Текст книги "Динамо Харків. Вибрані вірші"

Автор книги: Сергій Жадан

Цитатник
1995

 
Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна – спорожнена тиха катівня.
 
 
Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.
 
 
Будда відпустив оселедця по плечі,
читав барокові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.
 
 
Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
і знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.
 
 
Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце —
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.
 
 
Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.
 

1993

 
Пізно увечері впав сніг
Бинтами бруду на груди.
Нагноєні рани в ліжку тіснім
Зализує хворий Юда.
Солоно-зимовий присмак пустелі,
Що насіда звідусюди,
І павутинням звисають зі стелі
Згадки старого Юди:
Нервові рухи, промови палкі,
Посмішок впевненість люта —
В багнетний бій на чолі полків
Ішов генерал Юда.
Валились мури, знищені вщент.
Повішені висли високо.
І в місто, залите гарячим дощем,
Входило чорне військо.
Біліла сіль, якою кропив.
Кров – предтечею Суду.
І люди похапливо падали в пил
Під ноги Великому Юді.
Так сталася мрія одвічна твоя,
Природна, як все, що сталось.
Та вже непомітно, як у нору змія,
В тіло вповзала старість…
Несли на цвинтар хоругви згризлі.
Плакали важко й нещадно.
І грався в дитячій порожніми гільзами
Його маленький нащадок.
 

1994

 
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
 
 
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.
 
 
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.
 

1993

к. х. б.

 
Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу
 
 
він йшов врочисто тихим містом
в пивницях пиво пив імлисте
стріляв цигарку в перехожих
такий живий такий несхожий
 
 
дівчата парфумами вкриті
просили в нього закурити
їм отвічав не вельми чемно
Тарас Григорович Шевченко
 
 
він врешті втік із цього міста
він зник із сяючого місива
і в черешневій квітній піні
його зустріли перші півні
 

1992

 
Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,
притулків, монархів, анархів, єврейських громад, республік,
стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,
ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі-
продажу свого ближнього, тож за першої нагоди
наважився позбутися пут, котрими тебе в’язали,
тобто змінити провалля Сходу,
серед якого вижити був не годен,
на збудовані значно західніше залізничні вокзали.
І потім, підстрелений на кордоні,
ти, що вже мав потонути давно,
все ж тримав у пам’яті небо, котре здавалося чистим,
і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно,
зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни.
Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.
З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,
дивились, як повільно тебе розвертала течія,
ніби церкву – головою на Схід.
 

 
Іринко, насправді це все дуже важливо,
Мені все це чимось нагадує сальто —
Ти маєш рухи дорослої жінки
І губи з присмаком асфальту.
 
 
І це, ніби плата за колишні огріхи,
Коли, розпорошуючи за словом слово,
Дівчинка лущить волоські горіхи
І дівчинці, певно, з цього кайфово.
 
 
Проте є шлях – півдоби на Захід
Потяг мчатиме швидко й прудко,
Де на Дніпрі жовтаві хінці
Виловлюють рибу довгими вудками.
 
 
І заманюючи їх під в'язку поверхню,
Душ рибальських руйнуючи шлюзи,
Наповнюючи собою нічну акустику,
Русинки-русалки співають блюзи…
 
 
…Ти не слухаєш мене – ти погано вихована,
В півдоби різниця між нами.
Тому ти не побачиш, як нервово вгинається
Перший сніг під твоїми ногами.
 

 
Диск вечірнього сонця блазнювато навис
Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,
Слобідських поселенців запилений віз
Підповзає під небо без валіз і без віз
В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще – двері.
Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,
Темношкірі мулатки – безсоромні і хтиві,
Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,
Сторожкі амазонки сухої землі
П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.
Отже, все як було, всюди сталість часів,
Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.
Заплювали автобус діти синіх степів,
А на хвилях чадної гарячої течії
Зависає надірваний блюзовий спів.
Це занепад епохи, це п’янкий декаданс,
Захмелілі ковбої, комуністи і фермери
Заселяють уперто слобожанський Клондайк,
В рурі степу зникає травнева вода,
Й цвинтарі переповнено нічними химерами.
Все прямує вперед, і автобус згори,
Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,
Його нутрощі повняться спинами риб,
Бруд луски і кісток уповільнений скрип —
Це і є громадяни – покірні й безкровні.
Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —
Ця країна загиджена ними по вінця,
Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,
Я прямую німим лабіринтом степів,
А навколо доконує хвора провінція.
 

