Текст книги "Стократ"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
Стократ узяв у руки кубок. Рожева сосна, якщо її правильно обробити, стає прозора. Тіна, пригадав, розповідала про це довго й докладно, і Стократ цокав язиком, гладячи пальцями її дерев’яні сережки – і палаючі мочки вух.
– Що про мене балакають? – повторив він, крутячи в руках князівський кубок.
– Що ти один можеш… покласти десятьох? Озброєних? Один?
– Добра робота, – Стократ повернув кубок. – І ви вірите чуткам?
Князь роздратовано грюкнув кубком об стіл:
– Хто його знає… Ми тут майже на краю світу, з лісовиками живемо поруч, тут не схочеш – а почнеш вірити в усяке…
– І що, миритеся з лісовиками? – Стократ боявся, що в голосі його занадто промалювалася цікавість. Він був майже певен, що розмова з князем так чи так торкнеться лісовиків, і туманні розмови про «покласти десяток» матимуть продовження.
– Миримося, – крізь зуби кинув князь. – Вони тварюки спокійні, ні з ким, крім нас, не водяться, а ми в них беремо ліс за смішну ціну… Я про інше. Перевал тутешній знаєш?
– По дорозі сюди я там ночував.
– Ага… Місце недобре.
– Я нічого такого не помітив.
– Ага, – крізь зуби повторив князь. – Розбійницьке місце. Торговці, он, петицію принесли, – він стукнув пальцем по жовтому сувою на столі. – Письменний?
Не відповідаючи, Стократ розгорнув сувій. Написано було середньо-західною говіркою, «як чується – так і пишеться», у три рядки всього: «у князя торговельна Макуха просить заступництва од розбійників-душогубів три каравани вже порізали всі бояцця в місяць білої зорі торгівля стане». І стовпчик підписів.
– У місяць білої зорі, – Стократ поторкав твердий краєчок сувою. – Коли ж це було?
Князь роздратовано висмикнув сувій у нього з рук і кинув на стіл.
– Півроку тому, – сказав він уривчасто. – Я тоді з вартою з’їздив на перевал… Нікого не бачив. Але грабувати перестали.
Він обійшов навколо стола, став навпроти Стократа, вперся в стільницю кісточками пальців:
– На тому тижні знов убили три душі. Не наших, з Долини. Їхали до нас у торговельній справі. Горлянки поперерізали, гаманці забрали… Ну добре, грабуй, а горло різати нащо?!
– Щоб потім не впізнали, – сказав Стократ.
– Отже, з місцевих…
Князь помовчав. На похмурому лиці був написаний повний звіт про його почуття: він довго не хотів вірити, що розбійники на перевалі належать до числа його підданих і що його, князя, відповідальність за лиходійство таким чином подвоюється.
– Вони були озброєні? Ті, кого вбили? – допоміг йому Стократ.
– Так. Торговець з Долини їхав з грішми, з ним два охоронці в панцирах, з мечами. Їх порізали, як курчат.
– Як ви довідались?
– Ет, не має значення, – князь сів у високе крісло. – Я, може, не з золотого трону й армії не воджу, але в Макусі я князь і свою роботу знаю… Довідався та й годі. Ще на тебе, було, подумав…
– На мене?!
– …Але тих розбійників було троє, а про тебе кажуть, що ти завжди один. Та ще деякі прикмети… Отож з тебе я підозру зняв.
Стократ здивувався – і з милосердя показав свій подив князеві. Той одразу заспокоївся, залиснів, розкинувся в кріслі.
– А ти думав? Я не сліпий і не глухий. На своїй землі я все знаю!
– А в Макусі про це мовчать. Навіть у таверні.
– Бо діло таємне, – уривчасто сказав князь. – Недобре діло. Якщо розбійники повернулися – народ захвилюється по той і по цей бік гір, торгівля стане. А це великий збиток.
Стократ мовчав.
– І велика біда, – князь підвищив голос. – Людей отак різати, наче на м’ясо… Убивці без кари… А кого мені туди посилати? Вартового – то вони сховаються од варти. Самому їхати чи що? Га?
Він знов завмер, і тепер наважився подивитися співрозмовникові в очі.
– Добре, можу сходити, – повільно проказав Стократ. – Тільки вони до мене цілуватися не вискочать, я не купець… Де мені їх шукати?
