Текст книги "Динамо Харків. Вибрані вірші"

Автор книги: Сергій Жадан

 
Це уже вкотре все починається спочатку,
і я говорю так, ніби бачу її вперше —
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
вітер в поштових скриньках,
і в сірникових коробках печально дзвенять
жовті монети.
 
 
Просто надходить той вік,
коли починають снитись однолітки,
наче час повертається назад, щось забувши.
Скільки їх вижило —
цих вічно голодних вовченят?
Всі їхні мандрівки в нікуди
починались, як правило, з центральних вулиць.
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, —
років десять тому ти теж
так часто користувалась
чужим шампунем,
що твоє волосся іноді втрачало
свій власний запах.
 
 
А ось тепер сни обриваються
просто в твоєму тілі,
як міжміські телефонні розмови,
і липневі автобуси,
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
повертаються до твого міста,
де кожного літа ти знаходиш
заіржавілі леза у ванній кімнаті
і вуличні автомати з колою.
 
 
Що змінилось? Виросли дерева,
зникли старі кінотеатри
і молочні магазини.
Лише дощова вода все така ж солодка,
особливо коли потрапляє на яблука.
Тоді вони важчають
і довго-довго падають у пісок,
розбиваючись на смерть
під гарячими небесами.
 

2002

 
Влітку, коли нагріваються обручки й нігті
на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,
і в сутінках діти з новобудов
до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;
 
 
в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,
повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,
запилений і ламкий проїжджає під місяцем.
 
 
Померши одного разу, ти продовжуєш шлях
через нічні двори і помічаєш, як
смерть тримає в руках м’ятні цукерки
і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.
 
 
Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,
коли розбиваються малолітражки
кольору твоєї губної помади,
з дому виходить старий аптекар,
котрий лікує всіх аспірином кожного дня,
граючи зі смертю в якусь невідому гру;
життя не почнеться без тебе – сміються жінки на площі,
жити значить померти – скажуть тобі одинокі кур’єри,
які переносять в наплечниках сухі небеса.
 
 
Померши одного разу, ти відступаєш в тінь
і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає
тебе самого між стебел густої трави;
померши посеред літа,
обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,
душі померлих, наче чіпкий деревій,
прорізають в повітрі свої вертикалі.
 
 
Спробуй, коли вже знатимеш як,
спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,
вирви з невидимих витяжок в небі,
якими до нас проходить любов.
 
 
Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,
комах і духів із твого тіла?
Під літнім небом наша з тобою земля
так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.
 
 
…По смерті ступивши півкроку вбік,
бачиш крізь шви у повітрі,
як таємні кіномеханіки спроектовують
на твоє тіло
великий небесний кінематограф,
щоби на світло його летіли
душі покійників
і смарагдові тіні жуків…
 

2002

 
Поштове відділення, над яким проповзає відлига,
і ранкові універмаги, якими ходять носії піци, —
як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня:
люльку з гашишем
і горня з чаєм,
обмащений медом зимовий посуд,
як ти уникаєш протягів і листування;
 
 
з видом на місто, яке зовсім затихло,
вулична торгівля не надто жвава о цій порі,
два-три торгівці смаженими каштанами
дивляться в небо,
і сиплеться сніг, але такий розгублений,
що тане ще там – щойно долетівши до
перших пташиних зграй;
 
 
так що птахи бавляться собі —
над головами в них так багато снігу,
а вже під крилами так порожньо,
що хочеться довго летіти під низькими мостами,
тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів;
 
 
кожен щось може знайти собі,
аби лише добре шукав,
янголи сиплять тобі під ноги
ремонтний пісок і діаманти,
 
 
безпорадне сонце посеред зими,
все що воно може, це просто рухатись —
зі Сходу на Захід, кохана,
зі Сходу на Захід.
 

2002

 
Човни, завантажені іспанським часником,
по довгій дорозі ввійшли до порту,
обвішані водоростями, ніби фальшивим золотом.
Я знаю – цієї ночі до ранку
сухі простирадла пронизливо
пахли матроськими робами і смолою;
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
забивались тобі між пальців.
 
 
Що ти могла побачити перед тим, як померла?
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
затамувати подих, безперервність дихання
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
Що саме дозволено бачити наостанок
тим, хто має померти?
Десь на півночі материка
починала громадитись крига,
і найглибші серця цибулин
на світанку холонули і зупинялись.
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
рибин, які викидалися із води?
І чи упізнала ти ріку,
що тяглася вниз кам’яним рельєфом,
наче купа мокрих важких
простирадел?
 
