Текст книги "Будинок на дюнах"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

Розділ VII
Про те, як ми почули знадвору одне слово

Згадки про цей день до кінця віку не зітруться в мене з пам'яті. Нортмор і я були переконані, що нападу на будинок не минути, і якби в нашій владі було змінити послідовність подій, ми доклали б зусиль, щоб радше прискорити критичний момент, а не відтягти його. Чекання – це було найгірше, ми не могли собі уявити чогось моторошнішого, як те напруження, в якому перебували. З мене ніколи не був надто ревний читальник, хоч я завжди любив читати книжки, але цього дня вони всі здавались мені нецікавими, і хоч яку брав я до рук, одразу ж відкидав геть. У міру того, як збігали години, навіть розмовляти стало несила. Раз у раз то один, то другий з нас прислухався до якогось звуку або виглядав у шпарини з горішніх вікон на піщані дюни. Тим часом, однак, не було анінайменшого свідчення про присутність наших ворогів.

Ми знов і знов обговорювали мою пропозицію щодо грошей. Якби ми були при тверезому розумі, то, безперечно, відкинули б цей план, як нерозважливий, але нас настільки оповила тривога, що ми вхопилися за нього, як за останню соломину, хоч здійснення мого плану тільки виказувало присутність містера Гадлестона в будинку.

Гроші були почасти в монетах, почасти в банкнотах і почасти в банкових чеках на ім'я такого собі Джеймса Ґреґорі. Ми дістали їх усі, перелічили, склали знову до Нортморової сумки для ділових паперів і приготували італійською мовою листа, що його Нортмор прив'язав до ручки сумки. Під листом було два підписи – Нортмора й мій: ми присягалися своєю честю, що в сумці зібрано всі гроші, врятовані при банкрутстві Гадлестона. Це була така дурниця, якої, мабуть, скільки світ-світом не впороли два чоловіки, що вважали себе розумними істотами. Адже якби та сумка потрапила до рук когось іншого, а не тих, кому ми її призначали, наш лист був би власноручним зізнанням у нескоєному злочині. Але, як я вже казав, тоді ми не спроможні були тверезо розважати, і рвалися робити бодай будь-що, дурне чи розумне, аби лиш не терпіти муки чекання. Ще й більш того: маючи певність, що в западинах між дюнами кишма кишить підглядачів, ми сподівалися своєю появою назовні з сумкою спонукати їх до переговорів, а то й до якогось компромісу.

Було близько третьої години, коли ми вийшли надвір. Дощ перестав, привітно світило сонце. Я ще ніколи не бачив, щоб чайки літали так низько над будинком і так безстрашно наближалися до людей. Одна з них на самому порозі важко залопотіла крильми над нашими головами і гостро пропищала щось мені у вухо.

– Оце тобі й знак, – озвався Нортмор, котрий, як і всі вільнодумці, легко піддавався будь-яким забобонам. – Для них ми вже мертві.

Я відповів якимсь силуваним жартом, бо навколишнє впливало й на мене.

Сумку ми поставили за кілька кроків від дверей на ділянці, зарослій дерном, і Нортмор замахав над головою білою хустинкою. Ніякого відгуку. Тоді ми голосно загукали по-італійському, що нас послано залагодити справу, але й на це ніхто не озвався – тишу порушували тільки чайки та морський прибій. Мені тяжіло щось на душі, коли ми облишили свої спроби, і я бачив, що й Нортмор був незвично блідий. Він збуджено озирався через плече, немов боячись, щоб хто не перекрив нам відступу до дверей.

– Для мене цього вже забагато, їй-бо! – прошепотів він. Я відповів йому теж ледве чутно:

– А що, як тут взагалі нікого нема?

– Глянь он туди! – заперечив він, кивнувши лише головою, наче остерігався простягти руку в тому напрямі.

Я глянув, куди він показував, і там, над північною частиною надморського лісу побачив пасемко диму, що слалося просто вгору в безхмарне небо.

– Нортморе, – озвавсь я (ми все це говорили пошепки), – далі чекати просто незмога. У сто разів краще померти. Залишайся тут і пильнуй будинку, а я піду в той бік на розвідини, хоч би й до самого їхнього табору.

Він ще раз розглянувся навсібіч, примруживши очі, і притакнув головою.