– Шукати… – князь потер широкі долоні, дзенькнули один об один персні. – Ну…
Він поманив гостя пальцем, нахилився до його вуха:
– Самі знайдуть. Але не тебе. Один… торговець завтра на світанку їде за перевал. Сам. Ну, зі слугою… А торговець примітний.
– І ви його не попередите, – пробурмотів Стократ.
– Попереджу – то не поїде.
– А якщо його вб’ють?
– Багатьох убивають. Того, іншого… Годі вже.
– Але ви через цього плакати не будете.
– Може, й поплачу, – князь болісно посміхнувся. – Мені головне – розбійників знищити.
– Ясно, – задумливо протяг Стократ.
Князь сказав правду, але не всю. Стократ ще не знав, чи треба в цій справі оголювати приховане й пізнавати затаєне. Деякі таємниці не можна не розкрити. Деякі – краще не займати.
– Я… – князь кашлянув, – за душогубів… призначу нагороду.
– По нагороду не вертатимуся. Може, когось пришлю.
– Тобі не треба грошей? – князь прискалився. – Хоча правду кажуть: нащо чаклунові гроші…
– Нінащо, – легко погодився Стократ. – Завтра піду туди, а як щось станеться – ви дізнаєтесь.
* * *
Гультяї порозходились рано: сам торговець Східець підвівся з-за стола перший. Він удосвіта мав вирушати в справах за Гірську Стрілку, через перевал. Утім, Східець завжди вставав рано, і його домашні прокидалися раніше за всіх у селі, і торговець любив похвалитися в розмові: от чого я багатію, я ретельністю та працею багатію, а хто лінується – той сам собі деревна жаба.
– Усім спати! – оголосив Східець, з гуркотом відсуваючи важкого стільця. – Мій молодший син тепер – єдиний майстрів учень і повинен працювати, як тяглова худоба!
Невідомо, що подумав Пундик у відповідь на ці слова, але дуже скоро таверна спорожніла. Джміль, що цілий вечір пролежав на своєму матраці в кутку кухні, тихенько підвівся, щоб зжувати шматок хліба: з горя йому хотілося їсти більше ніж завжди, і в смаку житнього окрайця ввижався гіркий докір.
Спочатку він хотів покинути в таверні всі склянки й пляшечки, крихти зіль і подушечки з інгредієнтами, які перейшли до нього за вісім місяців навчання, – але стало нестерпно шкода розлучатися зі скарбами. Оце сито для просівання порошків, оце кам’яний флакон, стародавній, з нерозбірливим малюнком на гладенькому боці, оце намисто зі смоляних кульок, нанизаних на нитку. Джміль розглядав їх, відкладав і знову брав у руки, запихав у торбу і виймав. Уже Тіна закінчила прибирати, вже витерла посуд і погасила світильники. Уже стояла за вікнами глупа ніч, догорів вогонь у вогнищі, а Джміль усе сидів на краю лави, поставивши свічку в стінну нішу, і намагався вирішити, які зі скарбів можна взяти, а які доведеться назавжди покинути.
Потім загавкали собаки й одразу стихли. Тихенько відчинилися вхідні двері. Увійшов хтось високий і великий, але на диво безшумний, наче нічний звір. Здавалося, він і чобітьми ступав навмисне голосно – щоб у таверні не подумали, що він крадеться.
Збігла по сходах Тіна. Привалившись спиною до стіни, Джміль чув їхню розмову.
– Чого ж ти так пізно? Я чекала…
– Завтра на світанку йду.
– Завтра?! Ти ж хотів залишитися… ще хоч би на день…
Її шепіт і човгання віддалилися нагору по сходах. Джміль зрозумів, що в нього злипаються очі.
Тоді він зібрав усі майстрові подарунки у свою подорожню торбу, поставив її коло матраца на підлозі – й заснув.
Йому снився казан з киплячим варивом. Джміль зачерпував з казана срібною ложкою на дерев’яній ручці й підносив до губів; смак розтікався в роті, мов зоря під небесами: це була довга розповідь про чудове життя та славну смерть, розповідь з картинками, які виникали й складалися наче самі по собі. Уві сні Джміль мріяв ніколи не забути цього смаку, назавжди зберегти й переказати людям – але його вже трясли за плече, і сон вислизав, а разом з ним вислизнув і смак.
Над ним нависало Тінине лице, бліде, пом’яте, з червоними очима:
– Вставай, дурнику… Стократ вирушає на перевал, то йди з ним, чого тобі брести на дорозі самому? Вставай, скоріше!
