Текст книги "Чарлі і шоколадна фабрика"

Автор книги: Роальд Даль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

Тоді праворуч.

Тоді праворуч.

Тоді ліворуч.

Це був ніби велетенський кролячий САЖОК, де навсібіч розгалужувалися нові й нові коридори.

– Чарлі, тільки не відпусти моєї руки, – прошепотів дідунь Джо.

– Зверніть увагу, що всі коридори ведуть униз! – гукнув містер Вонка. – Зараз ми спустимося під землю! Усі найважливіші цехи моєї фабрики розташовані глибоко під землею!

– А чому? – здивувався хтось.

– Бо нагорі для них зовсім не було б місця! – пояснив містер Вонка. – Ви побачите, які це велетенські цехи! Більші за футбольні поля! Жодна будівля в світі не змогла б їх умістити! А от унизу, під землею, місця повно. Жодних обмежень – копай, скільки хочеш.

Містер Вонка повернув праворуч.

Тоді ліворуч.

Тоді знову праворуч.

Коридори знижувалися дедалі крутіше.

І раптом містер Вонка зупинився. Перед ним сяяли блискучі металеві двері. Усі з’юрмилися навколо. На дверях великими літерами було написано:

«ШОКОЛАДНИЙ ЦЕХ»

– Дуже важливий цех! – вигукнув містер Вонка, витяг з кишені в’язку ключів і застромив одного з них у замкову щілину. – Це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу! А який він гарний! Я вимагаю, щоб мої цехи були гарні! Терпіти не можу бридких фабрик! Ну, заходьте! Але будьте обережні, дорогі дітки! Не очманійте! Не дуже хвилюйтеся! Дотримуйтесь тиші!

Містер Вонка відчинив двері. П’ятеро дітей і дев’ятеро дорослих проштовхалися в них і... ой, яка ж дивовижна картина виникла в них перед очима!

Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка.

Ба більше, посеред ріки шумів велетенський водоспад – вода стікала з стрімкої скелі, закручувалася щільними пластами, а тоді з розмаху верглася в бурхливий вир, що клекотів піною та бризками.

Під водоспадом (і це було найдивовижніше видовище) звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле гроно велетенських скляних труб! Труби ті були таки справді велетенські. Було їх з добрий десяток, і вони висмоктували з річки коричневу каламутну воду, переганяючи її бозна-куди. А оскільки були вони зі скла, то всі бачили, як та рідина тече й булькоче, а ще було чути, як невпинно, заглушуючи ревіння водоспаду, смок-смок-смокчуть труби.

Річкові береги поросли мальовничими деревами й кущами – плакучими вербами, вільхами та високими купами рододендронів з рожевими, червоними й бузковими квітами. Луки були всіяні тисячами квіточок жовтця.

– От! – вигукнув містер Вонка, підскакуючи й показуючи золотою бамбулькою тростини на коричневу річку. – Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки – з гарячого рідкого шоколаду найвищої якості. Най-най-най-вищої якості. Цього шоколаду вистачить, щоб заповнити по краї всі ванни всієї країни! Та ще й усі плавальні басейни! Чи ж не дивовижно? А погляньте на мої труби! Вони засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних цехах, скрізь, куди потрібно! Тисячі літрів щогодини, любі дітки! Тисячі й тисячі літрів!

Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. Їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.

– Цей водоспад надзвичайно важливий! – вів далі містер Вонка. – Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! Робить його легким і пінистим! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! Тільки так! А як вам мої дерева? – вигукнув він, вказуючи тростиною. – А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! А як вам мої луки? Подобається травичка й жовтець? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, зроблено з нового сорту м’якої м’ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Я назвав її цукряткою! Скуштуйте стеблинку! Будь ласка! Це так смачно!

Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави – окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.

А Віолета Бореґард, перш ніж покуштувати свою стеблинку трави, витягла з рота жуйку, з якою вже побила світовий рекорд, і акуратно приліпила її собі за вухом.

– Яке ж це чудо! – прошепотів Чарлі. – Який чудовий смак! Правда, дідуню?

– Я б усе це поле з’їв! – захоплено всміхнувся дідунь Джо. – Лазив би на чотирьох, як корова, і схрумав би на цьому полі всю траву, до стеблинки!

– А покуштуйте жовтець! – вигукнув містер Вонка. – Він ще смачніший!

Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала Верука Солт. Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.

– Дивіться! Дивіться туди! – лементувала вона. – Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка!

Отам, за водоспадом!

Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.

– Вона не бреше, дідуню! – вигукнув Чарлі. – Це справді людинка! Чоловічок! Бачите?

– Бачу, Чарлі! – схвильовано підтвердив дідунь Джо.

І тут зненацька закричали всі.

– Їх двоє!

– О людоньки, й справді!

– Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п’ять!

– Що вони там роблять?

– Де взялися?

– Хто вони такі?

Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.

– Це просто фантастика!

– Вони мені по коліна!

– А яке в них смішне довге волосся!

Крихітні люди – завбільшки як звичайна лялька – зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п’ятеро зареготали.

– Це ж не можуть бути справжні люди, – засумнівався Чарлі.

– Звичайно, що справжні, – заперечив містер Вонка. – Це ж умпа-лумпи.

– Умпа-лумпи! – вигукнули всі одночасно. – Умпа-лумпи!

– Імпортовані прямо з Лумпаландії, – гордо пояснив містер Вонка.

– Нема такої країни, – заперечила пані Солт.

– Вибачте, шановна пані, але...

– Містере Вонко, – вигукнула пані Солт. – Я вчителька географії...

– Тоді ви про неї ще довідаєтесь, – сказав містер Вонка. – Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками – роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, роговоглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалися зеленою гусінню, а гусінь на смак була огидна, тож умпа-лумпи цілісінькими днями нишпорили у верхівках дерев, шукали, з чим би ту гусінь змішати, щоб поліпшити її смак – червоних жучків, наприклад, або евкаліптового листя чи кори бон-бонового дерева. Усе те було противнюче, та все ж не таке противнюче, як гусінь. Бідолашечки умпа-лумпи! Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. А як вони про них мріяли! Какао-боби снилися їм ночами, а вдень вони тільки про них і говорили. Варто було при умпа-лумпі згадати слово «какао», як у того починала текти слина. Какао-боби, – розповідав містер Вонка, – ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Без какао-бобів шоколаду не вийде. Какао-боби – це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож, шановні діти, коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. Той бідолаха сидів охлялий і намагався їсти з миски товчену зелену гусінь, та ще й так, щоб не знудило.

«Послухайте мене, – сказав я (звісно, не нашою, а умпа-лумпівською мовою), – якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! Їжте, скільки влізе! Їжте, хоч лусніть! Можу й зарплатню видавати бобами!»

«Ви серйозно?» – аж підстрибнув на стільці вождь умпа-лумпів.

«Авжеж, серйозно, – підтвердив я. – А ще зможете їсти шоколад. Шоколад ще смачніший за какаові боби, бо до нього додають молоко й цукор».

Чоловічок заволав з радості й метнув миску з товченою гусінню у вікно хатинки. – «Домовилися! – вигукнув він. – Перебираймося!»

Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою у великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. А одягаються, наче й досі живуть у джунглях. Наполягають на цьому. Чоловіки, як ви й самі бачите через річку, носять тільки оленячі шкури. Жінки носять листочки, а діти взагалі нічого не носять. Жінки щодня вбираються в нові листочки...

– Татку! – закричала Верука Солт (та дівчина, яка мала все, що забажає). – Татку! Я хочу умпа-лумпу! Дістань мені умпа-лумпу! Негайно хочу умпа-лумпу! Заберу його додому! Скоріше, татку! Дістань мені умпа-лумпу!

– Ну що ти, кицю! – сказав їй батько, – не можна перебивати містера Вонку.

– Хочу умпа-лумпу! – верещала Верука.

– Добре, Веруко, добре. Але ж я не можу дістати його в цю секунду. Потерпи. Я постараюся, щоб до вечора ти його вже мала.

– Авґустусе! – крикнула пані Ґлуп. – Авґустусе, золотко, не треба такого робити.

Авґустус Ґлуп, як ви вже, мабуть, здогадалися, нищечком підкрався до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад.

Коли містер Вонка обернувся й побачив, що робить Авґустус Ґлуп, то закричав:

– Ой, не треба! Авґустусе, благаю! Не треба такого робити! Людська рука не повинна торкатися до мого шоколаду!

