Текст книги "Чарлі і шоколадна фабрика"

Автор книги: Роальд Даль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

– Я жую безперестанку, – кричала дівчина, – та коли почула про ті квитки містера Вонки, то відклала жуйку і перейшла на цукерки – мала надію, що мені пощастить. Тепер, зрозуміло, я знову жуватиму. Я дуже люблю жуйку. Не можу без неї жити. Жую цілісінькими днями, крім тих кількох хвилин, коли треба їсти. Тоді я приліплюю жуйку за вухо – щоб не загубити. Чесно вам зізнаюся, що почувалася б нікудишньо, якби цілий день не жувала жуєчку. Це щира правда. Мама каже, що панночкам таке не личить і що бридко дивитися, коли дівчачі щелепи постійно плямкають, але я не згодна. І хто вона така, до речі, щоб критикувати? Її щелепи, якщо хочете знати, теж плямкають не менше – вона цілими днями на мене кричить.

– Цить, Віолето, – озвалася пані Бореґард з дального кутка кімнати, де вона стояла на піаніно, щоб не затовкла юрба.

– Маман, не заводься! – гаркнула панна Бореґард. – Вам, мабуть, – знову звернулася вона до репортерів, – цікаво буде знати, що я жую оцей шматочок жуйки уже три місяці. Тобто це новий рекорд. Я вже побила попередній рекорд моєї найкращої подружки Корнелії Принцметель. Як вона казилася! Ця жуйка – мій найцінніший скарб. На ніч я її приліплюю до бильця ліжка, і зранку вона знову готова до жування... може, спочатку твердувата, але трохи пожуєш – і вона м’якне. Коли я ще не почала жувати на світовий рекорд, то міняла жуйку раз на день. Найчастіше робила це в ліфті, вертаючись зі школи додому. Чому в ліфті? Бо мені подобалося чіпляти липкі пожовані грудочки на ліфтові кнопки. Тоді до пальця того, хто заходив у ліфт після мене й натискав кнопку, приклеювалася моя стара жуйка. Га-га! Іноді зчинявся такий вереск. Найбільше репетували жінки в дорогих рукавичках. Ой, я така рада, що зможу відвідати фабрику містера Вонки. Тим паче, що після цього він дасть мені жуйки на все життя. Класно! Ура!

– Мерзенне дівчисько, – скривилася бабуся Джозефіна.

– Просто ганьба! – додала бабуня Джорджина. – Вона зі своєю жуйкою обов’язково влипне в халепу, от побачите.

– Тату, а кому ж дістався четвертий квиток?

– Зараз побачимо, – відповів пан Бакет, знову придивляючись до газети. – Ага, ось воно. «Четвертий Золотий квиток, – прочитав він, – знайшов хлопець Майк Тіві».

– Ще один поганець, хай мені грець, – буркнула бабуся Джозефіна.

– Не перебивайте, бабусю, – попросила пані Бакет.

«Дім родини Тіві, – почав читати пан Бакет, – коли туди прибув наш кореспондент, теж був заповнений схвильованими гостями, однак щасливого переможця, тобто Майка Тіві, уся ця ситуація, здається, страшенно дратувала. – Ви що – подуріли? Не бачите, що я дивлюся телевізор? – сердито крикнув він. – Не заважайте!

Дев’ятирічний хлопець сидів перед величезним телевізором, не зводячи очей з екрана, й дивився фільм, у якому одна зграя бандитів розстрілювала з автоматів іншу.

Майк Тіві і сам був обвішаний вісімнадцятьма різноманітними іграшковими пістолетами й автоматами. Раз у раз він підстрибував і – тра-та-та! – давав довгі черги з котроїсь стрілячки.

– Тихо! – кричав він, коли хтось намагався його про щось запитати. – Я ж вам казав не заважати! Цей серіал такий кайфовий! Просто клас! Я дивлюся його щодня. Я всі серіали дивлюся щодня, навіть лажові – ті, де не стріляють. Але бандитські – найкращі. Вони такі класні, ці бандюги! Особливо, коли нашпиговують один одного свинцем або штрикають старими кинджалами, або лупляться кастетами! Я все віддав би, щоб теж так могти! Ото життя, кажу вам! Клас!»

– Годі вже! – втрутилась бабуся Джозефіна. – Не можу цього слухати!

– Я теж, – погодилась бабуня Джорджина. – Невже тепер усі діти так поводяться – як оці шмаркачі, про яких ми щойно почули?

– Звичайно, ні, – усміхнувся їй пан Бакет. – Хоч деякі, на жаль, так. Але не всі.

