Текст книги "Стократ"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
– Стежка, – прошепотів Джміль. – Я по стежці… короткій.
Цей чоловік мислив куди швидше за покійного торговця Східця:
– Не найкращий день, щоб ходити короткими стежками. Я вже було подумав, що тебе вбили.
Попереду, куди вела дорога, замерехтіли вогні, почулися голоси й кінський тупіт.
– Зустрічай батька, – так само уривчасто велів незнайомець. – Кінь під скривавленим сідлом – не найкращий вісник, правда?
* * *
Остаточно споночіло. Двоє тіл лежало посеред двору під рядном. Ще двоє – збоку, без накриття. Хазяїн трактиру, високий блідий чоловік, стояв над ними з ліхтарем, то піднімаючи світло, то опускаючи, наче досі не наважуючись повірити очам.
– Твій син витримав іспит, але його не взяли вчитися далі, бо він не з Макухи.
Хазяїн одірвав погляд од убитих розбійників. Подивився на Стократа, насупився, намагаючись зосередитися:
– Не взяли?
– Князь велів не брати прийшлого.
– Князь… – хазяїн знову подивився на трупи.
Його дружина стояла, вчепившись у меншого сина. На Джмелевому лиці засохла чужа кров. Два його брати повернулися зі смолоскипами, ведучи за вуздечки коней.
– В’юки тут… Усе ціле…
– Ціле, – повторив, мов заведений, хазяїн трактиру. – А ти… Стократе… де ти тут узявся?
– Не цілий же вік мені жити в Макусі. Я бурлака, якщо пам’ятаєш.
– Бурлака, – хазяїн закусив губу, прагнучи покласти край нав’язливій грі в луну.
– Але Джміль витримав іспит, і хто завгодно може це підтвердити.
– Батьку, – старший хазяїнів син зупинився поруч. – Ми… ще одного знайшли.
– Ще одного? – хазяїн здригнувся.
Середній син, сопучи, затяг у двір рядно. Каблуки лежачого в рядні залишали борозни на чорній землі.
Стало тихо.
Цей розбійник умер останній: Стократ його ледь не впустив. Догнав у напівтемряві, незвично швидкого й спритного, і зупинив, не гукаючи, не глянувши в лице…
– Це лісовик, – сказав старший син.
Стократ узяв у нього смолоскип.
Лежачий був худий і невисокий на зріст, і, мабуть, молодий. Повіки його заплющених очей були пришиті до щік вигадливим тонким швом.
– Ще ніколи не бачив лісовиків, – зізнався Стократ. – І часто вони йдуть у розбійники?
* * *
Дім, де він виріс, заслінка груби, столи й підлога, запах диму й вогкого дерева, – все, чим він жив у колишні спокійні роки, обволікало Джмеля, притупляло біль і проганяло страх. Він повернувся додому, і все, що сталося сьогодні ввечері, відсунулося й поблякло: смерть купця і його погонича, сокира, що летіла в голову, відрубана рука, що вчепилася в топорище…
Однак усе, що було в ці вісім місяців, відсунулося й поблякло теж: учнівство й життя в чужих людей, солоні таблички і вправи для чутливості язика, нарешті, надія стати майстром-мовознавцем. Джміль наче враз помолодшав, ніби життя його повернулося назад, до роздоріжжя, й пішло геть іншим шляхом.
Мати нагріла води й скупала його, наче маленького. Їй було байдуже і до мертвих розбійників, і до лісовика: менший син повернувся додому, у цьому був єдиний сенс і цінність дня. Вона була така ласкава й діловита, що Джміль зрозумів: мати ніколи й не вірила, що він досягне успіху в мовознавстві, його провал був для неї питанням часу.
– Ти весь подряпаний, ой-ой… А чого такий синець на спині?!
– Це я торбу погано склав… Кам’яна пляшечка весь час впивалася…
– Кам’яна? Що за штуки, з каміння пляшки робити – дурість!
Вона вилила ківш води йому на голову. Відчуваючи, як тече по лицю тепла вода, Джміль здригнувся – згадав загибель торговця Східця.
У Макусі ще не знають. Пундик ще не знає, що його батько нікому більше не покаже ні своєї пихи, ні гордості. А хтось же ж має принести цю звістку в Макуху…
«Тільки не я, – подумав Джміль і одночасно зрадів і засоромився. – Я не вчитимуся далі, зате мій батько живий…»
Батько й бурлака на ім’я Стократ розмовляли в обідній залі, і в порожньому трактирі якось дивно глухо звучали їхні голоси.
