Текст книги "Що не день, то субота"

Автор книги: Пауль Маар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

10 травня. ЧЕТВЕР

У четвер пан Пляшкер прокинувся сам.

– Диво та й годі! – промовив він. – І будильник не дзвонить, і Суботик не співає!

Він глянув на годинник – була одинадцята година.

– А що, може, заспівати? – обізвався Суботик.

Прив’язавши пасок пана Пляшкера за рейку для гардин, він гойдався на ньому, неначе на гойдалці.

– Ой ні, не треба! – попросив пан Пляшкер, позіхаючи й потягуючись. – Як добре я сьогодні виспався!

– Мені дуже хотілося, щоб ви добре виспались,– сказав Суботик, гойдаючись. – Тому я грався тихо-тихесенько.

Пан Пляшкер довго й уважно дивився на Суботика. Як він виріс! Крім того, щоденне вмивання дало свої наслідки: сині цятки майже повністю зникли з обличчя.

Пан Пляшкер знову потягнувся й спитав:

– А що ми робитимемо сьогодні?

– Можемо налити бабі Моркван води в черевики. Або дістати кілька головок сиру і грати на кухні в футбол, – запропонував Суботик. – А можна протягти мотузок від шафи до лампи й учитися танцювати на ньому. Що вам найдужче до вподоби?

– Що мені сьогодні найдужче до вподоби, я знаю. Та яке з того пуття? Чого не можна, того не можна.

– А що ж це таке? – наполягав Суботик.

– Найдужче мені хотілося б цілісінький день пролежати в ліжку, нічого не роблячи. Хіба що трохи почитати...

– А чому ж не можна? – спитав Суботик. – Адже сьогодні вам не треба йти на роботу!

– Бо так не заведено, – спробував пояснити пан Пляшкер. – Ану ж пані Моркван зайде в кімнату й побачить мене в ліжку. Що вона подумає?

– А що ж вона подумає? – здивувався Суботик. – Ну, подумає, наприклад: “Завтра п’ятниця”. Або: “Вчора була середа”. І навіть якщо вона подумає: “Пан Пляшкер лежить у ліжку”, – то що ж тут такого?

– Мене цілий день мучитиме сумління, – зізнався пан Пляшкер.

– Сумління! Сумління! – перекривив його Суботик. – А от я можу три дні поспіль пролежати в ліжку, і мене ніщо не мучить. Хіба що нудьга. Ви просто ніколи не пробували. От залишайтеся сьогодні в ліжку і крапка! Все! Вирішено!

– А що я їстиму? – запитав пан Пляшкер.

– Що їстимете? – перепитав Суботик. – Але ж ви хотіли нічого не робити. Може, тільки трохи почитати.

– Я голодний!

– Ну, гаразд, ви матимете що їсти! Але все одно будьте в ліжку. Я добуду вам їжу.

– Гроші візьми в кишені штанів. Біжи до крамниці й купи дві тоненькі вуджені ковбаски та хліба! – сказав пан Пляшкер, якому вже починала подобатися ця ідея. – Я допоможу тобі вилізти вікном, а коли ти повернешся з крамниці, втягну назад у кімнату. І пані Моркван не здогадається, що ти був надворі.

– Е ні, так не годиться, – сказав Суботик. – Якщо ви хочете цілий день пролежати в ліжку, то мусите суворо дотримуватися постільного режиму. Ви не маєте підводитися з ліжка й висаджувати мене з вікна!

– А як же ти вийдеш надвір?

– Я сам вилізу у вікно.

– Ну, гаразд. А як ти повернешся до кімнати? Адже ти не зможеш сам влізти у вікно, якщо в руках триматимеш пакунки з їжею.

– А мені нема чого повертатися в кімнату!

– Отже, я муситиму голодувати?

– Чому голодувати? – здивувався Суботик. – Адже не я вам потрібен, а ковбаса та хліб!

– Таж я все одно муситиму підвестися, щоб узяти в тебе те й інше! – засміявся пан Пляшкер.

– Лежіть у ліжку! – наказав Суботик. – Їжа незабаром буде тут!

– Як же вона буде тут, коли ти не зможеш добутися до кімнати, а мені не можна підійти до вікна й узяти її? – запитав пан Пляшкер.

– Про це потурбується пепекаха, – відповів Суботик.

– Пепекаха? А це що таке?

– ППКХ – це Пристрій для Подавання Ковбаси та Хліба! – розшифрував Суботик. – Пе-пе-ка-ха! Одне слово, пепекаха!

– Казна-що! – сказав пан Пляшкер. – Де ж вона, ота пепекаха?

– Поки що немає. Але у вас є Суботик! – гордо сказав Суботик і вискочив з кімнати так швидко, що пан Пляшкер не встиг більше ні про що спитати.