– Тепер лишився один-єдиний квиточок! – нагадав дідусь Джордж.

– Саме так, – зітхнула бабуня Джорджина. – Я точно знаю, що завтра на вечерю їстиму капусняк, і так само точно знаю, що цей квиток дістанеться якійсь огидній малій почварі, яка його не заслужила!

На другий день, коли Чарлі вернувся зі школи й зайшов до дідусів і бабусь, то побачив, що не спить лише дідунь Джо. Усі інші голосно хропли.

– Цс! – прошепотів дідунь Джо й жестом підкликав Чарлі до себе.

Той навшпиньки підійшов і став біля ліжка. Старий хитрюще йому всміхнувся, а тоді сягнув рукою під подушку. Коли ж її звідти витяг, то його пальці стискали старезного шкіряного гаманця. Затулившись ковдрою, старий відкрив гаманця й перевернув догори дном. Звідти викотилася одна-єдина срібна десятицентова монетка.

– Це мій таємний скарб, – пошепки пояснив він. – Ніхто про нього не знає. Зробимо ще одну спробу знайти той останній квиток. Що скажеш? Але мусиш мені допомогти.

– Дідуню, невже ви хочете потратити на це останні свої гроші? – прошепотів Чарлі.

– Авжеж хочу! – схвильовано прохрипів старий. – Не гай часу на суперечки! Я не менше за тебе прагну знайти той квиток! На. Бери гроші й біжи в найближчу крамничку, купуй перший-ліпший батончик «Вонка» і мерщій повертайся з ним сюди, розгорнемо разом.

Чарлі взяв срібну монетку і миттю вислизнув з кімнати. За п’ять хвилин він уже повернувся.

– Купив? – пошепки спитав дідунь Джо, очі якого аж сяяли від збудження.

Чарлі ствердно кивнув і показав батончик. На обгортці було написано: «ВОНКА: ГОРІХОВИЙ ХРУСТКИЙ СЮРПРИЗ».

– Добре! – прошепотів старий, сідаючи в ліжку й потираючи руки. – Тепер... підходь сюди, сідай біля мене і разом його розгорнемо. Готовий?

– Так, – підтвердив Чарлі. – Готовий.

– Відривай верхню обгортку.

– Ні, – заперечив Чарлі, – це ж ви за нього заплатили. Робіть усе самі.

Пальці старого страшенно тремтіли, доки він обмацував батончик.

– Немає ніякої надії, – ледь чутно захихотів він. – Ти ж розумієш, що надії немає, правда?

– Так, – озвався Чарлі. – Розумію.

Вони перезирнулися й обидва нервово захихотіли.

– Май на увазі, – додав дідунь Джо, – існує лише манюсінький шанс, що це саме та цукерка, згоден?

– Так, – погодився Чарлі. – Звичайно. Чому не розгортаєте, дідуню?

– На все свій час, хлопчику, на все свій час. Як ти гадаєш, з якого кінця починати?

– З отого. З найдальшого від вас. Відірвіть тільки малесенький клаптик, щоб ми нічого й не бачили.

– Отакий? – запитав старий.

– Ага. А тепер ще трошечки.

– Доривай ти, – сказав дідунь Джо. – Бо я дуже хвилююся.

– Ні, дідуню. Мусите самі.

– Ну що ж. Отак-от. – І він віддер обгортку.

Вони вдвох зазирнули під неї.

Це був солодкий батончик – та й годі.

Зненацька їм стало дуже смішно, і вони вибухли шаленим реготом.

– Що таке?! – скрикнула бабуся Джозефіна, несподівано прокинувшись.

– Нічого, – відповів дідунь Джо. – Спи собі, спи.

За два наступні тижні стало страшенно холодно. Спочатку пішов сніг. Це сталося цілком несподівано якось уранці, коли Чарлі Бакет саме вдягався йти до школи. Він стояв біля вікна й бачив велетенські сніжинки, що поволі сіялися з замерзлого, сталевого кольору, неба.

До вечора снігу насипало довкола хатинки більш як на метр, і пан Бакет мусив розчищати стежку від дверей до вулиці.

Після снігопаду зірвався сильний крижаний вітер, що не вщухав кілька днів. Він проймав аж до кісток! Усе, до чого торкався Чарлі, було ніби з льоду, і щоразу, як він виходив з дверей, вітрище наче ножем різав по щоках.

У саму хатинку крізь щілини попід дверима й навколо вікон проривалися струмені крижаного повітря, й годі було від них сховатися. Четверо стареньких, скоцюрбившись, мовчки лежали в ліжку й намагалися врятуватися від холоду. Давно забулася радість з приводу Золотих квитків. Ніхто в родині не міг ні про що думати, крім двох насущних проблем – як зігрітися і як наїстися.

