Текст книги "Що не день, то субота"

Автор книги: Пауль Маар

Пауль Маар
Що не день, то субота

5 травня. СУБОТА

Був суботній ранок. Пан Пляшкер сидів у себе в кімнаті й чекав.

На що він чекав? А він і сам до пуття не знав.

Чому ж тоді він чекав? Оце вже легше пояснити. Щоправда, для цього нам доведеться почати розповідь з неділі.

А в неділю у пана Пляшкера не було ніякого діла. Надворі яскраво світило сонце, як це часто буває у вихідні.

Понеділок, як і завжди, був по неділі.

У вівторок до пана Пляшкера раптом постукали в двері. Пані Моркван зазирнула в кімнату й сказала:

– Пане Фляшкере, до вас гість! Глядіть не дозволяйте йому курити в кімнаті, бо від диму псуються фіранки! І нехай не сідає на ліжко! Для цього у вас є стілець!

Пані Моркван була господинею будинку, де квартирував пан Пляшкер. Коли вона гнівалась, то завжди називала його Фляшкером. Цього разу її обурило те, що до нього прийшов гість.

А гостем, якого у той вівторок пані Моркван увіпхнула до кімнати, був шкільний товариш пана Пляшкера. Його звали пан Вівторакус. Він приніс панові Пляшкеру цілу торбу раків.

Середа, як і завжди, припала на самісіньку середину тижня. І в цьому, ясна річ, не було нічого дивного.

Але ось у четвер була велика гроза і чотири рази розкотисто прогримів грім. Це змусило пана Пляшкера насторожитись.

Настала п’ятниця. Йдучи на роботу, пан Пляшкер знайшов п’ятака, що лежав догори орлом, і подумав, що це може віщувати якусь приємну несподіванку. Так воно й сталося – того дня пана Пляшкера відпустили з роботи. А все через те, що начальник пана Пляшкера дуже боявся злодіїв. Щовечора він ховав ключа від своєї контори в іншому місці. У четвер він придумав особливо надійний спосіб його зберігання. Загорнув ключа у носову хустинку й стромив його в черевик, який поставив у шафу; черевика накрив капелюхом і замкнув шафу, а ключа від шафи поклав у шухляду письмового столу. Шухляду замкнув також і врешті заховав ще й ключа від письмового столу. У п’ятницю вранці він ще добре пам’ятав, де шукати ключа від дверей контори. А от де лежить ключ від письмового столу, ніяк не міг згадати. І, отже, не міг відімкнути шухляду, щоб дістати звідти ключа від шафи, без якого годі було добутися до ключа від дверей контори. Ну що тут удієш? І шеф пустив пана Пляшкера додому, а сам сів і поринув у роздуми. Він вирішив сидіти й думати доти, доки згадає, де заховав ключа.

“Тепер, – сказав собі пан Пляшкер, – усе ясно – ні про які випадковості не може бути й мови: у неділю не було ніякого діла. Понеділок був по неділі. У вівторок прийшов пан Вівторакус і приніс раки. У середу – середина тижня; у четвер – гроза і чотири рази прогримів грім; у п’ятницю – п’ятак догори орлом – і вільний день!”

І ось тепер пан Пляшкер сидить у себе в кімнаті і, хвилюючись, чекає, що ж йому принесе субота.

Довго чекати не довелось: у двері гучно постукали. Панові Пляшкеру перехопило дух і відібрало мову. А була то всього-на-всього пані Моркван, яка зайшла до кімнати з відром та щіткою в руках.

– Ви що, не можете сказати: “Заходьте!”, як нормальна людина? – запитала господиня і з гуркотом поставила відро на підлогу перед паном Пляшкером.

Той поквапом сховав ноги під стілець. Йому захотілося відповісти: “А яка нормальна людина заходить до кімнати, не почувши “заходьте”?” Але пан Пляшкер – чоловік сумирний і люб’язний. Він терпіти не може сварок. До того ж він побоюється пані Моркван – адже вона вища за нього мало не на цілу голову! Та головне те, що вона хазяйка кімнати, яку він винаймає. Вона може виселити його, коли їй заманеться. Тому-то пан Пляшкер і змовчав.

– Ви що, язика проковтнули, пане Пляшкере? – запитала пані Моркван і заходилася мести підлогу.

– Пробачте, чи не змогли б ви прибрати мою кімнату трохи пізніше? – наважився озватись пан Пляшкер.

– Якщо я вам заважаю, – відповіла пані Моркван, – то йдіть собі погуляйте. – Відтак вона скомандувала: – Ноги вгору!

І віник відразу ж рушив у наступ на черевики пана Пляшкера. Той підняв ноги і поставив підбори на стілець.

