Текст книги "Адюльтер"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

ν Гратися зі своїми дітьми. Читати історії, що навчають як їх, так і мене – бо історії не мають віку.

ν Дивитися в небо.

ν Випити кілька келихів холодної як лід мінеральної води. Цей засіб здається дуже простим, але я відчуваю себе відродженою завжди, коли це роблю.

ν Готувати їжу. Це найкраще й найдосконаліше мистецтво. Воно змішується з нашими п’ятьма чуттями й ще з одним – необхідністю давати все найкраще, що ми маємо. Це мої найулюбленіші ліки.

ν Скласти список своїх протестів. Це для мене справжнє відкриття. Щоразу, коли мене дратує якась річ, я протестую й занотовую її. Наприкінці дня розумію, що дратувалася даремно.

ν Усміхатися навіть тоді, коли хочеться плакати. Це найважче з усього списку, але можна звикнути. Буддисти кажуть, що усмішка, навіть приліплена на обличчя, хоч би якою фальшивою вона була, зрештою освітлює душу.

Проте все це працює лише тому, що тепер я маю мету – підкорити чоловіка. Я наче тигриця, загнана в глухий кут. Єдине, що мені залишається, – це люто атакувати.

Нарешті я маю дату й час зустрічі: завтра о п’ятнадцятій годині в ресторані «Кампо-де-Гольфі-де-Колоньї». Наша зустріч могла відбутися в будь-якій таверні міста або в будь-якому барі на одній із поперечних вулиць, які виходять на головну (і можна сказати – єдину) комерційну вулицю міста, але він обрав ресторан «Кампо-де-Гольфі». Посеред дня.

Бо о цій годині ресторан порожній і ми матимемо приватнішу атмосферу. Мені треба знайти пристойне виправдання для мого шефа, але це не проблема. Зрештою, я написала кілька статей про вибори, які передрукувала більшість газет країни.

Місце затишне. Певно, його насамперед привабило це. Місце романтичне, подумала я зі своєю дурною манією вірити у все, що мені до вподоби. Осінь розмалювала дерева в різні кольори золотавих відтінків, і можливо, я запрошу Жакоба на прогулянку. Мені краще думається, коли я в русі. А ще краще, коли біжу, як було в Ніоні, але не думаю, що це буде можливо.

Ха-ха-ха!

Цього вечора ми повечеряли вдома плавленим сиром, який називаємо раклет, зі шматками сирого бізонячого м’яса, зготовленого на рашпері, і традиційною смаженою картоплею зі сметаною. Моя родина запитала, чи ми щось святкуємо, і я сказала, що так: той факт, що ми перебуваємо разом і можемо спокійно повечеряти. Потім я прийняла другу ванну за день, дозволивши, щоб вода змила всю тривогу. Наклала собі крем й пішла в кімнату дітей, щоб почитати їм казку. Їхні пігулки здалися мені надто твердими. Їх треба було б заборонити дітям, молодшим за п’ятнадцять років!

Я наказала їм не ковтати цих пігулок, – вони неохоче підкорилися, бо звикли до них, – узяла книжку з казками, розгорнула її навмання і стала читати:

– «Протягом льодовикового періоду багато тварин помирали від холоду. Тоді дикобрази вирішили об'єднатися, у такий спосіб вони зігрівали й захищали одне одного.

Але колючки ранили найближчих тварин – а надто тих, які давали найбільше тепла. Тому вони розійшлися й стали жити самотою.

І знову стали помирати від холоду.

Тоді їм довелося робити вибір: або зникнути з поверхні Землі, або терпіти колючки ближнього.

Вони виявили мудрість й об’єдналися. Навчилися терпіти невеличкі рани, які діставали від колючок сусіда, позаяк важливішим для них було його тепло. І в такий спосіб вони вижили».

Діти запитали, коли зможуть побачити справжнього дикобраза.

– Вони є в зоопарку?

– Я не знаю.

– А що таке льодовиковий період?

– Період, коли було дуже холодно.

– Як узимку?

– Так, але то була зима, яка ніколи не закінчувалася.

– А чому вони не повиривали свої колючки, перш ніж притулятися одне до одного?

– О Боже! Мені треба було вибрати іншу казку.