Чомусь саме в холодну погоду розбурхується апетит. Усі ми тоді починаємо мріяти про паруючу смаженину, про гарячі яблучні пироги та всілякі інші смачні теплі страви. А оскільки всім нам щастить значно більше, ніж ми гадаємо, найчастіше ми отримуємо бажане... чи щось подібне. Але Чарлі Бакет ніколи не отримував бажаного, бо батьки не мали на це грошей, тож що довше лютувала холоднеча, то нестерпніше мучив його вовчий голод. Давно вже він зіщипав обидва батончики – і той, що з дня народження, і той, що купив дідунь Джо – тож тепер нічого не лишалося, як тричі на день їсти водянисті капустяні страви.

А тоді страви стали ще водянистіші.

Причина була в тому, що фабрика зубної пасти, де працював пан Бакет, зненацька збанкрутувала й мусила закритися. Пан Бакет негайно почав шукати іншої роботи. Проте дарма. Врешті-решт заробити кілька пенсів він міг тільки розчищаючи сніг на вулицях. Але цього не вистачало, щоб купити хоч би четвертину харчів, необхідних для сімох душ. Становище ставало нестерпне. Тепер на сніданок кожен отримував тільки по шматочку хліба, а на обід – половинку вареної картоплини.

Помалу в хатинці почали голодувати.

А Чарлі Бакет щодня, човгаючи по снігу до школи, мусив проходити повз величезну шоколадну фабрику містера Віллі Вонки. І наближаючись до неї, він щодня задирав угору гостренького носика і втягував у ніздрі цей чудовий солодкий запах рідкого шоколаду. Часом він на кілька хвилин завмирав біля воріт, глибоко вдихаючи повітря, ніби намагався увесь той запах проковтнути.

– Дитина, – сказав дідунь Джо, якогось крижаного ранку вистромляючи з-під ковдри голову, – дитина повинна їсти більше. Не має значення, що буде з нами. Ми вже старі. Ахлопчик росте! Він так не може! Він стає схожий на скелет!

– Що ж тут вдієш? – промимрила нещасна бабуся Джозефіна. – Він відмовляється брати харчі в нас. От і сьогодні зранку мама спробувала непомітно підкласти йому свій шматочок хліба, та він до нього й не торкнувся. Змусив її забрати хліб назад.

– Отака добра дитина, – додав дідусь Джордж. – Він вартий кращого.

Погода й далі була жахлива.

А Чарлі Бакет з кожним днем худнув і худнув. Обличчя його стало страшенно бліде і виснажене. Шкіра так щільно обтисла йому щоки, що з-під неї аж випиналися кістки. Сумнівно було, що він протягне так довго й не захворіє.

Потроху, керуючись тією дивною інтуїцією, що так часто приходить на допомогу дітям у скрутні часи, він почав непомітно міняти свої звички, заощаджуючи сили. Уранці виходив з хати на десять хвилин раніше, щоб до школи не бігти, а йти помалу. На перерві сидів тихенько й нерухомо в класі, тоді як інші діти гасали на подвір’ї, борюкалися в снігу й кидалися сніжками.

Тепер він усе робив повільно й обережно, щоб уникнути виснаження.

А одного дня, коли він ішов зі школи, ховаючи обличчя від крижаного вітру (і помирав з голоду, як ніколи), його погляд зненацька впав на якийсь папірець, що лежав у канаві на снігу. Папірець був зеленуватий і щось йому невиразно нагадував. Чарлі зійшов на узбіччя й нахилився. Папірець був притрушений снігом, але Чарлі відразу його впізнав.

Це була однодоларова банкнота!

Він похапцем роззирнувся.

Може, її хтось щойно загубив?

Та ні, не може бути, бо вона присипана снігом.

Мимо пробігали по тротуару люди, ховаючи підборіддя в коміри шуб, і сніг хрустів у них під ногами. Ніхто ніяких банкнот не шукав; ніхто й не помічав хлопчика, що схилився в рівчаку.

То це буде його долар?

Він може його взяти?

Чарлі обережно видобув папірець з-під снігу. Він був мокрий і брудний, проте цілком нормальний.

ЦІЛІСІНЬКИЙ долар!

Він міцно затис папірець тремтячими пальцями і не зводив з нього очей. У цю мить це означало єдине, одне-однісіньке. Це означало ЇЖУ.