* * *
– Виходить, ти все-таки чаклун.
– Я бурлака.
– Чаклун-бурлака, – хазяїн трактиру ніяк не міг зупинити важкої голосної луни, що звучала в ньому десь усередині й змушувала повторювати вже сказані слова.
– Хоч би й так.
– І ти не просто проходив мимо.
Стократ зітхнув:
– Та й ти не просто так сидів у себе в трактирі й чекав проїжджих.
– Що? – хазяїн різко підняв голову.
Стократ дивився йому прямо у вічі.
– Наклеп, – хрипко сказав хазяїн трактиру. – Я людина… надійна, у мене ліцензія від князя… стільки років на одному місці, мене всі знають… А ти бурлака, ти… про тебе таке кажуть, що…
Він замовк.
– Поділили здобич і розійшлися в різні боки, – задумливо сказав Стократ. – Хтось пропав і вмер, хтось вижив і далі чинив розбій, хтось на свою частку вибився й побудував млина… чи трактир, наприклад. І пішло інше життя: сім’я, діти, господарство. Але коли раптом з’являються колишні дружки, як їм відмовиш?
– Наклеп, – прошепотів хазяїн, і голос його з хрипкого став сиплим.
– Півроку тому – були ті самі чи інші?
– Не знаю. Ти мене не забалакуй… чаклуне.
Стократ кивнув:
– Так. Допитати б їх, та пізно. Хоча…
Він витяг з піхов меча.
Хазяїн трактиру відсахнувся разом з важким кріслом, на якому сидів:
– Ти…
Й одразу вмовк. Клинок у Стократовій руці тьмяно світився, наче вузьке віконце в ледь освітлений, хиткий світ. Там, усередині, ворушилися тіні, наче водорості на дні.
– Придивися, – Стократ простяг клинок трактирникові, руків’ям уперед.
– Ні, – той сховав руки за спину.
– Придивись, хто там усередині. Може, когось упізнаєш…
– Ні!
– Дарма, – Стократ підніс клинок до очей, і на його лице впав синюватий відблиск. – Мій меч не те що любить убивць… Він просто забирає їх собі.
Трактирник видав горлом свистячий звук.
– Ось три душі, – продовжував Стократ. – Дві зрозумілі, як стерво, тупі й смердючі – кінчені. Третя неясна якась, хоч теж ясно – душогуб… От як лісовик міг зв’язатися з розбійниками? Я так зрозумів з розповідей, що лісовики ніколи не водилися з людьми.
Трактирник важко дихав, не торкаючись лоба, не витираючи поту, узагалі не ворушачись, наче жук, що прикинувся мертвим.
– Ти давав їм притулок? Годував? Ти знав про їхні плани? – м’яко спитав Стократ.
– Не знав, – глухо сказав трактирник. – Косий Бурдюк – він дев’ять пудів важить… важив. Ти його бачив, ми його тягли… Він убивав одним пальцем. Отак, тицьне пальцем у скроню…
– Торговець Східець був у Макусі не з останніх людей, – Стократ дивився у свій клинок, як дивляться у вогонь. – Високо піднявся, може, навіть занадто високо. Гарна здобич, ласа… Чого з ними був лісовик?
– Я не знаю. Я просто хотів жити, чаклуне, у мене діти…
– Вони знали?
– Ні, – трактирник підняв голову. – Діти ні при чому. Дружина теж.
– А трактир на які гроші збудований?
Трактирника почало трясти, й видовище це було моторошне: він був чоловік небоязкий, досвідчений. Услід за ним задрижав стіл і, здається, здригнулися стіни, наче весь трактир затрясся, раптом усвідомивши свою приреченість.
– Тоді ви розділили здобич і розійшлися, – Стократ приплющив очі, ясно уявляючи собі роздоріжжя й мовчазних розбійників, що йдуть у різні боки. – Багато років тому, і був ти молодий, як твій старший син тепер… Багато тобі дісталося? Чимало, видно…
Тихо скрипнули сходи. Хтось легкий, обережний зупинився на верхніх східцях і постукав, як у двері, по поруччю – питаючи дозволу зайти.
Трактирник завмер.
– Спускайся, Джмелю. – Стократ одним рухом увігнав меча в піхви. – Чого не спиш?
* * *
Він докладно розповів братам, що сталося в лісі. Навіть після розповіді – не кажучи вже, що сам це пережив, – спати не хотілося.
