Текст книги "Адюльтер"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– А він не користується кодом безпеки?

Звісно, ні. Ми довіряли одне одному. Щоправда, його мобілка була певний час заблокована, але потім я виявила там близько чотирьохсот текстових послань і кілька фотографій привабливої білявки, на вигляд вельми задоволеної життям. Я вчинила те, чого не хотіла: скандал. Запитала в нього, хто це, і він не став відмагатися – сказав, що це жінка, у яку він закохався. Він радий, що я відкрила цю історію до того, як він наважився у всьому мені признатися.

– Таке трапляється дуже часто.

Торговець наркотиками перетворився з проповідника євангельських істин на матримоніального радника! Але я продовжила свою розповідь, бо все це вигадувала на місці й сама захопилася своєю історією. Я, мовляв, попросила свого чоловіка покинути дім. Він погодився й назавтра залишив мене з нашими двома дітьми й подався жити з коханкою. Але вона прийняла його погано, бо їй було набагато цікавіше кохатися з чоловіком одруженим, а не жити з чоловіком, якого вона не обирала.

– Жінки! Вас неможливо зрозуміти!

– Я теж так вважаю. – І продовжила розповідати свою історію: – Вона сказала, що не готова жити з ним, і закінчила їхні стосунки. Думаю, як буває в більшості випадків, він повернувся додому й попросив у мене пробачення. Я простила його. До того ж я тільки й хотіла, щоб він повернувся. Я жінка палкої вдачі й не можу жити без чоловіка, якого кохаю.

Але тепер, коли минуло кілька тижнів, я помітила, що він знову змінився. Він уже не такий дурний, щоб залишати свою мобілку, тому я не можу довідатися, чи вони знову зійшлися. Але підозрюю, що так. І та жінка – вродлива білявка, незалежна, сповнена чарів і могутності, – забирає в мене те, що для мене найважливіше у світі – моє кохання. Ви знаєте, що таке кохання?

– Я розумію, що ви хочете вчинити. Але це дуже небезпечно.

Як він може зрозуміти, коли я ще нічого не пояснила?

– Ви хочете налаштувати пастку для тієї жінки. Ми не продаємо того, що ви хотіли б купити, пані. Але щоб виконати ваш план, знадобилося б не менш як тридцять грамів кокаїну.

Він дістав мобілку, щось набрав на клавіатурі й показав мені. Це була сторінка з порталу CNN Money, де було вказано ціну наркотиків. Я здивувалася, але відкрила, що в зовсім недавньому репортажі йшлося про труднощі, на які наражаються великі картелі.

– Як бачите, вам довелося б витратити п’ять мільйонів швейцарських франків. Чи варто йти на такі витрати? Чи не простіше піти в дім цієї жінки й улаштувати добрий скандал? Крім того, з вашої розповіді я зрозумів, що вона ні в чому не винна.

З пастора він перетворився на матримоніального радника. А з матримоніального радника – на фінансового консультанта, що намагався застерегти мене від марного витрачання грошей.

Я сказала, що згодна піти на ризик. Я знаю, що це справді так. Але чому тридцять грамів, а не десять?

– Це мінімальна кількість для того, щоб особу визнали торговцем. Покарання для неї набагато суворіше, ніж для споживачів. Ви переконані, що хочете це зробити? Бо дорогою до себе додому або до оселі тієї жінки вас можуть зупинити, і вам не вдасться пояснити, звідки у вас наркотик.

Чи справді всі торговці наркотиками такі, чи я зустрілася з якимсь особливим? Я згодна була згаяти години на розмову з цим чоловіком, досить жвавим і практичним. Але, схоже, він був надто заклопотаний. Попросив, щоб я повернулася через півгодини з грішми готівкою. Я пішла до банкомата, дивуючись власній наївності. Очевидно, торговці не мають при собі великі суми грошей. Бо інакше їх можна було б визнати торговцями!

Я повернулася, і він на мене вже чекав. Я обережно передала йому гроші, і він показав мені на сміттєвий ящик із бляхи, який було видно звідти, де ми стояли.

– Будь ласка, не дозволяйте, щоб товар потрапив до рук тієї жінки. Бо вона може щось наплутати й проковтнути його. Це буде катастрофою.

