Текст книги "Адюльтер"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Я хотіла б відштовхнути його й сказати, що ми вже давно не діти, проте його поцілунок мені приємний. Я недавно відкрила новий японський ресторан, а вже готова вчинити щось заборонене. Я переступила через правила, і світ не обвалився на мою голову! Давно я вже не почувалася такою щасливою.

Щодалі, то краще я почувалася – відважнішою, вільнішою. І тоді я зробила те, про що давно мріяла, ще від часів школи.

Я опустилася навколішки, розстебнула змійку на його штанях і почала лизати його прутень. Він узяв мене за волосся й контролював мій ритм. Він досяг найвищої насолоди вже за хвилину.

– Яке чудо!

Я нічого не відповіла. Але, правду кажучи, було набагато краще для мене, аніж для нього, що еякуляція сталася завчасно.

Після того як я згрішила, мене опанував страх, аби хтось цього не помітив.

Повертаючись до газети, я купила зубну щітку й пасту. Через кожні півгодини заходила до ванної кімнати в редакції подивитися, чи не залишився в мене якийсь знак на обличчі або на блузці від Версаче зі складним візерунком вишивок, вельми зручним для зберігання слідів. Кутиком очей я пильно спостерігала за своїми колегами, але жоден із них (або жодна з них – жінки завжди краще налаштовані помічати такі речі) нічого не помітив.

Чому це зі мною сталося? Здавалося, якась інша особа вплинула на мене й підштовхнула в суто механічну ситуацію, у якій не було нічого еротичного. Чи не хотіла я лише довести Жакобу, що я жінка незалежна, вільна, господиня власного вибору? Я вчинила це для того, щоб справити на нього враження чи щоб спробувати втекти від «пекла», як це називала моя подруга?

Усе відбуватиметься, як і завжди. Я не стою на якомусь перехресті. Я знаю, куди мені йти, і сподіваюся, що з роками моя родина змінить напрямок руху, щоб у нас не виникло потреби мити автомобіль або робити щось надзвичайне. З часом відбуваються великі зміни – і я знаю, як вони відбуваються.

Принаймні сподіваюся, що знаю.

Я повернулася додому, намагаючись не здаватися ані щасливою, ані засмученою, що відразу привернуло увагу дітей.

– Мамо, ти сьогодні не така дивна.

Мені хотілося б їм відповісти: так, бо я зробила щось таке, чого не слід було робити, та, попри те, я анітрохи не почуваюся винною, лише боюся, щоб мене не викрили.

Повернувся мій чоловік, як завжди, поцілував мене й запитав, як я провела день і що ми маємо на вечерю. Я дала йому відповіді, до яких він звик. Якщо він не помітить жодних змін у рутинному розпорядку дня, то не запідозрить, що сьогодні в другій половині дня я займалася оральним сексом з одним політиком.

Який, до речі, не подарував мені найменшої фізичної втіхи. І тепер я божеволію від бажання, тепер я потребую чоловіка, багатьох поцілунків, хочу відчувати біль і втіху від тіла, яке лежить на моєму тілі.

Коли ми піднялися до спальні, я усвідомила, що перебуваю в стані надзвичайного збудження й мені до болю хочеться покохатися зі своїм чоловіком. Але я повинна зберігати спокій – ніяких перебільшень, бо він може щось запідозрити.

Я прийняла ванну, лягла поруч із ним, забрала пігулку з його руки й поклала її на нічний столик. Почала пестити йому груди й швидко розбудила в ньому бажання. Ми проникли одне в одного, як уже давно не робили. Коли я застогнала трохи голосніше, він попросив, аби я стримувалася, щоб не розбудити дітей, але я сказала, що мені наостогиділи ці прохання і я хочу виразити на повен голос усе, що почуваю.

Я спізнала кілька оргазмів. Боже мій, як я кохаю цього чоловіка, що лежить поруч зі мною! Ми закінчили виснажені й спітнілі, тому я вирішила прийняти ванну ще раз. Він пішов зі мною й почав жартувати, спрямовуючи душ на мою вульву. Я попросила, щоб він перестав, бо почувалася дуже стомленою, мені треба добре виспатися, а тому хай він не збуджує мене знову.

