Текст книги "Будинок на дюнах"

Автор книги: Роберт Льюис Стивенсон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Розділ III
Про те, як я познайомився зі своєю майбутньою дружиною

Два дні я нипав навколо будинку, ховаючись за дюнами. Для цього я виробив необхідну тактику. Невисокі піщані горби й неглибокі западини, переплітаючись одні з одними, утворювали цілу мережу, в якій я крився, захоплено віддаючись цьому своєму, можливо, не дуже й шляхетному стеженню. Однак ці переваги мало що мені дали: я майже нічого не вивідав про Нортмора та його гостей.

Свіжі харчі їм приносила присмерком та сама стара доморядниця з особняка. Нортмор і молода леді, інколи разом, а здебільшого поодинці, прогулювалися годину-дві на березі вподовж пасма сипких пісків. Ясна річ, що це місце для променад вибрали з міркувань безпеки, бо сюди підступитися можна було тільки з боку моря. Але мені це було на руку: адже якраз до цієї ділянки прилягала найвища й найхвилястіша дюна, і звідси, залігши в одній із западин, я любісінько міг спостерігати за прогулянками Нортмора й молодої леді.

Високий незнайомець неначе зник десь. Він не тільки на порозі не показувався, але й з вікна ніколи не виглядав, принаймні я ні разу не завважив його із своїх засідок. Річ у тім, що вдень близько підповзати до будинку я остерігався, оскільки виярки між багатьма дюнами видно було з вікон другого поверху, а ввечері, коли я наважувався підходити ближче, вікна внизу були щільно зачинені віконницями, немов перед облогою. Іноді мені здавалося, що цей високий чоловік занедужав, – я ж бачив, як натужно він ступав, а іноді я гадав, що він взагалі вибрався звідси, і Нортмор та молода леді лишилися вдвох у будинку. Ця остання гадка, однак, уже тоді викликала невдоволення в мене.

Навіть якщо ці двоє були подружжям, я мав достатньо підстав сумніватись в їхній обопільній злагоді. Хоч я не чув ні слова з їхніх розмов, і рідко бачив вирази їхніх облич, усе-таки відчувалась у них певна відстороненість або й холодність, що виключало якусь близькість і тим паче приязнь. Дівчина, коли прогулювалася з Нортмором, ішла швидше, ніж звичайно, а я давно помітив, що коли хлопець і дівчина симпатизують одне одному, вони навпаки – сповільняють ходу на прогулянці. Ще й більше того: молода леді щоразу ступала на два-три кроки попереду Нортмора і тягла за собою по піску парасольку, наче відгороджуючись цим від супутника. Нортмор раз по раз намагався підступити ближче, але що дівчина вперто бокувала від нього, то вони так і йшли весь час по діагоналі одне від одного, а коли вже поставала небезпека зійти їм на лінію прибою, супутниця Нортмора вправно завертала назад, полишаючи його між собою і морем. Я схвально спостерігав ці маневри гості, і тільки втішено осміхався в душі на кожен її успіх.

Вранці третього дня вона якийсь час прогулювалася сама, і я стривожено завважив, що на очах у неї кілька разів проступали сльози. Ви, мабуть, уже здогадуєтесь, що в серці у мене заронилася більша зацікавленість дівчиною, ніж я це усвідомлював. Рухалася вона невимушено й плавно, голову тримала з природною грацією, кожен крок її був такий, що тільки милуватись ним, і взагалі в моїх очах усе, пов'язане з нею, було оповите ніжністю і неповторністю.

День був погожий, тихий і сонячний, море спокійне, а легкий вітерець від берега приємно збуджував і бадьорив, тож на відміну від попередніх днів дівчина й удруге вийшла на прогулянку, цим разом у супроводі Нортмора, і ледь вони пройшли декілька кроків, як він проти волі супутниці взяв її за руку. Вона спробувала випручатись і скрикнула щось – майже зойкнула. Я схопився на ноги, забувши ту мить своє двозначне становище, – але ступивши крок, побачив, що Нортмор скинув капелюха й низько схилився перед дівчиною, немов прохаючи вибачення. Я поспішив знову сховатися в засідці. Вони двоє обмінялися кількома словами, після чого Нортмор ще раз уклонився й пішов назад до будинку. Проходив він неподалік мене, і я бачив, що лице в нього розчервоніле й похмуре, і що тростиною своєю він люто лупить по траві. Не без утіхи я розпізнав і сліди власних зусиль на його виду: чималу подряпину під правим оком та великий синець навколо всього ока.