Я погасила світло й заспівала їм народну пісню одного альпійського села, погладжуючи обох. Незабаром діти спали.

Мій чоловік знайшов для мене валідол. Я завжди мала звичай відмовлятися від ліків, боячись стати від них залежною, але завтра мені треба бути у формі.

Я ковтнула десять міліграмів транквілізатора й провалилася в глибокий сон. Опівночі не прокинулася.

Я прийшла на місце зустрічі раніше, проминула ряд будинків, які заступали гольф-клуб, і вийшла в сад.

Пройшла до дерев у кінці й вирішила максимально використати цей сонячний полудень.

Меланхолія. Це перше слово, яке спадає мені на думку, коли приходить осінь. Бо я знаю, що літо минуло, дні ставатимуть дедалі коротшими, а ми не живемо в чарівному світі дикобразів у льодовиковий період: ніхто не витримає найменшої рани, якої завдадуть йому інші.

Якщо ми довідаємося, що в інших країнах люди помирають від холоду через затори на дорогах і закриті аеропорти, то розпалимо вогонь у печах, дістанемо з шафи теплі ковдри. Це відбувається лише в тому світі, який ми створюємо.

Природа показує нам чудові краєвиди: дерева, колись такі схожі одне на одне, набувають індивідуальності й утворюють ліси, що складаються з тисячі різних відтінків кольору. Частина її життєвого циклу наближається до кінця. Усе відпочиватиме протягом певного періоду й воскресне навесні у квітах.

Немає кращого часу, аніж осінь, щоб почати забувати речі, які завдають нам прикрості. Дозволити, щоб вони опадали з нас, як сухе листя, прагнути повернутися до танців, користуватися кожним промінчиком сонця, нагрівати тіло й душу його променями, перш ніж воно засне й перетвориться на слабеньку лампаду в небі.

Я здалеку побачила, що він прийшов. Шукав поглядом мене в ресторані, на терасі, і підійшов до бармена, який показав рукою в моєму напрямку. Тоді Жакоб зробив знак, що побачив мене. Я повільно рушила до клубу. Мені хотілося, щоб він оцінив мою сукню, мої черевики, мій демісезонний піджак, мою ходу. Хоч серце в мене калатало, я не могла дозволити собі втратити ритм.

Я намагалася знайти потрібні слова. З якої таємничої причини ми вирішили сьогодні зустрітися? Чому ми обоє контролюємо себе, хоч і знаємо: між нами щось є. Може, боїмося спіткнутися й упасти, як уже траплялося кілька разів?

Коли я йшла, мені здавалося, я заглиблююся в тунель, із якого ніколи не знайду виходу: той, хто замінює цинізм пристрастю, сприймає свою перемогу з іронією.

Що він думає, дивлячись, як я наближаюся до нього? Чи повинна я пояснити йому, що ми не маємо боятися, що «якщо зло існує, то воно ховається в наших страхах»?

Меланхолія. Це слово перетворює мене на романтичну жінку й робить молодшою з кожним кроком.

Я й далі шукаю потрібні слова, щоб сказати їх, коли він буде переді мною. Найкраще не шукати їх, а промовити легко й природно. Вони тут, зі мною. Я можу не впізнавати, не приймати їх, але вони могутніші за мою потребу контролювати все.

Чому я не хочу почути свої власні слова, перш ніж промовлю їх перед ним?

Це страх? Чи те, що є гіршим, аніж сіре життя, у якому всі дні однакові? Аніж страх, що все зникне – включно з моєю душею – і я залишуся абсолютно самотня в цьому світі, після того як мала все, аби бути щасливою?

Я бачу, як на тлі сонця ковзають тіні листя, яке падає з дерев. Те саме відбувається всередині мене; там упало все, що мало впасти, упав бар’єр, захист зруйнований, стіна обвалилася, і моє серце, заховане за всім цим, бачить світло осені й радіє йому.

Про що розмовлятимемо ми сьогодні? Про музику, яку я слухала в машині, коли їхала сюди? Про вітер у гіллі дерев? Про умови людського життя з усіма його суперечностями, темрявою й спокутою?

