Текст книги "Чарлі і шоколадна фабрика"

Автор книги: Роальд Даль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

Тоді дідунь Джо глянув на Чарлі, що вп’явся йому в ноги, й запитав:

– Як почуваєшся, Чарлі?

Чарлі у відповідь крикнув:

– Це класнючо! Як американські гірки!

А крізь скляні стінки ліфта вони уривками бачили різні цікавинки й чудасії, що діялися в деяких приміщеннях:

Велетенську трубу, з якої на підлогу повільно витікало щось руде й липке...

Височенну круту грильяжну гору і умпа-лумпів (обв’язаних для безпеки мотузками), що відколювали від неї величезні грильяжні брили...

Машину, з якої сіявся навсібіч білосніжний порошок, наче хуртовина...

Озеро гарячої карамелі, з якого струменіла пара...

Умпа-лумпівське село з крихітними хатками та вуличками, на яких бавилися сотні умпа-лумпенят на зріст сантиметрів по десять…

І ось ліфт вийшов з піке, хоча мчав, здавалося, ще швидше ніж досі. Чарлі чув, як виє за стінами вітер, а ліфт летів уперед... закружляв... кудись повернув... піднявся вгору... спустився вниз...

– Зараз мене знудить! – закричала, зеленіючи на лиці, пані Тіві.

– Хай не нудить, – сказав містер Вонка.

– Не вийде! – крикнула пані Тіві.

– Тоді нате, – зірвав містер Вонка з голови свого шикарного чорного циліндра й підставив пані Тіві під самого рота.

– Зупиніть цей жах! – звелів пан Тіві.

– Не можу, – відказав містер Вонка. – Ліфт не зупиниться, поки не доїдемо. Єдина надія, що ніхто зараз не їде іншим ліфтом.

– Яким це іншим ліфтом? – верескнула пані Тіві.

– Тим, що може їхати назустріч нам тим самим маршрутом, – пояснив містер Вонка.

– Сто чортів у печінку! – вигукнув пан Тіві. – Тобто ми можемо зіткнутися?

– Досі мені завжди щастило, – підбадьорив його містер Вонка.

– Тепер мене вже точно знудить! – зарепетувала пані Тіві.

– Ні-ні! – почав благати містер Вонка. – Не зараз! Ми майже на місці! Не псуйте мені капелюха!

Наступної миті завищали гальма, і ліфт почав зупинятися. Нарешті завмер остаточно.

– Ну й поїздочка! – зітхнув пан Тіві, витираючи хустинкою піт з широкого обличчя.

– Більше ніколи й нізащо! – простогнала пані Тіві. І тут двері ліфта роз’їхалися й містер Вонка сказав:

– Хвилиночку! Послухайте мене! Прошу, щоб у цьому приміщенні всі були вкрай обережні. Тут є багато небезпечного, тому краще нічого не чіпати.

Чарлі та дідунь Джо разом з родиною Тіві вийшли з ліфта в приміщення – таке яскраве й сліпучо-біле, що вони аж замружили від болю очі й зупинилися. Містер Вонка дав кожному по парі чорних окулярів і сказав:

– Скоріше надіньте! І хоч би що, тут їх не знімайте! Від цього світла можна осліпнути!

Коли Чарлі надів чорні окуляри, то зміг нарешті спокійно роззирнутися. Побачив довгу й вузьку залу. Білу-білісіньку. Навіть підлога була біла. І ніде – ані порошинки. Зі стелі звисали величезні лампи, ллючи яскраве блакитно-біле сяйво. Приміщення було порожнісіньке, окрім дальніх кутків. В одному стояла велетенська телекамера на коліщатах, навколо неї юрмилася ціла армія умпа-лумпів, які змащували шарніри, регулювали ручки та кнопки й полірували лінзи великого об’єктива. Одягнені умпа-лумпи були дуже чудернацько. Вони мали на собі яскраво-червоні космічні скафандри з шоломами та захисними окулярами – принаймні це вбрання було дуже схоже на скафандри. Працювали вони в суцільній тиші. Чарлі подивився на них, і його охопило моторошне відчуття небезпеки. Було щось загрозливе в усій цій ситуації, і умпа-лумпи про це знали. Не чутно було ні балачок, ні співів, вони повільно й обережно ходили довкола велетенської чорної телекамери у своїх яскраво-червоних скафандрах.

У протилежному кутку зали, десь за п’ятдесят кроків від камери, за чорним столом сидів ще один умпа-лумпа (теж у космічному скафандрі) і дивився на екран величезного телевізора.

– Ну от! – вигукнув містер Вонка, підстрибуючи від збудження. – Це тестувальна зала мого останнього й найвидатнішого винаходу – телевізійного шоколаду!

– А що це таке – телевізійний шоколад? – стрепенувся Майк Тіві.

