Текст книги "Стократ"
Автор книги: Сергій Дяченко
Соавторы: Марина Дяченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
III
– Я ніколи не чула цієї історії, – сказала стара й поворушила ковінькою в багатті. – Дивно.
– Хіба ти знаєш усе, що колись відбувалося у Світі?
– Я не знаю всього, – вона була явно чимось стурбована. – Але… Добре, припустімо, очевидці були не особливо балакучі і не розповідали цієї історії іншим, і не переказували, придумуючи від себе, і збирачі знань з Високої Школи не записували її на папері й не передавали в архів… Твоя правда, всяке буває, історії втрачаються, але ми не про те говоримо…
Вона подивилася крізь багаття тривожно й вимогливо.
– Може, дівчинці пошити міцну сорочку? Надівати на неї кольчугу з легкої й міцної сталі, щоб ані гострий камінь, ані сучок…
– Восьмирічну дівчинку вбрати в кольчугу?
Стара закусила темну суху губу.
– Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона і всі навколо довідаються про неї правду…
– Оцього я й боюся, – сказав Стократ. – І кажу собі: краще я триматиму її під замком, ніж триматимуть інші, розважливі чи жорстокі, чи дурні, чи всі одразу. Краще я огортатиму її ватою, ніж володар Гран почне її палити й колоти, щоб порахуватися з сусідами.
– Краще? – тихо запитала стара.
Стократ стис кулаки.
– А що робити? Ну що?!
І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.
– Світ мерехтить, наче сонце на поверхні води, – сказала стара. – Струменіє, мов туман чи хиткий пісок. Раніше мені здавалося, що, осягаючи світ, усвідомлюючи закони й протиріччя, люди здатні зробити наше буття зрозумілим. Щільним, як тканина, твердим, як камінь. Певним, як зріз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витікає крізь пальці, життя закінчується… і закінчиться раніше, ніж Населений Світ.
– Тебе це радує?
– Лякає. Я збиралася після смерті проростати травою, струменіти водою, вити гнізда на гілках – я збиралася залишитися в Світі. І що тепер?
– Наш світ, може, й не найкращий, – сказав Стократ. – Але в ньому є… речі, які не повинні зникнути безслідно.
Стара мовчала й дивилася уважно.
– Це сталося за рік до того, як я вперше зустрів Світ і заснув під вресенем, – сказав Стократ. – Уже відгоріли пожежі в Лісовому Краю, але Виворіт був ще цілий… Світ ішов вісімнадцятий рік, вона жила під замком, але я не знав про це й тривожився про геть інші речі… Слухай.
Розділ третій
МОВА
– Тепер покажіть, чого навчилися. Хто впорається найкраще, навчатиму далі, а іншим – до побачення. Йдіть сюди, перед усіма відкрито ганьбіться або хваліться, за заслуги й честь!
– Ага, за заслуги, – пробурмотів під ніс сумний Хвощ. – Ох, відчуваю, влаштує мені мати навчання…
Джміль мовчки вийшов на широкий поміст, з якого зазвичай повідомляли новини, а тепер тут було поставлено стола – широку дошку на двох діжках, у яку в’їлися плями від пивних і винних денець. Вервечкою підтяглися й стали коло стола шестеро хлопців од дванадцяти до шістнадцяти, котрі провчилися хто рік, хто півтора. Джміль найменше за всіх – вісім місяців.
– Готові? – учитель підвищив голос.
– Майстре, я язика обпік, – тихо сказав Пундик. – І ніс у мене шмаркатий. Нюх пропав.
– Іди. Навіщо ти мені зі шмаркатим носом.
– Майстре, я просто язика обпік…
– Ану, тихо всі!
Юрба, що оточувала поміст, притихла. Тут були друзі й родичі учнів, брати й сестри, сусіди й приятелі. Окремо, на винесеному з трактиру кріслі, сидів Очі-й-Вуха – особистий князівський радник. Він був літній і худорлявий, прізвисько приросло до нього намертво, і справжнього імені ніхто не пам’ятав.
Джмелевих матері й батька не було, зрозуміло, коло помосту. Там, далеко на перевалі, вони не можуть покинути трактир; Джміль зіщулився. Батько відпустив його вчитися з єдиною умовою: стати майстром, зробитися шанованою людиною в Макусі. Ремесло мовознавця батько не цінував, а от становище в суспільстві – дуже.