Серце в мене гупало, наче молотом, коли я швидко простував у напрямку, звідки курився дим, і хоч хвильку тому я весь тремтів, тепер мене раптом кинуло в жар. Земля тут була дуже нерівна, і в заглибинах обік моєї дороги могла критися ціла сотня людей. Але я недарма сходив цю місцину вдовж і впоперек, тож знав, якими улоговинами пройти найкоротше та з яких гребенів видно водночас кілька западин. Невдовзі ця моя вправність і прислужилась мені. Шпарко вийшовши на один з порівняно вищих пагорків, я побачив, як за півста кроків від мене, зігнувшись у три погибелі, біжить чимдуж видолинками якийсь чоловік – безперечно, вивідач, сполоханий моєю появою. Я загукав до нього по-англійському й по-італійському, а він, зрозумівши, що таїтись далі нема чого, випростався, вискочив з видолинка й стрілою гайнув до лісу.

Переслідувати його не було потреби: те, що мене цікавило, я вже з'ясував, тобто що будинок в облозі й що за нами стежать. І я подався назад, ступаючи по своїх слідах туди, де мене чекав Нортмор біля сумки з грішми. Він був ще блідіший, ніж тоді, коли я відходив, і голос його трохи тремтів.

– Ти побачив його в обличчя? – запитав він.

– Він тікав від мене неоглядки, – відповів я.

– Вертаймось у дім, Френку. Я не скажу, що я боягуз, але довше мені не витримати, – прошепотів Нортмор.

Біля будинку було так само тихо й сонячно, коли ми входили всередину, і навіть чайки кружляли ширшими заворотами – видно було, як вони проносилися над берегом та дюнами, і це безгоміння жахало мене дужче від цілої ворожої армади. І тільки коли ми вже загатили двері знутра, мені відлягло від серця і я полегшено перевів подих. Ми з Нортмором подивилися пильно один на одного і, здається, кожен побачив в іншому самого себе, такі ми обидва були поблідлі й наполохані.

– Ти мав рацію, – сказав я. – Всьому кінець. Потиснім наостанок один одному руки, друзяко.

– Атож, – погодився він. – Ось моя рука, і я простягаю її цілком щиро, щоб ти знав. Але пам'ятаймо: якщо станеться неможливе й ми вислизнемо з лабет цих мерзотників, я ні перед чим не зупинюся, аби покласти тебе на всі чотири.

– Ой, це вже починає надокучати! – відказав я.

– Ти не розумієш мене, – став він пояснювати. – Я зовсім не крутисвіт, я лише обстоюю свої інтереси, та й годі. І мені байдуже, надокучає це тобі, чи ні, добродію. Я кажу так, як вважаю за потрібне, а не так, щоб комусь догодити. Краще он піди нагору позалицяйся до дівчини і облиш мене тут самого.

– Ні, я залишуся з тобою, – відказав я. – Гадаєш, мені потрібні поступки з твого боку, щоб тебе випередити?

– Шкода, Френку, – мовив він усміхаючись, – що ти такий віслюк, бо ж у тебе задатки на справжнього чоловіка. Мені здається, я вже немов приречений: хоч як ти силкуєшся, а все не можеш мене роздратувати. А знаєш, – мовив він далі зовсім погідним тоном, – мені здається, що інших таких двох нещасливих, як ми, немає на всю Англію. Дожили до тридцяти років, і не завели собі ні дружини, ні дітей, та й ніякої реальної справи в житті, щоб мати чим забивати голову, – бідолашні жалюгідні невдахи ми обидва! А тепер ще зчепилися за дівчину! Так наче нема кількох мільйонів їх у Сполученому Королівстві! Ох, Френку, Френку, шкода мені того, хто програє заклад, чи ти це будеш, чи я. Краще б – як то мовиться у Біблії? – млиновий камінь почепити йому на шию і скинути його в морську безодню… А ке лиш випиймо! – урвав він раптом сам себе, але на повному серйозі.

Мене зворушили ці його слова, і я погодився. Він сів на стіл в їдальні й підніс до очей шклянку хересу.

– Коли на твоє вийде, Френку, – промовив він, – я уп'юся. А що ти зробиш, коли буде навпаки?

– Хто його зна, – відповів я.

– Ну, а наразі, – сказав він, – ось тобі тост: Italia irredenta! [8]8
  Невизволена Італія! (італ.) – гасло учасників італійського національно-визвольного руху другої половини XIX ст.


