Текст книги "Стократ"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
– Пробуй ти, – кивнув князь. – Вчився?
«Мене ж визнали недостойним», – сумно подумав Джміль і сам собі здивувався – де беруться такі думки на порозі, скоріше за все, жахливої загибелі?
– Хвилину, – сказав Стократ.
Він узяв глечик за шийку, як дохлу гуску. Обережно погойдав у повітрі. Вийняв ганчір’яну затичку.
Обережно підніс шийку до носа. Поводив туди-сюди долонею, підганяючи запах. Підняв брови.
– Нічого не чую. Як вода.
Джміль підійшов до стола. Узяв склянку й знову здивувався, тепер своєму спокоєві. Усе всередині затерпло – чи то зі страху, чи то з подиву: тепер я майстер, єдиний мовознавець у Макусі. А виходить, що й у світі. Ніхто ж не знає, чи є де ще на землі мовознавці…
Витягши руки, він дуже обережно перелив з глечика кілька крапель на самісіньке дно склянки. Рідина була смарагдова.
У кімнаті стояла тиша, як у хмарі. Надворі щось говорив Очі-й-Вуха, і ревіла юрба, заглушаючи його надтріснутий голос.
Джміль підніс склянку до губів і подумав, що такою самою була остання мить учителя. Якось зім’ято, неправильно… Навіть не поговорив до ладу з матір’ю, з батьком, із братами…
– Дай, – тихо сказав Стократ.
Він узяв склянку з холодної Джмелевої руки. Прискалив око, закинув голову, торкнувся губами смарагдової рідини – Джміль навіть видихнути не встиг. Згадалося Пундикове: «Ні слова не промовив! Чорний, як головешка! Зуби вишкірив!»
Стократ облизав губи. Схилив голову набік, прислухаючись до своїх відчуттів.
– Ну й гидота… І як з цього можна щось зрозуміти?
Він покуштував іще, поморщився й зненацька підморгнув; Джміль зрозумів, що досі стоїть, піднявши руку, і форма скоцюрблених пальців повторює форму склянки.
– Принаймні, – пробурмотів князь, уважно спостерігаючи, – це хоч не вбиває зразу…
Тихенько заскиглив Пундик, про якого всі забули. А Джміль тремтячою рукою знов узяв склянку, торкнувся губами смарагдової поверхні і, замружившись, набрав повний рот.
Отрута!
Отрута, говорилося в посланні, Джміль пам’ятав цей смак, хоча майстер давав його куштувати тільки один раз. Отрута і майбутній час; отрута і вода. Багато води. Погроза. Обіцянка смерті.
Джміль сплюнув рідину в дерев’яну чашку, розлетілися бризки, князь гидливо відсторонився. Джміль притис до мокрих губ край чистого рукава сорочки.
– Вони кажуть, що отруять джерела. Вони кажуть, що отруять усі джерела й колодязі.
Навіть Пундик перестав скиглити. Кілька митей у кімнаті чулися тільки роздратоване ремствування юрби та невиразні слова радника на ґанку.
– І все? – уривчасто запитав Стократ. – Які-небудь умови? Пояснення?
Губи горіли. Джміль без дозволу взяв чашу з водою, прополоскав рота. Зробив кілька ковтків. Знову налив собі рідини з глечика.
Отрута, отрута… Поточна вода. Обіцянка смерті – війна… Умови? Пояснення? Він же ж не майстер. Він не може зрозуміти все, що тут написано – тільки цілком явне, основне: погроза. Війна.
Солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час. Солоний… тут є відтінок солі, який явно щось значить, але Джміль не може його прочитати. Майстер – той зміг би.
Він сплюнув рідину. Язик одерев’янів. Може, отрута в питві все-таки є й тільки тепер почала діяти?
– Я не зрозумів, – йому дедалі важче ставало говорити, – не зрозумів до кінця. Це якась, ну, форма оголошення війни… Мені треба в кабінет майстра. Подивитися книги, записи, зразки…
Він похитнувся. Стократ підхопив його під лікоть.
– Отруївся? – швидко запитав князь.
– Голодний, – Стократ заглянув Джмелеві в очі. – Втомився. Вели, нехай йому зварять багато солодкої каші і…
– Не солодкої, – пробурмотів Джміль. – Прісної… для язика.
* * *
У цьому кабінеті, де стіни до стелі були заставлені склянками, де навіть після смерті хазяїна булькали барвисті рідини в перегінних приладах, де гірляндами звисали зі стелі заварені в смолу зразки, – у цьому кабінеті й за цим столом хлопець став значно більше схожий на чаклуна, ніж будь-хто зі Стократових знайомих.
