Текст книги "Стократ"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
– Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще він нібито вбивав лиходіїв чарівним клинком. Забирав їхні душі.
– І потім пересаджував у дерева й тварин, – підхопив Правила Пристойності. – Там у них одна береза у дворі, казали, що в ній сидить душа вбивці й щороку, у річницю вбивства, – плаче. Я сам бачив: стоїть собі дерево, дощу нема, і отакенні краплі котяться листям…
Стократ удруге за цей ранок відчув дивний холод.
– А як же його звати? Цього чаклуна?
– Стократ. Це прізвисько, а не ім’я… Звати його Стократ.
* * *
Двоє змучених подорожніх спали на готельному ліжку. Вони заснули одночасно й одразу – так падає, втомившись кружляти, дитяча дзиґа.
Босі п’яти Світ визирали з-під вовняної ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але ніколи раніше жодна жива істота не викликала в нього такого бажання обійняти. Захистити. Втішити. Наче вона була найтендітнішим паростком найкоштовнішого на світі дерева. Або єдиною дитиною самого Стократа. Дивно, досі йому було плювати на дітей.
Він укрив її ноги плащем, зачинив віконниці й зійшов униз.
Заплатив хазяйці наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всіляко прислужитися; років їй було під п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловіків будь-якого віку зустрічала, мов рідних.
Він сказав хазяйці кілька приємних слів. Провідав коней на стайні. Домовився з конюхом про сідла. Вийшов за частокіл і заглибився в ліс.
«Хто він – той, що назвався моїм прізвиськом? Навіщо йому дівчина? Навіщо дивовижне – й безглузде! – чаклунство?»
Жива карта. Чудова ідея для великої війни, якщо збираєшся знищити противника, а не просто завоювати. Тінь-карта; за давнім повір’ям, наступити на тінь – значить нашкодити людині… Але воювати з цілим світом? Кому це потрібно?
І головне – навіщо надівати таку карту на смертного? Що станеться зі світом, коли Світ умре?
«Хто вигадав їй ім’я?» – стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не віддаляючись. Світ – населений усесвіт. Де панує мир.
Він дійшов до струмка, що біжить до Світлої, сів біля води й вийняв з піхов короткого меча.
Лезо тьмяно світилось, і по ньому блукали тіні. Усі п’ять були тут – туманні постаті з жовтими млинцями облич: вони, ймовірно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозуміти, що за посмертя таке, і хто винен, і чому так тісно.
Під поглядом Стократа їхній рух сповільнився. Припинився зовсім. П’ять розбійницьких душ завмерли, намагаючись звідти, зі сталевого леза, роздивитися свого ката.
Троє були геть гнилі, Стократ не став до них навіть придивлятися. Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою і, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальні обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся – а загублених життів на його совісті було сім штук.
Стократ подумав. Підвівся, обійшов навколо дерева, примірявся й увігнав лезо в щілину – майже до половини. Випустив п’ятого зі словами:
– Тягнися вгору.
Душа беззвучно пішла в живий стовбур.
Стократ знайшов мурашник. Поклав меча впоперек мурашиної стежки.
– Працюйте.
Три гнилі душі зіскочили на мурах і зразу ж влилися в загальний стрій.
Стократ підкинув меча й піймав за руків’я. Четверта душа балансувала всередині, розчепіривши руки, намагаючись утриматися.
– Тікай.
Він опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув і згас – порожній, не відрізниш од звичайного сталевого леза.
Стократ ще трохи постояв на березі, дивлячись на воду, слухаючи її голос. Трохи позаздрив розбійникові-невдасі: нарешті і йому пощастило. Струмок довговічніший за дуба і значно веселіший за мураху. «Коли мені все набридне, – подумав Стократ, – піду в струмок, стану бистрою водою…»
Але спершу треба сховати Світ од гонитви. Сховати… І тоді відповісти на головне запитання: що станеться зі світом, коли Світ умре?
Треба відпочити. Усім. Хоч би годину.
Він ліг на мох під деревом і заплющив очі.
І прокинувся, коли знов почався дощ.
* * *
Плащ залишився в таверні. Крони не захищали від дощу – за ніч промокли наскрізь. Ковзаючи в траві, іноді обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо».