[Закрыть]Решта того дня пройшла в такому самому виснажливому чеканні й напрузі. Коли я накривав на стіл, Нортмор з Кларою готували в кухні їжу. Проходячи туди-сюди, я чув їхню розмову і здивувався, що вона вся була про мене. Нортмор знову звів нас поруч і кепкував з Клари, що їй доводиться вибирати з двох наречених, але про мене й далі висловлювався прихильно, а коли й ганив за щось, то й себе не менше. Це збудило почуття вдячності в моєму серці, а ще ж я усвідомлював неминучу близькість нашої загибелі – тож під впливом усього цього мені аж сльози виступили на очах. «Урешті-решт, – промайнула в мене до смішного марнославна думка, – ми, троє цілком чесних людських істот, маємо загинути в обороні грабіжника-банкіра!»

Перше ніж ми сіли за стіл, я виглянув в одне з горішніх вікон. День уже хилився до вечора, на дюнах нікого не було видно, сумка стояла там, де ми її поставили.

Містер Гадлестон у довгому жовтому халаті сів з одного краю столу, Клара з другого, а ми з Нортмором з двох інших боків один проти одного. Лампа горіла яскраво, вино було добре, наїдки, хоч і холодні, але смачні. Ми ніби мовчки домовилися не згадувати про навислу катастрофу, тож коли взяти до уваги прикрі наші обставини, товариство за столом виявилося навіть веселішим, ніж хтось би подумав. Єдине, що час від часу Нортмор або я вставали з-за столу й обходили наші оборонні споруди, і щоразу при цьому містер Гадлестон немов згадував про своє трагічне становище, підводив застиглий погляд і на його обличчі проступав жах. Але за мить він хутенько спорожняв свою шклянку, витирав чоло хустинкою і знову приєднувався до розмови.

Мене здивувало, який він був дотепний і як багато знав. Містер Гадлестон являв собою, безперечно, непересічну особистість: начитаний і спостережливий, він висловлював слушні судження, і дарма що мені він завжди здавався несимпатичним, тепер я починав розуміти, як йому вдалося досягти успіху у фінансах, чому його так поважали до банкрутства. Над усе він умів бути душею товариства, і хоч я чув його тільки раз і аж ніяк не за найкращої нагоди, мушу визнати, що він був одним з найяскравіших співрозмовників, яких мені випало спізнати.

Він дуже дотепно і наче без найменшого осуду розповідав про махінації одного шахрая-купця, що його знав і спостерігав замолоду, і ми всі захоплено слухали, як він говорив, нам було весело й трохи ніяково, коли нараз розмова урвалася, а в нас аж мороз пробіг поза шкурою.

Почувся такий звук, як ото коли мокрим пальцем провести по шибці, і саме це й урвало Гадлестонову розповідь. Умить ми всі четверо побіліли, як стіна, і так і заклякли й заніміли за столом.

– Равлик, – спромігся я врешті вимовити слово – я бо чув колись, що ці створіння видають подібний звук.

– 'Кий в біса равлик! – кинув Нортмор. – Цитьте!

Той самий звук повторився двічі через однакові проміжки, а тоді страхітливо гучний голос прокричав крізь віконниці італійське слово: «Traditore!». [9]9
  Зрадник (італ.).


[Закрыть]

Містер Гадлестон відкинувся на спинку крісла, повіки його затремтіли і він, зімлівши, зсунувся під стіл. Ми з Нортмором підбігли до стіни й схопили зброю. Клара вже була на ногах, рукою простягтись до горла.

Так ми стояли й чекали, бо ж думали, що ось-ось почнеться штурм будинку, але минали секунда за секундою, і все було тихо навкруг, тільки прибій шумів оддалеки.

– Швидше віднесім його нагору, поки вони не прийшли! – скомандував Нортмор.

Розділ VIII
Про кінець збанкрутілого банкіра

Усі троє ми на превелику силу спромоглися перетягти Бернарда Гадлестона нагору й укласти в ліжко у «дядечковій спальні». Протягом усієї процедури, а тягли ми його досип незграбно, він не виявив ніяких ознак свідомості й на ліжку так і лежав, як його поклали, ані поворухнувшись. Дочка розщібнула йому сорочку й почала зволожувати чоло та груди, а ми з Нортмором кинулися до вікна. Надворі було ясно, бо зійшов майже повний місяць; напружено вдивляючись в яскраво освітлені дюни, ми, однак, ніякого руху не помічали. А тих кілька темних цяток, що видніли між пагорбами, не можна було розрізнити – чи то люди при землі, чи просто тіні.

