Текст книги "Стократ"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
– Тут маг! – прокричав начальник патруля. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!
Он воно що, подумав Злий зі зростаючою цікавістю.
В обідній залі чинилося пекло. Його супутник, дивний злодій, сидів на лаві, зіщулений, і притискав до себе мішок, так ніби той допомагав йому грітися. Права рука злодія була всередині, в мішку. Збоку здавалося, ніби він вирішив таємно обчистити сам себе.
– Я піду, – сказав він Злому. – За нічліг заплачено. Залишайся, якщо хочеш.
– Куди ж ти підеш серед ночі?
– А тут хіба дадуть поспати?!
В обідній залі тим часом стало вільніше – всі, хто прагнув вийти, вирвалися надвір. Коло порога вовтузився, намагаючись підвестися, худорлявий торговець, пом’ятий у тисняві. Двері навстіж, знадвору чулися лайка та кінське іржання. Усередині встановилася відносна тиша: п’яні, сонні або найменш полохливі відвідувачі тихо сиділи попід стінами, а обережні – під столами.
Начальник варти кинувся приводити до тями товаришів. Першим заворушився й сів молодий; очі його дивилися в різні боки. Похмурий застогнав і вхопився долонею за край стола:
– Що це…
– Магія, – уривчасто кинув начальник патруля, і окуляри підстрибнули в нього на носі.
– Яка ганьба, – пробурмотів молодий, обмацуючи голову.
– Де маг? – прохрипів похмурий.
Злий сів на лаву й узяв у руки гарячий кухоль. Настій на травах був, мабуть, занадто солодкий. Однак зігрівав чудово.
Проводир варти чіпко оглянув зал. Злий зустрівся з ним очима, на мить зазирнув за скельця окулярів, вражений силою й витримкою цієї людини, – проводир єдиний у залі здолав магію. Зберіг розум.
«Я теж здолав, – негайно ж подумав Злий. – Але в мене не було з собою меча, я не тримав зброї в руках чи на поясі. Цікаво, що було б, якби я носив меча відкрито, як вартові? Кинувся б на проводиря, щоб зарубати?»
Його знайомий, дивний злодій, засовався на лаві. Проводир варти уважно його розглядав.
– Проклятий день, – похмурий вартовий насилу підвівся. – Утік наш маг, шукай вітру в полі…
Нервово заіржав кінь під вікном.
– Знайдемо, – крізь зуби пообіцяв молодий.
І поклав руку на плече проводиреві. Той здригнувся й нарешті відірвав погляд од дивного злодія.
– Доповісти треба. Далеко не втече…
Вони вийшли, тупаючи чобітьми, на ходу ховаючи зброю. Худий пом’ятий торговець, який щойно підвівся на ноги, відсахнувся з їхнього шляху. Злий виразно почув, як видихнув його знайомий злодій – наче людина, що довго не дихала.
* * *
Люди охоче вірять у погане. Дехто, звісно, говоритиме, що злостивий маг зачарував заступників – але віритимуть тому, хто розповість правду: «заступники» напилися в трактирі, оголили мечі, налякали людей і трохи не повбивали одне одного.
Ріпка почувався чудово. Страх, що охопив його від погляду з-під окулярів, був інший, ніж страх на ярмарку. Другий був страхом блохи, незначного створіння, зачепленого подихом влади. Перший – шляхетним страхом бунтівника за мить до загибелі. І цей гідний страх вимив з Ріпчиної душі сліди блошиного жалюгідного жаху.
А потім, коли «заступники» подалися доганяти примару – то й страху не стало. Ріпка, ще кілька годин тому невдаха й боягуз, подивився на себе іншими очима.
Маг, казали вони. Це про нього, про Ріпку. Нехай уся його магія в клапті тканини та ще в деяких брязкальцях – він маг, і про нього складатимуть пісні. Ріпка мружився, відчуваючи, як почуття значущості розпирає його зсередини, гріє живіт і наповнює горло.
На гостинному дворі все стихло. Перев’язали ганчірками кухарчуків. Попрощалися з тими, хто їхав, постелили тим, хто ризикнув залишитися на ніч, і в просторій обідній залі почулося хропіння: кімнат на другому поверсі було мало, і подорожні, якщо вони не були зніженими дамами чи дуже багатими купцями, ночували по-простому, на підлозі.
Ріпка лежав, обнявши свій схудлий мішок, а поруч, на відстані руки, лежав хлопець і обіймав меча. І ніхто в цілому дворі не знав, що то в нього за меч. А може, і в світі.