Брати були старші за Джмеля на три й чотири роки, і все життя, скільки він пам’ятав, водилися більше між собою і вважали молодшого шмаркатим малям. Тепер вони його слухали, роззявивши роти, і Джмелеві привиділася в їхніх поглядах повага, але вони майже одразу забули про нього й почали сперечатися про розбійників, про мечі й сокири, і розповідати одне одному, як кожен з них легко міг перемогти горлорізів.
Джмелеві дуже хотілося поговорити з ними про своє навчання, про мовознавство, про таємні смаки на бенкетах сліпих лісовиків. Але, слухаючи братів і згадуючи розмову з матір’ю, він дедалі ясніше розумів, що мовознавство не цікавить тут навіть мишу в запічку, і що зарозумілі плани треба забути якнайскоріше.
Він вийшов, а брати й далі сперечалися. Він пройшов повз порожні гостьові кімнати, сам не знаючи, навіщо й куди йде по такому знайомому рідному дому; вихід на сходи загороджувала важка запорошена завіса – коли в трактирі були гості, вона глушила шум, що долинав знизу. Тепер вона заглушала голоси – унизу розмовляли Стократ із батьком.
Джміль прослизнув крізь завісу легко, як запах – тканина ледь гойднулася. «…чимало, видно», – сказав унизу Стократ. Джміль злякався, що ненароком підслухає чужу розмову, і стукнув по поруччю – зараз скаже батькові, що захотілося пити, що спустився по воду… Він і справді відчув спрагу.
– Спускайся, Джмелю. Чого не спиш?
Він пам’ятав звук кожної сходинки. За вісім місяців майже нічого не змінилося – тільки третю зверху батько, схоже, зміцнив. Будинок був збудований добротно, з доброго дерева й багато років уже стояв, лише поскрипуючи східцями й не потребуючи особливого ремонту.
– Я просто хотів води, – Джміль зупинився внизу сходів, несміливо подивився на батька – той був дуже блідий, на лобі краплинами виступив піт. Видно, через загибель торговця Східця ніяк не міг оговтатись.
– І мені налий, будь ласка, – кивнув Стократ. Джмелеві здалося, що його очі слабко світяться в напівтемряві, але це, звісно, через те, що в них відбивається вогник тьмяного ліхтаря на столі.
Джміль мовчки пройшов до діжки з водою, зачерпнув ковшем, узяв з полиці два кухлі. Наповнив перший і поставив перед Стократом; він змалку прислужував гостям, звична дія знову підказала йому, що ніякого навчання не було, що життя повернулося до роздоріжжя.
Стократ подякував кивком.
– Твій син талановитий, – упівголоса сказав він батькові. – Я бачив, як він пройшов випробування. Цікаве це мистецтво, скажу я тобі, і дуже важке.
Джміль, не стримавшись, подивився батькові в лице. Йому дуже хотілося побачити там… гордість. Хоч би тінь. Задоволення з того, що сина похвалили. Але батько сидів блідий, не витираючи поту, і, здавалося, взагалі не чув гостевих слів.
Джміль налив води собі й напився. Сполоснув кухля, поставив на полицю. Батько й далі нічого не казав, і це було дивно, навіть страшно.
– Поспи, – сказав Стократ. – Уже скоро світанок.
Він так і не торкнувся кухля, що стояв перед ним.
Джміль хотів сказати батькові, який щасливий бачити його живим і здоровим – бо розбійники, що хазяйнують на дорозі, могли добратися й до трактиру. Він хотів розповісти, як Стократ урятував йому життя. Хотів попросити прощення за те, що так і не став майстром, хоч обіцяв.
Але порушувати мовчанку, що висіла над порожніми столами, забракло духу. Він невиразно щось буркнув, нахилив голову й повернувся нагору. Важка завіса зімкнулася за ним.
Він не чув, як унизу Стократ сказав мовчазному, блідому, мокрому трактирникові:
– Заради нього я тебе не зачеплю. Хоч ти теж убивця.
* * *
До світанку лишалися хвилини. Небо дедалі світлішало, і Стократ спішив. Він задумав виїхати ще до того, як зійде сонце, але, перш ніж їхати в Долину, треба було зробити дуже важливу справу.
