Текст книги "Донецкая мафия"

Автор книги: Сергей Кузин

Соавторы: Борис Пенчук
сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Ринат Ахметов зарегистрирован кандидатом в народные депутаты в избирательном списке Партии регионов Украины под номером 7.

Ахметов Игорь

Ахметов Игорь Леонидович. Старший брат Рината Ахметова. Бывший шахтер, в настоящее время скрывается за границей после того, как был арестован по обвинению в вымогательстве Борис Колесников, а сам Игорь Ахметов оказался в списке владельцев акций торгового центра «Белый лебедь».

Именно об Игоре Ахметове говорит Ринат Ахметов, рассказывая, как спасал в 1991 году тяжелобольного брата. И именно Игорь Ахметов упоминается в случае вымогательства и убийства цеховика из Горловки (см. Аистов).

В настоящее время судьба и местонахождение Ахметова Игоря Леонидовича неизвестны. По данным некоторых источников, он скрывается за границей и собирается приехать в Украину только после победы на парламентских выборах Партии регионов.

Александров Игорь

Игорь Александров, журналист, главный редактор телекомпании ИРТК-ТОР (Славянск). Автор и ведущий программы «Без ретуши». Погиб в 2001 году после нападения неизвестных лиц. В деле Александрова преступников «находили» два раза, однако в первый раз дело завершилось оправданием сфальсифицированного «киллера» Юрия Вередюка, умершего через несколько дней после освобождения; во второй раз дело дошло до суда, но не продвигается ни на шаг.

О деле Игоря Александрова писалось и говорилось много. Версии выдвигались самые разнообразные – от предполагаемого «заказчика» Александра Лещинского до того же Юрия Вередюка. А судья из Славянска Иван Корчистый даже заявил, что дело Игоря Александрова никогда не будет раскрыто, поскольку в нем замешаны очень влиятельные лица. Мы предлагаем вашему вниманию версию, на наш взгляд, заслуживающую особого внимания. Совершенно неожиданно оказавшиеся в распоряжении авторов антологии документы, проливают свет на дело Александрова совершенно в ином ракурсе…

Итак, Вячеслав Синенко. Бывший милиционер Калининского РОВД г. Донецка. Человек, подозреваемый в организации и убийстве Ахатя Брагина. Сам Синенко утверждает, что его подставили люди Рината Ахметова, поскольку он вел с ахметовским кланом борьбу и был приговорен группировкой к смертной казни. Вячеслав Синенко утверждает, что к гибели Игоря Александрова имеет самое непосредственное отношение именно глава известного футбольного клуба. И, если Синенко говорит правду, то можно предположить, что нынешний изрядно затянувшийся судебный процесс над убийцами журналиста снова превратился в очередную фикцию. То есть группировка Рыбака, находящаяся сейчас на скамье подсудимых, вполне может оказаться очередными Вередюками в деле Александрова. В этом, кстати, уверена и вдова Игоря Александрова Людмила, уже давно переставшая ожидать чудес от правосудия…

ЗАЯВА

Я, Синенько В'ячеслав Васильович, являюсь підсудним за обвинуваченням у вбивстві кількох осіб та замаху на вбивство, що сталося 15 жовтня 1995 року, вибух на стадіоні «Шахтар».

Особисто я обвинувачуюсь у тому, що з корисливих мотивів з використанням вибухового пристрою, тобто способом небезпечним для життя багатьох осіб, вчинив вбивство та замах на вбивство.

Дана справа с фальсифікованою і історія начебто моєї причетності до справи почалася ще в 1997 році, коли я дав інтерв'ю журналісту І. Александрову про корупцію серед працівників Донецької міліції та прокуратури. За такі мої дії вже тоді мене хотіли вбити, про що свідчить збройний напад на мене 5.08.98 року на моє життя. Та порушена з рештою кримінальна справа.

Моя смерть потрібна була Ахметову, бо я як працівник міліції затримав та мав всі підстави пред'явити обвинувачення одному з його бойовиків Рахманову. Затриманий Рахманов був відпущений на волю по вказівці прокурора донецької області Васильєва.

