах.
 
 
Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю,
але всяке слово Мао береже і пам’ятає,
складно уживатися щодня з капіталізмом,
із народним, інородним, видатним алкоголізмом.
 
 
І найстарші із китайців порішили більш не паритись,
й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус»,
в салон напакувавши задля виїзду з країни
садовини, городини та іншої мівіни.
 
 
І ось вони вкладаються між торбами картатими,
і рухаються сторожко осінніми Карпатами,
за чорною пітьмою, за господньою сурмою,
за райською, угорською, смурною шаурмою.
 
 
Їдуть
 
 
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
 
 
І в кожного китайця є душа його непрощена,
і сниться йому сонячна республіка Угорщина
з полями і тополями, фіатами і опелями,
соплями, рублями і солодкими коноплями,
 
 
з побудками і дудками, з фінансовими мутками,
з дешевими, кошерними, страшними проститутками,
з відкритими кордонами, циганськими баронами
і майже ще не вживаними польськими гандонами.
 
 
Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться,
і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються,
криво посміхаючися кожному китайцю,
які їм влаштували тут китайську окупацію,
 
 
фігачать по облому, переборюючи втому,
щоби цю китайську наволоч довезти до кордону,
щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції,
і накупити шмоток, алкоголю і по піці.
 
 
Везуть
 
 
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта,
триста китайців добу до Будапешта —
перші вже на місці, підтягнуться і решта.
 
 
І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці,
хто вислизне за браму бандитизму і корупції,
ще буде підробляти документи між арештами
і торгувати коксом на вокзалах Будапешта.
 
 
Й збираючись у клубах на свята і на паради,
на засідання китайської марксистської громади,
вони співатимуть: Мао!
Ми на місці, Мао!
 
 
Китайців ніколи не буває замало.
 

2008

 
Той, хто говорить про смерть і час,
говорить усе навпаки.
Я знав в обличчя кожного з вас,
лузери і пияки.
 
 
Я чув, який нікотиновий щем
ваші ламав голоси.
Хто пригадає сьогодні ще
ті божевільні часи.
 
 
Коли, наче нафта, горіли зірки
і прохідні двори,
і вітер, ніби арабські хустки,
розмотував прапори.
 
 
Коли ви йшли в золотій імлі,
в сутіні хідників —
юні обірвані королі
борделів і пивняків.
 
 
І ваше життя не мало кінця,
плутане, як роман,
і проституток гарячі серця
розігрівали туман.
 
 
Я знав, що нічого, окрім образ
не знайдеш у ваших речах.
Час – це лиш те, що кожен із вас
вмістив у своїх очах.
 
 
Смерть – це такий, як і ви, торчок,
у неї свої гріхи,
і заяче серце її щокрок
стискають нічні страхи.
 
 
Ти їй говориш: сестро, давай,
тримайся, сестро, мене.
Я пам’ятаю усе, нехай
це і не головне:
 
 
твій чорний біт, вранішній жар,
твій героїчний бодун.
Я тільки останній стійкий комунар
твоїх алкогольних комун,
 
 
я той, хто не раз виносив тебе
з пітьми комунальних квартир.
Спробуй продати комусь тепер
свій монопольний спирт.
 
 
Спробуй докупи тепер збери
наші веселі війська,
хай знову засвічується згори
неба оздоба близька.
 
 
Бий у свій полковий барабан,
розлякуй важких ворон,
нехай залітають в густий туман,
не маючи перепон.
 
 
Хай сонце обірветься, радість моя,
і упаде з висоти.
Спершу його триматиму я,
а потім триматимеш ти.
 

2007

 
І найменша дівчинка в Чайна-тауні,
і старі баптисти в холодних церквах Мангетена
навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини,
і яке смарагдове часникове листя
росте на наших футбольних полях.
 
 
Це ось океан, без початку і кінця,
заливає берег, на якому стоять китайські їдальні,
і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом,
навіки відділяючи мене від країни,
яку я любив.
 
 
Це ось чорні дерева в холодних снігах,
ніби африканки на білих простирадлах,
і на кожному дереві сидять птахи,
крикливі птахи еміграції,
співучі птахи вигнання.
 
 
А це ось я
кожної ночі
вві сні
вантажу свій пароплав зорями і пшеницею,
заповнюю трюми ромом і цикутою,
прогріваю старі машини,
так як топлять кахляні печі.
 
