Текст книги "Создание эффективной системы связей с общественностью в местных органах государственной власти и местного самоуправления"

Автор книги: Сергей Чебаненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Для побудови системи зв`язків з громадськістю велике значення має і Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” [6].

Так, згідно зі ст. 4 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” самоуправління здійснюється за принципами гласності, колегіальності, підзвітності та відповідальності перед територіальною громадою. 

У ст. 59  (пп. 5 і 11) встановлена норма, згідно з якою акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування необхідно доводити до відома населення. Процедури підготовки цих актів, їх практичної реалізації та контролю виконання, здійснення інших управлінських дій органами місцевого самоврядування є, по своїй суті, процесом обробки та взаємообміну інформацією.

Питання зв`язків з громадськістю органів місцевого самоврядування в тому чи іншому ключі підіймаються і в статтях 7 (“Місцевий референдум”), 8 (“Загальні збори громадян”), 9 (“Місцеві ініціативи”), 13 (“Громадські слухання”) Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Стаття 18 п. 2 цього закону (“Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами і організаціями, які не входять в комунальну власність відповідних територіальних громад”) і стаття 73 п.2 (“Обов`язковість актів і законних вимог органів і посадових осіб місцевого самоврядування”) регламентує питання надання інформації юридичними особами.

Серед повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у статті 38 зазначено функції щодо розгляду звернень громадян і прийняття рішень про проведення масових публічних заходів. Деякі питання зв`язків з громадськістю безпосередньо міського голови піднімаються у статті 42 закону, п. 6 якої взагалі декларує систему щорічного звіту міського голови перед територіальною громадою на відкритій зустрічі з громадянами, а також дає можливість депутатам місцевих рад періодично заслуховувати міського голову щодо його діяльності.

Велика увага в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” відводиться і комунікаційним можливостям постійних депутатських комісій рад (ст.47 п.7) і окремих депутатів (ст.49 п.7, 10) щодо отримання ними необхідної для їх діяльності інформації. Відповідно до статті 75 п.1 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” (“Відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальними громадами”) формалізовано ще одну комунікативну функцію – періодичність інформування органами і посадовими особами місцевого самоврядування населення про свою діяльність.

Отже, можна зробити висновок, що попри відсутність закону про зв`язки з громадськістю органів місцевого самоврядування так чи інакше питання щодо взаємодію з громадськістю підіймаються і в базовому законі про місцеве самоврядування в Україні.

Велика увага зв`язкам з громадськістю органів місцевого самоврядування приділяється і у цілій низці законів України, які регламентують ті чи інші сторони діяльності самоврядування територіальних громад. Насамперед, це Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування” (ст.4) [9] і Закон України “Про статус депутатів місцевих рад” [10]. В останньому з них досить чітко регламентовані зв`язки з громадськістю навіть окремих депутатів місцевих рад:

–        стаття 10: підтримувати зв`язок з виборцями відповідної територіальної громади, інформувати виборців про роботу місцевої ради, приймати участь у громадських слуханнях та ін.;

–        стаття 11: доступ до комунальних засобів масової інформації з метою інформування населення;

–        стаття 12: порядок розгляду депутатом звернень громадян;

–        стаття 14: порядок отримання інформації від підприємств, установ і організацій;

–        стаття 16: звіт депутата перед виборцями;

–        стаття 18: права депутата на ведення інформаційної діяльності (оприлюднення заяв і пропозицій, ознайомлення з інформацією про діяльність рад) у тому числі і від імені громадськості.

Система зв`язків з громадськістю ще одного елемента місцевого самоврядування – органів самоорганізації населення (ОСН) –  досить детально викладена в Законі України “Про органи самоорганізації населення” [7]. Так, наприклад, стаття 14 цього закону надає ОСН наступні повноваження у комунікаційній сфері:

–       розглядати звернення громадян (п.1.11);

–       сприяти зустрічам депутатів місцевих рад з виборцями (п.1.13);

–       інформувати громадян про діяльність ОСН (п.1.14).