Він недовго шукав стоянку розбійників. Знайшов прив’язаних коней під навісом. Легко відшукав схованку, але порожню. Скоріше за все, були ще схованки: десь же осіли гроші, забрані в купців з Долини всього кілька днів тому. Довше не затримувався: знайдеться, кому тут понишпорити, а трактирник навряд чи посміє приховати від князя хоч монету…
Він сів на камінь, що раніше служив, очевидно, кріслом для ватажка на ім’я Косий Бурдюк, того самого, що «вбивав пальцем». Витяг меча. Світло клинка зробилося яскравішим, туманні фігури всередині заворушилися, наче хотіли роздивитися Стократа – хоч у жодної не було очей.
Лісовикова душа трималася окремо від інших пійманих душ. Стократ придивився; цей мертвий був вигнанцем. Давно. За що плем’я відреклося від нього і як йому жилося у світі, де всі говорять і бачать, але ніхто не вміє смакувати?
– Жаль, – сказав Стократ уголос. – Та що ж удієш.
Він підвівся, ногою збив кору з трухлявого пня, оголивши поселення білястих личинок. Торкнувся вістрям меча гниючої стінки:
– Ідіть.
Дві розбійницькі душі легко впали з клинка, потонули в безформних маленьких тільцях. Нагорі, у кронах, залопотіли крила: прокидався зголоднілий за ніч ліс.
– Отже, така доля, – сказав Стократ, хоча ніхто його й не чув.
Повагавшись, він одійшов убік і встромив меча в землю при корінні молодої ялинки:
– Іди.
Душа лісовика-вигнанця пішла в дерево. Стократ сам не знав, чого він виявив до чужинця таку милість.
Він одв’язав полонених коней, зголоднілих, наляканих, і швидким кроком повернувся до трактиру.
* * *
В обідній залі господиня накрила на стіл. Трактирник, досі блідий, з червоними плямами на щоках, непорушно сидів над повною тарілкою. Втім, особливого апетиту не було ні в кого; старший син їв за шинквасом не сідаючи, середній сидів коло матері, Джміль мовчки розносив хліб. Коли Стократ зайшов, легенько стукнувши у двері, всі обернулися одночасно.
– Я там коней привів, треба нагодувати, – він недбало кивнув через плече. – Гарні коні, видно, тих нещасних з Долини…
Трактирник нервово стис ложку.
– …І зберіть мені клунок у дорогу, – продовжував Стократ. – Хліб, сир, копчене м’ясо. Заплачу, зрозуміло.
Хазяїн ледве встиг приховати непристойну радість:
– І куди ти?
– У Долину, а то ж куди.
Стократ сів скраю.
– Нам би мерців вивезти, – нерішуче сказала жінка. – Страшно дуже…
– Пане, – зненацька сказав середній трактирників син, не зводячи зі Стократа захопленого погляду. – Дозволь подивитись на твій меч!
Трактирник захлинувся й застиг, вирячивши очі, поволі червоніючи, наче рак в окропі. Старший дивився з-за шинкваса, під удаваною статечністю ховаючи цікавість.
Стократ усміхаючись витяг меча з піхов. Клинок був чистий, як і має бути щира сталь. Старші трактирникові сини, зачаровані виглядом прославленої зброї, не звернули ніякої уваги, що батько їхній трохи не вмер, вдавившись кашею.
Дружина швиденько постукала трактирника по спині. Джміль стояв, тримаючи перед собою тарілку з хлібом, дивлячись не на меч і не на батька, а на Стократа.
Раптом у дворі загавкали собаки. Застукали копита. Жінка схопилася:
– Гості приїхали!
І кинулась до дверей, але двері розчинилися перед нею самі. Жінка позадкувала: в одвірку стояв стражник з Макухи, із запаленими очима, блідий, дуже злий.
– Агов! Трактирнику! Що тут у вас? Що за трупи?!
Оце князь, подумав здивований Стократ. Таємні спостерігачі? Голубина пошта? Чи, враховуючи нічний час, совина? Щоб до ранку прибути на перевал, треба виїхати з Макухи раннім вечором, а краще після обіду, а ще краще їхати зранку, бо нічна поїздка по Білій дорозі може закінчитися на дні ущелини, на гострому камінні…
Трактирник почав пояснювати про розбійників, причому вигляд у нього був такий розгублений і наляканий, що підозрювати в ньому спільника було просто смішно. Тим часом стражників у обідній залі було вже четверо, і всі вони, судячи з вигляду, подолали свій шлях уночі і в поспіху.
– Купець, значить, – сказав, наче виплюнув, старшина дозору. – Доторгувався Східець… Ну та й розбійники, хай їм, полягли, це добре, трупи треба звезти вниз, може, впізнають кого… А ти, – він раптом обернувся до Джмеля, який так і не випустив тарілки з хлібом, – про тебе є спеціальний князівський наказ: тебе терміново доставити в Макуху.