– А щоб ти здоров був! Перестань мене перебивати! – обурився містер Вонка. – Цей шоколад передається по телебаченню. Сам я телебачення не люблю. Можливо, в маленьких дозах воно не вадить, але ж дітям ніколи не вистачає маленьких доз. Вони б воліли сидіти цілісінький день і витріщатися на екран...

– Як я! – зрадів Майк Тіві.

– Цить! – розсердився пан Тіві.

– Дякую, – сказав містер Вонка. – А зараз я вам поясню, як діє цей мій дивовижний телевізор. Але, насамперед, чи ви знаєте, як діє звичайне телебачення? Це дуже просто. З одного кінця, там, де знімають, є велика кінокамера, яка починає робити окремі фотографії. Тоді ці фотографії розщеплюють на мільйони крихітних шматочків, таких дрібненьких, що годі їх побачити, а тоді ці крихітні шматочки вистрілюють за допомогою електрики в небо. У небі вони шугають зі свистом, поки не наштовхуються на антену, яка стирчить на даху чийогось будинку. Тоді вони блискавкою мчать вниз по кабелю, що веде прямісінько в задню стінку телевізора, а там хилитаються й штовхаються, доки кожен-кожнісінький з цих мільйонів крихітних шматочків не прилаштується в належне йому місце (як у пазлах), і ось воно! – на екрані з’являється потрібна фотографія...

– Не зовсім так воно працює, – втрутився Майк Тіві.

– Я трохи недочуваю на ліве вухо, – сказав містер Вонка. – Ти вже вибач, якщо я не розібрав усіх слів.

– Я сказав, що не зовсім так воно працює! – прокричав Майк Тіві.

– Ти гарний хлопчик, – сказав містер Вонка, – але говориш забагато. Отож! Коли я вперше побачив, як діє звичайне телебачення, то мені в голову стрельнула чудова ідея. «Слухайте! – вигукнув я. – Якщо люди вміють розщепити на мільйони шматочків фотографію, переслати ці шматочки через повітря і зібрати їх докупи на другому кінці, то чого я не можу те саме зробити з шоколадкою? Чого я не можу послати в повітря крихітні шматочки справжньої шоколадної плитки, а тоді на другому кінці зібрати докупи ці шматочки, готові до споживання?

– Це неможливо! – заперечив Майк Тіві.

– Ти так гадаєш? – вигукнув містер Вонка. – Ну, то дивись! Зараз я вишлю плитку свого найкращого шоколаду з одного кінця кімнати в другий – за допомогою телебачення! Агов, там! Приготуватися! Несіть шоколад!

Миттю з’явилося шестеро умпа-лумпів, несучи на плечах величезну плитку шоколаду. Вона була завбільшки як той матрац, що на ньому Чарлі спав удома.

– Шоколадка має бути велика, – пояснив містер Вонка, – бо якщо висилати щось по телебаченню, то з другого боку воно завжди виходить значно менше, ніж заходило. Навіть у звичайному телебаченні, коли фотографують великого чоловіка, то на екрані він завжди виходить не вищий за олівчик. Отож бо й воно! Приготувалися! Ні-ні! Стоп! Зупиніть усе! Гей ти там! Майк Тіві! Відійди! Ти дуже близько до камери! З цієї штуки вилітає небезпечне проміння! Воно за мить роздере тебе на мільйон крихітних шматочків! Через те умпа-лумпи й одягнені в космічні скафандри! Скафандри їх захищають! О! Так краще! Ну, що ж! Вмикайте!

Один умпа-лумпа схопився за важіль великого рубильника й потяг його донизу.

Сліпучий спалах.

– Шоколад зник! – крикнув дідунь Джо, махаючи руками.

Це була правда! Величезна шоколадна плитка розтанула в повітрі!

– Він у дорозі! – вигукнув містер Вонка. – Летить зараз над нами в повітрі мільйонами окремих шматочків. Швидко! Йдіть сюди!

Він кинувся до протилежного краю зали, де стояв величезний телевізор, і всі побігли за ним.

– Стежте за екраном! – крикнув містер Вонка. – Зараз буде! Дивіться!

Екран замерехтів і засвітився. Тоді посеред екрана зненацька з’явилася маленька плиточка шоколаду.

– Беріть! – закричав містер Вонка, збуджуючись дедалі більше.

– Як же його взяти? – зареготав Майк Тіві. – Це ж тільки картинка на телеекрані!

– Чарлі Бакет! – крикнув містер Вонка. – Ти бери! Хапай!

Чарлі простяг руку і торкнувся екрана, аж раптом, якимось дивом, шоколадна плитка опинилася в його долоні. З подиву він ледь її не впустив.

– Їж! – звелів містер Вонка. – Куштуй! Буде смачно! Це та сама плитка! Просто зменшилася під час перельоту, от і все!

