Текст книги "Що не день, то субота"

Автор книги: Пауль Маар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Однак розталий сніг перетворився, звичайно, на воду, і ліжко пана Пляшкера, легенько погойдуючись, тихо попливло вздовж стіни. Тим часом із шафи, книжкових полиць та люстри далі бігла вода, і невдовзі поплив стілець. Нарешті на хвилях загойдався й письмовий стіл. Лише білий ведмідь не збирався плавати. Він сидів по шию у воді й дурковато дивився на слоїк з маслом, що вихитувався на хвилях перед самим його ведмежим носом.

– От зараз я провчу цього Фляшкера! – долинув із кухні голос пані Моркван. Вона тільки-но закінчила викидати сніг за вікно. – Він мені заплатить за оцей безлад! Негайно вижену його геть!

Вона вибігла з кухні, промчала коридором, навстіж розчахнула двері в кімнату пана Пляшкера і вигукнула:

– Пане Фля...

Більше вона нічого не встигла сказати. Бо хвиля заввишки з метр вихопилась із дверей, збила пані Моркван з ніг, закрутила нею, мов тріскою, пронесла коридором і випустила зі своїх обіймів лише тоді, як розбилась об холодильник.

Мокра як хлющ, пані Моркван сиділа на холодильнику й люто волала:

– Неподобство! Що сталося з моєю гарнесенькою кухнею?

Вона злізла з холодильника, побрела по воді до буфета й почала нишпорити в ньому, шукаючи ганчірку.

А тим часом Суботик та пан Пляшкер і далі сиділи в кімнаті на шафі.

– Ой і мокро ж тут скрізь! – сказав Суботик. – Мені здається, що цьому треба покласти край!

Пан Пляшкер кивнув головою:

– Авжеж, Суботику, треба! Прошу тебе, зроби так, щоб кругом знову стало сухо. І то негайно!

Мить – і в кімнаті знову стало так само сухо, як перед хурделицею та повінню. Тільки рейка для гардин і далі валялася долі. А на кухні пані Моркван стояла навколішки з ганчіркою в руках і, дивлячись на суху чисту підлогу, хитала головою.

– Або я з глузду з’їхала, або цей Фляшкер знову жартує з мене! Отепер-то я таки вижену його! Треба нарешті покінчити з усім цим!

Вона кинула в куток суху ганчірку й побігла коридором. Тієї ж миті, коли вона хотіла відчинити двері, ті розчинилися самі і в коридор вийшов величезний звір. Це був білий ведмідь, йому стало жарко в кімнаті.

– Тримати домашніх тварин у кімнаті суворо заборонено! Це записано в угоді про наймання квартири! – заволала пані Моркван.

Білий ведмідь роззявив свою величезну пащу, показав гострі зуби й позіхнув. Пані Моркван миттю повернула назад і кинулася навтікача. Вона вбігла до кухні і замкнула за собою двері. А білий ведмідь мовби й не бачив її. Він почвалав до парадних дверей, штовхнув їх здоровенною білою лапою, вийшов надвір і сів на купу снігу, який пані Моркван повикидала совком із кухні.

– Дивно, що баба Шморгван досі не прибігла, – сказав Суботик. Стоячи на письмовому столі, він прикріплював до стіни рейку з гардинами.

Пан Пляшкер стояв на стільці й допомагав Суботикові. Він і далі був у зимовому пальті й тому добряче впрів.

– Мене це вже не дивує! – відповів він. – Якщо людина бачила у своїй власній кімнаті хурделицю, білого ведмедя, а потім пережила відлигу й повінь, то її вже ніщо не здивує.

– Ви нарешті повірили в мої цятки – ось що головне! – сказав Суботик. – Може, мені повиснути з вікна на вашому паску?

– А це для чого?

– Баба Шморгван сказала: вона вижене вас, якщо через десять хвилин я й далі буду в кімнаті. А ми її обдуримо. Коли вона прийде, ви скажете: “Він же висить за вікном!” Отже, якщо мене в кімнаті не буде, вона не зможе вас вигнати.