Чарлі механічно повернувся й рушив до найближчої крамнички. До неї було якихось десять кроків... це була крамничка з газетами і канцтоварами, в якій продавалося все, що завгодно, навіть цукерки та сигари... І ось що він зробить, зашепотів Чарлі гарячково сам до себе... він купить один запашний солодкий батончик і з’їсть його увесь, до крихти, просто отут, просто зараз... а решту грошей віднесе додому і віддасть мамі.

Чарлі зайшов до крамнички й поклав на прилавок мокру доларову банкноту.

– Один «Високочудесний зефірмелад Вонки», – випалив він, пригадуючи смак батончика, подарованого на день народження.

Чоловік за прилавком був жирний і вгодований. Мав великі губи, гладкі щоки й товстелезну шию. Жир навколо шиї звисав складками на комір, немов гумовий обруч. Він відвернувся, сягнув рукою, тоді знову повернувся до Чарлі і дав йому батончик. Чарлі схопив шоколадку, миттю зірвав обгортку і вп’явся в неї зубами. Відкусив великий шматок... тоді другий... о, яка ж то радість запихати в рот величезні кусні чогось солодкого й твердого! Яке неймовірне блаженство відчувати в роті тверду й поживну їжу!

– Синку, ти так сильно захотів батончика? – лагідно спитав продавець.

Чарлі кивнув, а рота йому аж розпирало шоколадом.

Продавець поклав на прилавок здачу.

– Їж потроху, – порадив він. – Живіт заболить, якщо ковтати не прожувавши.

Чарлі й далі пожадливо ковтав. Не міг зупинитися. Не минуло й півхвилини, як батончик зник у горлі. Хлопець ледве дихав, але відчував неймовірне, величезне щастя. Простяг руку по здачу. Тоді завагався. Його очі були на одному рівні з прилавком. Дивилися на маленькі срібні монетки, що там лежали. Усі десятицентові. Дев’ять штук. Яка різниця, якщо він витратить ще однісіньку...

– Мабуть, – сказав він тихо, – мабуть... я візьму ще один батончик. Такий самий, якщо можна.

– Чому ж не можна? – відповів гладкий продавець. Він знову сягнув собі за спину й дістав з полиці ще один «Високочудесний зефірмелад Вонки». Поклав його на прилавок.

Чарлі взяв, здер обгортку... і раптом... з-під обгортки... блиснуло золотим сяйвом.

Серце в нього завмерло.

– Це ж Золотий квиток! – закричав продавець і підстрибнув на півметра вгору. – У тебе Золотий квиток! Ти знайшов останній Золотий квиток! Ти ба! Ідіть усі сюди! Йдіть дивіться! Цей малий знайшов останній Золотий квиток від Вонки! Ось він! У нього в руках!

Здавалося, в продавця починається припадок.

– Та ще й у моїй крамничці! – кричав він. – Хлопець його знайшов у моїй крамничці! Швидше кличте кореспондентів! Обережно, синку! Не розірви! Це ж безцінна річ!

За кілька секунд навколо Чарлі з’юрмилося з двадцятеро душ, а з вулиці проштовхувалися інші. Усім кортіло побачити Золотий квиток і щасливця, котрий його знайшов.

– Де квиток? – закричав хтось. – Підніміть угору, щоб усі бачили!

– Ось він, ось він! – відгукнувся ще хтось. – Хлопець тримає його в руках! Дивіться, як сяє золото!

– І як це йому вдалося знайти, хотів би я знати? – сердито загорлав якийсь товстий хлопець. – Та я ж кілька тижнів купую щодня по двадцять батончиків!

– А уяви, скільки він усього матиме безплатно! – заздрісно додав інший хлопець. – Вистачить на все життя!

– Йому не завадить, бо він худий, мов скелет! – зареготала якась дівчинка.

Чарлі не поворухнувся. Він навіть не зняв з батончика Золотий квиток. Стояв непорушно, міцно тримаючи цукерку двома руками, а довкола штовхався й галасував натовп. Чарлі паморочилася голова. Здавалося, ніби зараз він злетить угору, як повітряна кулька. Ще трохи і його ноги відірвалися б від землі. Чув, як серце гупає десь аж у горлі.

Тієї миті він відчув, як хтось легенько торкнувся рукою його плеча, а коли зиркнув угору, то побачив над собою височенного чоловіка.

– Чуєш, – прошепотів той чоловік, – я в тебе куплю. Дам п’ятдесят доларів. Що скажеш? І ще дам новенького велосипеда. Гаразд?

– Ви що, сказилися? – крикнула якась жінка, що стояла поруч. – Та я йому за цей квиток дам п’ятсот доларів! Хочеш продати квиток за п’ятсот доларів, юначе?