Цей чоловік унікальний: він думає про все. Якби його настановили директором мультинаціональної компанії, він збив би собі статок, надаючи всілякі переваги акціонерам.

Коли я захотіла продовжити розмову, він уже відійшов. Я ще раз подивилася на вказане місце. А що, як там нічого немає? Але ці люди мають високу репутацію й не стануть нею ризикувати.

Я підійшла до сміттєвого ящика, розглянулася навколо, узяла конверт із темного паперу, поклала його в сумку й негайно взяла таксі до редакції газети. Сьогодні я запізнюся знову.

Я маю при собі доказ злочину. Заплатила цілий статок за товар, який майже нічого не важить.

Але як я довідаюся, що той чоловік мене не одурив? Я повинна переконатися, що товар справжній.

Я вирішила подивитися два або три фільми, персонажі яких – наркомани. Мій чоловік здивувався, звідки в мене з’явилася ця цікавість.

– Ти ж не думаєш прилучитися до цього?

– Звичайно, ні! Це лише дослідження, потрібне для газети. До речі, завтра я прийду пізно. Я вирішила написати статтю про замок лорда Байрона, і мені треба туди поїхати. Не турбуйся.

– Я не турбуюся. Думаю, справи в тебе значно покращилися, після того як ми прогулялися до Ніона. Нам треба подорожувати частіше, можливо, навіть уночі. Наступного разу ми залишимо дітей у моєї матері. Я розмовляв із людьми про твою проблему.

«Моєю проблемою» він, вочевидь, вважає мій стан депресії. З ким же він про це розмовляв? Із другом, що готовий дати яку завгодно пораду, коли досить вип’є?

– Аж ніяк. Шлюбним терапевтом.

Який жах! Про шлюбного терапевта я востаннє почула того жахливого вечора у гольф-клубі. Може, вони вдвох таємно поговорили про це?

– Можливо, твоя проблема виникла з моєї вини. Я не приділяю тобі уваги, на яку ти заслуговуєш. Я завжди говорю про роботу або про те, що нам слід зробити. Ми втратили романтику, необхідну для того, щоб родина почувалася щасливою. Дбати лише про дітей не досить. Нам треба чогось більшого, поки ми ще молоді. Чи не поїхати нам знову в Інтерлакен – пам’ятаєш нашу першу подорож після того, як побралися? Ми могли б здійснити сходження на Юнгфрау й помилуватися краєвидом з її вершини.

«Шлюбний терапевт! Лише цього мені бракувало».

Розмова з чоловіком нагадала мені про давнє прислів’я: «Найгірша сліпота – це коли ти не хочеш бачити».

Як він може думати, що занедбав мене? Де він запозичив цю божевільну ідею, коли саме я не приймаю його в ліжку нормально, з розкритими обіймами та з розчепіреними ногами.

Минуло вже чимало часу, відтоді як ми кохалися по-справжньому. За нормальних подружніх взаємин це вкрай необхідно для стабільності шлюбу, більше, аніж складати плани на майбутнє або говорити про дітей. Інтерлакен нагадує мені про епоху, коли ми гуляли по місту пізно ввечері, – бо більшу частину часу залишалися в готелі, кохаючись і п’ючи дешеве вино.

Коли ми когось кохаємо, то нам не досить знати лише його душу, ми хочемо знати і його тіло. Це конче необхідно? Не знаю, але інстинкт веде нас туди. І байдуже, у який час це відбувається, і немає правил, які слід шанувати. І немає нічого кращого за відкриття голого тіла, як сором’язливість, що перетворюється на сміливість, як тихий стогін, що переходить у крики або брутальні слова. Атож, брутальні слова – я маю величезну потребу слухати заборонені й «непристойні» слова, коли в мені перебуває чоловік.

У ці хвилини виникають одні й ті самі запитання: «Я не надто тебе затиснула? Хочеш, щоб я встромляв його швидше чи повільніше?» Це запитання невчасні, вони бентежать, але становлять частину ініціації, пізнання й взаємної поваги. Надзвичайно важливо розмовляти під час будування цієї досконалої інтимності. Протилежне буде мовчазною й брехливою невдачею.

Ось таким має бути шлюб. Ми намагаємося поводитися саме так – у моєму випадку це тривало доти, доки я вперше завагітніла, що сталося майже відразу. І несподівано ми усвідомили, що все змінилося.