Вона тицьнула йому окраєць хліба, замотаний у ганчірку.
Надворі було вогко й зимно, Джміль одразу ж затрясся, зацокотів зубами від холоду. Чоловік з мечем на поясі вивів з-під навісу свого коня, вже осідланого, а Тіна підштовхнула Джмеля вперед:
– Ось, поїдеш з ним, я хоч спокійна буду…
Джміль розгубився. Він цурався незнайомців. До десяти років батько забороняв йому розмовляти з чужими – взагалі, наче хлопчик був німий.
– Я сам!
– Та разом же легше! А якщо в горах ногу підвернеш, що тоді? Звірі там… Навіть купці караванами ходять!
– Та нащо я звірям? – Джміль позадкував. – Я не купець, я сам сюди прийшов, сам і назад дійду…
– Ноги зітреш об камінь, – тихо сказав приїжджий, піймавши його погляд.
Джміль дивно заспокоївся. Ніколи раніше йому не траплялося бути таким байдужим.
– Ноги зітру об камінь, – повторив він пошепки.
Приїжджий узяв його під пахви й підсадив на коня. Ніхто не підсаджував Джмеля, відколи йому минуло шість років – скрізь вилазив сам.
– Прощавай, Тіно, – тихо сказав приїжджий.
І, більше її не слухаючи, вивів коня за ворота.
* * *
Першим Стократовим бажанням було відмовити хлопчика від сьогоднішнього походу на перевал: там, де мали зустрітися купець, Стократ і розбійники, хлопець явно був би зайвий.
А потім заговорила цікавість. Хлопець тривалий час був учнем мовознавця й сам умів читати по смаку напою; можливо, він на власні очі бачив лісовиків. Піддавшись цікавості, Стократ вирішив, що хлопцеві ніщо не загрожує: і купець, і Стократ усю дорогу проїдуть верхи й прибудуть на перевал куди раніше, ніж пішохід-підліток. До появи хлопчика все буде закінчено, а Стократ, мабуть, устигне ще й прибрати на місці події.
– Ти сам коли-небудь бачив лісовиків?
– Ні. Вони чужих не люблять.
Джміль відповідав, мов уві сні, і дивився прямо перед собою, на дорогу. Стократ ішов поруч, ведучи коня за вуздечку. Хлопець сидів у сідлі непевно й не діставав до стремен.
– А хто ж до них ходить? На переговори, наприклад?
– Дозорці від князя, стражники, двоє чи троє. Коли в чаші запалять вогонь – дозорець біжить по послання. І назад так само.
– А лісоруби їх бачили?
– Їм вони не показуються.
– Лісовики, що, небезпечні? Якщо на них так зважають?
– На таких не зважати – собі ж ворогом бути. Вони бійці нівроку. І отрути в них… майстер каже, отрути в них надзвичайні.
– Їх багато?
– Не знаю. Таж не менше, ніж нас.
– Вони схожі на людей? Чи як дерева – ноги в землі?
– Та де! Люди як люди. Тільки очей немає.
– Геть сліпі? А як же вони б’ються?
– Не знаю. Кажуть, вони чують не вухами, а всім тілом.
– Як це?
– Не знаю. Я не бачив.
– Припустімо… А що це таке – їхня мова?
– Велике мистецтво.
– Та ну! А як ти, наприклад, читаєш таке послання?
– А так. «Солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час». Це головна основа, а на ній снасті: тепло й холод, гладкий і терпкий, в’язкий і легкий. І ще післясмак…
– Складно, – сказав Стократ. – А скажи, навіщо тобі мовознавство? Навіщо ти пішов учитися?
– Хочу знати те, чого не знають інші.
* * *
– …чого не знають інші.
Джміль похитнувся в сідлі й раптом прокинувся. З миті, коли приїжджий подивився йому у вічі й щось сказав… щось неважливе, якісь безглузді слова, – з цієї миті він був сонний, спокійний, сам собі чужий; за вісім місяців його багато разів питали, навіщо він пішов до майстра в науку, і всім він брехав: хочу послужити князеві, хочу вибитися в люди, хочу заробити… А правду сказав тільки тепер, у заціпенінні. І через це, мабуть, отямився.