Усі ці вісім місяців Джміль не думав ні про що, крім навчання. Не гуляв на жодному сільському святі. Ні разу не просився додому, провідати рідних. Тіна, дочка хазяїна таверни, де Джмелеві дозволили жити, говорила: цей хлопець осягає мовознавство, як наречений наречену в першу шлюбну ніч. Джміль не міг судити щодо нареченої: він ще ні з ким не цілувався. Він учився, наче плив у стрімкій воді, боячись зупинитися, і ось доплив до випробування…
Аби не підвів язик.
На столі стояли рядком прості керамічні глечики з вузькими шийками. Учитель поманив пальцем високого Лопуха, найстаршого з учнів, уже дорослого:
– Який?
Вибирати не було й з чого – глечики, здавалось, були однакові, хіба що чистили їх у різний час і з різною ретельністю. Лопух тицьнув на той, що був з тріснутою ручкою. Майстер хлюпнув у склянку густої рідини гарбузового кольору.
– Куштуй.
Лопух глибоко зітхнув. Узяв склянку тремтячою рукою, підніс до губ, понюхав, роздимаючи ніздрі. Змочив рота; весь майдан затих.
Лопух ковтнув сміливіше. Роздмухуючи щоки, поганяв рідину в роті. На обличчі його було написане таке зусилля, ніби хлопець тягнув з болота вгрузлого по вуха віслюка.
– Ну? – майстер вирішив, що часу минуло досить.
– Рухається, – приречено сказав Лопух.
– Хто рухається?
– Можна ще покуштувати?
Майстер долив йому рідини з тієї самої посудини, хлопець набрав повний рот і так застиг. Дівчина, яка вважала себе Лопуховою нареченою, пробилася до самого помосту й дивилася знизу вгору благальними очима.
Нарешті, Лопух шумно ковтнув.
– Ну? – рівним голосом повторив майстер.
– Іде, – пробелькотів хлопець, облизуючи губи. – Він іде. Крокує.
– Майже два роки тебе вчу, – сказав майстер з жалем. – Марна справа.
– Ні, майстре, я зрозумів – іде…
– Ідіот! Сенс послання – «Дорогу здолає той, хто зробить перший крок»! Йди, Лопуше, додому, не ганьби мене перед людьми!
Дівчина-наречена затулила долонями лице. Лопух переступив з ноги на ногу, ніби це так важливо – з правої чи з лівої робити перший крок – і пішов назад, униз, з учнів мовознавця в наймити чи в лісоруби.
– Розуміти – річ важка, – майстер підвищив голос. – І не кожному це дано! Я казав і кажу: якщо таланту немає – дарма тільки мучитиметься й ганьбитиметься!
Усім своїм виглядом підтверджуючи жорстокі слова, Лопух нарешті зійшов з помосту. Джмелеві було його шкода – проте всі наперед знали, що Лопух не пройде випробування. Був він ледачий і до науки не здатний.
Майстер обернувся до наступного учня. Довготелесий світловолосий Латок довго вибирав посудину, щось бурмотів, затуляв долонею то праве око, то ліве. Нарешті тицьнув пальцем у глечик з самого краю стола. Майстер налив йому прозорої, мов джерельна вода, рідини.
Латок сьорбнув. Ще раз. Помовчав. Тупо всміхнувся:
– Нічого не зрозумів.
– Іди, – сухо сказав майстер, і Латок пішов, убгавши голову в плечі. Він був дивний хлопець: іноді на нього находило просвітлення, і він міг прочитати за смаком найскладніше послання. Але як щось упускав з самого початку – зразу здавався. От як тепер.
Джміль провів його очима. Потім подивився на решту глечиків. Що всередині? У напої, який дістався Лопухові, був вислів про дороги. Колір – гарбузовий, скоріше за все від квітки волосяниці, інгредієнта, що означає «зусилля», «подолання». А от повністю прозорий напій Латка, найімовірніше, містив заперечення, тому що частка «не» здебільшого відбиває колір рідини…
– Оце так ви їх вчите, – голосно сказала жінка в юрбі, і Джміль здригнувся. – Йолопами виставляєте, все вам не так. Навмисно, чи що?
Учитель, не зважаючи на крики з юрби, кивнув Пундикові:
– Вибирай.
