Текст книги "Що не день, то субота"

Автор книги: Пауль Маар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

Він заплатив за обід і непомітно вийшов з кав’ярні через задні двері.

Аби ніхто його не помітив, він ішов лісом, накинув величезного круга і зайшов до міста з протилежного боку. Аж надвечір дістався він додому, втомлений і змучений докорами сумління.

Тихесенько відімкнув він надвірні двері, прохопився до своєї кімнати, замкнувся й ввімкнув світло. Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.

На подушці спав Суботик!

– Нарешті ви повернулися, тату! – пробурмотів він крізь сон. – Ви що, заблукали?

– Як ти по-по-трапив до кімнати? – затинаючись, спитав пан Пляшкер.

– Вікно було відчинене, от я й уліз, – пояснив Суботик. – Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.

– Тебе бачив хто-небудь? – злякано запитав пан Пляшкер.

– Ніхто, – запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: – Я тут зробив шкоду, тату.

– Боже мій! Що ти ще накоїв?

– Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!

– Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! – сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.

– Ручка була мідна, – бурмотів Суботик. – Смачна була ручка!

Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.

7 травня. ПОНЕДІЛОК

У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:

– Ми підемо так рано до універмагу?

– Який там універмаг, мені треба на роботу! – відповів пан Пляшкер, устаючи.

– Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! – запротестував Суботик.

– Куплю, але ж не вранці, а після роботи.

– А вам подобається ходити на роботу? – запитав Суботик. – Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?

– Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! – засміявся пан Пляшкер.

– Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, – не відступався Суботик.

– Звісно, я хотів би лишитися вдома, – сказав пан Пляшкер. – Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!

– Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, – пообіцяв Суботик і заховався в шафі.

– Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, – суворо сказав пан Пляшкер.

Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.

Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.

Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.

– Що це означає? – спитав пан Пляшкер.

– Означає! Означає! – гнівно вигукнув пан Обердубер. – Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ – від дверей контори.

– Допомогти вам шукати? – запитав пан Пляшкер.

– Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! – буркнув пан Обердубер.

– З великою охотою! – відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.

Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:

– Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!

– Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, – погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.

– Купите мені одяг? – допитувався Суботик.

– Та куплю, – сказав пан Пляшкер. – От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.

– Звісно як! Пронести в рюкзаку! – сказав Суботик. – Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.

Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.

Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1]1
  рундук – стіл для торгівлі в крамниці, буфеті, на базарі.


[Закрыть].

Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.

На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:

Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.

До нього підійшов продавець і сказав:

– Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?

– Що-небудь із одягу, – сказав пан Пляшкер.

– Костюм? Куртку? Чи, може, штани? – запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.

– Власне кажучи... все треба, – трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.

– Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.

– Але ж я не для себе хочу купити одяг! – пояснив пан Пляшкер.

– Не для себе? – перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.

Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.

– Ось для кого! – відповів він.

Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.

– Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це – хлопчик чи дівчинка?

Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:

– Ти хлопчик чи дівчинка?

Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:

– Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!

– Припустимо, що хлопчик, – сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.

– Гаразд. Припустимо, що хлопчик, – погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. – Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, – хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!

Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.

Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.

– Як тут гарно, тату! – сказав він і від захвату аж очі закотив.

З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:

– Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир – найкращий для вас подарунок!

– Сир? А що це таке? – запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.

– Ти не знаєш, що таке сир? – здивувався у свою чергу продавець.

Суботик похитав головою.

– На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, – пояснив продавець.

– Кулі із сиру! – закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.

Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.

– Смачно! – вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.

Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.

– Це справжнісіньке злодійство! – закричав він. – Яке ти маєш право хапати сир?

– Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! – виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.

– Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, – сердито пояснив продавець.

– Ні, вона не казала “купити”! – наполягав Суботик.

– Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! – погрозив продавець панові Пляшкеру.

– Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! – заспокоїв продавця Пляшкер. – Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.

– Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, – сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. – Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас – завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!