Дощ ущух. За вікном світало.
Ріпка нечутно встав і пішов до дверей – ніби до вітру.
Вирушаючи на ярмарок, він улаштував тимчасову схованку неподалік роздоріжжя, за півгодини їзди від гостинного двору.
* * *
– У вас буде мало часу. Кілька місцевих днів.
– Так, капітане.
– Доведеться вступити в контакт з аборигенами. Текст відпрацьовано лінгвістом і психологом. Вам доведеться відтворити його самостійно, дослівно, включаючи інтонації.
– Так.
– Знайдіть торговельний майдан або велике житлове приміщення. Текст приблизно такий: «Обіцяю велику нагороду всякому, хто вкаже дитину чоловічої статі, яка з’явилася шістнадцять обертів навколо світила тому, без батьків, у розбитому небесному приладі».
– Я надіюсь, капітане, що текст вивірений і збалансований.
– Це найкраще, що ми могли зробити. Ще: в очах аборигенів ви не повинні здаватися слабкими чи нерішучими. Якщо вони відмовляться відповідати – продемонструйте їм силу.
– Так, капітане.
* * *
– Продай мені свого меча.
Злий здивовано обернувся.
Дивний злодій вийшов з трактиру над ранок, та незабаром повернувся – до його мокрих чобіт прилипла глиця. Дивний злодій майже силоміць пригостив Злого сніданком і нав’язався в супутники, хоч Злий був піший, а злодій мав коня. Злий підсвідомо відчував задум, хворобливу цікавість з боку злодія, і був упевнений: ще до полудня супутник пояснить, що йому треба.
Так і сталося. Вони йшли поруч, супутник вів за повід свого коня з поклажею. Злий мовчки відзначив, що поклажі додалося.
Потім злодій запропонував звернути з дороги на непримітну стежинку в лісі й, щойно вони опинилися в лісі самі, заговорив про меч. Злий не здивувався – він раз у раз ловив погляд супутника на своєму згортку.
– Продай мені меча, добре заплачу.
– Не продається, – Злий усміхнувся.
– Дурню, тебе за нього заріжуть. Або заарештують. Не годиться хлопчиськові швендяти по дорогах з таким мечем.
– А ти як знаєш, який він?
– Гарний, – злодій упевнено кивнув. – Хлопче, визнай: ця штука не для тебе.
– Мені його подарували, – Злий іще всміхався.
– Знаємо, як таке дарують, – злодій ощирився. – Помітили б – убили б разом з подарунком… Хлопче, поки я плачу за нього гроші – давай, погоджуйся.
Злий був вражений, як змінився його супутник відучора. З сірого дивного злодія перетворився на гостролицього, з блискучими очами розбійничка. Що його так змінило?
– Не погоджусь.
– Ну й дурний.
Злодій накинув повід коня на рогачку-сучок. Відстебнув від сідла довгий згорток, струснув мішковину й витяг зброю – простий клинок, які носять вартові-бідняки чи розбійники-відчайдухи. Учора ніякого меча в нього не було, подумав Злий. Одержав од спільників? Забрав зі схованки?
– Я майстер-мечник, – повідомив злодій. Перехопив меча лівою рукою, права тим часом пірнула в добре знайомий Злому мішок, і на мізинці наче сам собою з’явився перстень з бірюзовим каменем. – А ти? Доведи, що ти гідний носити зброю!
Злий легко – позначилися багатоденні тренування – визволив свій меч із завоїв. Помітив, як загорілися в злодія очі, коли той побачив, що це за клинок. Злодій геть не був схожий на майстра-мечника – але коли став у стійку, підняв зброю й рушив на Злого, той зрозумів з його рухів: супутник не збрехав.
Злий позадкував. Земля під ногами не була ані рівна, ні тверда. Глиця ввібрала всю вологу довгої зливи. Розійтися було ніде – сосни обступали вузьку стежку, мов цікаві глядачі.
Меч закрутився в правій злодієвій руці, та так, що завило під клинком вологе повітря. Злий був неприємно вражений: ця людина не повинна так поводитися зі зброєю. Несподівана сила й спритність не поєднувалися з іншими його повадками. Це наче золота клямка в сільській убиральні; Злому, який умів бачити таємні зв’язки, протиріччя різало очі.
– Не хочу тебе поранити, – злодій наступав. – Віддай мені меча. Я дам тобі грошей… трохи.
Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Він багато разів перемагав полчища уявних ворогів, однак ніколи не виходив проти справжнього супротивника.
Злодій, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руці вісімку, і було ясно, що він насправді не збирається ранити Злого, а хоче тільки налякати. Він добрий: міг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажає зла впертому хлопцеві…
На мізинці його правої руки блискав камінь. Навіщо людині надівати перстень перед двобоєм на мечах? Та ще й на праву руку?!
– Я віддам тобі меча, – сказав Злий.
– Розумник. Поклади на землю.
Злодіїв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно від розуміння – якщо я вмру, то прямо зараз, між цими двома митями…
І він стрибнув уперед.
– Гей, щеня, покараю!
Злий щосили відкинув зброю супротивника вгору, пірнув під загрозливий зблиск сталі і дотягся до злодія – самим кінчиком меча.
* * *
Ріпка нічого не зрозумів. Щойно меч був легкий і рухався наче сам собою – і раптом рука одерев’яніла, й клинок потяг униз.
Потім бризнула кров. Ріпка бився без рукавичок; він подивився на свою руку й побачив, що мізинець висить на клаптику шкіри.
Клаптик обірвався, й мізинець полетів у потоптану глицю. Разом з ним полетів перстень.
Од вигляду крові перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, піднявши меча.
– Помилуй…
Він випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь світ, і Ріпка не бачив нічого, крім власної крові.
– Ти сам напросився, – після короткої паузи сказав хлопець. Голос його звучав рівно й зовсім спокійно.
– Помилуй…
– Та плювати мені на тебе. Живи.
Ріпка зрозумів, що стоїть на колінах, стискаючи праву руку лівою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате відрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий – і вже чужий.
– Ганчірку… Перетягти…
– Цю?
Ріпка повернув голову. Хлопець тримав його мішок в одній руці, а в другій – вовняну тканину з візерунком «гусяча лапка».
– Ні! Тільки не…
Хлопець проникливо посміхнувся.
* * *
Цю ніч Злий знову провів у лісі й на самоті. Ночівля під кронами, у спокої та вогкості, була в сто разів миліша, ніж сон на гостинному дворі, в димній тисняві. Хоч, треба визнати, пригода вийшла неабияка.
Він допоміг невдатному злодієві перев’язати руку. Не торкнувся до його грошей, але відібрав – попри благання – вовняну тканину зі строкатим візерунком і перстень майстра-мечника. У злодієвому капшуці був ще якийсь мотлох, напевно, чарівний, добутий з гробниць, але Злий уважно його роздивився – і навіть у руки брати не схотів.
Добра штука цей перстень. Надіваєш на палець – і не потрібні тренування, не потрібний бойовий досвід, і не потрібна навіть відвага. Стаєш зачарованим бійцем, майстром-мечником, майже невразливим…
Майже.
«Половина безумців, які захочуть з тобою битися, виявляться не бійцями, а чаклунами-ледарями, які покладатимуться на чарівні предмети. Тому запам’ятай один прийом, який не раз урятує тобі життя…»
Злий чудово пам’ятав, де вичитав ці рядки. Давним-давно хтось, опинившись у безвихідній ситуації, розірвав навпіл сторінку з «Настанов мечника», третього тому. Половину сховав у пелюшках дитини чоловічої статі, підкинутої на східці притулку. Половину залишив собі, щоб колись, повернувшись, забрати з чужих рук свого сина й спадкоємця. Клапоть аркуша, вкладений у пелюшки, безславно пропав – найщільніший папір безсилий проти дитячої сечі. І коли через багато років напівбожевільний лицар з’явився з другою половинкою сторінки – з нього тільки чемно посміялися. Лицар довго вдивлявся в обличчя хлопців, і багато хто навперейми намагався видати себе за його сина, проте батько нікого не визнав, плюнув, кинув зім’ятий папірець і пішов. А Злий підняв той папірець, м’ятий і жовтий од часу, сховав за пазуху й часом перечитував, і згоряв з цікавості: що ж це за прийом, покликаний урятувати життя в битві проти мага?
І от довелось дізнатися…
У притулку багато хто вважав себе високошляхетним підкидьком і чекав, коли по нього з’явиться володар з чужих земель. Злий нікого не чекав. «Хоч би та сучка, твоя мати, підкинула тебе до нас на поріг, – говорили няньки. – А то покинула в лісі, наче стерво якесь. Воно й зрозуміло: погань ти й злюка, кому такий потрібний, і не блискай очима, якщо ти свої очі цінуєш».