Він сидів верхи на чужому коні, справа й зліва тяглася дорога, пустельна, вже далеко від житла. До сідла була приторочена його подорожня торба і ще якісь в’юки. Незнайомець ішов поруч, розпитуючи, і хтозна, скільки Джміль уже встиг йому вибовкати!
– Я злізу, – він злякано засовався в сідлі. Кінь питально повернув голову.
– Мене звуть Стократ, – неголосно сказав незнайомець. – Можеш мене не боятися.
– Я не боюсь!
Він ніяково сповз на дорогу. Кінь подивився осудливо.
– І торбу мою віддайте…
– Чого майстер тебе прогнав, як ти думаєш?
Джміль завмер з простягнутою рукою.
– Бо він же тебе прогнав за наказом князівського радника, – кивнув Стократ. – Але обставив справу так, ніби ти сам винен. З князем у тебе часом сварок не було?
– Насміхаєтеся, – сумно сказав Джміль. – У мене – сварки з князем… ха-ха.
– Тоді за що?
– Я чужий, – Джміль знову потягнувся по торбу. – Віддайте мої речі.
– На, – Стократ одчепив торбу од сідельної луки. – Важка. Каміння носиш?
– Золоті зливки.
– Не гнівайся на мене. – Стократ погладив коня по шиї. – Я чаклун, це так. Але шкоди тобі від мене не буде.
Позадкувавши, Джміль закинув торбу на плече. Щось тверде – напевно, кам’яний слоїк – уп’ялося в спину крізь куртку.
– Я сам по собі, з мене нічого взяти, – пробурмотів він скоромовкою. – І я нічого не боюся, чого мені боятися?
– І на майстра не сердься, – Стократ дивився на нього поверх сідла. – Він з самого початку міг вибрати цього… сина торговця. Якби розраховував на подарунки. А з князем сваритися йому не до речі.
– Чому не до речі? – вирвалося в Джмеля. – Він же єдиний майстер у мовознавстві, як без нього обійтися?
– З учнями – уже й не єдиний. А борода сивіє… Ти де ночуватимеш?
– Ночуватиму?! Я до заходу вже на перевалі буду!
І, не кажучи більше ні слова, Джміль розвернувся й поспішив по дорозі нагору.
Через хвилину його обігнав вершник. Проскакав мимо, махнувши на прощання рукою.
* * *
До перевалу від Макухи вела єдина дорога, добра, але подекуди досить-таки крута, вузька, над урвищем. Тут їздили у торговельних справах, рідше – в особистих, ще рідше забрідав дивак-мандрівник, збирач рідкісних трав або птахолов. Дорогу називали «Біла» – бо в багатьох місцях з-під землі проступав світлий іскристий камінь, гарний, але крихкий і не придатний для обробки.
Білу дорогу Джміль знав непогано: батько брав його з собою кілька років тому, коли їздив до самого князя домовлятися про податки з Високого трактиру. Тоді вони їхали повільно, з ночівлями, зупинялись коло озер, ловили кролів і вудили рибу. Та поїздка тривала три дні в один кінець і стільки ж назад; Джміль здивувався потім, коли з’ясував, що спуститися від трактиру до Макухи можна від світанку до смерку.
І піднятися майже за стільки ж – від темна до темна.
Відбитки підків незабаром зникли на білому камені. Джміль крокував, намагаючись зручніше прилаштувати на спині торбу, але вона була невдало укладена, і хоч як ти її крути, у спину весь час щось упиралося. Треба було зупинитися й перепакувати торбу, але Джміль вирішив для себе, що перший привал влаштує, як дуже втомиться, не раніше.
Ще вчора в цю пору він мріяв пройти випробування й залишитися учнем. Ще вчора він розраховував, що довгі місяці навчання – а вчився ж чесно! – не пропали даремно. Виходить, що пропали.
Незнайомець на ім’я Стократ одним словом поставив усе на свої місця. Авжеж, майстер підстроїв його провал. Якщо по справедливості, то залишитися на навчання мав Джміль, а не Пундик… Але кого хвилює справедливість?
Унизу розійшовся туман. Крізь хмари прозирнуло сонце, і стало навіть жарко. Джміль зупинився на хвилинку, щоб подивитися вниз – на величезні простори, порослі рожевою сосною. На річку, що лежала підковою, на ледь помітні з такої відстані Праву й Ліву руки. І Макуху, яка за вісім місяців стала майже рідною.
