Текст книги "Чарлі і шоколадна фабрика"

Автор книги: Роальд Даль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

Діти й батьки втупилися в сіру смужечку, що лежала в шухлядці.

– І це все? – з відразою скривився Майк Тіві.

– Це все, – відповів містер Вонка, гордо розглядаючи отримане. – Хіба ви не знаєте, що це?

Усі мовчали. І тут пролунав схвильований крик Віолети Бореґард – тієї пришелепуватої дівчини, що безперестанно жувала гумку.

– Клянуся жуйкою, це – жуйка! – верескнула вона. – Це ж плиточка жувачки!

– Вгадала! – вигукнув містер Вонка, щосили плескаючи Віолету по спині. – Це плиточка жуйки! Найдивовижнішої, найказковішої, найфантастичнішої жуйки на світі!

– Ця жуйка, – вів далі містер Вонка, – мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це... це... це... оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

– Що за нісенітниця? – обурився чийсь батько.

– Шановний пане! – вигукнув містер Вонка, – коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Кінець базарам! Не треба буде купувати м’ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не буде тарілок! Не треба буде мити посуд! Ніякого сміття! Ніякого бруду! Смужечка чарівної жувальної гумки «Вонка» – це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м’ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!

– Як це – томатний суп, смажене м’ясо й чорничний пиріг? – перепитала Віолета Бореґард.

– Якщо почнеш жувати, – пояснив містер Вонка, – то матимеш саме те, що написано в меню. Це просто дивовижно! Навіть відчуваєш, як їжа потрапляє через горло в шлунок! А смак – дивовижний! І наїдаєшся! Стаєш ситий! Це справжня фантастика!

– Це абсолютно неможливо, – заперечила Верука Солт.

– Якщо це жуйка, – вигукнула Віолета

Бореґард, – якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! – Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. – Містере Вонко, – сказала вона, – давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.

– Віолето, не нароби дурниць, – застерегла пані Бореґард, її мати.

– Я хочу жуйку! – вперлася Віолета. – Які тут дурниці?

– Краще не треба, – лагідно порадив містер Вонка. – Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...

– Ой, та ну його! – урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла гладку руку, хапнула з шухлядки плиточку жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні натреновані щелепи почали клацати, мов обценьки.

– Стій! – крикнув містер Вонка.

– Чудово! – вигукнула Віолета. – Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!

– Зупинися! – благав містер Вонка. – Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!

– Ще й яка правильна! – заперечила Віолета. – Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!

– Виплюнь! – звелів містер Вонка.

– Вона змінюється! – крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. – Тепер уже друга страва! Смажене м’ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!

– Як цікаво, Віолето, – розчулилася пані Бореґард. – Ти в мене така розумниця.

– Жуй, дитинко, жуй! – заохотив пан Бореґард. – Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!

Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м’ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:

– Ні-ні-ні-ні-ні! Її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!

– Чорничний пиріг з вершками! – повідомила Віолета. – Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!

– О Господи, дитино! – заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, – що з твоїм носом!

– Мамо, мовчи, дай дожувати! – озвалася Віолета.

– Синіє! – репетувала пані Бореґард. – Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!

– Мама каже правду! – заволав пан Бореґард. – Твій ніс став фіолетовий!

– Як це? – перепитала Віолета, не припиняючи жувати.

– І щоки! – лементувала пані Бореґард. – Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!

– Негайно виплюнь жуйку! – наказав пан Бореґард.

– Пожалійте нас! Рятуйте! – кричала пані Бореґард. – Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?

– Я ж казав, що жуйка ще недороблена, – зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи головою.

– Воно й видно! – верещала пані Бореґард. – Подивіться на мою дівчинку!

Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! Її лице, руки, ноги, шия – власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні – як чорничний сік!

– Завжди щось не так, коли доходить до десерту, – зітхнув містер Вонка. – Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.

– Віолето, – закричала пані Бореґард, – ти пухнеш!

– Мене нудить, – пожалілася Віолета.

