Текст книги "Адюльтер"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Пауло КОЕЛЬЙО
АДЮЛЬТЕР

О Маріє, зачата без гріха, молися за нас,

тих, котрі звертаються до тебе.

Амінь.

Іди туди, де води глибші.

Лука, 5:4

Щоранку, коли я розплющую очі на так званий новий день, мене опановує бажання знову заплющити їх і не підводитися з ліжка. Але підводитися треба.

У мене чудовий чоловік, глибоко в мене закоханий, який володіє значним фондом капіталовкладень і щороку – навіть усупереч своєму бажанню – фігурує в списку трьохсот найбагатших людей Швейцарії, що публікується на сторінках часопису «Підсумки».

Я маю двох синів, які становлять «сенс мого життя» (так кажуть мої подруги). Щоранку я повинна напоїти їх кавою й відвести до школи, – за п’ять хвилин пішої ходи від нашої домівки, – де вони навчаються за повною програмою, дозволяючи мені працювати й розпоряджатися своїм часом. Після уроків філіппінська доглядальниця опікується ними доти, доки мій чоловік і я повернемося додому.

Мені подобається моя служба. Я журналістка й працюю в поважній газеті, яку можна прочитати на всіх перехрестях Женеви, де ми живемо.

Раз на рік я вирушаю на вакації разом з усією родиною, переважно в райські місцевості з чудовими пляжами, в «екзотичні» міста з убогим населенням, яке спонукає нас почуватися ще багатшими, привілейованими й облагодіяними життям.

Я досі не відрекомендувалася. Зроблю це з великою приємністю. Мене звати Лінда. Маю тридцять один рік віку, один метр сімдесят п’ять сантиметрів зросту, шістдесят вісім кілограмів ваги і вдягаюся в найкраще вбрання, яке можна купити за гроші (завдяки безмежній щедрості мого чоловіка). Розбуджую бажання в чоловіків і заздрість у жінок.

Проте щоранку, коли розплющую очі й дивлюся на цей ідеальний світ, про який усі мріють, та мало кому вдається завоювати його, я знаю, що день буде для мене катастрофою. До початку цього року я ні про що не замислювалася, лише тішилася життям, хоч іноді й відчувала провину за те, що маю більше, ніж заслуговую. Але одного чудового дня, готуючи вранішню каву для всіх (пригадую, уже була весна й квіти почали розквітати в нашому садку), я себе запитала: «Невже все так і має бути?»

Мені не слід було ставити собі таке запитання. Але в цьому винен один письменник, у якого вчора я брала інтерв’ю і який під час нашої розмови сказав:

– Мені зовсім нецікаво бути щасливим. Я волію підкорятися пристрасті, хоча це й небезпечно, бо ми ніколи не знаємо, що чекає на нас попереду.

Я тоді подумала: бідолаха, він ніколи не почувається задоволеним. Йому судилося померти в смутку й гіркоті.

Наступного дня я зрозуміла, що мені ніколи нічого не загрожувало й не загрожуватиме.

Я знала, що чекає на мене попереду: ще один день, який нічим не відрізнятиметься від попереднього. Пристрасть? Атож, я кохаю свого чоловіка, і це гарантовано убезпечує мене від депресії відчувати, що я живу з кимось лише задля грошей, задля дітей або про людське око.

Я живу в найбільш упевненій у собі країні світу, усе в моєму житті впорядковане, я добра мати й добра дружина. Я здобула суворе протестантське виховання й намагаюся передати його своїм дітям. Я не вчиню жодного хибного кроку, бо знаю, що можу все зіпсувати. Я все роблю з максимальною ефективністю і з найменшою особистою участю. Коли я була молодшою, то страждала від кохання, що не знаходило відповіді, як кожна нормальна людина.

Та після заміжжя час для мене зупинився.

Поки я не зустрілася з тим клятим письменником і не почула його репліку. То яких же помилок я наробила, живучи одноманітним, наповненим нудьгою життям?

Коли по щирості, то жодної. Тільки…

Тільки відчувала потаємний страх, що все може змінитися будь-якої миті, захопивши мене цілком зненацька.

