Текст книги "Що не день, то субота"

Автор книги: Пауль Маар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

Тоді він казав:

– Ану, Пляшкере, вкиньте-но той папірець до кошика.

Виконавши шефів наказ, пан Пляшкер повертався на місце, але при цьому майже щоразу збивався з рахунку, тож йому доводилося починати все спочатку. Це забирало, звичайно, тьму-тьменну часу. Пан Пляшкер не міг підвести голови від паперів.

А на шефа налягала ще більша нудьга, і, щоб розвіяти її, він ішов на півгодини до кав’ярні.

От і сьогодні, у вівторок, шеф просидів у конторі яких години дві, а тоді підвівся і пішов до кав’ярні пити соки. Поки він там сидів, пан Пляшкер міг працювати швидше, бо ніхто йому не заважав. Він так заглибився в роботу, що навіть не помітив, як повернувся шеф. Почув лише, як той сів у своє шкіряне крісло і зашелестів паперами.

“Зараз знову шпурне паперову кульку до кошика”, – роздратовано подумав пан Пляшкер. Але натомість почулося плямкання і знайомий голос:

– Смакота! Який ніжний папір!

Пан Пляшкер миттю озирнувся. Ні, це був не шеф – у шкіряному кріслі сидів не хто інший, як Суботик! Проковтнувши папір, він почав гризти лінійку, за допомогою якої пан Обердубер підкреслював остаточні суми.

– Привіт, тату! – сказав Суботик, жуючи й далі. – У вас чудова контора. А який смачний папір! І дерево теж непогане!

– Ти все-таки прийшов услід за мною! Негайно забирайся звідси геть! – вигукнув пан Пляшкер. – І не жери документів!

Він схопив Суботика за руку і хотів був випхати його за двері, але злякався, що шеф може побачити все це. Тому він посадив Суботика під стіл, за кошиком, і сказав:

– Будь ласка, Суботику, заховайся так, щоб шеф тебе не помітив, коли він з’явиться в конторі. Зрозумів?

– Усе зрозумів, тату! Я дуже люблю бавитися в хованки! – весело відповів Суботик.

– Через тебе я мушу знову починати все з самого початку, – сердито сказав пан Пляшкер.

– А що вам треба робити, тату? – зацікавився Суботик.

– Рахувати.

– Невже? А я думав, що у вас важка робота!

– Ти гадаєш, що рахувати легко? – ображено спитав пан Пляшкер. – Ось послухай, які величезні цифри мені доводиться додавати.

Він узяв рахунок, що лежав перед ним, і прочитав:

– Чотириста одинадцять плюс триста дев’ятнадцять плюс двісті сімнадцять плюс триста тридцять чотири плюс п’ятсот п’ятдесят шість плюс сто дев’яносто два плюс дві тисячі триста сорок шість. Ну що, хіба не важко все це скласти?

– Звичайно, не важко. Виходить чотири тисячі триста сімдесят п’ять, – відповів Суботик.

– Скільки?

– Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, – повторив Суботик.

– Казна-що! – пробурмотів пан Пляшкер і почав додавати числа. За кілька хвилин він здивовано вигукнув: – Скільки в тебе вийшло?

– Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, – відповів Суботик. Він уже порався біля великого конторського годинника.

– Збігається! – вражено вигукнув пан Пляшкер. – А ти не підглянув це на аркуші пана Обердубера?

– Ну що ви, тату! – ображено сказав Суботик. – Я сам порахував.

– Навіть арифмометр не вміє так швидко рахувати, – сказав пан Пляшкер.

– Арифмометр не вміє, а Суботики вміють, – гордо пояснив Суботик.

– То, може, ти б допоміг мені? – запитав пан Пляшкер.

– Звичайно, тату!

Пан Пляшкер прочитав:

– Сорок п’ять плюс сто дев’яносто три плюс вісімдесят сім плюс двадцять три плюс дев’яносто два.

– Чотириста сорок, – відразу ж оголосив Суботик, а пан Пляшкер записав результат.

Отак вони працювали й далі. А коли повернувся шеф, Суботик уже сидів під столом, а пан Пляшкер прицілювався і кидав у кошик паперові кульки.

– Вам що, нічого робити, Пляшкере? – суворо запитав пан Обердубер.

– Нічого, пане Обердубере! – радісно відповів пан Пляшкер.