– Ти роздуваєшся! – знову крикнула пані Бореґард.

– Мені дуже погано! – застогнала Віолета.

– Ще б пак! – сказав пан Бореґард.

– Господи, дитинко! – пропищала пані Бореґард. – Ти надимаєшся, як повітряна куля!

– Як чорниця, – уточнив містер Вонка.

– Кличте лікаря! – крикнув пан Бореґард.

– Проткніть її шпилькою! – підказав чийсь батько.

– Рятуйте її! – заламувала руки пані Бореґард.

Та врятувати Віолету було годі. Її тіло роздималося й змінювало форму з такою швидкістю, що вже за хвилину перетворилося на величезну круглу темно-синю кулю – власне, на велетенську ягоду чорниці, – а від самої Віолети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.

– Це завжди так, – зітхнув містер Вонка. – Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.

– Я не хочу мати чорницю замість дочки! – закричала пані Бореґард. – Негайно зробіть її такою, як була!

Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з’явилося десятеро умпа-лумпів.

– Закотіть панночку Бореґард у човен, – звелів він їм, – і везіть у сокочавильний цех.

– Сокочавильний цех? – сахнулася пані Бореґард. – Що з нею там робитимуть?

– Чавитимуть, – відказав містер Вонка. – Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені такприкро, чесне слово...

Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.

Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.

– Чуєте, – зашепотів Чарлі, – чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали!

До зали долинув спів стоголосого хору:

– Усі ми, любі друзі, згодні,

що гіршого нема сьогодні,

ніж бачити дурну дивачку,

яка весь час жує жувачку.

(Таку ганебно звичку мати —

вже краще в носі колупати).

Ці жуйки горе вам несуть —

пустопорожня їхня суть.

В халепу влип, на нашу думку,

той, хто жує жувальну гумку.

Вам, може, оповісти знов

про бідну панну Біґелов,

яка цілісінькими днями

жувала жуйку до безтями?

Жувала в ванні і в аптеці,

в метро, в таксі, на дискотеці,

жувала в церкві і в кіно —

такого світ не знав давно!

Якщо було їй жуйки мало,

вона лінолеум жувала.

Жувала віники і гроші,

і навіть вухо листоноші.

Жувала туфлі і панчохи...

В одного хлопця носа трохи

не віджувала... Й ось халепа —

у неї виросла щелепа,

а з нею й зуби, що стирчали,

неначе в два ряди кинджали!

Роками так вона жувала

щодня сто жуйок, і не знала,

що прийде день, настане час,

коли закінчиться все враз.

Ось спатки панночка лягає

журнальчик перед сном читає,

і жуйка в роті люба-мила,

й зубочки, як у крокодила.

Під північ жуйку відкладає

і вже немовби засинає.

Та що за диво! Панна спить,

а щелепи її й на мить

свого жування не спиняють,

хоч жуйки в роті вже не мають.

Жували так безперестанку

аж до самісінького ранку.

Було маркотно й підозріло

як в темряві щось гуркотіло,

коли її великий рот

гримів, як тракторний завод!

Усе гучніше: «трах-тарах».

О, як спинити весь цей жах!

Зубиська наче показились,

на все на світі розізлились

і панночці, що мирно спала,

пів’язика відшматували.

Тож панна Біґелов німа

відтоді стала і сумна,

і далі все життя жила

в брудній лікарні край села.

Тому урятувати варт

нам Віолету Бореґард,

щоби вона так не страждала.

Не пізно ще. Та часу мало.

Повинна вижити вона,

хоча й гарантії нема.

– Оце таке, – зітхнув містер Віллі Вонка, – бракує вже двох неслухняних діток. Залишилося троє чемних. Краще ходімо з цієї зали, щоб не втратити ще когось!

– Містере Вонко, – стурбовано поцікавився Чарлі Бакет, – а чи стане Віолета Бореґард хоч колись нормальною, чи так назавжди й залишиться чорницею?