Ми поговоримо про меланхолію, і він скаже, що це сумне слово. А я заперечу, що ні, що воно ностальгічне, воно повідомляє нам щось забуте й розповідає, якими ми є слабкими, коли вдаємо, ніби не бачимо дорогу, по якій вело нас життя, не питаючи дозволу, коли заперечуємо нашу долю, бо вона веде нас у напрямку щастя, а все, чого ми хочемо, – це безпека та впевненість у собі.

Ще кілька кроків. Ще падають кілька бар’єрів. Більше світла проникає в моє серце. Більше в моїй голові не виникає наміру контролювати нехай там що, а лише прожити цей вечір, який уже ніколи не повториться. Мені не треба переконувати його ні в чому. Якщо він не зрозуміє мене тепер, то зрозуміє згодом. Це лише питання часу.

Попри холод, ми прилаштуємося на веранді. Він зможе тут курити. Спочатку він намагатиметься захищатися, розпитуючи про фото, яке хтось зробив у парку.

Ми поговоримо про можливість життя на інших планетах, про присутність Бога, якого ми часто забуваємо, у тому житті, яким живемо. Поговоримо про віру, про чудеса й про зустрічі, які відбулися ще тоді, коли ми не народилися.

Посперечаємося про вічну боротьбу між наукою й релігією. Побалакаємо про кохання, у якому ми бачимо водночас бажання й погрозу. Він наполягатиме, що моє визначення меланхолії не є коректним, але я мовчки питиму чай, дивлячись, як сонце опускається за гори Юри, радіючи, що залишаюся живою.

Поговоримо ми й про квіти, хоч видимими для нас будуть ті, які ми побачимо в барі – доставлені сюди з оранжереї, яка вирощує їх партіями. Але приємно говорити про квіти восени. Це відроджує в нас надію на прихід весни.

Залишається пройти кілька метрів. Стіни обвалюються остаточно. Моє друге народження завершилося.

Я підійшла до нього й привітала традиційними трьома поцілунками, як велить швейцарська традиція (завжди, коли у своїх подорожах даю третій, люди лякаються). Я помітила, що він геть знервований, і запропонувала сісти на терасі – атмосфера там буде приватнішою й він зможе курити. Офіціанта я вже попередила. Жакоб замовив кампарі з тоніком, а я попросила принести мені чай, як і запланувала.

Щоб допомогти йому розслабитися, я заговорила про природу, про дерева й про їхню красу, яка безперервно змінюється. Навіщо ми намагаємося мислити, як завжди? Це неможливо. Це неприродно. Чи не краще дивитися на природні зміни як на джерело пізнання, а не як на щось, спрямоване проти нас?

Він не перестає нервуватися. Відповідає мені автоматично, ніби хоче якнайшвидше закінчити розмову, але я йому цього не дозволю. Це унікальний день у моєму житті, і його слід шанувати. Я розмовляю з ним про ті речі, які спадали мені на думку, коли я йшла йому назустріч, промовляю ті слова, над якими не маю контролю. Мене вельми дивує, що вони повторюються з великою точністю.

Я заговорила про домашніх тварин. Запитала, чи він розуміє, чому люди так прихиляються до них. Жакоб дав передбачувану відповідь, що природно дозволила мені поставити наступні запитання: «Чому так важко погодитися з тим, що люди такі різні? Чому закони, запозичені в інших племен, ми не просто сприймаємо як культурні відмінності, а вони роблять наші життя багатшими й цікавішими?» Але Жакоб відповів, що стомився розмовляти про політику.

Тоді ми заговорили про акваріум, який я бачила в школі дітей. Усередині плавала риба, яка робила кола, притискаючись до скла, і я сказала собі: вона не пам’ятає, з якого місця почала кружляти, і ніколи не допливе до кінця. І саме тому ми так любимо риб в акваріумах: вони нагадують нам наше життя – добре нагодовані, але неспроможні вибратися за скляні стінки.

Він запалив ще одну сигарету. Тоді я раптом усвідомила, що говорю протягом тривалого часу в трансі світла й миру, не давши йому бодай хвилини, щоб він міг висловити свої думки. Про що б йому хотілося поговорити?

– Про фотографію, про яку ти мені збрехала, – обережно відповів він, бо помітив, що я була надзвичайно вразлива.