По недовгім часі Суботик повернувся. В руках у нього була щітка з довгим держаком і маленький кошик.

– Пані Моркван не бачила мене, – запевнив він пана Пляшкера, поклав щітку й кошик на підлогу і почав порпатися в шафі.

– Навіщо ти приніс щітку? – здивувався пан Пляшкер. – Хочеш кімнату підмести?

– Та ні, тату, – засміявся Суботик. – Щітка – це частина пепекахи.

Пан Пляшкер спостерігав, як Суботик спочатку дістав із шафи черевик, потім напхав портфель важкими книжками і нарешті зняв із полиці пляшку.

– Тепер мені треба дуже довгого мотузка, – сказав Суботик. – Я тут десь цілий моток бачив. Я навіть відгриз шматок мотузка і з’їв. Було дуже смачно!

– Він, мабуть, у рюкзаку, – відповів пан Пляшкер. Його охоплювала дедалі гостріша цікавість.

– Авжеж! – вигукнув Суботик і дістав мотузок із рюкзака. – Тепер у мене є все, що треба.

Спочатку він замкнув двері кімнати. Тоді розкрутив мотузок, відкусив від нього шмат і прив’язав один кінець до люстри, а інший – до черевика. Черевик повис на люстрі, погойдуючись туди-сюди, неначе маятник.

– Дуже добре! – похвалив сам себе Суботик, узяв черевика й поклав його на ручку дверей. Тоді підставив пляшку під одну із ніжок стільця.

– Це дуже хистка споруда, – зауважив пан Пляшкер, здивовано стежачи за діями Суботика. – Ледь штовхнути – і стілець перекинеться!

– Справді? – зрадів Суботик. – Але ж це саме те, що треба!

Беручися споруджувати головну частину пепекахи, він зосередився і напружив усі свої сили. Поставив щітку держаком донизу і прихилив її до стіни, а тоді взяв портфеля, напхом напханого книжками, і висадив його на щітку.

– Ця споруда ще хисткіша, – застеріг його пан Пляшкер. – Досить доторкнутися до щітки – і портфель полетить шкереберть.

– От і добре!– ще дужче зрадів Суботик і прив’язав один кінець мотузка до ручки портфеля. Відтак розмотав моток і перекинув один кінець мотузка через рейку для гардин, а інший опустив за вікно. – Ой, мало не забув про кошик! – сказав він, утяг мотузок у кімнату і прив’язав до нього кошика. А тоді пустив мотузок із кошиком з вікна. – А тепер, тату, мені потрібен ваш ціпок, – сказав Суботик, окинувши всю споруду оком знавця.

– Ціпок? Навіщо? Мені вже здається, що ти надумав утнути зі мною якийсь лихий жарт, а я ще й допомагаю тобі!

– Ну що ви, тату! Як ви можете подумати таке? – образився Суботик. – Ось послухайте, що я вам скажу. Ручкою ціпка ви, лежачи в ліжку, зачепите кошика з ковбасою та хлібом, щойно він з’явиться у вікні. Адже вам не можна підводитися!

– А як же той кошик з’явиться у вікні? Вигадуєш ти казна-що! – сказав пан Пляшкер.

– Самі побачите, як він з’явиться. Тільки-но я свисну надворі, ви повинні вигукнути: “Пані Шморгван! Пані Шморгван!”

– Не буду я гукати “пані Шморгван”, бо пані Моркван образиться, вдереться до мене в кімнату і почне сваритися! – запротестував пан Пляшкер.

– Вона не зможе вдертися в кімнату, бо я замкнув двері, – сказав Суботик. – Отже, боятися вам нічого. А вигукнути “пані Шморгван” все-таки треба, бо пепекаха не спрацює!

– Ну гаразд, – погодився пан Пляшкер, – зроблю так, як ти хочеш. Проте, як по правді, не дуже я вірю в ту пепекаху.

– Стривайте, самі побачите! – пообіцяв Суботик, вилазячи з вікна на вулицю.

Не минуло й чверті години, як він повернувся під вікно з харчами. Підтягти до себе кошика, він поклав у нього ковбасу й хліб. Тоді застромив два пальці в рот і неголосно свиснув.

Пан Пляшкер почув той посвист. Але він не наважувався гукнути “пані Шморгван!”. Ця витівка здавалася йому безглуздою. Проте Суботик свистів під вікном дедалі гучніше. І тоді пан Пляшкер подумав: “Якщо пані Моркван почує свист, вона все одно почне лаятися, а якщо так, то можна й гукнути!”

Він глибоко вдихнув і щосили вигукнув:

– Пані Шморгван! Пані Шморгван!

І причаївся в ліжку, чекаючи, що буде далі.