Той вибрав швидко. Шморгнув носом, скрушно покивав головою, розглядаючи блідо-зелений уміст склянки:
– Учителю, я, напевно, і не зрозумію нічого. Язика обпік, нюх утратив…
Не такий безнадійний, як Лопух, і не такий легкодухий, як Латок, Пундик прийшов сюди, щоб учитися далі. Його голосіння були фальшиві. Він грав на публіку, заздалегідь готуючись сказати: я міг би в сто разів краще, та от язик… Він зробив усе, як учили: і долонею провів над склянкою, і принюхався справа наліво, а не навпаки, і рідини торкнувся спершу кінчиком язика, потім узяв на губи, і аж потім набрав повний рот.
– Дерево не бігає, а стоїть, – сказав упевнено.
– Яке дерево?
– Ялина… Чи ясен. Ясен стоїть і не тікає.
– Спробуй ще раз, – утомлено велів учитель.
Пундик напружився:
– Це через те, що я запаху не чую…
Він чхнув, щоб усі бачили, який він застуджений, і знову сьорбнув зі склянки. Зморщив лице, як від кислого:
– Ясен… перебуває неподалік.
– Наче й немає в тебе ні чуття, ні смаку, – учитель хмурнів на очах. – Сказано: ясен – не заєць, від сокири не втече! Що ти мені верзеш, я ж на тебе сподівався!
– Це через те, що я…
– Тихо! Постій поки що… Ви двоє, вибирайте!
Дванадцятирічні близнюки Окра й Бик якийсь час були улюбленцями вчителя – язики вони мали на диво чутливі. Щоправда, в останні місяці майстер охолов до них, бо хлопці ухилялися від нудного й важкого навчання, як могли. Тепер, порушуючи правила, учитель налив їм у дві склянки з однієї сулії. Рідина була прозора.
– Собака, – перший сказав Окра.
– Собака, – луною відгукнувся Бик.
– Що – собака? – у майстра роздималися ніздрі.
– Не клич собаку, покусає, – без тіні сумніву випалив Окра.
– Не клич чужого собаку, – приспів Бик. – Покусає до крові!
– Брехати ви майстри, – учитель оглянув обох зі зневагою. – У посланні сказано: «Не називай собаку вівцею, а свиню коровою». Ідіть додому, обидва, бачити вас не можу… Ти! – він обернувся до Джміля так різко, що той підстрибнув. – Будеш пробувати, ще й далі мене ганьбити? Чи зразу підеш додому?
Юрба навколо шуміла дедалі впевненіше:
– Діти в чому винні? Що ти за вчитель такий! Боїшся, що учень заткне тебе за пояс? Тому й не вчиш? Ціну собі набиваєш? Негарно!
Багато хто, піднімаючи голос, навмисне повертався до крісла, де безпристрасно сидів Очі-й-Вуха: подивися, мовляв, донеси до князя, що за неподобство чинить тут майстер-мовознавець. Шум, у якому щораз ясніше проступала злість, добряче заважав Джмілеві, коли він узяв у тремтячі руки склянку з криваво-червоною рідиною.
Перше – запах. Нехай заповнить тебе зсередини. Ти все одно нічого не зрозумієш, зате настроїшся на потрібний лад… Ніколи не кажи, на що схожий запах. Не порівнюй ні з їжею, ні з квіткою, ні з глиною, ні з вигрібною ямою. Відпусти свій розум. Просто відчуй.
Засвербіли ніздрі. Запах був такий тонкий, що Джміль перестав його відчувати вже через кілька секунд.
Тепер смак. Чотири напрямки значення: солоний як воля, солодкий як ступінь, кислий як рух, гіркий як час. І такти післясмаку, тому що справжній смак завжди розгортається, завжди тече.
Тут чотири зв’язані поняття, всього чотири. Дім. Допомога. Що ще? Дім…
Він раптом згадав батьківський трактир. Поріг з чотирьох високих східців. Два димарі двох печей – Ящірки й Цариці. У тих краях, звідки родом мати, печам завжди дають імена. На перевалі печі топлять майже цілий рік, і запасати паливо треба з весни до весни…
Ні, печі ні при чому. І дим теж. Стіни… Дім… Батько стоїть посеред двору, взявши руки в боки…
– Стіни дому… – почав він зненацька тонким голосом.
Учитель підняв брови.
– Стіни дому… зміцнюють… хазяїна.
– Стіни дому підтримують хазяїна, – з певним подивом сказав учитель. – Ну що ж, близько. Постій поки що. Рота прополощи чистою водою… Хвощ, тепер ти!
* * *
Стократ відпочивав на колоді, пристосованій під лаву, і дивився здалеку на дивний іспит. Дочка хазяїна місцевої таверни сиділа з ним пліч-о-пліч – ближче, ніж дозволяла пристойність.