– Це просто дивовижно! – роззявив рота дідунь Джо. – Це... це... це справжнє чудо!

– Ви лишень уявіть, – вигукнув містер Вонка, – коли я цю систему поширю по всій країні... ви сидітимете вдома, дивлячись телевізор, і раптом на екрані з’явиться реклама, а голос диктора скаже: «ЇЖТЕ ШОКОЛАДКИ «ВОНКА»! ВОНИ НАЙКРАЩІ В СВІТІ! ЯКЩО НЕ ВІРИТЕ, ПОКУШТУЙТЕ САМІ – ПРОСТО ЗАРАЗ!» – І ви простягаєте руку й берете шоколадку! Як вам, га?

– Грандіозно! – закричав дідуньо Джо. – Це змінить увесь світ!

Майк Тіві розхвилювався ще більше за дідуня Джо, побачивши, як передали по телевізору плитку шоколаду.

– Містере Вонко, – вигукнув він, – а чи можна передати отак через повітря щось інше? Наприклад, вівсяну кашу?

– А щоб тебе качка копнула! – обурився містер Вонка. – Не згадуй при мені цю гидоту! Ти знаєш, з чого роблять вівсянку? Її роблять з отієї кучерявої дерев’яної стружки, що залишається в стругачках для олівців!

– Але ви змогли б, якби забажали, передати її по телебаченню, так само, як шоколад? – запитав Майк Тіві.

– Певно, що міг би!

– А людей? – не вгавав Майк Тіві. – Чи ви могли б передати з місця на місце справжню живу людину?

– Живу людину! – вигукнув містер Вонка. – У тебе що, не всі дома?

– Але чи можливо це зробити?

– О Господи, дитино, я справді не знаю... думаю, що можна було б... так, я майже впевнений, що можна... авжеж, можна... хоч я волів би не ризикувати... бо це могло б призвести до дуже неприємних наслідків...

Та Майк Тіві вже зірвався й побіг. Щойно почувши слова містера Вонки: «Я майже впевнений, що можна... авжеж, можна», він розвернувся й стрімголов помчав до протилежного кутка зали, де стояла велика телекамера.

– Дивіться на мене! – кричав він на бігу. – Мене найпершого в світі передадуть по телевізору!

– Ні-і-і-і-і! – заволав містер Вонка.

– Майк! – заверещала пані Тіві. – Стій! Назад! Ти перетворишся на мільйон шматочків!

Та Майка Тіві вже було не спинити. Хлопець летів мов навіжений, а добігши до величезної телекамери, відразу підскочив до рубильника, порозкидавши навсібіч умпа-лумпів.

– Бувайте здорові й не кашляйте! – вигукнув він, рвонув рубильник на себе і стрибнув просто під яскраве світло потужної лінзи.

Сліпучий спалах.

Тоді запала тиша.

Тоді почала бігти пані Тіві... але завмерла посеред зали... і не могла зрушити з місця... стояла й дивилася туди, де був її син... тоді роззявила свого великого червоного рота й заголосила:

– Його не стало! Його не стало!

– Ой біда, біда! Він справді зник! – вигукнув пан Тіві.

Містер Вонка підбіг до пані Тіві й лагідно поклав їй руку на плече.

– Надіймося на краще, – сказав він. – Молімося, щоб ваш хлопчик вийшов на другому кінці неушкоджений.

– Майк! – лементувала пані Тіві, обхопивши руками голову. – Де ти?

– Я тобі скажу, де він, – утрутився пан Тіві, – пролітає десь над нами мільйонами крихітних шматочків!

– Не кажи такого! – ридала пані Тіві.

– Треба дивитися телевізор, – сказав містер Вонка. – Він от-от може там з’явитися.

Пан і пані Тіві, дідунь Джо, малий Чарлі, а також містер Вонка зібралися біля телевізора, пильно вдивляючись в екран. Екран був порожній.

– Довго ж він добирається, – сказав пан Тіві, витираючи лоба.

– Ой, Боже ж мій, Боже, – примовляв містер Вонка, – хоч би по дорозі не загубив яку частину.

– Що це має означати, до дідька? – грізно спитав пан Тіві.

– Не хочу вас лякати, – пояснив містер Вонка, – але інколи буває таке, що до телевізора долітає тільки половина маленьких шматочків. Таке, скажімо, було на тому тижні. Не знаю чому, але сюди переправилася тільки половинка шоколадки.

Пані Тіві з жаху верескнула.

– Хочете сказати, що до нас повернеться тільки половина Майка?

– Сподіваюся, це буде верхня половина, – буркнув пан Тіві.

– Стривайте! – вигукнув містер Вонка. – Дивіться на екран! Там щось відбувається!

Екран раптом замерехтів.

Тоді з’явилися хвилясті лінії.