А сталося ось що. Почувши вигук, пані Моркван кинулася до дверей кімнати пана Пляшкера з лайкою:

– Яке нахабство! Що ви собі дозволяєте, пане Фляшкере?

Розлютившись, господиня засмикала за ручку дверей – і в такий спосіб пустила пепекаху в рух!

Отже, пепекаха спрацювала. Коли пані Моркван натиснула в коридорі на ручку дверей, у кімнаті – з іншого боку дверей – зісковзнув покладений на ручку черевик. А що черевик був прив’язаний до люстри, то він не впав на підлогу, а хитнувся, неначе маятник, і штовхнув стілець, ніжка якого стояла на пляшці.

Стілець упав і зачепив держак щітки. Щітка впала, а портфель, що стояв на ній, гепнувся на підлогу. Отже, кінець мотузка, прив’язаний до ручки портфеля, теж опинився на підлозі, а інший кінець піднявся вгору, і таким чином прив’язаний до нього кошик із ковбасою та хлібом повис у вікні на рейці для гардин.

Пан Пляшкер, зачепивши кошик ціпком, дуже легко притяг його до себе.

А трохи згодом Суботик заліз вікном до кімнати й запитав:

– Ну, як спрацювала пепекаха? Правда ж, добре?

– Дивовижно! – мусив визнати пан Пляшкер, сидячи в ліжку й жуючи. – Щоправда, ти міг би просто спустити кошик на мотузку за вікно, а згодом підняти його з їжею нагору.

– Звичайно, міг би, – погодився Суботик. – Але ж це було б не так цікаво.

– І не було б стільки гуркоту! – додав пан Пляшкер.

Однак він аніскілечки не гнівався.

– Отже, тепер ви цілий день пробудете в ліжку? – запитав Суботик.

Пан Пляшкер кивнув головою.

– Дуже добре! Молодець! – радісно вигукнув Суботик. – А я піду погуляю. Мені сумно весь час удома сидіти. Вдома сидіти та байдики бити. Послухайте, як я добре римую! Я, мабуть, великий поет, тату, бо віршую навіть тоді, коли не хочеться.

– Дивовижно! – ще раз вигукнув пан Пляшкер, а Суботик виліз у вікно, весело наспівуючи:

 
Вдома сидіти,
Байдики бити,
Байдики бити,
Вдома сидіти.
 

Він неспішно йшов вулицею й грався порожньою бляшанкою, що випала з відра на сміття. Ганяв її, неначе футбольного м’яча. Вона так гарно бряжчала, стукнувшись об щось тверде, приміром, об стіну будинку або кам’яну чи залізну огорожу! Та ось Суботик ударив бляшанку занадто сильно, і вона, описавши в повітрі дугу, перелетіла за огорожу. Якусь хвильку Суботик роздумував: може, перелізти через огорожу й продовжити гру? Але потім він вирішив, що краще знайти якусь іншу бляшанку, і попрямував далі.

Пройшовши кілька кроків, Суботик почув гамір дитячих голосів. Він піддав ходи і невдовзі вийшов на дитячий майданчик. З усіх боків майданчик був оточений лавками, на яких сиділи матері й плели хто що – шкарпетки, рукавички, шапочки. Вони перемовлялися між собою і час від часу гукали до дітей: “Не кидайся піском!”, або: “Диви не забруднися”, або: “Негайно віддай лопатку!”

Одні діти бавилися в піску, інші ковзалися з гірки. Часом вони пробували грати в квача. Але відразу чиясь мати вигукувала:

– Не бігай так швидко, а то впадеш!

Діти припиняли гру і знову йшли бавитися в пісок.

Суботик теж заліз у пісочницю й дивився, як діти заповнюють залізні формочки піском і перекидають їх догори дном.

– Що ви робите? – запитав він.

– Хіба ти не бачиш? Печемо пироги, – відповіла маленька дівчинка.

– Пироги? – перепитав Суботик. – А можна покуштувати?

– Їх не можна їсти. Вони ж із піску! – засміялася дівчинка.

– Чому ж не можна? – здивувався Суботик. І, схопивши пиріг, миттю вкинув його до рота. – М-м-м, як смачно! – вигукнув він, прицмокуючи. – А можна ще один?

Його відразу ж оточили малюки. Вони залюбки пекли для нього пироги з піску і страшенно раділи, що ось нарешті з’явився хтось такий, кому вони смакували. Деякі діти й собі намагалися покуштувати свої пироги. Навколо Суботика збиралося дедалі більше дітей, і невдовзі він, прицмокуючи, сидів усередині чималого гурту малюків, що аж заходились від сміху.

Кілька матерів підійшло до дітей – дізнатися, чого це вони так весело гомонять.