– Мене?
– Його?
– Джмеля-а?
– Що сталося? – нарешті спитав Стократ.
– Що треба, – пробурмотів стражник, але, обвівши поглядом обличчя, все-таки не промовчав: – Прийшло повідомлення від цих… лісовиків поганих, прислали князеві якесь своє вариво. Майстер-мовознавець його сьорбнув – і помер у ту ж таки мить!
Джміль упустив тарілку. Глина розкололася, чорні скалки розляглися віялом на підлозі.
– А тому збирайся, хлопче, – стражник був похмурий, мов чорна хмара. – Немає більше в Макусі мовознавця, а цей, Пундик, хай йому, з переляку весь у соплях сидить… Лісовики дроворубів обстріляли. Двох привезли ледве живих, поколотих, у третього стріла вухо збила. І не зрозуміло, що відбувається, сучком їм у дупу, і чого ждати, с-сучком, сучком…
– Я зараз, – тихо, але виразно сказав Джміль. – Я зберуся. Зараз.
Він нахилився й дуже швидко став збирати хліб. Більше в кімнаті ніхто не рухався: трактирник важко дихав, дружина його стояла, заламавши руки, і завмерли старші сини.
– А про мене князь нічого не казав? – запитав Стократ.
– Про тебе? – здивувався начальник варти. – А навіщо ти нам потрібен? Їдеш у Долину – то й їдь собі…
– Розпорядження твої засунь собі у вухо, – м’яко сказав Стократ. Стражники одночасно ворухнулись, як торкнута вітром трава, але одразу, перехопивши його погляд, завмерли.
Піднімаючись, він люто розтяг губи:
– Хазяїне! Коней нам свіжих!
Усі в цю мить дивилися на нього, і тільки Джміль – без страху.
* * *
Удруге за кілька днів Джмелеве життя круто повернулось. Якщо не зважати на той момент, коли воно висіло на волосині.
Стократ узяв його до себе в сідло. Першу частину шляху, рівну, здолали легко й незабаром опинилися на місці вчорашнього побоїща. За ніч кров усоталася в землю, але кляті мухи, кружляючи над стежкою, дзвеніли настирно й нудотно. Джміль судомно ковтнув. Стократ торкнувся острогами коня, і той перейшов на рись.
Проминули те місце, де Джміль зустрів торговця. Проминули потаємну стежку; Джмеля погойдувало в сідлі, і погойдувався світ навколо: мальовнича прірва праворуч. Стрімка стіна, поросла чагарями, – ліворуч. Потихеньку почали злипатися очі.
– А тепер, – сказав Стократ упівголоса, – розкажи мені все, що знаєш про лісовиків. Це дуже важливо.
– Я небагато й знаю…
– Просто відповідай. Як вони себе називають?
– Вони? Люди…
– У них немає спеціального слова… смаку, щоб виділити своє плем’я з інших? Деревні, лісові… щось такого роду?
– Ні. Вони кажуть… вони смакують про себе – «люди».
– А ми тоді для них хто? Як вони нас називають?
– Чу… чужі, – Джміль затнувся. – «Без’язикі».
– Хто в них править? Князь, правитель – хто?
– Називається «вождь»… У них є кілька родів, значніші й простіші, вождь – такий важливий дід… здається.
На вузькій і крутій ділянці дороги Стократ спішився, залишивши Джмеля в сідлі, і пішов поряд, ведучи коня за вуздечку. Стражники догнали їх і тепер їхали позаду, дотримуючись шанобливої відстані. За стражниками, відставши, тяглися старші Джмелеві брати з сумним вантажем – тілом Східця.
– Вони, виходить, люди, а навколо без’язикі чужинці, – замислено проказав Стократ. – Слухай, а як вони думають? Якщо в них немає слів?
– По-моєму, так само, як ми. Тільки… язиком.
– Отак?
Стократ висунув язика, витріщився на його кінчик, скосивши очі. Джміль, хоч який був змучений, засміявся.
– Так, повеселішав, уже краще… А що в них за зброя, крім луків?
– Ще метальні ножі… Усяке. Вони хороші мисливці… Ще отрути.
– Отрути – це погано, – пробурмотів Стократ. – Раніше вони ніколи не намагалися отруїти послання?
– Що ти!
