Текст книги "Будинок на дюнах"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Страхи мої за себе самого зараз же розвіялися, бо я побачив, що до мене завітали помилково, але воднораз я усвідомив, наскільки страшніша небезпека чигає на тих, хто в будинку. Треба було добре опанувати себе, щоб податись крізь густі зарості навколо мого пристанища, але я таки подався і став напомацки пробиратися в тому напрямку, де дюни, – по мені періщив дощ, мене оглушував і збивав з ніг шмалкий вітер, на кожному кроці я міг наткнутися на причаєного ворога. Темінь була така цілковита, що якби мене оточило ціле військо, я цього не помітив би. А шквал був такий ревучий, що слух, як і зір, не могли мені стати ані в найменшій пригоді.

Решту цієї ночі, якій, здавалося, кінця-краю не буде, я снував попід будинком, не бачачи ні душі й не чуючи нічого, крім зграйного суголосся вітру, моря і дощу. Крізь шпарину у віконниці одного з горішніх вікон цідився промінчик світла і він один був мені за товариша аж до настання світанку.

Розділ V
Про зустріч Нортмора з Кларою та мною

З першими проблисками світання я відступив з відкритої місцини до своєї звичайної засідки серед пісків, щоб там діждатись появи майбутньої дружини. Ранок був тьмяний і буряний, і навіював невеселі думки. Вітер передсвітом стих, а тоді розходився знову, налітаючи поривами від берега; море почало втихомирюватись, але злива й далі лютувала немилосердно. На всьому обширі дюн не видно було живої душі, хоч я був певен, що десь поблизу криються вороги. Спалах світла з ліхтаря, яким раптово бликнули мені в очі, розбудивши зі сну, і капелюх, пригнаний до берега вітром від Ґреденської драговини, досить переконливо свідчили про те, в якій небезпеці Клара й інші в домі.

Було, мабуть, пів на восьму чи трохи ближче до восьмої, коли я побачив, що двері будинку відчинилися й вийшла дорога моя дівчина, поспішаючи до мене крізь дощ. Я перестрів її на березі ще до того, як вона дійшла до смуги пісків.

– Мені так важко було вийти! – вигукнула вона. – Ніяк не хотіли пускати мене на прогулянку в таку негоду.

– Кларо, – промовив я, – а ви не боїтеся?

– Ні, – відповіла вона так просто, що мені аж на серці полегшало.

Моя бо дружина була найхоробріша й найгарніша з жінок; скільки я знаю з власного досвіду, ніколи ці дві риси не були притаманні тій самій особі, а ось вона їх обидві мала, і у неї рідкісна сила духу поєднувалася з привабливістю та красою.

Я розповів їй усе, що розвідав і зазнав протягом попереднього дня й ночі, але вона, хоч і зблідла лицем, зберегла позірний спокій.

– Тож ви бачите, що мені ніщо не загрожує, – докінчив я свою розповідь. – Вони нічого проти мене не мають, бо якби мали, я б уже вночі став небіжчиком.

Клара поклала руку мені на плече.

– А я спокійнісінько спала й ні про що не здогадувалась! – скрикнула вона.

Мене пройняло захватом, як прозвучали в неї ці слова. Я обійняв Клару й пригорнув, і ми не встигли й отямитись, як і друга її рука була в мене на плечах, а уста наші зійшлися в поцілунку, хоч ми ще жодного слова не сказали про кохання. Я й досі пам'ятаю отой доторк до її щоки, холодної і вологої від дощу, і багато разів опісля, коли вона вмивала обличчя, я цілував її на згадку про той ранок на березі. Тепер, коли її вже немає зі мною, і я докінчую свою земну прощу сам-один, я згадую ті наші давні пестощі й глибоке чуття та щирість, які єднали нас, і мені куди легше терпіти теперішні мої знегоди.

Ми простояли так, може, кілька секунд – час у закоханих швидко збігає, – коли раптом здригнулися, почувши вибух сміху поруч. Це не були природні веселощі, а щось таке, за чим криється гнів. Ми обоє здригнулися, – я, все ще тримаючи лівою рукою Клару за стан, а вона, і не пробуючи відсторонитись, – і побачили на березі за декілька кроків Нортмора: він стояв, понуривши голову, руки заклавши за спину, а ніздрі його аж побіліли від люті.