– Фе! Ану покинь їсти пісок! – загукали вони й забрали в Суботика всі пироги.

– Чому? – запитав той. – Пісок дуже смачний!

– Пісок дуже шкідливий. У тебе заболить живіт, – пояснили вони.

– Заболить живіт? Від піску? Не може такого бути!

Він нахилив голову і спитав у свого живота:

– Животику, скажи, будь ласка, тобі вадить пісок?

І сам собі відповів тонесеньким голоском.

– Ні, Робінзоне, пісок мені не вадить аніскілечки.

– От бачте! – сказав Суботик. – Мій живіт каже, що пісок йому не вадить аніскілечки.

Діти, що стояли довкола, засміялись.

– Якщо ти ще хоч раз візьмеш пісок у рот, ми тебе проженемо з дитячого майданчика, – сказала одна жінка, а решта закивали головами, погоджуючись із нею.

– Піди краще до старших дітей, он туди на ковзальну гірку! Бо тут ти коїш забагато дурниць, – наказала інша жінка.

Суботик ображено струсив пісок з костюма й попрямував до гірки.

Спочатку по залізній драбинці треба було вилізти нагору, вийти на малесеньку площинку, а потім металевою доріжкою з’їхати донизу. Біля драбини повсякчас юрмилися діти, чекаючи своєї черги. Чекати іноді доводилося довгенько, бо часом якийсь боязкий малюк стояв і стояв на площинці, не наважуючись з’їхати донизу. Аж як діти знизу починали нетерпляче кричати, він перемагав свій страх і сідав на блискучу металеву доріжку.

Найгорластіший і найкремезніший хлопчик стояв унизу. Він щоразу вирішував, чия настала черга з’їжджати з гірки. І вирішував не завжди справедливо. Одним він дозволяв з’їжджати хоч тричі поспіль, а іншим доводилося подовгу стояти й чекати в черзі. Тих, хто йому не подобався, він узагалі ставив у самісінький кінець черги.

– Чому ти коришся йому? – запитав Суботик у дівчинки, яку той хлопчисько поставив у кінець черги.

– А що ж мені робити? – знизавши плечима, запитала дівчинка. – Адже Губерт сильніший за мене.

Хлопчак, якого вона назвала Губертом, недбало підійшов до Суботика і, взявшись руками в боки, грізно сказав:

– А що тобі тут не подобається?

– Ви гляньте на нього: таке мале, а вже вміє говорити! Та ти просто вундеркінд! – посміхнувся Суботик.

Діти, що стояли поруч, пирснули сміхом.

– Ось я тобі зараз покажу вундеркінда! – розлютився Губерт.

– Ні, дякую. Не треба мені показувати ніякого вундеркінда, – великодушно промовив Суботик.

– А може, тобі оцього треба? – вигукнув Губерт і замахнувся ногою, щоб нанести Суботикові удар.

Але той спритно ухилився від удару і схопив Губерта за ногу.

– Ти вважаєш, що саме оцього мені треба? – запитав він і потягнув до себе Губертову ногу, щоб краще роздивитися її.

Губерт застрибав на одній нозі, силкуючись вирвати другу з рук Суботика. Отак стрибаючи, він утратив рівновагу і впав.

– Ні, – сказав Суботик, уважно розглянувши Губертову ногу. – Цього мені не треба! Мені воно ні до чого!

І випустив ногу.

Діти, що стояли довкола, аж заходились од реготу.

Губерт, червоний як рак, підвівся.

– Ось зараз я тобі дещо покажу! – закричав він, порозпихав на всі боки дітей, що юрмилися довкола, і кинувся до дитячої гірки. – Спершу з’їдь так, як оце я, а тоді вже задавайся!

Він ліг долілиць і головою вперед з’їхав із гірки.

Діти у захваті закричали:

– Здорово! Класно!

Чванькувато посміхаючись, Губерт підійшов до Суботика.

– І оце все, що ти можеш? – спитався в нього Суботик.

Він теж виліз на дитячу гірку, ліг горілиць і з’їхав униз головою вперед. Але це ще не все! Опинившись знизу, він ступив кілька кроків навспак, а тоді розігнався і шугнув тією ж таки доріжкою долічерева вгору.

– Ну, що ти тепер скажеш? – запитав він Губерта, злазячи з драбини.

Усі діти заплескали в долоні куди дужче, ніж перед тим Губертові. Це була справжнісінька овація.

Овація Суботикові.

– Ось побачиш, що з тобою буде, як я покличу свого старшого брата! – погрозив Губерт.

– А де ж він тепер, той старший брат?

– У місті.

– Дуже добре! – зрадів Суботик. – Коли вже ти однаково підеш до міста, щоб привести свого брата, приведи, будь ласка, і моїх п’ятьох. Ти знайдеш їх у боксерському клубі. Вони саме готуються до чемпіонату Європи а боксу.