– А як ваші підрахунки?

– Я все підрахував.

– Не може бути! – вигукнув шеф і вийняв з кишені аркуша, на якому були записані результати. – Читайте, що у вас там вийшло!

Пан Пляшкер брав один рахунок по одному й називав суми так швидко, що шеф ледве встигав зіставляти їх зі своїми.

– Неймовірно! – дивом дивувався пан Обердубер. – Ви, певно, користувалися арифмометром, поки мене не було?

– Ні, не користувався, – заперечив пан Пляшкер. – Усе підраховано в думці.

Він сказав правду. Адже підрахунки й справді було зроблено в думці. Щоправда, зробив їх Суботик...

– Для того, щоб підрахувати все це в думці, потрібно не менше, як шість годин, – сказав пан Обердубер.

– А вже минуло вісім годин відтоді, як ми почали працювати, – сказав на те Суботик голосом пана Пляшкера. – Уже п’ята година!

– Цить! – злякано шепнув пан Пляшкер.

– П’ята година? – запитав шеф і, обернувшись, подивився на великого годинника, що висів над дверима.

Годинник показував рівно п’яту годину.

Доки здивований пан Обердубер розглядав стрілки, Суботик поповзом підкрався до шефа і спритно витяг у нього з кишені камізельки годинника. Миттю переставив стрілки на п’яту годину і нечутно поклав годинника назад у кишеню.

За мить пан Обердубер тремтячими пальцями витяг із кишені того самого годинника за ланцюжок, подивився на циферблат і простогнав:

– Справді п’ята година! Оце дивина! А я ладен був присягнутися, що тепер не більше дванадцятої!

Суботик тим часом знову заліз у свою схованку і звідти озвався:

– Дуже схоже на те, що ви втратили пам’ять, пане Обердубере.

– Втратив пам’ять? – злякано перепитав шеф. Він знову зробив кульку з аркуша, на якому були записані результати обрахунків, націлився й кинув, намагаючись попасти в кошик, але схибив. Кулька впала поруч із кошиком.

Через якусь мить кулька повторила той самий шлях у зворотному напрямку і впала на стіл пана Обердубера.

– Пляшкере, що ви собі дозволяєте? – гримнув шеф.

– Нічого такого я собі не дозволяю. Я тут ні до чого! – відповів пан Пляшкер.

Це була щира правда, але пан Пляшкер почувався дуже незручно. Ну як примусити Суботика припинити бешкети і водночас не виказати його присутності?

Пан Обердубер іще раз пожбурив паперову кульку в кошик, пильнуючи поглядом пана Пляшкера.

Той незворушно сидів за своїм столиком і складав докупи папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.

– Диво та й годі, – пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.

– Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, – сказав він. – Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.

– Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.

– Якщо я кажу вам іти додому – значить, треба йти! Зрозуміло? – гримнув пан Обердубер.

– Воля ваша, – відповів пан Пляшкер і підвівся.

Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.

– Знову повернувся цей капосний папір! – прожебонів шеф. – І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?

– Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! – запевнив його пан Пляшкер.

– Але ж тут щось написано! – вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.

Пан Пляшкер нахилився над столом.

– Це ваш почерк, пане Обердубере! – сказав він. – Це тільки ви могли написати!

– Мій почерк? Так, справді! – здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:

 
Сидить Обердубер —
Куняє й нудьгує,
А Пляшкер за себе
Й за нього працює.
 

Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:

– Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.

Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.

Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.

– Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!

– А що вам привиділося? – запитав пан Пляшкер.

– Таке, чого насправді не буває!

– Що ж саме? – допитувався пан Пляшкер.

Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:

– Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?

– Так, це справді жахливо, – підтвердив пан Пляшкер.

Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.

– Гарні ж у тебе витівки! – докірливо промовив пан Пляшкер.

– Дуже гарні! – весело поправив його Суботик. – Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!

– Не маю нічого проти! – весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.

– Тату, що ви можете сказати про мої вірші?

– Надто нахабні, задерикуваті.

– Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!

– Знову такий самий нахабний?

– Та ні! Зовсім не нахабний, – запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.

 
Суботик і Пляшкер
Ідуть із роботи,
Сидіти в конторі
Не мають охоти.
 
 
Контора закрита,
А шеф наш хворіє,
Ми вільні від праці —
І тато радіє.
 