– Учнів випробовує прилюдно. Так заведено. Той раз, два роки тому, всіх розігнав, нікого не вчив далі.
– А чому? – Стократ потягнувся. Великий важкий метелик сів на халяву його чобота й склав кропив’яні крильця.
– Бездарні, каже, – хазяйська дочка знизала плечима. – По-моєму, правильно люди кажуть: хоче один залишитися зі своїм мистецтвом. Ціну набиває.
На помості парубійко з нечесаним світлим волоссям сьорбнув з глечика – і тепер супився, перекочуючи в роті рідину, мукав і витріщав очі, наче намагаючись щось згадати.
– Дивне мистецтво, – сказав Стократ. – Навіщо?
– Не знаєш? – хазяйська дочка глибоко вдихнула й підсунулася ще ближче. – Так лісовики ж. У нас з лісовиками справи. А вони сліпі й не говорять.
– Зовсім?
– А ти сам подивись! Піди до застави, і… – дочка хазяїна раптом затнулася. – Хоч краще не треба, вони чужих не люблять. Але якщо ліс рубати, то треба спершу домовитися з ними. А вони не пишуть ні на папері, ні на камені, тільки смак і розуміють. От наш майстер їм складає звернення від князя, чемно, все як годиться: дозвольте, мовляв, добрі сусіди, ваш ліс порубати, а ми вам за це заплатимо. Дозорці їм несуть звернення в срібному глечику, а вони нам надсилають відповідь у глиняному, і там зазначено, де рубати й скільки, і що вони за це хочуть…
– І ваш майстер усе це розуміє за смаком питва?
– Аякже, – хазяйська дочка зітхнула. – Він у нас перша людина, можна сказати. Дім у нього найкращий. Князь уже котрий рік його чемно просить: дядьку, ну навчи ж ти спадкоємця, лісовики нашого письма не навчаться, вони сліпі й не говорять… А добре на нього натиснути не наважується. Бо таки незамінна людина наш майстер.
Стократ знову подивився на поміст. Майстер не справляв враження особливого вмільця – скоріше нагадував крамаря з лицем пересічним і одутлим. Одягнений був добротно, але не вишукано, кричав на хлопців без любові – видно було, що до вчителювання він не має ані найменшого хисту. Одне за одним відкинуті учні сходили з помосту, нарешті, лишилися двоє, – худий блідий хлопчик з каштановим волоссям і натоптуватий, круглий, схожий на річкову рибу підліток. Перший весь час мовчав, нервово поводячи ніздрями. Другий скиглив і нарікав на застуду, обпечений язик і знову на застуду.
– Товстий – це Пундик, четвертий син торговця Східця. Хлопець хитрий, я його знаю. А худий – син трактирника з перевалу, звуть Джміль, він у нас у таверні живе, нібито за відробіток, тільки який з нього працівник, якщо він з ранку до ночі зі своїми склянками… Дивись, майстер тільки їх залишив! Видно, далі випробовувати буде!
Юрба щільніше обступила поміст. Звідкись підтягувалися нові люди; майстер велів двом останнім учням ще раз вибрати по глечику. Повторилося випробування; син торговця канючив жалібно, але не набридливо – якраз так, щоб не викликати роздратування. Хлопчик з каштановим волоссям дивився перед собою й говорив так тихо, що розібрати його слова могли тільки майстер, кілька людей у перших рядах, та ще Стократ, який умів читати по губах:
– Маленька людина… легше знайде скарб.
«От же ж», – з усмішкою подумав Стократ.
– Схоже, все-таки когось залишить учитися, – хазяйська дочка зазирнула йому у вічі, ніби перевіряючи, чи дуже важлива ця новина. – Видно, князь велів когось нарешті залишити. Терпець йому урвався, от він і…
– Джміль залишається! – проголосив майстер поверх голів. – Цього вчитиму далі, цей хоч чогось навчився, хоч і пізніше за всіх прийшов!
* * *
Він стояв на краю помосту, не вірячи вухам, і його розумний язик лежав у роті набряклою колодою. Люди галасували – без особливої радості, але й без осуду. Ті, що стояли поруч, усе бачили й чули самі: він чесно пройшов випробування. Останній вислів був особливо складний, хоч би тому, що «скарб» і «маленький» дуже близькі за смаком.
Пундик стояв поруч, закусивши губу. Четвертий син багатого торговця, він був страшенно честолюбний. Якщо Джміль не вірив своєму щастю – то Пундик не вмів і не міг звикнути до поразки.