– Подумаєш, хвалько! Нап’яв на себе якогось несусвітного костюма і гне кирпу! – аж заходився Губерт від люті.

– Костюм цей називається водолазним, – м’яко поправив його Суботик. – Але звідки тобі теє знати?! Ти ж не полював на акул у Тихому океані.

– На акул?.. А це справді водолазний костюм?.. Ти був на Тихому океані? Розкажи нам!.. – одне з-перед одного загукали діти. Всі вони щільно обступили Суботика, і навіть у Губерта в очах спалахнули іскри зацікавлення.

– Я не хочу вам набридати нашими сімейними пригодами. Для вас це буде, мабуть, нецікаво.

– Ну що ти! Розповідай! З ким ти був на Тихому океані? – наполягали діти.

– Звичайно, з татом! Із ким же ще? – вигадав Суботик.

– А як його звати? Він що, капітан? І в нього такий самий кумедний ніс, як у тебе?

– Мого тата звати Пляшкер.

– Пляшкер! – засміялися діти. – Як смішно!

– Вам що, не подобається? – грізно запитав Суботик.

Сміх одразу ж ущух.

– Мій тато – штурман на величезному кораблі, – вів далі Суботик.

– А як звати капітана? – гуртом запитали діти.

– Капітана звати Обердубер. Він завжди кудись ховає якір, щоб злодії його не вкрали. Буває, що він не може його знайти, тож звільняє всіх матросів від роботи і вони роблять, що кому заманеться. А ще в нас на кораблі є куховарка. Її звати баба Моркван.

Суботик здивовано подивився на дітей:

– Чого ви не смієтеся з баби Моркван? От у неї справді смішне прізвище!

Діти засміялися й почали вмовляти Суботика:

– Розказуй, будь ласка, далі!..

Суботик підвів очі, неначе щось пригадуючи, відкашлявся й почав:

– Отже, пливемо ми якось на нашому кораблі в Тибетському океані...

– Ти казав, що плавав у Тихому океані! – перебила його одна з дівчаток.

– Вже й обмовитися не можна! – сказав Суботик. – Звичайно ж, я мав на увазі Спокійний, чи то пак, Тихий океан.

– А який він, той океан? – допитувалася дівчинка.

– Ну, а ти сама як гадаєш? – буркнув Суботик. – Звісно який! Угорі – небо, а знизу – вода...

Отож пливемо ми зі швидкістю вісімдесят вузлів за годину! Я лежу собі на палубі й смагну під пекучим сонцем. І раптом бачу: ліворуч від мене з води стримить величезний чотирикутний плавець... Чи, може, це було праворуч? – замислився Суботик. – Дайте-но мені подумати... Аби ж то не збрехати...

– Акули мають трикутні плавці, – зауважив маленький хлопчик серед загальної тиші.

– Невже? – здивувався Суботик. – А ти не перепиняй мене!.. То на чому я спинився?

– На чотирикутному плавцеві! – гуртом вигукнули діти.

– Так, на чотирикутному плавцеві! – повторив Суботик. – Я відразу ж кличу капітана: “Капітане, погляньте, яка дивовижна рибина! Що це? Акула? Ні! В неї-бо чотирикутний плавець!” Капітан перехилився через борт і зблід, як крейда. Він схопився за щоглу і прожебонів: “Усе! Кінець!.. Ми пропали!.. Ця акула – цар усіх акул. Це – людожер Злобер. Він проковтнув більше матросів, ніж навіть сам слон!”

– Слони не їдять матросів! – заперечила якась дівчинка.

– Саме це я й сказав капітанові! – притакнув Суботик.

– А чому в акули був чотирикутний плавець? – допитувався один із хлопчиків.

– Їй відірвало кінчик плавця в морській битві, – мимохідь пояснив Суботик і повів далі: – Я тут-таки надягаю свій водолазний костюм, хапаю мотузок, стрибаю з корабля в море і опиняюсь поруч із чотирикутним плавцем Злобера.

– Як страшно! Жах та й годі! А що було далі? – навперебивки вигукували діти.

– Я переміг Злобера і зав’язав йому величезну зубату пащу!

– А як?! А чим?!

– Отим мотузком, що я захопив із собою.

– Розкажи, як ти все-таки зумів подужати Злобера!

– Ніколи мені розповідати з усіма подробицями, – відмахнувся Суботик. – Одне слово, дотягли ми Злобера на мотузку аж до найближчого порту.

– А де тепер Злобер? – запитали діти.