Деякий час дівчина стояла там, де її залишив Нортмор, і дивилася повз острівець у далечінь над яскравим морем. Тоді враз, як людина, що, відкинувши гнітючі думки, проймається рішучістю боротись, твердо й упевнено рушила вперед. її теж неабияк збентежило те, що сталося. Вона забула, де опинилася. Я побачив, що вона простує прямісінько на край ворухких пісків, куди страшно навіть ногою ступити. Ще два-три кроки, і життя її було б у серйозній небезпеці! Я не витримав і блискавично з'їхав з крутої в цьому місці дюни й кинувся їй навперейми, гукаючи зупинитись.

Вона таки зупинилась і оглянулася. Ані проблиску страху не було в її поведінці, коли вона підходила до мене з поставою королеви. Я був босоніж, одягнений, як простий матрос, коли не вважати на єгипетський шарф, що правив мені за пояс; спершу я їй, мабуть, видався рибалкою із сусіднього селища, який вийшов збирати принаду для риби. Вона ж сама, коли я побачив її зблизька, лице в лице, з цим пильним і владним поглядом, справила на мене таке захопливе й разюче враження, що я подумав: ця дівчина куди гарніша, ніж мені здавалося! Та й не міг я думати інакше про ту, яка, виявляючи таку мужність, не втратила при тому чарів і принад дівочості. І справді бо: моя дружина все своє незрівнянне життя зберігала старомодну виваженість манер, цю виняткову для жінки рису, завдяки якій ще дужче захоплюєшся її милою невимушеністю.

– У чому річ? – запитала вона.

– Ви йшли просто на Ґреденську драговину! – пояснив я.

– Але ви не з цих країв, – зауважила вона. – Вимова у вас освіченої людини.

– Сподіваюся, що я маю підстави належати саме до цього прошарку, – сказав я, – навіть коли й ходжу в такій одежі.

Але вона своїм жіночим оком уже запримітила шарф у мене на поясі.

– Справді! Вас виказує цей шарф.

– Ви сказали «виказує», – вхопився я за слово. – Отож я був би щиро вдячний вам, якби ви не виказали мене. Я мусив виявити свою присутність заради вас, але коли Нортмор довідається, що я тут, мені може бути непереливки.

– А чи вам відомо, – спитала вона, – з ким ви розмовляєте?

– Невже з дружиною містера Нортмора? – спитав і я. Вона похитала головою. І весь цей час гостро й напружено вдивлялася в моє обличчя. Нарешті вона промовила:

– У вас чесне обличчя. Тож будьте чесним, як ваше обличчя, сер, і скажіть мені, з якою метою ви тут і чого ви боїтесь. Вам здається, ніби я можу зробити щось таке, що обернулося б шкодою для вас? А я гадаю навпаки: це ви маєте більше можливостей зробити щось мені на шкоду. Хоча ні, ви не схожі на такого, хто може вчинити щось недобре. То з якої ж це речі ви, порядна людина, нишпорите, як вивідач, у цій глухій місцині? Скажіть мені, кого ви так ненавидите?

– Нікого я не ненавиджу, – відповів я. -1 нікого не боюся. Мене звати Кесіліс, Френк Кесіліс. Я веду блукацьке життя, бо мені воно до вподоби. Я один з давніх знайомих Нортмора, але ось коли три ночі тому я озвався до нього серед цих пісків, він штрикнув мене в плече кинджалом.

– То це ви були! – скрикнула дівчина.

– Чого він так зробив, я не знаю, та й мене це не цікавить, – мовив я далі, поминувши увагою її слова. – Я маю мало приятелів, і не так легко зближуюся з людьми, але я нікому не дозволю страхати мене. Я поставив намет у Ґреденському лісі ще до приїзду Нортмора сюди, і мій намет стоїть там досі. Коли ви гадаєте, що я здатен заподіяти вам шкоду, ви легко можете мене спекатись. Скажіть йому, що мій намет серед заростей болиголова, і він любісінько зможе зарізати мене вночі.