– А-а! Кесіліс! – озвався він, побачивши моє лице.

– Він і є, – відказав я зовсім не збентежено.

– Оце так, міс Гадлестон, – мовив він далі – повільно, але злостиво, – так ви дотримуєтесь обіцянки, даної своєму батькові й мені? Отакою мірою цінуєте ви життя свого батька? І вас настільки засліпив цей молодий добродій, що ви ладні знехтувати своє чесне ім'я, і добропристойність, і звичайнісіньку навіть обережність?…

– Міс Гадлестон… – спробував я урвати його, але він крутнувся в мій бік і кинув брутально:

– А тобі хай заціпить! Я звертаюся до цієї дівчини.

– Ця дівчина, як ти її називаєш, – моя дружина! – вигукнув я, і Клара ще ближче пригорнулась до мене на знак того, що схвалює мої слова.

– Твоя хто?! – вереснув Нортмор. – Ти брешеш!

– Нортморе, – відказав я, – ми всі знаємо, яка в тебе скажена вдача, але я не з тих, кого проймають твої образи. Тож раджу тобі говорити тихіше, бо я певен, що нас тут більше, ніж троє.

Він оглянувся на всі боки, і я помітив, що моє зауваження трохи остудило його запал..

– Що ти маєш на увазі? – спитав він. Я відповів одним словом:

– Італійці.

Він круто лайнувся і перевів погляд на Клару.

– Містер Кесіліс знає все, що я знаю, – сказала моя майбутня дружина.

– А мені треба знати, – гостро мовив Нортмор, – якого біса містер Кесіліс заявився сюди і якого біса цей Кесіліс тут робить! Ти кажеш, що ви одружені, – та я не вірю цьому. Але якщо так, то Ґреденська драговина швидко розлучить вас – на це стане чотири з половиною хвилини, Кесілісе. Я маю приватне кладовище для своїх друзів!

– В італійця на це пішло трохи більше часу, – зауважив я.

Він глянув на мене й хвильку розгублено помовчав, а тоді майже чемно попросив пояснити, на що я натякаю.

– Ти маєш деякі переваги в цій грі, Кесілісе, – докинув він. Я, звісно, задовольнив його прохання, і він вислухав мене, лише час від часу перепиняючи вигуками, коли я розповідав, як опинився в Гредені, та як він мало не заколов мене кинджалом того вечора, коли вони зійшли на берег, та як я побачив і почув італійців.

– Отже, так, – констатував він, коли я скінчив. – Тепер усе ясно, ніяких сумнівів. ї що, насмілюся запитати, ти збираєшся далі робити?

– Збираюся залишитись тут, щоб стати вам у пригоді, – відказав я.

– А ти таки зух, – озвався він з якоюсь особливою інтонацією.

– Та вже ж не страхопуд, – у тон йому відповів я.

– Отже, наскільки я зрозумів, – провадив він далі, – ви, виходить, одружені? І ви зважитесь сказати мені це просто в обличчя, міс Гадлестон?

– Ми ще не одружені, – відказала Клара, – але одружимося, як тільки буде перша для цього нагода.

– Браво! – скрикнув Нортмор. – А як же угода? Хай йому біс, але ж ви не дурна, жіночко, і з вами можна говорити без манівців. То як же з нашою угодою? Ви знаєте незгірш за мене, що від цього залежить життя вашого батька! Досить мені умити руки й відійти вбік, як йому переріжуть горло ще до ночі.

– Це правда, містере Нортморе, – анітрохи не знітившись, відповіла Клара, – але ви цього ніколи не зробите. Ви пішли на угоду, яка не личить джентльменові, та все-таки ви джентльмен, і не покинете людину, якій самі ж зохотилися допомогти.

– Он як! – мовив він. – То ви гадаєте, що я надам вам свою яхту задурняк? Ви гадаєте, що я важитиму своїм життям і свободою просто так, з любові до старого джентльмена? А тоді ще, чого доброго, буду дружбою на вашому весіллі, га? Що ж, – докинув він, – можливо, ви не дуже й помиляєтесь. Але спитайте ось Кесіліса. Він знає мене. Чи ж така я людина, якій можна довіряти, на яку можна покластись? Чи такий я вже перебірливий у засобах? І добрий?