«А я все одно вчитимуся мовознавству, – подумав він і сам злякався своєї зухвалості. – Я знаю основи: “солоний як воля, гіркий як час…” Удень працюватиму в батьковому трактирі, а вночі – тренуватимуся, складатиму питво, збиратиму трави й готуватиму комбінації…»
Сонце сховалося. Джміль, зітхнувши, вивернув на траву подорожню торбу.
Навіщо це потрібно? Батько, пригадалося, трусив його за комір і все повторював: навіщо? Щоб скласти кілька разів на рік напої-послання до лісовиків? Щоб куштувати й розуміти їхнє каламутне вариво? Це дуже вигідно, звісно, це почесно, коли ти єдиний майстер у всьому князівстві. Але часи міняються, казав батько, князь не допустить, щоб майстер і далі був один. Знайдеться учень, другий, третій – і скоро з’ясується, що мовознавство – ніяка не чарівна таємниця, що цього можна навчити будь-якого шмаркатого хлопчиська. І залишишся ти, зі своїм мистецтвом, але без ніякого ремесла, босий і голий, і нікому не будеш потрібний, бо кому твої пляшечки потрібні? А якщо пощастить, казав батько, лісовики повимирають від якої-небудь лісовицької хвороби, і говорити всіма цими кашами-варивами стане ні з ким. То нащо тобі це треба?
Джміль зітхнув: незнайомцеві він сказав правду. Морока з пляшечками й травами, з напоями-мовцями і їжею була для нього даниною гордині. Йому хотілося бути винятковим, досягти небувалого, знати те, чого ніхто не знає.
Він сів на білий камінь і вийняв кусень хліба, який йому дала Тіна.
Учитель розповідав, що в лісовиків бувають бенкети, де всі напої й страви – одна за одною – розповідають гостям єдину довгу історію. Джмелеві багато разів снилися ці безмовні бенкети: у цілковитому мовчанні лісовики сиділи за довгими столами, і пили, і їли всі одночасно, напій за напоєм, кашу за кашею. Смаки й запахи розгортали перед ними картини, будили потаєні почуття, і жінки незабаром починали схлипувати, розчулені, а чоловіки розправляли плечі, готові йти в бій. Під кінець бенкету всі вони відчували й солодку лють, і радість, і біль очищення; жуючи хліб, Джміль намагався уявити, як працювали кухарі та мовознавці, складаючи для своїх людей ці беззвучні пісні.
Він хотів би хоч раз відчути щось подібне. Хоч раз покуштувати самісінький початок бенкетної історії. Не кажучи вже про те, щоб приготувати її самому.
Але часи міняються, казав учитель, і його слова лягали, як у відбитки, в уже промовлені колись батькові слова. Самі лісовики забувають прадавнє мистецтво. Знавців лишилося мало. Молодим потрібно швидке й просте: де, як, з ким. Старі майстри ще пам’ятають мовознавство, яке воно було, а молоді складають послання невигадливо, часом з помилками: «рубати від червоного другого каменя до болота скраю». Спробуй їх зрозуміти. Доводиться перепитувати…
Джміль вийняв з торби окремий вузлик з найкоштовнішими своїми скарбами. Він давно мріяв укласти хоч простенький словничок, зібрати пляшечки з чистими смаками, а на ярличках написати поняття, яке вони означають. Він навіть почав роботу, щоправда, смаків знайшлося всього шість: «великий», «два», «вміти», «чекати», «торкатися», «любити».
В останньому слоїку залишилося зовсім небагато. Якщо змішати «великий» і «любити», вийде перша весільна чаша. Майстер розповідав: на весільних бенкетах цілісних історій не буває, а буває багато маленьких побажань, і кожен гість складає своє…
По дорозі зацокали копита. Джміль, похопившись, зібрав речі, оглянувся; тупіт наближався знизу, і коней там було більше, ніж один.
Про всяк випадок, Джміль одійшов у кущі. Хай хоч хто їде по дорозі – вступати з ним у розмови він не збирався. В густих заростях подекуди висіли на гілках білясті плоди. Це ягода «лунь», неїстівна, проте й не отруйна, добра для діла: витяжка з неї надає вислову відтінок «сумніваюся»…
Мимо проїхали, не помітивши Джмеля, торговець Східець і з ним погонич, що вів коня, навантаженого в’юками.
