Текст книги "Чарлі і шоколадна фабрика"

Автор книги: Роальд Даль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Роальд Дал «Чарлі і шоколадна фабрика»

«Чарлі і шоколадна фабрика» – найпопулярніша книга Роальда Дала, одного з літературних батьків Джоан Ролінґ – авторки «Гаррі Поттера»...

Жив собі бідний хлопчик, якому раз на рік – на його день народження – дарували єдиний дарунок – маленький шоколадний батончик. Але хлопчик мав добре серце, і тому з ним трапляється неймовірна пригода, яка не залишить байдужими ні дітей, ні дорослих. Можливо, це найзворушливіша повість нашого часу. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» стверджує, що «Чарлі й шоколадна фабрика» – одна з тих справжніх і захоплюючих книжок, які необхідно прочитати кожній дитині.

Автор: Роальд Дал

Переклад: з англійської Віктора Морозова

за редакцією О. Негребецького та І. Малковича

Обкладинка: Євгенія Гапчинська

Ілюстрації: Квентін Блейк

Вікова група: для старших дошкільнят та молодших школярів

Інформація про паперовий варіант книги:

Тип видання: тверда ґлянцева палітурка, чорно-білі ілюстрації

Формат: 130×200 мм

Кількість сторінок: 240

Рекомендована ціна: 30 грн.

У продажу: з 2005 року

ISBN: 978-966-7047-47-4

Видавництво: Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Офіційний сайт: http://ababahalamaha.com.ua/

Цифрування © Bushido для сайту Hurtom.com, 2013

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2005

ababahalamaha.com.ua

«Чарлі і шоколадна фабрика» – найпопулярніша книга Роальда Дала, якого часто називають «літературним батьком» Джоан Ролінґ – авторки «Гаррі Поттера».

...Жив собі бідний хлопчик, якому раз на рік – на його день народження, дарували єдиний дарунок – маленький шоколадний батончик. Але хлопчик мав добре серце, і тому з ним трапляється неймовірна пригода, яка не залишить байдужими ні дітей, ні дорослих. Можливо, це найзворушливіша повість нашого часу. «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» стверджує, що «Чарлі й шоколадна фабрика» – одна з тих справжніх і захоплюючих книжок, які необхідно прочитати кожній дитині...

Ці двоє старезних людей – батько й мати пана Бакета. Їх звати дідунь Джо та бабуся Джозефіна.

А ці двоє старезних людей – батько й мати пані Бакет. Їх звати дідусь Джордж та бабуня Джорджина.

Це – пан Бакет. Це – пані Бакет.

Пан та пані Бакети мають синочка, якого звати Чарлі Бакет.

Це – Чарлі.

Добрий вам день. І вам добрий день. І вам.

Він радий вас бачити.

Уся їхня родина – шестеро дорослих (полічіть) і малий Чарлі Бакет – мешкає в дерев’яній хатинці на краю великого міста.

Хатинка аж ніяк не була розрахована на стількох людей, і жилося їм там страшенно незручно. Мала вона всього дві кімнатки й однісіньке ліжко. Ліжко віддали чотирьом стареньким, бо вони ж такі кволі й утомлені. Такі втомлені, що ніколи й не злазили з ліжка.

Дідунь Джо та бабуся Джозефіна лежали з одного кінця, а дідусь Джордж та бабуня Джорджина – з другого.

Пан і пані Бакети спали з малим Чарлі Баке том в іншій кімнатці, на матрацах на підлозі.

Влітку це ще було сяк-так, а от узимку, коли по підлозі цілісіньку ніч віяли крижані протяги, ставало нестерпно.

Вони й не мріяли купити кращу хату, чи хоч би ще одне ліжко, бо були дуже вбогі.

З усієї родини роботу мав тільки пан Бакет. Він працював на фабриці зубної пасти, де цілий день сидів на лаві, накручуючи кришечки на тюбики з пастою. Але за накручування кришечок багато не платять, і бідолашний пан Бакет, хоч як багато він працював і як швидко накручував кришечки, ніколи не заробляв стільки, щоб купити бодай половину потрібних для такої великої родини речей. Грошей не вистачало навіть на харчі. На сніданок вони їли хліб з маргарином, на обід – варену картоплю з капустою, а на вечерю – капусняк. Трохи краще бувало в неділю. Усі чекали, коли настане неділя, бо хоч страви готували ті самі, але кожному дозволялося з’їсти по дві порції.