Під час перебування в лікарні про деталі цього злочину та осіб причетних до інших злочинів в Донецьку високопосадовців на обласному рівні я розповів журналісту І. Александрову, той опублікував матеріал, через що, як я вважаю, і загинув.

Моє переконання підтверджується розглядуваним» пізніше кримінальними справами за фактом вбивства журналіста Александрова.

Я був попереджений про загрозу моєму життю та членам моєї сім'ї, приймаючи ці погрози як реальні, знаючи, як розправлялися з іншими неугодними Ахметову людьми з допомогою тодішнього прокурора Донецької області Васильєва, я змушений був з сім'єю залишити країну.

Виїздив я абсолютно легально, за своїми документами, легально працював у Греції, подав документі та чекав на отримання громадянства Греції.

Випадково довідався, що мене начебто оголошено в розшук 12.03.2004 за причетність до вибуху на стадіоні «Шахтар».

Я остаточно зрозумів, що це заслуга Г. Васильєва, який «доріс» до посади генерального прокурора України.

Затриманий я був саме у той час 29.03.2004 року.

Після доставки в Україну та арешту я перебував в СІЗО № 17 м. Луганська.

Саме тоді мене почали відвідувати крім слідчих, які вели розслідування по справі, працівники УБОП Луганської області, з пропозиціями про домовленість, а саме давати необхідні слідству свідчення в обмін на закриття моєї кримінальної справи.

Влітку в середині дня 2005 року до мене в СІЗО № 17 м. Луганська прийшли п/п-к МВС Вакуленко, який свого часу очолював УБОП Лугансько! області, а зараз працює у Київі та співробітник УБОП Луганської області співробітник УБОП Оришин 1.1. які запропонували мені двосторонню угоду. Умовами цієї угоди я повинен був дати покази в любій доступній мені формі про те, що мені відомо від Є. Кушніра про зустрічі з ним (Кушніром) та Алієвим (Магою) в Баден-Бадені колишнього прем'єр-міністра П. Лазаренка, причому розписували мені деталі цієї зустрічі.

За дачу цих показів мені було обіцяно закриття провадження в моїй справі, можливість протягом короткого часу виїзду з України.

Оскільки в мене не було, та і не могло бути ніякої інформації щодо яких би то зустрічей як з Є. Кушніром так і з П. Лазаренком, то я відмовився давати такі покази.

З цього можливий лише один висновок, свідчення проти мене є наслідком аналогічної роботи зі свідками, які дали покази проти мене, представниками Генеральної прокуратури.

Я офіційно заявляю:

– я не приймав та не міг приймати участі в підготовці та здійсненні вибухи на стадіоні «Шахтар»;

– покази свідків нічим об'єктивно не підтверджені;

– з метою дискредитації мого алібі порушена кримінальна справа проти мого сина Віталія Синенка;

– справа проти мене фальсифікована в угоду спочатку Генерального прокурора Васильєва, а пізніше за мою відмову свідчити проти інших осіб;

– ніяких стосунків з Кушніром я не мав;

– намагання витребувати від мене свідчення проти П. Лазаренка є додатковим підтвердженням фактів застосування недопустимих методів при розслідувані справ, про фальсифікацію доказів не тільки в моїй справі.

До заяви прошу долучити повний текст пояснень та приєднати до матеріалів справи. Копію прошу надати адвокату.

22.02.06

(підпис) В. Синенько

В этом аспекте еще более любопытным является пояснение к заявлении, подписанное вновь-таки самим Синенко. Приводим его здесь полностью.

Пояснення до заяви Синенка В. В. (карна справа 49-1733)

Карна справа 49-1733 повністю сфабрикована за наказом М. Обіхода, згодом скоректована Г. Васильєвим через свого підлеглого в Генеральній прокуратурі Серебрякова Н. А., дончанина, з яким пропрацював в Донецькій прокуратурі не один день. Зверніть увагу на головні етапи фальсифікування.

1. 14 квітня 1994 року під час розстрілу родини Фролова мені вдалося затримати кіллера Рахманова з автоматом. Через 10 діб за командою Васильєва був відпущений на волю, пущене за ним спостереження довело його до «Люксу», а я був об'явлений ворогом за затримку Рахманова.