З цими словами я підніс капелюха на знак прощання і знову подерся на дюну. Не знаю чому, але мені здавалося, що зі мною повелися вкрай несправедливо, що я герой і мученик, хоча, як розібратися, я не мав чого сказати на свій захист, не мав жодного переконливого аргументу, який виправдовував би мої вчинки. У Ґредені я залишився з цікавості, – цілком природної, але не дуже похвальної, – а що поряд з цим мотивом дедалі більшав і другий, то на той час я ще не зміг би його до ладу пояснити тій, яка причарувала моє серце.

Та хоч би там як, а цієї ночі я не міг думати ні про кого іншого, як тільки про неї, і дарма, що й поведінка дівчини, і становище, в якому вона опинилася, викликали підозру, я в глибині душі не мав і крихти сумніву щодо її чесності. Я ладен був життям своїм закластись, що за нею нема жодної догани і що коли таємниця, якою зараз це все повите для мене, розкриється, причетність її до цієї справи знайде своє виправдання і обґрунтування. Щоправда, моя уява відмовлялася дати мені бодай приблизне пояснення, в яких стосунках вона була з Нортмором, та все-таки я не сумнівався у своїх висновках, бо вони спиралися на інтуїцію, а не на розумові докази, і так і заснув тоді з думкою про неї.

Наступного дня дівчина вийшла приблизно о тій самій годині сама, і тільки-но з будинку її не стало видно за дюнами, підійшла на узлісся й покликала мене, але не дуже голосно. Мені було дивно, що вона виглядала блідою як смерть, і дуже збудженою.

– Містере Кесіліс! – гукнула вона. – Містере Кесіліс!

Я ту ж мить вихопився із засідки й скочив з пагорба на діл. Обличчя її зразу випогодилося, коли вона побачила мене.

– Ох! – скрикнула хрипко дівчина, як бува у людини, на душі якої раптом полегшало. – Дякувати Богу, з вами все гаразд! – І тут-таки докинула: – Я знала, що коли ви живі, то прийдете сюди. – (Чи ж не дивно? Так швидко й мудро природа готує наші серця до великої і довічної спілки, що ми обоє, майбутня дружина моя і я, відчули неминучість цього, хоч був тільки другий день нашого знайомства! Я вже тоді леліяв надію, що вона мене шукатиме, а вона була певна, що знайде мене). – Вам не можна залишатися тут! – хутко додала вона. – Обіцяйте мені, що більше ані одної ночі не ночуватимете в цьому лісі. Ви й не уявляєте, що я пережила: всю ніч я не могла заснути, думаючи про те, яка небезпека вам загрожує.

– Небезпека? – перепитав я. – Небезпека від кого? Від Нортмора?

– Ні, ні, – відказала вона. – Невже ви гадаєте, що я сказала йому щось після цієї вашої розповіді?

– Не від Нортмора? Тоді від кого? І яка це небезпека? – здивувався я. – Мені нема кого боятися.

– Ви не повинні розпитувати мене, – була її відповідь, – бо я не вільна звіритись вам. Просто повірте мені й виберіться звідси. Повірте мені й виїдьте, якомога швидше, швидше, бо життя ваше під загрозою.

Наганяти страху – але в такий спосіб важкувато здихатись юнака, коли він має характер. Моя затятість ще й посилилася після всього того, що сказала дівчина, і я вирішив, що залишитись – це для мене питання честі. А її піклування про мою безпеку тільки скріпило мене на цій думці.

– Не оцініть це, як мою нав'язливість, панночко, – відказав я, – але якщо Ґреден – дуже небезпечне місце, то ви, безперечно, теж ризикуєте, залишаючись тут.

Вона тільки глянула на мене докірливо.

– Ви і ваш батько… – мовив я далі, але вона не дала мені докінчити.

– Мій батько! А звідки ви знаєте, хто мій батько?

– Я бачив вас двох разом, коли ви висадились на берег, – пояснив я і – не знаю чому, але ця відповідь задовольнила і її, і мене, бо воно ж таки була правда. – Але, – поновив я мову, – вам нема чого мене боятись. У вас, очевидно, є причини зберігати таємницю, то повірте ж мені, що я збережу її так само надійно, як би вона була похована зі мною у Ґреденській драговині. Я довгі роки мало з ким спілкуюся, єдиний мій товариш – кінь, але і його, бідолахи, нема зараз біля мене. Тож ви бачите, що цілком можете здатися на моє мовчання. Тільки скажіть мені правду, люба моя леді, – ви в небезпеці?