– Та годі вже! – гаркнув гладкий продавець, проштовхуючись крізь юрбу і міцно хапаючи Чарлі за руку. – Дайте дитині спокій! Розійдіться! Випустіть його! – А тоді зашепотів до Чарлі, підштовхуючи його до дверей:

– Нікому не віддавай! Бігом неси квиток додому, доки не загубив! Біжи й не зупиняйся аж до самої хати, зрозумів?

Чарлі кивнув.

– Знаєш, – гладкий продавець на мить замовк і всміхнувся, – я відчуваю, що тобі цей квиток був дуже потрібний. Страшенно за тебе радий. Щастя тобі, синку.

– Дякую вам, – відповів Чарлі і щодуху помчав крізь сніг. А пробігаючи повз фабрику містера Вонки, помахав їй рукою й проспівав:

– Я ще тебе побачу! Я скоро тебе побачу!

За п’ять хвилин він був удома.

Чарлі ввірвався у двері з криком:

– Мамо! Мамо! Мамо!

Пані Бакет була в кімнаті стареньких – занесла їм вечірній суп.

– Мамо! – вигукнув Чарлі, влітаючи до них, мов вихор. – Дивіться! Я його знайшов! Гляньте, мамо, гляньте! Останній Золотий квиток! Він мій! Я знайшов на вулиці гроші і купив дві шоколадки, а в другій був Золотий квиток, і коло мене було море людей, вони хотіли його бачити, але продавець мене врятував, і я побіг додому, і ось я тут! ЦЕ П’ЯТИЙ ЗОЛОТИЙ КВИТОК, МАМО, І Я ЙОГО ЗНАЙШОВ!

Пані Бакет стояла й дивилася, а четверо стареньких, що сиділи на ліжку з мисками супу на колінах, повипускали з рук ложки і наче попримерзали до подушок.

Секунд з десять у кімнаті панувала мертва тиша. Ніхто не смів заговорити чи поворухнутися. Це була чарівна мить.

Аж тоді, дуже тихо, промовив дідунь Джо:

– Чарлі, ти що – нас дуриш? Чарлі? Ти жартуєш?

– Та ні! – вигукнув Чарлі, підбіг до ліжка й показав старенькому великий і осяйний Золотий квиток.

Дідунь Джо нахилився й уважно глянув на квиток, ледь не торкаючись його носом. Усі стежили за ним, чекаючи вироку.

І ось дідунь Джо дуже повільно, з блаженною усмішкою на вустах, підняв голову і глянув просто на Чарлі. Щоки його порожевіли, широко розплющені очі радісно сяяли і в центрі, в самісінькому центрі кожного ока, в глибині чорних зіниць танцювали іскорки несамовитої радості. Дідунь глибоко вдихнув і раптом, без найменшого попередження, щось ніби вибухло у нього в грудях. Він рвучко здійняв угору руки й закричав:

– Ураааааааааа!

Одночасно з вигуком його довге кістляве тіло підскочило на ліжку, тарілка з супом полетіла в лице бабусі Джозефіні, а цей дідуган, що мав дев’яносто шість з половиною років, що вже двадцять років не вставав з ліжка, хвацько зістрибнув у піжамі на підлогу й переможно затанцював.

– Урааааааа! – горлав він. – Хай живе Чарлі! Гіп-гіп, ура!

Тієї ж миті відчинилися двері і до хатини увійшов пан Бакет. Він змерз і втомився – і це було помітно. Цілісінький день пан Бакет розгрібав на вулицях сніг.

– Ого! – здивувався він. – Що це тут діється?

Йому швиденько все розповіли.

– Не може бути! – не повірив він. – Це неможливо.

– Чарлі, покажи квиток! – крикнув дідунь Джо, що й далі кружляв у своїй смугастій піжамі по підлозі, мов дервіш. – Покажи татові п’ятий і останній у світі Золотий квиток!

– Дай-но глянути, Чарлі, – сказав пан Бакет, падаючи на стілець і простягаючи руку.

Чарлі підійшов до нього з безцінним документом. Він був надзвичайно гарний, цей Золотий квиток, зроблений, як здавалося, зі щирого золота товщиною в аркуш паперу. З одного боку, надруковане якимось хитрим способом чорними-пречорними літерами, було саме запрошення – від містера Вонки.

– Прочитай уголос, – попросив дідунь Джо, нарешті знову залазячи в ліжко. – Щоб ми всі почули, що там написано.