2. 15.10.1995 року на стадіоні «Шахтар» загинув Ахать Брагін, Грек, якого я дуже добре знав раніше.

3. На початку березня, в кінці лютого 1977 року, на 21:00 мене викликав начальник карного розшуку Донецької області Волощук Анатолій Миколайович і запропонував «реабілітувати» себе за затримку Рахманова перед Ахметовим. Я повинен був прийняти участь у фізичному знищенні Є. Кушніра. Я відмовився. Під час цієї бесіди я вперше дізнався від Волощука, що Кушнір один з ініціаторів і організаторів вибуху на стадіоні «Шахтар».

4. 5.05.1998 p., як небезпечного свідка за командою Волощука, Васильєва, Ахметова, мені було винесено смертельний вирок як людині, яка була присвячена в ліквідацію Кушніра та його угрупування.

Я був двічі поранений з вогнепальної зброї. Зверніть увагу, справа спочатку була порушена згідно ст. 206 КК України, після втручання ЗМІ була перекваліфікована на ст. 93 КК.

5. За допомогою І. Александрова через ЗМІ я розповів про затримання Рахманова та його вихід на волю. Це ввело в шалену лють Васильєва, який пообіцяв знищить мене фізично, що я закінчу своє життя в тюрмі.

6. Після погроз я зник з лікарні, через неділю в домі моїх батьків УБОЗ Донецький області та Калінінський РО провели обшук, з записом на відеоплівку. Відмітьте, це скоїлось за два роки і 6 місяців до порушення проти мене карної справи.

Копія обшуку мається.

7. М. Обіход виступив по телебаченню, показав моє фото, об'явив злочинцем, порушивши ст. 62 Конституції України, презумпцію про мою невинність.

8. Легально, за своїми документами я з сім'єю в 1999 році перебрався до Греції, сім'я отримала громадянство, я на нього чекав, так як я не грек. Я був зареєстрований в поліції Греції.

9.12.01.2004 p., після приходу в ГП Васильєва, до Греції направлено клопотання, де говориться, що я нелегально проживаю в Греції, мене потрібно затримати. До затримання я не отримав жодного запрошення до міліції чи прокуратури, мою адресу, телефон в Греції знали родичі, сусіди, син Віталій. Формально заведена пошукова справа чиста.

10.15.10.1995 р. в вихідний день, в неділю, я з дітьми знаходився в кіноконцертному залі «Донецьк» на концерті Любові Успенської, маю десяток свідків, які залякані о/уповноваженим Соболь В. М., почали відмовлятись від правди або мовчать. З цього приводу мій адвокат сповістив генерального прокурора.

11. Справа з приводу замаху на моє життя не розслідується, хоча відомий водій, з авто якого проводилась наводка кіллерів на мене.

12. Мар'інков та Година являються підставними свідками. Я в цьому повністю переконався після моєї «обробки» Вакуленком та Оришиним, які в злагоді зі слідчим ГП Серебряковим вимагаючи від мене, за припинення справи, дати брехливі покази відносно П. Лазаренка.

Від чесних працівників прокуратури Донецької області мені відомо, що мені відводилася роль ліквідатора угрупування Кушніра, проте це повинно було статися за іншим результатом президентських перегонів.

Я уважно вивчив справу 49-800, вона своїм вістрям направлена проти П. Лазаренка та Ю. Тимошенко і повністю сфальсифікована.

Намагання витребувати від мене свідчення проти П. Лазаренка являється підтвердженням застосування недопустимих методів при розслідуванні справ, про тотальну фальсифікацію.

Пояснення прошу долучити до заяви та приєднати до матеріалів справи.

Копію прошу надати адвокату.

22.02.06

(підпис) В. Синенько.

«Конгломерат криміналу і правоохоронців активно розчищав собі шлях. Одним з важливих завдань для них стало знищення незалежної преси, щоб та не сіяла зерна сумніву серед мешканців регіону. У липні 2001 року стається резонансне вбивство тележурналіста, який викривав спільну діяльність мафії та міліції.