– Віднині секс у нас буде лише вночі, ліпше перед тим, як ми обоє поринемо в сон. Так, ніби це обов’язок, який ми приймаємо, не цікавлячись, чи другий цього хоче. Якщо сексу немає, то виникають підозри, тому ліпше дотримуватися ритуалу.

– Якщо секс був невдалим, то не варто про це казати, бо завтра може бути краще. Зрештою, ми одружені й маємо попереду ціле життя.

– Ми вже нічого не спроможні відкрити й намагаємося здобути максимум задоволення з тих самих речей. Це те саме, що їсти шоколад щодня, не змінюючи його марку та смак: це не можна вважати якоюсь пожертвою, але хіба не існує чогось іншого, ніж це?

Авжеж, існує: іграшкові пристосування, які можна купити в секс-шопі, свінг-клуби, можна запросити до участі третю особу, приєднуватися до сміливих експериментів у домах друзів, не надто схильних до традиційних звичаїв.

Для мене все це надто ризиковане. Ми не знаємо, до яких наслідків це призведе, тож краще залишити все, як є.

І так минають дні. Розмовляючи з друзями, ми відкриваємо, що історія про одночасний оргазм – збуджуватися разом водночас, пестячи ті самі частини тіла й стогнучи в унісон – це міф. Як я можу здобути втіху, коли мені доводиться стежити за тим, що я роблю? Найприроднішим буде таке: доторкайся до мого тіла, доведи мене до божевілля, а потім зроби те саме самому собі.

Але в більшості випадків так не буває. Злягання має бути «досконалим». А отже, таким, яке не існує.

– Не стогни надто голосно, а то розбудиш дітей.

– О, як добре, що ти закінчив, я дуже стомилася й не знаю, чи ти свого досяг. Аби тобі було добре! На добраніч.

А потім настає день, коли обоє усвідомлюють, що їм треба якось зламати рутину. Але замість піти до свінг-клубу, до секс-шопу з безліччю пристосувань, якими ми не знаємо, як користуватися, або до божевільних друзів, які не припиняють винаходити нові речі, ми вирішуємо… провести час без дітей.

Спланувати романтичну подорож. Без будь-яких сюрпризів. У якій усе буде цілком передбаченим й організованим.

І ми доходимо висновку, що це найкраща ідея.

Я створила собі фальшиву електронну адресу. Маю наркотик, належно випробуваний (після чого я заприсягнулася ніколи цього не робити, бо відчуття було чудовим).

Я знаю, як увійти до університету ніким не побаченою й покласти речовину в стіл Маріанни. Треба тільки з’ясувати, яку зі своїх шухляд вона не висуне завчасно, і це, мабуть, найризикованіша частина мого плану. Але так зробити порадив мені торговець наркотиками, і я не повинна знехтувати голос досвіду.

Розмова з торговцем навіяла мені одну думку, яку я відразу реалізувала на практиці: щодня надсилала текстові послання зі словами кохання. Це могло прислужитися мені двічі. По-перше, він би переконався в тому, що може сподіватися на мою підтримку й що я не образилася на нього за нашу розмову в гольф-клубі. А по-друге, якщо перший спосіб не спрацює, пані Кеніг може одного дня переглянути інформацію в мобілці свого чоловіка.

Я відкрила Інтернет, скопіювала там фразу, що здалася мені розумною, і натиснула на кнопку «Надіслати».

Після виборів у Женеві не відбулося нічого важливого. Про Жакоба більше не згадували в пресі, і я не мала найменшого уявлення про те, що тепер із ним відбувалося. Лише одне тримало в напрузі публічну думку в ті дні: скасує чи не скасує місто святкування святвечора.

На думку деяких депутатів, витрати були надто великими. Мені доручили з’ясувати, що точно означає фраза «надто великими». Я пішла в префектуру й відкрила точну цифру: сто п’ятнадцять тисяч швейцарських франків, це рівно стільки, скільки я та колега, що працює зі мною поруч, сплачуємо податків.