Закон України “Про звернення громадян” [3] взагалі можна вважати одним з базисних законодавчих актів для побудови системи зв`язків з громадськістю, оскільки громадянам України його статтями гарантовано:

–        право отримання інформації від органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, тощо (ст. 1);

–        право отримання інформації “в перекладі мовою спілкування заявника” (ст.6);

–        право на конфіденційність інформації, яка є у зверненні громадян (ст.10).

Крім того, ст.19 цього закону деталізує обов`язки органів державної влади і місцевого самоврядування щодо розгляду звернень громадян. А стаття 22 зобов`язує керівників та інших осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування вести особистий прийом громадян.

У розбудові ефективної системи зв`язків з громадськістю велику роль відіграє блок так званих “інформаційних” законів.

Насамперед, це Закон України “Про інформацію” [5], у статтях якого детально регламентоване широке коло інформаційних відносин у державі, в тому числі і на рівні взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування з громадськістю.

Велике значення для ефективної роботи системи зв`язків з громадськістю має і Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” [2]. Так, ст.2 цього закону гарантує свободу діяльності друкованих засобів масової інформації і “право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації”. Цією ж статтею не допускається практика попереднього погодження друкованих матеріалів органами влади і місцевого самоврядування, крім випадків які оговорено законодавством України. Ст. 34 надає громадянам право на одержання інформації через друковані ЗМІ. Ст. 35 регламентує порядок і форму інформаційних запитів щодо отримання доступу до офіційних документів органів влади і місцевого самоврядування. Ст. 37 надає право громадянам вимагати від ЗМІ “спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність”.

Дуже важливим для становлення системи PR є і Закон України “Про телебачення і радіомовлення” [11]. В законі вперше в системі українського законодавства вводиться поняття “громадського телерадіомовлення”, як системи “позабюджетного неприбуткового загальнонаціонального, регіонального або місцевого телерадіомовлення, що створюється засновниками – юридичними та / або фізичними особами” (ст.1). Стаття 2 проголошує принципи інформаційних відносин у діяльності електронних засобів масової інформації – “об`єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання свої поглядів та думок, забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі”. Ст. 26 гарантує право на одержання інформації електронними ЗМІ, а посадові особи, які надають таку інформацію, “несуть відповідальність за її достовірність”. З іншого боку ст. 27 зобов`язує   державні електронні ЗМІ безкоштовно розповсюджувати офіційні повідомлення органів державної влади, “місцевих рад, місцевих державних адміністрацій – на підвідомчу їм територію”.

Для розвитку системи зв`язків з громадськістю у частині інформування населення про діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування необхідним є і Закон України “Про інформаційні агентства” [4], яким інформаційним агентствам надаються широкі права у побудові системи комунікаційних зв`язків у суспільстві. Стаття 29 цього закону дає визначення засобів комунікації, які використовуються у системі зв`язків з громадськістю: “друковані та екранні видання, радіо, телебачення (кабельне, супутникове, глобальне), електричний та електронний зв`язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс), комп`ютерні мережі та інші комунікації”.

Одним з найвагоміших елементів для побудови системи зв`язків з громадськістю є Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” [8]. Вже статтею 1 цього закону дається ціла низка визначень, без яких неможлива практична побудова ефективної системи зв`язків з громадськістю органів державної влади та органів місцевого самоврядування:

–        “висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні – одержання, збирання, створення, поширення, використання і зберігання інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб про роботу цих органів”;

–        “порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування – розклад, обсяг, форми і методи оприлюднення відомостей про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування в межах визначених цим Законом квот часу, газетних (журнальних) площ та виділених коштів”;

–        “офіційні друковані видання органів державної влади та органів місцевого самоврядування – видання, які спеціально видаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування (відомості, бюлетені, збірники, інформаційні листки тощо) для інформування про свою діяльність”;

–        “інформаційні служби органів державної влади та органів місцевого самоврядування – структурні підрозділи цих органів, що виконують інформаційно-аналітичні функції та забезпечують зв'язки із засобами масової інформації, громадськістю”.