– Містер Нортмор каже, що ви порядна людина, – промовила вона, – і я повірила в це, коли вас побачила. Я скажу вам лише одне: ви маєте рацію. Ми в страшній, страшній небезпеці, і ви теж зазнаєте цієї небезпеки, лишаючись тут.

– Он як! – озвавсь я. – То ви чули про мене від Нортмора. І як же він схарактеризував мене?

– Я запитала у нього про вас учора ввечері, – відповіла дівчина. – Я вдала… – вона затнулась на хвильку. – Я вдала, ніби познайомилася з вами колись давно, і говорила вам про нього. Це неправда, але ж я не могла сказати інакше, бо тоді виказала б вас – ви своїм проханням поставили мене в скрутне становище. Але він дуже хвалив вас.

– Якщо так, то… ви дозволите мені запитати у вас одну річ? Ця загроза йде від Нортмора?

– Від містера Нортмора? – скрикнула вона. – О, ні! Це йому самому теж загрожує!

– І ви при цьому пропонуєте мені втекти звідси? – мовив я. – Не надто ж ви високої думки про мене.

– Але навіщо вам лишатись? – спитала вона. – Ви ж не якийсь близький друг наш.

Не знаю, що зі мною сталося цю мить – такого не зазнавав я від самого дитинства, – але мене так образили її слова, що аж защеміло до сліз в очах, хоч я не відводив погляду від дівчини.

– Ні, ні! – швидко додала вона вже інакшим тоном. – Я зовсім не хотіла зробити вам прикрість.

– Це я завдав вам прикрощів, – сказав я і простяг їй руку з таким благальним поглядом, що вона, зворушена, тут-таки простягла мені свою, і то зовсім не формальним жестом. Я хвилинку тримав її долоню й дивився дівчині у вічі. Вона першою вивільнила руку і, забувши про своє прохання й ту обіцянку, яку сподівалася почути від мене, прожогом кинулася геть і навіть не оглянулась. І тоді я зрозумів, що кохаю її, і подумав – думка ця радістю осяяла мені душу, – що й вона вже не байдужа до мене. Опісля безліч разів вона заперечувала це, але щоразу з усмішкою і аж ніяк не серйозно. Що ж до мене, то я певний, що ми не потисли б так щиро одне одному руки, якби вже тоді я не припав їй до серця. Та й, коли вже на те пішло, я не дуже й помилявся, бо, за її власними словами, вона на другий таки день відчула, що кохає мене.

А проте того другого дня ми трималися так, наче між нами не зайшло ніяких змін. Вона підійшла, як і передоднем, до крайлісу і гукнула мене й стала дорікати, чому я не заберуся з Ґредену, а коли побачила, що я затявся на своєму, почала прискіпливо допитуватись, яким чином мене сюди занесло. Я розповів їй, як ціла низка випадкових обставин привела до того, що я виявився свідком їхньої висадки на берег, а залишитись тут я вирішив почасти тому, що зацікавився Нортморовими гістьми, а почасти через спробу господаря будинку на дюнах убити мене. Щодо першого аргументу, то, боюся, я був не зовсім щирий і дав їй наздогад, що вона завоювала моє серце вже з першої хвилини, як я її побачив. Я полегшую душу, зізнаючись у цьому бодай зараз, коли дружину мою вже покликав Господь і вона тепер знає все, як є, знає, що помисли мої були чисті, коли я так вчинив, бо за життя дружини, хоч це часто муляло мені на сумлінні, я таки не зважився вивести її з омани. Навіть манюсінька невизначеність у такому подружжі, яким було наше, скидається на трояндову пелюстку, що позбавляє принцесу сну.

Від цієї теми ми перекинулись на інші, і я довго розповідав про своє самотнє блукацьке життя, а вона уважно слухала, сама майже не озиваючись. Хоча розмова наша була цілком природна і йшла про зовсім наче байдужі речі, обоє ми відчували приємне збудження. Час зустрічі минув надто вже швидко, і ми, немов за обопільною мовчазною згодою, розлучилися без потиску рук, бо ж кожен знав, що для нас це аж ніяк не порожня формальність.