– Але ж не тільки тато! – заперечив пан Пляшкер.

– Звичайно, – погодився Суботик. – Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!

– Знову вірш?

– На сьогодні це вже останній!

І Суботик заспівав так само голосисто:

 
Обердубера примусив
Я піти додому спати.
Вільно можемо тепер ми
Аж чотири дні гуляти.
 

– Що правда, то правда, – погодився пан Пляшкер.

Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.

9 травня. СЕРЕДА

У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:

 
Обердубер, Унтердуб!
Все тут треба заховати!
Передуб і Недодуб!
Хай прокинеться мій тато!
 

Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:

– Чому б тобі зразу не гукнути: “Ось тут я, в кімнаті!” Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.

– Я ненароком заспівав так голосно, – виправдовувався Суботик.

– Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! – обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.

За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.

– Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? – вигукнула вона. – Відімкніть двері!

– Якщо людина платить за кімнату, то вона має право й замкнутися в ній! – хоробро вигукнув у відповідь пан Пляшкер.

– Дуже добре, тату! – прошепотів Суботик. – Ви вже дечого навчилися!

– Ми ще поговоримо з вами, пане Фляшкере! Ох і поговоримо! – погрозила пані Моркван і притупнула ногою.

– Чув? – сердито буркнув пан Пляшкер. – Співати тобі закортіло!

– Інші діти також співають, – оборонявся Суботик.

– Але не в такий час. У такий час усі діти в школі!

– Ет, школа, – кинув Суботик і висолопив язика аж до підборіддя.

– Язика нема чого висолоплювати! – суворо вів далі пан Пляшкер. – Школа пішла б тобі на користь. Там би тебе навчили, коли можна співати, а коли ні.

– Я співаю, коли хочу,– сказав Суботик. – А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.

– Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!

– Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! – пробурчав Суботик.

Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.

Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.

– Тихо! – гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.

У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.

– Що за галас? – грізно запитав учитель.

– У нас новачок! – відповів один з учнів.

– Він такий кумедний! – вигукнув інший учень.

– Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! – додав третій.

– У нього все обличчя в чорнильних цятках! – обізвався четвертий.

– Тихо! – знову гарикнув пан Злобер. – Не всі разом!

Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.

– Сідайте! – наказав він.

Полегшено зітхнувши, учні посідали.

Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.

– Ти що, не можеш підвестися? – запитав учитель.

– Чому ж ні? – ввічливо відповів новачок і підвівся.

– Чому ти сидиш за першою партою?

– Я не сиджу за першою партою.

– Що-о-о?

– Я стою за першою партою, – серйозно пояснив новачок.

– Годі пащекувати! Сядь! – вигукнув старший учитель Злобер. – Хто тебе тут посадив?

– Я сам сюди сів!

– У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! – гримнув учитель. – Негайно звільни це місце!

Новачок підвівся і став поміж партами.

– Клаусе Фрідріху Підлабуцкере, де у нас є вільні місця? – запитав учитель одного з учнів, дивлячись на нього поверх окулярів.

Клаус Фрідріх Підлабуцкер скочив на рівні ноги.

– Тільки одне місце вільне, пане старший учителю! – відрапортував він. – За першою партою!

– Гаразд, – сказав пан Злобер. – Тоді нехай новий учень сяде за першу парту.

І новачок знову сів на те саме місце. Старший учитель Злобер грізно став перед ним.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Робінзон, – відповів новачок і засміявся. Це був Суботик.

– Припинити сміх! – наказав старший учитель Злобер і наморщив лоба.

– А чому? – здивовано запитав Суботик.

– Бо тут не можна сміятися! – заявив старший учитель.

– Чому ж ні? – заперечив Суботик. – Ось дивись. – І він засміявся так, що рот його розтягся до самісіньких вух. Усі діти також засміялися – так на них уплинув сміх Суботика.

– Тихо! – загорлав старший учитель Злобер. І не смій казати мені “ти”. У твоєму віці це вже давно треба знати!

– А як же мені до тебе звертатися? – здивовано запитав Суботик.

– Мені треба казати “ви”. Зрозумів?

– “Ви”? – Суботик не міг зійти з дива. – Ти хто мені, батько чи мати? Ти наче й не жінка, бо ж у штанях. Чи, може, жінка?