* * *
Стократ почув позаду торговця з супутником, але не став їх пропускати, а трошки приострожив коня. Добрався до крутого повороту, зупинився, вичікуючи; крізь гілля кущів можна було роздивитися частину дороги внизу, і от на цій дорозі з’явився Східець зі слугою та з товарами. Купець їхав, високо задерши підборіддя: пишався, ймовірно, вчорашнім синовим успіхом. А може, голову йому задирала звична, як вивих, пиха.
Поки що все йшло саме так, як передбачав князь: до обіду подорожні доберуться до озера і влаштують привал. Потім рушать далі; на небезпечних поворотах верхньої дороги, що в’ється, наче моток вовни, спішаться й поведуть коней обережно, крок за кроком. До цього часу розбійники зачують запах багатої здобичі й вилізуть з нори, чи де там вони ховаються.
Стократ прекрасно пам’ятав дорогу перед Високим трактиром: маленька ущелина, оточена по обидва боки кам’яними пасмами, поросла на узбіччях густими зеленими чагарями. Видно, зодчий цих гір, сам у душі великий розбійник, влаштував таке місце спеціально для хвацьких безжальних братів.
Те, що розбійники вбивають свідків – усіх свідків – не викликало в Стократа сумніву. Але хлопчик іде пішки. Пополудні він утомиться й сповільнить ходу, і добереться до перевалу, коли з усім буде покінчено…
Стократ махнув рукою, розганяючи хмарину мошкари. А може, сьогодні й зовсім нічого не станеться. І торговець, і слуга озброєні. Не скажеш, що це легка здобич. Та й розбійники не всезнайки, можуть заснути і втратити нюх, можуть зайти десь далеко, можуть покаятися, зрештою…
Він посміхнувся, заскочив у сідло й помаленьку, весь час прислухаючись, рушив уперед.
* * *
Полудень давно минув, коли Джміль, нарешті, вийшов на берег озера. Дим іще стелився над водою, і Східець зі слугою тільки-тільки піднімалися після задовгого привалу, але Джміль занадто втомився, щоб гратися в хованки.
Він скуто вклонився – все-таки підліткові годиться першому вітати старших. Слуга байдуже кивнув у відповідь; Східець поманив пальцем.
Джмелеві це не сподобалось, але він підійшов, хоч і не дуже близько.
– Додому йдеш?
– Додому.
– Усипле, мабуть, батько, що провалив учнівство?
– Усипле, – відгукнувся Джміль якомога байдужіше. І подумав: ну чого тобі ще? Не набридне глумитися?
– Свої сини будуть – тоді зрозумієш, – проговорив Східець з несподіваною м’якістю. – Ми, батьки, хочемо, щоб ви голоду не знали, щоб не мерзли й чужим у ноги не кланялися. Через те і вчимо. Мій – бачив, який?
– Бачив.
– Буде майстер, – упевнено сказав Східець. – Бо я його ростив, не жаліючи. Все, поїхали! – він махнув слузі. – Хліб і сир, що залишилися, віддай хлопцеві. А то геть охляв.
Слуга мовчки поклав на камінь коло багаття згорток, який збирався було забрати з собою. І незабаром Джміль знов залишився один – на березі непорушного теплого озера, де темніли випалини од багать, давні й свіжі.
Чужого згортка він так і не торкнувся.
* * *
Сонце сховалося за гору. Стократ лежав горілиць і гриз травинку; сьогодні за цілий день у нього й ріски в роті не було, живіт прилип до спини, зате чуття й слух по-звіриному загострилися.
Купець і його слуга все ще їхали. Ще лаяли себе за довгі привали й поганяли коней, прагнучи добратися до Високого трактиру перш, ніж остаточно смеркне. Приклавши вухо до землі, Стократ чув стукіт копит недалеко внизу: скоро вони будуть тут, приманка з’явилась.
Приманка з’явилась, але звіра досі не було. Лежачи в затінку, зливаючись із землею та глицею, Стократ був невидимий, але й сам бачив мало. Коли розбійники висунуться вперед, збираючись почати діло, він почує. А поки що душогуби залягли, як він, і чекають.
Або їх тут нема. Пішли, втекли, розійшлися, кожний несе свою частку попередньої здобичі, і кожний сподівається почати життя заново…
Жити заново. Відкрити, скажімо, трактир при дорозі. Або збудувати кузню, або просто осісти в селі й обробляти клаптик землі. Перерізані горлянки залишилися в минулому, грабунку взагалі не було, ми все почнемо спочатку… Стократ витягся, розминаючи затерплу спину, і вкотре вразився, звідки до нього приходять думки. У його дитинстві, холодному й темному, думок майже не було. Тільки боротьба та лють; усі навколо були молоді й приречені.