– А, про фотографію – звичайно ж, вона існує. Вона вигравіювана вогнем на металі в моєму серці, і я зможу погасити той вогонь лише тоді, коли дозволить мені Бог. Але та світлина дивиться на все власними очима, бо всі бар’єри, що затуляли моє серце, падали, поки я наближалася до тебе.

«Ні, ні», – каже він мені, бо не знає цього шляху, але я вже виходила на нього кілька разів – як у минулому, так і тепер. Але він відмовлявся погоджуватися з цим, і, думаю, я теж чинила опір. Ми однакові. Але нехай не турбується, я його проведу.

Після того як я все це сказала, він делікатно взяв мене за руку, усміхнувся й устромив кинджал:

– Ми вже з тобою не підлітки. Ти чудова людина й, наскільки мені відомо, маєш гарну родину. Ти, либонь, хочеш вилікувати своє подружнє життя?

На мить я розгубилася. Але потім підвелася й пішла до свого автомобіля. Без сліз. Не попрощавшись. Не озираючись.

Я нічого не відчувала. Не думала ні про що. Сіла в машину й поїхала вулицею, не знаючи, куди мені їхати. Ніхто мене не чекає в кінці мого маршруту. Меланхолія перетворилася на апатію. Я мусила повзти зі швидкістю черепахи, щоб їхати далі.

Через п’ять хвилин я опинилася перед замком. Я знала, що тут відбулося: хтось віддав життя страховищу, відомому до сьогодні, хоч ніхто не знає імені жінки, яка його народила.

Ворота в сад зачинені, ну то й що? Я можу увійти крізь хвіртку в загорожі. Можу сісти на холодну лаву й спробувати уявити, що тут сталося 1817 року. Мені треба розвіятися, забути про все, чим я надихалася раніше, і зосередитися на чомусь іншому.

Я уявила собі той день багато років тому, коли власник цього замку, англійський поет лорд Байрон, вирішив оселитися тут на вигнанні. Його ненавиділи як на батьківщині, так і в Женеві, звинувачуючи в організації оргій і в публічній пиятиці. Він мусив би померти від нудьги. Або від меланхолії. Або від люті.

Не має значення. Має значення, що того самого дня, якогось дня 1817 року, до нього прибули двоє гостей із батьківщини. Поет Персі Біші Шеллі та його вісімнадцятирічна дружина Мері.

Ще один гість приєднався до групи, але я не змогла пригадати його ім’я.

Мабуть, вони дискутували про літературу. Певно, нарікали на час, на дощ, на холод ці двоє жителів Женеви, двоє англійських співвітчизників – їм також бракувало чаю та віскі. Можливо, вони читали одне одному свої вірші та поеми й щедро вихваляли одне одного.

І вважали себе такими великими фахівцями, що вирішили побитися об заклад: мовляв, усі вони повернуться сюди через рік, кожен із книжкою, у якій опишуть долю людини.

Та, звичайно ж, коли випарувався ентузіазм їхніх планів і коментарів про те, що людське створіння є повним крахом, вони забули про свою домовленість.

Мері була присутня під час цієї розмови. Її не запросили до участі в закладі. По-перше, вона була жінка, а по-друге, ще дуже юна. А проте ця розмова справила на неї глибоке враження. Чому б їй не написати щось бодай для того, щоб згаяти час? Вона мала тему, їй не треба було особливо її розвивати, і мала намір зберегти книжку для себе, коли нарешті напише її.

Та коли вони зрештою повернулися в Англію, Шеллі прочитав рукопис і переконав Мері опублікувати його. Більше того: позаяк він був уже знаменитим, то вирішив, що звернеться до редактора й запропонує написати передмову до твору. Мері заперечувала, але зрештою погодилася за однієї умови: її ім’я не буде написане на обкладинці. Початковий наклад у п’ятсот примірників розійшовся дуже швидко. Мері вирішила, що успіх до неї прийшов завдяки передмові Шеллі, але в другому виданні погодилася назвати своє ім’я. Відтоді заголовок роману ніколи не зникав із полиць книгарень усього світу. Він надихав письменників, театральних режисерів, кінематографістів, розпорядників геловінських свят, маскарадних балів. Нещодавно один знаменитий критик написав про нього, «що це найкреативніша праця романтизму чи принаймні двохсот його останніх років».