Стаття 5 цього закону не просто зобов`язує органи місцевої влади і органи місцевого самоврядування інформувати громадськість про свою діяльність, але й вимагає створити для цього фінансове підгрунтя:

“Органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах коштів, передбачених у державному або місцевих бюджетах на висвітлення їх діяльності, формують замовлення засобам масової інформації на:

–       створення спеціальних звітів і репортажів про важливі події, що відбуваються в державі, про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

–       проведення прямих теле– і радіотрансляцій про їх діяльність;

–       організацію систематичних (проблемних, тематичних) теле– і радіопередач та сторінок (рубрик) у друкованих засобах масової інформації;

–       створення та поширення інформації, авторських матеріалів про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування роз'яснювального характеру;

–       запис і зберігання відео– і аудіоматеріалів про висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Видатки на фінансування засобів масової інформації щодо висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування передбачаються у Державному бюджеті України та в місцевих бюджетах окремо.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїх кошторисах зобов'язані передбачати витрати на висвітлення своєї діяльності засобами масової інформації”. 

Стаття 6 Закону України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” задає перелік функцій інформаційних структур органів державної влади та органів місцевого самоврядування, необхідних для побудови ефективної системи зв`язків з громадськістю. Ці структури “збирають, аналізують, обробляють та оперативно надають інформацію про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової інформації”. Дається і перелік форм підготовки та оприлюднення важливої для системи зв`язків з громадськістю інформації:

–       “випуск і поширення бюлетенів (спеціальних бюлетенів), прес-релізів, оглядів, інформаційних збірників, експрес-інформації тощо;

–       проведення прес-конференцій, брифінгів, організація інтерв'ю з керівниками органів державної влади та органів місцевого самоврядування для працівників вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації;

–       підготовка і проведення теле– і радіопередач;

–       забезпечення публікацій (виступів) у засобах масової інформації керівників або інших відповідальних працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

–       створення архівів інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

–       інші форми поширення офіційної інформації, що не суперечать законодавству України”.

Свою роль для становлення ефективної системи зв`язків з громадськістю в Україні зіграла і Постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2005 р. “Про додаткові заходи щодо залучення громадян до участі в управлінні державними справами”. За цією постановою “для координації заходів, пов'язаних з проведенням консультацій з громадськістю та моніторингу врахування громадської думки під час прийняття органами виконавчої влади рішень, при Прем'єр-міністрові України, Першому віце-прем'єр-міністрові, віце-прем'єр-міністрах, міністрах, керівниках інших центральних органів виконавчої влади, Голові Ради міністрів Автономної Республіки Крим, головах місцевих держадміністрацій утворюються консультативно-дорадчі органи – громадські колегії, які діють на підставі затверджених ними положень”. Ця  постанова, на жаль, втратила чинність 1 березня 2006 року, але за нею у деяких регіонах України (наприклад, на Луганщині)  було створено відповідні громадські колегії, які працювали досить ефективно.

З аналізу наведеного вище огляду законодавства України можна зробити висновок, що попри відсутність спеціального закону про систему зв`язків з громадськістю в нашій державі, на основі діючого законодавства України можна побудувати досить ефективну систему зв`язків з громадськістю. Ще більше ця проблема спрощується, якщо у статутах територіальних громад передбачено практичні заходи щодо проведення загальних зборів громадян і громадських слухань, визначено порядок подання до органів місцевого самоврядування місцевих ініціатив. Свій корисний внесок в побудову такої системи зв`язків з громадськістю можуть внести також і місцеві ради та їх виконавчі органи. Наприклад, рішенням виконавчого комітету Луганської міської ради № 219 від 30 серпня 2006 року “Про деякі питання щодо висвітлення діяльності Луганської міської ради та її виконавчих органів у засобах масової інформації” [13] істотно спрощено порядок надання виконавчими органами інформаційних матеріалів для оприлюднення їх у ЗМІ.