Меч став його першим учителем і другом.
Голодний хлопчисько бродив по дорогах – спершу безцільно. Потім теж безцільно, але вже усвідомлюючи це, перебуваючи в нецільності, як у польоті. Він багато думав про людей: часом один підпасок, зустрітий на світанку, давав йому поживу для міркувань аж до вечора. Непомітно для себе він навчився читати, навіть купив і прочитав кілька книжок, але історії, розказані в них, здалися йому занадто сухими й вигаданими порівняно з тим, що він бачив і про що думав. От, наприклад, якісь розбійники мовчки ділять награбоване й розходяться в різні боки. Ну як Стократ може знати, про що вони мріють? Якими словами приколисують совість?
Стократ виплюнув зжовану травинку, зірвав наступну, і його вразив її терпкий смак. Смак… Що він означає? Про що, крім зелені й літа, може розповісти ця терпка кашка?
Учора він витратив кілька годин на прогулянку до «маяка» – так називали чашу зі смолою, де лісовики, коли бажали про щось сказати сусідам, розкладали вогонь. Дозорець приносив князеві пляшечку з посланням. Майстер-мовознавець, заздалегідь попереджений, полоскав рот особливо чистою водою і клав повідомлення на язик. І після довгого величного мовчання вирікав побажання, або питання, або повідомлення.
Стократ так чітко уявляв собі цю сцену, наче сам багато разів був її свідком. Учора він постояв коло погашеного маяка, проте далі в ліс не пішов: там явно хтось був, і чатував, можливо, з луком у руках, і дорога була вистелена такою тріскучою глицею, що, мабуть, у того, хто нею піде, міг би влучити й зовсім сліпий стрілець…
Наче у відповідь на його думки, тріснула гілочка під чиєюсь ногою. Стократ насторожився. Чи не зарано?
Якраз пора. Три чоловіки, один з них дуже важкий, мовчки займали місця по той бік ущелини. Мисливці.
Він притис вухо до землі: і жертви були зовсім поруч. Ті самі коні з парою вершників і багажем…
І один пішохід. Легконогий. Легкий.
Підліток.
* * *
Джміль крокував і сумно пишався собою. Про кам’яну стежку, яка сполучає два закрути дороги, розповів йому ще в Макусі молодий погонич, що часто супроводжував купців через гори. Закінчивши хвалькувату розповідь, як він, бувало, обганяв кінних перед самим перевалом і до смерті їх дивував, з’являючись попереду, хлопець зажадав од Джмеля клятви, що сам він цією дорогою користуватися не буде: дуже небезпечно. Проте Джміль резонно зауважив, що нічого обіцяти не мусить: погонича за язика не тягли, а Джмелева безпека – Джмелів особистий клопіт.
Він і не збирався пробувати цю стежку. День минав, сонце хилилося донизу, втома тягла до землі, але попереду ще було повернення, і треба було пояснити батькам, чого він так і не став шановною людиною; щоразу, як Джміль про це думав, його ноги крокували повільніше, і він хотів, щоб дорозі не було кінця. Але прикметою схованій стежці служив білий камінь на узбіччі, і, побачивши камінь, Джміль згадав розповідь погонича й захотів тільки глянути: існує «швидка» стежка, чи це брехня?
А за мить виявилося, що по таємній стежці можна тільки підніматися. Спускатися не можна, якщо не хочеш скрутити в’язи; холонучи з жаху й проклинаючи себе за дурість, Джміль ліз і ліз нагору. «Якщо я впаду, – думав він, – пляшечки й глечички в торбі поб’ються, й усі мої смаки пропадуть даремно… І “великий”, і “вміти”, й усе інше, включно з “торкатися” й “любити”».
Кілька разів він і справді трохи не зірвався. Видихнув, укрився потом і подряпинами, зневірився – і раптом вибрався на рівне місце. Це був інший закрут дороги, погонич не збрехав, і Джміль залишив позаду торговця Східця разом з його товаром…
Не встигнув він оддихатися – і на дорозі почувся тупіт копит. Східець і погонич виїхали з-за повороту й різко придержали коней.