Наступний день був четвертим днем нашого знайомства; ми зустрілися на тому самому місці, але рано-вранці, і почувалися, мов давні знайомі, хоч обоє були дедалі дужче збентежені. Коли вона знов завела мову про небезпеку, яка мені загрожує, – через що, як можна було зрозуміти, вона вийшла так рано, – я, приготувавши за ніч цілу орацію, заходився розводитись про те, як високо ціную її доброту й увагу до мене, і що досі ніхто ще не цікавився моїм життям і що я до вчорашнього дня й гадки не мав, щоб комусь про це розповідати. Та вона не дала мені докінчити, запально вигукнувши:

– І все-таки якби ви знали, хто я, то не схотіли б і розмовляти зі мною!

Я відповів їй, що це безпідставна вигадка, і що хоча ми зовсім недавно познайомились, вона мені близький друг, – але всі мої протести, здавалося, ще й посилювали її розпач.

– Мій батько змушений переховуватись! – вигукнула вона.

– Люба моя, – відказав я, вперше забувши додати «леді», – це мене зовсім не обходить! Та хай би він хоч і двадцять разів переховувався, чи ж це змінить вас бодай на дрібку?

– Але ж причина! – скрикнула дівчина. – Причина яка! Причина ж… – Вона затнулася на мить. – Ганебна для нас!

Розділ IV
Про те, в який спосіб мені стало ясно, що я не один у Ґреденському лісі

Ось історія моєї дружини, як вона виклала її мені крізь сльози й схлипування.

Звати її було Клара Гадлестон – це звучить чудово в моїх вухах, але ще чудовіше ім'я Клара Кесіліс, яке вона мала довгі й, дякувати Богові, щасливіші свої літа. Батько Кларин, Бернард Гадлестон, був власником чималого банківського закладу. Багато років тому йому не повелося у справах, і він, щоб не збанкрутувати, мусив удатись до ризиковних, а врешті й кримінальних оборудок. Зусилля ці, однак, виявилися марні, справи його щодалі більш заплутувались, і кінець кінцем він втратив і своє багатство, і добре ім'я. Десь коло цього часу Нортмор став наполегливо, хоч і без особливого успіху, залицятись до його дочки. Знаючи це, саме до нього й звернувся Бернард Гадлестон у найскрутнішу годину. Невдаха накликав на себе не тільки матеріальну руїну й безчестя і переслідування закону. Мабуть, він би з легкою душею сів до тюрми. Чого він боявся, що позбавляло його нічного сну й змушувало прокидатись у холодному поту, – то це страх потаємного, раптового й підступного замаху на життя. Тим-то він надумав забитись на край світу, втекти на один з островів на півдні Тихого океану, сподіваючись дістатись туди Нортморовою яхтою «Рудий ерл». З цією метою батько з дочкою тайкома сіли на борт яхти десь на березі Валлії, звідки їх приставили до Гредену, де вони мали зачекати, поки яхту переобладнають для далекого плавання і забезпечать належними припасами. Клара не сумнівалася, що її майбутнє одруження з Нортмором має бути свого роду відшкодуванням йому за цю послугу. Недарма Нортмор, загалом витриманий і ґречний з нею, декілька разів дозволяв собі зайве і в словах до дівчини, і у вчинках.

Слухав я Кларину розповідь, мушу сказати, з напруженою увагою і багатьма додатковими запитаннями силкувався з'ясувати для себе, чим викликано таємничі страхи її батька. Проте намарно. Клара й сама виразно не уявляла, якого роду ця загроза, звідки вона постала. Батькові тривоги були ненаграні й доводили його до фізичної виснаги, він уже не раз подумував, чи не здатись на ласку закону, щоб уже як буде, хай так і буде. Але потім таки відмовився від цього заміру, впевнившись на думці, що навіть міцні мури наших англійських в'язниць не захистять його від переслідувачів. Батько незадовго до свого краху мав численні ділові зв'язки з Італією та італійцями, що мешкають у Лондоні, – і ось ці зв'язки, припускала Клара, якимсь чином були дотичні до тих переслідувань, що їх старий остерігався. Він бо страшенно переполошився, коли побачив матроса-італійця на борту «Рудого ерла», і раз у раз гірко дорікав за це Нортморові. Той пояснював, що Беппо (так звали того моряка) – чудовий хлопець, що він на нього покладається, як на самого себе, але старий відтоді затявся на тому, що все пропало, що це тільки питання часу і що Беппо спричинить його загибель.