З огляду на виконаний вище аналіз, можна зробити висновок, що на нинішньому етапі розвитку суспільства в Україні перелік існуючих законодавчих актів є достатнім для розбудови ефективної системи суспільних комунікацій. Питання тільки в тому, наскільки повно використовується існуюча система законодавчих актів для побудови реальних зв`язків з громадськістю органів державної влади на місцях і органів місцевого самоврядування.

 

2.2. Сучасний стан системи управління в органах місцевої державної влади і органах місцевого самоврядування з погляду розробки ефективної системи зв`язків з громадськістю

 

Проведений при підготовці даної роботи аналіз специфіки розбудови системи зв`язків з громадськістю в органах місцевого самоврядування Луганщини показує, що діюча система управління в органах місцевого самоврядування поки що не відповідає ні принципам побуди ефективної системи комунікацій між місцевою владою і територіальною громадою, ні в цілому стратегічному курсу України до демократії та європейських стандартів належного врядування (детально систему світової та української бюрократії описано у працях [16, 18]). Система управління в органах місцевого самоврядування поки що залишається:

–       неефективною з управлінської точки зору: дуже часто рішення, які приймаються, так і залишаються невиконаними;

–       схильною до корупції, оскільки у службовців місцевого самоврядування залишаються стимули вести «власний бізнес» (наприклад, відносно низький рівень заробітної плати, можливість лобіювання певних рішень, тощо);

–       внутрішньо суперечливою, оскільки у структурі органів місцевого самоврядування ще дуже багато ланок управління під подвійним керівництвом різних управлінських підрозділів і структур);

–       надмірно централізованою – дуже часто навіть незначні питання щодо благоустрою території міста доводиться вирішувати не на рівні органів самоорганізації населення,  а на рівні міської ради і її виконавчих органів;

–       закритою від суспільства і територіальної громади (особливо це стосується так званих «комерційних питань» – виділення землі в оренду, продажу та оренди комунального майна, тощо);

–       громіздкою, оскільки чисельність органів місцевого самоврядування поступово зростає і критерієм у цьому зростанні є далеко не критерій створення ефективної системи керівництва містом;

–       у багатьох питаннях відірваною від нагальних потреб членів територіальної громади (часто на місцях замість реальних проектів благоустрою виникають наміри реалізувати проекти ледве не космічного масштабу).

Внаслідок цього така система управління стала справжнім гальмом на шляху проведення соціально-економічних і політичних реформ, на шляху розвитку місцевого самоврядування і розбудови ефективної системи зв`язків з громадськістю.

Такий стан справ обумовлений основними причинами:

1) недостатня визначеність, чи є виконавчі комітети міських рад після виборів за партійними списками тільки власне виконавчими органами місцевого самоврядування, чи вони мають тенденцію до трансформації по деяким напрямкам своєї діяльності ще й  в орган політичного керівництва певними процесами у територіальній громаді:

– існує невизначеність у розмежуванні функцій щодо практичного вироблення соціально-економічної політики у межах територіальної громади  між двома “центрами”  – міським головою і виконавчим комітетом Луганської міської ради;

– обмеженість засобів і важелів впливу виконавчого комітету міської ради на деякі органи виконавчої влади на місцях, підприємства і організації;

– майже повна відсутність стратегічного планування в діяльності як самої міської ради, так і більшості її виконавчих органів;

2) повністю неефективна організація практичної діяльності більшості управлінь і відділів міської ради:

– надмірна переобтяженість керівників управлінь і відділів місцевих рад суто адміністративними питаннями;

– постійні спроби з боку окремих представників депутатського корпусу місцевих рад нав`язати управлінням і відділам рішення з огляду на політичні, ідеологічні і лобістські уподобання депутатів;

– існуюча нерозмежованість політичних та управлінських функцій в системі органів місцевого самоврядування, зокрема, функцій розробки стратегічної політики і конкретної господарської діяльності, надання управлінських послуг і контролю;

–           надмірна організаційна залежність органів місцевого самоврядування від діяльності і рішень органів державної виконавчої влади на місцях;