Відтоді, як одного чудового ранку мене навідала ця фатальна думка, я відчуваю страх. Чи мала я шанси постати віч-на-віч зі світом, якщо мій чоловік раптом помре? Так, відповідала я сама собі, адже його спадщини вистачить на утримання кількох поколінь. А якщо помру я, то хто подбає про моїх дітей? Мій коханий чоловік. Але ж він може одружитися з іншою жінкою, бо він багатий, чарівний і розумний. Чи мої діти будуть у добрих руках?

Моїм першим кроком була спроба відповісти на всі свої сумніви. А що більше я відповідала, то більше запитань виникало. Чи заведе він собі коханку, коли я стану стара? Чи не має він уже іншу жінку, бо ми кохаємося набагато рідше, ніж колись? Чи не думає він, що я маю когось іншого, бо протягом останніх трьох років помітно втратила інтерес до нашого інтимного життя?

Ми ніколи не сварилися через ревнощі, і я вважала, що це добре, але з того весняного ранку підозрювала, що така поведінка свідчить про відсутність кохання з обох сторін.

Я доклала зусиль, щоб більше про це не думати.

Протягом тижня завжди, повертаючись із роботи, я щось купувала на Рю-дю-Рон. Нічого такого, що мене дуже цікавило б, але принаймні я відчувала, що якось змінюю своє життя, потребуючи якусь річ, що її раніше не потребувала. Дізнавалася про якусь побутову техніку, хоч там було дуже важко знайти щось нове. Оминала дитячі крамниці, щоб не розбещувати дітей щоденними подарунками. Не заходила й до крамниці чоловічих товарів, аби в чоловіка не виникла підозра, що за моєю надмірною щедрістю щось ховається.

Удома я поверталася в чарівний світ свого особистого життя і все здавалося чудесним протягом тих кількох годин, поки ми всі вкладалися спати. Потім потроху мене почали навідувати кошмари.

Я переконувала себе, що пристрасть для молодих, а її відсутність є нормальною в моєму віці. Мені не це вселяло страх.

Сьогодні, після кількох місяців, я почуваюся жінкою, розколеною між страхом від того, що все змінюється, і страхом, що все залишиться незмінним до кінця моїх днів. Деякі люди кажуть, що з наближенням літа нас обсідають менш ексцентричні думки, ми почуваємося мізернішими, бо проводимо більше часу на свіжому повітрі й це допомагає нам збагнути вимір світу, а обрій пересувається далеко за хмари, за стіни нашого будинку.

Може, і так. Але тепер мені не вдається спати безтурботно, і причина не в спеці. Коли настає ніч і нічого не видно, мене лякає все: життя, смерть, любов і її відсутність, той факт, що все нове в моєму житті перетворюється на звичку, відчуття, що я втрачаю найкращі роки життя в рутині, яка повторюватиметься до самої моєї смерті, і паніка, що я можу зіткнутися з невідомим, хоч би скільки в тому було приємного хвилювання й відчуття пригод.

Природно, я намагаюся втішати себе чужим стражданням.

Я прихилилася до телевізора, а надто до тележурналів. Дивлюся безліч новин про нещасливі випадки, про природні катастрофи й про людей, які втікають від них. Скільки хворих на планеті? Скільки страждають мовчки, а скільки волають від несправедливостей і зрад? Скільки бідолах потерпають від безробіття або сидять у в’язницях?

Я перемикаю телевізор на інший канал. Дивлюся серіал або кінофільм і знаходжу розвагу на кілька хвилин або кілька годин. Помираю від страху, що чоловік прокинеться й запитає: «Що з тобою відбувається, кохання моє?» Бо тоді мені доведеться йому відповісти, що в мене все гаразд. Ще гірше буде, – як уже траплялося двічі чи тричі в минулому місяці, – якщо в ліжку йому заманеться покласти руку мені на стегно й він почне пестити мене. Я можу вдати оргазм, – і вже вдавала його не раз, – але домогтися зусиллям волі, щоб тіло в мене зволожилося, не можу.

Мені доведеться сказати йому, що я дуже стомлена, і він, ніколи не показуючи, що йому обридли такі відповіді, поцілує мене, повернеться на другий бік, подивиться останні новини на своєму телевізорі або відкладе це на завтрашній день. А я крутитимуся в ліжку, щоб справді відчути себе стомленою, дуже стомленою.