 
Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх,
поверне океанські потоки, пожене нас у темряву.
Ридай тоді за мною,
солодка морська капусто Америки,
так як умієш лише ти одна,
так як умієш лише ти одна.
 

2008

 
Час працює на мене – він мене убиває.
Все, що у мене є, і все, чого не буває,
я встиг сховати собі до кишень.
Я зараз найкраща мішень.
 
 
І навколо ніч вогняною лавою,
і київська траса десь під Полтавою,
і в кожній фурі тінями темними
ховаються перелякані демони.
 
 
І зорі зависають в напрузі,
і морок ховається в кукурудзі,
і душі померлих смертю страшною
тяжко літають над окружною.
 
 
І темно в їхніх очницях порожніх,
і гріються в кабаках придорожніх
нічної тиші дзвінкі оркестри,
і проститутки – добрі, як сестри,
 
 
і вбивці з латаними серцями,
і діти з яскравими олівцями,
і кельнери з паленим алкоголем,
і відьми з гострим підшкірним болем,
 
 
і перевізники чорної нафти,
і просто беззахисні їбанати,
і жовті біженці звідкись з Китаю —
я всіх люблю і всіх пам’ятаю.
 
 
І навіть якщо я забуду про когось,
чиєсь ім’я чи знайомий голос,
мені ще стане часу і нервів,
щоби згадати усіх померлих.
 
 
Тому літайте, мої хороші,
доки тривають ці ночі найдовші,
доки тягнуться ці дороги,
літайте попри всі застороги.
 
 
Я вигрібатиму між берегами,
я розберуся, врешті, з боргами,
я вириватиму вам гортані.
Доброї ночі, мої кохані.
 

2008

 
Мама каже: сходи в воєнкомат,
поговори з начальником.
Може, візьмуть тебе в армію.
Армія зробить з тебе людину.
Скільки можна: баби, наркотики,
всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов!
Давай, малий – сходи в воєнкомат.
 
 
Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма,
який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо,
ми – позаблокова країна.
Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас
вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона
Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду.
 
 
Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру,
і хто про тебе, урода, подбає?
Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,
ти, сука, весь клей винюхав,
обої нічим приклеїти. Давай, малий,
сходи в воєнкомат.
 
 
Ну, чому, – каже вона, – ти не хочеш піти?
Чому не поговориш з їхнім начальником?
Ну, як чому, – кажу я, – ну, ма, ну як чому?
Як це чому?
Та тому, що я дебіл!
Ти розумієш – дебіл!
А дебілів у армію не беруть!
Навіть в нашу, українську!
 
 
Що б я робив, якби раптом став сапером?
Я б викопував протипіхотні міни,
ховав би їх під ліжко,
і слухав уночі,
як вибухівка
пускає своє коріння,
ніби
цибуля.
 

2008

 
Ми про нього уже встигли забути,
і тут раптом він помер.
Родичі вирішили сповістити колег.
Сповістили нас.
А ми, ну що ми, як ми зазвичай
поводимось на поминках?
 
 
Хтось із нас здивувався, що він помер.
Хтось здивувався, що він помер лише зараз.
В дитинстві ми читали його книжки,
можливо тому і виросли такими злими.
 
 
На поминках всі говорили про літературу
і читали свої вірші.
Хтось побіг за шампанським для жінок.
Хтось намагався підкотитись до вдови
і питався, чи є в неї хлопець.
Хтось побив молодого поета,
який писав патріотичні сонети.
 
 
Той лежав на підлозі,
облитий шампанським і сльозами вдови,
а над ним люто нависали колеги по цеху
і вимагали, аби він піднявся і продовжував
бійку, оскільки лежачих вони
не б’ють.
 
 
І поруч із ним лежали потоптані
аркуші з сонетами
і загублена найстарішим із поетів
вставна щелепа, яку він загубив,
вимагаючи, аби молодий піднявся
і продовжував бійку.
 
 
І перш ніж вдова устигла викликати
наряд, вони били посуд і друкарську
машинку покійного,
читаючи вірші
і говорячи про літературу.
 
 
Поезія – цей останній плацдарм для нескорених,
гідна відсіч суспільній зневірі.
Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера.
І коли крейсер безнадійно іде на дно,
поети підставляють обличчя вітру і співають
гімн братерству і вірності
високими чистими голосами.
Лише хтось один, весь час, від першої ноти,
постійно шамкотить своєю
вставною щелепою.
 

2008