Стократ замовк, про щось міркуючи. Дорога стала рівніша й ширша. Стіна зліва відступила, даючи місце низьким кострубатим соснам. Сонце визирнуло й відкрило Білу дорогу чи не всю – кручений шнурок жовтувато-молочного кольору.
– Ти кажеш, вони мисливці. Що, на полюванні, щоб терміново покликати товариша, вони несуть йому питво?
– Ні! Розумієш, вони ж не глухі. Вони можуть перегукуватися по-пташиному, наприклад. Повторювати звірині звуки. Щоб сказати «Привіт, це я» або «Подивися праворуч» – самого свисту вистачить. Але вони не називають це «мовою» і не вважають розмовою, гідною людини.
– Гм.
– А «мовою» вони називають тільки те, що можна покуштувати язиком… Посмакувати. Це гідно людини. У них є цілий ритуал для бесіди – коли двоє сидять, і перед кожним спеціальний прилад, щоб обмінюватися смаками. Потім настанови – коли один готує смаки, а багато інших смакує. Майстер розповідав, є ще пісні, поеми…
Джміль затнувся. Він не міг журитися за майстром. Повинен був журитися, але не почував скорботи, а тільки гіркоту.
– Поеми? – обережно здивувався Стократ. – Пісні?
Джміль зітхнув:
– Будь-який сенс на воді або на вині, або на жирі – це просто послання. А вкласти сенс у їжу – це вже пісня. Наступний щабель мистецтва.
– Тушковане м’ясо, – мрійливо проговорив Стократ. – З підливою… і травами. Я відчуваю цей смак… Але не чую пісні. Тільки втіху для шлунка.
– От за це вони, власне, і зневажають людей. – Джмеля на секунду перестало хилити в сон. – Майстер розказував – у них у давні часи бували довгі бенкети… де всі одночасно смакували щось героїчне. І до кінця бенкету знали й почували більше, ніж на початку.
– Героїчне? – зацікавився Стократ. – Про що ж?
Джміль відвернувся від прірви, щоб не закрутилася голова.
– Про подвиги. Про воїнів… Про те, як хтось гине, а інший в останню мить приходить на допомогу і всіх рятує.
І замовк, уражений невідповідністю: він, що жодного разу в житті не тримав меча, – і пишномовні мрії про доблесть.
– Воєнна доблесть – це добре. – Стократ ішов легко, його чоботи, здавалося, ледь торкалися крутої, нерівної, кам’янистої дороги. – Тепер скажи мені: з ким вони воювали? Коли? Хто переміг?
– Я не знаю! Це ж хтозна-скільки років минуло! Майстер казав, що в них були війни між собою, потім ще з людьми, тоді, раніше, коли про Макуху й не чули. А потім їм набридло воювати, вони пішли до себе в ліси й відгородилися від усіх. Їм нічого не треба – усе в них є, ліс, вода, дичина… От тільки буряки люблять. На буряки найохочіше міняють свій ліс.
Дорога вийшла на новий закрут. Уперше з’явилася внизу Макуха – найвищі будинки, князів дім та вежа, лісові склади й тартак, широка дорога до пристані…
– Скажи, отруєне послання – що це може означати? – тихо запитав Стократ.
– Війна, – Джміль говорив ледве чутно, так, що шелест дрібних камінців під копитами коня заглушив його слова. – Отруїти посланням – це… принизити. Обізвати брудною твариною. Не просто вбити, а…
Він замовк. Увесь жах становища відкрився йому тільки тепер: майстер мертвий. Немає гіршої звістки, ніж отрута в посланні. Ніхто в Макусі цього не розумів, ніхто не знав звичаїв лісовиків так, як знав їх Джміль.
Стократ заглянув йому в лице, знизу вгору:
– Чого притих?
Джміль мовчав; Стократ торкнувся його руки.
– Не бійся.
Джміль знизав плечима.
Стократ мовчки заскочив у сідло за його спиною, і кінь перейшов на рись. Джмелеві довелося міцніше зціпити зуби.
* * *
Вулиці Макухи пропахли страхом і злістю. Робота зупинилася. Діти сиділи по домах; коло помосту зібралися чоловіки, майже всі при зброї. Стократ вчасно помітив юрбу попереду й обігнув майдан кружним шляхом.
Він чудово уявляв собі, що станеться через кілька хвилин, коли на майдан прибудуть стражники з тілом Східця. Треба було поговорити з князем якнайскоріше – перш ніж перед домом зупиниться процесія озлоблених людей, що несуть жертву на руках і спрагу помсти в горлі. А те, що Східця припишуть до числа колишніх і майбутніх жертв лісовиків, Стократ не сумнівався.