– Авґусь! – покликала пані Ґлуп. – Чи ти не чув, що тобі кажуть? Негайно відійди від річки!

– Це так чу-до-во! – простогнав Авґустус, не звертаючи уваги ні на матір, ні на містера Вонку. – От би ще ківшика, щоб добре було пити!

– Авґустусе, – закричав містер Вонка, підстрибуючи й розмахуючи в повітрі тростиною, – негайно відійди. Ти забруднюєш шоколад!

– Авґусь! – закричала пані Ґлуп.

– Авґустусе! – закричав пан Ґлуп.

Але Авґустус ніби оглух і не чув нічого, крім поклику свого велетенського шлунка. Він простягся долі на весь зріст, витяг шию і по-собачому сьорбав з річки шоколад.

– Авґустусе! – волала пані Ґлуп. – У тебе ж нежить, ти заразиш мільйони людей по всій країні!

– Обережно, Авґустусе! – репетував пан Ґлуп. – Ти дуже низько нахилився!

Пан Ґлуп мав цілковиту рацію. Бо раптом пролунав пронизливий вереск, а тоді – шубовсть! – Авґустус Ґлуп упав у річку і миттю зник під коричневою поверхнею.

– Рятуйте його! – замахала парасолькою поблідла пані Ґлуп. – Він утопиться! Він не вміє плавати! Рятуйте його! Рятуйте!

– Побійся Бога, жінко, – вигукнув пан Ґлуп, – я не стрибатиму! Це ж мій найкращий костюм!

На поверхню знову вигулькнуло коричневе від шоколаду обличчя Авґустуса Ґлупа.

– Рятуйте! Поможіть! Рятуйте! – залементував він. – Витягніть мене!

– Та не стій, мов пень! – крикнула пані Ґлуп на пана Ґлупа. – Роби щось!

– Та роблю! – огризнувся пан Ґлуп, скидаючи піджака й готуючись пірнати в шоколад.

Але поки він це робив, нещасного хлопчиська затягувало далі й далі – до отвору однієї з тих велетенських труб, що звисали в річку. Врешті він геть зник з очей, його протягло під поверхнею й потужно засмоктало в трубу.

Усі на березі річки затамували дух, видивляючись, де він вигулькне.

– Он він! – крикнув хтось, показуючи вгору.

І справді, оскільки труба була скляна, то всі чітко побачили, як Авґустус Ґлуп летить головою вперед, мов вистрілена торпеда.

– Рятуйте! Вбивають! Поліція! – заверещала пані Ґлуп. – Авґустусе, негайно назад! Ти куди?

– Чудеса та й годі, – здивувався пан Ґлуп, – невже ця труба така широка, що він крізь неї прослизнув?

– Не така вона й широка! – заперечив Чарлі Бакет. – О, дивіться! Він гальмує!

– Так і є! – підтвердив дідунь Джо.

– Зараз застрягне! – припустив Чарлі.

– Мабуть, що так! – погодився дідунь Джо.

– Уже застряг! Їй-богу! – вигукнув Чарлі.

– Це через великий живіт! – пояснив пан Ґлуп.

– Він заткнув усю трубу! – додав дідунь Джо.

– Розбийте трубу! – лементувала пані Ґлуп, махаючи парасолькою. – Авґустусе, негайно вилазь!

Глядачі знизу бачили, як шоколад у трубі зі свистом проривається навколо хлопця, як він нагромаджується під ним щільною масою, щоб прорвати перепону. Тиск був неймовірний. Щось мало піддатися. І щось піддалося. Піддався Авґустус. БУХ! Він знову шугонув угору, мов куля в рушниці.

– Зник! – заволала пані Ґлуп. – Куди ця труба веде? Швидко! Викликайте пожежників!

– Спокійно! – вигукнув містер Вонка. – Спокійно, шановна пані, не хвилюйтеся. Немає жодної небезпеки! Ані найменшої! Авґустус трохи покатається, та й усе. Йому буде дуже цікаво. А виїде він живий-здоровий, ще хвильку – й побачите.

– Не виїде він живий-здоровий! – гаркнула пані Ґлуп. – За п’ять секунд з нього буде зефір!

– Це неможливо! – заперечив містер Вонка. – Невірогідно! Неймовірно! Абсурдно! З нього зефіру не буде!