Містер Вонка покрутив якусь ручечку і хвилясті лінії зникли.

І ось, дуже повільно, екран почав яскравішати.

– Ось він з’являється! – заволав містер Вонка. – Так, це він!

– Чи він хоч цілий? – тривожилася пані Тіві.

– Ще не знаю, – відповів містер Вонка. – Погано видно.

Спочатку нерозбірливо, але з кожною миттю чіткіше й чіткіше, на екрані почало з’являтися зображення Майка Тіві. Він стояв, махав глядачам руками і всміхався від вуха до вуха.

– Але ж він тепер карлик! – крикнув пан Тіві.

– Майчику, – вигукнула пані Тіві, – з тобою все гаразд? У тебе нічого не зникло?

– Він що, не стане більший? – обурився пан Тіві.

– Поговори зі мною, Майчику! – благала пані Тіві. – Скажи щось! Скажи, що з тобою все нормально!

З телевізора долинув тонесенький голосочок, ніби там пискнула мишка.

– Привіт, мамусю! – пищав Майк. – Татку!

Дивіться на мене! Мене першого в світі передали по телевізору!

– Хапайте його! – наказав містер Вонка. – Швидко!

Пані Тіві сягнула рукою й зняла з екрана крихітну фігурку Майка Тіві.

– Ура! – зрадів містер Вонка. – Він цілий! Цілий і неушкоджений!

– І це, на вашу думку, неушкоджений? – обурилася пані Тіві, дивлячись на крихітного хлопчика, що гасав у неї по долоні, розмахуючи пістолетами.

Зросту він мав два-три сантиметри, не більше.

– Він збігся! – сказав пан Тіві.

– Ясно, що збігся, – погодився містер Вонка. – А ви чого сподівалися?

– Це жах! – голосила пані Тіві. – Що нам тепер робити?

А пан Тіві сказав:

– Він тепер не зможе ходити до школи! Йо-го там розтопчуть! Його розчавлять!

– Він більше не зможе нічого! – крикнула пані Тіві.

– Ще й як зможу! – пискнув тоненьким голосочком Майк Тіві. – Я й далі зможу дивитися телевізор!

– Ніколи в житті! – гаркнув пан Тіві. – Я викину той телевізор у вікно – відразу, як приїдемо додому. Я вже ситий тим телевізором!!

Коли Майк Тіві таке почув, на нього напала жахлива істерика. Хлопець стрибав на маминій долоні, верещав, репетував і кусав її за пальці.

– Я хочу дивитися телевізор! – пищав він. – Я хочу дивитися телевізор! Я хочу дивитися телевізор! Я хочу дивитися телевізор!

– Стривай! Дай його мені! – звелів пан Тіві, а тоді взяв крихітного хлопця, запхав його в нагрудну кишеню піджака й заткнув зверху хустинкою. Писк і вереск і далі лунали з кишені, яку люто шарпав, намагаючись визволитися, маленький в’язень.

– Ох, містере Вонко, – голосила пані Тіві, – що нам зробити, щоб він виріс?

– Ну, – сказав містер Вонка, погладжуючи борідку й замислено дивлячись у стелю, – мушу сказати, що це доволі складно. Хоч маленькі хлопці напрочуд пружинисті й розтяжні. Видовжуються як скажені. Тому ми ось що зробимо: покладемо його в спеціальну машину, якою я випробовую, як і настільки розтягуються жуйки! Може, він тоді стане такий, як був.

– Ой, дякую! – зраділа пані Тіві.

– Та нема за що, шановна пані.

– А дуже він розтягнеться, як ви гадаєте? – поцікавився пан Тіві.

– Може, кілометрів на два, – знизав плечима містер Вонка. – Хто його зна? Зате стане страшенно тонюсінький. При розтягуванні все тоншає.

– Тобто так, як жуйка? – уточнив пан Тіві.

– Саме так.

– А дуже він буде тонкий? – стурбувалася пані Тіві.

– Навіть не уявляю, – відповів містер Вонка. – Та й не має це, якщо чесно, великого значення, бо ми його швидко відгодуємо. Для цього вистачить дати йому потрійну дозу моїх чудових супервітамінних цукерок. Супервітамінні цукерки містять величезні кількості вітаміну А й вітаміну Б. Там також є вітамін В, вітамін Г, вітамін Ґ, вітамін Д, вітамін Е, вітамін Є, вітамін Ж, вітамін З, вітамін И, вітамін І, вітамін Ї, вітамін Й, вітамін К, вітамін Л, вітамін М, вітамін О, вітамін П, вітамін С, вітамін Т, вітамін У, вітамін Ф, вітамін Х, вітамін Ц, вітамін Ч, вітамін Ш, вітамін Щ, вітамін Ю, вітамін Я і навіть, вірте-не-вірте – вітамін Ь! Там нема лише вітаміну Н, бо від нього нудить, та вітаміну Р, бо від нього на голові виростають роги, як у бика. Зате є малесенька доза найрідкіснішого й найчарівнішого з усіх вітамінів – вітаміну Вонка.