– Дякувати Богу, Еґґі не збиралася сьогодні приходити, – озвався Нортмор.

Еґґі – то було ім'я старої доморядниці й няньки, якої він досі не згадував. І те, що він взагалі про неї подумав, непомалу мене здивувало в ньому.

І знову нам не лишалося нічого іншого, як чекати. Нортмор підійшов до каміна й простяг руки до вогню, наче він змерз. Я механічно глянув йому вслід і при цьому обернувся спиною до вікна. Ту ж мить іззовні долинув слабенький потріск рушниці, куля пробила одну шибку і застряла у віконниці за два цалі від моєї голови. Я почув, як Клара зойкнула, і хоч я зразу відскочив у куток від вікна, вона притьмом опинилася поруч, щоб переконатись, чи мене не поранено. Мені шибнула думка, що за таку нагороду можна щодня і навіть з ранку до вечора підставляти себе під кулі, – а тим часом я заходився заспокоювати дівчину, не шкодуючи пестливих слів і зовсім забувши про все навколо, аж урешті голос Нортмора повернув мене до дійсності.

– Духова рушниця, – сказав він. – Вони хочуть упоратись без зайвого галасу.

Я відсторонив Клару й глянув на нього. Він стояв плечима до вогню, заклавши руки за спину. З того, як спохмурнів Нортмор, я відчував, які пристрасті нуртують у ньому. Саме таким поглядом вік дивився перед тим, як накинувся на мене того березневого вечора в кімнаті опостінь, і хоч я ладен був пробачити йому цей гнів, від думки про можливі наслідки я весь аж затремтів. Він втупився просто перед себе, але краєчком ока міг нас бачити, і лють наростала в ньому, як шквальний порив вітру. Ця перспектива внутрішньої колотнечі, коли от-от мав початись справжній напад на будинок, не могла не страхати.

Та раптом – коли я отак пильно стежив за Нортморовим виразом і приготувався до найгіршого – лице його змінилося й проясніло, погляд випогодився. Він узяв лампу зі столу і збуджено обернувся до нас.

– Треба з'ясувати одну деталь, – сказав він. – Чи збираються вони уколошкати всіх нас, а чи тільки Гадлестона? Чи вони переплутали тебе з ним, чи пальнули тому, що ти такий красунчик?

– Звісно, що переплутали з ним, – відповів я. – Ми майже однакові на зріст, і волосся в мене теж біляве.

– А це ми зараз побачимо, – заперечив Нортмор і підступив до вікна, піднісши лампу над головою, – так він простояв з півхвилини, зухвало дражнячись зі смертю.

Клара пробувала рухнутись до нього й відтягти його від небезпечного місця, але я – гадаю, мені дарується цей прояв себелюбства, – силоміць утримав її.

– Отже, ясно, – сказав Нортмор, незворушно відходячи вбік. – їм потрібен лише Гадлестон.

– Ох, містере Нортморе!.. – скрикнула Клара й замовкла: бо ж і справді, сміливість, виявлена в неї на очах, була вище від усяких слів.

А він, гордовито закинувши голову, глянув на мене з блиском тріумфу в очах. Мені зразу проясніло, що Нортмор важив життям лише задля того, аби привернути Кларину увагу, аби зняти з мене ореол героя години. Він клацнув пальцями й зауважив:

– Вогонь тільки починається. Коли вони розійдуться, то не будуть такі перебірливі.

Нараз почувся знадвору чийсь голос, звернений до нас. З вікна ми розгледіли в місячному сяйві постать незнайомця – він стояв на дюнах непорушно, тримаючи у витягненій руці білу шматину. Він був, може, за кількадесят ярдів від нас, але коли ми дивились на нього з горішнього вікна, то бачили відблиск місяця на його очах.

Незнайомець знову розкрив рота і впродовж кількох хвилин говорив так голосно, що його було чути не тільки в усіх куточках будинку, а мабуть, і на узліссі. Це був той самий голос, що прокричав «Traditore!» крізь віконницю їдальні, тільки цим разом він чітко виклав цілу заяву. Коли зрадника «Адлестона» видадуть їм, решту людей ніхто не зачепить, а коли ні – нікого не випустять живим, щоб не лишилося свідків.