– Хто король? – запитав Суботик.

– Клієнт! – пояснив продавець.

– А що таке “клієнт”? – далі питав Суботик.

– Клієнт – це кожен, хто в нас щось купує.

– Отже, і я – клієнт?

– Атож!

– Гей, тату, я король! – у захваті вигукнув Суботик. – Мені потрібна корона!

– Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, – сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.

Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.

Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:

 
Ох і гарна шапка, тату!
Отаку я хочу мати!
 

– Ці речі одягають тільки на карнавал, – сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.

– Але ж дитині подобається цей убір! – вступився за Суботика пан Пляшкер.

– Хлопчикові потрібні пристойні речі, – заявив продавець. – Зараз ми доберемо для нього щось годяще.

Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.

– Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, – звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: – Ану, хлопче, надягай свій костюм!

Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.

– Ти що, не хочеш одягатися? – сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.

– До мене не можна так звертатися! – сказав Суботик.

– А як же?

– Короля називають “ваша величносте”, – гордо пояснив Суботик.

– Ану, хлопче, без пустощів! – розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.

– Може, ви все-таки називатимете його “ваша величносте”? – втрутився пан Пляшкер. – Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!

– Ви не жартуєте? – спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: – Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!

Суботик, і далі не рухаючись, відповів:

– А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.

– Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! – сердито сказав продавець. – Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!

Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря. А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.

– Цей костюм завеликий! – сказав пан Пляшкер.

– Так, здається, таки трохи вільний на нього, – довелось визнати продавцеві.

Він приніс ще один костюм – темно-синій, меншого розміру – і дав його Суботикові.

– Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, – сказав продавець. – Одягай!

– А як до мене треба звертатися? – запитав Суботик повчальним тоном.

Продавець аж кипів.

– Прошу одягти костюм, ваша величносте, – поправився він.

Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.

– А вдихнути в цьому костюмі можна? – запитав він.

– Звісно, можна, ваша величносте! Яке безглузде запитання! – відповів продавець.

Суботик глибоко вдихнув, його твердий, як барабан, живіт випнувся вперед, темно-синій костюм луснув і роздерся навпіл по всій довжині.

– Погана тканина, – сказав Суботик. – Носити її не можна. Годиться хіба що для їжі!

– Що ти зробив з костюмом?! – злякано вигукнув продавець. Він знову дістав із кишені свою гарненьку хустину і витер нею чоло.

– Нічого я не робив! – відповів Суботик. – Я лише вдихнув.

Продавець оглянувся довкола й запхав роздертий костюм у кошик на сміття. І відразу приніс новий. Цього разу – темно-зеленого кольору.

– Ваша величносте, поміряйте ще цей, – кволо промовив продавець і подав костюм Суботикові.

Той надів костюм і запитав:

– А дихати в ньому можна?

– О ні, ваша величносте, боронь боже! – злякано вигукнув продавець.

Саме в цей час повз них проходив завідувач секції. Він був багато огрядніший за продавця, а костюм на ньому був куди елегантніший. Він носив дві товсті обручки і темні рогові окуляри.

Почувши слова “ваша величносте”, він підійшов до продавця.

– У нас високий гість? – пошепки спитав він і кивнув головою в бік кабіни, де Суботик міряв костюм.

Не встиг продавець відповісти, як Суботик вистромив голову з кабіни й вигукнув:

– Ні! Це він мене називає “ваша величносте”.

– Тебе? – перепитав завідувач секції, і очі йому полізли на лоба.

– А крім того, він заборонив мені дихати! – казав далі Суботик.

– Це правда? – суворо запитав завідувач секції.

– А ще він викинув подертий костюм у кошик на сміття! – додав Суботик.

Завідувач секції нахилився, понишпорив у кошику і витяг звідти одну холошу.

– Неймовірно! – вигукнув він. – Дітей називає “ваша величносте”, забороняє їм дихати і дере костюми! Негайно йдіть на обстеження до психіатра.