– З неї миттю вичавлять соки! – заявив містер Вонка. – Закотять її в сокочавильну машину, і Віолета вийде звідти тоненька, як сопілочка!

– А вона й далі буде така синя? – запитав Чарлі.

– Вона буде фіолетова! – вигукнув містер

Вонка. – Гарного, насиченого фіолетового кольору з голови до п’ят! Та нічого не вдієш! От що буває, коли цілісінькими днями жувати гидку жуйку!

– Якщо ви вважаєте, що жуйка така гидка, – втрутився Майк Тіві, – то чого ж тоді виготовляєте її на своїй фабриці?

– Що ти там бурмочеш, – скривився містер Вонка. – Не розберу ні слова. Скоріше! Ходімо! Швиденько! За мною! Ми знову підемо коридорами! – І з цими словами містер Вонка помчав до дальнього краю цеху винаходів і зник у потаємних дверцятах, схованих за численними трубами та печами. П’ятеро дорослих і троє дітей – Верука Солт, Майк Тіві та Чарлі Бакет – кинулися за ним.

Чарлі Бакет побачив, що вони знову опинилися в якомусь із довжелезних рожевих коридорів. Від нього навсібіч відходило безліч інших рожевих коридорів. Містер Вонка мчав попереду, завертаючи то ліворуч, то праворуч, то праворуч, то ліворуч, а дідунь Джо все примовляв:

– Міцно тримайся за руку, Чарлі. Тут загубитися – це страшне.

Містер Вонка говорив:

– Досить гаяти час! Якщо будемо так повзти, то нікуди не потрапимо! – І мчав далі нескінченними рожевими коридорами у своєму чорному циліндрі й темно-фіолетовому оксамитовому фраці, хвости якого лопотіли в нього за спиною, наче прапор на вітрі.

Вони проминули якісь двері, тоді ще одні, і ще. Двері траплялися щодвадцять кроків, і на всіх було щось написано, за деякими лунало чудернацьке клацання, з замкових щілин просочувалися звабливі запахи, а з-під дверей то тут то там виривалися цівочки різнобарвної пари.

Дідунь Джо і Чарлі майже бігли, щоб не відстати від містера Вонки. Іноді вони навіть встигали читати написи на деяких дверях. На одних було написано: «ЇСТІВНІ ЗЕФІРНІ ПОДУШЕЧКИ».

– Зефірні подушечки – це смакота! – вигукнув на бігу містер Вонка. – Коли я завезу їх у крамниці, то за ними шалітимуть! Але нема коли туди заходити! Ані хвильки!

На інших дверях був напис: «ЛИЗАЛЬНІ ШПАЛЕРИ ДЛЯ ДИТЯЧИХ КІМНАТ».

– О, що то за насолода, ці лизальні шпалери! – крикнув, пробігаючи, містер Вонка. – На них намальовано фрукти: банани, яблука, помаранчі, виноград, полуниці, дріманиці...

– Дріманиці? – не зрозумів Майк Тіві.

– Не перебивай! – вигукнув містер Вонка. – На шпалерах намальовано різні фрукти, і якщо лизнути малюночок з бананом, то він має смак банана. Якщо лизнути полуницю, то вона смакуватиме, як полуниця. А якщо лизнути дріманицю, то вона буде на смак точнісінько, як дріманиця...

– А яка на смак дріманиця?

– Ти знову щось бурмочеш, – скривився містер Вонка. – Наступного разу говори голосніше. Ідемо далі! Швидше!

«ГАРЯЧЕ МОРОЗИВО ДЛЯ ХОЛОДНИХ ДНІВ» – було написано на наступних дверях.

– Надзвичайно корисне взимку, – сказав, не зупиняючись, містер Вонка. – Гаряче морозиво вас зігріє, коли надворі холодно. А ще я роблю гарячий лід для гарячих напоїв. Від гарячого льоду гарячі напої стають ще гарячіші.

«КОРОВИ, ЩО ДОЯТЬСЯ ШОКОЛАДНИМ МОЛОКОМ» – такий був напис на інших дверях.