 
В свої двадцять вісім
я пам’ятаю стільки імен,
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
стільки імен, від вимовляння яких
піднебіння забивається кров’ю і снігом,
що навряд чи наважусь
говорити про тебе в умовний спосіб;
по-моєму, смерть – це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу,
здіймаючи протяг, який вириває розетки
і вистуджує кров тим, хто залишився.
 
 
І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
не наважуючись вийти на берег,
і високі дерева – позбавлені листя, мов громадянства.
Повертайся туди, де на повіках
тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
і над ними до ночі літають душі
розчавлених помаранчів.
 

2002

 
Як будь-яка інша історія,
ця історія добрих дитячих стосунків
поступово добігає кінця.
Підлітки в стані вічної
застуди і закоханості,
котрі намагаються звести докупи
розлоге плетиво подорожніх вражень,
врешті вмовкають заворожено
під травневим дощем,
який ховається в їхньому волоссі,
аж його тепер
звідти і не вичешеш жодними гребенями.
Лише потопельники – ці ангели повільних річок,
стоять під водою і
вигинаються за течією,
мов листя морської капусти,
і лише сварливі ворони перебираються з неба
до неба і знуджено дибають
в горішній ріллі,
переносячи на плечах своє домашнє
начиння і смугасті лантухи з пір’ям.
Як будь-які інші речі,
речі з цієї історії насправді
легко надаються до озвучення,
хоч ви так і не змогли
сказати одне одному про жодну з них.
Аж ось, виявляється, все так легко і просто —
привиди, що вистромлюють до неї
з дощу
свої риб’ячі обличчя;
кавові зерна, що пускають
коріння
в теплому ґрунті
її безсоння;
її простирадла, що схожі
на листівки
з відозвами страйкуючих
комітетів.
 

2002

 
Цей випадок трапився років п’ятнадцять тому,
якщо я не помиляюсь.
Тут поруч, на сусідній вулиці, може, ти пам’ятаєш,
є такий високий будинок,
в якому тоді здавались кімнати,
і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось,
перевозили наркоту прямо в своїх шлунках,
мов небачений небесний кав’яр,
здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію.
 
 
Кімнати здебільшого винаймали
всілякі шарлатани і таксисти,
також повітроплавці, позбавлені своїх
небесних болідів, все варили на кухні каву
і слухали джазові радіостанції,
і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней,
а колишні регбісти за пивом і картами
курили кемел і говорили про своє довбане регбі.
 
 
В китайців щось не залагодилось із бізнесом,
про це потім багато писали,
сам знаєш, як це буває:
одного разу щось там собі не поділили – і по всьому,
тож влаштували жахливу стрілянину
прямо на задньому дворі,
заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса.
 
 
Я час від часу туди заходжу,
коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак,
розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо
подумати, немає нічого, окрім, власне неба,
і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді
помирають тому,
що в них просто зупиняється серце
від любові до цього
дивного-дивного фантастичного світу.
 

2002

 
В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни,
де на рецепціях немає льодяників,
а в кімнатах – відповідно —
конвертів з готельними лейблами,
де стоять пожовтілі від часу ванни,
в яких ховаються риби і скорпіони,
часто спиняються відвідувачі, терті життям,
яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись
в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками.
 
 
Доки вони говорять і жують нарізану шинку,
принесену з крамниці напроти,
і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко,
як сніг на портові міста,
місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче
до церкви і коридорні починають займатись ранковим
прибиранням, знаходячи в душових кабінах
використані презервативи і вимазані кров’ю рушники.
 
 
І ось одного разу в один з таких готелів
вселяється чоловік, показавши на рецепції
студентський аусвайс, і зачиняється в кімнаті.
Вранці йому ще приносять сніданок і він —
разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків,
залазить у ванну і пускає воду.
 
 
Знайшовши його вже наступного дня
і викликавши поліцію,
коридорні потім довго перемовляються,
що ось, мовляв, треба ж було
так наковтатись снодійного,
щоби померти просто в воді,
бачиш, виявляється, смерть може пахнути
турецькою кавою,
і що нам тепер робити після цього всього?
 
 
Міста, розірвані жагою самотніх жінок,
змащений слиною молодих емігрантів місяць —
все, про що вони говоритимуть,
про що їм є що розповісти,
коли кожен ковток і кожна тяга —
лише привід продовжити безкінечну розмову.
 