Отже, аби заощадити гроші, які дорівнюють сумі податків, сплачуваних двома громадянами, що одержують непогану, але не надто велику платню, вони хочуть позбавити щастя тисячі осіб. Але, звичайно, кошти заощаджувати треба, бо ніхто не знає, що готує нам майбутнє, навіть якщо скрині міста постійно наповнюються. Може не вистачити солі, щоб узимку посипати нею вулиці й не допускати, щоб сніг перетворювався на кригу й спричиняв нещасливі випадки, хідники завжди потребують ремонту, повсюди здійснюють заходи, про які абсолютно ніхто не може сказати, навіщо вони потрібні.

А веселощі можуть зачекати. Головне – зберігати видимість. І не дозволяти, аби хтось помітив, що ми багатющі.

Я маю прокинутися завтра рано, щоб іти на роботу. Той факт, що Жакоб знехтував мої послання, спонукає мене наблизитися до чоловіка. А проте мені залишається ще помста, яку я хочу здійснити.

Правду кажучи, я майже втратила бажання довести її до кінця, але ненавиджу залишати на середині втілення в життя своїх планів. Жити означає ухвалювати рішення й терпіти їхні наслідки. Я вже давно цього не робила, і, мабуть, це одна з причин, чому я прокинулася сьогодні рано й дивлюся в стелю.

Ця історія з надсиланням повідомлень чоловікові, який мене нехтує, є втратою часу й грошей. Я вже не зацікавлена в його щасті. Насправді я хочу, аби він був нещасливим, бо я запропонувала йому найкращу свою частину, а він мені заявив, що я шукаю ліків від подружніх проблем.

І тому я повинна запроторити ту відьму до в’язниці, навіть якщо моя душа горітиме за це в пеклі протягом багатьох століть.

Повинна? Звідки мені прийшла ця думка? Я стомлена, дуже стомлена, і мене мучить безсоння.

«Жінки одружені більше страждають від депресії, ніж одиначки», – сказано в статті, надрукованій сьогодні в газеті.

Я цього не читала. Але нинішній рік є дуже й дуже дивним.

Моє життя минало дуже добре, усе йшло так, як я спланувала; коли була підлітком, я була щаслива… але зненацька зі мною щось сталося.

Це відбувалося так, як відбувається тоді, коли в комп’ютер проникає вірус. Він руйнується, повільно, але невблаганно. Усе в ньому відбувається набагато повільніше. Деякі важливі програми потребують багато пам’яті, щоб їх можна було відкрити. Деякі архіви – фотографії, тексти – зникають, не залишивши по собі сліду.

Ми шукаємо логіку й не знаходимо нічого. Розпитуємо друзів, які більше розуміються на проблемі, але вони також не знають, у чому річ. А комп’ютер втрачає пам’ять, працює повільно й уже тобі не належить. Він належить невидимому вірусу. Звичайно, ми можемо замінити машину, але ж у ній ми зберігаємо інформацію, яку збирали протягом багатьох років, щоб привести її до ладу. То все пропало назавжди?

Ні, неправда.

Я не маю найменшого контролю над тим, що відбувається. Мене опанувала абсурдна пристрасть до чоловіка, який, либонь, вважає, що я чіпляюся до нього. Шлюб із чоловіком, який здається мені близьким, більш аніж будь-коли показує мені свої слабкості та свою вразливість. Мені заманулося знищити жінку, яку я бачила лише раз, під тим приводом, що це допоможе мені позбутися своїх фантазій.

Багато людей кажуть: «Час виліковує все». Але це неправда.

Схоже, час виліковує нас лише від тих добрих речей, які ми хотіли б зберегти назавжди. Він нам каже: «Не втішай себе ілюзіями, реальність є такою, якою ти її бачиш». Тому речі, про які я читаю задля моральності, не залишаються зі мною надовго. Існує дірка в моїй душі, крізь яку з мене витікає вся позитивна енергія, залишаючи порожнечу. Я знаю цю дірку, бо вона існує в мені вже багато місяців, – але не знаю, як мені вибратися з пастки.

Жакоб вважає, що я потребую ліків від свого шлюбу. Мій шеф вважає мене чудовою журналісткою. Мої діти помітили зміну в моїй поведінці, але ні про що мене не запитують. Мій чоловік зрозумів, що я відчуваю, коли ми були з ним у ресторані, і спробував домогтися, щоб я відкрила перед ним свою душу.