– Вона й так не зможе мене вигнати! Адже я маю Суботика з синіми цятками на обличчі!

– Що ви ще хочете утнути?

Пан Пляшкер засміявся й сказав:

– Я хочу, щоб пані Моркван завжди, коли їй захочеться мене вилаяти, казала протилежне тому, що вона думає!

Тим часом пані Моркван, оговтавшись нарешті від переляку, прочинила двері й визирнула з кухні. Білого ведмедя видно не було. Обгорнувши ганчіркою щітку, вона просунула її крізь прочинені двері в коридор і посовала туди-сюди. Нічого не сталося! Посміливішавши, пані Моркван вийшла в коридор. Через розчинені навстіж парадні двері вона побачила ведмедя, який сидів на купі снігу. Підкравшись до дверей, пані Моркван захрипнула їх і замкнула. А потім кинулась до кімнати пана Пляшкера. Шарпнула двері і з червоним від люті обличчям убігла в кімнату. Взявшись руками в боки, вона зарепетувала:

– Пане Пляшкере! Ви надзвичайно симпатична й приємна людина! Я не можу навіть уявити собі кращого квартиранта!

Пан Пляшкер і далі стояв на стільці. Він увічливо вклонився й відповів:

– Дякую вам, пані Моркван, за добрі слова! Ви дуже люб’язні!

– І я анітрішечки не проти того, що ви залізли в черевиках на мій чудовий стілець! Адже йому вже років тридцять п’ять, і давно вже пора змінити на ньому оббивку! – горлала пані Моркван далі.

– Ну, що ви, пані Моркван! Навіщо? Оббивка ще досить пристойна, – несміливо заперечив пан Пляшкер.

– Що... що це я кажу? – вирячивши очі й затинаючись, пробурчала пані Моркван. – Я от іще що мала на увазі: мабуть, нам треба повісити тут нові фіранки.

– Ну що ж! Я не заперечую! – радісно вигукнув пан Пляшкер. – На цих фіранках візерунок нікуди не годиться!

– Що ви сказали? – вереснула пані Моркван. – Візерунок нікуди не годиться?.. Та він просто жахливий, він огидний.

– Ваша правда, – підтвердив пан Пляшкер і підморгнув Суботикові. – А що тепер нам робити з Робінзоном?

Пані Моркван спаленіла й оглушливо зарепетувала:

– Знову Робінзон?.. А... Робінзон! Та це ж найслухняніша й найспокійніша дитина, яку я будь-коли бачила! Хай він ще поживе з нами! Мені так приємно буде снідати разом із ним! А якщо він залишиться з нами надовше, то ви, звичайно ж, платитимете за квартиру на двадцять марок менше. Адже ж у вас і без того великі видатки на дитину!

Пані Моркван розгублено дослухалась до власних слів; нарешті вона сказала:

– Сама не знаю, що це я таке верзу! Я ж зовсім не те мала на увазі! Я хотіла ось що сказати: якщо ваше любе дитятко залишиться тут, то ви, звісно, платитимете за квартиру на тридцять марок менше!

– Ні, пані Моркван! – заперечив пан Пляшкер. – Про це не може бути й мови. Я платитиму стільки, скільки й досі.

– Але ж я не те хотіла сказати!.. – Тут вона затнулася й похитала головою. – Якщо ви нічого не маєте проти, то я піду до себе в кімнату. Пробачте мені... Бажаю вам доброго настрою!

Вона кивнула головою і вийшла.

– Яка чемна пані! – сказав Суботик.

– Поки що надто ще галаслива, – зауважив пан Пляшкер. – От якби всі люди були чемні й приязні! Як приємно було б із ними жити! Я певен, що помалу пані Моркван звикне поводитися з усіма так, як оце зараз із нами. І самій їй тоді теж легше житиметься. Вона зрозуміє, як це втомлює – цілісінький день сваритись.

– А ви чули, що вона про мене сказала? – запитав Суботик. – Вона вважає, що я найслухняніша й найспокійніша дитина, яку вона бачила. А ви кажете, що я сирена!