Уся ця історія видалась мені маячнею розладнаної знегодами свідомості. Старий, певно, зазнав чималих збитків у своїх італійських пертрактаціях, отож тим йому гидко навіть бачити будь-якого італійця, і не дивно, що саме представник цієї нації виступає уособленням його страхів у нічних мареннях.

– Що вашому батькові треба, – зауважив я, – так це путнього лікаря і заспокійливі краплі.

– Добре, а містер Нортмор? – заперечила Клара. – Він не мав ніяких збитків, але його теж проймають ці страхи.

Я не міг не засміятися з цієї простоти душевної.

– Люба моя, – сказав я, – з ваших слів цілком ясно, якої винагороди він сподівається. А в коханні будь-які засоби дозволені, затямте. Тож коли Нортмор підігрує страхам вашого батька, то це зовсім не тому, що боїться якогось там італійця, а тому що він закоханий до нестями в чарівну англійку.

Тоді Клара нагадала мені, як Нортмор накинувся на мене той вечір, коли вони зійшли на берег, і цього я вже ніяк не міг пояснити. Коротше кажучи, переговоривши, ми зійшлись на тому, що я негайно ж подамся до рибальського селища Ґреден-Вестер, перегляну всі газети, які зможу там знайти, і спробую дошукатись, чи нема якихось реальних підстав для цих безугавних страхів. А наступного ранку, о цій самій годині й на цьому самому місці доповім про все Кларі. Вона вже не згадувала цим разом про мій від'їзд, та, власне, й не приховувала, що думка про мою близьку присутність тішить її і підтримує на дусі. Коли ж говорити за мене, то я не покинув би дівчини, хоч би вона й навколішки цього благала.

До Ґреден-Вестера я дістався ще перед десятою годиною ранку (в ті часи з мене був такий вправний ходак, що ну!), а до селища було, як я вже, здається, казав, трохи більше семи миль – чимала прохідка вгинистим дерном. Селище це одне з найпохмуріших на тамтешньому узбережжі, і до цього мало що можна додати. Є там церковка в улоговині, жалюгідна гавань криється між скель, на яких розбилося багато рибальських човнів, повертаючись із моря. З півсотні кам'яних хатин стоять понад берегом і на двох вуличках, одна з яких тягнеться від пристані, а друга відходить від першої під прямим кутом; на перехресті їх міститься почорніла й непривабна таверна, що править за готель.

Вбраний цей раз відповідніше до свого соціального статусу, я найперше завітав до місцевого пастора, що мешкав у будиночку біля цвинтаря. Він пізнав мене, хоч ми бачилися понад дев'ять років тому, і довідавшись, що я мандрую пішки й давненько не чував ні про які події у світі, охоче вділив мені оберемок газет за останній місяць. З ними я й завернув до таверни, де, замовивши сніданок, став переглядати їх, чи не знайду чогось на тему «Банкрутство Гадлестонового Банку».

Виглядало на те, Що справа ця була вельми скандальна. Свої вклади втратили тисячі клієнтів, а один навіть застрелився, коли оголосили припинення платежів. Дивно, що читаючи про все це, я й далі симпатизував радше містерові Гадлестону, аніж його жертвам, настільки мене опосіло кохання до моєї майбутньої дружини. Як водиться, була визначена й винагорода тому, хто допоможе затримати збанкрутілого банкіра, а що банкрутство визнали злісним і громадське обурення набрало широкого розмаху, то й сума винагороди виявилась чимала – цілі 750 фунтів стерлінгів. Повідомлялося, що втікач прихопив із собою значні кошти. Ходили різні чутки про його місцеперебування: то його бачено в Іспанії, то він криється десь між Манчестером і Ліверпулем чи на березі Валлії; а наступного дня з'явилася телеграма про те, що він прибув чи то до Куби, а чи Юкатану. [3]3
  Юкатан – великий півострів на півдні Мексики.


[Закрыть]Та в усіх цих повідомленнях не було ані згадки про італійців і ніякого натяку на таємницю.