Пан Бакет підніс Золотий квиток до самісіньких очей. Руки його трохи тремтіли і сам він, здавалося, був цією пригодою дещо спантеличений. Кілька разів глибоко вдихнувши, пан Бакет прокашлявся й сказав:

– Добре, я прочитаю. Слухайте:

«Містер Віллі Вонка вітає тебе, щасливого власника Золотого квитка! З приємністю тисну тобі руку! На тебе чекають надзвичайні події! Попереду в тебе багато чудових несподіванок! А поки що запрошую тебе відвідати мою фабрику й цілісінький день побути моїм гостем – тебе і всіх інших, кому пощастило знайти Золоті квитки. Я, Віллі Вонка, сам водитиму тебе по фабриці, покажу все, що там можна побачити, а потім, коли настане пора повертатися, за тобою їхатиме до самого дому ціла колона величезних вантажівок. Ці вантажівки, я обіцяю, будуть заповнені чудовими солодощами, яких тобі й твоїм рідним вистачить на багато років. Якщо ж колись припаси закінчаться, то досить звернутися на фабрику й показати цей Золотий квиток – і я з радістю дам тобі всього, що ти забажаєш. Таким чином, ти будеш забезпечений усілякими ласощами на все життя. Та це аж ніяк не найцікавіше з того, що станеться в день твого візиту. Я готую й інші, ще дивовижніші й фантастичніші несподіванки для тебе та для всіх власників Золотих квитків – загадкові й прекрасні сюрпризи, що вразять, захоплять, здивують, ошелешать і спантеличать тебе понад усі сподівання. Тобі й не снилося, що з тобою таке станеться! Зачекай і побачиш сам! А тепер вислухай мої вказівки: для відвідин я вибрав перший день лютого. Саме цього дня, а не жодного іншого, ти маєш підійти до фабричної брами рівно о десятій ранку. Не запізнися! І ще ти маєш право взяти з собою одного чи двох родичів, які пильнували б, щоб ти не наробив якої шкоди. І останнє – не забудь цей квиток, інакше тебе не впустять.

Підпис: Віллі Вонка».

– Перший день лютого! – вигукнула пані Бакет. – Та це ж завтра! Сьогодні останній день січня, я знаю!

– Овва! – вимовив пан Бакет. – Так і є!

– Дуже вчасно! – крикнув дідунь Джо. – Не можна гаяти ні секунди. Негайно починай готуватися! Умийся, зачешися, відмий руки, почисть зуби, висякай носа, обріж нігті, наваксуй черевики, випрасуй сорочку і ще, заради Бога, відшкрябай зі штанів увесь той бруд! Треба готуватися, хлопче! Будь готовий до найважливішого у своєму житті дня!

– Не треба так хвилюватися, дідуню, – втрутилася пані Бакет. – І не лякайте бідного Чарлі. Нам усім треба заспокоїтися. Спочатку треба вирішити, хто піде на фабрику разом з Чарлі.

– Я піду! – закричав дідунь Джо і знову зірвався з ліжка. – Я піду з ним! Я його припильную! Не турбуйтесь!

Пані Бакет усміхнулася старенькому, а тоді повернулася до чоловіка й спитала:

– А ти що скажеш? Не думаєш, що треба піти тобі?

– Ну... – завагався пан Бакет, – ні... Навіть не знаю.

– Ти мусиш.

– Нічого я не мушу, – лагідно заперечив пан Бакет. – Тобто я з радістю пішов би. Це було б надзвичайно цікаво. А з іншого боку... мені здається, що з нас усіх найбільше заслуговуєпіти саме дідунь Джо. Він про фабрику знає більше за нас. Звісно, якщо він добре почувається...

– Ураааааа! – закричав дідунь Джо, схопив

Чарлі за руку й застрибав по кімнаті.

– Він явно почувається досить добре, – засміялася пані Бакет. – Так... можливо, ти маєш рацію. Можливо, з ним має піти саме дідунь Джо. Бо я точно не зможу піти – і на цілий день покинути трьох стареньких самих-самі-сіньких.

І тут знадвору щосили загрюкали в двері. Пан Бакет пішов відчиняти й за мить у хатинку влетіла ціла зграя кореспондентів та фотографів. Вони знайшли власника п’ятого Золотого квитка і прагнули якнайбільше всього вивідати для перших шпальт ранкових газет. Кілька годин у хатині панував страшенний гармидер і лиш опівночі пан Бакет спромігся всіх випхати, щоб Чарлі нарешті ліг спати.

Уранці щасливого дня яскраво сяяло сонечко, однак земля й досі була вкрита снігом і стояв лютий холод.