– Агов! Хто такий?
Купець схопився було за зброю. Придивившись, опустив руку.
– Ти?! Як ти тут опинився?!
Джміль розгубився:
– Я? По стежці…
– По якій стежці, ти, зізнавайся!
Вони обступили його з двох боків. Східець заніс нагайку.
– З ким ти водишся? Хто тебе привіз? Хто тут ще є?!
– Нікого, – пролепетав Джміль. – Я по стежці…
Погонич зіскочив із сідла, закрутився, виглядаючи щось на узбіччі, і знайшов стежку, згори – майже стрімку.
– І справді, стежка…
– І як він тут в’язи не скрутив!
– Та сліди ж…
– Спритний пройдисвіт, – з огидою сказав купець. – Що ж, до трактиру лишилось недалеко. Підеш з нами. От з батьком твоїм і з’ясуємо, що за стежки і хто тебе навчив ними ходити… Ану, держися за стремено!
Він ще погрався нагайкою, але не вдарив. Діждався, коли погонич сяде в сідло, коли Джміль візьметься затерплою рукою за холодне брудне стремено, – і тоді направив коня вперед таким швидким кроком, що Джмелеві довелося побігти.
Кам’яна пляшечка впивалася в спину.
Попереду відкрилась рівна пряма дорога. Джміль знав, що звідси до трактиру насправді дуже близько. Йому вже було байдуже, що і як пояснювати батькам. Піт заливав очі. Джміль підняв голову, намагаючись скинути волосся, що впало на лице, і раптом побачив попереду на дорозі людину. У першу мить Джмелеві здалося, що перед ним батько – хтозна-як довідався про повернення сина й вийшов зустрічати.
А в наступну мить той, кого Джміль сприйняв за батька, змахнув рукою, і повітря завищало. Наче у відповідь, верескнув позаду погонич, а торговець Східець раптом захрипів і пролився зверху теплим дощем.
Джміль пірнув під коняче черево. Чужі ноги у важких чоботях опинились і справа і зліва, іржала й билася в’ючна кобила, але її міцно схопили за вуздечку. Східець, що на диво довго, як на мерця, тримався в сідлі, нарешті гепнув додолу, і Джміль ледве встиг відскочити з-під падаючого тіла.
Його порятунок був – заскочити зараз верхи й кинутися вперед, до рідного дому, де захист і допомога. І він рвонув, схопившись за гриву чужого коня, але кінь здійнявся дибки й скинув його, і поскакав уперед, закривавлений, одним своїм виглядом розносячи погану звістку – а Джміль залишився лежати на камінні і не міг навіть ворухнутися, щоб відсунутися зі шляху сокири, що летіла, мов на плаху…
Сокира впала за дві волосинки від Джмелевої голови, причому відрубана рука, що вчепилася в топорище, іще сіпалася.
Гримнулося важке тіло. Дуже важке. Прямо на ногу. Джміль скрикнув: йому здалося, що під цією вагою переломилася кістка. Поруч заскреготіла сталь, хтось охнув, а потім почулося, як віддаляються швидкі кроки. Знову заіржав кінь. Джміль залишився на дорозі один – якщо не лічити небіжчиків.
Скавулячи, плачучи, він насилу виліз з-під важкого тіла. Той, що на нього впав, був мертвий розбійник з сокирою – неосяжні плечі, величезний зріст, такі переважно йдуть у різники…
Джміль підвівся і знову сів – ноги не тримали. Східець лежав нерухомо, відвернувши лице, ніби засоромившись. Тіло погонича в сірому плащі майже зливалося із землею. На узбіччі, осторонь від інших, валявся ще один мрець, молодий незнайомець у чистому франтівському одязі, зіпсованому зовсім трохи – дірою на грудях. Коні десь ділися; ледве чутно шумів ліс, і з кожною секундою ставало темніше…
Знову почулися швидкі кроки. Тінь виринула з-за повороту; Джміль здригнувся.
– Джміль? – уривчасто запитав знайомий голос.
– Га…
– Вставай.
Його знову взяли під пахви, наче маля, й поставили на ноги. Джміль одразу згадав сьогоднішній ранок – темряву й холод, і оцього ось незнайомця, нав’язаного йому в провідники.
– Де ти тут узявся? – незнайомець зазирнув йому в очі, хоч уже було дуже темно. – Разом з купцем? Чого ти з ними?