Він клацнув язиком, і кінь помчав по напівпорожніх вулицях, мов скажений. Джміль охнув і помаленьку почав сповзати на бік.
– Тримайся.
Стократ спинив коня перед будинком князя, зістрибнув і підхопив хлопчика за мить до падіння:
– Ходімо.
Стражники, що чергували коло входу, заступили було дорогу:
– Пане, ви в покоях правителя, віддайте меч!
Стократ не дивлячись витяг з піхов клинок, і всі четверо розступилися, наче тісто під ножем.
* * *
Джміль ніколи не переступав порога князівських покоїв. Панелі з рожевої сосни, різьблені картини, що зображали полювання та битви, здалися йому зненацька грубими. Рожеве дерево з часом набуло неприємного м’ясного відтінку; Джміль опустив очі, щоб не спіткнутися об який-небудь поріг, щоб не попасти чоботом у складку плетеної циновки, і з сумом подумав, що за сліди на такій підлозі його, мабуть, покарають.
Стократ знав, куди йти. Джміль ішов за ним, як лоша на прив’язі. Величезний будинок глухо шумів, наче вітер у димарях, у цей шум впліталися схлипи й тонкі завивання. У передньому покої виявився Пундик – він стояв навколішки й ридав, не витираючи сліз і соплів, скорчившись, майже торкаючись лобом блискучої дерев’яної підлоги, але це були поки що сльози не горя, а страху.
– І тебе, – голосив він, побачивши Джмеля, – і тебе теж… усіх нас потруять…
І завив; Джмелеві здалося, що Пундик, як завжди, грає, зображаючи тепер маля: ану ж пожаліють дитину.
Він сповільнив кроки, розуміючи, що треба сказати, сказати хоч щось осиротілому Пундикові – але Стократ поклав йому руку на плече, важку й тверду руку, яка не допускає заперечень, і провів уперед, до закритих різьблених дверей. Легко стукнув кісточками пальців – прямо по лобі зображеного на дверях воїна, штовхнув двері й зайшов; князь стояв коло вікна й дивився трохи роздратовано – начебто чекав Джмеля й Стократа, давно чекав і вже втомився через їхнє запізнення.
– Поспішали, – сказав Стократ з порога, наче вітаючись. – Чули.
Князь подивився на Джмеля. Потім знову на Стократа й знову на Джмеля, наче щось вирішуючи.
– Вийди, – тихо сказав Стократ. – На хвилину.
Джміль повернувся за двері з вирізьбленим на них воїном.
Щільно причинив за собою важку стулку. Пундик так само стояв навколішки, дивився на нього знизу вгору зовсім сухими, тверезими очима:
– Він тільки губи помочив і зразу весь почорнів, як у вогні. І впав. Ні слова не промовив! Чорний, як головешка! Зуби вишкірив! Я більше ніколи, ніколи в житті не візьму… нічого від лісовиків, ніякої їхньої посилки! Нехай мене хоч ріжуть, хоч патрають – я в рот ні краплі не візьму!
– Дірявий човен далеко не попливе, – пошепки сказав Джміль.
– Що? – Пундик зморщив лице. – А… Та він нам тоді, на випробуванні, чистої води дав, обом. Тільки ти дурень. А я згадав, як він нас учив ще навесні: якщо зовсім не можеш прочитати – збреши що-небудь. Майстер брехню розкусить, а простак повірить, так відрізниш розумного від простака… А ти, дурень, забув. А я згадав… Це проба на розум, ти не збагнув? Хоч користі з того розуму… Хай воно все горить, ти як хочеш, а я все це бачив, ба-чив, на власні очі, ото він тільки губами торкнувся… наче листок, згорів, на льоту, поки падав – одна головешка лишилася…
Джміль дивився, як він голосить, і думав про Східця – як він упав з коня. Треба було розкрити рота й сказати – твого батька вбили.
Але Джміль мовчав.
* * *
– Їх було троє, – сказав Стократ, відповідаючи на непоставлене питання. – Наживку з’їли перш, ніж я втрутився.
– Наживку, – князь поводив рукою по щоці, торкнувся нігтем щетини. Різко обернувся: – Чого прийшов? Доповісти? Не вірю. По нагороду?
Він вийняв з шухляди й лунко впустив перед Стократом гаманець на шкіряному шнурку:
– Твоє.
– Дякую, – Стократ без церемоній сховав гроші в кишеню. – Як це було? З мовознавцем?