1993

 
З травневих верлібрів, дощів і полюцій
ми завжди виходимо якось миршаво.
Дитинко, ми наслідки цих революцій,
поглянь, як нам світить зогнила Варшава.
Бо сонце щоночі тіка до Європи,
бо привид страху ще блудить тілом.
Дитинко, отут чи навряд що поробиш,
якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду з долоні випиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
унеможливлює спробу втечі.
Це, певно, посіяна в нас ущербність —
потреба шляху, до якої звикли.
Тому безпроблемно сприймаються щебінь,
розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
повір, що навряд чи то буде Варшава.
Бо, розумієш, ці зіпсовані крани
не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани,
ти сонно читаєш нічну молитву:
Зійди, освято, на все, що робили,
на все, що значили нечутним ліком…
Мої долоні, мов дві рибини,
спрагло тиснуться до мокрих вікон.
 

1994

Юрій Андрухович
Станси для Сергія

Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович та Сергій Жадан на презентації «Української Поетичної Антології». Львів, 2013

Як сварливий сімдесятирічний письменник, я ношу в пам’яті цілу купу – перепрошую, Слобожанщино! – цілу хуру непотрібних речей. За сім десятків літ усього цього назбиралося більше ніж достатньо. Найгірше, що нічого з цього неможливо позбутися за допомогою моєї улюбленої команди «delete» – ані з півкулі С, ані з D ніщо нікуди не зникає. Хіба що тільки заплутується і втрачає сенс, або, скажімо по-письменницьки, композиційну стрункість. Таким чином простір моєї голови – пам’яті – душі – свідомості, усі мої Я і всі мої Воно являють собою велетенський запущений смітник. На таких смітниках допитливі юннати знаходять трупики кошенят і людські кінцівки невідомого походження.

Пам’ять – усе, що тобі залишається після того, як мине шістдесят чотири. Тому я пам’ятаю.

Пам’ятаю революційний драйв і замалим не оргіастичне відчуття похуїзму ситуації, коли ми пробивалися на південь: сади щойно зацвітали, пилюка забивала вуха й ніздрі, тачанки неслися вперед з пекельним прискоренням, зусібіч нас обстрілювали контрас, у недавніх панських садибах ми ґвалтували покоївок і священиків, і щойно в океані змили з себе бруд і кров, але не змили пролетарської злої засмаги.

Пам’ятаю духові оркестри, масові народні маніфестації, патріотичні походи й паради, громадянські здвиги і рушення. Місяцеподібні, але вже напівтьмяні були анфаси вождів на трибунах, балконах і п’єдесталах, кіннота залишала після себе гівно на площах столиць, найбільше хвилювала тоталітарна еротика: колони мускулястих гімнасток, що від них переможно і гостро відгонило потом (чи тільки?) у ту переддезодорантну епоху.

Пам’ятаю наглу появу звіринців у провінційних містечках, клітки вагончиків розташовували півколом над річкою, шкільна молодь намагалася будь-якою ціною роздивитися член бегемота або піхву слонихи, тварини були переважно хворі якимись невиліковними болячками, але споглядання жирафа все одно було потрясінням для мешканців найвіддаленіших гірських поселень. Пам’ятаю, що звіринці йменували себе чомусь «зооцирками» – як не ленінградськими, то єреванськими, насправді ж золоті зуби й добірні діалектизми персоналу вказували на близьке закарпатське походження.

Пам’ятаю всі «катастрофи людського тіла», бородатих жінок і сіамських двійників, воскові фігури серійних випотрошувачів, пам’ятаю безліч інших жартів природи – горбів, рогів, наростів і скостенінь – цих людських фізичних вад, любовно зібраних і прокласифікованих якимись також мандрівними ленінградцями.

Ще пам’ятаю відвідання кінотеатрів за часів окупації – показувано не тільки Марлен, а й Маріку (Моніку?) Рьокк, альпійські схили, тунелі, гірськолижні перегони, показувано хроніку дедалі успішніших бойових дій, показувано ешелони і безліч білих хустин, цей знак дисципліни й фригідності, показувано велику вогняну свастику, ми з викликом і зневагою лузали насіння упродовж цілого сеансу, аж поки не приходив якийсь, курва, гестапівець і не змушував нас, курва, злизувати всю лушпайку з підлоги власними язиками.