Я взяла айпед в узголів’ї свого ліжка. Помножила 365 на 70. У результаті одержала 25 350. Приблизно стільки днів живе нормальна людина. Скільки їх я вже прожила марно?

Люди навколо мене живуть, нарікаючи на все. «Я працюю вісім годин на день, а якби мене добре стимулювали, то працював би й дванадцять». «Відтоді, як я одружився, більше не маю часу на себе самого». «Знайшов Бога й тепер мушу ходити на релігійні служби та церемонії».

Усе те, чого ми шукаємо з великим ентузіазмом і нерідко досягаємо в зрілому віці, – любов, робота, віра, – зрештою перетворюється на досить важкий тягар.

Якщо існує спосіб цього уникнути, то тільки через любов. Любити – це перетворити поневолення на свободу.

Але тепер я неспроможна любити. Мене опанувала ненависть.

І хоч би яким це здавалося абсурдним, саме ненависть надає певного смислу моїм дням.

Я прийшла туди, де Маріанна читає лекції з філософії, – до флігеля, який, на мій подив, стоїть на одному з кампусів університетського шпиталю Женеви. То невже, запитую я себе, цей знаменитий, як зазначає вона у своїй анкеті, курс перебуває поза загальною лінією навчання й не має найменшої академічної цінності?

Я зупинила автомобіль біля одного із супермаркетів і пройшла пішки близько кілометра, аж поки дісталася сюди, до цілого кварталу низеньких будинків посеред чудового зеленого поля з невеличким озером у центрі й табличками, що вказують напрямки. Тут розташовані інституції, які, хоч і здаються окремими, але, якщо добре подумати, доповнюють одна одну: лікарняне крило для літніх людей і притулок для божевільних. Психіатрична лікарня облаштована в гарному будинку початку XX сторіччя, і там удосконалюють свій фах психіатри, санітарки, психологи та психотерапевти з усієї Європи.

Я проминаю дивну річ, схожу на межовий знак у кінці посадкової смуги аеропорту. Щоб з’ясувати, навіщо вона тут стоїть, я прочитала табличку поруч. Виявилося, що це скульптура під назвою «Прохід 2000», «візуальна музика», утворена з десяти рівнів проходу, освітлених червоними ліхтарями. Я запитала себе, чи ця штука виготовлена одним зі студентів, але прочитала далі й з’ясувала, що вона належить знаменитій скульпторці.

Мистецтво, звичайно, слід шанувати. Але ця скульптура не підтвердила моїх сподівань на те, що світ у нас нормальний.

Нині час обіду – єдина моя вільна година протягом дня. Усі найцікавіші події в моєму житті відбуваються в обідній час: зустрічі з друзями, політиками, джерелами й торгівцями.

Думаю, лекційні зали порожні. Я не можу піти до спільного ресторану, де Маріанна, – або пані Кеніг, – певно, грається своїм білявим волоссям, недбало відкидаючи його вбік, тоді як молодики, що тут навчаються, намагаються уявити собі, що можна зробити, аби звабити цю жінку, таку цікаву, а дівчата дивляться на неї як на модель елегантності, розуму та делікатної поведінки.

Я підійшла до столика адміністратора й запитала, де зала пані Кеніг. Мене повідомили, що нині час обіду (неможливо, щоб я цього не знала). Я сказала, що не хочу уривати її відпочинок і почекаю біля дверей зали.

Я була вдягнена, як абсолютно нормальна людина, що дивиться один раз у дзеркало, а подивитися наступного разу забуває. Підозру могли викликати лише темні окуляри, які я наділа в захмарений день. Либонь, дівчина за столом адміністратора помітила кілька шрамів під моїми лінзами й подумала, що я недавно зробила собі пластичну операцію.

Я пішла туди, де Маріанна читає лекції, дивуючись власному самоконтролю. Я думала, мене опанує страх і я можу зупинитися на півдорозі, але ні. Я тут і почуваюся абсолютно спокійно. Якби одного дня я захотіла написати книжку про себе, то взяла б собі за приклад Мері Шеллі та її Віктора Франкенштейна: мені хотілося вийти за межі свого рутинного й нецікавого життя, знайти для нього кращу причину й прийняти бодай один із його викликів. І в результаті перетворитися на монстра, спроможного скомпрометувати невинного й урятувати винного.