Коли ми витирали одне одного, мене опанувало неподоланне бажання змінити свій спосіб гаяти дні, і я попросила, щоб він повів мене в нічний клуб на танці. Гадаю, цієї миті він запідозрив, що тут ідеться про інше.

– Завтра?

– Завтра я не зможу, бо маю піти на заняття з йоги. Підемо в п’ятницю.

– Оскільки ти торкнулася цієї теми, можна мені поставити тобі досить пряме запитання? – Моє серце зупинилося. Він провадив: – Чому ти вирішила ходити на заняття з йоги? Ти жінка спокійна, яка живе в гармонії з собою й добре знає, чого хоче. Тобі не здається, що ти марнуєш час?

Моє серце знову закалатало. Я нічого не відповіла. Обмежилася усмішкою й погладила його по обличчю.

Я впала в ліжко, заплющила очі й подумала, перш ніж заснути: либонь, я переживаю кризу, типову для мого віку. Вона минеться.

У нашому світі неможливо бути щасливим завжди. Нікому це не вдається. Тож треба навчитися боротися з реаліями життя.

Люба депресіє, не наближайся до мене. Не будь такою нав’язливою. Набридай іншим, тим, хто має більше причин, ніж я, дивитися в дзеркало й казати: «Яке воно марне, наше життя». Хочеш ти чи не хочеш, я знаю, як завдати тобі поразки.

Депресіє, ти лише марнуєш зі мною час.

Зустріч із Жакобом Кенігом була такою, як я її собі уявляла. Ми пішли в «Озерні перлини» – дорогий ресторан на березі озера, який вважався найкращим, але сьогодні утримувався містом. Він і тепер коштує дорого, хоч їжа тут погіршала. Як на мене, то він поступається тому японському ресторану, але мені сказали б, що в мене поганий смак. Для деяких осіб декорації означають більше, ніж їжа.

Тепер я переконалася в правильності своєї думки. Він намагався показати мені, що є глибоким знавцем вин, оцінюючи букет, структуру та сльозу на стінках келиха. Цим він, либонь, хотів переконати мене в тому, що він виріс і вже не є хлопчиськом-школярем, що він багато чого навчився, піднявся в житті й тепер знає світ, знає вина, політику, жінок і своїх колишніх коханих дівчат.

Яка дурниця! Ми народжуємося й помираємо, п’ючи вино. Ми вміємо відрізнити добре вино від поганого – і все тут!

Але до того як я познайомилася зі своїм чоловіком, усі чоловіки, які мені зустрічалися, – переважно добре виховані й освічені, – вважали вміння вибрати добре вино моментом своєї слави. Усі вони робили одне й те саме: з глибоко зосередженим виразом обличчя нюхали корок, читали етикетку, просили офіціанта налити їм трохи вина на пробу, крутили в руці келих, дивилися на нього проти світла, нюхали, повільно дегустували, ковтали й нарешті робили схвальний кивок головою.

Спостерігаючи цю сцену безліч разів, я вирішила змінити компанію й почала зустрічатися з любителями наук, які були соціально виключені з любителів аналізувати вина. На відміну від цих останніх, схильних до хизування й артистизму, науковці поводилися цілком природно й не робили найменшого зусилля, щоб справити на мене враження. Вони розмовляли про речі, яких я не розуміла. Вони, наприклад, вважали, що я зобов’язана принаймні розуміти назву «Intel», «позаяк це слово написане на всіх комп’ютерах». Але мені було байдужісінько до того, де воно там написане й навіщо написане.

Любителі наук примусили мене почуватися цілковитою невігласкою, жінкою без будь-якої привабливості, і їх більше цікавили піратські подвиги в Інтернеті, аніж мої груди чи мої ноги. Зрештою я повернулася до надійнішої компанії любителів аналізувати вина. Аж поки зустріла чоловіка, який ані сподівався вразити мене своїм вишуканим смаком, ані ставив у таке становище, що я почувалася тупою ослицею, слухаючи розповіді про таємничі планети, гобітів та комп’ютерні програми, що прояснюють значення відвідуваних сторінок. Після кількох місяців закоханості, протягом яких ми відвідали близько ста двадцяти досі невідомих нам сіл навколо Женевського озера, він запропонував мені вийти за нього заміж.

Я відразу погодилася.