– І як цей вітамін на нього вплине? – стурбовано спитав пан Тіві.

– Пальці в нього на ногах стануть такі самі завдовжки, як на руках...

– Ой, не треба! – зойкнула пані Тіві.

– Не будьте дурні, – сказав містер Вонка. – Це дуже практично. Він зможе грати на піаніно ногами.

– Але ж, містере Вонко...

– Не сперечайтеся, прошу! – не дослухав її містер Вонка. Він відвернувся й тричі клацнув пальцями.

Біля нього миттю вродився умпа-лумпа.

– Виконуй оці вказівки, – звелів містер Вонка, вручаючи умпа-лумпі аркуш паперу з детально виписаними інструкціями. – Хлопця знайдеш у кишені в його батька. Біжи! Бувайте, пане Тіві! Бувайте, пані Тіві! І прошу вас, не хвилюйтеся так! Усі вийдуть сухі з води, повірте. Всі до одного...

Умпа-лумпи, що оточили велетенську телекамеру з протилежного боку зали, вже почали гупати в крихітні барабанчики й ритмічно пританцьовувати.

– Знову вони за своє! – сказав містер Вонка. – Боюся, їхніх співів не cпинити.

Малий Чарлі схопив дідуня Джо за руку, і так вони й стояли вдвох біля містера Вонки посеред довжелезного яскраво освітленого приміщення, слухаючи умпа-лумпів.

І ось що ті заспівали:

– Повторюємо день і ніч

найважливішу в світі річ:

НЕ ТРЕБА дітям дозволяти

до телевізора сідати.

Цю штуку хай би взагалі

не знали дітлахи малі.

По всіх світах, з самого рана

вони сидять біля екрана

і не відходять до півночі,

аж їм на лоба лізуть очі.

(Ми якось у одній з кімнаток

знайшли таких очей з десяток.)

Сидять незмигно і статично,

неначе в трансі гіпнотичнім,

сидять, неначе наркомани,

і всотують теледурмани.

Вони стають, звичайно, милі —

такі чемненькі, неспесиві,

не б’ються і не бешкетують,

вас не чіпають, не дратують,

так все снодійно і похвально...

І це, по-вашому, нормально?

Чи знають татусі і мами,

що робить телик з дітлахами?

У ГОЛОВІ СТАЄ В НИХ ПУСТО!

ГНИЄ УЯВА, МОВ КАПУСТА!

УСІ ЗНИКАЮТЬ ПОЧУТТЯ

Й ТАКЕ ТУПЕ СТАЄ ДИТЯ,

ЩО НЕ СПРИЙМАЄ ЧАРІВНІ

КАЗКИ, ФАНТАЗІЇ Й ПІСНІ!

А МОЗОК, ЯК ШВЕЙЦАРСЬКИЙ СИР,

У МОЗКУ ТІМ – МІЛЬЙОНИ ДІР...

ПОРОЖНІ ОЧІ, ЗГАСЛИЙ ЗІР!

«Гаразд, – ви скажете, – ми згодні

екран розбити хоч сьогодні,

та як ми будем розважати

своїх дітей? Чим забавляти?..»

У відповідь спитаєм вас:

«А що робили діти в час,

коли потвор цих не було?

Що втіху й радість їм несло?»

Забули вже? Вам нагадати?

Ми ладні по складах сказати:

ВО-НИ... ЧИ-ТА-ЛИ... КНИ-ЖЕЧ-КИ!

Байки ЧИТАЛИ, казочки,

Історії ЧИТАЛИ різні,

ЧИТАЛИ зранку і допізна!

В дитячій скрізь книжки стояли,

і на підлозі теж лежали!

І на столі, і біля ліжка

дітей чекала гарна книжка!

Казки чарівні, фантастичні,

дракони в них, кити незвичні,

пірати, острови скарбів,

принцеси з чарівних країв,

розбійники і кораблі,

слони, цигани, королі.

І людожери на вогні

готують щось у казані.

(Як пахне! Що це – з кмином юшка?

Та ні, це хлопчик-нечемнушка!)

Аж перехоплювало дух

від тих книжок... Ось Вінні-Пух,

он Білосніжка йде до лісу...

Ось Ґулівер веде Алісу

у Дивосвіт, і прямо тут

до них підходить ліліпут.

Ген Королева виглядає

чи знайде Ґерда свого Кая…

Таке, готуючись до сну,

читали діти в давнину!..

Тому вас хочемо благати —

той ящик – викиньте із хати!

Вночі! Дитя щоб і не знало,

що телевізора не стало!