Але не завжди все відбувається так. Іноді мені доводиться брати на себе ініціативу. Я не можу відштовхувати його дві ночі поспіль, бо тоді він заведе собі коханку, а я нізащо не хочу втратити його. Завдяки легенькій мастурбації я зволожую своє тіло, і все повертається до норми.

«Усе повертається до норми» означає, що нічого вже не буде таким, яким було колись, коли кожне з нас ще було таємницею для другого.

Зберігати вогонь після десяти років шлюбу здається мені істотним відхиленням від норми. І щоразу, коли вдаю втіху від сексу, я трохи помираю всередині. Трохи? Схоже, я спустошую себе набагато швидше, ніж сподівалася.

Мої подруги називають мене щасливою, бо я брешу їм, що ми з чоловіком часто кохаємося, а вони брешуть мені, кажучи, що не знають, як їхнім чоловікам щастить так довго зберігати до них інтерес. Вони стверджують, що секс у шлюбі є цікавим лише в перші п’ять років, а надалі треба застосовувати трохи «фантазії». Треба, мовляв, заплющити очі й уявити собі, що сусід лежить верхи на тобі й робить речі, які ніколи не наважився б зробити чоловік. Уявити, що він і чоловік володіють тобою водночас, удаючись до всіх можливих збочень і всіх заборонених ігор.

Сьогодні, коли я відводила дітей до школи, то подивилася на свого сусіда. Я ніколи не уявляла собі, щоб він лежав на мені, я волію радше думати про юного репортера, який працює зі мною і, здається, постійно перебуває в стані страждання й самоти. Я ніколи не бачила, щоб він намагався когось звабити, і саме в цьому його чарівність. Усі жінки в редакції час від часу говорили, що хотіли б «подбати про нього, бідолаху». Я думаю, він це розуміє й задовольняється бути простим об’єктом бажання – нічого іншого він не потребує. Можливо, він почуває те саме, що й я: жахливий страх ступити крок уперед і все зіпсувати – не мати ні роботи, ні родини у своєму теперішньому житті й майбутньому.

Але зрештою… Я подивилася на свого сусіда сьогодні вранці й відчула велике бажання заплакати. Він мив автомобіль, і я подумала: «Поглянь-но, ось іще одна людина, схожа на мого чоловіка й на мене. Настане день, коли ми робитимемо те саме. Наші діти виростуть і переселяться до іншого міста або до іншої країни, ми вийдемо на пенсію й митимемо свої автомобілі, – а може, комусь заплатимо, щоб зробили це для нас. Але після певного віку важливо робити бодай що-небудь, аби згаяти час, показати іншим, що наші тіла ще підкоряються нам, що ми не втратили уявлення про гроші й досі спроможні смиренно виконувати якусь роботу».

Чистий автомобіль чи ні – яка різниця для світу? Але того ранку лише це було важливим для мого сусіда. Він побажав мені чудового дня, усміхнувся й повернувся до своєї праці з таким виглядом, ніби виготовляв скульптуру Родена.

Я залишаю свій автомобіль на стоянці – «Користуйтеся громадським транспортом у центрі міста! Не забруднюйте довкілля!» – сідаю на автобус і їду на службу, дивлячись у вікно на ті самі речі, які бачу щодня. У Женеві, схоже, нічого не змінилося, відтоді як я була малою дитиною. Давні феодальні будівлі вперто залишаються між спорудженими якимсь божевільним префектом, що вподобав нову архітектуру в п’ятдесятих роках.

Подорожуючи світом, я завжди відчуваю, що мені цього бракує. Цього неймовірно поганого смаку, цих високих веж зі скла і сталі, відсутності чітко окреслених доріг, коріння дерев, яке розламує бетон хідників і примушує нас постійно спотикатися, громадських садів за дерев’яними парканами, де росте трава всіх різновидів, бо «природа є такою»… Одне слово, мені бракує міста, що відрізняється від усіх інших, тих, які модернізувалися й втратили чарівність.