– О, мої гарнюні корівки! – вигукнув містер Вонка. – Як я їх люблю!

– А чого на них не можна глянути? – запитала Верука Солт. – Чого ми пролітаємо повз такі цікаві зали?

– Зупинимось, коли буде треба! – відповів містер Вонка. – Не будь така нетерпляча!

«ЛЕТЮЧІ ШИПУЧКИ» – було написано на наступних дверях.

– О, це просто казкові напої! – крикнув містер Вонка. – Вони наповнюють вас бульками, а бульки наповнені спеціальним газом, а той газ такий летючий, що підносить вас над землею, мов повітряну кульку, і ви летите вгору, аж доки гупнетеся головою об стелю... і так там і залишитесь.

– А як тоді спуститися вниз? – запитав Чарлі.

– Ясно як – треба відригнути, – пояснив містер Вонка. – Щосили – голосно, сильно й смачно відригуєте, і газ виходить угору, а ви – падаєте вниз! Тільки не пийте цих напоїв надворі! Ніколи не відомо, як високо вас занесе.

Якось я дав напитися старому умпа-лумпі на фабричному подвір’ї, і він полетів – усе вище й вище, аж поки зовсім зник з очей! Було так сумно. Я його більше ніколи не бачив.

– Хай би був відригнув, – сказав Чарлі.

– Звісно – хай би, – погодився містер Вонка. – Я стояв і кричав йому: «Та відригни ж, старий дурню, відригни, бо не повернешся на землю ніколи!» Але він не зміг, чи не захотів, чи не зумів, я вже й не знаю. Може, був занадто чемний. Тепер він, мабуть, десь на Місяці.

На ще одних дверях був напис: «КВАДРАТНІ ЦУКЕРКИ, ЩО ОБЕРТАЮТЬСЯ КРУГЛИМИ».

– Стривайте! – вигукнув містер Вонка, раптово зупиняючись. – Я дуже пишаюся своїми квадратними цукерками, що обертаються круглими. Зазирнімо сюди.

Усі зупинилися і з’юрмилися біля дверей, верхня половинка яких була скляна. Дідунь Джо підняв Чарлі, щоб тому краще було видно, і Чарлі, зазирнувши, побачив довжелезного стола, на якому нескінченними рядами лежали квадратні білі цукерочки. Вони дуже нагадували квадратні грудочки цукру-рафінаду – хіба що на кожній збоку було намальоване кумедне рожеве личко. При кінці стола кілька умпа-лумпів старанно малювали на цукерках нові й нові личка.

– Ось вони! – вигукнув містер Вонка. – Квадратні цукерки, що обертаються круглими!

– Не бачу, щоб вони ставали круглими, – знизав плечима Майк Тіві.

– Вони все ще квадратні, – погодилася Верука Солт. – Абсолютно квадратні.

– А вони і є квадратні, – сказав містер Вонка. – Я не казав, що вони не квадратні.

– Ви сказали, що вони круглі! – наполягала Верука Солт.

– Я такого не казав, – обурився містер Вонка. – Я казав, що вони обертаються круглими.

– Але ж вони не обертаються круглими! – не вгавала Верука Солт. – Вони квадратні!

– Ні, вони обертаються круглими, – переконував містер Вонка.

– Аж ніяк вони круглими не обертаються! – зірвалася на крик Верука Солт.

– Веруко, дорогенька, – втрутилася пані Солт, – не звертай на містера Вонку уваги! Він тебе обманює!

– Шановне старе опудало, – відказав їй містер Вонка, – сходіть і вправте собі мізки!

– Як ви смієте зі мною так розмовляти! – обурилася пані Солт.

– Ой, мовчіть, – урвав її містер Вонка. – Дивіться всі! – Він витяг з кишені ключа, відімкнув двері, розчинив їх навстіж... і раптом... на звук відкривання дверей усі малесенькі квадратні цукерочки почали хутко обертатися круглими личками до входу, щоб бачити, хто прийшов. Врешті всі круглі крихітні личка на цукерках обернулися до дверей і дивилися на містера Вонку.