– Тепер? – повторив Суботик і замислився. Нараз нова думка блискавкою сяйнула йому в голові. Він засміявся і сказав:

– Тепер Злобер живе у ванні в баби Моркван. Приходьте наступного тижня до неї в гості – і ви побачите Злобера. Але ні в жодному разі не приходьте всі разом. Тільки поодинці! І якомога частіше натискуйте на кнопку дзвоника. Пані Моркван дуже любить, коли їй отак дзвонять.

Суботик скінчив свою розповідь і, насилу стримуючи сміх, побіг додому.

11 травня. П’ЯТНИЦЯ

Суботик витяг із письмового столу велику шухляду, поставив її долі й усівся в ній, неначе у човні. Веслуючи ціпком у повітрі, він завів нову пісню:

 
Злобер – лютий людожер —
Морем пропливав.
На матросів – бравих хлопців —
Страху наганяв.
Робінзон умить прибіг
На матросів крик.
Людожер перелякався
І у морі зник.
 

Пан Пляшкер прокинувся від співу і, сівши у ліжку, сказав:

– Робінзоне, ти, мабуть, уявляєш себе сиреною?

– Ні, тату, я – корабель, – відповів Суботик. – А ви ще не зовсім прокинулися?

– Як не прокинутись! – зітхнув пан Пляшкер. – Будь-яка людина, зайшовши ненароком сюди, зо страху позадкувала б геть! Навіть пані Моркван!

– Позадкувала б? – засміявся Суботик. – Отже, вийшла б із кімнати навспак. Тоді це вже була б не Моркван, а Навкром.

– Навкром? – перепитав пан Пляшкер. – А чому це?

– А ось чому! Коли хтось задкує, тобто рухається навспак, його ім’я або прізвище бринить також навспак. Наприклад, Робінзон, який іде навспак, це вже не Робінзон, а Нознібор. А якщо Буратіно піде навспак, то з нього відразу буде Онітаруб.

– Нознібор! Онітаруб! Нічого не розумію! – розгублено сказав пан Пляшкер і знизав плечима.

– Прочитайте імена Робінзон і Буратіно навпаки, тобто ззаду наперед – і все відразу стане зрозуміло! – вигукнув Суботик.

Нарешті пан Пляшкер уторопав, що до чого, й засміявся.

– Якщо так, – сказав він, – то тоді задкувати, або, як ти кажеш, іти навспак, не змінюючись, можуть тільки ті, кого звати, наприклад, Алла чи От-то!

Суботик кивнув головою.

– До речі, мені оце спав на думку один вірш, – сказав він. – Зараз я його продекламую.

– А чи треба читати вірші вдосвіта? – невдоволено буркнув пан Пляшкер.

– Удосвіта? – запитав Суботик. – Я вже три години, як прокинувся!

– Ти ж не пролежав учора цілий день у ліжку, – сказав пан Пляшкер. – Ти навіть уявити собі не можеш, як це важко!

– Якщо ви й далі вилежуватиметеся вдень у ліжку, то станете таким ледачим, як Удакак!

– А це ще хто такий? – запитав пан Пляшкер.

– Ви ж не хочете слухати моїх віршів! – задьористо вигукнув Суботик.

– Ну гаразд, читай! А то можеш луснути від нетерплячки.

Повторювати це двічі панові Пляшкеру не довелося. Суботик умостився в шухляді зручніше й оголосив:

– Удакак і Лидокорк.

Після цього настала довга пауза. Суботик переводив дух.

– Надто короткий вірш, – зауважив пан Пляшкер.

– Алеж це всього-на-всього заголовок, – пояснив Суботик.

Пан Пляшкер засміявся.

– Ось що виходить, як залишити свого тата на цілий день у ліжку, – сказав Суботик. – Тепер він уже сміється з мене! Отже, вірш називається «Удакак і Лидокорк».

 
Зелений грізний Лидокорк
Пірнув у синій Ніл
І, вийшовши з води навспак,
Сказав: “Я – Крокодил”.
 
 
А в джунглях у гнізді сидів
Зелений Удакак,
Летіти з лісу не хотів
Ні просто, ні навспак.
 
 
Надміру був той Удакак
Ледачий, на біду.
І через те не зміг ніяк
Він стати Какаду.
 

– Непогано! – похвалив Суботика пан Пляшкер. – Ти давно склав цього вірша чи оце зараз?

– Оце зараз! – гордо відповів Суботик, уклонився і виліз зі свого човна.

– Я хотів би все ж таки попросити тебе, щоб ти засунув шухляду назад у письмовий стіл, а я тим часом умиюся й одягнусь, – сказав пан Пляшкер.

– Це не шухляда, це човен, – поправив його Суботик.

– Ну гаразд! Тоді, прошу тебе, засунь цього човна в письмовий стіл.

– Ще перед сніданком?

– Так, ще перед сніданком! Дуже прошу тебе! – по-діловому сказав пан Пляшкер.