Усі на світі мають свою темну сторону. Усі хочуть випробувати свою абсолютну силу. Я читала історії про тортури та війну й зрозуміла, що ті, хто спричиняє страждання, у ту мить, коли можуть застосувати свою силу, перебувають під впливом невідомого монстра, та коли повертаються додому, то перетворюються на турботливих батьків родини, слуг батьківщини й чудових чоловіків.

Згадала, як мій хлопець попросив мене, щоб я доглянула його пуделя. Я була молода й терпіти не могла того цуценяти, мені доводилося ділити з ним увагу молодика, якого я кохала. Я хотіла, щоб усю свою любов він віддавав мені.

Того дня я вирішила помститися нерозумному звірові, з якого не було ніякої користі людям, але його пасивність будила в них любов і ласку. Я почала дошкуляти йому так, щоб не залишати слідів: прилаштувала на кінці віника булавку й підколювала його нею. Цуцик вищав, гавкав, але терпів, поки я не стомилася.

Коли прийшов мій коханий, він обняв і поцілував мене, як завжди. Подякував за турботу про його пуделя. Ми покохалися, і життя тривало, як і раніше. Цуценята не розмовляють.

Я згадала про це, ідучи до зали, де читала лекції Маріанна. Чому я на це спроможна? Тому, що на це спроможні всі. Я бачила чоловіків, палко закоханих у своїх дружин, які втрачали голову й били їх, а потім із плачем просили пробачення.

Ми незрозумілі тварини.

Але вчинити так із Маріанною за те, що вона трохи посміялася з мене на святі? Навіщо мені було опрацьовувати план, ризикувати, купуючи наркотик, і намагатися покласти його в шухляду її стола?

Це помста їй за те, що вона домоглася того, чого не домоглася я: здобула увагу й любов Жакоба.

Чи така помста має сенс? Якби так було, то в цю мить 99,99 відсотків людей змовлялися б, щоб завдати шкоди одне одному.

Але я стомилася нарікати й журитися. Бо безсонні ночі довели мене до божевілля. Бо я не хочу, щоб мене розкрили. Не хочу й далі бути цим одержимою. Бо я серйозно хвора. Бо я не одна така. Якщо Франкенштейн досі не втратив популярності, то це тому, що кожен упізнає себе у вченому та в монстрі.

Я зупиняюся. «Я серйозно хвора». Не випадає сумніватися, що це так. Мабуть, мені треба було б піти звідси негайно й знайти лікаря. Я це зроблю, але спочатку мушу домогтися мети, яку перед собою поставила, навіть якщо потім лікар повідомить поліцію (хоч він і мусить захищати мене, зберігаючи професійну таємницю, але вирішить усунути несправедливість).

Я підійшла до дверей зали, міркуючи про всі «чому?», які перелічила. Проте однаково заходжу, не вагаючись.

І зупиняюся біля дешевого столу, у якому немає жодної шухляди. Це дерев’яна дошка на кривих ніжках. На яку можна покласти кілька книжок, сумку й нічого більше.

Я мусила передбачити таку можливість. Відчуваю розчарування й полегкість водночас.

Досі мовчазні коридори знову подають ознаки життя: студенти повертаються до аудиторій. Я виходжу, не озираючись назад і не дивлячись туди, звідки вони йдуть. У кінці коридору бачу двері. Відчиняю їх і виходжу до шпиталю літніх людей, який стояв на невисокому пагорку з масивними стінами й – я в цьому переконана – опаленням, що функціонувало досконало. Я пішла туди й перед столом чергової запитала про якусь особу, що не існувала. Мене інформували, що ця особа, певно, перебуває десь-інде, Женева – місто з притулками на кожному квадратному метрі. Санітарка запропонувала здійснити для мене пошук. Я сказала, що не треба, але вона наполягала:

– Мені це неважко.

Аби більше не збурювати підозр, я погодилася. Поки вона зайнялася комп’ютером, я взяла на прилавку книжку й почала гортати її.

– Історії про дітей, – сказала санітарка, не відриваючи очей від екрана. – Наші пожильці захоплюються такою літературою.

Нічого дивного. Я навмання розгорнула сторінку.