– Бруднюх нещасний! – закричала господиня. – Хто вам дозволив ставити ноги на мій гарненький стілець? Зараз мені йдіть на кухню і принесіть ганчірку!

Пан Пляшкер покірно поплентався на кухню. Повернувшись із ганчіркою в руках, він побачив, що пані Моркван поставила стілець на стіл і почала мити підлогу. Зітхнувши, він узяв свого капелюха, одягнув піджак і попрямував до дверей.

– Куди це ви чимчикуєте? – гукнула йому навздогін пані Моркван.

– Піду погуляю!

– О, це чисто по-вашому: йти на гулі серед білого дня, коли всі люди працюють! Куди воно годиться?

– Таж ви самі сказали, щоб я йшов гуляти! – запротестував пан Пляшкер.

– Та йдіть уже, йдіть, домосиде! – знову гукнула господиня. – Ви ж бо цілісінький день сиднем сидите в чотирьох стінах. Бліді стали, аж світитесь.

Пан Пляшкер швидко причинив за собою двері і вийшов надвір. Був чудовий суботній ранок, яскраво сяяло сонце, і він радів, що більше не чує лайливих слів господині.

На розі юрмилися люди. Пан Пляшкер зацікавився, що там таке, і рушив до гурту. Люди щось розглядали. Мабуть, щось не дуже велике, бо всі, схиливши голови, дивилися вниз.

Панові Пляшкеру кортіло дізнатися, що там таке, але гурт так скупчився, що йому, низенькому на зріст, нічого не було видно.

– Треба повідомити в зоопарк. Напевно, воно втекло звідти. У себе вдома таке чуперадло ніхто не триматиме! – сказала жінка, що стояла в самісінькій середині гурту.

Мабуть, там була якась тваринка.

– Це, певне, така порода мавп, – сказав хтось із чоловіків.

– Порода мавп? Із п’ятачком? Та воно куди більше схоже на жабу! – вигукнув інший чоловік.

– Е, ні, на жабу воно аж ніяк не схоже! Бачите, яке в нього руде волосся! Де це ви бачили жабу з рудим волоссям? Та ще й таку здоровенну!

Цікавість розбирала пана Пляшкера чимдалі дужче: що ж то воно за звірина, що схожа водночас і на жабу, і на мавпу?..

– Як вам не соромно, панове, знущатися з дитини! Дорослі люди, а так поводитесь! – обурено вигукнула якась огрядна жінка і окинула всіх суворим оком.

– Як ви сказали? З дитини? Ви, мабуть, недобачаєте! – мовив той чоловік, котрий назвав загадкову істоту мавпою.

Але огрядна жінка ніяк не могла вгамуватись. Вона нахилилася до тваринки й спитала:

– Як тебе, дитинко моя, звати?

Пан Пляшкер і далі не міг нічого побачити. Зате дещо почув. Дзвінкий, пронизливий голос відповів огрядній жінці:

– Ніяка я не дитинка, бе-е-е!

Люди, що стояли довкола, аж роти пороззявляли з такого дива.

– Овва! Та воно вміє говорити! – вигукнув хтось із чоловіків.

– Та ще й по-нашому! – вражено прожебоніла якась жінка.

– Хіба ж я вам не казала, що це дитина?! – гордо промовила огрядна жінка і знову нахилилася над загадковою істотою: – Скажи мені що-небудь, дитинко!

– Товстуля! Товстуля! – вереснув той самий голос.

– Це ти мене так називаєш? – спаленівши від обурення, спитала гладуха.

Хтось у юрбі засміявся. А пронизливий голос раптом заспівав:

 
Товстуля черевата,
Нахабна і дурна,
Пісок совочком рила
І вирила слона.
 
 
А потім та товстуля
Залізла на слона,
На спині в нього всілася
Зручнесенько вона.
 
 
Заплакав слон від болю
Та з ляку як ревне:
“Ой лишенько! Злізай мерщій!
Роздушиш ти мене!”
 
 
Але товстулі байдуже,
Сміється лиш вона
І не звертає жодної
Уваги на слона.
 
 
І сталося тут раптом
Найбільше диво з див:
Надувся слон і луснув —
Товстулю він провчив.
 

– Яке нахабство! – засичала огрядна жінка й пішла геть.

Не гаючи й миті, пан Пляшкер ступнув туди, де стояла гладуха, і враз опинився перед загадковим створінням, що сиділо на тротуарі й співало.

Тепер пан Пляшкер зрозумів, чому ніхто не знав, як назвати це створіння. Його справді важко було б змалювати: не людина, але наче й не звір.