– Це ж чому не буде, хотіла б я спитати? – образилась пані Ґлуп.

– Бо ця труба не веде в зефірний цех, – пояснив містер Вонка, – навіть і близько не веде. Труба, по якій помчав Авґустус, виходить прямісінько в цех, де виготовляють смачнющу полуничну помадку в шоколаді...

– Тоді з нього буде полунична помадка в шоколаді! – зарепетувала пані Ґлуп. – Мій бідний Авґусь! Завтра зранку його продаватимуть по всій країні на вагу!

– Твоя правда, – втрутився пан Ґлуп.

– Я знаю, що моя, – відрізала пані Ґлуп.

– Це вже не жарти, – додав пан Ґлуп.

– А містер Вонка так не вважає! – верескнула пані Ґлуп. – Поглянь на нього! Аж падає зо сміху! Як ви смієте реготати, коли мій хлопчик щойно вилетів у трубу! Ви – потвора! – верещала вона, націляючи парасольку на містера Вонку, ніби хотіла його проштрикнути. – Думаєте, це смішно? Мого хлопчика засмоктало у ваш помадковий цех, а ви смієтеся, наче це дуже вдалий жарт?!

– Нічого з ним не станеться, – захихотів містер Вонка.

– Він стане шоколадною помадкою! – верескнула пані Ґлуп.

– Нізащо! – заперечив містер Вонка.

– Авжеж, стане! – не вгавала пані Ґлуп.

– Я не дозволю! – крикнув містер Вонка.

– Це ж чому? – крикнула пані Ґлуп.

– Бо смак буде гидкий, – відказав містер Вонка. – Ви собі тільки уявіть! Авґустований Ґлуп у шоколаді! Ніхто такого не купить.

– Ще й як купить! – обурився пан Ґлуп.

– Не хочу про таке й думати! – заверещала пані Ґлуп.

– І я не хочу, – додав містер Вонка. – І повірте, мадам, з вашим хлопцем нічого не сталося.

– То де ж він, якщо нічого не сталося? – гаркнула пані Ґлуп. – Негайно ведіть мене до нього!

Містер Вонка обернувся й тричі клацнув пальцями: клац, клац, клац. Миттю невідомо звідки біля нього з’явився умпа-лумпа.

Умпа-лумпа вклонився і усміхнувся, блиснувши гарними білими зубами. Він мав біло-рожеву шкіру, золотисто-каштанове волосся, а зростом сягав містерові Вонці до коліна. Був одягнений у перекинуту через плече накидку з оленячої шкури.

– Слухай мене! – звернувся до крихітного чоловічка містер Вонка, – відведи пана й пані Ґлупів у помадковий цех і допоможи їм знайти їхнього сина Авґустуса. Він щойно вилетів у трубу.

Умпа-лумпа зиркнув на пані Ґлуп і вибухнув дзвінким реготом.

– Ой, та вгамуйся вже! – звелів містер Вонка. – Досить! Заспокійся! Для пані Ґлуп це анітрохи не смішно!

– Анітрохи не смішно! – підтвердила пані Ґлуп.

– Швиденько йди в цех помадок, – сказав умпа-лумпі містер Вонка, – а як прийдеш, візьми довгу палицю й добряче нею потицяй у великій шоколадомішалці. Думаю, він там. Але шукай добре! І не барися! Якщо він довго побуде в шоколадомішалці, то може перетекти в казан для помадок, а то вже буде катастрофа. Помадка стане неїстівна!

Пані Ґлуп люто верескнула.

– Жартую, – захихотів у борідку містер Вонка. – Я не хотів. Вибачте. Я дуже перепрошую. До побачення, пані Ґлуп! І ви, пане Ґлуп! До зустрічі! До зустрічі! Побачимося згодом...

Пан і пані Ґлуп поспішили за своїм крихітним супровідником, а п’ятеро умпа-лумпів на другому березі річки раптом почали підстрибувати, танцювати й шалено гатити в манюсінькі барабанчики.

– Дідуню! – вигукнув Чарлі. – Послухайте їх, дідуню! Що вони роблять?

– Цсс! – зашепотів дідунь Джо. – Вони, здається, співають нам пісню!

– Авґустус Ґлуп! – співали умпа-лумпи. —

Авґустус Ґлуп! Авґустус Ґлуп!