Ігор Александров – директор телекомпанії ТОР. Вранці 3 липня 2001 року біля 8-ї години він зайшов до телекомпанії. Біля входу у під'їзді будівлі його чекають невідомі з бейсбольними битами. Злочинці зі звірячою жорстокістю б'ють журналіста. За 4 дні Ігор Александров помирає у лікарні.

Валерій Прудськой, директор телекомпанії «САТ»:

– Его убийство совпало с циклом передач, которые он вел с Сербиным и Солодуном, опальными ОБОПовцами. Игорь начал делать с ними программы в прямом эфире. И он пообещал озвучить фамилии тех людей, на которых готовиться покушение и которые мешают той власти. Когда начался этот цикл, тогда и произошло это убийство.

Тетяна, головний редактор ТК «ТОР»:

– Программа «Без ретуши» – это была инициатива его. Я о первой программе узнала буквально за час до эфира. Мне было дано распоряжение готовить павильон. А готовил тему Игорь сам. И до последнего момента я не знала, ни кто гости студии, ни темы.

Гостями студії були працівники Краматорського управління по боротьбі з організованою злочинністю Сербія та Солодун. На момент виходу програм в ефір – вже колишні працівники. їх звільнили з органів за те, що вони зачепили впливових осіб з місцевого клану. Ігор Александров дав їм можливість розповісти про їхні розслідування в програмі «Без ретуші». Сьогодні один з гостей Александрова, Михайло Сербін, очолює Північний УБОЗ у Краматорську Донецької області.

Михайло Сербін, начальник Північного УБОЗ м. Краматорськ:

– В 1997 году я пришел работать в Краматорский ОБОП. И в 1998 году в сентябре в Краматорске было совершено убийство лидера ОПГ, резонансное преступление. Из автомата стреляли. Его убили и еще троих ранили. Сразу выяснили, кто заказчик, узнали мотивы преступления. И так получилось, что мой бывший начальник оказался ближайшим другом исполнителя убийства. И он помогал и скрывал это преступление. Я говорю: «Совершил убийство Яворовский Константин, это ваш друг, надо отрабатывать эту версию». Он говорит:

«Я его никому не отдам».

Для Михайла Сербіна це розслідування закінчилося тим, що посадили його самого. Але ненадовго. За 2 роки опальний убозівець виходить на волю.

Михайло Сербія, начальник Північного УБОЗ:

– Когда меня освободили из мест лишения свободы, местные газеты написали об этом случае. Александров заинтересовался и нашел меня и Солодуна. Он предложил: «Вы готовы в прямом эфире?» Я говорю: «Вопросов нет, давайте выступим». И первая передача была 20 сентября 2000 года. Мы в прямом эфире начали рассказывать об организованных преступных группах, о том, кто там крыши делает – прокуратура области, руководство милиции Донецкой области. Тут был такой резонанс! В Донецкой области проводились и оперативные совещания милиции, и оперативные комбинации. Приезжает прокурор областии говорит: «У вас не хватает полномочий закрыть рот этому журналисту?»

Тетяна, головний редактор ТК «ТОР»:

– 7 июля он умер в больнице. И только после этого начали всем заниматься работники милиции. Естественно, и архивами и этими двумя программами «Без ретуши». Оказалось, что их нет. Весь архив и все программы с его участием, которые он готовил, пропали, исчезли. Вероятнее всего, он их сам вывез.

И никто по сей день ничего не знает.

Що це були за програми, від яких залишилося тільки кілька фрагментів? Вони, очевидно, могли дати відповідь, хто замовив вбивство, вийти на замовника. Але їх немає, і після вбивства Ігоря Олександрова міліція та прокуратура починають працювати над версіями, які є зручними для них. 23 серпня міліція арештовує людину, яку називає безпосереднім вбивцею. Юрій Вередюк, безробітний, мешканець Слов'янська. Зручною версію було вбивство через помилку – Вередюк переплутав, не на ту людину напав.