Взяти хоча б голову: двоє нахабних, бистрих очей; рот такий великий, що аж кортить назвати його пащею; замість носа – рухливий хоботець із круглим п’ятачком на кінці. Обличчя ясно-зелене з великими синіми цятками. А з-під рудого волосся, що стирчить, неначе голки на їжаку, виглядають двоє відстовбурчених вух.

А тулуб! Насамперед у очі впадав живіт – зелений, круглий і тугий, неначе барабан. Руки й долоні – як у звичайної дитини, а от ноги дуже схожі на жаб’ячі лапи. Груди й живіт зелені й гладенькі, а на спині руда шерсть, як у молодого орангутанга.

Доспівавши свою пісеньку, дивне створіння й далі сиділо на тротуарі, нахабно поглядаючи на перехожих, що юрмилися довкола нього.

– Одне можна сказати напевне: це не звір, – мовив хтось із натовпу. – Звірі не вміють говорити.

– То, може, по-вашому, це дитина? – спитав інший чоловік.

– Ні, не дитина.

– То що ж це таке?

– А може, воно прибуло сюди з Марса? Може, це марсіанин?

– Казна-що! – втрутився в розмову суворий на вигляд пан. – Дана істота не з Марса. Можете мені повірити. Я на цих речах знаюся. Я старший учитель Злобер.

Почувши ці слова, “дана істота” пішла в танець. Притупуючи ногами, вона заспівала:

 
Наш учитель – наш мучитель —
Нам несе учене слово.
Це – велика голова,
Повна тирси і полови.
 

А потім дивне створіння всілося на тротуарі, склало руки на животі й знову почало нахабно розглядати натовп.

– Припини свої дурні співи! – обурився старший учитель.

Замість відповіді загадкове створіння показало йому довгого жовтого язика.

– Негайно скажи, як тебе звати! – наказав старший учитель.

Загадкове створіння засміялося й знову затанцювало, приспівуючи:

 
Ви всі дурні, дурні, дурні,
Дурні, аж просто сміх!
Танцюю я, танцюю я
Між дурників самих!
 

Старший учитель аж зблід від злості.

– Ось воно що! Отже, всі ми дурні! А ти, звісно, наймудріший у цілому світі! – вигукнув він. – А чого ж це, по-твоєму, ми такі дурні?

– Бо я знаю, хто ти, а ти не знаєш, хто я, – засміялось невідоме створіння. І знову завело:

 
Ніхто тут не знає,
Як мене звать,
Дурні самі-бо
Навколо стоять.
Ніхто тут не знає,
Як мене звать!
 

– Невже ти гадаєш, що ми оце перебиратимемо всі імена, які тільки є на світі? – грізно спитав старший учитель. – Нам ніколи відгадувати загадки. Якщо не скажеш, хто ти такий, ми зараз викличемо поліцію!

– Поліцію? – здивувалося загадкове створіння. – Ви думаєте, що поліція знає, хто я?

– А ось я, здається, знаю! – вихопився пан Пляшкер. У голові його блискавкою промайнули події останнього тижня: у неділю – ніякого діла і сонце цілісінький день, понеділок був по неділі, у вівторок – Вівторакус і раки, у середу – середина тижня; у четвер – гроза і грім чотири рази, у п’ятницю – п’ятак догори орлом і вільний день, а сьогодні – субота... У суботу – Суботик! Ось воно що!

– Ти – Суботик! От хто ти такий!

Загадкове створіння вирячилося на пана Пляшкера й роззявило рота так, що, здавалося, могло б проковтнути цілого буханця.

– Як ви здогадалися? Звідки ви знаєте, що я Суботик? – розгублено запитало воно.

– Треба вміти логічно мислити, – відповів пан Пляшкер, неначе досвідчений детектив, і гордо роззирнувся.

І тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Суботик швидко й спритно, неначе мавпеня, видряпався по ногах і животі пана Пляшкера, зручно всівся йому на руки й сказав:

– Відразу видно, що мій тато вміє логічно мислити. А от ви не вмієте! Ви всі дурні!

Він стромив до рота великого пальця і, смачно прицмокуючи, почав його смоктати.

– Треба було відразу сказати, що це ваша дитина! – злісно мовив старший учитель Злобер і пішов геть.

– Даруйте, але ж...– почав був пан Пляшкер.

– Оце вам нинішнє виховання, – сказала якась пані, – дитина співає непристойні куплети, а батько стоїть поруч і тішиться!

– Даруйте...– почав був знову пан Пляшкер, але Суботик затис йому пальцем рота.

І перше ніж пан Пляшкер устиг щось пояснити, перехожі порозходилися хто куди, а він залишився на вулиці сам – із Суботиком на руках.

– Чому ти називаєш мене татом? Мені здається, це просто нахабство! – сказав пан Пляшкер. Він не на жарт розгнівався.