Я запитала в Жакоба, чи знає він якийсь нічний клуб, бо вже минули роки, відколи я перестала жити нічним життям Женеви («нічне життя» – це, власне, умовна назва), а тепер мені захотілося потанцювати й випити в п’ятницю. Його очі спалахнули.

– Я не маю на це часу. Дякую за запрошення, але після того, як одружився, я не можу собі дозволити, щоб мене побачили з журналісткою. Твої статті назвуть…

– Тенденційними.

– Атож, тенденційними.

Я вирішила продовжити гру зваблювання, яка завжди мене розважала. Що я втрачаю? Зрештою, мені відомі всі стежки, ухиляння, пастки та цілі.

Я попросила його більше розповісти про себе. Про своє особисте життя. Я, власне, тут присутня не як журналістка, а як жінка і як його подруга з підліткових літ.

Слово жінка його збадьорило.

– Я не маю особистого життя, – відповів він. – На жаль, я не можу його мати. Я вибрав собі кар’єру, що перетворила мене на автомат. Усе, що я кажу, береться до уваги, ставиться під сумнів, публікується.

Його відповідь мені не дуже сподобалася, але його щирість мене роззброїла. Схоже, він добре знає територію, знає, куди йому можна йти й навіть куди йому можна йти зі мною. Він натякнув, що «нещасливий у шлюбі», як стверджують усі чоловіки зрілого віку, після того як покуштують вино й розкажуть у всіх подробицях, які вони могутні.

– За останні два роки кілька місяців були для мене наповнені радістю, кілька – розчаруваннями, а протягом усіх останніх я мусив триматися за свою посаду й намагатися догодити кожному, щоб мене знову обрали. Мусив відмовитися від усього, що могло б дати втіху, як, наприклад, потанцювати з тобою. Або протягом кількох годин слухати музику, курити чи поводитися так, щоб інші визнали мою поведінку неадекватною.

Але як він перебільшує! Адже до його особистого життя всім байдужісінько.

– Скоро повернеться мій Сатурн. Кожні двадцять дев’ять років ця планета повертається на те саме місце, де вона була в той день, коли ми народилися.

Сатурн повертається?

Йому здалося, що він наговорив забагато, і тому запропонував облишити цю тему.

Ні. Повернення мого Сатурна вже відбулося, і мені захотілося знати більше, що все це означає. Він прочитав мені цілу лекцію з астрології. Сатурн потребує двадцять дев’ять років, щоб повернутися в те саме місце, де він був, коли ми народилися. Поки це не відбудеться, ми вважаємо все можливим, віримо, що наші сновидіння реалізуються й що мури, які нас оточують, можуть обвалитися.

Та коли Сатурн завершує свій цикл, романтизм зникає. Кожен вибір стає вирішальним, і змінити курс практично неможливо.

– Я, звичайно, не фахівець. Але найближчий шанс я матиму у свої 58 років, коли Сатурн повернеться вдруге. І навіщо ти запросила мене на обід, коли Сатурн каже, що обрати іншу дорогу я вже не зможу?

Ми вже розмовляли майже годину.

– Ти щаслива?

– Про що ти?

– Я помітив щось у твоїх очах… Незрозумілий смуток для жінки такої вродливої, вдало одруженої і з доброю професією. Мені здалося, я побачив у тобі віддзеркалення власних очей. Дозволь мені повторити своє запитання: ти щаслива?

У країні, де я народилася, виросла й тепер виховую своїх дітей, ніхто не ставить таких запитань. Щастя – не та цінність, яку можна точно визначити, обговорювати на плебісцитах, аналізувати за допомогою фахівців. Ми не маємо звичаю навіть запитувати, якої марки автомобіль у нашого сусіда, а тим більше про щось таке інтимне й непідвладне визначенню.

– Можеш не відповідати. Твоєї мовчанки мені досить.

Ні, мовчанки не досить. Її не можна вважати відповіддю. Вона віддзеркалює радше подив, розгубленість.

– Я нещасливий, – сказав він. – Маю все, про що може мріяти чоловік, але не маю щастя.

Може, хтось надумав отруїти воду в моєму місті? Або напасти на мою країну з хімічною зброєю, яка всім завдала шкоди? Неможливо, щоб усі, з ким мені довелося розмовляти, відчували одне й те саме.