Джміль спробував йому всміхнутися. Відповіддю був холодний, мов жаба, погляд; родина торговця Східця одна з головних у селі, і багато хто тепер зненавидить вискочку Джмеля; він вдихнув ротом, відчуваючи, як миттю остигають і шерхнуть губи.
Нічого, аби вивчитися, а там він сам стане майстром. Він стане таким значним, що ніхто не посміє косо глянути. Він учитиметься… і, напевно, його відпустять до батьків на кілька днів – розповісти про свій успіх, погостювати, відпочити…
– Хвилинку, – почувся скрипучий голос з крісла, де сидів Очі-й-Вуха. – Хвилиночку, майстре.
Юрба стихла.
Очі-й-Вуха, людина малорухома, підвівся цього разу зі свого крісла й зволив наблизитися до помосту. Майстер спустився сходами, і так вони зустрілися на півдорозі, виявляючи одне одному підкреслену повагу, при цьому ретельно стежачи, щоб не пройти зайвого кроку. Їхню розмову чули тільки ті, що стояли дуже близько, – та й вони пропустили половину тихих, на вухо сказаних слів.
– Князь буде незадоволений, що берете зайшлого, – тихо сказав радник. – Є ж наш, місцевий хлопчик. А що він гірший – то це тому, що язика обпік.
Майстер спохмурнів.
– Вам вирішувати, – зовсім тихо сказав Очі-й-Вуха. – Але князь зрадіє, якщо візьмете місцевого. Самі вирішуйте.
Майстер, ні слова не кажучи, повернувся на поміст. Обвів похмурим поглядом заінтриговану юрбу. Потім подивився на Джмеля й Пундика, і під його поглядом обидва насторожилися.
– Князь бажає вибирати ретельніше, – голосно промовив майстер не цілком зрозумілу фразу. – Останнє випробування.
І вийняв з торбинки, підвішеної до пояса, дві крихітні скляні пляшечки.
* * *
– А це що за цапина борода? – Стократ прискалив око.
– А це Очі-й-Вуха, – понизивши голос, повідомила хазяйська дочка. – Він од князя.
Стократ не зміг розібрати, що шепотів на вухо майстрові чоловік з непорушною од важливості шиєю. Майстер у відповідь нічого не сказав, але спохмурнів помітно. Інтрига?
– Нічого ти не знаєш, – сказала хазяйська дочка, причому в її голосі вчувалася ніжність.
– Як я можу знати?
– А хто ти взагалі такий? – вона тепер говорила майже пошепки.
– Перехожий, – він осміхнувся.
Дочка хазяїна питала про це вже вп’яте чи вшосте; це була вже приємна для неї гра. Страшно подумати, як мало радості в маленької, рябої, вузької у стегнах дівчини в селі, де займаються тільки лісом і сплавом.
Стократ не думав зупинятися тут надовго, але дочка хазяїна таверни вмовила його «ще хоч на день». Вона сама прийшла до нього в кімнату й сама залізла під ковдру; ні, вона не була повією. Батько міг би видати її заміж, якби не скупився на посаг.
Вона розповіла про себе одразу все, у першу ж ніч. Крім неї, в її батька було п’ятеро дорослих синів, які ніяк не могли поділити майбутню спадщину. Тому за неї хазяїн таверни не давав ні шеляга, ні ламаного грошика, а сама вона – невелика цінність. І чоловіка в неї нема й не буде… Хіба що Стократ перестане бродити світом, збудує собі халупу на березі річки, і хазяйська дочка пектиме йому перепічки.
– Ну от куди ти йдеш? Нащо?
– Нінащо. Просто йду.
– Шукаєш чогось? Може, пригод?
– Не шукаю… Вони самі мене знаходять.
– А цей твій меч… ти вмієш битися? Чи просто так носиш?
– Просто так ношу, – він усміхався.
Вона вранці нагодувала його перепічками, справді дуже смачними, і покликала подивитися випробування «мовознайок». Стократ подумав, що йдеться про іспит у місцевій школі, і дуже здивувався, побачивши стіл з глечиками та майстра дивної науки.
– А що, у вашого князя велика влада? Багато підданих ще, крім вас?
– Як це – крім нас? – вона здивувалася. – Наше село, Макуха – це ж скільки народу! Та ще два прибережні, називаються Права Рука й Ліва Рука, там живуть сплавники. І ще тартаки, лани, торговий дім… Що, мало?