Суботик відразу й узявся до діла.

– Слухай-но! У тебе з обличчя зникли всі сині цятки, – сказав пан Пляшкер, дивлячись, як Суботик засовує шухляду. – Ти, мабуть, дуже добре вмився сьогодні?

– Зникли всі цятки? – злякано спитав Суботик і аж закляк із несподіванки. – Де дзеркало?

– Ні, дві чи три цяточки таки є, – заспокоїв його пан Пляшкер. – Ти ба! Щойно зникла велика цятка з носа. А я ладен забитись об заклад, що хвилину тому я її бачив.

– Ви самі вивели її своїм проханням, – сказав Суботик.

– Я? – здивувався пан Пляшкер.

– Певно, що ви!

– Не мели дурниць! – сказав пан Пляшкер. – Як це я вивів твою цятку?

– Адже ви сказали щойно “прошу тебе”.

– І що ж я попросив? – запитав пан Пляшкер.

– Ви попросили, щоб я засунув шухляду в письмовий стіл.

– От бачиш! – задоволено промовив пан Пляшкер. – А про твою цятку навіть мови не було.

– І все-таки, коли ви звертаєтесь до мене з якимось проханням, вони зникають.

– Що зникає? – запитав пан Пляшкер.

Суботик ляснув себе долонею по лобі – які нетямущі бувають люди!

– Цятка! Цятка зникає! – вигукнув він. – Щоразу, коли ви просите мене про що-небудь, з мого обличчя зникає одна цятка. А коли не залишиться жодної цятки, ви мене вже ні про що не зможете попросити.

– Чого це я не зможу ні про що тебе попросити? – спитав пан Пляшкер.

– Просити ви, звичайно, зможете, але жодного вашого прохання чи бажання я не зможу виконати, – пояснив Суботик.

– Ти хочеш сказати, що досі ти виконував усі мої бажання та прохання? – схвильовано спитав пан Пляшкер.

– Аякже! – вигукнув Суботик. – Хіба ви не помітили цього?

– Звісно, ні! А чому ти нічого не казав про це?

– Та це ж відомо! Із Суботиками завжди так!

– А от я цього не знав!

– Чому ж ви тоді завжди казали “Будь ласка, Суботику!” або “Прошу тебе, Суботику!”, коли вам треба було що-небудь?

– Бо я помітив, що ти тільки тоді слухаєшся, коли я вживаю ці слова.

– Ну, от бачите! – сказав Суботик.

– Але ж це ще ні про що не говорить, – не поступався пан Пляшкер. – Якщо ти скажеш мені “Будь ласка, одягніться нарешті!” – я, певна річ, одягнусь, але це аж ніяк не означає, що я можу виконати будь-яке твоє бажання!

– А пригадайте, як ви захотіли, щоб баба Моркван опинилася на шафі! Або як вам не хотілося йти на роботу в понеділок!

– Це просто випадковий збіг, – заперечив пан Пляшкер. – Пані Моркван сиділа на шафі тому, що в неї впала драбинка, а сидіти на роботі не довелося через те, що мій шеф не міг знайти ключа.

– Ні! Ні! Ні! – загукав Суботик. – Все те сталося лише тому, що ви мене попросили.

Глибоко замислившись, пан Пляшкер знову сів на своє ліжко. Тоді поглянув на Суботика й мовив:

– А можеш ти зробити так, щоб ми добре поснідали? Зроби, будь ласка!

Ледве встиг пан Пляшкер висловити своє бажання, як пані Моркван постукала в двері, увійшла до кімнати й поставила на стіл тацю зі сніданком.

– Ось воно що! – вигукнула вона, побачивши Суботика. – Я так і знала, пане Фляшкере! Ви, мабуть, гадаєте, що я випадково принесла вам сніданок до кімнати? О, ні! Я хотіла побачити, чи тут ще оцей Робінзон! Даю вам десять хвилин. Якщо через десять хвилин цей бешкетник не забереться геть із мого дому, можете складати свої манатки! Ясно?

І вона вибігла з кімнати, гучно хряпнувши дверима.

– Ну от, бачите! – сказав Суботик.

– Нічого я не бачу! Нічогісінько! – вигукнув пан Пляшкер.– Ясно лише одне: пані Моркван виганяє мене з дому.

– Але ж ви одержали те, що просили, чи ні?

– Одержав, – нехотя відповів пан Пляшкер. – Але й це міг бути всього-на-всього випадковий збіг. Зате тепер я знаю, як перевірити, чи справді ти можеш виконувати будь-які бажання.

– Ну, то як? – запитав Суботик.

– А ось зараз я забажаю чогось такого... Чогось виняткового... Чого не може бути... Одне слово, неможливого!