– Негідник! – вереснув пан Злобер. – Нахаба! Рівняти мене з якоюсь жінкою!

– А хіба жінка – це щось погане? – спитав Суботик.

– Ні, звичайно, – погодився пан Злобер.

– Чого ж ти лаєшся? – запитав Суботик.

– Ви! – гримнув пан Злобер.

– Ми лаємось? Тобто я й усі хлопці? Ні, вони не лаються. Та й я, здається, теж ні. Опріч того, коли б навіть хтось випадково й подумав, що ти жінка, то чого ти ображаєшся?

– Ви! – знову вереснув пан Злобер. – Мені Треба казати “ви”, ось що! І відчепись ти від мене зі своєю жінкою!

– Ніякої жінки в мене немає, – сказав Суботик. – Я не одружений. Я ще занадто молодий...

– Годі! – урвав його пан Злобер і знеможено втупився поглядом у стелю. – Але ж ти не тільки Робінзон, – сказав він, трохи заспокоївшись. – Це ім’я. А як прізвище?

– Пляшкер! – гордо відповів Суботик.

– А чому на тобі такий кумедний костюм?

– Бо всі інші костюми на мені деруться!

– Деруться? – перепитав старший учитель пан Злобер. – Як же це вони “деруться”?

– А ось як! – відповів Суботик і, схопивши пана Злобера за рукав піджака, щосили смикнув його. Піджак роздерся. – Зрозумів тепер, як?

– Геть! – спаленівши від гніву, вигукнув старший учитель. – Негайно вийди з класу! Твоє щастя, що тепер заборонено бити учнів! А то ти в мене скуштував би різки!

– Ото було б добре! – зрадів Суботик. – Я люблю різки! Це ж смакота!

– Геть! – вигукнув пан Злобер ще голосніше. – Щоб твоєї й ноги тут не було!

– Як хочеш! – сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: – Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!

Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:

– Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...

І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.

– У цьому класі надто гамірно, – сказав Суботик. – Піду пошукаю собі якийсь інший клас!

Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.

– О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! – сказав Суботик.

Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.

– Ти ба, яка маленька вчителька! – вражено вигукнув Суботик.

Діти засміялися.

– Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, – пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. – А ти хто такий?

– Я новачок. Мене звати Робінзон, – відрекомендувався Суботик.

– Тоді знайди собі місце й сідай, – сказала дівчинка. – Тільки швидше, будь ласка! Нам треба проводити урок.

Суботик знайшов собі вільне місце й сів. Дівчинка тим часом пояснювала дітям, як виникають хмари. Якщо хтось із учнів чогось не розумів, вона пояснювала докладніше, а інші учні допомагали їй. Коли вона щось питала, вони дружно зводили вгору руки: кожен хотів показати, що він усе добре зрозумів.

– А чому ваша вчителька така молоденька? – пошепки запитав Суботик у свого сусіда по парті.

Той засміявся, а тоді відповів також пошепки:

– Вона не вчителька. Наш справжній учитель сидить он там, за останньою партою.

Суботик озирнувся і справді побачив за останньою партою дорослого чоловіка, що сидів серед дітей.

– Ледащо ваш учитель, от що! – сказав Суботик.

– Я тобі дам – ледащо! – вигукнув сусід по парті і тицьнув йому під п’ятачок стиснутого кулака.

– А чого ж він нічого не робить? – запитав Суботик.

– Бо ми все вміємо робити самі! Кожен, хто хоче, може бути за вчителя. І тільки якщо схибить у чомусь або не знатиме, що казати далі, йому на допомогу приходить справжній учитель і пояснює все сам. Крістіна дуже добре знає географію. Через те вона завжди веде урок, коли ми вивчаємо частини світу, різні країни й міста. Бернд уміє добре рахувати. Він допоміг усім нам вивчити таблицю множення. Отак у нас завжди. Щодня новий учитель. Усі дуже уважно слухають, ніхто ніколи не нудиться – одне слово, у школі нам весело й радісно.

– Отже, кожен може виконувати роль учителя? – спитав Суботик. – Якщо так, я теж хочу бути вчителем!

Сусід по парті підвів руку, і дівчинка за вчительським столом спитала його:

– Що таке?

– Робінзон хоче бути вчителем.

– Робінзон? – перепитала дівчинка. – Але ж я ще не скінчила пояснювати... Хто за те, щоб Робінзон був учителем?