Перед брамою фабрики «Вонка» зібрався величезний натовп, що хотів бачити п’ятьох щасливих власників квитків. Панувало неймовірне збудження. Наближалася десята ранку. Юрба галасувала і штовхалася, а поліцаї, зчепивши руки, намагалися відтиснути її від брами.

Просто перед воротами, ретельно загороджені від натовпу поліцаями, стояли п’ятеро знаменитих дітей, разом з дорослими, що їх привели.

Серед усіх височіла кістлява постать дідуня Джо, що стояв мовчки і міцно тримав за руку малого Чарлі Бакета.

Кожен з дітей, окрім Чарлі, прийшов з мамою і татом, і це було правильно, бо інакше б усе вийшло з-під контролю. Дітям так кортіло зайти, що батькам доводилося стримувати їх силою, щоб не дерлися на браму.

– Май терпець! – кричали батьки. – Зачекай! Ще не пора! Ще не десята!

Чарлі Бакет чув, як за спиною галасує натовп. Люди штовхалися й пхалися, щоб хоч глянути на знаменитих дітей.

– Це Віолета Бореґард! – почув він чийсь крик. – Це точно вона! Я її в газеті бачив!

– А знаєте, – крикнув хтось інший, – вона й далі жує свою бридку стару гумку! Вже три місяці! Гляньте на її щелепи! Вони постійно плямкають!

– А хто той гладкий хлопець?

– Та це Авґустус Ґлуп!

– Так і є!

– Здоровецький, правда?

– Страшенно!

– А то що за хлопець у курточці з ковбоєм?

– То Майк Тіві! Його не відтягти від телевізора!

– Він, мабуть, здурів! Увесь обвішався тими дурнуватими пістолями!

– А я хочу побачити Веруку Солт! – вигукнув ще хтось із натовпу. – Це та, чий батько купив півмільйона батончиків, а потім змусив працівниць своєї фабрики їх розгортати, аж доки знайшли Золотий квиток! Він купує все, чого їй заманеться! Абсолютно все! Ото заверещить – і вже все має!

– Жахливо, правда?

– Мерзенно, я так скажу!

– А де вона стоїть?

– Он там! Ліворуч! Дівчинка в сріблястій норковій шубі!

– А хто з них Чарлі Бакет?

– Чарлі Бакет? Мабуть, отой худющий курдупель, що стоїть біля дідугана, схожого на скелет. Недалечко від нас. Отам! Бачите?

– А чого він у такий холод без пальта?

– Хіба я знаю. Може, нема за що купити.

– Боже ж ти мій! Та він геть замерзне!

Чарлі, що стояв усього за кілька кроків од цих людей, міцніше стис руку дідуня Джо, а той лише глянув на Чарлі й усміхнувся.

Десь удалині годинник на церковній вежі забамкав десяту. Дуже повільно, голосно скрегочучи іржавими завісами, залізні ворота фабрики почали відчинятися.

Юрба раптово завмерла.

Діти перестали стрибати. Усі втупилися в ворота.

– Ось він! – вигукнув хтось із натовпу. – Це ж він!

І так воно й було!

За відчиненими фабричними воротами стояв сам містер Вонка.

І що то був за дивовижний чоловік!

На голові він мав чорний циліндр.

Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту.

Штани мав темно-зелені.

Рукавички – перламутрово-сірі.

А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою.

З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі – очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Власне кажучи, все його лице освітлював радісний усміх.

Ох, а яким він здавався розумним! Яким кмітливим, проникливим і енергійним! Він без упину посмикував головою, схиляв її і так і сяк, ніби вбирав усе довкола своїми ясними мерехтливими очима. Його рухи були швидкі, як у білки, спритної й хитрющої старої білки з парку.

Зненацька він кумедно з підстрибом затанцював на снігу, широко розвів руки, всміхнувся п’ятьом дітлахам, що скупчилися біля воріт, і вигукнув:

– Вітаю вас, мої маленькі друзі! Запрошую на фабрику!

Голос його звучав високо й чисто, мов флейта.

– Підходьте по одному, – покликав він, – разом з батьками. Показуйте свій Золотий квиток і називайтеся. Хто перший?

Гладкий хлопець виступив наперед.

– Я – Авґустус Ґлуп, – сказав він.

– Авґустус! – вигукнув містер Вонка, схопив його за руку й енергійно почав нею трясти. – Любий хлопчику, який я радий тебе бачити! Я захоплений! Зачарований! Безмежно втішений, що ти прийшов! А це твої батьки? Як приємно! Заходьте! Заходьте! Правильно! У ці ворота!