– Я знаю, що ви багато говорите, і часом, здається, плещете казна-що, – відповіла Клара, – але ж ви таки шляхетна людина, і я анітрохи не боюся.

Він подивився на неї якось напрочуд схвально й навіть захоплено, а тоді обернувся до мене:

– Невже ти гадаєш, що я поступлюся нею без боротьби, Френку? – запитав він. – Я не криючись кажу тобі: стережися! Коли наступного разу ми зітнемося…

– Тобто втретє, – посміхаючись урвав я його.

– Атож, втретє, так і є, – погодився він. – Я й забув. Що ж, утретє, – але тоді вже як кому поталанить.

– Ти хочеш сказати, що за третім разом ти гукнеш на поміч команду з «Рудого ерла»? – спитав я.

– Ви чуєте, що він каже? – мовив він, звертаючись до моєї майбутньої дружини.

– Я чую, як двоє чоловіків розбалакують, мов боягузи, – сказала вона, – Я стала б зневажати себе, якби подумала або заговорила так, як ви. Та й ні один з вас не вірить жодному слову з того, що каже, а це ще більша дурість і гидота.

– Оце козир-дівка! – скрикнув Нортмор. – Але вона ще не місіс Кесіліс. Я змовкаю. Ще не мій час говорити.

У цю мить моя майбутня жінка здивувала мене.

– Я залишаю вас тут, – раптом заявила вона. – Мій батько надто довго сам. Але затямте: ви повинні бути друзями, бо ви обоє мої добрі друзі.

Згодом вона пояснила мені, чому тоді так повелася. Вона була певна, що ми без кінця сваритимемось при ній, і, здається, таки мала рацію, бо коли її не стало, ми зразу ж перейшли на довірчий тон.

Нортмор подивився їй услід, як вона переходила через дюну.

– Незрівнянна жінка у світі! – вигукнув він з прокляттям. – Щоб отак вчинити!

Я, зі свого боку, скористався цією нагодою, аби з'ясувати ситуацію.

– Слухай-но, Нортморе, то ми справді у крайній притузі?

– Таки так, хлопче, – погодився він, значливо дивлячись мені у вічі. – Всі сили пекельні проти нас, це правда. Хочеш вір мені, хочеш ні, але я боюся за своє життя.

– Скажи мені одну річ, – звернувся я. – Чого вони так ув'язалися, ці італійці? Чого їм треба від старого Гадлестона?

– То ти не знаєш? – скрикнув Нортмор. – Старий негідник мав у банку гроші карбонаріїв, [6]6
  Карбонарії (італ. букв.: вуглярі) – учасники національно-визвольних організацій в Італії першої третини XIX ст.


[Закрыть]двісті вісімдесят тисяч, і, звичайно, процвиндрив їх, граючи на біржі. Ці гроші потрібні були для повстання десь там у Тридентіно чи Пармі, [7]7
  Тридентіно (Трентіно) – край, а Парма – графство на півночі Італії.


[Закрыть]тож повстання не вигоріло, і вся та осяча команда рвонула на ловитву Гадлестона. Нам ще пощастить, коли ми живцем з цього виберемось.

– Карбонари! – вигукнув я. – То старий таки добряче влип!

– Атож, – погодився Нортмор. – А тепер слухай сюди: я вже казав, що ми у пастці, і, щиро кажучи, мене радує твоя допомога. Якщо я не зможу врятувати Гадлестона, то вже дівчина будь-що-будь мусить уціліти. Ходімо до нас у будинок, і ось тобі моя рука: я діятиму як твій друг, допоки старого не врятуємо або він не загине. Але, – докинув він, – після цього ти знов стаєш моїм суперником, і я перестерігаю тебе: тоді стережись!

– Згода! – відказав я, і ми потисли один одному руки.

– А тепер гайда в нашу фортецю, – мовив Нортмор і рушив поперед мене до будинку.