Коло самих воріт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темні, розбухлі, тепер світліли новим деревом.
Що це, Хазяйка-Роз поміняла ворота?
Хвіртка відчинилася без скрипу. Він зайшов у двір, відчуваючи, як піднімається зсередини зимний холод.
Двір теж змінився. Зник другий сарай. Помінялися місцями конов’язь і дровітня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозі – квітуча струнка жінка ледь за тридцять, з трояндою у волоссі, зі жвавим інтересом у безневинних синіх оченятах.
– Пане, та ви ж промокли! Скоріше до вогню, скоріше, Роз дасть вам зігрітися!
Стократ стояв, як укопаний.
– Пане, заходьте! – Роз розчинила перед ним двері. – Довга дорога? Де ваш кінь? Чи ви, бачу, пішки так і простували, мабуть, од «Сірої шапки»?
– Так, – сказав Стократ.
Ледве волочачи ноги, він зайшов у таверну. Тепер, коли він побачив Роз, його не могли здивувати ніякі зміни. Таверну вибудували, схоже, всього кілька років тому, вона здавалася просторішою і світлішою, ніж він пам’ятав, і гостей тут було набагато більше, ніж він звик.
Він сів за найближчий столик. На щастя, і клинок і гаманець були при ньому. Він попросив підігрітого вина.
– Скажи, мила хазяйко, а двоє подорожніх… чоловік і дівчина, молоді, давно тут проїжджали?
– Молодята з Прип’яток? – зраділа Роз. – З ними ще матінка і двоє слуг. Тиждень тому зупинялися, потім далі поїхали. Ці?
– Дякую, – сказав Стократ.
Кімната, де він залишив Світ та її супутника, була зайнята. Хазяйка запропонувала йому закамарок під сходами.
Грубний комин пашів теплом. Він лежав на вузькому ліжку, дивлячись на віддзеркалення своїх очей у чистому клинку. І намагався зрозуміти, що сталося.
Ці двоє залишилися самі. За ними женуться. Володар Гран надто добре знає ціну Світ. Їх неминуче зловлять, через розлив Світлої цю мить вдалося тільки відкласти, але не скасувати.
Та й де ж їм дітися? Правила Пристойності не пристосований ні до роботи, ні до бою, ні до подорожі. Світ, що багато років просиділа в чотирьох стінах, утомлюється навіть від короткої прогулянки. Наступна зграя розбійників виявиться на їхньому шляху останньою…
Але це буде ще нескоро. Скільки років має минути? Двадцять? Вісімнадцять? Менше?
Він чекав світанку, боячись заснути. Потім задрімав і прокинувся від жаху: скільки років минуло цього разу, і в який бік – чи це минуле, чи майбутнє?
Усе залишалось, як і раніше. Остигала груба. Хазяйка-Роз устала рано й тихо поралася на кухні.
Щойно стало світати, він пішов у ліс. Відшукав місце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впізнав деякі дерева; могутній дуб був молодший майже на двадцять років, замість розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, і тільки ясен біля самого струмка був той самий, колишній. Його ріденьке листя пропускало світло на радість густому підліску.
Стократ зірвав з ясена листок. Потім розвів вогонь і обережно, краєчком, підніс листок до полум’я. Листок загорівся, як папір, і крізь жилки й зелений м’якуш проступили слова, написані чужою мовою. Стократ придивився б і розібрав напис – але він зник перш, ніж він зміг його розгадати.
Вогонь обпалив йому пальці. Він випустив догораючий листок, і той розсипався попелом.
– Вресень, – прошепотів Стократ.
Дерева-вресені прийшли з далекого краю на розореному війною сході. Про ті ліси багато й охоче брехали в тавернах: розповідали, що ліси породжують чудовиськ. Одні харчуються плоттю, другі витягують сіль з води й ґрунту, треті говорять голосами померлих. Розписувати чудовиськ веселіше, ніж розповідати правду про вресень: дерево, яке грається з часом, як вітер з осіннім листком.
Стократ чув про людей, які засинали в лісі й прокидалися, неушкоджені, через сто років. Та жодного разу він не чув про людину, що прокинулася за двадцять років до того, як заснула…
Він стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий іти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестів листям: я просто дерево, сліпе й глухе, що не знає чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лісі, перевір це, ляж піді мною й засни знову…
Однак Стократ не став спокушати долю.