Ніхто не може пояснити, чому так сталося. Більшість людей ніколи не читали роман Мері Шеллі, але практично весь світ чув розмови про нього.

Розповідають історію про Віктора, швейцарського вченого, який народився в Женеві й здобув освіту в різних країнах, щоб зрозуміти світ засобами науки. Ще дитиною він побачив, як блискавка вдарила в дуб, і запитав себе: «Чи не так почалося життя? Чи не могло воно бути створене внаслідок такого стихійного лиха?»

І наче модерна версія Прометея, міфологічної постаті, яка викрала небесний вогонь, щоб допомогти людству (авторка застосувала вислів «сучасний Прометей» як підназву, але ніхто цього не пам’ятає), та ж таки людина починає працювати, щоб повторити подвиг Бога.

І не випадає сумніватися, що, попри всі її зусилля, справа втікає з-під її контролю.

Книжка Мері називається «Франкенштейн».

О Боже мій, про якого я мало думаю протягом днів, але якому звіряю свої печалі в години скорботи, чи зупинилася я тут випадково? Чи Твоя невидима й невблаганна рука привела мене до цього й примусила пригадати цю історію?

Мері познайомилася з Шеллі, коли їй було п’ятнадцять років. І хоч він був одружений, її не зупинили суспільні умовності й вона пішла за чоловіком, якого вважала коханням усього свого життя.

П’ятнадцять років! І вона вже точно знала, чого хоче.

І знала, як цього досягти. Мені тридцять один, щогодини я чогось бажаю й неспроможна цього досягти, хоча змогла піти одного осіннього вечора на побачення, сповнена меланхолії й романтизму, підбадьорюючи себе тим, що я скажу, коли настане слушна хвилина.

Але я не Мері Шеллі. Я Віктор Франкештайн і його монстр.

Я спробувала подарувати життя чомусь неживому, і результат був таким самим, як у книжці: я посіяла жах і руїну.

У мене нема більше сліз. Нема більше розпачу. Я почуваюся так, ніби моє серце порізане на шматки, а з моїм тілом відбулося те саме, бо я не можу поворухнутися.

Стоїть осінь, тому вечір настає рано, чудова картина призахідного сонця швидко змінюється сутінками. Настала ніч, а я все сиджу там, дивлячись на замок, і бачу, як його відвідувачі приходять дивитися на досягнення буржуазії дев’ятнадцятого сторіччя.

Де та блискавка, яка дала життя монстру?

Блискавка не спалахує. Машин у цьому регіоні мало, а тепер вони ходять ще рідше. Мої діти чекають вечері, а чоловік, який знає про мій стан, незабаром почне непокоїтися. Але я почуваюся так, ніби до моїх ніг прив’язано залізну кулю, і не можу поворухнутися.

Хтось може попросити пробачення за те, що розбудив неможливе кохання?

Ні, у жодному разі ні.

Бо така любов Бога до нас є неможливою. Ми ніколи не посилаємо свої почуття в небо, а Він однаково не перестає нас любити. І Він любив нас так сильно, що послав Свого єдиного Сина, аби Той пояснив нам, що любов – це сила, яка рухає сонце й усі зірки. В одному зі своїх послань до коринтян (яке в нашій школі примушували вчити напам’ять) апостол Павло сказав: «Навіть якби я розмовляв мовами людей і янголів, то якби я не мав любові, то був би схожий на бронзу, яка дзвенить, або на бренькання цимбалів».

І всі ми знаємо, чому так. Багато разів ми чули те, що здавалося великими ідеями, спроможними перетворити світ. Але то були слова, сказані без емоцій, слова без Любові. Хоч би якими вони були логічними й розумними, вони нас не зачіпають.

Павло порівнює Любов із Пророцтвом, з Містеріями, з Вірою і з Милосердям.

Чому Любов важливіша, ніж Віра?

Бо Віра – це лише дорога, яка веде нас до Найвищої Любові.

Чому Любов важливіша, ніж Милосердя?

Бо Милосердя – це лише один із виявів Любові. А все завжди є важливішим, ніж частина. Крім того, Милосердя є також однією з багатьох доріг, якими користується Любов, щоб примусити людину поєднатися зі своїм ближнім.