– От бачите! – переможно вигукнув той. – Вони обернулися круглими личками! І нема чого сперечатися! Це квадратні цукерки, що обертаються круглими личками!

– Їй-богу, так і є! – визнав дідунь Джо.

– Ходімо! – вигукнув містер Вонка, знову повернувшись у коридор. – Ідемо далі! Не гаймо часу!

«МАСЛОВІСКІ Й МАСЛОДЖИН» – було написано на наступних дверях.

– Оце вже цікавіше, – зрадів пан Солт, Веруччин батько.

– Розкішні напої! – мовив містер Вонка. – Умпа-лумпи їх просто обожнюють. Стають від них п’яненькі. Прислухайтесь! Чуєте, як галасують?

З-за зачинених дверей долинали шквали реготу та уривки пісень.

– Вони там п’яні як чопики, – додав містер Вонка. – Хлебчуть масловіскі з содовою. Улюблений їхній напій. Маслоджин з тоніком теж дуже популярний. За мною, будьте ласкаві! Нам справді не варто отак зупинятися.

Він повернув ліворуч. Тоді праворуч. Вони підійшли до довжелезних сходів. Містер Вонка з’їхав перилами донизу. Троє дітлахів зробили так само. Пані Солт і пані Тіві, єдині жінки, що залишилися в товаристві, вже добряче втомилися. Пані Солт, велике гладке створіння на коротких ніжках, сопіла, як носоріг.

– Сюди! – гукнув містер Вонка, повертаючи після сходів ліворуч.

– Не так швидко! – хекала пані Солт.

– Це неможливо, – відповів містер Вонка. – Тоді ми ніколи не потрапимо туди вчасно.

– Куди туди? – запитала Верука Солт.

– Не твого розуму діло, – відказав містер Вонка. – Ще хвильку – й побачиш.

Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: «ГОРІХОВИЙ ЦЕХ».

– Добре, зупиніться тут на хвильку, – сказав містер Вонка, – віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок!

Усі з’юрмилися біля дверей.

– Ой, дивіться, дідуню, дивіться! – вигукнув Чарлі.

– Білочки! – крикнула Верука Солт.

– Ого! – роззявив рота Майк Тіві.

Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.

– Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, – пояснив містер Вонка.

– А чому саме білок? – поцікавився Майк Тіві. – Чому не умпа-лумпів?

– Бо умпа-лумпи, – відповів містер Вонка, – не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсутий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!

Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.

– Мам! – вигукнула раптом Верука Солт, – я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!

– Ти ж розумна дитина, – відказала пані Солт. – Це білочки містера Вонки.

– Ну, то й що! – закричала Верука. – Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом’яка!

А я хочу білочку!

– Добре, моя мармулеточко, – заспокійливо сказала пані Солт. – Мама дістане тобі білочку за першої-ліпшої нагоди.

– Але я не хочу якусь стару білку! – верещала Верука. – Я хочу вчену, дресировану білочку!

І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.

– Так, Вонко, – солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, – скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.

– Вони не продаються, – відповів містер Вонка. – Їй білка не дістанеться.

– Як це не дістанеться! – зарепетувала Верука. – Я зараз зайду й сама собі виберу білку!

– Не смій! – крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.

Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.

Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.

– Чудово, – сказала Верука, – візьму тебе!

Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила... у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло.

Двадцять п’ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.

Ще двадцять п’ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.

Двадцять п’ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.

Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.

Лишалася ще одна білка, як було видно – найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.

– Рятуйте її! – заверещала пані Солт. – Веруко! Назад! Що вони з нею роблять?

– Перевіряють, чи не зіпсута всередині, – пояснив містер Вонка. – Дивіться далі.

Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.

– Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, – сказав містер Вонка. – Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.

Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.

– Куди вони її тягнуть? – верескнула пані Солт.

– Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, – пояснив містер Віллі Вонка. – До сміттєпроводу.