Майже всі піднесли руки – дітям хотілось краще познайомитися з новачком.

Суботик гордо підвівся, почекав, поки дівчинка, що вела урок, сіла на своє місце за партою, а тоді сів за вчительський стіл. Він суворо оглянув усіх учнів, як це робив пан старший учитель Злобер, і гримнув:

– Ви що, не можете підвестися?

Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.

– Тихо! – заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.

Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.

– Хіба я щось не так роблю? – запитав Суботик.

– Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, – докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. – Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.

– Ні, – знітився Суботик, – не крику. Я хотів провести урок віршування.

– Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!

– Ні, ми складатимемо вірші гуртом, – пояснив Суботик. – Я почну з першого рядка, а хтось інший придумає другий. Звичайно, той другий рядок має римуватися з першим. В нагороду йому надається право придумати третій рядок, а далі ще хтось повинен придумати четвертий рядок, який римується з третім. І так далі...

– Я нічого не зрозуміла, – сказала дівчинка.

– Ти все зрозумієш, коли ми почнемо віршувати! Отже, я починаю:

 
Мене звати Робінзоном...
 

– Це відомо вже давно нам, – насмішкувато вигукнула дівчинка.

– Ну, от бачиш! Дуже добре! – похвалив її Суботик. – Отже, у нас уже є два перші рядки:

 
Мене звати Робінзоном —
Це відомо вже давно нам!
 

Тепер придумай третій рядок.

– Третій? Гаразд! Я віршуватиму так само, як і ти: А мене...мене звати Крістіна...

– Хто віршуватиме далі? – запитав Суботик.

Маленький товстунчик з п’ятої парти підніс руку й гордо продекламував:

 
А тебе... тебе звати Крістіна,
Зацвіла на городі калина!
 

– Віршуй далі, – сказав йому Суботик. Товстунчик подумав трохи, а потім продекламував:

 
А мене назвали Тім...
 

Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:

 
Хто б не був ти – Том чи Тім,
– Річ же, дітоньки, не в тім.
 
 
Так не віршують великі поети.
Все це безглузді слова і куплети.
 
 
Нащо даремно морочиться з ними?
Вірш – то не ймення і навіть не рима.
 

– Дуже добре! – вигукнув Суботик. – Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?

– Складімо віршем яку-небудь історію! – запропонував учитель. – І щоб вона була цікава й змістовна. А то що спільного між калиною на городі і нашою Крістіною чи Тімом? Ну от, наприклад, я беру... гм... я беру...

Суботик умить зримував:

 
– Якусь Мару!
 

І зразу почав декламувати:

 
Десь, колись, сто років тому
Мара стала перед домом,
Чапля тихо підлетіла...
 

– І що ж вона зробила? – запитала дівчинка в круглих окулярах з третьої парти.

– А це вже ти сама придумай! – сказав Суботик.

– Ага, ось воно що! – зрозуміла дівчинка. – Гаразд:

 
Чапля тихо підлетіла,
Марі голову розбила.
 

– Яка жорстокість! – вигукнула її сусідка по парті. – Виходить, що історії кінець.

– Ні, так не годиться! – сказав Суботик. – Ти можеш перевіршувати цей рядок?

– Звичайно! – сказала дівчинка в круглих окулярах. – Слухайте:

 
Чапля тихо підлетіла,
Мару в кухню закотила.
 

– Дуже добре! – похвалив дівчинку Суботик. – Тепер Мара в кухні. Ну, а що далі?

 
А в тій кухні була риба...—
 

мовила дівчинка, а інші діти гуртом продекламували наступний рядок:

 
І Мара до риби диба.
 

Ще одна дівчинка запропонувала:

 
Але тут з’явився тхір...
 

А її сусід по парті продовжив:

 
І веде Мару надвір.
 

– Тут щось не те, – втрутився Суботик. – Насилу-насилу ми втягнули Мару в кухню, а тхір чи то знічев’я, чи з доброго дива виводить її знову надвір! Хто може заримувати це місце інакше?

Височенький хлопчик з останньої парти підніс руку.

– Я знаю, як можна інакше. І дуже цікаво виходить. Ось послухайте:

 
Але тут виходить тхір,
Загорта Мару в папір,
А тхорячий мудрий дід
Той папір кладе у лід.
У папері і в льоду...
 