– То що ви скажете на це, Гадлестоне? – запитав Нортмор, обернувшись у бік ліжка.

До цієї хвилини банкір лежав, мов неживий, – я, принаймні, гадав, що він досі непритомний, але тут він озвався без загайки, і так гарячково, як тільки в маячні буває, став благати й умовляти нас, щоб не віддавали його на поталу. Видовище це було таке гидке й жалюгідне, що я й уявити собі чогось подібного не міг.

– Годі! – скрикнув Нортмор і тут-таки розчахнув вікно, вихилився в ніч і збудженим голосом, зовсім забувши, що при цьому присутня молода леді, вихлюпнув на голову парламентера потік найбрутальнішої, яка тільки є в англійській та італійській мовах, лайки й попрохав забратись туди, звідки він з'явився. Нортмора цю хвилину, безперечно, проймала до глибини душі думка про те, що ми загинемо ще до схід сонця.

А тим часом італієць сховав свій перемирний стяг до кишені й неквапною ходою зник серед пісків.

– Вони ведуть війну, як і належить порядним людям, – зауважив Нортмор. – Вони всі джентльмени й вояки. Як на правду, то я волів би опинитись на їхньому боці, – я, та й ти, Френку, і ви, люба панночко, – а щоб цим осьо створінням на ліжку заопікувався хтось інший. Атож, і нема чого вдавати обурення! Ми всі на порозі, як то мовиться, вічності, тим-то можемо бодай у цю хвилину не кривити душею. Щодо мене, то якби я міг спершу задушити Гадлестона, а тоді пригорнути до себе Клару, я б охоче, ще й пишаючись цим, пішов на смерть. Але що-що, а від поцілунку, хай йому чорт, я й зараз не відмовлюся!

І не встиг я втрутитись, як він ґвалтовно схопив дівчину в обійми і, хоч як вона опиралася, кілька разів поцілував. За мить я, скажено лютий, відірвав його від Клари й штурхнув до стіни. Він зареготав, і регіт його тривав довго й голосно, аж мене пойняв страх, чи не потьмянів у нього розум, бо скільки я знав його, то навіть у найкращі свої дні він сміявся стримано й зрідка.

– Тепер твоя черга, Френку, – кинув він, коли його веселощі трохи вщухли. – Ось тобі моя рука. До побачення і прощавай! – Тоді, побачивши, що я стою, зціпивши зуби з обурення, і заступаю Клару, аби він ще раз не кинувся: – Чоловіче! – додав він. – То ти сердишся? Ти гадаєш, ми так до самої смертної хвилини будемо кривлятись і хизуватись світськими гречностями? Я урвав свій цілунок і тішуся цим. Тепер ти можеш урвати свій, коли хочеш, і ми квити.

Я відвернувся від нього, не приховуючи зневаги.

– Ну, дивись, – сказав він. – Ти завжди був ригористом у житті, таким і помреш.

З цими словами Нортмор сів у крісло, поклав рушницю на коліна й узявся знічев'я клацати її замком. Але я побачив, що його спалах легковажності – єдиний у житті, наскільки я знаю, – вже улігся, і натомість постав похмурий і злостивий гумор.

Поки тривав цей інцидент, наші вороги могли б удертися в дім, застукавши нас зненацька, – ми ж зовсім забули про небезпеку, яка зависла над нашим життям. Аж це щось скрикнув містер Гадлестон і схопився з ліжка.

Я спитав його, в чому річ.

– Вогонь! – закричав він. – Вони підпалили будинок! Нортмор ту ж мить уже був на ногах, і ми з ним шаснули

до сусідньої кімнати. Вона була освітлена зловісно червоним полум'ям. Саме, як ми вбігли, омах вогню шугнув угору перед вікном, шибка лунко тенькнула й уламки скла посипались на килим. Нападники підпалили прибудову, в якій Нортмор обробляв свої негативи.

– Гаряченько! – мовив Нортмор. – Ану-но у твою колишню кімнату.