І всі ми знаємо, що існує багато милосердя без Любові. Щотижня відбуваються «бали милосердя». Люди платять величезні гроші, щоб купити собі стіл, і хизуються коштовностями та дорогим одягом. Ми віримо, що світ стане кращим, якщо ми надамо цієї ночі велику суму для безпритульних у Сомалі, біженців із Ємену або тих, хто помирає від голоду в Ефіопії. Ми вже не почуваємося винними за жорстоке видовище вбогості, тому не запитуємо, куди діваються гроші, які ми пожертвували тим нещасним.

Ті, хто не мав наміру брати участь у таких балах або не мав банківського рахунку, щоб підтримати таку екстравагантність, підходять до жебрака й кидають йому монету. Не вагаючись. Дуже легко кинути монету жебракові на вулиці. Загалом набагато легше, ніж не кидати її.

Яка велика полегкість лише завдяки одній монеті! Дешево для нас і розв’язує проблеми жебрака.

Проте якщо ми співчуваємо йому по-справжньому, то зробимо набагато більше.

Або не зробимо нічого. Ми не кинемо йому монету – і хто знає? Відчуття провини за цю вбогість може розбудити справжню Любов.

Апостол Павло порівнює Любов із пожертвою й мучеництвом.

Сьогодні я розумію його слова краще. Навіть якщо я жінка набагато успішніша у світі, навіть якщо мною більше захоплюються й більше жадають мене, ніж Маріанну Кеніг, якщо я не матиму любові у своєму серці, я нічого не досягну. Нічого.

В інтерв’ю з митцями й політиками, із соціальними й медичними працівниками я завжди запитую: «Яка мета вашої праці?» Дехто відповідає: «Створити родину». Інші кажуть: «Зійти вгору в кар’єрі». Та коли я наполягаю на своєму запитанні й прошу відповісти глибше, то відповідь буде майже автоматичною: «Покращити світ».

Я маю бажання зійти на гору Монблан із маніфестом, надрукованим золотими літерами й передати його в кожен автомобіль і кожній людині, які доберуться туди. Там буде написано: «Я остерігаю всіх, хто прагне працювати на благо людства: ніколи не забувайте, що навіть якщо ваші тіла палахкотять ім’ям Бога, але ви не маєте Любові, ви не досягнете нічого. Нічого!»

Ми не зможемо подарувати світу нічого важливішого за відблиск Любові в нашому житті. Це найсправжніша мовна універсалія, яка дозволяє нам розмовляти китайською мовою або діалектами Індії. У молодості я багато подорожувала – ретельно виконувала мандрівний ритуал студента. Я бачила країни вбогі й країни багаті. У більшості випадків я не розмовляла місцевою мовою. Але в усіх тих місцевостях мовчазна красномовність Любові допомагала мені бути зрозумілою.

Послання любові в тому, як я живу, а не в моїх словах і в моїх діях.

У своєму посланні до коринтян Павло повідомляє нам у трьох коротких віршах, що любов складається з багатьох інших речей. Як і світло. Ми вивчали в школі, що коли взяти призму й пропустити крізь неї промінь сонця, то цей промінь поділиться на кольори райдуги.

Павло показує нам райдугу любові так само, як призма, крізь яку проходить промінь, показує нам райдугу світла.

І з яких же елементів складається любов? Це чесноти, про які ми чуємо щодня й можемо практикувати в будь-яку мить.

Терпіння: любов терпляча.

Доброта: любов добра.

Великодушність: любов не знає ревнощів.

Смирення: любов не горда, не марнославна.

Делікатність: любов не поводиться непристойно.

Безкорисливість: не домагається власних інтересів.

Толерантність: не втрачає терпець.

Невинність: любов неспроможна вчинити зло.

Щирість: вона не захоплюється несправедливістю, але радіє істині.

Усі ці чесноти пов’язані з нашим щоденним життям, із сьогоднішнім днем, із завтрашнім, із Вічністю.

Велика проблема полягає в тому, що люди мають звичай усе пов’язувати з любов’ю до Бога. Але як себе виражає любов до Бога? Через любов до людей.

Щоб знайти мир у небі, треба знайти любов на Землі. Без любові ми нічого не варті.