Ще пам’ятаю величезні, тільки-но здані в експлуатацію готелі часів пізнього Мао Цзедуна з відставними полковниками в ролі швейцарів і підслуховуючими пристроями навіть в унітазах.

Ще пам’ятаю місто Нью-Йорк, де траплялося всяке, але найбільше сподобався божевільний, що в підземці ганяв за перехожими пасажирами, силкуючись кожного вдарити дохлим щуром, якого тримав за хвіст.

Ще пам’ятаю куріння гашишу на дійсній службі (комутатор, вартівня, ленінська кімната, хєзальник), а також розмови з чеченцями про поезію та батьківщину. Пам’ятаю не менш виразно і трьох райцентрівських практиканток, з яких усім нам стояв лише на одну, Дженніз Джоплін, до речі, досить паскудну.

Пам’ятаю (сподіваюся, що пам’ятаю) всіх інших дівчаток, піонерок, пластунок, підпільниць і дисиденток з вічно обдертими колінами й подряпаними литками, з обгризеними нігтями, проколеними носами і пипками, неодноразово тятими венами і невблаганно жовкнучими старими синцями на вутлих стегнах. Пам’ятаю, як несамовито тягло їх на крейду, вапно, штукатурку, як їм хотілося твердих і ще надто зелених яблук, як зеленими ж таки сливками вони суттєво збільшували обсяг своїх перших маминих ліфчиків.

Пам’ятаю, як у Варшаві ми взяли таксівку до Центру космічних досліджень приблизно о шостій ранку і, видихаючи в її салоні всі фізіологічні наслідки випитого упродовж ночі в міжміському автобусі, навели таксиста на висловлене вголос припущення, ніби ми є українськими космонавтами; при цьому дещо збуджений Іздрик повторював раз у раз: «Сергію, Сергію, поглянь, як нам світить зогнила Варшава!..»

Пам’ятаю також, як Жадан, цей сорокарічний блідий Рембо, зусібіч обкладений пивом і митом, хитався проти вітру історії, нетвердо ступаючи в західному напрямі на прикордонному переході Рава-Руська – Гребенне і не зважаючи на категоричні попереджувальні оклики натовських автоматників.

Пам’ятаю все це і ще багато-багато іншого.

Добре, я пам’ятаю. Це зрозуміло, що я пам’ятаю і чому пам’ятаю.

Але як він може це пам’ятати? Сорокарічний шмаркач, який тоді просто ще не жив? Звідки він про це знає? Скажімо, про цю війну з пізнішою відбудовою, чи то пак, цю вічну відбудову напередодні війни? Звідки цей дар – бачити ясно, в деталях, а не тьмяно, як у дзеркалі?

Звідки це забивання духу, ця кислувата сухість у роті, ця тахікардія, ці коронарні спазми – чи не від простого переліку: зліпок жувальної гумки, дебютний радянський презерватив, конопляні зерна для птахів на долоні, порнокартка, комсомольський квиток, залитий портвейном, сірникова коробка?

(«Я теж записував телефонні номери й адреси друзів на вим’ятих сигаретних пачках! – волає будь-хто з нас, намагаючись бути поетом, перепрошую, бути почутим. – Я теж переходив кордони реальності! Я теж пам’ятаю відчуття нової шкіри, весни, ворсинок, прилиплих до язика під час цілування!»)

Так, будь-хто з нас, а проте сьогодні тільки він. Повинен бути хоч хтось, не перестаю повторювати, хтось один.

Але невже Господь так любить своїх автокефалів, що дає їм цю здатність пам’яті, котра тотожна любові? І взагалі – кого він любить більше: тих, яким Він дає пам’ять, чи тих, яким її відбирає? Залишається припускати, що перших і других, раз уже Він Господь. Тільки перші, напевно, Йому цікавіші.

Залишається сподіватися, що ця чергова історія хвороби є насправді історією любові, цей окупований Харків – поезією, а мій барак, в якому завершую ці хаотичні рядки, – нашою великою й нікому не потрібною країною.

У цьому бараці давно не було птахів, це правда. Добре, що іноді трапляються поети.

2001