3) нераціональна система виконавчих органів місцевої ради на рівні територіальних громад:

– необґрунтовано велика кількість управлінь і відділів у структурі виконавчих органів місцевих рад;

– існуючий низький рівень горизонтальної координації між діяльністю управлінь і відділів міської ради;

– надвисока централізація повноважень виконавчого комітету у системі виконавчих органів місцевого самоврядування;

4) неефективна організація місцевого самоврядування на рівні територіальної громади міста:

– неефективні, а подекуди і відсутні повністю механізми впливу виконавчого органу місцевої ради і самої місцевої ради на діяльність районних у місті рад і їх виконавчих органів;

– існуюча загроза бездумного копіювання рішень державних органів місцевої влади на рівні місцевого самоврядування і практичної діяльності виконавчих органів місцевого самоврядування;

5) неефективність місцевого самоврядування як наслідок  нераціонального адміністративно-територіального устрою і поділу міста: 

– зростаюча фінансова неспроможність і несамостійність місцевого самоврядування на рівні районних у місті рад і територіально включених до міста селищних рад;

– відсутність чіткого розподілу повноважень та відповідальності між рівнями, органами та посадовими особами місцевого самоврядування;

– відсутність повноцінного місцевого самоврядування на рівні невеликих районів і селищ міського типу;

– надто великі диспропорції в розмірах території районів та кількості їх населення у місті;

– значні диспропорції в соціально-економічному, господарському і промисловому розвитку районів у місті і селищ міського типу;

6) неефективна система служби в органах місцевого самоврядування:

– неефективна система підбору, навчання і перепідготовки кадрів і, як наслідок, значна плинність кадрів (особливо на рівні спеціалістів);

– неналежний професійний рівень персоналу виконавчих органів місцевих рад;

– закритість від територіальної громади деяких структур у системі служби в органах місцевого самоврядування;

– суб’єктивізм керівників в практичному управлінні діяльністю багатьох управлінь і відділів виконавчих органів місцевих рад;

– зростаюча незахищеність службовців органів місцевого самоврядування від політичних впливів;

– існуючий високий рівень корупції, низькі й непрозорі розміри оплати праці в органах місцевого самоврядування;

7) відсутність партнерства, доброзичливості і паритетних засад у відносинах особи з органами місцевого самоврядування:

– законодавча невизначеність і неналежне правове регулювання у всьому спектрі відносин між органами місцевого самоврядування та приватними особами, між органами місцевого самоврядування і об`єднаннями громадян;

– фактична перевага прав та інтересів працівника органів місцевого самоврядування у відносинах з приватними особами, що звернулися за допомогою до органів місцевого самоврядування, формалізм і бюрократія на багатьох рівнях і ланках управління містом;

– замовчування та неналежне і несвоєчасне оприлюднення публічної інформації та існуючі проблеми вільного доступу до неї;

– повністю неефективний порядок оскарження рішень, дій та бездіяльності органів місцевого самоврядування, а подекуди – його повна відсутність.

Всі наведені вище висновки переконливо свідчать про необхідність істотного реформування керівництва персоналом в управлінській діяльності з огляду на розбудову у найближчій перспективі ефективної системи зв`язків з громадськістю. Специфіка керівництва персоналом як управлінської діяльності в умовах сучасної України полягає в тому, що таке реформування треба проводити одночасно з власне управлінською діяльністю керівника того чи іншого підрозділу у системі виконавчих органів місцевого самоврядування. І вагомою частиною в реформуванні управлінської діяльності в органах місцевої влади і органах місцевого самоврядування повинна стати побудова дієвої системи зв`язків з громадськістю.

Автором даної роботи при проведенні громадських слухань, “круглих столів” політичних партій та громадських організацій, взаємодії з представниками засобів масової інформації та членами територіальної громади у 2002 – 2007 роках було виявлено, що на шляху побудову ефективної системи  зв`язків з громадськістю є перешкоди як об`єктивного, так і суб`єктивного характеру.