Розділ VI
Про моє знайомство з Клариним батьком

Впустила нас у будинок Клара, і мене вразило, як дбайливо й надійно там залагодили все для оборони. Легко відсовувана, але потужна перепона, що могла витримати будь-який натиск, підпирала двері; а їдальню – я це помітив, хоч вона була ледь освітлена благенькою лампою, – укріпили ще вигадливіше: віконниці обшили дошками, підперли засувами й розпірками, які, своєю чергою, трималися на цілій системі підпор та поперечок, що з них декотрі впиралися в підлогу, декотрі в стелю, а інші – у протилежні стіни. Це був добре продуманий потужний зразок теслярської майстерності, і я не приховував свого захоплення ним.

– Моя конструкція, – пояснив Нортмор. – Пам'ятаєш оті дошки в садку? Так оце з них.

– Я й не знав, що у тебе стільки талантів.

– Ти маєш зброю? – мовив він далі, показуючи на цілий ряд рушниць та пістолетів, бездоганно вишикувати попід стіною і розкладених на буфеті.

– Дякую, – відказав я. – Від часу нашої останньої зустрічі я не ходжу без зброї. Але, як по правді, то я нічого не їв після вчорашнього вечора.

Нортмор дістав шматок холодного м'яса, до якого я ревно припав, і пляшку пристойного бургундського, якому я, промокши до щирця, теж віддав належне. Я завжди з принципу досить помірковано дивився на спиртне, але принцип повинен знати своє місце, тож за цієї трапези я спорожнив пляшку на три чверті. Процес споживання їжі, однак, не завадив мені й далі захоплюватись рівнем оборонної підготовки будинку.

– Ми можемо витримати справжню облогу, – зауважив я.

– Та-ак, – протяг Нортмор, – коротку облогу, можливо, й справді. Непокоїть мене не опірна спроможність наша – цілковита безвихідь, ось що вбиває. Якщо ми почнемо стріляти, то хоч яка навкруги безлюдна місцевість, а хтось таки почує постріли, і тоді… Що ж, тоді однаково, чи вмер, чи подавився – або в тюрму посадять по закону, або карбонари вб'ють без закону. Отакий вибір. Збіса кепська справа, коли закон проти тебе, я так і кажу старому джентльменові нагорі. Він і сам не інакше думає.

– До речі, а що він за один? – поцікавився я.

– О, він! – скрикнув Нортмор. – Поганець, яких світ не бачив. Про мене, нехай би його хоч і завтра повісили всі чорти, що водяться в Італії. Я не задля нього встряв у це. Ти розумієш? Я уклав угоду, що дістану руку цієї панночки, і від свого не збираюся відступитись.

– Це, між іншим, мені ясно, – сказав я. – Але як сприйме містер Гадлестон мою появу?

– Можеш це полишити на Клару, – відказав Нортмор. Я був би відважив йому ляпаса за таку фамільярну

згадку імені дівчини, але доводилося поважати умови перемир'я, яких, до слова, не порушував і Нортмор, тож поки триватиме небезпека, ані хмаринка не повинна була затьмарити наші взаємини. Нортморові щодо цього я, щиро кажу, нічого не можу закинути, та й на самого себе дивлюсь не без гордощів, згадуючи свою тодішню поведінку. Тим більш, коли зважити, що ніколи ще двоє чоловіків не опинялися в такому делікатному й дражливому становищі.

Впоравшись з їжею, я провадив далі оглядини першого поверху. Ми з Нортмором перемацали всі підпірки біля кожного вікна, де-не-де щось там трохи підправили, і удари молотка звучали страхітливо лунко на весь будинок. Пригадую, я запропонував зробити стрільниці, але він сказав, що їх уже пробито у віконницях на другому поверсі. Оглядини ці були не дуже приємні й тільки додали мені похмурого настрою. Захищати двоє дверей і п'ять вікон мали всього четверо чоловік, враховуючи й Клару, тоді як ворогів хто й зна скільки може бути. Я поділився своїми сумнівами з Нортмором, а він незворушно висловив повну згоду зі мною.

– До ранку, – сказав він, – нас усіх заріжуть і поховають у Ґреденській драговині. Як на мене, це неминуче.