Блідий, аж синій, дуже зосереджений, Джміль одразу ж поставив воду на маленьку плитку – грітися. Потім, безупинно полощучи теплою водою рота, знайшов у сусідній книжковій коморі кілька томів, добув зі стелажів пляшки, запалив свічки й серед усього цього розкрив свою рвану подорожню торбу. Хлопцеві було байдуже, який у нього вигляд. Хлопець працював, і йому було важко.
Будинок загиблого мовознавця стояв порожній, на ґанку чергувала варта. Очі-й-Вуха якимось чином умовив жителів Макухи притримати свій гнів до завтра. У селі знову зробилося тихо, і вулиці підозріло спорожніли.
Пундика посадили під замок у князевому домі – щоб не розніс передчасно новину про страшну погрозу лісовиків. Хлопцеві й досі не сказали про загибель батька, і Стократ не знав, милосердя це чи знущання.
Патрулі, таємно розіслані до джерел, принесли добру звістку: вода чиста. Принаймні поки що. Князь велів розставити біля колодязів вартових.
– Може, вони просто залякують? – Стократ ходив по будинку, все розглядаючи, але ні до чого не доторкаючись. – Цілу річку отруїти, – це, знаєш, ніякі лісовики не подужають… Чи подужають?
Він зупинився у дверях кабінету, де хлопчик сидів скорчившись над полірованою мармуровою дошкою. На дошці застиглим воском були намальовані пелюстки та стріли, і кольорові краплини рідини вигадливо зливались, як на палітрі.
– Ну що, Джмелю?
– Не розумію, – сказав хлопець, і Стократ побачив, що хлопець на межі істерики. – Уже язик у роті геть… як дерево. Не розумію!
– Відпочинь.
Зайшло сонце. З хвилини загибелі торговця Східця минула рівно доба.
Джміль ще раз прополоскав рота. Сплюнув. Притис до губів серветку: потріскані губи кривавились.
– Дуже міцний… смак. Зле послання. Багато солі й кислоти. Роз’їдає рот… Тьху.
Злегка погойдуючись, він пройшов по будинку. Зупинився посеред великої кімнати з лавами вздовж стін.
– Отут він нас учив… Думав, ніколи сюди не повернуся.
– Відпочинь, – знову запропонував Стократ. – Хочеш, сходимо в трактир, провідаємо Тіну?
– Ні, – Джміль похитав головою. – Що ми їм усім… скажемо?
– Нічого. Я накажу їм не питати.
– Тобі просто, – Джміль опустився на лаву, на своє звичне учнівське місце. – Тобі просто. Ти можеш наказати. Або вбити, якщо не послухаються.
– Я вбиваю тільки душогубів. І тих, хто живе насильством.
– Один – трьох, – Джміль прикрив очі. – А якби їх було четверо?
– Однаково.
– А семеро?
– Упорався б.
– А десятеро?
– Мабуть, ні, – Стократ засумнівався. – Проти десяти я не виходив ні разу.
– Як ти так умієш? – помовчавши, спитав Джміль.
– Тобі скільки років?
– Чотирнадцять.
– Коли мені було чотирнадцять, я був сиротою в притулку, без сім’ї, без меча й без жодної надії. А через рік з’явився чоловік, який подарував мені меча. Отак – подарував, упав і вмер, бо був дуже старий…
– Чарівник?
– Не знаю. Тільки відтоді я почав… сам себе питати. Думати. Дивитися. Шукати й відгадувати загадки.
– І вбивати вбивць?
– Так вийшло, – сказав Стократ.
Він розкрив було рота, щоб розповісти хлопчикові, як це сталося з ним уперше – вночі, на битому шляху, коли в нього, шістнадцятирічного, почали стріляти з темряви. Як гидко верескнула стріла біля вуха, як друга встромилась у дорожній покажчик, як провалилася з жаху душа до самих колін. Напали, ймовірно, тому, що в нього був гарний меч – скоріше за все, на клинок і зазіхнули…
До того він тисячу разів тренувався, розмахуючи мечем і уявляючи себе в гущавині бою – але тієї ночі вперше почув, з яким звуком входить сталь у тіло ворога. І біг, поки чужа кров, що перемастила його з голови до ніг, не охолола зовсім і не висохла. Тоді він заліз у річку – прямо в одязі, хоча була вже осінь, і довго відмивав себе й клинок, а як подивився на нього при світлі багаття – зсередини, наче з вузького вікна, глянула на нього чужа полонена душа.