Князь міркував кілька секунд. Він був людиною рішучою і швидкою на дію, але якщо йшлося про речі прості й зрозумілі, такі, як бійка.
– Від лісовиків прийшло послання. Не у свій час, але так буває часто. Іноді вони міняють плани вирубки – якщо, наприклад, посуха або навпаки повінь, або якщо їм щось у голову стукнуло.
– Тобто запалили вогонь у маяку, дозорці побачили й прийшли по глечик?
– Саме так. Вогонь горить – дозорець приходить і бере напій. Бігом приносить мені, я викликаю майстра. Діло було по обіді, ближче до вечора.
– До заходу сонця? – швидко запитав Стократ.
– Далеко до заходу… А що?
– Та так. – Стократ перевів подих. Йому здалося дуже важливим, що смертельне послання прибуло раніше, ніж лісовик-вигнанець загинув од його меча. – Кажете, прийшов майстер…
– Прийшов і привів свого шмаркатого учня, Пундика. Узяв глечика, понюхав питво, налив у срібну ложку – красувався заради учня, а так він, бувало, з глека куштував… І щойно губами торкнувся – так і впав.
– Нічого собі, – сказав Стократ.
Князь кивнув:
– Так… Тут би зачаїтись, але все зіпсувало це щеня, Пундик. Як заверещить, як вискочить, аж смуга лягла… Через хвилину всі вже знали, що сталося – і почалось! При заході сонця обстріляли лісорубів – а я маю небезпідставний здогад, що лісоруби напали на тих перші…
– Навіщо?
– Бо все гуде – війна! От вони зі страху чи з дурної відваги наскочили на лісовиків, а ті й відповіли. Добре хоч стріли не отруєні!
– І що тепер?
Князь хитнув головою. Узяв зі стола дзвіночок і струснув, як склянку з ліками. Не встиг стихнути дзвін – зайшов Очі-й-Вуха, сумний і постарілий.
– На майдані галасують, – прошелестів радник, мигцем глянувши на Стократа. – Щойно привезли Східця. То вони чогось подумали, що нашого купця теж лісовики…
– Дурники, – пробурмотів князь.
– Варта готова, – Очі-й-Вуха приплющив напівпрозорі білясті повіки. – Якщо послати по підмогу в Праву й Ліву руки, то можна й ударити по них… Що їхні стріли? Проти стріл щити є. А от проти вогню в них захисту мало… – Він розплющив очі й подивився на князя прямо, наче знущаючись: – Так вони кажуть, варта, наші орли. Дурники, але з мечами, а де розумних узяти?
– А що лісовики?
– Зачаїлися. На заставі пости… Що робити, ясновельможний?
– Іди до наших, – уривчасто звелів князь. – Іди, вони зараз припруться з майдану сюди, ще й мертвого Східця з собою притягнуть. Іди, скажи їм… придумай, що. Але щоб сьогодні вони були по домах, і завтра теж, а зранку подивимося…
Очі-й-Вуха скептично похитав головою:
– Щоб думати, ясновельможний, маємо часу тільки до ранку. Та й то… якщо лісовики раніше не прокинуться.
І вийшов у потаємні двері.
– Та це ще не все, – сказав князь, провівши його очима.
Стократ напружився.
– Уночі друге послання виклали. Розвели вогонь… Дозорці не брали до самого світанку – стріл боялися. Потім усе-таки загородилися щитами й узяли. Принесли мені… А що в цьому посланні – хто мені скаже? Може, ти?!
– Не буду нізащо, – Пундик дивився на князя знизу вгору, губи його тряслись, але очі дивилися твердо. – Я ніколи не буду, я не вчився, я нічого не вмію. У мене ніс забитий. Я нічого не знаю. Я не буду, і рота не розтулю, і все одно нічого не зрозумію!
На столі в князя стояв простий глиняний глечик – Джміль бачив такі тисячу разів. Це був звичайний посуд лісовиків, у ньому вони передавали всі свої послання.
– Та зрозумієш, – ласкаво сказав князь. – Я зараз нагая візьму, і все ти зрозумієш, шмаркач.
– Хоч ріжте! – Пундик підвищив голос. – А-а-а!
З-за вікон йому відповів галас юрби: люди з’явилися до князя, вимагаючи захисту. Вимагаючи рішення. Вимагаючи негайних дій.
Князь перевів погляд на Джмеля. Той глибоко вдихнув – та так і залишився стояти, не зводячи очей з глечика.