– От якби ти й справді був тихий та слухняний! Особливо рано-вранці, – зітхнув пан Пляшкер.

– Цитьте! – злякано вигукнув Суботик. – Глядіть не висловіть необачно ще якогось безглуздого побажання! По-перше, я не хочу бути спокійною дитиною, а по-друге, ви мусите зараз дуже добре обмірковувати свої бажання. Я не бачу свого обличчя, але мені здається, що на ньому залишилося обмаль цяток.

– Справді, – сказав пан Пляшкер, уважно оглянувши обличчя Суботика. – Залишилося всього дві цятки біля лівого вуха.

– Отакої! – вигукнув Суботик. – Тоді вам треба дуже добре подумати, на які бажання витратити їх.

– Завтра думатимемо! – сказав пан Пляшкер. – А сьогодні ходімо краще гуляти. Дивися, як сяє сонечко. Відпочинемо й потішимося, що нам пощастило пережити таку страшну хурделицю.

– Завтра? – перепитав Суботик. – Завтра, тату, мене вже тут не буде!

– Не буде? Чому?

– Завтра субота!

– Ну то й що?

– А те, що Суботики завжди лишаються тільки до суботи.

– Ти справді покинеш мене? Ти не жартуєш?

– Ні, тату. Не жартую. Суботики завжди так роблять. Через те придумайте бажання сьогодні.

– Невже ти справді не можеш залишитись? Я питаю не через ці бажання, не про них тепер ідеться.

Суботик похитав головою:

– Ні, не можу.

Пан Пляшкер сів за свій письмовий стіл і задивився вперед. Потім узяв аркуш паперу і написав олівцем кілька слів у стовпчик. Похитав головою, закреслив усе, що написав, і знову замислився.

– Що ви робите? – запитав Суботик.

– Думаю, що б його побажати собі, – відповів пан Пляшкер.

– Коли так, то я піду гуляти сам, – вирішив Суботик. – Вам ніхто не заважатиме думати, а мені співати.

Пан Пляшкер розгублено кивнув головою.

– Якщо ви хочете викласти своє прохання віршами, то це вам буде нелегко зробити,– вів далі Суботик.– Подумайте самі – адже зі словами “будь ласка” римується дуже мало слів. Хіба що “казка”. Хочете, розкажу вам казку?

– Ні, дякую, – усміхнувся пан Пляшкер. – Я сам умію розказувати собі казки.

– Ну, то як хочете, – сказав Суботик і виліз із вікна надвір.

Пан Пляшкер сидів над аркушем паперу й думав аж до самого вечора. Часом він щось писав, тоді закреслював написане, знову писав і знову замислювався.

Надвечір Суботик просунув голову у вікно й запитав:

– Ну, тату, яке бажання ви придумали? Може, хочете шлейки, які ніколи не порвуться? Чи третє око на потилиці? А може, картатого слона?

Пан Пляшкер підвів очі від аркуша й сказав:

– Я, либонь, не зможу придумати бажання! Часом мені здається, що я вже придумав і що це саме те бажання, здійснення якого я прагну Але мине хвилина – і я бачу, що помилявся. Яка користь від грошей, коли людина хвора? А навіщо здоров’я і довгий вік, коли їй судилося все своє життя прожити в неволі? Навіщо воля, коли людина така бідна, що змушена старцювати, або коли вона сліпа? І таке інше. Мені треба ще подумати.

– Не впадайте у відчай, тату! Ви неодмінно що-небудь придумаєте! – спробував утішити його Суботик і знову виліз крізь вікно надвір.

Він повернувся аж увечері. Пан Пляшкер сидів на ліжку, і обличчя його сяяло від задоволення.

– Ну, як справи, тату? Придумали що-небудь путяще?

Пан Пляшкер кивнув головою.

– А що саме?

– Я хочу таку машину, яка може виконувати бажання!

– Чудово! Дуже розумне бажання! – зрадів Суботик.