– Чимало, – Стократ усміхнувся.
От би цю дівчинку та й на вулиці справжнього великого міста; він знов потягся, розминаючи суглоби, але метелик, що примостився на халяві, так і не полетів. Метелик чимось нагадував йому дочку хазяїна таверни.
Розповісти б їй, дурненькій, про міста, де вулиці вибудувані ярусами – для пішоходів, для возів, для карет. Про спеціальні капелюхи, які городянам пропоновано носити по святах та людних днях: такий капелюх щільно прилягає до голови, тулія широка й тверда, і в юрбі, де люди стоять пліч-о-пліч, можна ходити по головах. Так, ступаючи з голови на голову, переходить майдан найвища знать, термінові гінці та ще, буває, лікарі, що поспішають на виклик до міського голови…
– …Князь бажає вибирати ретельніше!
Там, на помості, майстер вийняв з торбинки, підвішеної до пояса, дві крихітні скляні пляшечки.
* * *
Джміль тримав у роті прозору рідину й нічого не відчував. Узагалі нічого. Вода з колодязя – і та красномовніша.
Навпроти, за два кроки, стояв Пундик і дивився перед собою випнутими божевільними очиськами. Його рот був повний, підборіддя рухалося.
Майстер, повернувшись спиною до юрби, дивився чомусь з ненавистю. Зиркнув на Джмеля… Перевів погляд на Пундика…
Круглі Пундикові очі кліпнули і раптом набули сенсу. Він проковтнув усе, що було в нього в роті, сіпнулася шия.
Джміль теж проковтнув. Смаку не було. Порожнеча.
– Ну? – майстер обійшов навколо стола, знов повернувшись до юрби лицем. – Ти?
Він дивився на Джмеля. Тому залишалося тільки нервово облизувати губи.
– Що, язика проковтнув?
– Там нічого не було, – прошепотів Джміль.
– Тобто ти нічого не зрозумів? – майстер підвищив голос. – Ой-ой, а я ж на тебе надіявся… А ти, Пундику?
– Дірявий човен далеко не попливе, – швидко проговорив гостроносий, з його губ полетіли бризки. – У мене нежить, узагалі-то…
Юрба схвально загула. Майстер мовчав – довго, цілу мить, і Пундик під його поглядом помітно сполотнів.
– Дірявий човен не попливе, – сказав, нарешті, майстер, і Джміль не зрозумів, засмутився він чи зрадів. – Ну, що ж… Останнє випробування ти провалив, Джмелю. Пундик навчатиметься. Його беру до себе в учні.
У юрбі засміялися й заплескали.
– Ну, нарешті! Наш, наш! Оце діло!
Очі-й-Вуха підвівся з крісла й пішов крізь юрбу не озираючись. Пундик стояв на краю помосту, прагнучи слухати й слухати ці оплески, ці крики. Лице в нього пашіло, руки вчепилися в поли розстебнутої сукняної курточки: у мріях він уже був майстром, князем, володарем світу; на кінчику гострого носа тремтів маленький соплик.
Джміль зійшов по драбинці – боком, як усі невдахи. Він міг поклястися під присягою, що з останнього флакона вчитель налив йому найчистішої, найбезневиннішої води.
Чому?
Вісім місяців він жив тільки навчанням. Не пив нічого, крім води, і їв тільки кашу без масла з вареними овочами. Він вилизував кам’яні таблички з соляними картинками, щоб додати язикові чутливості та гнучкості. Він не розлучався з намистом зі смоляних кульок – кожна кулька мала своє значення, Джміль їх міняв, коли твердо завчав смак. Він був готовий до випробування краще за всіх, хоч усі вчилися довше, – і що тепер?
Він уявив, як повернеться на перевал і скаже батькам, що провалив випробування. Труснув головою, намагаючись витрусити цю картину; ні, його не вб’ють. І річ не в ганьбі. Просто раптом полетіло шкереберть усе Джмелеве життя.
Люди розходилися, балакаючи, хтось голосно сварився. Джміль стояв, механічно переступаючи з ноги на ногу, як колись Лопух. З тим усе ясно – ожениться й житиме, не тужитиме. Хвощ стане сплавником, Латок – теслею, близнюків батько відшмагає… а їм що? Вони давно хотіли покинути «цю дурню». Пундик повернеться до майстра й стане вчитися, от прямо завтра зранку почнеться новий урок…
Він раптом підняв голову, ніби його гукнули. На струганій колоді сиділи Тіна, дочка хазяїна таверни, і незнайомець, якого Джміль мигцем бачив ще вчора, – довгий, у високих чоботях, з мечем на поясі. Обоє дивилися прямо на нього.