– Вони її збираються викинути в сміттєпровід! – зойкнув пан Солт, дивлячись через скляні двері на доньку.

– То врятуй її! – загорлала пані Солт.

– Пізно, – сказав містер Вонка. – Вона вже зникла!

І справді, вона зникла.

– А куди? – лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. – Що роблять із зіпсутими горіхами? Куди веде сміттєпровід?

– Оцей сміттєпровід, – пояснив містер Вонка, – впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики: і зметена з підлоги пилюка, і картопляні лушпайки, і гнила капуста, і риб’ячі голови, і все таке.

– І хто ж це їсть рибу, капусту й картоплю на такій фабриці, хотів би я знати? – здивувався Майк Тіві.

– Я, звичайно, – відповів містер Вонка. – Чи ти гадаєш, що я харчуюся самими бобами какао?

– Але... але... але... – верескнула пані Солт, – куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?

– Як то куди? Ясно, що в піч, – спокійно пояснив містер Вонка. – У сміттєспалювач.

Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.

– Не хвилюйтеся, – заспокоїв її містер Вонка, – є надія, що саме сьогодні його не розпалювали.

– Надія?! – репетувала пані Солт. – Моя Веручечка! Вона... вона... вона… шкварчатиме, мов сосиска!

– Чиста правда, моя люба, – підтримав її пан Солт.

– Слухайте, Вонка! – додав він. – Здається, цього разу ви крихточку, граминочку перебрали. Можливо, моя доня трохи розбещена – я не заперечую, – та це не означає, що ви можете її взяти й підсмажити. Знайте – ви мене страшенно розсердили!

– Та не сердьтеся, шановний пане! – відповів містер Вонка. – Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, її далеко й не занесло. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.

Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.

– Веруко! – покликала пані Солт. – Ти там?

Відповіді не було.

Пані Солт нахилилася над дірою, щоб краще придивитися. Вона тепер стояла навколішки на самісінькому краєчку діри й зазирала вниз, а її здоровецьке озаддя стирчало, як велетенська порхавка. Поза була дуже ризикована. Вистачило б одного легенького поштовху... делікатно турнути куди треба... саме так білки й зробили!

Пані Солт з папужим вереском стрімголов шугонула вниз.

– О Господи! – зойкнув пан Солт, дивлячись, як його тілиста дружина загриміла в діру, – скільки ж то сьогодні буде сміття! – Він стежив, як вона зникає в темряві.

– Як там унизу, Ангіно? – гукнув він і ще дужче нахилився над дірою.

Ззаду до нього кинулися білки...

– Рятуйте! – крикнув пан Солт.

Та він уже летів сміттєпроводом услід за жінкою... і дочкою.

– Ого! – вигукнув Чарлі, дивлячись разом з усіма в двері, – і що ж це тепер з ними буде?

– Сподіваюся, що внизу їх зловлять, – припустив містер Вонка.

– А що з великим вогненним сміттєспалювачем? – запитав Чарлі.

– Його розпалюють через день, – відповів містер Вонка. – Можливо, сьогодні саме той день, коли вогню не буде. Хтозна... може, їм і пощастить...

– Цсс! – прошепотів дідунь Джо. – Послухайте! Ще одна пісенька!

З глибини коридору долинуло гупання барабанів. Тоді залунав спів.

– Верука Солт! – співали умпа-лумпи.

Верука Солт вередувала,

аж доки в сміттєпровід впала,

(Таку халепу, як оця,

довести треба до кінця,

тож ми не марнували слів

і здихались також батьків.)

Летить Верука по трубі!

А ми ж повинні, далебі,

зізнатись, що внизу вона

зустріне друзів, хоч сама

не рада буде тим друзякам —

бо не курорт там, а клоака.

Ось з оселедця голова

смердюча і напівгнила.

«Привіт! Як справи? Як живеш?

Як добре, що ти з нами теж!»