– Як це – чому? – перепитав Суботик і від подиву навіть вийняв пальця з рота. – Ви ж тепер мій тато!

– Ніякий я тобі не тато! Моє прізвище – Пляшкер. Я живу он у тому будинку. І дітей у мене немає. Усі про це знають! Будь-хто може це підтвердити! – вигукнув пан Пляшкер. Йому дуже хотілося скинути з себе Суботика. Але той вчепився міцно-міцно і, здавалося, ось-ось заплаче.

– Таж у нас так заведено! Той, хто впізнає Суботика, мусить узяти його до себе додому. І годувати.

– Взяти тебе до себе додому? – з жахом перепитав пан Пляшкер. Він подумав про пані Моркван. – Це неможливо! До того ж я не знаю, що Суботики їдять.

– Вони все їдять, тату, геть усе! – відповів Суботик і відразу ж заходився гризти піджак пана Пляшкера. Той не встиг і оком кліпнути, як Суботик відгриз увесь комір.

– Зараз же покинь гризти мій піджак! – злякано вигукнув пан Пляшкер.

– Мені смакує ця тканина, – сказав Суботик з повним ротом і потягся до капелюха пана Пляшкера.

– Не смій їсти мої речі! – підвищив голос пан Пляшкер, силкуючись урятувати капелюха.

– Ви наказуєте чи просите? – спитав Суботик, жуючи далі.

– Наказую! – суворо вигукнув пан Пляшкер.

– Ах, он як! – сказав Суботик і вмить проглинув капелюха. А тоді витяг із кишені пана Пляшкера носовичок і взявся за нього. – Яка смакота! – приказував він, закочуючи від утіхи очі.

– Ну гаразд! Я прошу тебе дати спокій моїм речам, – квапливо сказав пан Пляшкер і прикрив рукою краватку.

– Ви просите мене, татусю? – перепитав Суботик. Він негайно ж повернув панові Пляшкеру обгризений носовичок і виплюнув усе, що було в роті. – Якщо ви мене просите, я, звичайно, ніколи більше цього не робитиму.

– Що ж мені тепер діяти? – бідкався пан Пляшкер. – Де тебе подіти?

– Ходімо разом додому, – підказав Суботик. – Я втомився і хочу спати.

– Ні... Річ у тому, що...– почав був пан Пляшкер, збираючись виголосити довгу промову. Але, глянувши на Суботика, побачив, що той солодко спить у нього на руках.

Пан Пляшкер похитав головою, постояв якийсь час, вагаючись, а тоді повернувся й пішов до будинку пані Моркван. За кілька кроків від дверей він зупинився.

– Ми вже прийшли? – спитав Суботик, прокинувшись і звівшися на руках у пана Пляшкера.

– Добре, що ти прокинувся, – сказав пан Пляшкер. – Я все вже обміркував і бачу, що не можу взяти тебе до себе додому. Якщо пані Моркван побачить тебе, вона вижене нас обох.

– Подумаєш, бабця Шморкван! – сказав Суботик і висолопив язика. – А ви скажіть їй, що до вас у гості приїхав небіж.

– Вона зразу помітить, що ти не дитина, – відповів пан Пляшкер. – І до того ж ти голий.

– А ви купіть мені, в що вдягтися, – сказав Суботик.

Пан Пляшкер поглянув на годинника.

– Не встигнемо. Крамниці ось-ось зачиняться. А завтра неділя!

– Нічого, татусю. Купимо в понеділок, – вирішив Суботик. – А до понеділка сховайте мене.

– Де ж я тебе сховаю? – запитав пан Пляшкер у відчаї.

– Як ви мене кинете отут на вулиці, я кричатиму, аж доки прибіжить бабця Моркван. Я скажу їй, що ви мені батько, і вона впустить мене до вас, – заявив Суботик.

– Тільки не кричи! – злякано прошепотів пан Пляшкер. – Я придумаю, як непомітно пронести тебе в кімнату. А ти сиди тут тихесенько і ані пари з вуст. Чекай, доки я повернуся!

Посадивши Суботика під розлогим кущем у присадку, він рушив до будинку.

Ступивши кілька кроків, він почув пронизливий спів:

 
Суботик сидить під кущем і мовчить,
А в серці у нього знай пісня бринить.
Тихесенько й смирно сидить він отут,
А хто не повірить, той піде під суд.
 

Пан Пляшкер аж підскочив від переляку. Обернувшись, він напустився на Суботика:

– Цить! Замовкнеш ти нарешті?!

 
Ні, не буду я мовчати,
Мені хочеться співати, —
 

дзвінко проспівав Суботик.

– Як так, то шукай собі іншого батька! – обурився пан Пляшкер і відвернувся.