Бакети, звісно, не вмирали з голоду, але всім їм – обом дідусям, обом бабусям, батькові Чарлі, матері Чарлі і особливо малому Чарлі – з ранку до ночі здавалося, що животи поприсихали до спин.

Чарлі було найгірше. І хоч батько з матір’ю часто за обідом чи вечерею віддавали йому свої порції, та хлопцеві все одно було мало, бо він ріс. Чарлі страшенно кортіло чогось ситнішого й смачнішого за капусту з капусняком. А понад усе він хотів... ШОКОЛАДУ.

Йдучи вранці до школи, Чарлі бачив у вітринах крамничок цілі стоси величезних шоколадних плиток. Він зупинявся й дивився на них, притискаючись носом до скла і стікаючи слиною. Щодня він бачив, як інші дітлахи виймали з кишень шоколадні цукерки й пожадливо їх поглинали, і це, звичайно, була для нього велика мука.

Чарлі Бакет міг відчути смак шоколаду єдиний раз на рік, на свій день народження. Уся родина заощаджувала для цього гроші і, коли наставав знаменний день, Чарлі з самісінького чудесного ранку дарували невеличку шоколадну плиточку. І щоразу він акуратно ховав цю плиточку в спеціальну дерев’яну коробочку і зберігав її, ніби вона була зі щирого золота.

Кілька наступних днів не смів до неї навіть торкатися – тільки дивився. Коли ж урешті не витримував, то віддирав з куточка манюсінький шматочок паперової обгортки, щоб визирнув манюсінький шматочок шоколаду, а тоді відкушував звідти манюсіньку крихточку – аби тільки відчути цей чудесний солодкий смак, що поволі розтікався по язиці. На другий день відкушував ще одну крихточку, а тоді ще і ще. Отак Чарлі примудрявся розтягти десятицентову плиточку шоколаду більш як на місяць.

Але я ще не сказав вам про одне лихо, що мучило малого шоколадолюба Чарлі понад усе. Воно докучало йому набагато більше, ніж якесь там споглядання шоколадних плиток у вітринах крамниць чи поїдання іншими дітьми шоколадних цукерок просто перед його носом.

Гіршої муки годі було уявити:

У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла ВЕЛИЧЕЗНА ШОКОЛАДНА ФАБРИКА!

Ви собі уявіть!

І то була не якась там звичайна шоколадна фабрика. То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона «ВОНКА», а власником її був містер Віллі Вонка, найкращий за всі часи виробник і винахідник шоколадних цукерок. І що то була за чудесна, неймовірна будівля! Оточена височенним муром з величезною залізною брамою, вона вся диміла й химерно гула. А повітря навколо муру аж на кілометр просякло густими й розкішними пахощами рідкого шоколаду!

Двічі на день, ідучи до школи й повертаючись додому, малий Чарлі Бакет мусив проминати фабричну браму. І щоразу він дуже-дуже сповільнював крок, задирав носа й на повні груди вдихав цей неповторний шоколадний запах, що огортав його звідусіль.

Ох, як же йому подобався цей запах!

І як же він прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усередині.

Вечорами, досьорбавши водянистий капусняк, Чарлі завжди заходив у кімнатку до дідусів і бабусь, щоб послухати їхні розповіді, а потім побажати їм на добраніч.

Усі старенькі мали за дев’яносто років. Були вони зморщені, мов сухі сливи, й худі, мов кістяки. Удень вони, від холоду понатягавши на голови нічні ковпаки, тулилися в ліжку, по двоє з кожного кінця, і з нудьги дрімали. Та варто їм було почути, що відчиняються двері й лунає онуків голос: «Добрий вечір, дідуню Джо й бабусю Джозефіно, дідусю Джордж і бабуню Джорджино», – як усі четверо хутенько сідали на ліжку, їхні старі зморшкуваті лиця спалахували радісними усмішками – і починалася розмова.

Вони любили цього хлопчика. Чарлі був їхньою єдиною в житті радістю і вони цілісінькими днями чекали його вечірніх відвідин. Незрідка заходили й батьки Чарлі, ставали біля дверей і теж слухали розповіді стареньких. Отак щовечора на півгодини ця кімната сповнювалася щастям, а родина забувала про голод і холод.