Досі я нічого не говорила. Але прокляті душі наділені неймовірною властивістю знайомитися й спілкуватися, посилюючи свій біль.

Чому я досі цього не помітила? Чому звертала увагу лише на ту поверхову недбалість, із якою він говорив про політику, а не на дріб’язкову ретельність, із якою добирав вина?

Повернення Сатурна. Контраст. Нещастя. Речі, яких я ніколи не сподівалася почути від Жакоба Кеніга.

Несподівано для себе – цієї миті – я подивилася на годинник, була 13:55, і мене знову опанувала пристрасть до нього. Ніхто, навіть мій дорогоцінний чоловік, ніколи не запитував мене, чи я щаслива. Можливо, тільки в дитинстві мої батьки або бабуся з дідом іноді цікавилися, чи мені весело, але тільки й того.

– Ми ще зустрінемося?

Я дивлюся перед собою й тепер бачу не колишнього хлопця, у якого закохалася підлітком, а провалля, до якого наближаюся з власної волі, провалля, якого не хочу обминути. На крихітну частку секунди я уявила собі, що тепер мої безсонні ночі стануть нестерпнішими, ніж будь-коли, бо справді маю цілком конкретну проблему: серце, яке палахкотить пристрастю.

Усі червоні кольори «тривоги», які існують у моїй свідомості й моїй підсвідомості, заблимали.

Але я сказала самій собі: ти себе не обманюй, він хоче лише покласти тебе в ліжко. Хоч навряд він стане тоді щасливішим.

Та в настрої, майже близькому до самогубства, я погоджуюся на це. Якщо я ляжу в ліжко з чоловіком, який ледве доторкнувся до моїх грудей, коли ми були ще підлітками, то це навряд чи більше зашкодить моєму шлюбові, аніж те, що сталося трохи раніше, коли я зайнялася оральним сексом уранці й пережила кілька оргазмів уночі.

Я хотіла повернутися до теми Сатурна, але він уже попросив принести рахунок і розмовляв по мобільному, повідомивши, що на п’ять хвилин запізниться.

– Будь ласка, приготуй мені каву.

Я запитала, з ким він розмовляв, і він сказав, що з дружиною. Директор великої фармацевтичної фірми хоче з ним зустрітися й, можливо, погодиться вкласти якісь гроші у фінальну фазу його виборчої кампанії до ради. Вибори наближалися дуже швидко.

Я знову згадала, що він одружений. Що він нещасливий. Що він не може робити те, що йому до вподоби. Що ходять чутки про нього та про його дружину – схоже, шлюб у нього відкритий. Мені треба забути про ту іскру, яка спалахнула в мені о 13:55, і зрозуміти, що він хоче лише використати мене.

Це мене мало збентежило, позаяк я все добре усвідомлюю. Мені також треба когось затягти до ліжка.

Ми зупинилися на хіднику перед рестораном. Він оглянувся навкруги, ніби ми збиралися робити щось заборонене. Переконавшись, що ніхто на нас не дивиться, закурив сигарету.

Саме цього він і боявся: щоб ніхто не побачив, як він закурив сигарету.

– Ти, либонь, пам’ятаєш, що мене тоді вважали найздібнішим учнем у класі? Я мусив підтверджувати те, чого інші сподівалися від мене, бо всі ми маємо велику потребу в любові та схваленні. Я віддавав у жертву зустрічі з друзями, щоб навчатися й виправдати сподівання інших. Я закінчив середню освіту з відмінними оцінками. До речі, чому ми урвали наші романтичні стосунки?

Якщо він цього не пам’ятав, то я тим більше. Думаю, у ту пору всі намагалися звабити всіх і ніхто не залишався надовго ні з ким.

– Я закінчив факультет і здобув звання громадського захисника. Мені довелося жити в тісному контакті з бандитами й невинними, каналіями й чесними людьми. Те, що мало бути моєю тимчасовою професією, стало рішенням на все життя: я надавав допомогу багатьом. Список моїх клієнтів зростав. Моя слава поширилася в місті. Мій батько наполіг, що мені час покинути все це й піти працювати до адвокатської контори одного з його друзів. Але я сповнювався ентузіазмом після кожної справи, яку вигравав. Щоправда, мені знову й знову доводилося наштовхуватися на цілком архаїчний закон, який не можна було застосувати до нинішнього моменту. Треба було багато чого змінювати в управлінні містом.