Цієї ж миті пролунав дзвоник. Дзвонили в парадні двері. А незабаром з’явилася пані Моркван і сказала:

– Пане Пляшкере, щойно для вас принесли пакунок. Мені дуже приємно, що в такий пізній час люди будять мене дзвоником і змушують уставати з ліжка! Візьміть, будь ласка, ваш пакунок!

Пан Пляшкер відчинив двері, взяв у пані Моркван пакунок і поклав його на письмовий стіл. Коли він тремтячими пальцями розв’язав шнурок і зняв обгортку, перед його очима постала чудова машина для здійснення бажань. У її блискучому металевому корпусі віддзеркалювалося щасливе обличчя пана Пляшкера.

– Дуже гарна машина! – вигукнув Суботик.

– Справді, дуже гарна, – погодився пан Пляшкер. – А як її вмикати?

– Поки що ніяк, – сказав Суботик.

– Поки що ніяк? А коли ж можна? – стривожився пан Пляшкер.

– Машини для здійснення бажань бувають різні, – пояснив Суботик. – Одні вмикаються ручкою, а інші – кнопкою. Ви сказали, що хочете машину для здійснення бажань, але не сказали, яку саме. Я не знав, яка та машина має бути. Тому я владнав усе таким чином, щоб спочатку принесли саму машину. А тепер ви можете замовити до неї ручку або кнопку. Адже у вас ще є змога замовити одне бажання.

– Тоді я хочу кнопку! Хай машина для здійснення бажань буде з кнопкою! З червоною кнопкою, щоб її краще було видно! – вигукнув пан Пляшкер.

Але машина залишалася такою, як і була. Пан Пляшкер разом із Суботиком стурбовано оглянули машину з усіх боків. Кнопки не було! Пан Пляшкер вирішив спробувати ще раз.

– Я хочу машину для здійснення бажань з червоною кнопкою! – сказав він голосно й виразно.

Але ні червона, ні будь-яка інша кнопка на машині не з’являлася. Пан Пляшкер поглянув на Суботика й вигукнув:

– У тебе не лишилося на обличчі жодної цятки! Нічого дивного, що кнопка не з’являється.

– Жодної цятки? – запитав Суботик. – Але ж ви казали, що їх було дві!

– Дві й було!

– А як вони були розміщені?

– Дуже близько одна від одної. Одна знизу, а друга вгорі.

– Я так і знав! – застогнав Суботик. – Але ж це були не дві крапки, а двокрапка! Двокрапка призначається для виконання особливо складних і незвичайних бажань. Але тепер, коли в мене немає жодної цятки, я вже не можу виконувати бажання! Мені дуже прикро, тату!

– Навіщо мені машина, яка не працює? – сумно мовив пан Пляшкер. – Коли хочеш, можеш її з’їсти. Ти ж любиш залізо!

– Ой ні, тату! – похитав головою Суботик. – Мені треба вже йти, бо за кілька хвилин буде рівно дванадцята година. Але ж ви знаєте, що повинно статися, аби я повернувся. А коли я повернусь, то знову матиму багато синеньких цяточок. Отоді я виконаю всі ваші бажання!

– А що повинно статися? – запитав пан Пляшкер.

– Хіба ж ви не знаєте? У неділю – ніякого діла і сонце. Понеділок має бути по неділі. У вівторок – візит пана Вівторакуса, у середу – середина тижня...

– Знаю! Знаю! – вигукнув пан Пляшкер. – А в суботу – Суботик!

– Я чекатиму цієї зустрічі, тату, – сказав Суботик. – Але зараз мені треба йти!

Пан Пляшкер підбіг до шафи, попорпався в ній і дістав теплого вовняного светра та пару брунатних чобітків.

– Це тобі, – сказав він Суботикові. – Ночі ще досить холодні. Візьми!

– Ви такі добрі, тату! – зрадів Суботик. – Який гарний светр! Які чудові чобітки! Все це має бути дуже смачне!

І не встиг пан Пляшкер і слова сказати, як Суботик запхав у рот светр і чобітки.

– Смакота! – сказав він, жуючи. – Оце вечеря, так вечеря! До побачення, тату! Мені було дуже добре у вас. Я так чекатиму нової зустрічі!