Якось увечері, коли Чарлі зайшов до дідусів з бабусями, він запитав:

– А чи справді шоколадна фабрика «Вонка» найбільша в світі?

– Чи справді? – здивувалися водночас усі четверо. – Аякже! Святий Боже, невже ти не знаєш? Та вона в п’ятдесят разів більша за будь-яку іншу фабрику!

– А чи справді містер Віллі Вонка найуміліший на світі виробник шоколаду?

– Любий хлопчику, – сказав дідунь Джо, вмощуючись на подушці вище, – та світ не бачив такого дивовижного, фантастичного, неймовірного виробника шоколаду, як містер Віллі Вонка! Я гадав, що всі це знають!

– Я знаю, дідуню Джо, що він відомий, і знаю, що він дуже вмілий...

– Умілий? – вигукнув старенький. – Це не те слово! Він просто чарівник! Він робить з шоколадом усе – усе, що забажає! Правда ж, дорогенькі?

Старенькі поволі закивали й підтвердили усі втрьох:

– Щира правда. Правдивіше не буває.

А дідунь Джо додав:

– Ти хочеш сказати, що я не розповідав тобі про містера Віллі Вонку та його фабрику?

– Ніколи, – відповів малий Чарлі.

– О Господи всемогутній! Не знаю, що це зі мною сталося!

– Дідуню Джо, то, може, розкажете зараз?

– А чому ж ні? Сідай отут на ліжку й уважно слухай.

Дідунь Джо був з усіх чотирьох найстарший. Мав дев’яносто шість з гаком, а це дуже похилий вік. Як і всі старезні люди, він був слабий та кволий і цілий день майже не розмовляв.

Зате вечорами, коли в кімнату заходив любий онук, дідунь якимось дивом ніби знову молодшав. Утома й кволість його покидали, він ставав веселий і енергійний, мов юнак.

– Ой, що то за людина, містер Віллі Вонка! – вигукнув дідунь Джо. – Чи знаєш ти, скажімо, що він сам винайшов понад двісті нових сортів шоколадних цукерок, кожен вид з інакшою начинкою, кожен солодший і смачніший за вироби усіх інших кондитерських фабрик!

– Свята правда! – підтвердила бабуся Джозефіна. – А ще він розсилає їх у всі кінці світу! Це ж так, дідуню Джо?

– Так, дорогенька, так. І всім королям та президентам світу. Але він виробляє не тільки шоколадні цукерки. Де там! Він має про запас деякі просто фантастичні винаходи, цей містер Віллі Вонка! Чи знаєш ти, що він придумав, як виготовляти шоколадне морозиво, щоб воно годинами не тануло без холодильника? Влітку його можна цілий ранок протримати на сонці – і воно не потече!

– Та це ж неможливо! – витріщився на дідуня Чарлі.

– Авжеж, неможливо! – вигукнув дідунь Джо. – Це просто безглуздя! Але містер Віллі Вонка це зробив!

– Саме так! – погодилися всі інші, киваючи головами. – Містер Вонка це зробив.

– Окрім того, – вів далі дідунь Джо, говорячи тепер дуже повільно, щоб Чарлі не проґавив ані слова, – пан Віллі Вонка вміє виготовляти зефір, що має смак фіалок, і чудові карамельки, які, поки їх смокчеш, кожні десять секунд міняють колір, і малесенькі пір’їсті льодянички, які смачненько тануть, щойно торкнешся до них губами. Він може зробити жуйку, яка ніколи не втрачає смаку, і цукеркові кульки, які можна роздути до неймовірних розмірів, а тоді проштрикнути шпилькою і проковтнути. А ще він володіє таємним методом виготовлення гарненьких синичих яєчок у чорну цяточку. Коли покласти таке яєчко в рот, то воно поволі меншає, аж раптом щезає цілком, а на кінчику язика залишається крихітне й рожеве цукрове пташеня.

Дідунь Джо стих і поволі провів кінчиком язика по губах. – Ото тільки подумаєш про таке, і вже тече слина, – додав він.

– У мене теж, – зізнався малий Чарлі. – Але прошу вас, далі.

Батьки Чарлі, пан і пані Бакети, під час розмови тихенько зайшли до кімнати і стояли тепер, слухаючи, біля дверей.

– А розкажи Чарлі про божевільного індійського принца, – запропонувала бабуся Джозефіна. – Йому цікаво буде почути.