Він з’їв шматок м’яса з рожна, подякував господині й пішки вирушив через ліс – до «Сірої шапки».
* * *
Він бродив по цій землі ще підлітком. Багато років тому зброяр, на порозі смерті від старечої немочі, з’явився до притулка, оглянув більмастими очима зграйку насторожених сиріт і віддав худому підліткові зачохлений клинок.
Не сказав ні слова.
Пізніше Стократ зрозумів, що старий з клинком урятував його, мабуть, від того короткого й повного ненависті життя, на яке був приречений хлопчисько-підкидьок. Його злили й дратували люди – ще тоді, як не вмів говорити, а як підріс, у притулку його боялися навіть дорослі. Він був позбавлений і страху, й жалю, він нехтував біль – свій і чужий. І от він пішов у нікуди з клинком під пахвою, без настанов, без мети, без розуміння добра та зла. Без шматка хліба, не готовий ні просити, ні працювати, ні догоджати, ні воювати.
Уперше від народження він став щасливий.
Уже потім юнак збагнув, що, міркуючи на ходу, можна відкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Він пройшов Населений Світ від краю до краю й назад. Клинок був при ньому; ніхто не вчив хлопчика фехтувати, він, блукаючи, сам навчився.
Він продовжував учитися щодня – у води й землі, у свого меча, у добрих і злих людей; першого ворога він убив, захищаючись, і дуже злякався, побачивши в посвітлілому лезі чужу спотворену душу. Відтоді він убивав тільки лиходіїв, але не тому, що думав про справедливість. І, зрозуміло, не тому, що уявляв себе месником; він просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вічі. А душі вбивць і ґвалтівників безокі.
Як маятник у годиннику, він ходив, міркуючи на ходу, іноді зупиняючись, щоб послухати легенди про себе. Поголос придумав йому прізвисько: Стократ. Він став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгі години подорожі; поголос називав його могутнім чаклуном, і він з подивом зрозумів, що й справді, напевно, маг. А був він особливий від народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарівником – він не знав і вирішив для себе, що й не знатиме.
Він багато чого не знав про себе, і питання, поставлені тисячу разів, залишалися без відповіді. Підкидьок без батьків і опікунів, покинута в лісі дитина, він швидко вчився, людська тупість викликала в нього лють, однак бився він холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бійців немає йому рівні.
Якось йому заплатили за вбитих розбійників, які багато років тримали в страху три села. Він купив собі коня, і стало легше доганяти вбивць, якщо вони тікали. Відтоді він брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нікому з розбійників жодного разу не вдалося відкупитися.
Довелося урізноманітнити маршрути, щоб його не впізнавали в лице.
Крокуючи тепер через ліс, Стократ думав, що десь неподалік бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний світ носити двох Стократів одночасно?
– Так не буває, – сказав він уголос.
За роки мандрів він устиг з’ясувати, що буває все. Буває, що час повертається назад. Буває, зустрічаєш у юрбі себе-колишнього і здогадуєшся обернутися, коли щось міняти вже пізно. Усе буває. Світ хиткий.
Повз «Сіру шапку» він пройшов не спиняючись. Загиблих розбійників уже, зрозуміло, знайшли; може, юний конюх зумів усіх переконати, що нещасні «побилися за здобич»…
Стоп, сказав він собі й сів на придорожній камінь.
Немає ніяких мертвих розбійників. Вони живі. Наймолодший, напевно, ще ходить під стіл пішки. І навіть, можливо, їхня доля складеться по-іншому, не приведе в ліс браконьєрами, а потім і…
Він потер лице і збагнув, що щоки не колються – щетина перетворилася на бороду. А що тепер буде зі Світ?
Де вона?
Він змусив себе встати. Подався на південний захід, і через дві години повернув на розпутті до переправи через Світлу – в той бік, де були землі володаря Грана.
* * *
Праворуч на пагорку стояв будинок, який він пам’ятав порожнім і занедбаним. Тепер там горів вогник; Стократ придивився. Вогник у таку пізню пору міг означати, що хазяїнові не спиться. Або він хворий. Або подає комусь знак.