«Мишеня дуже боялося кота. Великий маг пожалів його й перетворив на кота. Але тоді воно стало боятися собаки, і маг перетворив його на собаку.

Але тоді воно почало боятися тигра. Терплячий маг застосував своє вміння, щоб перетворити його на тигра. Але тоді воно почало боятися мисливця. І маг знову перетворив його на мишеня, сказавши:

– Ніщо з того, що я робив, тобі не допомогло, бо ти не спроможне зрозуміти, що стаєш дедалі більшим. Ліпше, якщо ти знову станеш таким, як і було».

Санітарка не змогла знайти вигаданого пацієнта. Попросила пробачення. Я подякувала їй і наготувалася вийти, але, схоже, вона була дуже рада, що має з ким поговорити.

– Ви зробили собі пластичну операцію, пані?

Пластичну операцію? А, так. Я пригадала про два маленькі пластирі, наклеєні під окулярами.

– Більшість тутешніх пацієнтів роблять собі пластичні операції. Я не радила б вам їх робити. Це порушує рівновагу між тілом і розумом. – Я не цікавилася її думкою, але вона, либонь, відчула, що на ній лежить громадянський обов’язок, і провадила: – Старість найбільше травмує тих, котрі вважають, що можуть контролювати свої роки.

Я запитала, якої вона національності. Мадярка. Зрозуміло. Швейцарці ніколи не висловлюють своєї думки, якщо їх не попросять.

Я подякувала їй за турботу й вийшла, знявши окуляри й відклеївши пластирі. Прикидатися далі було марно, мій план провалився. Кампус знову спорожнів. Тепер усі навчаються, як їм бути, як доглядати хворих, як допомагати іншим думати.

Я зробила велике коло й повернулася на те місце, де поставила свій автомобіль. Здалеку побачила психіатричну лікарню. Чи мені справді треба там бути?

– Ми всі такі? – запитала я в чоловіка, коли діти вже поснули, а ми готувалися до сну.

– Які?

– Такі, як я, що іноді почуваюся краще, а іноді – гірше.

– Думаю, що так. Ми живемо, здійснюючи самоконтроль, щоб страховище не виповзало зі свого сховку.

– Це правда.

– Ми не ті, ким хочемо бути. Ми такі, якими хоче бачити нас суспільство. Ми нікого не обманюємо, але маємо величезну потребу в тому, щоб нас любили. Тому ми придушуємо найкраще в собі. Дуже скоро те, що було світлом у наших снах, перетворюється на монстра наших кошмарів. Це нереалізовані речі, не прожиті можливості.

Як мені відомо, психіатрія називає це маніакальною депресивністю, але тепер задля політкоректності – біполярним порушенням. Звідки вони взяли цю назву? Хіба північний полюс і південний полюс чимось відрізняються? Якщо й відрізняються, то дуже мало…

– Звичайно, відмінності незначні. Але думаю, майже всі люди мають цього монстра в собі.

З одного боку, кримінально налаштована жінка, спроможна штовхнути на злочин жінку невинну, але не може пояснити причину такої ненависті. З другого, – мати, яка з любов’ю дбає про родину й тяжко працює, щоб нічого не бракувало її любим створінням, також не розуміючи, звідки вона візьме сили, щоб зберегти це почуття недоторканим.

– Ти пам’ятаєш про Джекіла й Гайда?

Схоже, «Франкенштейн» – то не єдина книжка, яка видається безперервно, відтоді як була опублікована вперше: «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда» – твір, який Роберт Луїс Стівенсон написав за три дні, пішов тією самою дорогою. Ця історія відбувається в Лондоні в XIX сторіччі. Лікар і дослідник Генрі Джекіл вірить у те, що добро й зло існують у всіх людях. Він вирішує перевірити свою теорію, з якої сміються майже всі, кого він знає, включно з батьком його нареченої Беатрис. Невтомно працюючи у своїй лабораторії, він відкриває формулу і, аби не ризикувати нічиїм життям, сам випиває винайдену рідину.

У результаті його демонічна сторона – яку він називає містером Гайдом – виходить на поверхню. Джекіл вірив у те, що зможе контролювати поведінку Гайда, але відразу розуміє, що припустився фатальної помилки: коли ми випускаємо назовні свою погану сторону, вона повністю затьмарює все, що було в нас доброго.