Михайло Сербін, начальник Північного УБОЗ:

– Встречается Янукович с женой Александрова Людмилой в июле, дней через 10–12 после убийства. И версия о Вередюке тогда всплывает, не фамилия Вередюк, а мысль. Он говорит, Янукович, вы знаете, есть информация, что перепутали. Первым эту мысль озвучил Янукович.

Сергій Винокуров, заступник генерального прокурора України у 2001 р.:

– Следствием, бесспорно, установлено, что убийство Александрова совершил Вередюк. Он обвиняется в убийстве, материалы дела доказаны. Он настаивает на том, что все сделал, как приказывали.

Але хто наказував вбити, так би мовити, «не ту людину», Вередюк пояснити не зміг. Незважаючи на те, що він зізнався, суд знаходить неспівпадіння у його показах і виправдовує його. Виправданого Вередюка доводиться відпустити. Але невдовзі він при дивних обставинах помирає – нібито від серцевого нападу. Наочне замітання слідів.

Михайло Сербін, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:

– За Вередюком было постоянное наружное наблюдение. Суд его оправдывает. И потом его убивают. Его отравили в июле.

3 моменту вбивства Ігоря Олександрова минуло 4 роки. Тепер один з учасників програми «Без ретуші» вважає, що вбивство було безпосередньо пов'язане з прізвищами, які називалися в ефірі телекомпанії «ТОР».

Михайло Сербін, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:

– И последний наш был эфир 13 апреля 2001 года. Я получил кассету из Германии. Дюссельдорфская кассета, так называемая. (…) Первая цепочка всех преступлений начиналась с убийства Ермакова, лидера ОПГ. УБОП специально давал неверную версию, чтобы остальная группировка уничтожала других. Прикрывая истинных убийц. (…) Они берут и прикрывают это убийство и в конце концов захватывается этот бизнес, и они возглавляют эту структуру. То есть не ОПГ, а мафиозное образование. (…) Он заканчивается этот эфир и Александров спрашивает: «Вы готовы рассказать?» А в этот момент я получил кассету, в которой Яворовский со вторым лидером рассказывает, как убивал Ермака, кто ему крышу делал, в частности говорит об УБОПе, о прокуратуре, сколько платили денег. А там звучит: «Рыбак – это мозговой центр всех заказных убийств». Это основной стержень всех доказательств.

Рибак. Це прізвище починає лунати все частіше у зв'язку зі справою вбивства Ігоря Олександрова і не тільки його. Називається його структура, яка є відомою в області.

Михайло Сербін, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:

– Эта группировка – славянско-краматорская «Укрлига» так называемая. То, что сейчас Рыбак находится под арестом и идет суд в Луганске, это были его противники, против кого он как журналист проводил расследования.

«Укрліга». Цю фірму донецькі підприємці згадують як ту, що заганяла підприємців під єдиний дах, змушувала усіх працювати на єдиного господаря, єдиного пахана.

Михайло Сербін, начальник Північного відділу боротьби з організованою злочинністю м. Краматорськ:

– Донецкая область – это была такая закрытая зона. И здесь не могло быть другого мнения как Януковича или Ахметова. К Александрову прямо пришли и сказали, что, мол, мы у тебя забираем телеканал, потому что ты пускаешь в эфир Солодуна, оппозиционных депутатов. У нас есть список косвенно причастных к этому делу. Где-то 50 человек. Мы им всем докладывали. Это Потебенько, Джига, Смирнов, СБУ Вандин, Самойленко, генерал Литвиненко, Пшонка, Малышев.

Але до сьогодні ім'я чи імена вбивць, співучасників убивства та тих, хто приховував злочин, судом досі не названі. А для свободи слова Донецьк залишається «закритою зоною». Журналістам програми, які знімали в районі Ботанічного саду, неподалік від резиденції Ахметова, невідомі люди перешкоджали працювати:

Охоронець: – А что вы хотите делать?

Журналістка: – Это ботанический сад?

Охоронець: – Не знаю. Вы пока не снимайте, не снимайте, подождите, закрой пока камеру.

(Шум по рации.)

Журналістка: – Камеру не трогайте, я буду снимать, «перешкодження робота журналістів…»

Охоронець: – И дальше что?