Як бути вам з пустим кутком?

Зробіть полицю, і рядком

заставте ви її книжками!

Хай діти тупають ногами,

хай вередують певний час,

за ноги хай кусають вас —

не бійтеся, за тиждень-два

прочиститься їм голова,

і диво станеться – овва!

Не знаючи, що їм робити,

потягнуться до книжки діти.

Ще тиждень-два – і відірвати

від книг не зможе й рідна мати!

Читання знову стане в моді

і буде їм збагнути годі,

чим вабило оте залізо,

що називалось телевізор!

І будуть дуже вдячні діти,

що ви таке змогли зробити.

А як там Майк Тіві – не плаче?

Чекаємо ми нетерпляче,

що підросте він знов. Одначе,

як ні, то скажемо вам, друзі:

отримав хлопець по заслузі.

– Який буде наступний цех? – замислився містер Вонка, а тоді крутнувся й заскочив у ліфт. – Швидше! Сюди! Мусимо їхати далі! І скільки ж це тепер лишилося дітей?

Чарлі поглянув на дідуня Джо, а дідунь Джо на малого Чарлі.

– Та ж містере Вонко, – знизав плечима дідунь Джо, – залишився тільки Чарлі.

Містер Вонка рвучко обернувся й глянув на Чарлі.

Запала тиша. Чарлі стояв і міцно тримав дідуня Джо за руку.

– Тобто залишився тільки ти один? – запитав містер Вонка, вдаючи подив.

– Ага, – сказав Чарлі. – Так.

Містер Вонка раптом аж вибухнув радістю.

– Любий хлопчику, – вигукнув він, – але ж це означає, що ти переміг! – Він вистрибнув з ліфта і так несамовито затряс хлопцеву руку, що трохи її не відірвав. – Прийми мої щирі вітання! – тішився він. – Найщиріші! Я такий радий! Краще й не придумати! Як це чудово! Знаєш, я з самого початку передчував, що це будеш ти! Молодчина, Чарлі, просто молодчина! Це чудово! Тепер нарешті почнеться справжня забава! Але не треба баритися! Не треба зволікати! Часу залишилося ще менше, ніж досі! До вечора ми маємо зробити ще безліч справ! Подумай, скільки ще треба всього узгодити! А скількох людей покликати! Але ми, на щастя, маємо швидкісний скляний ліфт! Стрибай сюди, любий Чарлі, стрибай! Ви теж, шановний дідуню Джо! Ні, тільки після вас! Сюди! Отак! Цього разу я сам виберу потрібну кнопку!

Мерехтливі яскраво-голубі очі містера Вонки на мить зупинилися на обличчі Чарлі.

Чарлі подумав, що зараз станеться щось шалене. Але не злякався. Він навіть не нервував. Просто був страшенно схвильований. Дідунь Джо теж. Старенький стежив за кожним рухом містера Вонки, а обличчя його сяяло від радості. Містер Вонка потягся до кнопки на високій скляній стелі ліфта. Чарлі й дідунь Джо задерли голови, щоб прочитати напис на наклеєчці біля кнопки.

Там було написано: ... «ВГОРУ Й ГЕТЬ».

«Вгору й геть», – повторив подумки Чарлі, – що за дивне приміщення?»

Містер Вонка натис кнопку.

Скляні двері закрилися.

– Тримайтеся! – гукнув містер Вонка.

Тоді БАХ! Ліфт злетів угору, немов ракета.

– Ура-а! – закричав дідунь Джо.

Чарлі вхопився за дідові ноги, містер Вонка – за ремінець на стелі, й вони помчали вгору-вгору-вгору – прямісінько вгору, без поворотів, і Чарлі чув, як розсікає повітря ліфт, що летів дедалі швидше й швидше.

– Ура! – кричав дідунь Джо. – Ура! Мчимо!

– Швидше! – кричав містер Вонка, гатячи рукою по стінці ліфта. – Швидше! Швидше! Якщо не наберемо швидкості, то не проб’ємося!

– Куди? – здивувався дідунь Джо. – Куди нам треба пробитися?

– Ага! – крикнув містер Вонка. – Ще хвильку – й побачите! Я вже стільки років прагнув натиснути цю кнопку! Але ще ніколи не натискав! Багато разів я відчував цю спокусу! Так, це була неабияка спокуса! Але я ніяк не міг змиритися з думкою, що в даху фабрики доведеться пробити величезну дірку! Летимо, хлопці!

Вгору й геть!

– Але ж ви не... – крикнув дідунь Джо, – ...ви ж не маєте на увазі, що цей ліфт...

– Ще й як маю! – відповів містер Вонка. – Ще хвильку – й побачите!.. Вгору й геть!

– Але... але ж... та він же... скляний! – закричав дідунь Джо. – Він розіб’ється на друзки!