– Що? – запитав Джміль.
– Га? – Стократ стрепенувся.
– Ти хотів мені щось розповісти.
– Та ні, просто задумався.
Він сів коло Джмеля й прихилився спиною до стіни. Той раз коло багаття він так перелякався, що трохи не викинув меча. Полонена душа не пішла на другий день і на третій, а на четвертий клинок став утроє важчий, ніж звичайно. Тоді підліток-Стократ розлютився й застромив меча в землю з криком «Геть!», і побачив, як душа пішла – перетекла в дощового хробака, випадково перерубаного клинком…
Джміль раптом просвітлів:
– Скажи – а чаклунством ти не можеш прочитати це послання?
– Ні, – Стократ з жалем похитав головою. – Але якби я вчився – у мене, мабуть би, згодом вийшло.
Джміль непевно всміхнувся:
– У тебе б вийшло… А хочеш спробувати?
– Як?
– Є ж словник…
Він поспіхом вийшов і одразу ж вернувся зі своєю торбою.
– Дивись, у цій пляшечці – «два», а в цій – «великий». Ти покуштуй, а потім відрізни!
– Давай.
Смак в обох крапель був ледве вловимий, і різниця між ними майже не відчувалася. Стократ кілька разів видихнув носом, поводив язиком по піднебінню: перша, здається, була трошечки солодша.
– А тепер скажи, що тут? – Джміль, таємно подзенькуючи пляшечками, подав йому ще ложку.
– «Два».
– Нічого собі, – хлопчисько аж принишк на секунду. – Чи просто вгадав? А тепер?
Він знову повернувся до Стократа спиною й дзенькнув склом.
– А тепер ти мене обманюєш, – сказав Стократ, покуштувавши. – Тут щось третє, ти мені такого не давав.
– З тебе б вийшов мовознавець, – захоплено сказав Джміль.
– То бери мене в науку.
– Я буду майстром, а ти учнем, – Джміль непевно всміхнувся – і раптом розреготався так голосно, що задзвеніли на полицях пляшечки: – Я буду майстром! А ти учнем!
Стократ розсміявся у відповідь, і отаких, регочучих, їх застав терміновий гонець од князя.
* * *
– Нове послання, – князь ходив туди-сюди кабінетом, поширюючи запах браги, але здавався на диво тверезим. – Третє послання за два дні! Що там у них відбувається?!
Стократ прийняв зі стола глечик. Покуштував питво, потім сам наповнив кубок і передав Джмелеві. Той узяв, обмираючи від вдячності: Стократ покуштував. Отрути немає.
Він торкнувся до напою, боячись знову зганьбитися, однак зміст послання цього разу був дуже простий:
– Вони хочуть, до них на переговори… щоб терміново прийшов хтось, хто в нас влада.
– Вони не знають, хто в нас влада?! – гаркнув князь, і з’ясувалося, що він усе-таки п’яний. – Усе вони знають! Знають, де в Макусі кузня, де в Східця нові склади, і коли в Правій сіють буряки, і…
Він раптом замовк, перехопивши Стократів погляд.
Потім обидва подивилися на Джмеля; він знав такі погляди. Двоє, випадково зачепивши в розмові таємницю, раптом похоплюються, що поруч чужі вуха – негідні вуха хлопчиська, місце якому за дверима. І його відправляють за двері…
Стократ раптом підняв куточки губ. Похитав головою, ніби кажучи: ні. Ти тут повноправний співрозмовник, тому, на щастя чи на горе, повинен залишитися.
Знову подивився на князя:
– Ви ж не тільки про вирубки з ними говорили, так?
Джміль похолов. Його власні вуха здалися йому насправді негідними – і, мабуть, занадто цінними, щоб слухати такі розмови. Джміль розумів, що безпечніше вийти за двері, нехай навіть без наказу. Але він був єдиним майстром-мовознавцем у селі й у світі, і тому залишився і навіть вище підняв підборіддя.
– Про що ви ще з ними говорили? – знову запитав Стократ.
– Я хазяїн на своїй землі, – неохоче відгукнувся князь. – Я повинен знати, що відбувається. Так, у мене є очі й у Макусі, і в Правій, у Лівій, і… лісовики теж дещо бачили.
– Що їм розуміти в торговельних справах? У справах торговця Східця, наприклад?