Скупий тюфтелька-товстопуп!

І день, і ніч свинюка ця

жере і хлебче без кінця.

Як довго буде це тривати?

Вже годі! Треба припиняти,

бо це вгодоване нещастя

не принесе нікому щастя.

Авґустус Ґлуп вилітає в трубу

Тому, у випадках подібних,

малих паскудників негідних

ми часом трішки підправляєм,

або й цілком переробляєм.

Це ж міг би бути з нього м’ячик,

чи іграшковий кінь, чи квачик,

або, скажімо, лялька гарна.

Та з цим хлопчиськом – справа марна,

бо він – мерзенний, а тому

знайшли ми кращий шлях йому.

«Пора! – гукнули ми в юрбу, —

щоб вилетів він у трубу!

Б’ють барабани. Дзвонить дзвін,

і вже невдовзі має він

у тім цеху, де зник, до речі,

побачити кумедні речі.

Лиш не журіться, дітки, знов,

Авґустус Ґлуп – живий-здоров,

хоч, звісно, змиримося з тим,

що певні зміни будуть з ним,

бо прогресує організм,

як попаде в той механізм...

Поволі шестерні кружляють,

зубці скрегочуть і щипають,

ножі – січуть, а ми туди

вкидаєм ягоди й меди,

ще й дрібку спецій, після чого

кип’ятимо хлопчину того

з хвилинку, доки вся гидота

назавжди щезне з його рота.

І ось – готово! Час настав!

Але й чудовий хлопчик став!

Недавно всі ним гордували,

кляли, цурались і плювали,

і раптом йолоп цей поганий

став нам солодкий і жаданий!

Бо хто ж, у кого все в порядку,

не любить ягідну помадку!..

– Я ж казав, що вони люблять співи! – вигукнув містер Вонка. – Правда, вони чудоі? Правда, чарівні? Але не вірте жодному їхньому слову. Це все вигадки й нісенітниці!

– Дідуню, правда ж, умпа-лумпи жартують? – запитав Чарлі.

– Авжеж, правда, – відповів дідунь Джо. – Просто жартують. Принаймні, я сподіваюся, що жартують. А ти як думаєш?

– Рушаймо далі! – гукнув містер Вонка. – Швиденько! Усі за мною в наступний цех! І не переживайте за Авґустуса Ґлупа. Він вийде сухим з води. Так завжди буває. Продовжимо нашу подорож по річці! А ось і човен! Дивіться!

Над теплою шоколадною рікою здіймався густий серпанок, і з цього серпанку раптом виплив дивовижний рожевий човен. Це був великий весловий човен з високим носом і високою кормою (як у стародавніх вікінгів), і був він такий сяючий, іскристий і сліпучо-рожевий, ніби його виготовили з яскравого рожевого скла. З обох облавків стриміло багато весел і, коли човен наблизився, то всі, хто стояв на березі, побачили, що за веслами сидять безліч умпа-лумпів – може, з десяток за кожним веслом.

– Це моя особиста яхта! – повідомив містер Вонка, сяючи від задоволення. – Я її видовбав з величезної карамельки! Яка ж вона чудова! Подивіться, як розтинає хвилі!

Сліпучо-рожевий карамельний човен м’яко пристав до берега. Сотня умпа-лумпів сперлася на весла й розглядала гостей. Зненацька всі вони вибухли пронизливим реготом.

– Що такого смішного? – здивувалася Віолета Бореґард.

– Та не звертайте на них уваги! – вигукнув містер Вонка. – Вони завжди сміються! Їх смішить усе на світі. Стрибайте в човен! Хутенько!

Щойно всі безпечно розмістилися в човні, як умпа-лумпи відштовхнули його від берега й налягли на весла.

– Гей, там! Майк Тіві! – крикнув містер Вонка. – Не лижи човна язиком! Він стане липкий!

– Татку, – заявила Верука Солт, – я хочу такого човна! Купи мені точнісінько такого самого великого рожевого карамельного човна, як у містера Вонки! І ще я хочу багато умпа-лумпів, щоб вони мені веслували, і хочу шоколадну річку і ще хочу... хочу...

– Вона хоче добрячих ляпанців нижче спини, – прошепотів на вухо Чарлі дідунь Джо.