Стократ звик відчувати тривогу у відтінках, у запахах і звуках, у світлі й тінях. Неквапливо, ніби гуляючи, він зійшов з дороги й по вузькій стежці рушив на гору.
Будинок був дерев’яний, двоповерховий, верхнє віконце світилося. Він зупинився біля хвіртки. Прислухався; собак не було. Це погано: в такому місці обов’язково треба тримати собаку.
Він легенько стукнув у стулку молотком.
Там, за частоколом, двері трохи прочинилися. Ледь чутно скрипнули.
– Добрий вечір, – голосно сказав Стократ. – У вас щось сталося?
– Хто ви? – глухо запитала жінка. З голосу він зрозумів, що вона давно не спала.
– Чаклун.
– Хто?!
– Мене звуть Стократ, я маг. Я можу вам допомогти?
Жінка мовчала.
– Що у вас сталося? – запитав він знову. – Якщо нічого – я піду.
– Іди.
Він повернувся й пішов стежкою вниз.
– Стривай!
Хвіртка заскреготіла засувами й загуркотіла ланцюгом.
* * *
Вона – вдова купця. Той помер, не виплативши боргів. Вона продала будинок у місті й переїхала сюди: тут недорого жити, але страшно. На самому кордоні Гранових володінь узимку докучають вовки, влітку браконьєри. На щастя, розбійників немає. Чатує рубіжна варта.
Усе це Стократ частково почув, частково домислив; він стояв на порозі доглянутого, на вигляд заможного будинку. Тому ще помітніший був безлад – кинуті ганчірки, підсохлі калюжі на підлозі, перекинутий кошик з шиттям. Жінка дивилася на нього запаленими, глибоко запалими очима.
– Ти справді чаклун?
– Так.
– Ти допоможеш мені?
У Стократових вухах болісно відгукнулося луною: «Ти допоможеш нам? Ти ж можеш нам допомогти?!»
– Що в тебе сталося?
– Ходімо…
Він витер чоботи об постілку біля дверей. Ступаючи по чисто вимитих східцях, вийшов за нею на другий поверх.
На ліжку лежала дитина, загорнена в ковдру. Стократ зупинився, здивований.
– Я знайшла її в лісі, – сказала жінка.
Стократ насупився.
«… Я знайшов його в лісі, – сказав волоцюга в приймальні виховного будинку. – Якась сука викинула на загибель, замість щоб однести до притулку! Ось, беріть, він ще живий…»
– Пане? – з тривогою спитала жінка.
– Підкинута, – повторив він зітхаючи. – Хочеш, щоб я її відвіз у виховний будинок?
Жінка дивно на нього подивилась. І розгорнула ковдру. Маленька дівчинка, не більше місяця їй, прокинулася й жалібно запищала.
Стократ дивився на неї, відчуваючи, як сторч стає борода. Дитяча шкіра була вкрита дрібнесеньким малюнком – плечі, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички. Подивився на свої руки, не наважуючись торкнутися.
– Поверни її.
Жінка перевернула дитину, і Стократ побачив дитячу спинку. Крихітні землі Грана, ще цілий Виворіт, Лісовий Край, Лисе Узгір’я…
– Ти бачиш, вона плаче! – закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб іще більше не злякатися самому. – Нагодуй її! Дай води!
– Я б не брала її, – не до ладу відповіла жінка. – Я розгубилась… Але вона лежала прямо на землі… Вона хвора? Це заразне? Що з нею? Ти знаєш?
– Де ти її знайшла? – безнадійно запитав Стократ, дивлячись, як жінка намагається втішити дитину ганчіркою з жованим хлібом. Дівчинка не хотіла це їсти і, певно, не могла. – Слухай, де можна знайти годувальницю?
* * *
Він розрізняв сторони світу просто й природно, як верх і низ, йому не потрібні були ні сонце, ні зірки. Вдова, за її словами, знайшла дівчинку в лісі – занадто далеко від людських поселень.
Може, злі люди викрали її, а потім покинули? Навіщо викрали, навіщо покинули, прирікаючи на смерть? Стократ не вірив у безпричинну людську злість – тільки у вигоду й свавілля. Та ще в боягузтво.