– Та нічого! – князь дивився Стократові у вічі люто і відчайдушно, наче в бою. – Купець тут ні до чого, не приплутуй Східця… Про розбійників я від них довідався, від лісовиків. Вони одного покидька вигнали, той пристав до розбійників, лісовики мені через майстра й донесли. По-чесному. По-сусідськи.
– Уже ясніше, – Стократ кивнув. – А Східця все-таки… за що ви його підставили під ніж?
Джмелеві здалися занадто цінними в цей момент не тільки вуха, але й голова; Стократ недбало поклав йому руку на плече: знаю, мовляв, що роблю. Не турбуйся.
– Ну ти й чаклун, – помовчавши, сказав князь. – Тихий та простий, і не боїшся тебе, а потім – ба, а ти вже в горлі стирчиш, як гачок. І не позбутися.
– І все-таки?
Князь вилаявся. Для завершення фрази йому не вистачило повітря, він вдихнув ротом і продовжив лайку – довгу, липку, сповнену деталей, та від цього анітрохи не слабшу. Потім відхекався й продовжував, наче нічого й не сталося, звертаючись до Стократа, але дивлячись на Джмеля:
– Східець торгував Макухою, чаклуне. Ти чужинець, тобі не зрозуміти. Люди з Долини давно міркують, як нас прибрати до рук. І Східець почав: уже й склад спільний відкрив на нашій землі, уже торговельна співдружність, уже зібрав під це діло інших купців, уже приходять чужинці, нам мита не платять, а платять у Долину… Через кілька років була б Макуха не сама по собі, як тепер, а при Долині – піддольник, так вони кажуть…
– І тоді б ви з князя стали намісником.
– Ображаєш. Намісники в них усі свої.
– Важко вам. Між долиною й лісом.
– Даю раду, як бачиш.
– Не дуже, – сказав Стократ.
Князь налився кров’ю:
– Що?!
Стократ не злякався:
– Не дуже даєте раду, з лісовиками, наприклад… Ех, майстра нам не вистачає. Його б розпитати…
Він раптом насторожився, наче почув новий запах:
– Що він міг такого знати – мовознавець, – що вони раптом вирішили його усунути?
– Майстер?
Князь завмер із роззявленим ротом. Джміль міг бачити всі його зуби – чисті, білі, з єдиним застряглим у щілині шматком м’яса.
– Він міг вести власну гру, – повільно сказав Стократ. – Він же єдиний умів говорити і з вами, і з ними. І от вони вирішили його прибрати, щоб щось приховати…
– Вони не могли, – сказав Джміль і одразу пошкодував, що розкрив рота, бо опинився між двома поглядами, наче між лезами ножиць. – У їхньому питві немає слова… немає поняття «таємниця», мова по-іншому влаштована…
Він замовк, водячи руками, не знаючи, як пояснити.
– Зрозумів, – уривчасто сказав Стократ. – Ти впевнений?
– Так, – Джміль перевів дух.
Князь знову вилаявся – тепер без люті, монотонно.
– Стривайте, ясновельможний, – обірвав його Стократ. – Вони можуть вас у чомусь винити? За щось мститися?
– Завтра, – прогарчав князь, – на світанку… та прямо зараз, чого там, світанок близько… Підемо до них у гості. Агов, Очі-й-Вуха! Оголошуй збір, усім підйом, випалимо їхні нори, годі…
– А вони нам воду отруять, – тихо сказав Джміль.
І Стократ, і князь знову подивилися на нього. Він дивно почував себе під їхніми поглядами: ще вчора – взагалі ніхто, не гідний навіть бути учнем мовознавця. Сьогодні – рівноправний співрозмовник на раді, де йдеться про життя й смерті.
– Ми їх усіх переб’ємо, – уривчасто сказав князь. – На їхні стріли в нас є щити. А на наш вогонь…
– А вони нас, – Джміль говорив, долаючи біль у потрісканих губах. – Ми одні одних переб’ємо, і тоді прийдуть люди з Долини, на все готове.
Запала тиша. Стократ усміхався, наче чимось задоволений.
– Треба скласти їм питво, – сказав Джміль ще тихіше. – У сенсі, послання. Треба йти до них на переговори…
– Я не піду, – сказав князь з відразою.
– Я піду, – Стократ потягся, наче після доброго відпочинку. – Джмелю, будеш тлумачем?
Ще кілька секунд усі мовчали.
– Навіщо тобі? – запитав князь, дивлячись у різьблену стелю з рожевої сосни. – Оце все?
– Цікаво, – Стократ безтурботно всміхнувся Джмелеві. – Збирайся, чи що?