Спогад прийшов і пішов. Злий глибоко зітхнув, повернувся на бік і викопав у землі неглибоку ямку. Поклав туди перстень майстра-мечника й засипав зверху глицею. Спи, дурна й непотрібна, нечесна й небезпечна річ.
Він уже засинав, коли на ясному небі яскраво спалахнула зірка. Злий протер очі й сів.
Ніколи ще зірки не опускалися так близько. Ця, жовта й сліпучо-яскрава, зависла над лісом й опустила вниз, наче руку, конус світла. Злий відчув дивне занепокоєння.
– Меч, – сказав він уголос. – Що їй тут треба?
Зірка згасла. А через кілька секунд здригнулася земля.
* * *
Ріпці ледве вистачило сили, щоб повернутись на гостинний двір. Тут він заплатив за кімнату (нечувані гроші!), і хазяйський син, мовчазний хлопець, заново перев’язав йому руку. Хазяйка принесла відвар, корисний для поранених, Ріпка випив до дна, і біль відступив.
Лежачи на грудкуватій перині, Ріпка дивувався мінливості долі. Був невдахою – став вершителем доль. Був вершителем – захотів більшого – втратив усе… Ні, не все, звісно. Пальця шкода. Але ж палець був найменший.
От чого справді шкода – то це тканини з візерунком «гусяча лапка». Скільки разів вона рятувала Ріпці життя на нічних небезпечних дорогах… Кляті «заступники», от підбурять же безневинну людину!
Він проспав майже добу – і прокинувся, коли внизу загуркотіли важкі кроки, й дивно, з незбагненним жахом, заіржали знадвору коні. Ріпці б залишитися в ліжку – та він, собі на біду, встав, вислизнув з кімнати й устиг добратися до середини сходів, що вели в обідню залу – коли вхідні двері розчинились…
* * *
Злий стежив за ними цілу ніч, ішов через Гульчин ліс, і вони його не бачили. Здається, вони взагалі не бачили в темряві.
З якої гробниці, з якої пітьми вилізли ці чудовиська? Злий бачив тільки, як вони піднялися з яру: п’ять однакових тварин, закованих у білу луску, з круглими напівпрозорими шоломами на головах. На шоломах не було прорізів, і незрозуміло, як ці істоти дихали.
Їхня луска легенько світилася в темряві, тому Злий не міг їх загубити, навіть сильно відставши. Вони йшли, наче солдати на ворожій території, наче мисливці на лігво звіра – кожний тримав напоготові коротку товсту довбню. Вони не перемовлялися між собою й не обмінювалися жестами, але діяли напрочуд злагоджено. Іноді застигали, ніби до чогось прислухаючись, і Злого не покидало відчуття, що вони все-таки говорять, тільки нечутно. Як зірки.
Що вони шукали?
Вийшовши на шлях, вони прискорили ходу й рушили в бік селища. Злий, якого не покидало неприємне передчуття, ледь чи не біг, щоб не відстати. Він забув про обережність, і його могли помітити не раз і не двічі – але або тварини були підсліпуваті, або їх не турбувало стеження.
Вони збиралися проминути трактир не зупиняючись, проте у дворі, за огорожею, дико заіржали коні. Злий ще ніколи не чув такого жаху в кінських голосах.
Тварини в лусці зупинились, нечутно порадились і повернулися до воріт. Той, що йшов попереду, підняв свою довбню, й вона плюнула чи то вогнем, чи зоряним світлом.
Замкнені ворота розсипалися попелом. Злий уперше за довгий час по-справжньому злякався.
Вхідні двері в трактир не були замкнені. Злий дочекався, поки п’ятеро зайдуть, і, притискаючись до паркана, оббіг гостинний двір навколо. Напередодні він помітив, де тут чорний хід, що веде із заднього двору на кухню.
До моменту, коли Злий зазирнув у залу через величезну бочку, крики в трактирі стихли. Заціпенілі люди не могли й поворухнутися. Якщо це була магія, то дуже, дуже потужна; один з п’яти в лусці виступив уперед і зняв свій круглий шолом без прорізів.
Його лице виявилось майже людським, тільки шкіра відблискувала синім, а з носа стирчали якісь трубки. Він заговорив хрипким голосом, але ніхто в залі не розумів його слів.