Проте в останньому номері газети я натрапив на одну не зовсім ясну інформацію. У ході перевірки справи про банкрутство виявили сліди багатотисячної суми, вкладеної свого часу в Гадлестонів банк невідомо ким і так само таємничо зниклої невідомо куди. Вкладника згадувалося тільки раз, та й то під ініціалами, Д.Х.»; вклад, очевидно, було внесено років шість тому, під час великого спаду в економіці. Поголос твердив, ніби вкладник цей, можливо, якась помітна особа з королівського роду. «Припускають, що боягузливому пройдисвітові, – так, оскільки я пам'ятаю, назвали втікача в одній редакційній статті, – пощастило втекти, приховавши велику частину цього таємничого вкладу, який і досі в його руках».

Я все ще розмірковував про цю інформацію, силкуючись приточити її до тієї загрози, якої побоювався містер Гадлестон, коли до таверни ввійшов якийсь чоловік і замовив хліба та сиру – говорив він з виразним чужинецьким акцентом.

– Siete Italiano? [4]4
  – Ви італієць?


[Закрыть]– звернувся я до нього.

– Si, signor, [5]5
  – Так, добродію (італ.).


[Закрыть]– відповів він.

Я зауважив, що це рідкісна річ – перестріти італійця так далеко на півночі. Чужинець на мої слова знизав плечима й відказав: людину куди тільки не заносить у пошуках роботи! Але яку роботу він сподівався знайти у Ґреден-Вестері – це вже було вище мого розуміння. Думка ця, однак, неприємно вразила мене, і я спитав господаря таверни, коли розплачувався з ним, чи він коли-небудь зустрічав італійців у своєму селищі. Господар відповів, що раз бачив кількох норвежців, урятованих шлюпкою з Колдгевена, коли у них розбилося судно біля мису Ґреден.

– Ні, – заперечив я, – я питаю за італійців, як оце той, що тільки-но купував у вас хліба й сиру.

– Що? – скрикнув таверник. – Оцей чорняк з білими зубами? То він 'талієць? Ну, такого я вперше в житті бачу, та, мабуть, і востаннє.

Він ще не скінчив говорити, коли я, підвівши очі й глянувши на вулицю, побачив, як за півсотні кроків там стоять троє чоловік і про щось повагом розмовляють. Один з них був недавній відвідувач таверни; інших двоє, судячи з вродливих смаглявих облич і м'яких капелюхів, очевидно, належали до тієї самої нації. Довкіл них уже зібрався гурт сільських дітлахів, передражнюючи зайшлих беззмістовним джерготанням та помахами рук. Ця трійця здавалася явно чужорідним дивоглядом на цій похмурій брудній вулиці, під цим хмарним сірим небом, і я щиро визнаю, що моя недовіра до обґрунтованості страхів містера Гадлестона цю мить враз і назавжди розвіялася. Мені вільно було подумки знаходити які завгодно рації, але я не міг заперечити того, що побачив навіч, і хоч-не-хоч теж перейнявся жахом перед італійцями.

Ще до того, як я віддав газети пасторові, день уже був на схилку. Довіку не забуду тієї моєї зворотної дороги через трав'янисті дюни. Холодало неабияк, рвучкий вітер шарудів сухотрав'ям у мене під ногами, напливами сіявся дрібний дощ, а з моря насувалося величезне громаддя хмар. Більш гнітючого вечора годі було й уявити, і чи то під впливом негоди, а чи тому, що мої нерви були вкрай напружені від почутого й побаченого, але думки в мене снувалися такі самі похмурі, яким було й усе довкілля.

З горішніх вікон будинку на дюнах можна було оглядати чималу частину піщаних горбів з боку Ґреден-Вестера. Тож аби не потрапити комусь на око, доводилося перше йти берегом, а далі заглибинами поміж вищих дюн звертати вбік, у напрямку до узлісся. Сонце вже майже сідало, була пора відпливу і всі сипкі піски відкрилися. Я прошкував над цими пісками, заглиблений у понурі думки, коли раптом вражено застиг на місці, помітивши сліди людських ніг. Вони йшли рівнобіжно з моєю дорогою, тільки набагато ближче до стяги пісків, а не вище над берегом, не там, де вже росла трава. Приглянувшись до слідів, я відразу з розміру їх і обрису зрозумів, що тут був хтось незнайомий ні мені, ні тим з будинку.