* * *
До околиці їх проводжала Тіна, що бозна-звідки й узялася. Стократ з самого початку велів їй мовчати, і вона мовчала, тільки кліпала мокрими віями. По узбіччях подекуди стояли озброєні люди. З-за парканів визирали жінки та підлітки.
Стократів кінь здавався крокуючою горою й подзенькував з кожним кроком: Джміль поспіхом розлив по пляшечках і порозпихав у кошики чи не всю хазяїнову майстерню. Сам Джміль тяг на спині свою торбу, і тільки Стократ не був обтяжений нічим, крім меча.
Пройшли повз дім Лопуха. Повз дім Латка; у відкриту хвіртку витріщались на Джмеля близнюки Окра й Бик; усі вони довго вчилися мовознавству й могли тепер бути на місці Джмеля.
А може, не могли.
Величезний будинок торговця Східця стояв темний і тихий, наче покинутий.
На околиці всі, хто було пристав до процесії, відстали. Зате нові мовчазні люди, що чекали на перехресті, стали колоною й рушили слідом – на певній відстані. У їхніх важких кроках, у брязканні зброї була для Джмеля слабка розрада: на твій труп, обіцяли кроки, ми навалимо десяток ворожих трупів. Ура.
Стократ крокував попереду, за ним слухняний кінь. То прискорюючи ходу, то втомлюючись під вагою торби, Джміль плентався за ними і думав, що ось воно, ще одне випробування. Там, на помості, він довів, що найкращий з усіх – за це його принизили й прогнали. Тепер начебто нічого й нікому доводити не треба, та він усе одно йде, і облизує вкриті кіркою губи, і думає, хоч би не підвів язик…
Вони проминули камінь, на якому він плакав у день свого вигнання – від утрати, а більше від несправедливості. Спустилися по дну яру, зайшли в ліс, і через кілька хвилин попереду з’явилася застава.
* * *
Стократ сповільнив ходу.
Він чудово пам’ятав те місце, далі якого минулого разу не пішов. Невидима межа, за якою йому привиділася напруга тятиви. Тепер напруги не було – але було щось інше.
Запах?
Залізна чаша, в якій розкладали сигнальний вогонь, стояла тепер порожня й чорна, і від неї тхнуло горілою смолою. Ліс, цілковито вільний од пташиних голосів, смердів землею й сталлю. Дорога йшла вперед, на стоптаній глиці губилися сліди.
Стократ свиснув на весь ліс. Ніхто не відгукнувся. Кінь переступив з ноги на ногу, дзенькнули слоїки та пляшечки в сумках.
– Ніхто не зустрічає, – сказав Стократ з посмішкою.
Ті, що йшли за ними, відстали й притихли. Та якби в цю мить вилетіла стріла з лісу, хоч одна стріла – відповідь не змусила б себе чекати, месники з мечами й сокирами чекають тільки знаку; Стократові хотілося вірити, що й лісовики це розуміють.
– Без запрошення йти не можна, – сказав хлопчик.
– А якщо не кличуть?
– Без запрошення не можна, – твердо повторив Джміль. – Це давнє правило. Ніхто його не порушував, навіть майстер.
– І що ж робити?
Він свиснув ще раз. Тоді підійшов до чаші, встановленої на висоті людського росту, і підпалив виведений назовні ґніт.
Спалахнуло так, що Стократ відсахнувся. Стовп вогню здійнявся над дорогою, і небезпечно затріщали гілки, порушивши незриму межу.
– Це завжди так буває? Вогонь завжди так сильно горить?
– Ні, – Джміль ковтнув. – Так не горить. Це небезпечно.
Стократ озирнувся. Ліс був скрізь однаковий – і на стороні лісовиків, і на стороні «без’язиких». Рожеві сосни стояли в корі, мов у панцирах – темно-червоних, водночас церемоніальних і бойових.
– Хтось іде, – сказав Джміль.
Вогонь майже одразу спав. Дим потягло в інший бік. Примружившись, Стократ розгледів на дорозі людську фігуру. Одну.
Людина йшла не ховаючись, без зброї. Через кілька секунд здалося, що це хлопчик-підліток – та коли лісовик наблизився, стало ясно, що це дівчина.
Світле волосся, заплетене у дві коси, лежало в неї на плечах. Очі були заплющені назавжди, вії впліталися в шкіру шовковими нитками, червоно-чорна вишивка вкривала вилиці та скроні.
Стократ завмер, вдивляючись у переплетіння ниток на її лиці. Вони складалися в хрести, у кручені колоски, у багатошарові візерунки. Очні яблука під тонкою білою шкірою не рухалися, навіть не здригалися. Губи, вкриті прозорою олією, ледь блищали.