Він говорив, здається, по-людськи. Проскакували зрозумілі слова: чоловічий. Поворот. Сонце. Але в цілому виходила нісенітниця: у шумі моря і то більше сенсу.
Істота в лусці підвищила голос. Вона чогось вимагала, але навіть Злий, який любив шаради й загадки, не міг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи дві; якби розібрати порядок звуків, Злий би зміг, мабуть, розгадати їхній сенс…
Істоті в лусці й без шолома увірвався терпець. Вона підняла свою довбню й випустила потік смертоносного зоряного світла нагору, у підставку для свічок під стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попіл, дико закричали люди…
Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода.
І він струснув, ніби позбуваючись пилу, пістряву вовняну тканину.
* * *
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»
Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин ліс з потаємної розбійницької стежки перетворилася на вулицю ярмаркового міста.
– Стократ дорожче це мені…
– Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш?
Злий підняв голову. Дівчина років вісімнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза.
– Ти там був? Га? На гостинному дворі, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то ці всі брешуть… Уже трьох вислухала – усі розказують по-різному, уже й не вірю, що там справді були лісовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий?
– Були й дракони, – сказав Злий.
Дівчина сердито ощирилася:
– Робити нічого, тільки брехати, ге?
Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидці розбіглися в паніці – зате зібралися ґави, і тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказів.
– Хлопче, хлопче, в тебе попіл на щоці… Ти справді там був?
– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»
– Ти що, головою поїхав, чи що? – дівчина розлютилася. – Що ти бурмочеш?
– Стократ дорожче це мені.
– Ти або намаханий, або зануда, – дівчина випросталась і підхопила віжки. – З дороги, бо переїду!
Він позадкував. Провів воза очима. Дівчина була симпатична.
– Гей ти… Стократ! – вона обернулася, махнула рукою вже без тіні злості. – А якщо я у себе в селі розкажу про драконів, мені повірять, як ти думаєш?
– Повірять, – він усміхнувся у відповідь і зненацька додав: – Хоч ти краще не спіши.
Та пізно: віз оддалявся, дівчина зверхньо покрикувала на піших, і чорна коса лежала на круглій спині поверх білої сорочки з широкими рукавами.
– Отже, Стократ, – сказав він, проводжаючи її очима. – Дякую. Гарне ім’я.
* * *
Пройда довго ходив навколо, придивлявся – явно не впізнавав Ріпку. Нарешті недовірливо підійшов.
– Ти чи не ти?
– Та я.
Навколо шумів ярмарок. Ріпка цього разу з’явився вчасно – на саме відкриття.
– Е-е… – Пройда співчутливо поклацав язиком. – Видно, тяжко було в гробниці? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одірвала?
– Та щось таке, – Ріпка знехотя кивнув сивою головою без єдиної чорної волосинки.
– Е-е… Приніс?
– Аякже.
– От молодець, – щиро похвалив Пройда. – Інші, знаєш, у ці гробниці далі порога не лізуть, вертаються в мокрих штанях. А ти… поважаю, одне слово.
* * *
Стократ сидів на березі, розклавши перед собою пістряву тканину, наче скатертину. У центрі шматка в «гусячу лапку» лежав великий камінь, схожий на ріпу без хвостика. Стократ знайшов його на березі: він був укритий мохом та дрібними тріщинами і, якщо придивитися, можна було уявити на ньому карту Світу.
Коло каменя рівно, в рядок, були розкладені речі, підібрані з попелу.
Оплавлений шматок металу з небаченим візерунком. Стократ точно знав, що візерунок має сенс, але знав і те, що прочитати його не зуміє.
Прозорий осколок шолома без прорізів. Коли істоти почали бахкати одне в одного зі своєї потужної зброї, їхні шоломи розсипалися осколками, наче горщики.
Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумілий предмет.
Ще оплавлені частини, закопчені уривки, шматочки мозаїки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зі смертоносними довбнями в руках виявилися так само підвладні магії, як і звичайні міські стражники. Корячись рухові оцієї тканини, вони накинулись одне на одного – і перетворилися на попіл…
Стократ подивився в небо. Зірки сяяли у височині, недоступні, незрушні. Ну чого їм заманулося воювати? Невже так тісно на небі?
Хто були істоти в прозорих шоломах? Що хотіли? Навіщо з’явилися?
– І нічого цього я ніколи не дізнаюся, – сказав він з гіркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених і навіть не додуманих до кінця думок.
Він зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера.