Тут ми досі кажемо «добридень», зустрічаючись із незнайомою людиною на вулиці, і кажемо «до побачення», виходячи з крамниці, де купили собі пляшку мінеральної води, навіть якщо не маємо наміру колись туди повертатися. Ми досі розмовляємо з чужинцями в автобусі, досі решта світу вважає нас, швейцарців, людьми скромними й стриманими.

Яка помилкова думка! Але це добре, що вони так про нас думають, бо в такий спосіб ми матимемо змогу зберегти свій стиль життя ще на п’ять або шість століть, перш ніж загарбники-варвари перетнуть Альпи зі своїм досконалим електронним обладнанням і набудують тут помешкань із невеличкими кімнатами й великими залами, призначеними для того, щоб вражати гостей – надмірно нафарбованих жінок і чоловіків, які розмовляють надто голосно й завдають незручностей сусідам, і підлітків, які вдягаються з викликом, але помирають від страху, що про них подумають батько й мати.

Нехай усі думають, що ми спроможні виробляти лише сир, шоколад, корів і годинники, що ми віримо в існування банку на кожному розі вулиць у Женеві. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб змінити таку думку про себе. Ми живемо щасливо, не знаючи вторгнення варварів. Усі ми озброєні до зубів: позаяк військова служба в нас обов’язкова, то кожен швейцарець має вдома рушницю, але годі знайти людину, яка наважилася б вистрелити в іншу.

Ми щасливі, нічого не змінюючи протягом сотень років. Ми пишаємося тим, що залишалися нейтральними, тоді як Європа посилала своїх дітей на безглузді війни. Ми щасливі, що нам нікому не треба пояснювати, чому Женева з її кав’ярнями кінця дев’ятнадцятого сторіччя, з її літніми жінками, що прогулюються пішки по місту, здається мало привабливою.

«Ми щасливі», – можливо, таке твердження буде хибним. Усі в нас щасливі, крім мене, яка в ці хвилини їде на службу, міркуючи про те, що зі мною негаразд.

Бувають дні, коли газета шукає цікавих новин, крім звичайних автомобільних аварій, нападів на людей (переважно без застосування зброї) та пожеж (до старого помешкання прямують десятки автомобілів із висококваліфікованим персоналом, бо дим від забутої на плиті печені може створити справжню паніку).

Повернувшись додому, я знаходжу втіху в готуванні страв та в накритому столі, за яким збирається вся родина, дякуючи Богу за ту їжу, яку ми споживаємо. Та коли сутеніє, після вечері кожен прямує у свій куток – батько допомагає дітям із домашнім завданням, мати прибирає в кухні, готує гроші та список завдань для служниці, яка завтра прийде дуже рано.

Протягом цих місяців я іноді почувалася дуже добре. Мені здавалося, що моє життя має сенс, що саме таку роль має виконувати людина на Землі. Діти помічають, що їхня мати перебуває в мирі, чоловік поводиться зі мною лагідніше й уважніше, і весь дім ніби наповнюється власним світлом. Ми подаємо приклад щасливого життя для всієї вулиці, для міста, для держави (яку ми тут називаємо округою), для країни.

Але зненацька, без будь-якого раціонального пояснення я провалююсь у глибокий смуток і не можу стримати сльози. Плачу я у ванній, бо там ніхто не почує моїх схлипувань і не поставить мені запитання, яке я найбільше ненавиджу чути: «Із тобою все гаразд?»

Атож, чому зі мною не має бути все гаразд? Ви бачите щось погане в моєму житті?

Нічого поганого в ньому нема.

Хіба що ніч, яка наповнює мене тривогою.

Або день, що не дарує мені ніякого ентузіазму.

Або щасливі спогади минулого, коли речі, які могли бути, так і не відбулися.

Або прагнення до пригод, ніколи не реалізоване.

Або жахливе відчуття не знати, що станеться з моїми дітьми.

І тоді моя думка починає обертатися навколо негативу, завжди одних і тих самих речей, ніби демон причаївся в кутку моєї кімнати, щоб стрибнути на мене й сказати: те, що я називала «щастям», було короткочасним, це не могло тривати довго. Я це завжди знала, хіба ні?

Я хочу змінитися. Мені треба змінитися. Сьогодні на службі я була роздратована більше, аніж звичайно, лише тому, що один зі стажерів затримався з матеріалом, який я його просила підготувати. Я загалом не така, але іноді втрачаю контакт із собою.