Я не міг не здригнутись на згадку про сипкі піски, але звернув увагу Нортмора на те, що мене ж у лісі не зачепили вороги.

– Не обманюйся, – відказав він. – Тоді ти не був спільником старого джентльмена, а тепер ти в тому самому човні, що й він. Драговина засмокче нас усіх, запам'ятай мої слова.

Мене знов пойняли страхи за Клару, і якраз у цю мить пролунав її любий голос – вона кликала нас нагору. Нортмор показав мені дорогу, і коли ми піднялись на другий поверх, постукав у двері кімнати, яку звичайно називали «дядечковою спальнею», бо ж будівничий цієї споруди призначив її спеціально для себе.

– Заходьте, Нортморе, заходьте, любий Кесілісе, – почувся голос із кімнати.

Нортмор розчахнув двері й пропустив мене першим. Увійшовши, я ще встиг помітити, як дівчина прослизнула бічними дверима до суміжного кабінету, перетвореного на її спальню. Ліжко, яке раніше стояло просто під вікном, тепер переставили до протилежної стіни, і в ньому сидів Бернард Гадлестон, збанкрутілий банкір. Хоч я тільки мигцем бачив його при хитливому світлі ліхтаря на дюнах, але зразу ж упізнав. Обличчя в нього було подовгасте й жовтаве, з довгою рудою бородою і бурцями. Ніс, на якому був слід перелому, і широкі вилиці робили його подібним до якогось калмика, а ясні очі горіли гарячковим збудженням. На голові він мав чорну шовкову тюбетейку, а перед ним на ліжку лежала величезна Біблія з окулярами в золотій оправі на розгорнутій сторінці, і на етажерці обік громадився стос інших книжок. Від зелених штор падав якийсь мертвецький відсвіт на його щоки; обтиканий подушками, він сидів, так зігнувшись довготелесим тулубом, що борода звисала нижче колін. Я певний, що якби не помер він інакшою смертю, то однаково його спіткало б те саме від сухот – хіба, може, кількома тижнями пізніше.

Він простяг до мене руку – довгу, сухорляву й неприємно волохату.

– Прошу, прошу, містере Кесіліс, – мовив він. – Ще один захисник… кахи! Ще один захисник. Друг моєї доньки, містер Кесіліс, завжди для мене жаданий гість. Як вони зійшлися круг мене, друзі моєї доньки! Хай Бог має їх у своїй опіці й віддячить їм усім за це!

Я, звичайно, теж простяг йому руку, бо й не випадало інакше, але співчуття, яке я ладен був виявити до Клариного батька, розвіялося ту ж мить, як я його побачив і почув його лестиву й нещиру мову.

– Кесіліс порядний чоловік, – промовив Нортмор. – Він вартий десятьох.

– Так я й чув, – гаряче підхопив містер Гадлестон, – моя дівчинка мені казала. Ах, містере Кесіліс, мої переступи, як бачите, виходять мені боком! Недобре я повівся, недобре, але ж я й каюся за свої гріхи. Ми усі мусимо кінець кінцем постати перед судом Господнім, містере Кесіліс. Я вже й припізнивсь, але явлюся таки з упокореною душею.

– Ет, пусті балачки! – нецеремонно урвав його Нортмор.

– Ні, ні, любий Нортморе! – скрикнув банкір. – Не кажіть цього, не пробуйте збити мене. Ви забуваєте, мій любий, дорогий юначе, забуваєте, що, може, мене вже сю ніч забере до себе Господь.

На його збудження гидко було дивитись, але й Нортмор поводився нетактовно: я добре знав і осуджував його скептичне ставлення до віри, тож мене обурювало, коли він брав на глузи покаянний настрій старого грішника.

– Облиште, любий Гадлестоне! – мовив Нортмор. – Ви несправедливі до себе. Ви душею і тілом віддані цьому світові й опанували всі гріхи ще перед тим, як я прийшов на світ. Сумління ваше видублене, як південноамериканська шкіра, ви тільки забули видубити свою печінку, отож звідси, повірте, всі ваші гризоти.