– Маєш на увазі принца Пондівішну? – перепитав дідунь Джо й захихотів.

– То цілковитий псих! – втрутився дідусь Джордж.

– Але дуже багатий, – додала бабуня Джорджина.

– А що він такого зробив? – зацікавився Чарлі.

– Слухай, – сказав дідунь Джо, – я зараз розповім.

– Принц Пондівішна написав містерові Вонці листа, – почав дідунь Джо, – і попросив, щоб той приїхав аж у Індію і побудував йому величезний палац з самісінького шоколаду.

– І що, дідуню, містер Вонка це зробив?

– Аякже. І що то був за палац! Там було сто кімнат, і все було зроблене з темного чи світлого шоколаду. Шоколадна цегла, шоколадний цемент, шоколадні вікна, усі стіни й стеля були з шоколаду, а ще килими, картини, ліжка й меблі. А з кранів у ванній лився гарячий шоколад.

Коли все було завершено, містер Вонка сказав принцові Пондівішні:

– Мушу Вас, однак, попередити, що довго все це не простоїть, тому не гайте часу й починайте їсти.

– Дурниці! – закричав принц. – Я не їстиму власного палацу! Не гризтиму сходів і навіть стін не лизатиму! Я в ньому буду жити!

Але містер Вонка мав, зрозуміло, рацію, бо незабаром після цього настав спекотний день, сонце припекло й палац почав поволі танути й розтікатися по землі.

Божевільний принц, який дрімав собі у вітальні, прокинувся й побачив, що пливе у величезному липкому й коричневому озері шоколаду.

Малий Чарлі завмер на краєчку ліжка, не зводячи очей з дідуня. Обличчя його було схвильоване, а очі такі круглі, що аж cвітилися білки.

– Це – правда? – засумнівався він. – Чи ви мене обманюєте?

– Правда! – вигукнули усі четверо стареньких. – Чистісінька правда! Спитай кого хочеш!

– І це ще не вся правда, – додав дідунь Джо, нахилився до Чарлі й зашепотів ледь чутно й таємничо: – Ніхто... звідти... не... виходить!

– Звідки? – перепитав Чарлі.

– І... ніхто... не... заходить... туди!

– Куди?! – вигукнув Чарлі.

– На фабрику «Вонка», а то куди ж!

– Дідуню, ви про що?

– Про працівників, Чарлі.

– Про працівників?

– На всіх фабриках, – пояснив дідунь Джо, – є працівники, які щоранку й щовечора заходять і виходять з воріт... на всіх, окрім фабрики «Вонка»! Чи ти хоч раз бачив хоч однісіньку людину, яка б туди зайшла... або звідти вийшла?

Чарлі обвів поглядом усі чотири старезні обличчя, які на нього дивилися. Були вони приязно всміхнені й водночас цілком серйозні. Не було й знаку, що це жарт чи обман.

– Ну? Що скажеш? – домагався дідунь Джо.

– Я... я навіть не знаю, дідуню, – почав затинатися Чарлі. – Коли я проходжу повз фабрику, то ворота завжди замкнені.

– Отож бо! – вигукнув дідунь Джо.

– Але ж там повинні працювати якісь люди...

– Ні, Чарлі, не люди. Принаймні, не звичайні люди.

– А хто?! – аж закричав Чарлі.

– Ага... Отож бо й воно... Це ще один приклад розуму й умілості містера Віллі Вонки.

– Чарлі, синку, – озвалася з дверей пані Бакет, – пора вже спати. Годі на сьогодні.

– Ой, мамусю, я мушу почути...

– Завтра, синку...

– Справді, – погодився дідунь Джо, – решту розповім завтра.

На другий вечір дідунь Джо повів розповідь далі.

– Розумієш, Чарлі, – сказав він, – ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися.

– А чому? – здивувався Чарлі.

– Через шпигунів.

– Яких шпигунів?

– Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику «Вонка», прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.

– А тоді верталися на свої фабрики і все розповідали? – запитав Чарлі.

– Атож, – підтвердив дідунь Джо, – бо незабаром фабрика Фікельґрубера почала виробляти морозиво, яке не тануло навіть під пекучим сонцем. Потім фабрика пана Тицьноса випустила жуйку, що не втрачала аромату, скільки її не жуй. А тоді ще й фабрика пана Слаґворта почала виготовляти цукеркові кульки, які можна було роздути до велетенських розмірів, проштрикнути шпилькою і проковтнути. І так далі, і так далі. Містер Віллі Вонка рвав на собі бороду й кричав: «Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!»