Видно було, що містер Вонка схвильований не менше за всіх інших.

– Мене звати, – вийшла вперед наступна дитина, – Верука Солт.

– Дорогенька Веруко! Як ся маєш? Така радість! У тебе таке цікаве ім’я! Я думав, що верука —це така бородавка, що вискакує на п’ятах! Але я, мабуть, помилявся. Яка ти гарна в цій чудовій норковій шубці! Я дуже радий, що ти прийшла! Боженьку, це буде такий цікавий день! Маю надію, що тобі тут сподобається! Я впевнений! Я знаю! Твій батько? Здоровенькі були, пане Солт. Пані Солт? Безмежно радий вас бачити! Так, так, з квитком усе гаразд! Прошу заходити!

Наступні двоє дітей, Віолета Бореґард і Майк Тіві, ступили вперед, показали квитки, а містер Вонка так енергійно їх вітав, що трохи не повідривав рук.

Аж ось почувся нервовий шепіт:

– Чарлі Бакет.

– Чарлі! – вигукнув містер Вонка. – Ну, ну, ну! То он ти який! Це ти знайшов квитка щойно вчора? Так, так. Я читав у ранкових газетах! Саме вчасно, любий хлопчику! Я такий радий! Такий за тебе щасливий! А це? Твій дідунь? Приємно познайомитись, добродію! Я захоплений! Зачарований! Радий-радісінький! Чудово! Усі вже тут? П’ятеро діточок? Так! Добре! Тепер ідіть за мною! Наша екскурсія зараз почнеться! Але тримайтеся разом! Будьте ласкаві, самі нікуди не відходьте! Я не хотів би когось із вас загубити на цьому рівні! Боронь Боже!

Чарлі зиркнув через плече й побачив, як великі залізні ворота за спиною повільно зачинялися. Юрба за ними й далі штовхалася й галасувала. Чарлі востаннє глянув на людей.

І ось ворота з гуркотом зачинилися і зовнішній світ пропав з виду.

– Осюди! – вигукнув містер Вонка, дрібочучи попереду всіх. – У ці великі червоні двері, прошу! Правильно! Там гарно й тепло! Мушу дбати, щоб на фабриці було тепло – через працівників! Мої працівники звикли до неймовірно гарячого клімату! Холоду вони не витримують! Вони б загинули, якби в таку погоду вийшли надвір! Позамерзали б!

– А хто ті працівники? – поцікавився Авґустус Ґлуп.

– На все свій час, хлопчику! – всміхнувся Авґустусові містер Вонка. – Потерпи! Ще хвильку – й побачиш! Усі вже зайшли? Добре! Чи не могли б ви зачинити двері? Дякую.

Чарлі Бакет опинився в довжелезному коридорі, що безкінечно тягнувся хтозна-куди. Коридор був такий широкий, що легко проїхав би автомобіль. Стіни були блідо-рожеві, а освітлення – м’яке й затишне.

– Як гарно й тепло! – прошепотів Чарлі.

– Точно. А який чудовий запах! – відгукнувся дідунь Джо, глибоко втягуючи ніздрями повітря. Здавалося, в цьому повітрі змішалися всі найкращі пахощі світу – аромат смаженої кави, паленого цукру, плавленого шоколаду, м’яти, фіалок, товчених горішків, яблуневого цвіту, карамелі та лимонної шкірки...

А здалеку, з самого серця величезної фабрики, приглушено долинав могутній гуркіт, немовби в якійсь велетенській машині з карколомною швидкістю крутилися колеса й шестерні.

– Оце, любі дітки, – сказав, перекрикуючи гуркіт, містер Вонка, – це головний коридор. Повісьте шуби й шапки на вішак і йдіть за мною. Сюди! Добре! Усі готові? Тоді вперед! Уже йдемо! – Він подріботів коридором, хвости темно-фіолетового оксамитового фрака залопотіли в нього за спиною, а відвідувачі побігли за ним.

Якщо подумати, то це був чималий гурт людей. Дев’ятеро дорослих і п’ятеро дітей, усього чотирнадцять душ. Тож можете уявити, яка почалася штовханина й штурханина, коли всі кинулися бігти коридором, намагаючись не відстати від стрімкої невеличкої постаті.

– Скоріше! – підганяв містер Вонка. – Ворушіться! Ми сьогодні нічого не встигнемо, якщо ви будете такі мляві!

Незабаром він звернув з головного коридору праворуч, у коридор трохи вужчий.

Тоді повернув ліворуч.

Тоді знову ліворуч.

Тоді праворуч.

Тоді ліворуч.