Старенький сидів на кормі, а малий Чарлі Бакет поруч з ним. Чарлі міцно тримав дідуня за стару кістляву руку. Він аж кипів від хвилювання. Усе побачене було таке чудернацьке – шоколадна річка, водоспад, велетенські смоктальні труби, цукрові галявини, умпа-лумпи, дивовижний рожевий човен і, насамперед, сам містер Віллі Вонка!

Хлопець і подумати не міг, що попереду на них можуть чекати ще якісь чудасії. Куди вони пливуть? Що мають побачити? І що буде в наступному цеху?

– Правда, дивовижно? – усміхнувся до Чарлі дідунь Джо. Чарлі кивнув головою і всміхнувся старому у відповідь.

Раптом містер Вонка, що сидів навпроти Чарлі, понишпорив на дні човна, знайшов великого кухля, занурив у річку й зачерпнув шоколаду.

– Випий, – простяг він кухля Чарлі, – тобі піде на користь. Щоб не померти з голоду.

Потім містер Вонка наповнив ще одного кухля й подав дідуневі Джо.

– Ви теж, – сказав він, – бо щось ви дуже схожі на скелета. Що таке? Останнім часом удома нічого було їсти?

– Та так, ненадто, – знітився дідунь Джо. Чарлі приклав кухля до вуст і, коли густий теплий шоколад потік у порожній живіт, усе його тіло аж затремтіло від задоволення, наповнюючись неймовірним щастям.

– Ну що, добре? – запитав містер Вонка.

– Ой, як чудово! – простогнав Чарлі.

– Смачнішого шоколаду не куштував ніколи! – заплямкав дідунь Джо.

– Це тому, що його змішували у водоспаді, – пояснив містер Вонка.

Човен линув за течією. Річка вужчала. По-переду був якийсь темний тунель – великий круглий, схожий на величезну трубу – і річка текла прямісінько в цей тунель. І човен теж несло туди!

– Веслуйте! – крикнув містер Вонка, зіскочивши на ноги й розмахуючи тростиною. – Повний вперед!

Умпа-лумпи завеслували ще швидше, човен влетів у темний, аж чорний тунель, а пасажири злякано залементували.

– А вони бачать, куди пливуть? – верещала в темряві Віолета Бореґард.

– Ніхто не знає, куди вони пливуть! – зареготав містер Вонка.

– Ні, ніхто із вас не знає,

де маршрут наш пролягає,

де ця річка завертає

й хто на весла налягає!

Світла жодного немає,

небезпека наростає,

жах серденька наші крає —

що на нас усіх чекає?

Човен мчить, не сповільняє...

– У нього не всі дома! – заволав чийсь переляканий батько, і ось уже крики батьків і матерів злилися в один хор жаху. – Він божевільний! – кричали вони.

– Навіжений!

– Псих!

– Очманілий!

– Ненормальний!

– Придуркуватий!

– Безголовий!

– Причмелений!

– Скажений!

– Шизонутий!

– Пришиблений!

– Дебільний!

– Ні, він не такий! – заперечив дідунь Джо.

– Увімкнути світло! – наказав містер Вонка. Спалахнуло світло, яскраво осяявши весь тунель, і Чарлі побачив, що вони справді опинились у велетенській трубі, широченні стіни якої вигиналися вгору і були білосніжні й бездоганно чисті. Течія шоколадної річки в цій трубі була дуже стрімка, умпа-лумпи веслували, мов навіжені, і човен летів з шаленою швидкістю. Містер Вонка підстрибував на кормі й закликав веслярів веслувати ще швидше. Йому, мабуть, подобалося зі свистом мчати крізь білий тунель на рожевому човні по шоколадній річці, і він плескав у долоні, сміявся й поглядав на пасажирів, щоб упевнитися, що їм приємно не менше, ніж йому.

– Дивіться, дідуню! – крикнув Чарлі. – Двері в стіні!

Над самісінькою поверхнею річки в стіну тунелю були вбудовані зелені двері. Вони так швидко повз них промчали, що ледве встигли прочитати напис: «СКЛАД НОМЕР 54. УСІ СОРТИ КРЕМІВ – МОЛОЧНИЙ КРЕМ, ЗАВАРНИЙ КРЕМ, ФІАЛКОВИЙ КРЕМ, КАВОВИЙ КРЕМ, АНАНАСОВИЙ КРЕМ, ВАНІЛЬНИЙ КРЕМ ТА КРЕМ ДЛЯ ВОЛОССЯ».