– Але ж він її не закрив! – вигукнув Чарлі.

– Та ні, закрив. Сказав працівникам, що йому дуже прикро, але всі вони мають вертатися додому. Тоді замкнув головну браму й повісив на неї ланцюга. Отак зненацька величезна шоколадна фабрика містера Вонки завмерла й спорожніла. З димарів перестав іти дим, стих гул машин, і не було відтоді випущено жоднісінької шоколадки чи цукерочки. Ніхто звідти не виходив і ніхто не заходив, та й сам містер Віллі Вонка десь зник.

– Минали місяці, – вів далі дідунь Джо, – а фабрика все була на замку. І всі казали: «Бідний містер Вонка. Він був такий приємний. І які чудові штучки виготовляв. Але тепер йому гаплик. Усе пропало».

А тоді сталося щось дивовижне. Якось рановранці з високих фабричних димарів засоталися тоненькі смужечки білого диму! Мешканці міста зупинялися й дивилися на них. «Що це таке? – гукали вони. – Там хтось розпалив вогонь! Мабуть, містер Вонка знову відкрив фабрику!» Усі помчали до брами, сподіваючись, що вона відчинена навстіж, а містер Вонка знову радо зустрічає своїх працівників.

Та ба!

Величезна залізна брама була замкнена, ланцюг, як і раніше, висів на ній надійно, а самого містера Вонки ніде не було видно.

«Але ж фабрика працює!» – дивувалися люди. – Послухайте! Чути машини! Вони знову гудуть! А в повітрі пахне шоколадом!»

Дідунь Джо нахилився, торкнув Чарлі за коліно довгим худим пальцем і неголосно сказав:

– Та найдивніше, Чарлі, що у фабричних вікнах рухалися маленькі темні тіні. Люди з вулиці бачили їх за матовими шибками.

– А чиї то були тіні? – миттю зацікавився Чарлі.

– Саме це всі й хотіли знати.

«Там повно працівників! – кричали люди. – Але ж ніхто туди не заходив! Брама замкнена! Це якесь божевілля! І ніхто звідти не виходить!»

– Не було жодного сумніву, – сказав дідунь Джо, – що фабрика запрацювала. Відтоді вона так і працює, ось уже десять років. А шоколадки й цукерки, виготовлені на ній, стають усе смачніші й фантастичніші. Зрозуміло, що тепер, коли містер Вонка винаходить якийсь новий дивовижний сорт цукерок, то вже ні пан Фікельґрубер, ні пан Тицьніс, ні пан Слаґворт, ні будь-хто інший не спроможний його відтворити. Жоден шпигун не може проникнути на фабрику, щоб вивідати рецепт.

– Дідуню, але хто ж, – вигукнув Чарлі, – хто саме працює на фабриці містера Вонки?

– Чарлі, цього ніхто не знає.

– Та ж це нісенітниця! Чому ніхто його не спитав?

– Бо ніхто його тепер не бачить. Він не виходить з фабрики. Звідти з’являються тільки шоколадки й цукерки. Вони вискакують зі спеціального люка в стіні, вже запаковані й заадресовані, і їх щодня забирають поштові фургони.

– Дідуню, що ж то за люди там працюють?

– Любий хлопчику, – відповів дідунь Джо, – це найбільша таємниця у світі виробників шоколаду. Ми знаємо про тих людей лиш одне. Вони – малесенькі. Невиразні тіні, що іноді з’являються за вікнами, здебільшого пізно ввечері, коли горить світло, належать крихітним людям, не вищим за моє коліно...

– Таких людей не буває, – заперечив Чарлі.

Саме тут до кімнати зайшов пан Бакет, батько Чарлі. Він повернувся додому з фабрики зубної пасти і схвильовано розмахував вечірньою газетою.

– Чули новину? – вигукнув він. І підняв газету, щоб було видно величезний заголовок:

– Це означає, що людям дозволять зайти на фабрику?! – вигукнув дідунь Джо. – Ану читай, що там написано – швиденько!

– Гаразд, – сказав пан Бакет, розгладжуючи газету «Вечірній вісник». – Слухайте.