– Але ж, тату! – вигукнув Суботик. – Ви запитали мене всього-на-всього, чи замовкну я. А зі мною говорити так не можна. Зі мною треба говорити зовсім інакше!

– Я хочу, щоб ти сидів мовчки, – сказав пан Пляшкер трохи спокійніше.

– Знову не так! – сказав Суботик і похитав головою.

– Ну, а як же тоді треба?

– Прошу... – підказав Суботик.

– Гаразд! Прошу тебе, сиди спокійно і мовчи, поки я повернуся. Зрозумів?

Суботик мовчки кивнув головою.

Пан Пляшкер рушив до будинку й спробував нечутно відчинити двері. Але пані Моркван давно вже чатувала на нього, вона примчала з кухні саме тоді, коли він пробував прохопитися до своєї кімнати.

– І де це ви стільки ходите?! – вигукнула вона. – Якщо ви думаєте, що я принесу вам обід, то сильно помиляєтесь! Я не збираюся цілісінький день стовбичити біля плити, чекаючи, поки нарешті пан Фляшкер зволять повернутися додому. Погляньте на себе! Де це ви так обшарпались? І вам не соромно в такому вигляді переступати поріг мого дому? Цікаво, де ви поділи комір від свого піджака.

Пан Пляшкер промимрив щось у відповідь, швиденько прошмигнув до своєї кімнати й замкнувся там.

Він довго сушив голову, як пронести Суботика непомітно для пані Моркван. У кошику на сміття? Ні, пані Моркван відразу це зауважить. Може, у великій картонній коробці?

Пан Пляшкер заходився порпатися в своїй шафі і нарешті знайшов те, що йому було треба: великий рюкзак.

– Ку... куди це ви так вишикувалися? – затинаючись спитала вражена пані Моркван.

– Мандрівки дуже корисні для здоров’я! Хто багато мандрує, в того здорові легені й рум’яні щоки! – відповів пан Пляшкер і зник за дверима.

Ще дужче здивувалася пані Моркван, коли за якихось п’ять хвилин двері розчинилися і пан Пляшкер кулею промчав у свою кімнату. Вона не встигла й слова мовити. Їй здалося, що пан Пляшкер навіть проспівав тонюсіньким голоском: “Пані Шморкван, пані Шморкван”.

Опинившись у себе в кімнаті, пан Пляшкер розстебнув рюкзак і витяг Суботика.

– Це наша кімната? – запитав той, роззираючись.

– Ти ж обіцяв, що мовчатимеш! – напустився на нього пан Пляшкер.

– А хіба я не мовчав? – здивовано запитав Суботик.

– Певно, що ні! Ти весь час наспівував: “Пані Шморкван! Пані Шморкван!”

– Але ж це було потім. Ви ж мене просили сидіти тихо, доки ви повернетеся, – сказав Суботик і знову заспівав:

 
Доки повернетесь,
Доки повернетесь,
Доки до мене
Повернетесь ви!
 

– Цить! – вигукнув пан Пляшкер, схопив Суботика за карк і запхнув під ковдру.

Пані Моркван постукала в двері й запитала:

– Ви кликали мене, пане Пляшкере?

– Ні! – сердито вигукнув пан Пляшкер і запхнув Суботика ще далі під ковдру. Але той і під ковдрою завів пісню:

 
Суботик під ковдрою
Тихо сидить,
Бо тата не хоче
Свого засмутить.
 

Пан Пляшкер нарешті згадав, як треба поводитись із Суботиками. Він підняв край ковдри і прошепотів:

– Прошу тебе, замовкни!

І Суботик відразу припинив свої співи.

Цієї миті двері прочинилися і в кімнату просунула голову пані Моркван.

– З ким це ви тут балакаєте? – запитала вона, пильно роззираючися кімнатою.

– Та це я... поспівав трошки,– сказав пан Пляшкер.

– Поспівав! – передражнила його господиня і грюкнула дверима.

Пан Пляшкер заходив туди й сюди по кімнаті, міркуючи, що його робити далі і чим усе це скінчиться. Хіба можна було брати Суботика до себе в кімнату? Урешті-решт пані Моркван вижене їх обох – і його самого, і цього кумедного Суботика!

Він відгорнув ковдру, щоб поговорити про це із Суботиком. Але той спокійнісінько спав, зручно вмостившись на подушці.

Пан Пляшкер зітхнув і сів на край ліжка.

– Як хочеться смачно пообідати! Тоді, може, й жити легше було б, – мовив він.

– А що б вам хотілося на обід? – спросоння запитав Суботик. Він, мабуть, почув гірке зітхання пана Пляшкера.

– Смажене курча з картоплею, – сказав пан Пляшкер. – А потім морозиво.