Ще й більше: з того, як нерозважливо ступав незнайомець понад самим краєчком смертельно небезпечних пісків, незаперечно було ясно, що це взагалі нетутешній, коли він не знає, яку лиху славу мають Ґреденські піски.

Крок за кроком я йшов побіч тих слідів, аж поки за чверть милі далі побачив, як вони уриваються біля південно-східного краю Ґреденської драговини. Хоч би хто то був, але саме тут той бідолаха загинув. Одна-дві чайки, які, можливо, були свідками його загибелі, кружляли над тим місцем, сумовито покрикуючи, як то їм звично. Сонце останнім зусиллям прорвалося крізь хмари й освітило тьмяно-пурпуровим світлом усю просторінь рухливих пісків. Якусь часину я стояв на місці, на душі у мене було мулько й гнітюче від власних думок і від незборного та всевладного подиху смерті. Пригадую, я ще запитував себе, скільки часу тривала ця трагедія і чи почули в будинку передсмертні крики жертви. Аж урешті, опанувавши себе, я вже зібрався рушати далі, коли нараз незвично шалено рвонув вітер, і я побачив, як, високо знімаючись у повітря, а то плавно черкаючи пісок, несеться м'який чорний фетровий капелюх, трохи стіжкуватий формою – точнісінько такий, як я недавно бачив на головах італійців у селищі.

Мені здається, у мене вирвався тоді якийсь вигук, хоч я не певен. Вітер гнав капелюха до берега, і я оббіг заворот трясовини, щоб схопити його, коли він буде близько. Порив вітру вщух, і капелюх приземлився на хвильку на сипких пісках, тоді вітер знявся знову й перекинув капелюха на землю за кілька ярдів від мене. Можете собі уявити, як цікаво було мені взяти його до рук! Капелюх був приношений, – в усякому разі, більше, ніж ті, які я бачив на італійцях. Підшивка була червона, з маркою фірми, назву якої я забув, і місця виробництва – Venedig. Цим словом (воно ще тримається у мене в голові) австріяки називали чудове місто Венецію, яка на той час і довго ще по тому входила до їхніх володінь.

Я був настраханий до глибини душі. З усіх боків мені ввижалися італійці, і вперше – але можу сказати: і востаннє – у моєму житті мене охопило те, що зветься панічний жах. Я ще не знав, чого, власне, маю боятись, але, зізнаюся, страшенно боявся і насилу змусив себе вернутись до мого ніяк не захищеного самотнього пристанища в лісі.

Там, не наважуючись розпалити вогонь, я поїв холодної вівсянки, що лишилася з учорашнього вечора, і, таким чином трохи втамувавши голод і заспокоївшись, викинув з голови усі химерні страхи й поклався спати.

Скільки часу я спав – не можу сказати, але прокинувся від раптового зблиску світла просто в обличчя. Цей зблиск розбудив мене, мов удар. Вмить я звівся на коліна. Але світло зникло так само раптово, як і з'явилося. Довкола стояла суцільна темрява. А що з моря, наче гарматними пострілами, бурхав шквальний вітер і хлющав дощ, то за цими звуками ніяких інших і не можна було розчути.

Минуло, мабуть, з півхвилини, поки я прийшов до тями. Якби не дві обставини, я б міг подумати, що пробудився від якоїсь змори, навдивовижу реальної. По-перше, зав'язку на вхідному клапані намету я ретельно зав'язав, лягаючи спати, а тепер вона була розв'язана. І по-друге, я все ще відчував гострий запах, що виключає будь-яку галюцинацію, – гарячого металу й гасу. Висновок міг бути лише один. Мене хтось розбудив, бликнувши в обличчя потайним ліхтарем. Це був короткий спалах на одну мить. Хтось невідомий побачив моє обличчя і подався геть. Я запитав себе, які мотиви були такої дивної поведінки, і відповідь постала сама собою. Незнайомець, хоч би хто він там був, думав, що впізнає в мені когось, але не впізнав. Було ще одне запитання, на яке я не знаходив відповіді, власне, боявся її висловити: якби він упізнав у мені того, кого шукав, то що він зробив би?