Я, Віллі Вонка, вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п’ятьом дітям. Майте на увазі – тільки п’ятьом і не більше. Цих п’ятьох щасливців я скрізь водитиму особисто і дозволю їм побачити всі фабричні таємниці та чари. Наприкінці екскурсії всі вони як спеціальний дарунок отримають стільки шоколадок і цукерок, що їм вистачить на все життя! Отож шукайте Золоті квитки! П’ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п’яти звичайнісіньких шоколадних батончиків. Ці п’ять батончиків можуть опинитися де завгодно – в будь-якій крамничці на будь-якій вуличці у будь-якому місті будь-якої країни світу – на будь-якому прилавку, де продають цукерки «Вонка». А п’ятеро щасливців, які знайдуть ці п’ять Золотих квитків, стануть єдиними особами, яким дозволять відвідати мою фабрику й побачити, яка вона тепер зсередини! Успіхів вам усім і успішного полювання!

(Підпис: Віллі Вонка)

– Та він здурів! – пробурмотіла бабуся Джозефіна.

– Блискучий розум! – вигукнув дідунь Джо. – Просто чарівник! Ви тільки уявіть, що тепер буде! Цілісінький світ почне шукати Золоті квитки! Усі купуватимуть батончики «Вонка», сподіваючись знайти там квиточок! Він продасть шоколадок більше, ніж будь-коли! Яка ж то буде радість знайти квиток!

– А шоколадки й цукерки, яких вистачить на все життя – і безкоштовно! – додав дідусь Джордж. – Ви собі уявіть!

– Їх би мали привезти вантажівкою! – сказала бабуня Джорджина.

– Мене аж нудить від самої думки про них, – скривилася бабуся Джозефіна.

– Дурниці! – вигукнув дідунь Джо. – Чарлі, правда, було б чудесно – розгорнути батончик і побачити, як усередині виблискує Золотий квиток!

– Ще й як, дідуню. Але на це нема надії, – похнюпився Чарлі. – Я ж отримую тільки одну шоколадку на рік.

– Ніколи не знати, онучку, – втрутилась бабуня Джорджина. – За тиждень у тебе день народження. Ти маєш не менше шансів, ніж будь-хто інший.

– На жаль, це не так, – засумнівався дідусь Джордж. – Золоті квитки скоріше знайдуть ті діти, які мають змогу купувати шоколадки щодня. А наш Чарлі отримує лиш одну на рік. Надії нема.

Уже на другий день знайшли перший Золотий квиток. Щасливцем виявився якийсь Авґустус Ґлуп, і на першій сторінці вечірньої газети, яку читав пан Бакет, красувалося його велике фото. На знімку був дев’ятирічний хлопець, такий тілистий, ніби його надули велетенською помпою. З усього його тіла випиналися здоровезні обвислі складки жиру, а лице нагадувало потворну грудку тіста з маленькими смородинками очей, що зажерливо поглядали на світ. Містечко, в якому жив Авґустус Ґлуп, за словами газети, просто шаленіло від радості за свого героя. З усіх вікон майоріли прапори, школярів звільнили від уроків, а ще на честь знаменитого земляка було влаштовано парад.

«Я знала, що Авґустусь знайде Золотого квитка, – сказала його мати журналістам. – Він щодня з’їдає стільки шоколадних цукерок, що було б просто неймовірно, якби він його не знайшов. Їсти – це його пристрасть. Це єдине, що його цікавить. Але ж це краще, ніж бути хуліганом і стріляти на дозвіллі з самопалів, правда? І ще я завжди кажу, що він стільки не їв би, якби не потребував поживи, правда? Бо це ж вітаміни. Як він зрадіє, коли побуває на легендарній фабриці містера Вонки! Ми пишаємося ним!»

– Яка огидна жінка, – скривилася бабуся Джозефіна.

– А хлопець який бридкий, – додала бабуня Джорджина.

– Залишилося тільки чотири Золоті квитки, – замислився дідусь Джордж. – Цікаво, кому дістануться вони.