А трохи далі для душі

очікують товариші:

з ковбаски хвостик, згірклий смалець,

хлібини цвілої окраєць,

погризений шматочок сала,

креветка, що гниє помалу,

стара сосиска, що смердить,

аж носа вирвати кортить,

гнила шкарпетка, здохла миша,

те, що на сходах кіт залишив,

і безліч іншої гидоти,

нудоти, рвоти і бридоти.

Такі-от у Веруки друзі...

Дісталось панні по заслузі,

бо що посіяв – те й пожнеш,

і від розплати не втечеш.

Та вам тепер, либонь, цікаво,

чи хтось судити має право

лише Веруку Солт одну,

і всю розбещення вину

приписувати тільки їй —

зіпсутій, але ж не лихій?

То хто ж її так зіпсував?

Хто їй постійно потурав?

Нікчему з неї хто зробив?

Хто грішний тут? Хто завинив?

На жаль, ця відповідь – сумна,

бо чітко вказує вона,

що лихо власними руками

тут сотворили ТАТО й МАМА!

Тому радіє цілий світ,

що й їх забрав сміттєпровід

(чи сміттєпровід? – Все одно!) —

вони поринули на дно.

– Я ще такого не бачив! – вигукнув містер Вонка. – Діти зникають, мов ті кролики! Та ви не журіться! Усі вони вийдуть сухі з води!

Містер Вонка глянув на невеличкий гурт гостей, що стояли біля нього в коридорі. Дітей тепер лишилося тільки двійко – Майк Тіві та Чарлі Бакет. І ще було троє дорослих – пан і пані Тіві та дідунь Джо.

– То що, рушаємо далі? – запитав містер Вонка.

– Так! – вигукнули в один голос Чарлі та дідунь Джо.

– Мені вже ноги болять, – пожалівся Майк Тіві. – Я хочу до телевізора.

– Якщо ти втомився, то поїдемо ліфтом, – сказав містер Вонка. – Він отам. Скоріше! Заскакуйте! – Він метнувся через коридор до подвійних дверей. Двері розсунулися. Двоє дітей і дорослі зайшли всередину.

– Ну от, – вигукнув містер Вонка, – яку тепер натиснемо кнопку? Вибирайте!

Чарлі Бакет здивовано роззирнувся. Він ще ніколи не бачив такого чудернацького ліфта. Кнопки були скрізь! Стіни і навіть стеля були вкриті нескінченними рядами чорних кнопочок! На кожній стінці їх було не менше тисячі, а ще тисяча на стелі! І тут Чарлі помітив, що біля кожної кнопочки є крихітна наклейка з назвою приміщення, в яке потрапиш, коли натиснеш цю кнопку.

– Це не якийсь там звичайний ліфт, що їздить тільки вгору-вниз! – гордо повідомив містер Вонка. – Цей ліфт може їздити боком, скоком, уздовж, навскоси і... на небеси! Він доставить вас у будь-яке приміщення фабрики! Натискаєш кнопку – і шурх! – уже мчиш!

– Дивовижно! – пробурмотів дідунь Джо. Його сяючі від захвату очі оглядали безконечні ряди кнопок.

– Кабіну ліфта зроблено з товстого прозорого скла! – похвалився містер Вонка. – Стінки, двері, стеля, підлога – все скляне, щоб вам було добре видно!

– Та нема ж на що дивитися, – сказав Майк Тіві.

– Виберіть якусь кнопку! – звелів містер Вонка. – Хлопчики можуть натиснути по кнопці. Тож вибирайте! Скоріше! У кожному приміщенні виготовляють щось смачне й чудове пречудове.

Чарлі швиденько почав читати написи біля кнопок.

«ШАХТА З ВИДОБУВАННЯ ДРАЖЕ «МОРСЬКІ КАМІНЧИКИ» – ГЛИБИНА ТРИ КІЛОМЕТРИ» – було написано на одному.

«ЛЬОДЯНИКОВА КОВЗАНКА» – було написано на іншому.