– Привіт, – сказав Стократ.
Дівчина постояла, ніби вагаючись. На зріст вона була як Джміль, але значно вужча у плечах. Без головного убору, в довгому сірому балахоні з широкими рукавами, з безоким лицем, вишитим узорами, вона зовсім не здавалася сліпою.
Стократові дуже хотілося провести долонею перед її зашитими очима, підтвердити свій здогад. Але це було б дуже неввічливо, та й, мабуть, небезпечно.
– Привіт, – повторив він. – Ми прийшли, що тепер?
Дівчина ворухнулася, хитнувши полами свого довгого вбрання, й подала глиняний глечик – до цього він увесь був схований у рукаві.
Стократ подивився на Джмеля. Хлопець, зціпивши зуби, дивився на глечик і на руку, що його тримала. Стократ ступив уперед, навмисне плавним рухом потягся…
– Не можна! З рук не беруть таке послання, тільки із землі!
У голосі Джмеля була така сила, що Стократ позадкував.
Невідомо, чи чула дівчина їхні голоси й чи розуміла, про що йдеться, але вона, постоявши ще мить, нахилилася, наче перегнувшись навпіл, і поставила глечик на землю. Відійшла на крок. Джміль, голосно зітхнувши, кинувся вперед і підняв послання.
Руки в нього тряслися так, що Стократ злякався: хоч би все не розлив. Що тоді?
– Якщо вони мене отруять, – квапливо сказав Джміль, витягуючи затичку, – якщо вони мене отруять, ти знай, що це ганьба для людей і образа, що це особливий знак – ми вважаємо вас гіршими за тварин, і тоді треба, щоб князь ішов з усіма, хто носить зброю, і вбивав усіх: великих, маленьких, старих…
Він зупинився, дивлячись на глечик у своїх руках.
* * *
…І коли останній лісовик умре, геть усі стануть без’язикі. Нікому буде смакувати мовчазні бенкети-поеми. Джміль дивився на глечик і намагався зрозуміти, що ж за слова він щойно вимовив: убивайте всіх…
Але ж вони самі цього прагнули. Отруїти посланням – значить тяжко образити весь рід. І образи вже завдано. Порівняно з цим і смерть Джмеля нічого не додасть, не змінить, усе одно що листок упаде з дерева…
– Ну то й нехай, – сказав він глечикові й відсьорбнув.
Питво було таке їдке й солоне, що в нього залоскотало в носі й навернулися сльози. «Кара»! Він тричі встиг захлинутися слиною, перш ніж зрозумів: до без’язиких, тобто звичайних мешканців Макухи, це слово не має стосунку. Кара; минулий час, остаточно. Свої, але чужі. Нестерпно складне, насичене смаками, заплутане пояснення, з якого Джміль зрозумів тільки, що тепер цьому неподобству покладено край…
Він сплюнув зілля прямо на дорогу. Жестом попросив у Стократа води, сьорбнув з його кухля, прополоскав рота.
– Вони щось вирішили, щось закінчили й когось покарали. Зі своїх.
– За що?
– Я не можу зрозуміти.
– Чому вони вбили мовознавця?
– Про це тут нічого немає.
– А нам що робити?
– Зараз…
Джміль передихнув і знову набрав рідини в рот. Де тут післясмак; сім чи вісім тактів, лихо та й годі. Майбутнє, воля, виявлення…
– Ми, начебто, повинні йти.
– Куди?
Дівчина, що нерухомо чекала весь цей час, повернулася й пішла по дорозі не озираючись.
– Скажи людям, щоб не йшли за нами. – Джміль нервово оглянувся. – Вони нас запросили одних, на переговори.
– Не бійся.
Стократ обернувся. Застережливо підняв долоню; імовірно, вони з князем усе-таки про щось домовилися перед виходом, Джміль не знав, про що. Був занадто заклопотаний зборами.
– Ходімо, – сказав Стократ.
І вони пішли.
* * *
Дівчина з самого початку повела їх кружним шляхом. Вони звернули з дороги, якийсь час ішли лісом, потім довго йшли вздовж свіжої вирубки.
Земля тут була всипана червоними пластинками кори. Корою та глицею вкрилися рожеві пеньки, схожі на обезголовлені шиї. У кількох місцях лежали розпиляні, приготовані до вивозу стовбури, окремо – гілки; дороги-просіки були втрамбовані возами й схожі на жолоби.