Я люблю, і ніхто не може забрати в мене це почуття. Люблю свого чоловіка, який завжди мене підтримував. Мені здається також, що я люблю й того чоловіка, якого знала в підлітковому віці. І йдучи до нього чудового осіннього вечора, я дозволила всім системам мого захисту впасти на землю й не маю наміру їх підбирати. Я стала вразливою, але не жалкую про це.

Сьогодні вранці, поки готувала собі філіжанку кави, я дивилася на лагідне зовнішнє світло й знову пригадала, як тоді йшла й запитала себе востаннє: «Чи я справді хочу створити собі справжню проблему, щоб відсунути вбік проблеми уявні? Чи я справді закохалася, чи лише замінила фантазією приховані почуття останніх місяців?»

Ні. Бог не є несправедливим і ніколи не дозволить, щоб я закохалася й не мала можливості розбудити взаємне почуття.

Зрештою, кохання вимагає, щоб за нього боролися. І я боротимуся. Шукаючи справедливості, я повинна змагатися зі злом без роздратування й нетерпіння. Коли Маріанна буде далеко від нього, а він перебуватиме близько до мене, Жакоб дякуватиме мені протягом решти життя.

Або знову мене покине, але залишить відчуття, що я боролася, поки могла.

Я стала новою жінкою. Я шукаю того, хто не прийде до мене цілком добровільно. Він одружений і вірить у те, що будь-який фальшивий крок може завдати шкоди його кар’єрі.

Тож на чому я повинна зосередити свою увагу? На тому, щоб розбити його шлюб і щоб він цього не помітив.

Я готуюся до своєї першої зустрічі з торговцем!

Ми живемо в країні, яка вирішила ізолювати себе від світу й дуже задоволена таким рішенням. Коли ти хочеш навідатися в сільську місцевість навколо Женеви, то повинен чітко усвідомлювати: не існує місця, де ти міг би зупинитися, хіба що гараж якогось знайомого.

З цього можна зробити висновок: не йди туди, чужоземцю, бо видовище озера внизу, високі Альпи на обрії, польові квіти навесні й золотавий колір виноградників, коли приходить осінь, – усе це спадщина наших предків, які жили тут, ніколи ніким не потурбовані. Ми хочемо, щоб так тривало, тому не йди туди, чужоземцю. Навіть якщо ти народився й виріс в одному з ближніх міст, нам не цікаво, що ти можеш нам розповісти. Якщо ти хочеш припаркувати автомобіль, залиш його у великому місті, де є для нього багато стоянок.

Ми так ізольовані від світу, що досі віримо в загрозу великої ядерної війни. Тому всі будівлі в нашій країні повинні мати антиатомні сховища. Нещодавно один із депутатів запропонував скасувати цей закон, але парламент проголосував проти. Справді, ядерної війни може ніколи й не бути, але хіба хімічна зброя не становить загрози? Ми повинні захищати своїх громадян. Тому дорогі антиатомні сховища будуватимуться й далі. Перетворені на винні погреби та склади, поки Апокаліпсис не настав.

Проте існують речі, що їм ми, попри всі наші зусилля залишатися островом миру, не можемо перешкодити перетинати наш кордон.

Наприклад, наркотики.

Уряди країн намагаються контролювати шляхи постачання й заплющують очі на тих, хто купує. Хоч ми живемо в раю, хіба ми не переймаємося транспортуванням наркотиків, їхнім використанням та огидними результатами їхніх дій? Наркотики стимулюють продуктивність (як, наприклад, кокаїн) і зменшують напругу (наприклад, гашиш). Проте щоб не подавати поганий приклад світові, ми теж забороняємо їх і терпимо.

Тим часом, коли проблема набуває великого масштабу, унаслідок «випадковості» якась знаменитість або публічна особа «прилучається до отрути», як маємо ми звичай казати у своїх журналістських колах. Випадок проникає в засоби масової інформації з метою застерегти молодь, повідомити населення, що уряд тримає все під контролем і готовий покарати тих, хто порушує закон.

Таке трапляється принаймні раз на рік. І я не думаю, що лише раз на рік яка-небудь важлива особа вирішує зробити перерву у своїй рутинній діяльності й поїхати в тунель під Монбланом, аби купити щось у торговців, які стоять там щодня. Якби цього не було, вони вже позникали б через відсутність клієнтів.