– Смажене курча з картоплею і морозиво. Гаразд! – пробурмотів Суботик, перекинувся на інший бік і знову заснув.

І майже тієї ж миті у двері постукали. Пан Пляшкер швиденько накрив Суботика ковдрою, розгладив покривало і сів на стілець. А тоді сказав:

– Заходьте!

Двері відчинились, і в кімнату з тацею в руках зайшла пані Моркван. Її, мабуть, не полишала думка, що в кімнаті є ще хтось, крім пана Пляшкера, і ось вона знайшла привід іще раз зайти сюди.

– Ви сьогодні не прийшли на кухню обідати, і тому, як виняток, я принесла вам обід у кімнату, – сказала вона і поставила тацю на стіл.

– А що сьогодні на обід? – запитав пан Пляшкер, оговтавшись після такої несподіванки.

– Смажене курча з картоплею. А на десерт – морозиво, – відповіла пані Моркван. – Смачного вам, пане Пляшкере!

6 травня. НЕДІЛЯ

Пана Пляшкера розбудив голосний спів над самісіньким вухом. Спочатку йому здалося, що це сон, і він повернувся на другий бік. Але спів не припинявся. Дзвінкий, пронизливий голос виспівував украй фальшиво:

 
Спіть, татуню, люлі-люлі,
Сплять і слон, і носоріг,
І стара овечка Моркван
Спить всю ніч без задніх ніг.
 
 
Спіть, татуню, люлі-люлі,
Спіть до ранньої зорі,
Хай насниться вам лисиця,
Що живе у димарі.
 
 
Вовк, що лазить по деревах,
Слон, що плаває, як кит,
Крокодил, що аж у хмарах
Їсть ромашки на обід.
 

Пан Пляшкер ураз прокинувся й сів у ліжку. Надворі яскраво світило сонце. Був недільний ранок. А поруч сидів Суботик і виспівував. Пан Пляшкер пригадав усе: вчора він привів сюди цю загадкову істоту, цього голосистого Суботика, якого тепер не може спекатися.

– Ти й досі тут! – зітхнув він.

– Авжеж, татусю, – кивнув головою Суботик.

– Нащо ти так голосно співаєш? – докірливо запитав пан Пляшкер.

– Це я для вас колискову співаю, татуню! Ось послухайте:

 
Цур, тату, цур!
Чорта – з порога!
Моркван – це чапля
Суха й довгонога!
 

– Сиди тихо і ні пари з губи, а то пані Моркван прийде та й вижене мене звідси!

– Не бійтеся, татуню. Не прийде і не вижене!

– Чому?

– Бо вона не зможе сюди зайти. Я замкнув двері. А ключ осьдечки.

– Зараз же віддай мені ключа! Коли я замикаю двері, вона дуже ображається і свариться, неначе... неначе...

– Неначе дощовий черв’як?.. – підказав Суботик.

– Зараз же віддай мені ключа! – наказав пан Пляшкер замість відповіді.

– Ну то беріть його, татуню! – засміявся Суботик і хутко видряпався на шафу. Умостившися там, він поклав ключ на п’ятачок свого хоботця.

Пан Пляшкер зірвався з ліжка, схопив ціпок і спробував зачепити ним Суботика знизу, щоб стягти його додолу. Але цієї миті пролунав стук у двері, і пані Моркван залементувала:

– Де це таке чувано? Неподобство! Що за ґвалт серед ночі? Якщо ви ще хоч раз пискнете, вам доведеться самому готувати собі обід, пане Фляшкере!

Тільки-но пан Пляшкер зібрався сказати щось у відповідь, як Суботик загорлав із шафи:

– Яка ж це ніч, пані Шморкван? Брехня! Погляньте – надворі сяє сонце!

Він так майстерно вдавав голос пана Пляшкера, що пані Моркван не помітила б різниці, навіть якби була в кімнаті.

Якусь мить за дверима було тихо. Мабуть, приголомшена господиня верталась до тями. А тоді вона зарепетувала:

– Ну, це вже занадто! Нечуване зухвальство! Ви, мабуть, п’яні, пане Фляшкере! – Вона почала смикати за ручку дверей, силкуючись удертися до кімнати.

– Сама п’яна! Сама п’яна! – заверещав Суботик і, радий та веселий, застрибав на шафі.

– Негайно відімкніть двері, а то я викличу поліцію! – зарепетувала господиня.

– Не можу...– відгукнувся пан Пляшкер і знову спробував стягти Суботика з шафи.

– ...і до того ж не розумію, пані Шморкван, чого це я маю їх відмикати, – доказав Суботик голосом пана Пляшкера.

– Як-то чого? Це – моя кімната! – гукнула за дверима господиня.