Сліпа дівчина йшла попереду, хтозна-як орієнтуючись, метучи глицю пеленою свого балахона. Джміль важко дихав. Стократ придивлявся й принюхувався.
Пахло недобре. Десь попереду, скоріше за все, було побоїще. І не одна людина полягла. Лісоруби? Невідомі бідолахи, яких біда застала за роботою, які валили ліс за угодою і вловили стрілу в спину?
– Джмелю, якщо я скажу «не дивись» – ти не дивись туди, добре?
Хлопець ковтнув:
– А що там?
– Поки що не знаю.
Дівчина йшла, не стишуючи ходи. Вирубка закінчилася, тепер вони йшли ледь помітною стежкою. Ліс стояв по обидва боки, від стовбурів в очах було червоно. Попереду відкрилася галявина.
– Джмелю…
Стократ упіймав себе на тому, що тримається за руків’я меча. Великий зелений метелик перелетів через дорогу, зробив коло над головою дівчини й пропав серед стовбурів.
Це були не лісоруби.
П’ятеро мертвих чоловіків, усі лісовики, усі з зашитими очима, сиділи за довгим столом. Спинки й високі підлокітники крісел не давали їм упасти. Перед кожним стояв порожній кубок, і посеред стола – кам’яна чаша зі срібною ложкою.
Дівчина зупинилася. Повільно простягла руку – вона була сліпа, але рука безпомильно вказала на чашу.
Стократ перехопив Джмеля за плече:
– Стривай, це отрута!
– Це послання, – дерев’яним голосом відгукнувся хлопець. – Це… послання для всіх. Кам’яна миска, срібна ложка – знак, послання для всіх, здатних смакувати. Горе тому, хто не взнає.
– Але їх отруїли!
– Вони отруїлися, – тихо поправив Джміль. – Отрута була в їхніх кубках… Пусти.
Він вивернувся з-під Стократової долоні й підійшов до стола. Старанно не дивлячись в обличчя мерців, зачерпнув ложкою синюватої рідини й підніс до губів. Зморщився. Похитнувся; Стократ опинився поруч з баклагою води напоготові: він уже помітив, що після кожної проби хлопцеві треба багато-багато чистої води.
– «Ми винні», – відпирхуючись, переклав Джміль. – «У порушенні… вискакуванні… злому протистоянні закону…»
– Може, в бунті?
– Точно, – Джміль вдячно на нього глянув.
– То це страчені бунтівники?!
Джміль жадібно напився. Промокнув губи.
– Дуже складне послання.
– Ти чудово даєш раду.
– Це високошляхетні лісовики… люди, які виступили проти чогось… закону, чи що… потім зізнались і вбили себе.
– Як шляхетно й зворушливо.
– Тобто насправді їх перемогли, і вони, щоб уникнути ганебної страти… отак.
– Навіщо нам їх показали?
Джміль знизав плечима.
Невідомо, чи розуміла сліпа дівчина хоч слово – але, коли Джміль повернув баклагу Стократові, вона відновила шлях, не озираючись, точно знаючи, що чужинці не відстануть.
* * *
Якщо ми сліпі в темряві, думав Джміль, то люди, які чують усім тілом, повинні бути безпорадні в тиші. Тому на цій галявині ніколи не буває тихо: сто струмочків розведено по жолобах, і кожний потік падає зі своєї висоти, і звук його, дзенькіт або шелест, означає для них те саме, що для нас – різьблена колона чи арка. Так вони прикрашають свій дім. І навіть майстер ніколи тут не був.
Барв тут не було – крім тих, що безкорисливо дарував ліс. Коричнева земля, темно-червоні стовбури й блідо-зелена глиця, і під сірим навісом – стіл, і на столі прилад для діалогу.
Джміль відчував, як стрибають його ребра в такт ударам серця. На тому краю стола непорушно сидів старий лісовик, його очей не було видно зовсім – і вилиці, й повіки, й лоба вкривала стара щільна вишивка. Рот був величезний, з великими губами, щільно стиснутий, ніздрі довгого тонкого носа посмикувались. Рука, біла, аж синя, з п’ятьма щільно стиснутими пальцями, вказувала місце навпроти.
– Тебе кличуть побазікати, – неголосно сказав Стократ.
Він стояв, опустивши руки, не торкаючись меча. Невідомо, що думали лісовики про його добрі наміри, але Джміль прекрасно розумів: ніякий чаклун-мечник не впорається з такою юрбою, озброєною отруєними стрілами.
– Джмелю? Тобі допомогти?