Я прибуваю на місце бажаної зустрічі. Родини приходять і відходять, підозрілі суб’єкти перебувають тут, не дозволяючи себе турбувати й не звертаючи уваги на інших, крім тих випадків, коли їх проминає молоде подружжя, що розмовляє чужоземною мовою, або коли чиновник у костюмі-трійці перетинає тунель і відразу повертається назад, дивлячись прямо у вічі тим чоловікам.

Я проминаю їх уперше, доходжу до протилежної стіни, замовляю мінеральну воду й щось запитую в людини, якої ніколи не бачила. Вона не відповідає мені, занурена у свій світ. Іду назад і знову проминаю тих чоловіків. Я встановлюю з ними візуальний контакт, але їх проминає надто багато людей, що буває рідко. Нині час обіду й люди мають перебувати в дорогих ресторанах, розкиданих навколо, намагаючись укласти якусь важливу оборудку або звабити туристку, яка приїхала до міста в пошуках роботи.

Я трохи зачекала й проминула їх утретє. Знову встановлюю з ними візуальний контакт, і один із них простим кивком голови запрошує мене йти за ним. Ніколи в житті я не уявляла собі, що можу вчинити так, але цей рік надто відрізняється від усіх інших, і мене нічого вже не дивує.

Я вдаю цілковиту неуважність і йду за ним.

Ми йшли дві або три хвилини до Англійського саду. Проминули туристів, які фотографували квітковий годинник – одну з прикметних пам’яток міста. Перетнули невеличку залізничну станцію, потяги якої ходять навколо озера, ніби ми в Диснейленді. Нарешті дійшли до стіни й подивилися на воду. Як ото подружжя, що милується Водограєм – височенним фонтаном, який може досягати стометрової висоти і який став символом Женеви.

Він чекає, поки я щось скажу. Але я не певна, що мій голос пролунає твердо, попри мою самовпевнену позу. Я мовчу й примушую його порушити мовчанку:

– Пиха, сир, папір чи порох?

Отакої. Я пропала. Не знаю, що йому відповісти, і він зрозумів, що перед ним початківка. Він випробував мене, і я не витримала випробування.

Він засміявся. Я запитала, чи він не думає, що я з поліції.

– Звісно, ні. Поліція відразу зрозуміла б, про що я кажу.

Я пояснила йому, що роблю це вперше.

– Воно й видно. Жінка, вдягнена так, як ви, ніколи не приходить просити чогось для себе. Вона, як правило, приходить за дорученням свого племінника або колеги, у якого закінчився особистий запас. Тому я вирішив привести вас на берег озера. Ми могли б домовитися про нашу оборудку, поки йшли, і я не втратив би стільки часу, але я хотів би точно знати, чого ви шукаєте. Чи, може, вам потрібна якась рекомендація?

Я не думаю, що він згаяв багато часу. Либонь, він помирає з нудьги, стовбичачи в тому підземному тунелі. За той час, поки повз них проходила, я не побачила там жодного зацікавленого клієнта.

– Ну, гаразд, я повторю свою пропозицію мовою, яка, певно, вам зрозуміла: гашиш, амфетамін, ЛСД чи кокаїн?

Я запитала, чи він має крек або героїн. Він сказав, що ці наркотики заборонені. Я хотіла сказати, що заборонені й ті, які він назвав, проте стрималася.

– Це не для мене, – пояснила я. – Для однієї ворогині.

– Ви маєте на увазі помсту? Хочете вбити когось передозуванням? Тоді, сеньйоро, пошукайте іншого.

Він хотів піти, але я затримала його й попросила, щоб він мене вислухав. Сказала, що мій інтерес до цієї справи вже подвоїв ціну на його товар.

Та наскільки мені відомо, особа, про яку я згадала, наркотиків не приймає, пояснила я. Але вона серйозно заважає моїй любовній пригоді. Я хочу наставити їй пастку.

– Це суперечить етиці Бога.

Ви тільки подумайте! Продавець товару, що спричиняє залежність і може вбити людину, намагається спрямувати мене на правильну дорогу!

Я розповіла йому «свою історію». Мовляв, я одружена вже десять років, маю двох чудових синів. У нас із чоловіком однакові мобілки, і ось уже два місяці я зазираю до його мобілки.