– Крем для волосся? – скривився Майк Тіві. – Ви тут що, вживаєте крем для волосся?

– Веслуйте! – закричав містер Вонка. – Нема коли відповідати на дурні запитання!

Вони промайнули повз чорні двері. «СКЛАД НОМЕР 71» – було написано на них. – «БИТИ – ВСІХ ФОРМ І РОЗМІРІВ».

– Навіщо вам тут бити? – здивувалася Верука Солт.

– Щоб збивати вершки, – пояснив містер Вонка. – Як можна збивати вершки без бит? Збиті вершки не стануть збитими вершками, доки їх не збити битами. Так само, як круті яйця не стануть крутими, доки їх добряче не покрутити! Веслуйте!

Вони проминули жовті двері з написом: «СКЛАД НОМЕР 77 – УСІ СОРТИ БОБІВ – КАКАО-БОБИ, КАВОВІ БОБИ, БОБИ– ВИСОКІ-МОВ-ТОПОЛЯ Й БОБИ-ДУРНІ-НЕМОВ-КВАСОЛЯ».

– Дурні-немов-квасоля? – вигукнула Віолета Бореґард.

– Такі, як ти! – відповів містер Вонка. – Нема часу на суперечки! Швидше, швидше!

За п’ять секунд попереду з’явилися яскраво-червоні двері, і він зненацька замахав своєю тростиною з золотою бамбулькою й закричав:

– Спинити човна!

Коли містер Вонка крикнув: «Спинити човна!», умпа-лумпи шалено завеслували назад. Човен зупинився.

Веслярі скерували його до червоних дверей. На дверях був напис: «ЦЕХ ВИНАХОДІВ – СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Містер Вонка витяг з кишені ключа, перехилився через облавок човна і встромив ключа в щілину.

– Це найважливіший цех усієї фабрики! – повідомив він. – Тут готуються, киплять і булькають усі мої найновіші і найтаємніші винаходи! Старий Фікельґрубер передні зуби віддав би, щоб потрапити сюди хоч на три хвилинки! Цех винаходів – вічні барбариски й волосяні іриски Не кажучи вже про Тицьноса зі Слаґвортом та всіх інших паскудних виробників шоколаду! Але послухайте мене! Коли зайдете, то нічого не займайте! Нічого не торкати, не чіпати й не куштувати! Домовились?

– Так, так! – закричали діти. – Ні до чого й не торкнемось!

– Досі, – сказав містер Вонка, – ще нікому, навіть умпа-лумпам, не дозволялося сюди заходити!

Він відчинив двері і ступив з човна прямо в цех. Четверо дітей з батьками кинулися за ним.

– Нічого не займати! – нагадав містер Вонка. – І нічого не перекиньте!

Чарлі Бакет почав розглядати велетенську залу, в якій вони опинилися. Зала нагадувала якусь відьомську кухню! Скрізь кипіли й булькали на величезних плитах чорні металеві казани, а ще свистіли чайники, шипіли каструлі, бряжчали й шкварчали дивні залізні апарати, по стінах і по стелі зміїлися труби, і всю залу наповнювали дим, пара та розкішні смачні пахощі.

Сам містер Вонка раптом розхвилювався ще дужче, і відразу стало видно, що він цей цех любить найбільше. Він стрибав довкола казанів та апаратів, мов дитина, що отримала різдвяні дарунки й не знає, який розгортати спочатку. Спершу він зняв накривку з величезного казана й принюхався; тоді оббіг барильце з якоюсь липкою жовтою речовиною, встромив туди пальця й облизав; тоді метнувся до якогось апарата й попереставляв на ньому з десяток важільців та ручечок; потім крізь скляні дверцята стурбовано зазирнув у велетенську духовку, зрадів побаченому й захихотів, потираючи руки.

Після цього підбіг до іншого апарата – невеличкої блискучої машинки, що постійно пухкала: «пух-пух-пух-пух-пух» і за кожним таким «пух» з неї вилітав і падав у кошик на підлозі великий зелений скляний камінець. Чи щось схоже на камінець.