І майже увесь клас гуртом закінчив:

 
Несуть Мару молоду.
 

Тім, якому хотілося похвалитись, що він знає багато звірів, які починаються на одну і ту саму літеру, продекламував:

 
А баран, бізон і бик...
 

І тоді хтось гордовито проказав дальший рядок:

 
Кладуть Мару в черевик.
 

Здавалося, тепер, коли Мара вже загорнена в папір і похована в черевику, вірш має закінчитися. Та Суботик знайшов, як продовжити його, і продекламував далі:

 
Але дві старі ворони
Взяли Мару в оборону
І з сердитим кар-кар-криком
Тягнуть її з черевика.
 

– Ну, а далі що? – спитала Крістіна. – Адже ми не можемо знову запхати Мару в черевик!

– Ні, звичайно, але можна придумати щось інакше, – сказав Суботик. – Ось послухайте:

 
Почали усі кричати,
Щоб Мару розмалювати,
А бруднулі-поросята
Кинулись її кусати.
Кіт-котисько прездоровий
Дряпонув Мару до крові.
 

Далі одна з дівчаток продовжила:

 
Навіть крихітний слимак...
 

Усі замовкли й замислились. Ніхто не міг добрати путящої рими.

Нарешті Суботик звернувся до дівчинки, яка запропонувала останній рядок:

– Ти вигадала надто важкий рядок. Ніхто не може дібрати до нього рими.

– А от я можу, – сказала та сама дівчинка. – Просто я хотіла побачити, чи спаде комусь із вас на думку щось краще.

І вона продекламувала:

 
Навіть крихітний слимак
Приєднавсь до розбишак.
Але що про те казати —
Він умів лише лизати.
 

– Бідній нашій Марі що далі, то гірше! Спершу її кусали, тоді дряпали і нарешті почали лизати.

– А буде ще й не те! – вигукнув один хлопчик. – Я знаю, як віршувати далі:

 
Тут вискакує стоніжка
І в Мару шпурляє ліжко.
 

– Час нам уже закінчувати цього вірша, – рішуче оголосив Суботик. – Давайте придумаємо йому кінець.

Діти замислилися. Нарешті одна дівчинка запропонувала:

 
А їжак останнім був —
Мару в дзеркало метнув.
 

– Ні! Ні! – загукали всі навперебивки. – Це поганий кінець.

Але ніхто не міг придумати нічого путнього. Нарешті Суботик сказав:

– Якщо ніхто з вас не може нічого придумати, я сам розкажу, що врешті сталося з Марою:

 
В дзеркало Мара вліта,
Та Мара уже не та...
Диво дивне стало там —
В дзеркалі сидів АРАМ!
 

– Арам? – запитали діти. – А що це таке?

– А от послухайте далі, – таємниче мовив Суботик. – І, може, ви самі здогадаєтесь.

Він повторив останній рядок:

 
В дзеркалі сидів Арам!
 

А тоді продекламував далі:

 
– Тю! – сказали два бики. —
Дзеркало міня боки,
Все у ньому навпаки,
Ми икиб, а не бики...
От тоді пішли надвір
Кіт, бики, стоніжка, тхір,
Дві ворони, їжаки,
Поросята й слимаки,
Бо ніхто не знав до ладу,
Як Араму дати раду.
 

– Молодець, Робінзоне! – похвалив учитель Суботика й підвівся. – А тепер, діти, ідіть додому. Дзвоник уже давно продзвонив.

Трохи згодом Суботик неквапом прийшов додому і постукав у вікно до пана Пляшкера.

Пан Пляшкер відчинив вікно, подивився, чи нікого нема поблизу, і втяг Суботика до кімнати.

– То ти справді був у школі? – запитав він.

– Аякже, тату!

– А ти вчився в багатьох учителів? – запитав пан Пляшкер.

– Так, у багатьох...

– І хто ж з-поміж них виявився найкращий?

– Найкращий? – перепитав Суботик і замислився. – Найкращий той, хто провів сьогодні урок віршування.

– Це, мабуть, був учитель мови та літератури, – сказав пан Пляшкер. – Такий високий, стрункий, з русявим чубом.

Суботик пирснув зо сміху.

– Ні, тату,– сказав він. – Це був маленький товстунчик з рудою щетиною. І, якщо я не помиляюся, на ньому був водолазний костюм.