– І що ж це таке?

– Зроби, будь ласка, так, щоб тут у кімнаті пішов сніг.

– Дурне бажання! Ну справді-таки безглузде бажання! – із жалем вимовив Суботик і кинувся до шафи.

– Що тобі там треба? – запитав пан Пляшкер.

– Хочу одягти пальто! – гукнув Суботик із шафи. – А то замерзну!

А в кімнаті вже йшов сніг.

Із північно-східного кутка віяв крижаний вітер. Почалася завірюха. Сніжинки закружляли над ліжком, письмовим столом і шафою. Гардини нап’ялися, а чашки із кавою задзенькотіли жалібно й мерзлякувато.

– Принеси й мені пальто! – гукнув пан Пляшкер. – І не забудь узяти теплі шкарпетки!

За кожним словом із рота йому вихоплювались легенькі хмарки пари. Він сидів у ліжку, сховавши задубілі руки під пахви.

– Буде зроблено! – гукнув Суботик крізь завірюху і почав прокладати собі шлях до ліжка.

Він брів по коліна в снігу, мужньо долаючи відстань між шафою й ліжком. Особливо важко було пройти крізь замети заввишки в метр, що виросли за письмовим столом.

– Треба збудувати захисток, – запропонував Суботик, добувшись нарешті до ліжка, – бо нас геть замете.

Удвох вони почепили над ліжком ковдру й заховалися під нею від хуртовини.

Рейка й гардини не витримали ваги снігу й попадали на підлогу. Крізь химерні візерунки на шибках у кімнату сіялося сяйво теплого ранкового сонця.

Тим часом температура в кімнаті впала далеко нижче нуля. Кава в чашках давно вже замерзла. Письмового столу більше не було видно під заметом, а від стільця виднілася тільки спинка з-під снігу.

– Треба піднятися вище, а то нас замете снігом з головами! – сказав пан Пляшкер.

Аж тут із шафи з гуркотом зірвалася снігова лавина і прокотилася повз пана Пляшкера й Суботика, мало не зачепивши їх.

– На шафу! – скомандував Суботик і поліз перший. Пан Пляшкер поліз слідом за ним.

Тим часом пані Моркван в кухні поглядала на годинника.

– Уже минуло більше десяти хвилин, а той шибеник і досі в домі! – бурчала вона. – От тепер я поквитаюся з Фляшкером! Нарешті я його вижену геть!

Вона вибігла з кухні, промчала коридором, сіпнула двері кімнати пана Пляшкера й вигукнула:

– Пане Фляш...

Вона не встигла доказати. Грізна снігова лавина вихопилася з дверей і накрила її з головою. Неначе велетенська снігова куля, лавина прокотилася коридором і вкотилась на кухню. Тут вона розбилась об кухонну шафу, розлетілася навсебіч і звільнила пані Моркван, яка сиділа в ній, ніби кісточка в сливі.

– Що це за безлад! О моя гарнесенька кухня! Що з нею сталося! – перелякано заголосила пані Моркван і кинулася вигрібати сніг совком.

А в кімнаті, сидячи на шафі, пан Пляшкер і Суботик тісніше горнулися один до одного. Ставало дедалі холодніше, завірюха не вщухала, а шар снігу піднімався дедалі вище. Тепер уже й спинки стільця не було видно.

Раптом із того кутка, де раніше стояв письмовий стіл, пролунало глухе погрозливе ревіння. Із-під снігу вилізло щось величезне, біле і вишкірило пащу з гострими зубами.

– Це-це-це що та-та-таке? – запитав пан Пляшкер і зацокотів зубами від холоду й страху.

– Ма-ма-буть, бі-бі-білий ве-ведмідь, – відцокотів Суботик.

– Де-де-де він у-узявся?

– Де крига й сні-ні-ніг, т-т-там і бі-білі ве-вед-меді...– прожебонів Суботик.

– Може, ме-мені по-побажати, щоб мій ціпок перетворився на рушницю? – подумав уголос пан Пляшкер.

– Хі-хіба ви вмієте стріляти? – запитав Суботик.

– Ні!.. Де б я мі-міг цього на-навчитися?

– То-тоді я знаю краще по-побажання!

– Я-яке?

– По-побажати відлигу!

– З-звичайно! – вигукнув пан Пляшкер і вдарив себе долонею по лобі. – Я так ро-розхвилю-вався, що й не по-подумав про це. Бу-будь ласка, з-зроби так, щоб стало те-тепло і припинилася за-завірюха!

І нараз завірюха вляглася, в кімнаті потеплішало. Сніг танув просто на очах. Краплі спадали із шафи і з книжкових полиць. Невдовзі стало видно спинку стільця, потім письмовий стіл і нарешті ліжко.