Ласа до любовних утіх дівиця сховала в лісі свою ганьбу? А навіщо було йти далеко – поклала б коло дороги, і совість, може, не так би гризла, бо перехожі не дадуть дитині пропасти…
Він ішов через неходжений ліс – туди, де, за вдовиними словами, вона знайшла дитину.
– Там було щось? Записка, пелюшка?
– Там… було.
– Що?
– Подивися сам.
– Ти це там і залишила?!
– Подивися сам…
Голодна дівчинка плакала, не даючи жінці спати, не даючи Стократові спокійно думати. Удова пообіцяла знайти годувальницю в найближчому селі. Але тільки коли Стократ повернеться.
Світ, думав Стократ, згадуючи голі п’яти, що стирчать з-під ковдри. Хто назвав тебе – Світ?
І що зміниться, якщо назвати тебе інакше? Роз, наприклад. Чи Пампушка. Чи…
Він зупинився.
Ось те місце, про яке говорила вдова. Глибокий мох, і на ньому чи то пух, чи то вата. Жінка казала: я знайшла її в тонкій ганчірці, яка потім розповзлася по нитці. І ще там був пух. Звідки? Не знаю. Наче розпатрали дорогу перину і найтоншим пухом укрили землю й мохи. Краще б гаманець залишили з кількома монетами, безсердечні негідники.
Стократ оглянувся. Дивно, що перша на дитину наткнулася вдова, а не вовчиця. Чи вовки тут були? Трохи далі, на схилі, можна помітити на піску сліди вовчих лап…
Він принюхався. У лісі пахло горілим. Не дуже свіжий запах, але й не дуже старий.
Багаття? Ні. Їдкий, нехороший присмак дивного диму. Звідки?
Скоро він зрозумів.
П’ять молодих сосен лежали зірочкою – верхівками в різні боки. Біля вивернутого коріння чорніла сажею яма; на дні громадилося щось схоже на залізну пічку з відламаною трубою, з вирваною заслінкою. Зсередини грубка була наповнена білим, ледь підгорілим пухом.
Він не хотів підходити близько. Потім усе-таки підійшов, перелазячи через коріння. У глибині залізної пічки ховався сувій, схожий на прадавню карту.
Стократ, затамувавши дух, запхав руку туди, всередину. Витяг сувій і розгорнув його на коліні.
Це зовсім не була карта, хоча обриси тканини повторювали абрис Населеного Світу. Це був малюнок, точніше, низка малюнків і знаків.
Послання.
У своїх мандрах він навчився не тільки читати по губах, не тільки розуміти чужі мови. Він легко міг зібрати з осколків розбиту вазу, глечик чи статую, він розпізнавав сенс у всьому, де бачив найменший зв’язок. Тільки він, напевно, з усіх живих і міг прочитати цього листа.
Подарунок, говорили знаки, схожі на крихітні дитячі малюнки. Світ. Життя. Подих. Пам’ятайте – ваш світ смертний, але…
Стократ не зумів дочитати: сувій розпався порохом у нього на колінах, і відновити послання з пороху не зумів би найметкіший розум. Стократ довго сидів на поваленій сосні, непорушно, замружившись: йому здалося, що він щойно втратив щось дуже важливе.
* * *
Світла у верхньому віконці не було.
Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумів, що справи кепські, й побіг.
Хвіртка стояла навстіж. Стократ вихопив меча.
…Навіть не розбійник, навіть не браконьєр. Прищавий юначок, грабіжник-початківець гарячково скидав у мішок усе, що бачив, – посуд, вишиті скатертини, статуетки, вміст скриньок. Він пішов на справу вперше – дуже потрібні були гроші…
Стократ зупинився у дверях. Він ніяк не міг повірити.
Через мить парубійко помітив його й позадкував, випускаючи мішок.
– Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре?
За поясом у нього стирчав кинджал, погано відтертий від свіжої крові. Стократ мовчав.
– Забирай! – хлопець відступав до вікна. – А що?
– Де вона? – запитав Стократ.
– Вона на мене напала! Вона напала, у неї ніж…
Хлопець замовк назавжди. З горла його не вирвався навіть хрип; він упав на свій мішок, заливаючи кров’ю монети, дрібнички й мідну фігурку журавля з позолоченим дзьобом.
Стократ стяг зубами рукавички. Витер лезо об куртку вбитого. Сховав у піхви не дивлячись.