Я вчинила дурницю, звинувативши одного письменника за його інтерв’ю. Це було кілька місяців тому. Він розтулив рота лише для того, щоб повідомити про вулкан, який може вибухнути в будь-яку мить, сіючи навколо смерть і руйнацію. Якби не він, то я довідалася б про це з фільму, книжки, від когось, із ким би обмінялася двома-трьома словами. Думаю, деякі люди роками накопичують у собі роздратування, яке залишається непомітним, але одного чудового дня якась дурниця примушує його вибухнути.

Тоді вони кажуть: «Годі, я не хочу більше цього слухати».

Дехто накладає на себе руки. Інші розлучаються з чоловіком або дружиною. Є й такі, котрі вирушають до вбогих закутнів Африки в намаганнях урятувати світ.

Але я себе знаю. Знаю, що моєю єдиною реакцією буде придушити в собі те, що почуваю, поки рак зруйнує мене зсередини. Бо я вірю в те, що чимало хвороб виникають через придушення емоцій.

Я прокидаюся о другій годині ночі й лежу, дивлячись у стелю, хоч і знаю, що вранці мені треба вставати дуже рано – а я це завжди ненавиджу. Замість подумати про щось істотне, наприклад: «Не розумію, що це відбувається зі мною», – я лиш втрачаю здатність контролювати свої думки. Є такі дні, – хоч їх, слава Богу, мало, – коли я знову й знову запитую себе, чи не слід мені звернутися до психіатричної лікарні по допомогу. Від такого кроку мене утримують не моя робота й не мій чоловік, а мої діти. Адже вони не мають найменшого уявлення про те, що я почуваю.

Моя внутрішня напруга в такі дні посилюється. Я думаю про шлюб, – про свій шлюб, – у якому ніколи не буває розмов про ревнощі. Але ми, жінки, наділені шостим чуттям. Можливо, мій чоловік знайшов іншу і я помічаю це неусвідомлено. Проте я не маю жодної реальної причини підозрювати його.

Хіба ж не абсурд? Невже з усіх чоловіків світу я обрала єдиного, який є абсолютно досконалим? Він не п’є, нікуди не ходить увечері, ніколи не залишається після роботи з друзями. Його життя обмежується родиною.

Таке життя було б для мене наче сон, якби воно не було кошмаром. Бо така бездоганна поведінка чоловіка накладає на мене величезну відповідальність.

Мені не залишається нічого іншого, а лиш припустити, що такі слова, як «оптимізм» і «надія», що їх ми читаємо в усіх книжках, які намагаються вселити нам упевненість і підготувати до життя, є не більш ніж словами. Розумники, які їх промовляють, можливо, намагаються знайти для них сенс, маючи нас за піддослідних свинок, щоб подивитися, як ми реагуємо на такі символи.

Правду кажучи, я стомилася від свого життя, такого щасливого й бездоганного. І це може бути ознакою якогось психічного захворювання.

Я сплю, думаючи про це. Хтозна, чи справді я не маю серйозних проблем зі здоров’ям?

Я домовилася пообідати з подругою.

Вона запропонувала, щоб ми зустрілися в японському ресторані, про який я ніколи не чула, і це дивно, бо я обожнюю японську їжу. Вона запевнила мене, що це справді чудове місце, хоч і розташоване трохи задалеко від моєї служби.

Добутися туди мені було важко. Довелося їхати двома автобусами й шукати когось, хто міг би показати, де розташована галерея з «чудовим рестораном». Проте мені все здалося там жахливим – інтер’єр, столи, накриті паперовими скатертинами, відсутність краєвиду. Але моя подруга була переконана в тому, що ніде в Женеві вона не їла кращої їжі, ніж тут.

– Я завжди їла в одному ресторані, який мені здавався гарним, хоч нічого особливого в ньому й не було. Але потім мій друг, який працює в японській дипломатичній місії, запропонував пообідати тут. Місце здалося мені жахливим, як і тобі тепер. Але головне, хто володіє рестораном, – і в цьому його велика відмінність.