– Цілком можливо, – як завжди бадьоро припустив містер Вонка, – хоч це скло й доволі міцне.

Ліфт і далі мчав усе вгору-вгору-вгору, і все швидше-швидше-й швидше...

І раптом ТРАХ-ТАРА-РАХ! – страшенний гуркіт розтрощених дощок і потовченої черепиці пролунав просто над їхніми головами, і дідунь Джо закричав:

– Рятуйте! Нам кінець! Ми пропали!

Але містер Вонка заперечив:

– Ні, не пропали! Ми пробилися! Ми вже назовні!

І справді, ліфт протаранив фабричний дах і тепер, мов ракета, летів просто в небо, а крізь його скляну стелю вливалося сонячне світло. За п’ять секунд вони піднялися на три тисячі метрів.

– Цей ліфт здурів! – репетував дідунь Джо.

– Не бійтеся, шановний пане, – заспокоїв його містер Вонка й натис іншу кнопку.

Ліфт зупинився. Він зупинився і, наче гелікоптер, завис угорі над фабрикою і над самим містечком, що розкинулося під ними, мов намальоване на поштовій листівці! Крізь скляну підлогу далеко внизу Чарлі бачив малесенькі будиночки, вулички та сніг, що вкривав це все товстою ковдрою. Було трохи моторошно й незвично стояти отак на прозорому склі височенно в небі. Здавалося, ніби взагалі ні на чому не стоїш.

– Чи воно оце з нами все гаразд? – стривожився дідунь Джо. – На чому ця штука працює?

– На шоколадних силах! – пояснив містер Вонка. – Мільйон шоколадних сил! О, дивіться! – крикнув він, показуючи вниз. – Он там ті інші діти! Вони повертаються додому!

– Перш, ніж щось робити, треба знизитись і глянути на наших маленьких друзів, – сказав містер Вонка. Він натис ще одну кнопку, і ліфт почав знижуватися й невдовзі завис над вхідною брамою фабрики.

Дивлячись униз, Чарлі побачив перед брамою невеличку групку дітей з батьками.

– Я бачу тільки трьох, – повідомив він. – Кого немає?

– Мабуть, Майка Тіві, – припустив містер Вонка. – Але незабаром він буде теж. Бачиш оті вантажівки? – містер Вонка вказав на довгу низку велетенських критих фургонів, що стояли неподалік.

– Бачу, – підтвердив Чарлі. – А навіщо вони?

– Ти що, забув, що було написано на Золотих квитках? Кожна дитина повертається додому з запасом цукерок на все життя. На кожного чекають до стелі завантажені фургони.

– А ось і наш друг Авґустус Ґлуп! – вів далі містер Вонка. – Бачите його? Он він сідає з матір’ю й батьком у першу вантажівку!

– Тобто з ним усе нормально? – здивувався Чарлі. – Навіть після того, як він вилетів у ту жахливу трубу?

– З ним усе чудово-пречудово, – відповів містер Вонка.

– Але він змінився! – вигукнув дідунь Джо, приглядаючись крізь скляну стінку ліфта. – Він же був гладкий! А тепер худий, як соломина!

– Звичайно, що змінився, – зареготав містер Вонка. – Його ж було затисло в трубі. Невже не пам’ятаєте?.. А он погляньте! Бачите? Там іде Віолета Бореґард, відома жуйколюбка! Здається, з неї таки зуміли вичавити соки. Я дуже радий. А який у неї тепер здоровий вигляд! Набагато кращий, ніж був!

– Але обличчя фіолетове! – вигукнув дідунь Джо.

– Це так, – погодився містер Вонка. – Тут ми нічого не можемо вдіяти.

– Ой, людоньки! – зойкнув Чарлі. – Гляньте на тих бідолашних Солтів – Веруку, пана Солта і пані Солт! Вони з голови до п’ят у відходах і смітті!

– А он і Майк Тіві! – повідомив дідунь Джо. – О боженьку! Що з ним? Він метрів три заввишки і тонюсінькій, як дріт!

– Його перерозтягли в машині для розтягування жуйки, – пояснив містер Вонка. – От недбалість.

– Але ж для нього це жахливо! – вигукнув Чарлі.

– Дурниці, – відмахнувся містер Вонка. – Навпаки – йому дуже пощастило. Його захочуть взяти до себе всі баскетбольні команди. Але тепер, – сказав він, – пора покинути цих дурнуватих дітлахів. Чарлі, я повинен з тобою поговорити про щось дуже важливе.

Містер Вонка натис ще одну кнопку – і ліфт майнув у небо.

Великий скляний ліфт тепер ширяв високо над містом. У ньому стояли містер Вонка, дідунь Джо та малий Чарлі.