– Дурня якась, – співчутливо сказала Тіна. – То каже, що Джміль лишається, то навпаки… Ти не сумуй, мій батько до тебе звик, з хати не вижене. Хочеш – залишайся в нас навіки.
– Дякую, – Джміль подивився на свої вкриті порохом черевики. – Я піду.
– Куди ти підеш? – Тіна рішуче схопилася з колоди. – Якщо на перевал, то виходити треба вранці, до світанку, а то як застане в горах ніч… Іди зараз до таверни, розкажи все моєму батькові, хай тебе нагодує! А то зі штанів випадаєш… – Вона обернулася до свого сусіда. – Схуд за цей час – страшне! Їсть, як тінь, і працює, щоправда, так само… А куди йому працювати, якщо вчиться цілий день?
Джміль опустив голову нижче й, не дивлячись і не слухаючи, покрокував геть по вулиці.
* * *
«Легко здався, – подумав Стократ. – Якось занадто легко. Я в його роки поліз би, зрозуміло, битися».
Він усміхнувся краєчками губ. О так, у його роки… Сирітський притулок, великі темні кімнати, так само темні непевні думки і кулаки, що не знають болю. Скільки вже минуло років, і відтоді він нікого не бив, а кісточки, як і раніше, тверді, мов щитки…
Замислившись, він поклав долоню на руків’я меча – й одразу ж прийняв руку. Люди часто бачать у цьому жесті погрозу, і дарма: Стократ нікому не погрожував. Давно. З ранньої юності.
Просто зразу, без погроз, завдавав удару.
– А от лісовики, – він потяг за руку Тіну, що було підвелася, і посадовив її назад на колоду. – Розкажи про них іще.
– Навіщо? – вона справді здивувалася.
– Як це навіщо? Я стільки блукаю – і почув про них уперше. А ви з ними торгуєте. Мені ж цікаво.
– Цікаво? – здається, вона вперше замислилась, чи не знущається з неї чужоземець.
«Раніше я теж не розумів, – подумав Стократ. – Навіть як був малий. Світ пропонував мені те, що можна з’їсти, те, що небезпечно, й те, з чим треба битися. І їстівне, й небезпечне, і забіякувате не були при цьому цікаві – я просто їв, просто бив або ховався, якщо не міг ударити. І чимало людей так жили».
Він згадав, як уперше прийшов на вершину пагорба з мечем на поясі, прийшов після довгого нічного переходу, падаючи з ніг, голодний, змерзлий; побачив річку внизу і ліс на обрії, і як світлішає небо над озером, – і був уражений, як ніколи в житті.
– Так, цікаво, – сказав він Тіні. – Де вони взялися? Вони люди?
– Та наче, – видно було, що Тіна ніколи не замислювалася про такі прості речі. – Люди… Просто давно, тисячу років тому… чи сто років, не знаю, в наших краях був мор. І всі, хто тут жив, перемерли, а одні пішли в ліси й сховалися. Вони теж хворіли, але не померли, а так… змінилися. Очі в них є, але не бачать, і рот є, але не говорять.
– А як вони ходять у лісі, як на дерева не натикаються?
– Вони й бігають, і луки в них є… Я кажу: не ходи до застави.
– А як вони одне з одним ладнають, якщо вони сліпі й німі?
– Не знаю, – помовчавши, зізналася дівчина. – Мабуть, варять одне одному кашу.
Вона затнулася, а потім ураз порожевіла й пожвавішала.
– Це ж скільки мороки, уявляєш! Якщо на кожне слово треба варити кашу! Чоловік жінці велить, щоб зібрала йому торбу, йде на кухню, товчеться, варить: поклади мені, мовляв, хліба, ложку, миску, сіль, ковдру… А про бритву й забуде! І доводиться нову кашу! А просто сказати – стій, я бритву забув, і не додумається!
Вона засміялася.
Злетів з халяви метелик. Він сидів давно й пригрівся, а тут злетів, але не від Тіниного сміху, а тому, що на чобіт упала тінь. Стократ підняв очі; поруч височів, тримаючи голову трохи набік, Очі-й-Вуха, високий чоловік з сивуватою цапиною борідкою.
– Це ти – чужоземець з мечем? – запитав строго.
– Цілком очевидно, – після коротенької паузи відгукнувся Стократ.