А тоді ще: «ВОДЯНІ ПІСТОЛЕТИ З ПО-ЛУНИЧНИМ СОКОМ».

«ІРИСКОВІ ЯБЛУНІ ДЛЯ ВАШОГО САДУ – ВСІХ РОЗМІРІВ».

«ВИБУХОВІ ЦУКЕРКИ ДЛЯ ВАШИХ ВОРОГІВ».

«ЧУПА-ЧУПСИ, ЩО СВІТЯТЬСЯ – ДЛЯ СПОЖИВАННЯ ВНОЧІ В ЛІЖКУ».

«М’ЯТНІ ЖЕЛЕЙКИ ДЛЯ СУСІДСЬКОГО ХЛОПЦЯ – ЩОБ ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ ХОДИВ З ЗЕЛЕНИМИ ЗУБАМИ».

«КАРАМЕЛЬКОВІ ПЛОМБИ – ЗАБУДЬТЕ ПРО ЗУБНИХ ЛІКАРІВ».

«ГУБОСКЛЕЮВАЛЬНА ХАЛВА ДЛЯ БАЛАКУЧИХ БАТЬКІВ».

«ЗВИВАЛЬНІ ЛАСОЩІ, ЩО ПІСЛЯ КОВТАННЯ СМАЧНО ЗВИВАЮТЬСЯ В ЖИВОТІ».

«НЕВИДИМІ ШОКОЛАДКИ, ЩОБ ЇСТИ НА УРОЦІ».

«ГЛАЗУРОВАНІ ОЛІВЦІ ДЛЯ СМОКТАННЯ».

«ЛИМОНАДНІ ПЛАВАЛЬНІ БАСЕЙНИ».

«ЧАРІВНА РУЧНА ПОМАДКА – САМА В РУЦІ, А СМАК НА ЯЗИЦІ».

«ВЕСЕЛКОВЕ ДРАЖЕ – СМОКЧИ І ПЛЮЙ ШІСТЬМА РІЗНИМИ БАРВАМИ».

– Швидше, швидше! – підганяв містер Вонка. – Скільки можна чекати!

– А тут немає «Телевізійного цеху»? – поцікавився Майк Тіві.

– Звичайно. Є й телевізійний цех, – відповів містер Вонка. – Ота кнопка, – показав він пальцем.

Усі глянули туди. На малесенькій наклейці біля кнопки було написано: «ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ ШОКОЛАД».

– Ура! – зрадів Майк Тіві. – Це для мене! – І натис великим пальцем на кнопку. Миттю щось страшенно засвистіло. Двері з брязкотом зсунулися і ліфт смикнувся, ніби вжалений осою. Але він смикнувся вбік! І всі пасажири (крім містера Вонки, котрий тримався за ремінець, що звисав зі стелі) попадали на підлогу.

– Вставайте, вставайте! – крикнув містер Вонка, заливаючись реготом.

Та щойно вони почали вставати, як ліфт різко змінив напрямок і хитнувся в інший бік. І знову всі попадали.

– Рятуйте! – заволала пані Тіві.

– Прошу вас, мадам, – галантно запропонував їй руку містер Вонка. – Отак! А тепер хапайтеся за ремінці! Усі хапайтесь за ремінці! Поїздка ще не завершилася!

Дідунь Джо звівся, похитуючись, на ноги й схопився за ремінець. Малий Чарлі, який так високо не діставав, обхопив дідуневі ноги й міцно в них вчепився.

Ліфт летів зі швидкістю ракети. Тепер він повернув угору. Мчав вище-вище-й-вище – і трохи навскоси, мовби видирався на крутезну гору. А тоді полетів каменем униз, ніби добрався до вершини тієї гори й зірвався з неї в безодню. Чарлі відчув, наче щось обірвалося в животі, а дідунь Джо закричав:

– Ура! Летимо!

А пані Тіві закричала:

– Канат обірвався! Ми зараз розіб’ємося!

А містер Вонка сказав:

– Спокійно, шановна пані, – і підбадьорливо поплескав її по руці.