– Пустун, ну й пустун! От же капосник! – сказав містер Гадлестон, покивуючи пальцем. – Я не чистоплюй, та хоч до чого тільки я вдавався, але ніколи не відкидав повністю кращих почуттів. Я був поганець, містере Кесіліс, не заперечую, та це почалося після смерті дружини, а ви знаєте, як воно доводиться вдівцеві. Я грішний, не скажу: ні, але я знав міру й через це зберігав надію. І коли вже торкатись цього, то… Та що це? – він раптом урвав мову, рука його піднеслась угору, пальці розійшлися, на обличчі з'явилася зосередженість і проступив страх. – Ні, хвала Богу, це лише дощ! – додав він за хвильку, зітхнувши з величезною полегкістю.

Кілька секунд він лежав на подушках, як людина, що ось-ось має зімліти. А потім зібрався на дусі й трохи тремтячим голосом заходився знов дякувати мені, що я збираюся взяти участь в його обороні.

– Одне запитання, сер, – сказав я, коли він змовк на хвильку. – Це правда, що гроші й тепер при вас?

Йому наче було не до шмиґи моє запитання, але він неохоче, а таки визнав, що й справді має трохи грошей.

– Гаразд, – мовив я далі, – однак це їхні гроші, чи не так? То чом би їх і не віддати їм?

– На жаль! – відказав він, похитавши головою. – Я вже це пробував, містере Кесіліс. Якби ж тільки за це йшлося! Але вони жадають крові.

– Ви трохи недоговорюєте, Гадлестоне! – вкинув слово Нортмор. – Вам треба було б сказати, що ви пропонували сплатити суму на двісті тисяч меншу, ніж ваш борг їм. Різниця солідна, – це, Френку, те, що вони називають кругленькою сумою. Тож, як бачимо, ці хлопці мають слушність на свій італійський лад, і, як їм здається, так і мені, що вони цілком можуть дістати одне й друге, коли вже заповзялись, – і гроші, і кров, їй-Богу, – і тоді все буде гаразд.

– А ці гроші в домі? – спитав я.

– Так, хоч радше б їм бути на дні моря, – сказав Нортмор, а тоді враз: – Та що це ви мені гримаси корчите? – гаркнув він на містера Гадлестона, до якого я саме стояв спиною. – Ви боїтесь, що він вас викаже?

Містер Гадлестон поспішив запевнити, що нічого такого й близько не думав.

– Ну, добре, добре, – зневажливо махнув рукою Нортмор. – Коли й далі так піде, ви обриднете нам. То що ти хотів сказати? – обернувся він до мене.

– Я хотів запропонувати одну річ на сьогодні, – мовив я. – Винесім усі ці гроші, скільки їх є, надвір і покладім перед дверима будинку. І якщо карбонари прийдуть – що ж, це їхні гроші.

– Ні, ні! – закричав містер Гадлестон. – Це не так! Вони не їхні! Їх треба пропорційно поділити між усіма моїми кредиторами.

– Слухайте, Гадлестоне, – озвався Нортмор, – не варнякайте казна-чого.

– Але що ж буде з моєю донькою? – застогнав бідолаха.

– За доньку не журіться. Ось тут два претенденти на її руку, Кесіліс і я, обидва ми не жебраки, одного з нас їй і доведеться вибрати. А щодо вас, то кінець кінцем ви ж не маєте права ні на шеляг, і поза тим, коли я не помиляюся, вам лишилося три чисниці до смерті.

Це було таки жорстоко сказано, і то дуже, але правда й те, що містер Гадлестон не викликав співчуття, і хоч я бачив, як він тремтів і корчився, у мене в душі цим разом не було осуду гострого тону Нортмора, і я ще й від себе докинув слівце:

– Ми з Кортмором охоче допоможемо вам урятувати життя, але не втекти з награбованим добром.

Якусь часину він боровся сам із собою, тлумлячи в собі гнів, та врешті обачливість узяла гору.

– Мої любі друзі, – сказав він, – робіть зі мною і з моїми грішми все, що хочете. Полишаю це на ваш розсуд. А тепер дайте мені заспокоїти душу.

Отож ми й залишили його так і з полегшенням вийшли. З порога я ще побачив, як він знов узяв свою величезну Біблію і тремтячими руками став накладати окуляри, лаштуючись читати.