І ось уже цілу країну, та що там – цілий світ – зненацька охопила лихоманка купувати цукерки. Усі несамовито шукали решту безцінних квиточків. Дорослющі жінки влітали в цукерні, хапали одразу по десять батончиків «Вонка», похапцем здирали з них обгортки, жадібно позираючи, чи не блисне зсередини золотистий папірець. Дітлахи трощили молотками свої свинки-скарбнички і мчали в цукерні з пригорщами монет. В одному місті відомий бандит пограбував банк на п’ять тисяч доларів і того ж дня потратив усі гроші на шоколадні батончики. А коли поліція ввірвалася в будинок грабіжника, щоб його заарештувати, той сидів на підлозі серед цілих гір батончиків і здирав обгортки довжелезним кинджалом. У далекій Росії одна жінка, Сара Рус, заявила, що знайшла другий квиток, але він виявився майстерною підробкою. Відомий учений з Англії, професор Фолбоді, винайшов пристрій, який дозволяв одразу, не розгортаючи батончик, знати, чи є під обгорткою Золотий квиток. Пристрій мав механічну руку, що вискакувала зі страшенною силою, хапаючи все, що мало в собі бодай крихточку золота, тож якийсь час здавалося, що питання вичерпано. Та на лихо, коли професор демонстрував свій винахід у кондитерському відділі одного великого універмагу, механічна рука вискочила й ухопила кутній зуб із золотою пломбою однієї графині, що стояла поблизу. Це було таке жахіття, що юрба той пристрій просто розтрощила.

Раптом, саме перед днем народження Чарлі Бакета, газети сповістили, що знайшовся другий Золотий квиток. Цього разу пощастило дівчинці, яку звали Верука Солт і яка жила зі своїми заможними батьками в далекому величезному місті.

І знову вечірня газета пана Бакета опублікувала фото щасливиці. Вона сиділа між сяючими батьками у вітальні їхнього будинку, розмахуючи над головою Золотим квитком, і всміхалася від вуха до вуха.

Веруччин батько, пан Солт, з готовністю пояснив журналістам, як саме було знайдено квиток. «Бачите, – сказав він, – одразу, як доня сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пішов у місто й почав купувати всі шоколадні батончики «Вонка» – всі, які бачив. Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнес – це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх потім смажити й підсолювати. Цілими днями ці жінки сидять і лущать горішки. Тож я їм сказав: «Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих дурних батончиків!» Вони так і робили. Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки.

Та минуло три дні – і все дарма. Це було жахіття! Моя Веручечка з кожним днем сумнішала й сумнішала і, коли я вертався додому, кричала на мене: «Де мій Золотий квиток! Я хочу Золотий квиток!» Вона годинами лежала на підлозі, хвицяла ногами й страшенно лементувала. Я не міг дивитись, як страждає моя дівчинка, тому поклявся не припиняти пошуків, доки не здобуду те, що вона забажала. І раптом... на четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: «Я знайшла! Золотий квиток!» А я звелів: «Давай сюди, швидко!» Вона віддала, а я побіг додому й віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена, а вся наша родина знову щаслива».

– Ця ще гірша за того товстуна, – скривилася бабуся Джозефіна.

– Їй треба надавати добрячих ляпанців, – додала бабуня Джорджина.

– Дідуню, мені здається, що батько дівчинки зробив не дуже чесно, – пробурмотів Чарлі.

– Він її розбещує, – відповів дідунь Джо. – А коли дитину так панькати, то нічого доброго не вийде. Запам’ятай, Чарлі, мої слова.

– Іди спати, синку, – озвалася мати Чарлі. – Завтра твій день народження, не забувай. Я сподіваюся, що ти встанеш раненько, щоб розгорнути дарунок.

– Батончик «Вонка»! – зрадів Чарлі. – Це буде батончик «Вонка», правда?

– Так, синку, – зізналася матуся. – Звичайно.

– Ох, як було б чудово, якби я знайшов там третій Золотий квиток! – розмріявся Чарлі.

– Завтра, як отримаєш дарунок, заходь сюди, – попросив дідунь Джо. —Тоді ми всі побачимо, як ти знімаєш обгортку.

– З днем народження! – голосно привітали Чарлі четверо стареньких, коли він на другий день уранці зайшов до них у кімнату. Чарлі нервово всміхнувся й сів на краєчок ліжка. Обома руками він дуже обережно тримав свій дарунок, свій єдиний дарунок. На обгортці було написано: «ВИСОКОЧУДЕСНИЙ ЗЕФІРМЕЛАД ВОНКИ».

Четверо стареньких, по двоє з кожного кінця ліжка, підперлися подушками і з хвилюванням дивилися на солодкий батончик у руках Чарлі.

Пан і пані Бакети теж зайшли й зупинилися біля ліжка, дивлячись на Чарлі.