 
Мало хто здогадується про межі видимого,
особливо в цій кімнаті з тостером і нічником,
з якої немає повернення, і немає пояснення,
ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю,
яка першою увійшла до кімнати
і навіть бачила, як у воді плавали
розмоклі банкноти і чорні дельфіни,
а зі стелі на тонких павутинках
спускались павуки і ангели
і сипали трояндові пелюстки
в хлоровану воду.
 

2002

 
Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,
в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,
гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,
як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;
щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ
і сипле в твої долоні
пригоршні молюсків і равликів,
комет і річкового каміння.
 
 
Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі
зупинялись, наче будильники
з тисячею ослаблених пружин;
сховавшись під небо,
котре летіло з двома світилами,
мовби людина з двома серцями,
рудоволосі дівчата
які тримали сутінки на кінчиках язиків,
співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,
було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;
і з пагорбу, де закінчувалось місто,
видно було залізницю,
якою добирались додому робітники.
 
 
Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля
вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися
в шахтарському селищі.
Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,
крам і світила,
і, повернувшись, зникає за пагорбом?
 
 
За кожен невидимий видих
вимучених за ніч метеликів,
за кожного із сиріт, котрі кожного ранку
складали постіль, мов парашути,
за кожен з кларнетів в твоєму горлі,
які не дають тобі просто дихати,
перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,
заплачено нашим життям.
Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,
досвід постане, мов риштування,
кріплячи ще не стійкі дитячі легені
дротами і крейдою.
 
 
І цей сніг також, наче старе полотно,
складений в громіздких шухлядах неба,
не накриє твоєї печалі. Лише дивись —
протяги гуляють від кордону до кордону
і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали
і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,
плавають в темряві, сплескуючи хвостами,
довкола твого серця.
 

2002

 
Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає – ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.
 
 
Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають, як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.
 
 
І навіть не зателефонуєш їй при нагоді,
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки,
щоби побачити,
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск,
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров,
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.
 

2002

 
Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ,
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок —
як вони п’ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.
 
 
Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями —
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні,
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного – без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття,
де ці жінки п’ють своє червоне вино,
де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.
 
 
Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть
перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? —
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя, знай собі, триває без кінця і початку,
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.
 

2002

 
Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,
риби, мов дирижаблі, розганяють планктон
і змучені птахолови намагаються впіймати
кожне слово.
 
 
Міцно тримай у руках кольорове ганчір’я і скотч,
якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.
Колись нарешті вимкнеш це радіо,
звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,
і вона, вдягнувши твою футболку,
принесе тобі серед ночі води.
 
 
На літній терасі горнята з рештками чаю
заливаються зливою, наповнюються недопалками,
у нас із тобою спільна застуда,
у нас із тобою довгі розмови —
ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати
і так само пізно прокидаючись,
я пишу вірші про те, як я люблю
цю жінку і як я вигадую
все нові і нові слова,
лише б їй про це
не сказати.
 

2002

Балади про війну і відбудову
2001

 
немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки
 
 
дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками
 
 
бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих
 
 
окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі
 
 
вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям
 
 
бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця
 

1999

 
в цьому будинку вони колись і жили
бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби
лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити
в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях
дихання вітру структуру страху коли ти
дивишся на подвір’я
де військові кладуть асфальт
і саджають сосни
 
 
їх виводили серед ночі зганяючи сни
з їхніх плечей наче щурів з підвіконня
сірі сорочки на них просякали потом
і в тілах їхніх стояла жовта сеча
мов контрабанда
тим хто виводив подобався запах нічного життя
їхня сіра білизна що набрякала від збудження
їхні жінки що розмазували по обличчю
сліди переляку і макіяж
 
 
на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад
липкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіру
налипали на пальцях і в куточках уст
обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік
і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода
скоріше б додому зачиняючи щільно двері
на чорний замок на ланцюжок на засув
слухати як нишпорить вітер в дверних
механізмах і під вилицями
слухати як калатає сонце
у незашторених вікнах
 
 
їх виводили
швидко заганяючи з вулиці
в нутрощі чорних автомобілів
так що деякий час вони ще дихали тим киснем
киснем будинку тамуючи його в шлунку
намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи
ні краплі істерики
 
 
тоді коли ти захочеш розподілити слова
на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався
ти мусиш відчути цю тишу яка розрива
нічну серцевину – вимучена кругова —
кожного разу скільки б сюди не вертався
 
 
тому що колись давно шматки гарячих лексем
холонули тут в ротах забиваючись страхом
і той чоловік із обважнілим лицем
з чорним записником і простим олівцем
лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом
 
 
просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література
 

1999

 
березень у циганських районах
синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень
ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона
і підіймається дим шляхами систем опалень
 