Я завжди ходжу до тих самих ресторанів і замовляю ті самі страви, так принаймні мені здається. Навіть у цьому я не хочу ризикувати.

Моя подруга вживає антидепресивні пігулки. Я анітрохи не схильна розмовляти з нею про це, бо сьогодні дійшла висновку, що до хвороби мені лишається один крок і я не хочу прискорювати його.

І саме тому, що це остання тема, на яку я хотіла б поговорити, вона стала першою для мене. Чужа трагедія завжди применшує наші страждання.

Я запитала, як вона почувається.

– Набагато ліпше. Хоча ліки й не відразу справляють ефект, та коли вони починають діяти в організмі, ми відчуваємо інтерес до речей, які набувають кольору й смаку.

Схоже на те, що страждання людей перетворюються на джерело наживи для фармацевтичної промисловості. Вам сумно? Ковтніть пігулку – і вашим проблемам настане кінець.

З великою делікатністю я намагаюся з’ясувати, чи цікаво їй буде зробити свій внесок до великої статті про депресію для газети.

– Немає сенсу. Сьогодні люди звертаються до Інтернету, коли хочуть поділитися тим, що вони відчувають. Й існують ліки.

– А що можна обговорити в Інтернеті?

– Побічні дії ліків. Ніхто не зацікавлений підхопити собі ще якусь хворобу. Раптом ми почнемо відчувати те, чого ніколи не відчували раніше.

– І більше нічого?

– Вправи з медитації. Але я не вірю, що вони дають помітний результат. Я випробувала їх усі, але мені стало ліпше тільки тоді, коли я погодилася визнати, що маю проблему.

– Але чи допомагає тобі знання того, що ти не сама у світі? Хіба не для всіх корисно поговорити про те, як людина почувається під час депресії?

– Анітрохи. Тому, хто вибрався з пекла, геть нецікаво, як там далі триває життя.

– Чому ти прожила стільки років у цьому стані?

– Бо я не вірила у свій пригнічений стан. Бо коли починала говорити про нього з тобою або з іншими подругами, усі казали, що це дурниці, що люди, які справді мають проблеми, не мають часу на те, щоби впадати в депресію.

Це правда, я справді казала так.

Наполягаю: я вірю, що стаття або нотатка в Інтернеті допомагає людям витримувати біль і шукати допомоги. Оскільки я не перебуваю в стані депресії й нічого про неї не знаю, – применшую, – чи не могла б вона трохи поговорити зі мною на цю тему?

Вона завагалася. Але вона моя подруга й, можливо, здогадується про щось.

– Відчуття таке, ніби ти потрапила в пастку. Ти знаєш, що ти спіймана, але не знаєш як…

Це саме те, про що я думала кілька днів тому.

Вона перелічувала те, що вважала спільним для тих, хто, за її висловом, побував у «пеклі». Нема бажання підводитися з ліжка. Найпростіші завдання вимагають геркулесових зусиль. Почуття провини за те, що ти перебуваєш у цьому стані без будь-якої причини, тоді як безліч людей у світі страждають по-справжньому.

Я намагалася зосередити увагу на чудовій страві, яка від такої розмови вже втрачала смак. Моя подруга провадила:

– Апатія. Ти мусиш удавати веселість, удавати смуток, удавати оргазм, удавати, що ти розважаєшся, удавати, що ти добре спала, удавати, що живеш. Аж поки настає мить, коли ти бачиш уявну червону лінію й розумієш, що коли її перетнеш, то повернення назадуже не буде. Тоді ти перестаєш протестувати, бо протест означає, що ти проти чогось борешся. Ти переходиш у рослинний стан і намагаєшся приховати його від усіх. А це нелегко.

– І що спричинило твою депресію?

– Нічого особливого. Але чому ти ставиш мені стільки запитань? Ти щось відчуваєш?

– Звичайно, ні!

Треба було змінити тему розмови. Ми заговорили про політичну ситуацію, про яку я братиму інтерв’ю через два дні. Про хлопця, у якого я закохалася в шкільному віці і який, либонь, уже не пам’ятає, що ми колись обмінялися кількома поцілунками й що він притулявся до моїх грудей, які тоді ще не цілком сформувалися.