– А за що ж я тоді щомісяця плачу вам гроші, пані Шморкван? – проспівав Суботик.

– Це платня за квартиру! І не перекручуйте мого прізвища! Мене звати пані Моркван. Затямили?

– Якщо я плачу вам гроші, значить, я винаймаю помешкання, а коли я його винаймаю, то маю право й замикати, – заявив Суботик.

Пані Моркван, мабуть, не знала, що на це сказати. У всякому разі минув якийсь час, перше ніж вона здобулася на слово.

– Сьогодні ви залишитесь без обіду! – вигукнула вона. – Після всіх цих неподобств!..

– Ну що ви, пані Моркван! – почав пан Пляшкер. Він уже втратив надію впіймати Суботика.

Суботик відразу підхопив голосом пана Пляшкера:

– Ну що ви, пані Шморкван! Ну що ви, пані Шморгван!

– Пане Фляшкере, ви безсовісний нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Моркван! – загриміла знову господиня.

– Це ви безсовісна нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Пляшкер! – вигукнув Суботик у відповідь.

За дверима запала тиша. У пані Моркван, мабуть, перехопило дух.

Суботик зліз із шафи і пустився в танець, кружляючи по всій кімнаті й приспівуючи:

 
Морква – панночка вельможна,
Та всередині порожня.
Що із того, що вельможна?
Усередині ж порожня!
 

– Ви поплатитесь за ці глузи! – гримнула пані Моркван.

– Які глузи? – запитав Суботик.

– Ви проспівали:

 
Морква – панночка вельможна,
Та всередині порожня.
 

Я все добре чула!

– А хіба ваше прізвище Морква? – запитав Суботик.

– Звичайно ж, ні!

– То яке вам діло до того, що я співаю? Адже я про моркву, що росте на городі, а не про вас! – сказав Суботик і знову заспівав:

 
Морква – панночка вельможна,
Та всередині порожня.
Ще й крива на всі боки,
Тож ціна їй – копійки!
 

Пані Моркван не знала, що й казати. Гучно тупаючи, вона пішла на кухню, грюкнувши дверима.

– Ну й завдали ж ми їй чосу, татуню! – гордо мовив Суботик і простяг панові Пляшкеру ключа.

– Завдали, завдали! – сердито передражнив його пан Пляшкер. – Ось побачиш, чим усе це скінчиться! Завтра вона напевне вижене мене!

– Якщо вона не вигнала вас сьогодні, то завтра й поготів не вижене! – безтурботно відповів Суботик і заходився гризти кошика на папери.

– Облиш мого кошика! – засичав пан Пляшкер. Він не наважувався лаятись уголос – боявся пані Моркван.

– О! Кошик, виявляється, з картону! – здивувався Суботик. – А картон мені дуже смакує!

І з’їв кошика з усім, що в ньому було. Потім, плямкаючи, почав оглядати стілець.

– Не смій їсти мого стільця! – наказав пан Пляшкер і хутенько сів на нього.

– А стілець із дерева! – визначив Суботик і почав обнюхувати ніжки. Але пан Пляшкер так поставив свої ноги, що Суботик, не міг підступитися до стільця. Тоді він виліз на стіл і заходився їсти квіти, що стояли у вазі.

– М-м-м, дуже смачний салат, – сказав він, наминаючи квіти на повен рот.

– Не смій нічого тут їсти! – вигукнув пан Пляшкер. Він був такий схвильований, що навіть забув стишити голос.

Але Суботик наче й не чув. Він запхнув вазу до рота й смачно захрумтів.

– Скло з водою, – приказував він, цмокаючи, – дуже смачна страва!

Потім Суботик підійшов до грубки і почав старанно обнюхувати її.

– Ти ба! Залізна грубка! – вигукнув він. – Залізо мені теж смакує!

Від захвату він аж очі закотив і погладив себе по животі.

– Прошу тебе, не чіпай нічого в моїй кімнаті! – поспіхом мовив пан Пляшкер, злякавшися, що Суботик з’їсть іще й грубку. На щастя, він вчасно згадав, що, розмовляючи із Суботиком, треба завжди вживати слово “прошу”.

Суботик відразу ж кинув обнюхувати грубку. Він навіть вийняв з рота уламок вази, який не встиг проковтнути, обережно поклав його на стіл, а сам сумирно й чемно вмостився на стільці.

– Ось таким ти мені більше подобаєшся, – похвалив його пан Пляшкер. – Але де ж тепер узяти нового кошика на папери?

– Завтра купимо, тату! Адже ми однаково підемо купувати для мене одяг. Мені так хочеться до універмагу!