У кімнаті запала тиша. Усі тепер чекали, коли Чарлі почне розгортати дарунок. Чарлі поглянув на батончик. Повільно, з любов’ю, погладжував його пальцями, і блискуча паперова обгортка легенько похрускувала в принишклій кімнаті.

А тоді пані Бакет лагідно сказала:

– Не переживай, синку, якщо не знайдеш під обгорткою того, що шукаєш. Не сподівайся, що тобі аж так пощастить.

– Це правда, – погодився пан Бакет.

Чарлі нічого не сказав.

– Зрештою, – сказала бабуся Джозефіна, – в цілому світі залишилося всього три квиточки.

– Головне, – додала бабуня Джорджина, – хоч би там як, а солодкий батончик ти маєш.

– «Високочудесний зефірмелад Вонки!» – вигукнув дідусь Джордж. – Це ж найкращий сорт! Тобі дуже сподобається!

– Ага, – прошепотів Чарлі. – Я знаю.

– Забудь про всі ті Золоті квитки і поласуй батончиком, – заохотив дідунь Джо. – Чого чекаєш?

Усі вони знали, що смішно було сподіватися знайти чарівний квиток у жалюгідному маленькому батончику, тому намагалися лагідно й м’яко підготувати Чарлі до розчарування. Але дорослі знали ще одну штуку, а саме: надія, хоч і малесенька, та все ж була.

Вона просто мусила бути.

Цей батончик мав такі самі шанси мати в собі Золотий квиток, як і будь-яка інша цукерка.

І саме тому батьки, дідусі й бабусі були напружені й схвильовані не менше за самого Чарлі, хоч і вдавали, що дуже спокійні.

– Не барися, розгортай, бо спізнишся до школи, – сказав дідунь Джо.

– Скоріше, – додав дідусь Джордж.

– Розгортай, онучку, – попросила бабуня Джорджина. – Розгортай, будь ласка. Бо я нервуюся.

Дуже повільно хлопцеві пальці почали відривати малесенький кутик обгортки.

Старенькі на ліжку понахилялися вперед, витягуючи худі жилаві шиї.

Тоді зненацька, ніби не в змозі стримувати напруження, Чарлі роздер обгортку просто посередині... і йому на коліна впав... світло-коричневий шоколадний батончик.

Там не було й сліду Золотого квитка.

– Ну... от і все! – весело озвався дідунь Джо. – Цього ми й сподівалися.

Чарлі підвів голову.

З ліжка на нього уважно дивилися чотири лагідні старі обличчя. Він сумно всміхнувся їм кутиком уст, а тоді cтенув плечима й простяг батончик матері зі словами:

– Нате, мамо, візьміть шматочок. Поділімося. Хай усі покуштують.

– Нізащо! – відмовилася мама.

І всі інші запротестували:

– Ні, ні! Нам таке й не снилося! Він увесь твій!

– Будь ласка, – Чарлі благально повернувся до дідуня Джо й запропонував йому батончика.

Але той, як і всі, відмовився навіть від манюсінького шматочка.

– Пора вже йти до школи, – нагадала пані Бакет, поклавши руку на худенькі синові плечі. – Біжи, бо спізнишся.

Того вечора газета пана Бакета повідомила про знахідку не лише третього Золотого квитка, а й четвертого. «СЬОГОДНІ ЗНАЙДЕНО ДВА ЗОЛОТІ КВИТКИ, – волали заголовки. – ЗАЛИШИВСЯ ЛИШ ОДИН».

– Що ж, – сказав дідунь Джо, коли вся родина зібралася після вечері в кімнаті стареньких. – Послухаймо, хто їх знайшов.

«Третій квиток, – прочитав пан Бакет, піднісши газету до самих очей, бо бачив поганенько, а на окуляри не мав грошей, – третій квиток знайшла панна Віолета Бореґард. Величезне хвилювання панувало в домі Бореґардів, коли наш репортер прибув туди, щоб узяти інтерв’ю в щасливої панночки – клацали фотоапарати, виблискували спалахи, а люди штовхалися й пхалися, намагаючись підійти хоч трохи ближче до знаменитості. А знаменитість стояла на кріслі у вітальні, шалено махаючи рукою з Золотим квитком, наче зупиняла таксі. Щось усім говорила дуже швидко й дуже голосно, та нелегко було зрозуміти її слова, бо водночас вона так само шалено жувала жуйку.