Моя подруга розвеселилася. Щодо мене, то я намагалася не думати ні про що, – мої реакції були цілком автоматичними.

Апатія. Я ще не дійшла до цього стану, протестую проти того, що відбувається зі мною, але думаю, що незабаром – за кілька місяців, днів або годин – можу втратити інтерес до всього й буде дуже важко контролювати настрій.

Схоже, моя душа вилітає з тіла й переходить до незнайомого мені місця, «безпечного» місця, де мені не доведеться нічого терпіти, і я звільнюся від нічних кошмарів. Так, ніби я перебувала не в поганому японському ресторані, де, утім, подавали чудову їжу, а переживала сцену з кінофільму, який дивилася, не бажаючи або неспроможна відвести від нього очі.

Я прокидаюся вранці й виконую звичні ритуали – почистити зуби, зібратися перед робочим днем, піти в кімнату дітей, розбудити їх і підготувати до школи, зварити ранкову каву для всієї родини, усміхатися, казати, що життя чудове. Щохвилини в кожному жесті я відчуваю тягар, якого не можу зрозуміти, наче та тварина не розуміє, як вона опинилася в пастці.

Їжа не має смаку, усмішка, навпаки, стає ширшою (щоб ніхто нічого не запідозрив), бажання плакати придушується, світло набуває сірого кольору.

Учорашня розмова не справила на мене доброго враження: починаю розуміти, що збудження мене покинуло і я швидко провалююся в апатію.

Невже ніхто цього не помітить?

Звичайно, ні. Зрештою, я остання людина у світі, згодна зізнатися в тому, що потребую допомоги.

Такою є моя проблема. Вулкан вибухнув, і ніщо вже не поверне його лаву всередину, не посадить жодного колоска чи дерева й не вижене овець, щоб вони там паслися.

Я цього не заслуговую. Я завжди намагалася відповідати сподіванням світу. Але таке зі мною сталося, і я неспроможна нічого вдіяти, крім як ковтати пігулки. Можливо, сьогодні я вигадаю привід, щоб звернутися до психіатричної клініки та соціальної допомоги (вони від цього будуть у захваті) і мені пощастить зустріти гарного психіатра, у якого можна буде попросити допомоги, хоч це й неетично. Але не все є етичним.

Я не маю жодної настирливої думки – наприклад, посадити себе на дієту. Не опанувала мене й манія чистоти, яка іноді впливає на жінку, що працює в офісі з восьмої ранку, спершу виправши й випрасувавши одяг і прибравши в оселі, а повертається додому о п’ятій пополудні, сходивши до супермаркету. Я неспроможна приглушити свої розчарування, намагаючись бути суперматір’ю, бо діти відчують недовіру до мене на всю решту життя.

Я вирушаю на службу й знову бачу сусіда, який миє автомобіль. «Але хіба він не мив його вчора?»

Не можу стриматися – підходжу й запитую його про це.

– Учора я ще трохи не закінчив роботу, – відповів він, після того як побажав мені доброго дня, запитав, як ведеться моїй родині, і сказав, що моя сукня дуже гарна.

Я подивилася на його машину, «ауді» (Женеву іноді також називають Ауділендом). Автомобіль видався мені досконалим. Сусід показав мені кілька маленьких деталей, які ще не блищали так, як мусили блищати.

Я трохи розтягла розмову й запитала, чого, на його думку, люди прагнуть у житті.

– Це просте запитання. Вони прагнуть сплатити свої рахунки. Купити собі дім, такий, як у вас або в мене. Посадити собі сад, запросити на сніданок у неділю дітей та онуків. Помандрувати по світу, після того як матимуть власне помешкання.

Невже тільки цього люди прагнуть від життя? І більш нічого? Є щось дуже хибне в нашому світі, і я не маю на увазі війни в Азії або на Близькому Сході.

Перш ніж вирушити до редакції, я маю взяти інтерв’ю в Жакоба, у якого була закохана ще в середній школі. Але й це мене не схвилювало – я справді втрачаю інтерес до всього на світі.

Я вислухала дещо, про що не питала, – про програми уряду. Я поставила кілька запитань, щоб відвернути його від цієї теми, але він ухилився від них з елегантною безпосередністю. Він на рік молодший за мене, отже, йому десь тридцять років, але на вигляд усі тридцять п’ять. Це спостереження я приберегла для себе самої.