Усе це написано в його офіційній біографії, але почути з його уст – то зовсім інше.

– У певний момент я подумав, що можу виставити себе кандидатом у депутати. Я розпочав кампанію майже без грошей, бо мій батько був проти. Мені допомогли мої клієнти. Мене обрали з мінімальною перевагою, але обрали.

Він ще раз озирнувся навколо. Заховав сигарету за спину. Але ніхто на нього не дивився, і він знову глибоко затягнувся. Очі в нього були пусті, зосереджені на минулому.

– Коли я пішов у політику, то спав не більш як по п’ять годин на добу й завжди був сповнений енергії. Тепер мені хочеться спати по вісімнадцять годин. Мій медовий місяць закінчився, коли я почав робити кар’єру. Я неспроможний подолати необхідність догоджати всім, а надто своїй дружині, що трудиться, як божевільна, аби забезпечити мені велике майбутнє. Маріанна багато чим пожертвувала задля мене, і я не можу розчарувати її.

Чи це той самий чоловік, який кілька хвилин тому запропонував, щоб ми зустрілися знову? То він хотів саме цього: вийти й поговорити з кимось, хто міг би його зрозуміти, бо почуває те саме, що й він?

Я маю звичку створювати фантазії з неймовірною швидкістю. Я вже уявила себе під шовковими простирадлами в альпійському шале.

– То коли ми зможемо зустрітися знову?

– Ти вирішуй.

Він призначив зустріч через два дні. Я сказала, що в мене заняття з йоги. Він попросив мене пропустити їх. Я пояснила йому, що постійно щось пропускаю й пообіцяла собі бути більш дисциплінованою.

Жакоб, схоже, змирився. Мене опанувала спокуса погодитися з ним, але не маю бажання здаватися надто схвильованою або доступною.

Життя знову стало для мене приємним, бо колишня апатія змінилася страхом. Яка радість мати страх, що ти можеш втратити нагоду!

Я сказала йому, що це неможливо й ліпше нам зустрітися в п’ятницю. Він погодився. Зателефонував своєму помічникові й попросив занести до його розпорядку дня, що має в п’ятницю заплановану зустріч. Він докурив сигарету, і ми попрощалися. Я не запитала, чому він розповів мені гак багато про своє інтимне життя, тоді як не розповів нічого важливого, коли ми сиділи в ресторані.

Мені хотілося вірити, що щось змінилося під час цього обіду. Хоч він і був схожий на сотні професійних обідів, які я мала, і їжа в ньому не була менш або більш смачною, і вино була достатньо міцним, щоб ми впилися ним, коли замовили каву. Ніколи не слід втрачати пильність, хоч як добре ми граємо свою роль.

Необхідність догоджати всім. Залежність від обертання Сатурна.

Я вже не самотня.

Журналістика не має того блиску, який уявляють собі люди: брати інтерв’ю в знаменитостей, приймати запрошення у фантастичні подорожі, спілкуватися з представниками влади, мати багато грошей, контактувати із загадковим маргінальним світом.

Насправді ми проводимо більшість часу на робочих місцях, розділених низькими перегородками, приклеєні до телефонів. Приватність існує лише для наших керівників – ті мають у своїх кабінетах акваріуми з прозорого скла, які можна затуляти жалюзі. Коли ми це робимо, риби знають, що відбувається по той бік завісок, дослухаючись до наших кроків і ворушачи товстими губами.

Журналістика у Женеві, де мешкає сто дев’яносто п’ять тисяч людей, є чимось надзвичайно надокучливим. Я скинула поглядом на сьогоднішні видання, хоч уже й знаю, що саме там написано: про безперервні зустрічі чужоземних представників в Організації Об’єднаних Націй, про постійні протести проти банківських таємниць і ще про деякі речі, що заслуговують бути надрукованими на першій сторінці, наприклад: «Занадто гладке тіло не дозволило чоловікові сісти в літак», «Вовки поїдають овець в околицях міста», «Доколумбівські поховання, розкопані в Сент-Джорджі» і, нарешті, великими літерами: «ПІСЛЯ РЕМОНТУ БАРКАС „ЖЕНЕВА“ ПОВЕРНУВСЯ НА ОЗЕРО, ГАРНІШИЙ, НІЖ КОЛИСЬ».