 
циганські родини останні згустки шанхаю
приносять додому харчі і збіжжя готове —
строкаті густі килими які вони розпинають
цвяхами на голих стінах ніби тіло христове
 
 
легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах
русла які вони правлять на передмістях
усе замішано мудро на свіжих розталих водах
на втоплених перехрестях і добрих вістях
 
 
цим чеканням і сміхом столоченою травою
порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях
тримається небо рухається низько над головою
оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя
 
 
втрачаєш відлигу наче важливу ланку
навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне
ще дивиться богородиця як до самого ранку
в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна
 

1999

 
юрій андрухович в цьому притулку для літніх
сварливий сімдесятирічний письменник
       автор напівзабутих детективів
доглянутий містом і профспілками
        він – із купою старечих заморочок
з нетлями у кишенях піжами
з фенечками на жилавих зап’ястях
з бритвами і виделками посеред кімнати
переводить стрілки годинника на зимовий час
       віддихується слухає голос за кадром:
салман рушді – індієць
юрій андрухович – українець
якщо ти не схибив
поезія твого народу зрозуміла іншим
без перекладу
навіть коли тобі на це насрати
 
 
тридцять років без війни
тридцять років без майбутнього
тридцять років старої музики
 
 
       писання в порожнечу
       країна з аграрним драйвом
ось вони твої валізи
       твої нирки
       твоя література
коли тобі минає 64
і коли кров пригальмовує щоби подумати
куди їй далі бігти
в цьому місці
так саме
в цьому місці
швацька машина всесвіту ридає до ранку
крутить свої замучені механізми
не зупиняючись
ні на мить
 
 
і ось приходить ранок під вікна притулку
і небо коричневе після дощу
і риби на пательні лежать ніби
коханці на розпеченому серпневому ліжку
і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя
переглядає вчорашні газети і
 
 
   підкреслює маркером свої прізвища
   підкреслює думки що йому сподобались
   підкреслює імена померлих друзів
   підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень
 
 
зграя слів і натовп перехожих
таке дахау лишається від цілого покоління
 
 
і вже виходячи на сніданок
пізніше
помічає ніби між іншим:
тепле повітря
сухе повітря
шкода лишень що немає птахів
утім їх ніколи і не було
в цьому бараці
 

1999

 
декадансовий оркестр кінця сімдесятих
який з усіма своїми утробними колонками і
краденим репертуаром працював у готелі харків
блиск і ропа підгниваючої системи
це ніби зачитані студентські журнали
які пам’ятаєш іще з дитинства
сутінки країни тепле дихання ЧК
і провінційний харків з його абрикосами і заточками
 
 
тепер ми спимо разом у цій кімнаті
і не чуємо оркестру
лише солодкий запах телефонних слухавок
лише білі згустки жувальної гумки
       приліплені кимось до столу звисають немов кажани
старі музиканти ті які вижили
ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу
час просто ламає всім карки
без жодних питань
без жодних жодних питань
 
 
   ах ця партизанська війна яку вели
   хтось ще і досі вірить чекає вістей
   вона і тепер виступає тихо з імли
   і маркером болю торкає сплячих дітей
 
 
   і сонце без руху лежить собі на горбах
   трішки вище від ластівок і дротів
   і той хто захоче іти по наших слідах
   слідів не знайде хоч як би того хотів
 
 
так так переконуєш ти —
джімі гендрікс цей старий пройдисвіт
насправді він був етнічний українець
так тато єврей мама мулатка —
                  навчалася на підготовчому факультеті
виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі
вже там деградував морально і фізично
відбився від громади вийшов із пласту
ти що не віриш?
записав кілька номерних альбомів
захлинувся своєю блювотою
потонув у власному гівні
всі ви українці такі
 
 
   холодне начиння часу облич і речей
   ображені пам’яттю свідки розмиті загати
   це ніби ріка що невпинно тече і тече
   незалежно від того чи будеш ти перепливати
 
 
   і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети
   запізнюється зникає і не говорить йому
   яка вже знає що можна і не прийти
   проте ще не знає чому
 
 
велкам ту зе готел харків
потяг який прибуває на мирні переговори
ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом
завжди з тобою ці голоси в коридорі
завжди з тобою ці дотики порожнечі
важкі підмурівки світу чорні опори
 
 
вона подовжила термін перебування
вона і далі чекала на кореспонденцію
лиши адресу маєш де записати?
готель харків до запитання
але ніхто-ніхто
ніколи і ні про що
так і не запитав
 

1999