– Як я люблю свою шоколадну фабрику, – сказав містер Вонка, дивлячись униз. Тоді на хвилю замовк, а потім повернувся й глянув на Чарлі з надзвичайно серйозним виразом обличчя. – А тобі, Чарлі, вона теж подобається? – запитав він.

– О, так! – вигукнув Чарлі. – Думаю, це найчудовіша фабрика на світі!

– Дуже приємно це чути, – як ніколи серйозно проказав містер Вонка. Він не відводив очей від Чарлі. – Так, – повторив він, – мені надзвичайно приємно чути це від тебе. І зараз я скажу, чому.

Містер Вонка нахилив голову набік, а тоді цілком несподівано сяйнув усмішкою, від чого з кутиків його очей побігли крихітні зморщечки, і сказав:

– Розумієш, люба дитино, я вирішив усе це тобі подарувати. Як тільки підростеш і зможеш нею управляти, фабрика стане твоєю.

Чарлі витріщився на містера Вонку. Дідунь Джо роззявив рота, намагаючись щось сказати, але не міг видушити й словечка.

– Це щира правда, – запевнив містер Вонка, тепер уже всміхаючись від вуха до вуха. – Я справді віддаю фабрику тобі. Ти згоден?

– Віддаєте фабрику йому? – не міг повірити дідунь Джо. – Ви, мабуть, жартуєте.

– Я не жартую. Я цілком серйозно.

– Але... але... чого це вам забаглося віддати вашу фабрику малому Чарлі?

– А от чого, – сказав містер Вонка, – я вже старий. Набагато старший, ніж вам здається. Я не зможу працювати вічно. Власних дітей я не маю, не маю й родичів. То хто ж керуватиме фабрикою, коли я через старість не подужаю? Хтось же повинен тут керувати... хоч би заради умпа-лумпів. Майте на увазі, що є тисячі розумників, які що завгодно віддали б за можливість прийти й отримати від мене фабрику, але я таких людей не хочу. Я взагалі не хочу, щоб цим займався дорослий. Дорослий мене не слухатиме, не захоче вчитися. Він буде намагатися робити все так, як забажається йому, а не мені. Тому мені потрібна дитина. Мені потрібна чемна, розумна й добра дитина, якій я зможу відкрити свої найдорожчі секрети виготовлення солодощів... поки я ще живий.

– То он чому ви розіслали Золоті квитки! – вигукнув Чарлі.

– Точно! – підтвердив містер Вонка. – Я вирішив запросити на фабрику п’ятьох дітей, і той, хто до кінця дня найбільше мені сподобається, мав стати переможцем!

– Містере Вонко, – затинаючись мовив дідунь Джо, – та невже ви й справді зібралися віддати всю оцю величезну фабрику малому Чарлі? Усе ж таки він...

– Нема часу сперечатися! – урвав містер Вонка. – Треба негайно зібрати всю вашу родину: його батька, матір – та всіх, хто є! Віднині вони можуть жити на фабриці! Хай допомагають нею керувати, поки Чарлі підросте й зможе керувати сам! Де ти мешкаєш, Чарлі?

Чарлі глянув крізь скляні стінки ліфта на вкриті снігом хатки внизу.

– Отам, – показав він. – У хатинці на краєчку міста, в отій найменшій...

– Бачу! – вигукнув містер Вонка, натискаючи ще якісь кнопки, і ліфт помчав прямісінько до їхньої хатини.

– Боюся, мама з нами не піде, – сумно сказав Чарлі.

– Чому це?

– Бо вона не покине бабусю Джозефіну, бабуню Джорджину та дідуся Джорджа.

– Вони теж можуть перебратися на фабрику!

– Не зможуть, – заперечив Чарлі. – Вони дуже старенькі і двадцять років не злазили з ліжка.

– То ми й ліжко разом з ними заберемо, – сказав містер Вонка. – У цьому ліфті ліжко поміститься легко.

– Ви не витягнете ліжко з хатинки, – втрутився дідунь Джо. – Не пролізе крізь двері.

– Не впадайте у відчай! – вигукнув містер Вонка. – Немає нічого неможливого! Ось дивіться!

Ліфт уже ширяв над самісіньким дахом хатинки Бакетів.

– Що ви хочете зробити? – спитав Чарлі.

– Хочу їх забрати, – відповів містер Вонка.

– Як? – здивувався дідунь Джо.

– Прямо через дах, – пояснив містер Вонка, натискаючи ще одну кнопку.

– Не треба! – зойкнув Чарлі.

– Стійте! – крикнув дідунь Джо.

ТРІСЬ! ТОРОХ!

І ліфт залетів прямісінько крізь дах у спальню до стареньких, що лежали на ліжку. Їх засипав порох, потрощена черепиця, уламки дощок, таргани, павуки, цегла й цемент, отож усі троє стареньких подумали, що настав кінець світу.