Журналістка: – Карается…

Охоронець: – Ну, чем карается? Я по-русски объясняю?

Журналістка: – Я вам тоже по-русски объясняю.

Охоронець: – Не получится у вас без разрешения, не получится. А я не знаю, что охраняю.

Журналістка: – А кто вы такой?

Охоронець: – Я стажер, вон мой напарник. (…) Ребят ниче не выйдет!

(Закрывает кепкой объектив, размер кепки 28.) (Шум по рации: «Пробей маршрут!»)

Журналістка: – Молодой человек, документы можно ваши? А кто вы такой?

Охоронець: – А вы кто?

Ми намагалися зв'язатися з Ринатом Ахметовим, щоб почути його позицію. За останні кілька місяців надіслали три листи з пропозицією дати інтерв'ю. Реакції немає. Натомість журналістам програми заважали працювати неподалік від його резиденції.

Володимир Ар 'єв:

– Такі дії підпадають під статтю 171 кримінального кодексу – перешкоджання роботі журналіста. Редактор «Закритої Зони» Олена Кочкіна написала заяву в прокуратуру Донецької області. Але там слідчі чомусь не захотіли звертати увагу на відеозапис подій і не побачили мотиву для порушення кримінальної справи за очевидним фактом перешкоджання журналістській діяльності.

Таке враження, що місцева прокуратура просто не хоче сваритися зі впливовими особами і готова закривати очі на очевидні протиправні дії з їхнього боку. Ми, принаймні, в цьому пересвідчилися наочно.

На Донеччині все залишається так, як і було до зміни влади. Тут досі керує клан, який стоїть над долями простих мешканців області.

Сергій Приймачук, начальник міліції м. Слов'янськ у 1994–1999 pp.:

– Донецкий регион – он специфичный. И народ уже устал оттого, что здесь нет власти.

Валерій Карпенко, генеральний директор ТОВ «Тяжпром-комплекс»:

– Все удивлены, что после революции должно было что-то измениться. В области абсолютно ничего не изменилось! Все перекрашиваются сейчас. Нигде ничего не меняется, ничего! Кошмар. Смотришь по телевизору – в Украине что-то делается, а у нас ничего.

Ні візит президента Ющенка, ні поїздка держсекретаря Зінченка на Донбас нічого не змінили. Клан досі почуває себе добре і відновлює тиск на мешканців регіону, готуючись до реваншу.

Володимир Ар'єв:

– Умови для реваншу зручні – клан ніхто не чіпає, навіть з боку колишніх революціонерів лунають пропозиції домовитися з Ахметовим. По вже заведеним кримінальним справам правоохоронці нічого не можуть довести і притягти винних до суду. А всередині нової влади іде боротьба за внутрішні повноваження та за, як кажуть, близькість до тіла Ющенка, що дуже нагадує часи Кучми. Ще навіть не встигли висохти чорнила на сторінках історії колишньої влади.

Дончани при цьому готові міняти своє життя, позбавлятися страху. Донецькій регіон – могутній та працелюбний – не бажає бути закритою зоною для усіх, крім кримінальних олігархів. Але люди не бачать відповіді від тих, хто обіцяв покінчити з корупцією, бандитизмом і кланами. 3–4 місяці для нових правителів держави, звичайно, не час. Тільки тенденції насторожують. І тому мешканці області щиро побоюються того, що вони можуть стати двічі ошуканими – і кланом, і тими, хто обіцяв його перемогти».

«5 канал», «Закрытая зона»

При «Деле Александрова» и Мистики, и фабриканты

«В канун четвертой годовщины со дня гибели журналиста Игоря Александрова в Луганском апелляционном суде может начаться судебный процесс над членами краматорской ОПГ «17-й участок».

Именно им предъявлено обвинение в совершении ряда тяжких преступлений, в ряду которых заказное убийство Александрова – одиннадцатый эпизод. И не последний. Потому что, даже находясь в СИЗО под неусыпным оком спецохраны, лидер ОПГ Александр Рыбак спланировал очередное заказное убийство.