І Суботик знову весело заспівав:

 
Універсальний магазин,
Версаль, Париж, Берлін, Турин,
Ворота, хата, хвіртка, тин,
Костюми, вази, апельсин!
 

– Прошу тебе, замовкни! – почав благати пан Пляшкер. – Зараз сюди знову прийде пані Моркван і здійме крик!

– Невже ви й справді боїтеся її? – запитав Суботик.

– Вона весь час до мене присікується, – поскаржився пан Пляшкер. – Що не зроблю, вона все свариться. Часом так хочеться загнати її аж на шафу. І щоб вона не могла звідти злізти!

– На шафу? – засміявся Суботик. – Ви справді цього хочете, тату? Чудова думка! – Він застрибав по кімнаті, пирскаючи сміхом і повторюючи раз у раз: – Подумати лишень, на шафу! Треба ж таке вигадати!

Нарешті панові Пляшкеру це набридло.

– Суботику, прощу тебе, послухай! – сказав він суворо.

Суботик відразу ж кинув сміятися й поглянув на пана Пляшкера.

– Ти вже попоїв, – сказав той, – а я голодний. Доведеться знову заховати тебе в рюкзак і винести надвір. Зробимо прогулянку за місто! Збирайся і ходімо, біжімо, летімо!

– Чудово! Прогулянка за місто! – вигукнув Суботик.

Він миттю заліз у рюкзак і заспівав:

 
Стюардеси і пілоти,
Приготуйте вертольоти
І космічні кораблі,
Що літають круг Землі.
Заметіть аеродроми —
Вже йдемо ми! Вже йдемо ми!
 

– Скільки тебе просити, щоб ти сидів тихо! Крім того, ми нікуди не летимо. Ми підемо пішки.

– Але ж ви щойно сказали, що ми полетимо, – заперечив Суботик і визирнув із рюкзака.

– Я сказав “летімо”, маючи на увазі, що нам треба поспішати. А зараз, прошу тебе, сиди тихо, – сказав пан Пляшкер і зав’язав рюкзак. Тоді одягся, завдав рюкзак із Суботиком на плечі і мовчки вийшов з кімнати.

Він скрадався навшпиньки коридором і раптом став як укопаний. Він не вірив своїм очам: у коридорі на великій шафі сиділа пані Моркван з ганчіркою в руках.

– Що це ви там шукаєте на шафі, пані Моркван? – сторопіло спитав пан Пляшкер.

– Що за дурне запитання! Краще допоможіть мені злізти! – пробурчала господиня. – Я хотіла витерти пилюку на шафі, а драбинка раптом упала.

Посміхаючись, пан Пляшкер підняв драбинку і приставив до шафи. Пані Моркван з похмурим виглядом злізла з шафи, схопила відро і, грюкнувши дверима, зникла на кухні.

Тепер ніхто більше не заважав панові Пляшкеру спокійно вийти надвір. Він минув кілька вулиць, аж поки дістався на край міста. Далі він пішов полем. Нарешті скинув з плечей рюкзак і випустив Суботика.

– Ой, які смачні камінці! – вигукнув той і почав надкушувати один по одному камінці, що ними була всипана земля.

– Суботику, ти поїж отут, а я тим часом піду до лісової кав’ярні. Хай кожен із нас матиме ту страву, яка йому найбільше смакує, – запропонував пан Пляшкер.

– Згода! – відповів Суботик і кивнув головою.

Пройшовши трохи вперед, пан Пляшкер озирнувся і побачив, що Суботик сидить на рюкзаку. В руках у нього – здорова ломака, якою він весело розмахує й вигукує:

– А ось це – з дерева! Дерево, тату, смачніше, ніж скло! Ой, як я люблю отаке ломаччя!

Пан Пляшкер рушив далі, а навздогін йому линув спів Суботика:

 
...Змії гримучі,
Квіти пахучі,
Каміння й цеглини,
Пухові перини,
Дивани і ліжка,
Вовняні доріжки,
Столи і полиці,
Деталі із криці,
Прикраси жіночі —
Все їм я охоче!
 

Пан Пляшкер пройшов ще з півкілометра, поки добувся до лісової кав’ярні. Він замовив обід, попоїв і поринув у роздуми.

Він думав про те, що Суботик завжди зчиняє галас, ніколи не може втримати язика за зубами і вгамувати його несила. І про те, що пані Моркван неодмінно вижене його з дому, коли побачить Суботика. І ще про те, що Суботик з’їв навіть його кошика на папери та вазу з квітами. Він, чого доброго, ще надумає з’їсти і стіл, і стілець, і ліжко.

Подумавши про все це, пан Пляшкер вирішив: “Ні, так далі не можна. Я більше не триматиму в себе Суботика, хоча мені його й шкода”.