– Вічні барбариски! – гордо вигукнув містер Вонка. – Найновіша новинка! Я їх винайшов спеціально для дітей, яким дають дуже мало кишенькових грошей. Можна покласти вічну барбариску в рота і смоктати-смоктати-смоктати, і вона ніколи не поменшає!

– Наче жуйка! – зраділа Віолета Бореґард.

– Аж ніяк не жуйка, – заперечив містер Вонка. – Жуйку треба жувати, а якщо жувати ці барбариски, то можна зуби поламати. Але на смак вони чудові! І щотижня міняють колір! І не меншають! Не зникають! НІКОЛИ! Принаймні, я так гадаю. Оце зараз одну барбариску випробовують у сусідній тестувальній залі. Її смокче один умпа-лумпа. Смокче майже рік безперестанку, а барбариска як нова!

– А отут, – збуджено побіг містер Вонка до протилежної стіни, – тут я працюю над винаходом цілком нового сорту ірисок! – Він зупинився біля великого казана. У казані кипіла й булькотіла густо-клейка фіолетова меляса. Малий Чарлі мусив зіпнутися навшпиньки, щоб туди зазирнути.

– Це волосяні іриски! – вигукнув містер Вонка. – З’їси хоч отакісінький шматочок – і рівно за півгодини на голові виросте копиця густого шовковистого волосся! І вуса! І борода!

– Борода?! – обурилася Верука Солт. – Кому та борода потрібна?

– Тобі б вона личила, – відказав містер Вонка, – але, на жаль, суміш іще не зовсім готова. Вийшла надто міцна. Дуже сильно діє. Я вчора випробував її на умпа-лумпі, і в нього миттю з’явилася борода, і так вона швидко росла, що незабаром укрила всю підлогу густим волосяним килимом. Вона росла швидше, ніж ми встигали її стригти! Врешті довелося стригти газонокосаркою! Але вже ось-ось я її вдосконалю! І тоді не буде жодного виправдання тим хлопчикам і дівчаткам, що ходять лисі!

– Містере Вонко, – здивувався Майк Тіві, – хлопчики й дівчатка лисі не бувають...

– Не сперечайся, дитино, прошу тебе, не сперечайся! – урвав його містер Вонка. – Не марнуй дорогоцінного часу! А зараз підійдіть осюди – я вам покажу те, чим страшенно пишаюся. Ой, обережно! Нічого не перекиньте! Відступіться трохи назад!

Містер Вонка підвів гостей до велетенської машини, що стояла в самісінькому центрі цеху винаходів. То була справжня гора блискучого металу, яка височіла над дітьми та батьками.

З її вершини галузилися сотні тонесеньких скляних трубочок, і всі ці скляні трубочки закручувалися донизу, спліталися в суцільний жмут і нависали над величезною круглою балією завбільшки як ванна.

– Що ж, приступимо! – вигукнув містер Вонка, натискаючи десь збоку на машині три різні кнопки. Наступної миті в її нутрощах могутньо загуркотіло, машина загрозливо затряслася, з усіх її шпарин зі свистом пішла пара – і всі раптом побачили, як по сотнях скляних трубочок щось тече, чвиркаючи у велику балію внизу. І в кожнісінькій трубочці це щось було іншого кольору, тому в балію хлюпали й плюскали всі барви веселки (а також багато інших). Видовище було чарівне. А коли балія майже наповнилася, містер Вонка натис іншу кнопку, й одразу з трубочок перестало текти, гуркіт стих, а натомість щось задзижчало, засвистіло й у величезній балії завирував величезний міксер, змішуючи різнобарвні рідини. Поступово суміш почала пінитися. Піни ставало дедалі більше й більше, а суміш мінилася з синьої на білу, тоді на зелену, коричневу, жовту, і знову на синю.

– Дивіться! – сказав містер Вонка.

Машина клацнула, і вир перестав вирувати. Всі почули, як машина мовби втягла в себе повітря – і піниста синя суміш з величезної балії почала всмоктуватися назад у нутро машини. Якусь мить панувала тиша. Тоді кілька разів підозріло гуркнуло. Знову стихло. І раптом машина могутньо ревнула, наче яке чудовисько, і тієї ж миті у неї збоку вискочила маленька шухлядка (як у торгових автоматах), і в тій шухлядці лежало щось таке дрібне, тонке й сіре, що всі подумали, ніби сталася помилка. Подумали, що то смужка сірого картону.