Пішов нагору, понад усе бажаючи не підніматися туди ніколи. Повернутися й піти, і все забути.
Мертва вдова лежала коло ліжка.
Жива дівчинка, закутана в ковдру, спала в запічку труби від печі. Вона не прокинулася, коли прийшов убивця. Вона не розплющила очей, коли повернувся Стократ.
Він узяв її на руки й довго тримав, слухаючи, як вона дихає. І як б’ється її серце.
Він тримав на руках свій Світ, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний світ.
І гадки не мав, що тепер робити.
* * *
– Годувальниця? Так от, у селі коло замку неодмінно хтось годує, там бастардів володаря народжується щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Підкинута? Ти ба…
Вартовий при брамі був балакучий і незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцінив і його меч, і манеру триматися. Такий за мить з базіки перетвориться на воїна; Стократові стало легше на душі.
Світ такий небезпечний. Світ такий тендітний. Світ.
Попід лунким склепінням він зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, і через кілька хвилин стукав у двері міцного будиночка під унутрішньою стіною. Йому відчинила жінка в білій просторій сорочці, з дитиною на руках.
Почувши запах молока, дівчинка прокинулась і розкричалася.
– Яке охляле, – невдоволено сказала жінка, беручи дитя на руки. – Де взяв, старий?
Стократ здивувався.
– У лісі, – відповів не замислюючись. – Я не такий старий, молодичко.
– Бачу, – вона примостила свою дитину на ліжку й узялася розповивати дівчинку. – А сивий, як лунь… Що, в лісі діти на гілках ростуть?
Нарешті розгорнулася ковдра.
– Шкіра ж яка біла, наче молоко, – задоволено сказала жінка. – Твоя?
– Ні.
– Бачу, що ні, ти смаглявий… А гарне яке дівчаточко, красуня виросте… Чого стоїш?
– У мене є гроші, – сказав Стократ. – Я можу залишити відразу… за кілька років.
Жінка прищулилася:
– Це добре… А володареві що скажемо? Звідки приплід?
Стократ знизав плечима.
– Добре, – жінка засміялась. – У мене цей п’ятий, а де п’ятеро, там і шоста, не пропадемо…
Вона раптом весело підморгнула:
– Гранові скажу – теж його! Він їх не рахує, поки щедрий…
– Дякую, – сказав Стократ.
– Як її звати? – жінка приклала дитину до грудей, і дівчинка заходилася ссати, наче сто років не їла.
– Світ.
– Гм. Світлана? Світодара?
– Просто Світ, – сказав Стократ.
* * *
Виходячи, він затримався надворі коло входу до будинку. Озирнувшись, витяг меча, встромив у землю поміж корінням хирлявої берези.
– Стій тут, поки не підеш на дрова. І щороку в день смерті вдови – плач, убивце!
Клинок очистився й погас. Береза хитнула вітами, наче хотіла щось сказати. Стократ сховав зброю й подався до брами.
Учора він набрав у лісі білостайки і снігошвачки, і ще різних трав, про які знав, що вони вибілюють шкіру. Купав дівчинку у відварі, бурмочучи закляття.
Вона стала біла, мов земля, вкрита хмарами. Але Стократ знав, що хмари коли-небудь розійдуться, і те, що відомо йому, стане відомо багатьом.
І він знав точно, що в цю мить буде поруч і навіть близько не підпустить володаря Грана. Що ніхто не посміє доторкнутися до Світ, що не буде ні пожеж у Лісовому Краю, ні війни на Лисому Узгір’ї, ні дівочої кімнати, перетвореної на тюремну камеру.
«Я заберу її із замку через кілька років, – думав Стократ. – Нехай тільки підросте. Не ганяти ж мені по світу з грудною дитиною.
За ці роки я щось придумаю, – міркував Стократ. – Зрештою, людське життя теж скінченне. Чому ми так дивуємося, довідавшись, що скінченний світ?
До кінця світу ще багато часу, – думав Стократ. – Поки ще вона подорослішає. Поки ще постаріє. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпеці, і щоб ніколи нічого не боялася, і щоб її любили…»
Він ішов, уперше відчуваючи полегшення, і не замислювався про те, що доля не відкривається нікому.
Навіть тим, хто вершить долю Світу.