Перед старим стояло все потрібне для розмови: ряд вузьких, однакового розміру трубок, схожих на сопілки. Кубок. Кам’яна дошка зі смоляними візерунками, двоє шпиць, щоб переносити дрібні частки смаку. Великий кухоль на краю стола; поруч містилася під струменем водоспаду кам’яна чаша з проточною водою.
Джміль стяг з плеча свою торбу. Усе це добро, яким вантажений Стократів кінь… Його ж годину розбирати, всі ці смаки, яких він половину не знає… Його ж засміють, поки він ритиметься в сумках…
– Тобі допомогти? – знову спитав Стократ.
– Ага, – сказав Джміль слабким голосом. – Вивантажуй, будь ласка. Мені б тільки підготуватися…
Він роззирнувся.
Десятки людей сиділи й стояли під соснами. І чоловіки, й жінки були озброєні й насторожені. Візерунки на зашитих повіках говорили, напевно, про їхнє становище у суспільстві, про рід, про достаток. А може, взагалі ні про що не говорили, та й хто з жителів Макухи намагався це з’ясувати?
Стократ, не чекаючи повторного запрошення, знімав з коня торби й кошики. Джміль подивився на місце, приготовлене йому, – навпроти старого, з таким же набором трубок і кам’яною дошкою, навіть струмінь водоспаду був близенько, і чаша стояла під проточною водою.
– Треба все тягти сюди, – він почув свій голос, наче збоку. – Щоб усе було під рукою…
Майстер говорив: «Завжди тримай під рукою оцет, дрібно перемелену сіль, цукор і жовч, вони будуть потрібні в будь-якому посланні. А також май запас кривозірки й смолоскипа, їхній сік поєднуй три до одного, щоб одержати заперечення. Ніколи не позначай заготовки кольором: барвник, на першу пробу позбавлений смаку, може зіпсувати послання й навіть надати йому протилежного сенсу. Розпізнавай за запахом або запам’ятовуй, у якій пляшечці зберігаєш концентрат…»
Старий чекав. Дзюрчала вода. Кінь сумно колупав копитом буру глицю.
Зненацька дівчина, яка привела їх сюди, – дівчина в сірому балахоні, із зашитими повіками й двома світлими косами, – підійшла до Джмеля й провела долонею по лицю.
Рот її здивовано розтулився. Мабуть, її попереджали, що в чужинців очі на лиці, і очі відкриті – але вона не вірила.
* * *
За весь час своїх мандрівок Стократ ні разу не бував у такому дивному місці. І розумів, що навряд чи побуває. Навіть якщо вибереться з цієї халепи живий.
Ці люди зовсім недавно – може, учора – пережили потрясіння. Багатьох утратили. Ті, що сиділи мертві за покаянним зіллям, кого Стократ і Джміль бачили сьогодні, були чиїмись чоловіками, синами й братами. Ті, хто присудив їх до такого роду покаяння, – теж.
Ці люди погрожували отруїти колодязі й джерела «чужинцям», що живуть по сусідству. Ці люди були мисливцями, і їх не бентежив запах крові, але й душогубами вони не були, це Стократ міг сказати з певністю.
Він розглядав візерунки на їхніх лицях. Повіки були зашиті в усіх, причому, як видно, змалку. Стократ бачив, як, стоячи поруч, вони іноді проводили рукою по лицях одне одного, наче зчитуючи важливе повідомлення.
І ще він бачив, як деякі, особливо молоді, дивляться на сонце. З того, як вони тримали голови, як поверталися слідом за світлом, Стократ раптом зрозумів і здивувався: вони не сліпі.
Не сліпі! Чи була спочатку хвороба, епідемія, що відібрала зір у тих, що вижили, чи довелося їм закривати очі з необхідності – але тепер зашиті повіки – це тільки традиція? Крізь візерунок на лиці вони бачать світло. Але не намагаються дивитися. Навіщо? У них є язики й мова…
Стократ стис губи, щоб нічого не бовкнути вголос. Не можна було відвертати Джмелеву увагу; та й кому і чому допомогло б зараз це нове знання?
Хлопець сів за стіл навпроти старого. Старий, наче видющий, хлюпнув у свій кубок води з глечика, двома пальцями – вказівним і середнім – підхопив найтоншу трубку зі стола, вкинув у воду три червонуваті краплі. Руки його рухалися невловимо й легко, підхоплюючи інгредієнти, змішуючи, додаючи у воду; за мить він підштовхнув кубок співрозмовникові, через стіл. І завмер, з гідністю втупивши в простір зашиті очі.