Це стосується всіх індивідів. Відбувається те саме, що з тиранами, які загалом мають на початку найкращі наміри, але потроху, аби зробити те, що вважають найкращим, удаються до найгіршого, що є в людській природі, – до терору.

Я розгублена й налякана. То це може статися з кожним із нас?

– Ні. Лише меншість людей не мають чіткого уявлення про те, що є слушним, а що – хибним.

Я не певна, що ця меншість є такою вже маленькою; щось подібне я пережила в школі. Я мала вчителя, який, можливо, був найкращою людиною у світі, але він раптово змінювався й залишав мене цілком спантеличеною. Усі учні боялися його, бо годі було передбачити, яким він буде в той або той день.

Але хто наважився б протестувати? Адже, зрештою, учителі завжди мають рацію. Крім того, усі сподівалися, що він має проблему вдома, яка незабаром розв’яжеться. Аж поки одного дня містер Гайд у ньому вихопився на поверхню й він напав на одну з моїх подруг. Про цю подію стало відомо директору, і його звільнили зі служби.

Відтоді я стала дуже обережною з людьми, які ставилися до мене з надмірною ніжністю.

– Як ото плетільниці.

Атож, як оті трудящі жінки, які хотіли домогтися справедливості й хліба для бідняків і боролися у Франції проти надмірних заходів короля Людовіка Шістнадцятого. Коли був запроваджений режим терору, вони приходили раненько на майдан із гільйотиною, займали місця в першому ряді й плели одяг, чекаючи на засуджених на смерть. Мабуть, вони були матерями родин і протягом решти дня дбали про своїх дітей і про чоловіка.

Вони займалися плетінням, щоб згаяти час між однією відрубаною головою та наступною.

– Ти сильніша за мене. Я завжди тобі заздрив. Можливо, тому я так рідко виявляю почуття: аби не показати, що я слабкий.

Він не знає, що каже. Але розмову вже закінчено. Він перевертається на другий бік і засинає.

А я залишаюся сама з моєю «силою», дивлячись у стелю.

Цього тижня роблю те, що пообіцяла самій собі ніколи не робити: звернутися до психіатра.

Я побувала в трьох консультаціях різних лікарів. Розклади в них були заповнені – ознака того, що в Женеві є набагато більше людей, вибитих із рівноваги, ніж ми собі уявляємо. Я наполягала на тому, що в мене справа невідкладна, секретарки лікарів заперечували, що в усіх справи невідкладні, дякували мені за інтерес, дуже жалкували, але не могли відсунути чергу інших пацієнтів.

Я вдалася до козиря, який ніколи мене не підводив: сказала, де працюю. Магічне слово «журналістка» разом із назвою відомої газети однаково спроможне як відчинити двері, так і зачинити їх. У цьому випадку я вже знала, що результат буде сприятливим. На кілька консультацій мене записали.

Я нікого не повідомила – ані свого чоловіка, ані свого шефа. Я навідала першого психіатра – трохи дивакуватого чоловіка з британським акцентом, який відразу признався мені, що не має соціального страхування. Я запідозрила, що він працює у Швейцарії нелегально.

Я розповіла з неймовірним терпінням, що відбувається зі мною. Удалася до прикладів Франкенштейна та його монстра, доктора Джекіла й містера Гайда. Я попросила, щоб він допоміг мені приборкати монстра, який виривається з мене на поверхню й загрожує вийти з-під контрою. Він запитав мене, що все це означає. Я не розповіла йому про справжні подробиці, які мене компрометували, наприклад про спробу влаштувати так, щоб невинну жінку несправедливо звинуватили в торгівлі наркотиками.

Я вирішила розповісти брехню: пояснила, що в мене виникають думки про вбивство, що іноді я хочу вбити свого чоловіка, коли він спить. Він запитав, чи хтось із нас має коханку або коханця, і я відповіла, що ні. Він визнав мою реакцію цілком нормальною. Рік лікування по три сесії на тиждень зменшить цю небезпеку на п’ятдесят відсотків. Я була шокована. А що, як я вб’ю чоловіка раніше? Він відповів, що це така собі «трансференція», «фантазія» і що справжні вбивці ніколи не просять допомоги.