Мене покликали до однієї з робочих кабінок. Там хотіли знати, чи довідалася я щось цікаве під час обіду з політиком. Як і слід було сподіватися, нас бачили разом.

– Ні, – відповіла я. – Нічого іншого, крім того, що розповідається в його офіційній біографії. Я була присутня на обіді для того, щоб наблизитися до джерел. – Так ми називаємо осіб, які можуть нам надати важливу інформацію. (Чим більшою мережею джерел володіє журналіст, тим більше його шанують.)

Мій шеф повідомив мені про інформацію з іншого джерела: мовляв, Жакоб Кеніг, хоч і одружений, але має роман із дружиною іншого політика. Я відчула біль у темному куточку душі, де загніздилася депресія, і не захотіла цьому повірити.

Мене запитали, чи можу я ще наблизитися до нього. Редакція не вельми зацікавлена його сексуальним життям, але згадане джерело запропонувало шантажувати його цією інформацією. Група чужоземних металургів шукає шляхи розв’язання фіскальних проблем у своїй країні, але вони не знають, як доступитися до міністра фінансів. Вони просять, щоб їх «підштовхнули».

Головний редактор мені пояснив: депутат Жакоб Кеніг не є нашою метою, ми прагнемо розвінчати тих, хто хоче внести зерна корупції в нашу політичну систему.

– Це буде неважко. Досить йому сказати, що ми на його боці.

Швейцарія – одна з небагатьох країн у світі, де слова досить. У більшості інших країн знадобилися б адвокати, свідки, підписані документи й погроза судом на випадок порушення таємниці.

– Нам будуть потрібні лише докази й фотографії.

Отже, мені слід наблизитися до нього.

– Це теж буде неважко. Наші джерела повідомляють, що ви вже призначили побачення. Воно внесене до його офіційного розпорядку дня.

І це країна банківських таємниць! Усі знають про все.

– Дотримуйтеся нашої звичайної тактики.

«Звичайна тактика» складається з чотирьох пунктів:

1) починайте розпитувати того, у кого ви берете інтерв’ю, про будь-яку річ, яку він хотів би повідомити публічно; 2) дозвольте йому говорити стільки часу, скільки він захоче, тоді він повірить, що газета надасть йому багато місця; 3) у кінці інтерв’ю, коли він переконається, що тримає нас під контролем, поставте те єдине запитання, що нас цікавить, аби він відчув, що коли не відповість, то ми не надамо йому стільки місця, скільки він хоче, і він лише змарнує свій час; 4) якщо він відповість ухильно, то переформулюйте запитання, але не відмовляйтеся від нього. Він може відповісти, що це не цікавить нікого. Але ви повинні домогтися від нього бодай однієї декларації. Дев’яносто дев’ять відсотків тих, у кого беруть інтерв’ю, потрапляють до пастки.

Цього досить. Решту інтерв’ю ви присвячуєте висловлюванням, які стосуються не вашого співрозмовника, а якоїсь важливої теми, наприклад журналістських розслідувань, офіційної та екстраофіційної інформації, анонімних джерел тощо.

Якщо він не схоче відповідати, нагадайте йому, що ви на його боці. Ви знаєте, як функціонує журналістика. Ніколи не забувайте про це.

Я знаю, як функціонує журналістика. Кар’єра журналіста так само коротка, як і кар’єра атлета. Ми швидко досягаємо слави й влади, а потім поступаємося місцем наступному поколінню. Небагато з нас продовжують працювати в журналістиці, прогресуючи. Інші бачать, як еталон життя погіршується, перетворюються на критиків преси, створюють блоги, читають лекції й марнують набагато більше часу, ніж потрібно, щоб справити враження на своїх друзів. Проміжного стану не існує.

Я поки що залишаюся на етапі «перспективного фахівця»… З огляду на постійні декларації, що в нас лунають, цілком можливо, що наступного року я почую такі слова: «Нам треба скоротити витрати, і ви з вашим талантом і вашим ім’ям, безперечно, знайдете собі іншу посаду».

Чи, може, я просунуся вище? Зможу вирішувати, що публікувати на першій сторінці: проблему вовка, який пожирає овець, чи виїзд чужоземних банкірів у Дубаї або в Сінгапур, чи абсурдну нестачу меблів для квартир. Яка цікава перспектива на найближчі п’ять років!..