Встановлено, що перешкодами об`єктивного характеру є:

–        надмірна формалізація процесу отримання інформації у спілкуванні громадян з органами державної і місцевої влади (необхідність подання письмових запитів за певною формою навіть тоді, коли без бюрократичних процедур можна було б повністю обійтись);

–        міжгалузеві протиріччя і неналагодженість обміну інформації між різними ланками управління навіть в одному органі місцевого самоврядування;

–        надмірна “секретність” деяких установ (попри досить конкретні статті в Законі України “Про інформацію”, деякі управлінські структури продовжують керуватися в своїй діяльності виключно власними інформаційними інтересами і часто відмовляють запитувачам у наданні конкретної інформації навіть по письмовим запитам);

–        надмірна спеціалізація деяких ланок управління, що приводить до їх розуміння щодо комунікаційної діяльності, як до чогось другорядного і необов`язкового;

–        низька мотивація системи управління органів місцевого самоврядування на інформаційну взаємодію апарату з громадянами.

Перешкодами суб`єктивного характеру на шляху становлення системи зв`язків з громадськістю є:  

–        власні інтереси деяких управлінців у монопольному володінні певною інформацією (тим більше, що таке володіння інформацією іноді можна “конвертувати” у грошовий еквівалент);

–        загальне падіння моралі у певної частини управлінців, коли управлінець забуває, що повинен працювати на користь територіальної громади, а не є якоюсь привілейованою кастою;

–       сила інерції мислення окремих працівників (наприклад, щодо того, що результати їх діяльності може оцінювати тільки вище керівництво, а не представники територіальної громади);

–       конформізм працівників апарату;

–       низький рівень їх культури;

–       бажання уникнути персональної відповідальності за результати своєї роботи.

Будуючи ефективну систему зв`язків з громадськістю, треба не забувати про наведені вище перешкоди і робити все можливе, щоб нейтралізувати їх вплив у системі комунікацій між органами місцевого самоврядування і територіальною громадою.

 

2.3. Аналіз сучасних європейських моделей комунікативної взаємодії органів місцевого самоврядування і громадськості

 

У розвинених демократичних суспільствах величезна увага приділяється побудові взаємовідносин між органами місцевого самоврядування і засобами масової інформації як одного із найголовніших напрямів у створенні ефективної системи зв`язків з громадськістю. Виникає питання: чи можливо перенести цей отриманий у розвинутих демократичних державах досвід на терени України?

 

2.3.1. Стокгольмська модель.

Як приклад, побудови ефективної системи зв`язків з громадськістю у розвинутому демократичному суспільстві доцільним буде розгляд такого документу, як  “Політика Стокгольмського муніципалітету щодо засобів масової інформації”, в основі якої покладено такі положення (інформація про Стокгольмську модель дається за працею [35]):

1. Політика міста щодо засобів масової інформації базується на засадах гласності.

2. Політика муніципалітету щодо засобів масової інформації базується на свободі слова і свободі повідомлень.

3. На керівників покладено особисту відповідальність за вирішення проблемних питань, які стосуються засобів масової інформації.

4. Спілкування із засобами масової інформації має бути тактовним і діловим.

5. Спілкування із засобами масової інформації має бути спланованим і динамічним.

Крім того, у Стокгольмі чітко дотримуються десяти інформаційних заповідей, які визначають політику у сфері інформації (ухвалена муніципалітетом міста Стокгольма 29 жовтня 1990 року):

1. Право дізнатися і обов'язок розповісти: кожний громадянин має законне право дізнатися, отримати пояснення, вказівки і поради з питань, які торкаються життя міста, а працівники органів управління містом мають обов'язок відповісти на ці запитання.

2. Інформація – це засіб для досягнення визначених завдань: внутрішня інформація створює передумови для найкращого виконання працівниками місцевого самоуправління своїх обов'язків, зовнішня інформація допомагає громадянам користуватися тими послугами, які надає міська рада за їх дорученням.

3. Дохідлива інформація протидіє невпевненості й неправильному тлумаченню.