Как удалось предотвратить почти неминуемое отравление благодаря перехвату разговора по мобильному телефону между Рыбаком и доставщиком яда в СИЗО, недавно живописал общественности руководитель следственно-оперативной группы Генпрокуратуры Украины Александр Калифицкий. Это был оперативно растиражированный постскриптум к аресту трех «оборотней». По данным следствия, эта троица имеет прямое отношение к физическому устранению знаменитого бомжа Украины Юрия Вередюка. Если к этим новостям прибавить и финал суда в Артемовске, то для жаждущих справедливости есть повод уверовать в силу Закона. Два сотрудника милиции – Олег Тамбовцев и Евгений Дроздов – лишены свободы (на 6 и 6,5 лет соответственно). Суд счел доказанной их причастность к фальсификации «дела Вередюка» (в «розыске» подставного водителя Сергея Павлюченко). Двое – в тюрьме, четверо – под следствием, еще одиннадцать – под судом. Итого 17 разоблаченных лиц.

Есть резон итожить также и кладбищенские потери следствия. Умер от побоев недопрошенный пострадавший Александров. Умер отравленный и не признавшийся в своем псевдокиллерстве Вередюк. Умер от чахотки сокамерник Вередюка до суда. Пропал без вести (или убит?) наставник Вередюка Игорь Благов. Погибла при взрыве Краматорского морга врач-патологоанатом (документировавшая «естественность» кончины бомжа).

Этот мартиролог может пополниться новыми именами жертв. Почему бы и нет, если заявку на яд для неугодного позволительно заказывать по мобильнику прямо из СИЗО?

От подобных тайн следствия можно потерять чувство реальности. Кто и зачем вдохновенно творит этот перманентный сюр-триллер? Если верить последней официальной интерпретации, убийство Александрова опять раскрыто. Усердие следствия на повторном заходе расследования дало потрясающие результаты. Вместо бомжа-одиночки установлена большая группа убийц. А попутно еще и большая группа всевозможных соучастников-фальсификаторов. Словом, есть что предъявить суду и общественности. Остается вроде единственная интрига – приговор. Для его сроков отсчет вероятен любой: «ошибка в выборе объекта», эксцесс исполнителя или даже неосторожное обращение с битами.

Адвокаты подсудимых откровенно делились со мной своими стратегическими целями: «Суд хочет дать нашим клиентам пожизненные сроки, а мы будем добиваться сроков не более четырех лет. В этом нам помогут материалы дела, собранные досудебным следствием».

А что, может и получиться! Ведь до сего дня получается «рулить процессом» суда в Луганске, и выходит это целеустремленнее не у судебной коллегии, а у защитников обвиняемых. Бессчетное количество раз переносились заседания. «Ступор» с исследованием эпизода убийства журналиста должен бы иметь хоть какую-то мотивацию. Как и веские причины подсудимых – менять своих адвокатов. Дело, конечно, не в том, что читать и перечитывать 66 томов материалов дела – для столичных адвокатов занятие гонорарное. Демонстративная волокита со стартом слушаний тоже есть интрига сама по себе. Если в прошлом сентябре (когда в Луганске только начинался этот процесс) многие недоумевали по поводу очередных переносов заседаний, то сегодня первопричина переносов раскрывается. Вроде сама по себе. И становится заметно – дело Александрова «развели» вполне осознанно. Убийцы – чтобы скрыть следы преступления, а следователи – чтоб «зарыть» преступление. Сам факт раздробления эпизодов, выведение их в отдельные уголовные дела и «ссылки» в иногородние суды (с репутацией «предсказуемых») доказывает лишь одно. Что убийство Александрова никогда и никем не будет раскрыто. Ведь если сложить вместе все эпизоды и имена, то станет наглядна и впечатляюща вся картина «заказного» криминала в г. Славянске.

А если нет решимости (или желания?) обнажить всю эту убойную вертикаль даже у столичных следователей, то есть тут что-то более неприятное, чем корпоративное укрывательство. Когда высокое начальство «не замечает» системных «проколов» своих подчиненных в резонансном расследовании? Когда уже есть версия, конъюнктурно адекватная (удобная понятностью даже «киллеру»-бомжу).