Я повернулася на своє робоче місце, зробила кілька маловажливих телефонних дзвінків і прочитала все цікаве, що знайшла в Інтернеті. Поруч мої колеги робили те саме, втративши надію знайти новину, яку можна було б опублікувати в нашій газеті. Хтось повідомив, що на залізниці між Женевою й Цюрихом бачили диких кабанів. Це дає матеріал?

А чом би й ні. Як і телефонний дзвінок від вісімдесятирічної жінки, яка вимагає, щоб припинили курити в барах: вона повідомила, що влітку нема проблеми, але взимку надто багато людей помирають від запалення чи від раку легенів, тому треба примусити всіх курити зовні.

Хіба це не те саме, що ми робимо в редакції друкованої газети?

Я знаю: ми любимо свою роботу й хочемо врятувати світ.

Сидячи в позі лотоса із запаленим ладаном під музику, нестерпно схожу на ту, яку ми зазвичай чуємо в ліфтах, я починаю «медитацію». Минув певний час відтоді, як мені порадили спробувати. Це сталося тоді, коли помітили, що я перебуваю в напруженому стані. (Я справді перебувала в такому стані, але це було краще, аніж та цілковита незацікавленість у житті, яку я відчуваю тепер.)

– Скаламучення розуму турбуватимуть вас. Але не зважайте на них. Погоджуйтеся з думками, які виникатимуть у вас. Не суперечте їм.

Чудово, саме це я й роблю. Відсуваю подалі від себе токсичні емоції, такі як гордість, розчарування, ревнощі, невдячність, марнота. Заповнюю цей простір смиренням, вдячністю, розумінням, совістю і грацією.

Думаю про те, що їм більше цукру, аніж мусила б, і це шкодить моєму здоров’ю та моїй духовності.

Відвертаюся від темряви та розпачу і кличу сили добра та світла.

Згадую всі подробиці обіду з Жакобом.

Співаю мантру разом з іншими учнями.

Запитую себе, чи правду повідомив мені головний редактор. Чи правда, що Жакоб зраджує дружину? Чи можна шантажувати його?

Учителька просить, щоб ми уявили навколо себе арматуру світла.

– Ми щодня повинні мати певність у тому, що ця арматура захистить нас від небезпек, щоб ми не були прив’язані до дуальності існування. Нам треба шукати серединну дорогу, де немає ані радості, ані страждання, а є лише глибокий мир.

Починаю розуміти, чому мені так бракує занять із йоги. Дуальність існування? Серединна дорога? Це для мене так само неприродно, як підтримувати холестерин в організмі на рівні сімдесят, чого від мене вимагає мій лікар.

Образ арматури тримається лише кілька секунд, після чого розпадається на тисячу клаптиків і змінюється на абсолютну впевненість у тому, що Жакоб утішається з кожною симпатичною жінкою, яка йому трапиться. І яка мені, зрештою, різниця?

Вправи тривають. Змінюємо позу, й учителька наполягає, як і зазвичай на заняттях, щоб ми бодай на кілька секунд «очистили розум».

Очищення розуму – це те, чого я найбільше боюся і що весь час мене супроводжує. Якби вона знала, чого просить… Але не мені оцінювати техніку, що існує вже сотні років.

Що я тут роблю?

Я знаю: знімаю стрес.

Я знову прокидаюся серед ночі. Іду до кімнати дітей подивитися, чи все гаразд – нав’язлива думка, але всі батьки іноді так роблять.

Повертаюся в ліжко й лежу, незмигно дивлячись у стелю.

Не маю сил, аби вирішити, що я хочу або не хочу робити. Чому я не відмовлюся займатися йогою раз і назавжди? Чому не наважуюся піти до психіатра й почати ковтати магічні пігулки? Чому мені не вдається взяти себе під контроль і припинити думати про Жакоба? Зрештою, у будь-яку мить він може надумати робити щось інше, аніж знайти собі співрозмовника, з яким можна поговорити про Сатурн і розчарування, що рано чи пізно наздоганяють усіх дорослих людей.

Я вже неспроможна це витримати. Моє життя схоже на фільм, який нескінченно повторює одну й ту саму сцену.