Одним духом ми були вже там, розчахнули віконниці й виглянули надвір. Попід усією задньою стіною будинку лежали купи хмизу; їх, очевидно, окропили гасом, бо, незважаючи на вранішній дощ, вони палахкотіли яскравим вогнем. Прибудову вже всю охопило полум'я, яке щомить сягало вище й вище; тильні двері опинились у самому осередді яскраво-червоного багаття. Глянувши вгору, ми побачили, що й карниз уже куриться: адже дах нависав над стіною, підтримуваний дерев'яними брусами. А тим часом гарячий, їдкий і задушний дим почав заповнювати будинок. Надворі ніде не було видно ні душі.

– Ну й добре! – вигукнув Нортмор. – Нарешті кінець, дякувати Богу!

Ми повернулися до «дядечкової спальні». Містер Гадлестон узував черевики, і досі тремтячи всім тілом, але маючи такий рішучий вигляд, як я ще не бачив у нього. Клара стояла поряд з плащем у руках, щоб накинути йому на плечі, і дивилася якось так незвично, наче сподівалася на щось, чи то сумнівалася в батькові.

– Ну, хлопці й дівчата, – мовив Нортмор, – чи не пора нам зробити вилазку? Вогонь уже допікає, а коли тут сидіти – і зовсім спечешся. Як на мене, то краще до них дорватись та й покінчити з усім.

– Нічого іншого й не лишається, – докинув я.

І вони обоє, Клара й містер Гадлестон, повторили за мною, хоч кожне з іншою інтонацією:

– Нічого.

Коли ми рушили вниз, то відчули, що жарота там нестерпна й гуготіння вогню просто оглушливе. Ледве ми спустилися до передпокою, як вікно на сходах тріснуло, і сніп вогню ввірвався всередину, освітивши все лиховісним колихким полум'ям. У цю мить ми почули, як нагорі гепнуло щось важке й масивне. Весь будинок, це вже було ясно, палав, як сірникова коробка, і не тільки небосяжним смолоскипом освітлював суходіл і море, а й загрожував щохвилі впасти нам на голови.

Ми з Нортмором звели курки своїх пістолетів. Містер Гадлестон, який відмовився від зброї, владним жестом відсторонив нас назад себе.

– Нехай Клара відімкне двері, – сказав він. – Тоді, якщо вони пальнуть, її врятує стулка дверей. А ви поки що станьте за мною. Я – козел відпущення, мої гріхи спадають на мене.

Я стояв, затамувавши подих, у нього за плечима, тримав пістолета напоготові й слухав, як він тремким хапливим шепотом бурмоче молитви; зізнаюся, хоч це й жахливо виглядало, – я зневажав його: як він може такої критичної й загрозливої хвилини благати про щось? Тим часом Клара не втрачала самовладання, дарма що була смертельно бліда: вона відсунула оборонний завал від дверей і за хвильку широко розчахнула їх. Полум'я і місячне сяйво освітлювали дюни тьмяним миготливим світлом, а великий шмат неба вдалині застилала стяга червонастого диму.

Містер Гадлестон, сповнившись у цю хвильку сили волі, дужчої за його фізичну силу, відштовхнув Нортмора й мене ліктями в груди, і, поки ми розгубились на секунду, уже підніс руки над головою, як нурець перед стрибком, і рвучко вибіг з будинку.

– Це я! – крикнув він. – Я, Гадлестон! Убийте мене, але ощадіть інших!

Раптова його поява, мабуть, ошелешила наших прихованих ворогів, бо ми з Нортмором встигли отямитись, підхопити Клару під руки, кожен зі свого боку, і кинутись йому на підтримку. Але тільки ми переступили поріг, як зусібіч із засідок між дюнами бликнуло кільканадцять вогників і пролунали постріли. Містер Гадлестон хитнувся, моторошно скрикнув на відчай душі, закинув руки за голову й гепнувся навзнак на землю.

– Traditore! Traditore! – загукали невидимі месники.

І саме цю мить частина даху, піддавшись нестримному натискові вогню, гухнула вниз. Громохкий і безладний моторошний гуркіт супроводив цей обвал, а величезне сніпище полум'я шугнуло високо в небо. Його, певно, було видно в морі миль за двадцять від берега – і на березі в Ґреден-Вестері, і далі на суходолі, з вершини Ґрейстілу, найсхіднішої ділянки Кодер-Гіллсу. Воля Божа була дарувати Бернардові Гадлестону такий похорон, який він мав, але погребальне вогнище йому випало незрівнянне.