Версия с Вередюком потому так позорно рухнула в суде, что «лепилась» на скорую руку и «под козырек». Поспешность та была от паники и испуга, ведь и прежде, и сегодня многие источники подтверждают: с первого же дня следствие пошло по верному следу, но так и не дошло. У кого есть полномочия решать, какая из 40 версий должна стать единственной, – риторический вопрос по делу, где куратор – Генпрокуратура.

Какой мотив отводить версию в иную колею одного и того же провинциального поля? Для эффекта достоверности. Тем более в фокусе поиска оказалась «криминальная столица Донбасса» – Краматорск. Там всегда есть над кем меч возмездия повесить. И вывести из-под риска разоблачения «своих». Вот и получился результат памяти Вередюка – «два в одном». Искали убийц журналиста – довели до суда в Луганске братьев Рыбаков с подельниками, а заодно и фальсификаторов-участковых изобличили.

Но кто сегодня рискнет утверждать, что все тайны «бомжацкого следствия» с собой в могилу унес Вередюк? Конечно, не унес, потому что он в них не был посвящен. А вот тот же подсудимый Александр Рыбак, видно, знает немало. И все его хороводы с адвокатами вокруг эпизода убийства Александрова, скорее, процессуальный торг, если не шантаж. С кем? Однозначно – со следствием. Вот прямо-таки мистически случайное доказательство. До начала исследования в суде 11-го эпизода (убийства журналиста) арестованы трое солидных милицейских чинов. Они, как сообщала ГПУ, и отравили ядом Вередюка. Они же в 2001 году участвовали в оперативных мероприятиях в поисках убийц Александрова. Так что еще большой вопрос, почему Рыбак решил «заказать» яд по мобильнику у друзей-ментов именно теперь? Чтоб травить кого-то в СИЗО или таки сдать «оборотней», расквитавшись со своей прежней «крышей»? А заодно и заинтриговать своей осведомленностью тех, кому тоже уже срок подошел.

Возможно, Александр Рыбак уже понял, что ему «светит» пожизненный срок, и больше ему терять нечего. Он может распорядиться только своим последним словом в суде. А оно у всех подсудимых всегда звучит как исповедь…»

Нина Рыкова. Еженедельник «2000».

«Следователь по особо важным делам ГПУ Александр Калифицкий: «Игорь Александров действительно выполнял свой гражданский и профессиональный долг. Чего нельзя сказать об офицерах, своими бездумными заявлениями способствовавших его гибели»

Ирина Десятникова, «Факты», 18 января 2006 г.

«Дела Александрова, о фальсификации расследования убийства журналиста и убийстве обвиняемого в этом преступлении Юрия Вередюка, о похищении и убийстве краматорских бизнесменов Жемова и братьев Карпенко находятся в производстве старшего следователя по особо важным делам Генпрокуратуры Украины Александра Калифицкого. И если дело о фальсификации материалов в отношении Вередюка, его убийстве и других эпизодах расследованием окончено, то по делу Александрова уже год продолжается суд. Некоторые СМИ строят прогнозы, что дело в суде развалится, а скандально известный Олег Солодун, гость последней передачи журналиста, без устали обвиняет следователей во всех смертных грехах, заявляя, что это дело по-прежнему раскрыто не полностью. Так ли это, спросили «ФАКТЫ» у Александра Анатольевича. Убийцы Игоря Александрова отказались от своих показаний на досудебном следствии.

– До вынесения приговора судом я, в отличие от Солодуна, не могу комментировать дело, – говорит Александр Калифицкий. – В нем много эпизодов, и суду необходимо допросить значительное число свидетелей. Я же могу сказать, что, направляя дело в суд, орган следствия оценивал собранные доказательства как достаточные для окончания расследования. Все они получены законным путем, и я не переживаю относительно того, как они будут оценены в суде. А то, что некоторые исполнители нападения на Александрова отказались от своих же показаний, можно было предположить – ведь подобная практика защиты подсудимых довольно распространена. Но признательные показания исполнителей – далеко не единственные доказательства, имеющиеся в деле.