– Що?
– Зрозуміло, я чужоземець. А це мій меч.
– Князь хоче з тобою говорити.
Тіна чи то зойкнула, чи голосно зітхнула.
* * *
Джміль не пішов до таверни. Там зараз зберуться Пундикові друзі й родичі на чолі з торговцем Східцем; ні, Джміль не заздрив. Він просто не міг забути обміну поглядами майстра з учнем: зустрівшись очима з учителем, Пундик кліпнув і раптом просяяв, ніби про щось здогадався…
«Дірявий човен не попливе». У тому питві, що куштував Джміль, ніякого човна не було. Там узагалі нічого не було. Порожньо.
Він вийшов на дорогу, що веде в ліс, до застави. Сонце вже сідало, але до сутінків було далеко. Джміль набрав з джерела води – на поясі в нього завжди висіла баклага, так велів учитель. Колишній учитель.
Кривозірка й смолоскип звичайно росли коло води. Їх важко було шукати, але Джміль знав секрети. Сівши на камені, він розжував спершу три квітки кривозірки, потім волоть смолоскипа. Вийшла непогана, легко впізнавана частка «не»: якщо додати цієї кашки в питво, зміст його поміняється на протилежний. Вірю – не вірю, хочу – не хочу…
Джміль виплюнув трав’яну кашку разом зі смаком – на битий шлях.
Якби він був сильний і розумний, як герой казок – склав би для майстра питво зі змістом: «Ти мене зрадив і обдурив людей. Але я все знаю, розплата настане…» Та для такого послання потрібні рідкісні складники. І Джміль – не казковий герой, а так, хлопчисько…
Він підвівся, витер сльози рукавом і подався назад до селища.
* * *
– Це правда, що ти вбиваєш людей за гроші?
– На щастя, ні.
Князь насупився.
Це був молодий іще чоловік з дуже молодого роду. Його прадід ще сплавляв ліс, як усі в окрузі, а дід навчився військового ремесла й найнявся в чуже військо, зібрав навколо себе перевірених людей і ухитрився мечем здобути собі славу й землю. Його батько зміг утриматися при влади й зміцнити її, і от – перший у династії, хто одержав титул у спадок, приймав Стократа у своєму домі з тесаних колод і не знав, як правильно поставити себе перед незнайомцем.
– Та ну… мені донесли, що твій меч… що тобі платять за вбивства.
– Так правильніше, – визнав Стократ. – Буває, що я вбиваю вбивць і ґвалтівників. І якщо мені раптом – чомусь – платять родичі їхніх жертв, я беру цю плату.
– А, – князь повеселішав. – Тоді… А замовлення ти приймаєш?
Стократ підняв брови. Довга гнівна промова не була б така промовиста.
Князь наїжачив коротку бороду. Нікому й ніколи було вчити його приховувати почуття, як личить людині високого роду, тому все, що він думав, одразу проявлялося на лиці. Князь мовчки журився, що ідіоти-стражники впустили гостя зі здоровенним мечем на поясі. Таку варту треба бити палицями на базарному майдані, але ж іншої немає…
– Я не найманий убивця, – проговорив Стократ холоднувато, але без зухвалості. – Я бурлака. Якщо зустріну вбивцю – його не стане. Заплатять – візьму гроші. От і все.
– Ти… мандрівний вершитель справедливості? – князь криво посміхнувся.
– Я не знаю, що таке справедливість, – рівно відповів Стократ. – Думаєте, вона існує?
Князь знову засопів; Стократ зустрівся з ним очима. Князь здригнувся.
– Я просто собі подорожній, – сказав Стократ миролюбно. – Іду, куди заманеться. Світ дивлюся, звістки розношу. У Лісовому Краю, чули, цього літа аж у трьох місцях зайнялося?
– Велике лихо, – глухо відгукнувся князь.
– Чимале. Ціна на ліс повсюди зросла…
Стократ зробив багатозначну паузу.
– Ти ще й купець? – тепер уже князь чіпко глянув йому у вічі.
– Та де мені, – Стократ усміхнувся.
– Ціна зросла, торгуємо багато, – промовив князь з незрозумілим роздратуванням. – У нас же не просто ліс, у нас рожева сосна, таких у цілому Світі більше нема. Бачив, які будинки?
– Бачив.
– А оце? – Князь підхопив зі стола різьблений дерев’яний кубок, струсив на підлогу кілька крапель з дна, подав Стократові. – Скажи… це правда, – те, що про тебе балакають?