Я відвідала кілька лекцій із психології, коли навчалася на факультеті журналістики. В одній із них професор (чоловік досить цікавий як в аудиторії, так і в ліжку) сказав, що існує п’ять етапів, через які проходить той, у кого беруть інтерв’ю: захист, екзальтація, віра в себе, зізнання й спроба приховати речі.

У своєму житті я відразу перейшла від стану віри в себе в стан зізнання. Я починаю говорити собі речі, які ліпше було б залишити прихованими.

Наприклад, світ зупинився.

Він зупинився не лише для мене, а й для всіх, хто мене оточує. Коли я зустрічаюся з подругами, ми завжди говоримо про ті самі речі й тих самих людей. Такі розмови здаються новими, але в них ми марнуємо час та енергію. Намагаємося переконати себе в тому, що життя триває й що воно цікаве.

Усі намагаються контролювати власні нещастя. Не тільки Жакоб і я, а, мабуть, мій чоловік теж. Тільки він цього не показує.

У небезпечному стані зізнання, у якому я перебуваю, ці речі стають очевидними. Я не почуваюся сама-одна. Мене оточують люди з тими самими проблемами, і всі вдають, ніби життя триває, як і раніше. Як і я. Як і мій сусід. Мабуть, як і мій шеф і як чоловік, що спить зі мною поруч.

Після певного віку ми вдягаємо маску безпеки й упевненості. Із плином часу вона приклеюється до обличчя й більше не зникає. У дитячому віці ми знаємо, що коли плачемо, нам дарують ласку; коли сумуємо, нас утішають. Коли не щастить переконати дорослих своєю усмішкою, ми напевне переконаємо їх своїми сльозами.

Але тепер ми вже не плачемо – хіба лише у ванній, коли ніхто не чує, і не усміхаємося – хіба лише для наших дітей. Ми не показуємо своїх почуттів, бо люди можуть визнати нас вразливими й скористатися цим.

Сон – найкращі ліки.

Я зустрілася з Жакобом у призначений день. Цього разу місце зустрічі обирала я, і ми погодилися зустрітися в чудовому занехаяному Парку живої води, де є ще один поганий ресторан на утриманні міста.

Одного разу я ходила туди обідати з кореспондентом «Файненшл таймс». Ми замовили мартіні, але офіціант приніс нам вермут чинзано.

Цього разу ми не замовляли обід – лише сандвічі. Він міг курити, скільки йому хотілося, і милуватися чудовим краєвидом. Ми могли бачити, хто заходив до ресторану й хто виходив. Я прийшла сповнена рішучості поставити необхідні запитання. Після обміну звичайними формальними запитаннями («Ти ходила в нічний клуб?» – «Піду сьогодні ввечері») я насамперед поцікавилася, чи його не шантажують через порушення ним, скажімо так, подружньої вірності.

Він не здивувався. Тільки запитав: я розмовляю з ним як журналістка чи як подруга.

– Тепер як журналістка.

«Якщо він підтвердить наше припущення, я можу дати слово, що газета його підтримає. Ми не станемо публікувати нічого з того, що торкається особистого життя, але осудимо шантажистів».

– Так, я мав роман із жінкою мого друга, про який тобі, либонь, відомо з огляду на твою роботу. Він сам її заохотив до цього, потім обоє порозумілися в шлюбі. Ти розумієш, про що я тобі кажу?

«Чоловік заохотив свою дружину до адюльтеру? Ні, я нічого не зрозуміла, але ствердно кивнула й пригадала, що зі мною сталося три ночі тому, коли я спізнала кілька оргазмів».

– І цей роман триває?

– Інтерес до нього пропав. Моя дружина вже все знає. Є речі, які неможливо приховати. Персонал «Нігерії» сфотографував нас разом і погрожує поширити фотографії, але це вже не новина ні для кого.

«Нігерія» – там зустрічаються працівники металургійних комбінатів.

– Дружина не погрожувала розлученням?

– Була сердита днів два або три, більше нічого. Вона має великі плани щодо нашого шлюбу, і я думаю, подружня вірність до них не входить. Вона не виявила великих ревнощів, лише вдала, що це для неї важливо. Проте актриса з неї погана. За кілька годин по тому, як довідалася про мою невірність, вона вже відвернула свою увагу на інші речі.