Звісно, мені приємно зустрітися з ним, хоч досі він жодного разу не запитав, що сталося з моїм життям, після того як кожне з нас, здобувши освіту, пішло своєю дорогою. Він зосереджений на собі, зосереджений на своїй кар’єрі, на своєму майбутньому, тоді як я по-дурному озираюся в минуле, ніби досі залишилася дівчиною-підлітком, якій інші дівчата заздрили.

Через якийсь час я його не слухала, а лише автоматично записувала розмову. Завжди одне й те саме, однакові теми: знизити податки, боротися зі злочинністю, ліпше контролювати наплив французів (їх у нас називають «прикордонниками»), бо ті заповнюють вакансії, які мають належати швейцарцям. Мине час, і, скажімо, через рік теми залишаться, а проблеми не розв’яжуться, бо ніхто насправді ними не цікавиться.

Через двадцять хвилин розмови я запитала себе, чи така байдужість є результатом того дивного стану, у якому я нині перебуваю. Але ні. Нема нічого нуднішого, як брати інтерв’ю в політиків. Було б ліпше, якби мене послали з’ясувати обставини якогось злочину. Розмовляти з убивцями набагато цікавіше.

І порівняно з представниками народу в будь-якому іншому місці планети наші політики найменш зацікавлені й найбільш банальні. Ніхто не цікавиться їхнім особистим життям. Лише дві речі можуть призвести до скандалу: корупція й наркотики. У таких випадках справа набуває гігантських масштабів і нарешті дає багато матеріалу газетам, які страждають від відсутності цікавих тем.

Але хто хоче знати, чи той або той має коханку, відвідує борделі або не приховує своєї схильності до гомосексуалізму? Ніхто. Це не завадить йому бути обраним, не розтринькувати державний бюджет, і всі ми житимемо в мирі та злагоді.

Президент нашої країни змінюється щороку (саме так, щороку), і обирає його не народ, а Федеральна рада сімох міністрів, яка здійснює управління державою Швейцарія. Утім, щоразу, коли я проминаю музей красного мистецтва, то бачу пропагандистські плакати про нові плебісцити.

Населення любить усе вирішувати: колір мішків зі сміттям (переміг чорний), дозвіл мати зброю в приватному розпорядженні (переважна більшість проголосувала «за», і Швейцарія є країною з максимальною кількістю зброї на душу населення у світі), кількість мінаретів у країні (чотири), дозвіл надавати притулок вигнанцям (я не брала участі в цьому голосуванні, але, думаю, такий дозвіл було схвалено й він уже запроваджений у дію).

– Пане Жакобе Кеніг…

Нас уже одного разу урвали. Він делікатно попросив, щоб його заступнику дозволили взяти участь у подальших розпитуваннях. Моя газета найважливіша у франкомовній Швейцарії, і наше інтерв’ю може вплинути на результати найближчих виборів.

Він удає, ніби мене переконує, а я вдаю, що вірю йому.

Але я задоволена. Підводжуся, дякую йому й кажу, що вже маю потрібний матеріал.

– Вам нічого не бракує?

Авжеж, бракує. Але я не можу сказати йому, чого саме.

– Ми ще з вами зустрінемося сьогодні?

Я пояснюю йому, що мушу забрати дітей зі школи. Сподіваюся, він побачив величезну золоту обручку на моєму пальці й сказав собі: «Що відбулося, те відбулося».

– То, може, якось пообідаємо разом?

Я погоджуюся. Я можу обманути себе з великою легкістю й кажу собі: «Хтозна, може, він скаже мені щось дуже важливе, якусь таємницю держави, щось таке, що змінить політику країни й примусить нашого головного редактора подивитися на мене іншими очима?»

Він іде до дверей, перетинає поріг, потім повертається й цілує мене. Я відповідаю на його поцілунок, бо минуло вже багато часу, відтоді як ми поцілувалися востаннє. Жакоб, якого я могла б покохати, тепер має родину, одружений із професоркою. І я теж маю родину, одружена з багатим спадкоємцем, який, проте, працює.