Він відчинив вікно і виліз надвір.

Пан Пляшкер дивився згори, як Суботик пройшов по темному присадку до ведмедя, що й досі лежав під кухонним вікном. Суботик сів верхи на ведмедя, і той підтюпцем побіг геть. Коли він пробігав під вуличним ліхтарем, його хутро ще раз сяйнуло в яскравому світлі, і обидва вони – ведмідь та Суботик – зникли у нічній пітьмі.

12 травня. СУБОТА

У суботу вранці пан Пляшкер прокинувся дуже рано, сів у піжамі за письмовий стіл і написав спішного листа своєму приятелеві Вівторакусу:

“Дорогий друже Вівторакусе!

Будь ласка, приходь до мене наступного вівторка. Для мене це дуже важливо. Видатки за дорогу я тобі, звичайно, поверну. Тільки неодмінно приходь у вівторок!

Щиро вітаю тебе.

Твій друг Пляшкер

Написавши листа, пан Пляшкер вклав його в конверт, заклеїв конверт, написав адресу і вибіг з дому.

Пані Моркван виглянула з вікна й гукнула йому навздогін, похитуючи головою:

– Доброго ранку, пане Пляшкере! Ви так гарнесенько бігаєте собі по присадку в самісінькій піжамі! І я не бачу в цьому нічого дивного. На вас аж дивитись приємно!

Пан Пляшкер зупинився, оглянув себе і, побачивши, що забув у поспіху одягтися, помчав назад до кімнати.

Не минуло й п’яти хвилин, як він знову вибіг надвір – цього разу в брунатному костюмі. Він пробіг повз пані Моркван, яка приязно усміхнулася й кивнула йому головою, і помчав до найближчого рогу вулиці, де висіла поштова скринька. Опустивши в неї листа, він знову повернувся до своєї кімнати.

Утомившись від швидкого бігу, він сів на ліжко, але тут-таки скочив на рівні ноги й вигукнув:

– Ну й телепень же я! Так розхвилювався, що забув наклеїти марку на конверт.

Пан Пляшкер знову сів за письмовий стіл і написав листа вдруге.

Тоді наклеїв марку на конверт і вибіг із дому з конвертом у руці.

Коли він повертався додому, пані Моркван так само сиділа біля свого вікна.

– Пане Пляшкере, мені так подобається, що ви оце пурхаєте туди-сюди, неначе поштовий голуб! – вигукнула вона, коли він проходив присадком. – То в дім, то з дому! Аж радісно на душі стає!

Пан Пляшкер нічого не сказав у відповідь, тільки запитав:

– Пані Моркван, часом не чули, яка буде завтра погода?

– Звідки ж мені теє знати?

– Ну, може, ви чули по радіо прогноз погоди, – сказав пан Пляшкер.

– Авжеж, звичайно, – сказала пані Моркван. – Погода й далі буде гарна. Цілий день сяятиме сонце. Так сказали по радіо.

– Сяятиме сонце, кажете? Чудово! У неділю не буде діла і сяятиме сонце! – радісно вигукнув пан Пляшкер, побіг до своєї кімнати й замкнувся в ній.

І ось тепер пан Пляшкер задумливо сидить і чекає.

Він чекає того самого тижня, коли в неділю не буде діла і яскраво світитиме сонце, а понеділок буде по неділі. У вівторок завітає Вівторакус із раками, а середа випаде на середину тижня. І нехай у четвер знову буде гроза і чотири рази гримне грім. А в п’ятницю він цілісінький день блукатиме містом та лісом, але таки знайде п’ятака догори орлом. А потім настане субота і повернеться Суботик. І справдиться тоді бажання пана Пляшкера, і на машині для здійснення бажань з’явиться кнопка.

Пан Пляшкер уже давно придумав перше бажання, яке муситиме виконати машина.

Він натисне на кнопку й скаже повільно й виразно:

“Я хочу, щоб наступної суботи Суботик не йшов від мене. Я хочу, щоб Суботик залишився зі мною назавжди!”