– Пане завідуваче...– почав був виправдовуватись продавець, однак завідувач секції урвав його:

– І слухати не хочу! Або йдіть до лікаря, або вважайте, що ви звільнені! – гримнув він.

Продавець мовчки вклонився і зник.

– Ну то як – можна дихати чи ні? – звернувся Суботик до завідувача.

– Звичайно ж, можна! Дихай, дитинко, дихай! – усміхаючись, відповів завідувач і легенько вщипнув Суботика за щоку.

Суботик глибоко вдихнув, живіт його надувся, випнувся вперед, – і лусь! трісь! – темно-зелений костюм також луснув.

– Що ти накоїв? – зарепетував завідувач секції.

– Він усього-на-всього вдихнув, – заступився за Суботика пан Пляшкер. – Він навіть дозволу у вас на те спитав!

Суботик кивнув головою на знак подяки панові Пляшкеру за підтримку.

Тепер уже завідувач секції вийняв хустинку і витер піт із чола. Відтак, озирнувшись навсібіч, запхнув рештки темно-зеленого костюма в кошик на сміття, де вже лежали рештки темно-синього.

– У даному винятковому випадку я б рекомендував купити шкіряні штани! – сказав завідувач секції і приніс штани з товстої шкіри. – Ось, прошу! Шкіряні штани не розірвати!

– І не розгризти? – поцікавився Суботик.

– Можеш спробувати, малий, – насмішкувато мовив завідувач секції. – Побачимо, чи залишиться щось від твоїх зубів!

Суботик узяв штани, обнюхав їх, відкусив великий шмат від холоші і проковтнув його.

– Смачно! – сказав він. – Волова шкіра!

– Не займай штанів! – вигукнув завідувач секції й видер штани в Суботика з рук.

– Але ж ви самі дозволили мені покуштувати їх! – здивувався Суботик.

– Так, ви йому дозволили, – підтвердив пан Пляшкер.

Завідувач секції, нетямлячися з люті, зібгав шкіряні штани і жбурнув туди, де вже лежали два костюми, – у кошик.

Потім він кудись надовго зник, а коли з’явився, в руках у нього був гумовий водолазний костюм.

– Ось, – сказав він. – Цей костюм годиться для будь-якого випадку. Гума ж бо розтягується.

– Та це ж водолазний костюм! – здивувався пан Пляшкер.

– Ну то й що? – запитав завідувач секції. – Чому він вам не подобається? Це, зрештою, найновіша модель вогнетривкого водолазного костюма!

– Вогнетривкого? – запитав Суботик. – А навіщо потрібен вогнетривкий водолазний костюм? Де у вас тут горить?

– Осьдечки горить, ось тут! – роздратовано відповів завідувач секції і постукав себе пальцем по лобі.

– Горить, горить! – загорлав Суботик. – У дядька горить у голові!

Продавщиця із сусіднього відділу, почувши галас, і собі загукала:

– Що горить? Де горить? Треба щось робити! Гасіть вогонь! Пожежа! Пожежа!

– Пожежа! Пожежа! – залементував покупець, що стояв біля неї, і кинувся до ескалатора.

– Спокійно! Не кажіть дурниць! – розлютився завідувач секції і побіг за покупцем.

– Пожежа! Пожежа! – захоплено повторював Суботик. Він підстрибом побіг за завідувачем, співаючи:

 
Вогонь! Вогонь!
Салон горить!
Вже зайнялась одежа.
Мерщій сюди
Несіть води,
Щоб погасить
Пожежу!
 
 
Тут чоловік
Горить-пала,
Неначе купа хмизу.
Біжіть, спішіть
Його гасить
Від верху
І до низу!
 

– Замовкни, жабеня! – гримнув на нього завідувач секції, кинув наздоганяти покупця і повернувся назад.

– Таж ви самі сказали, що у вас у голові горить, – мовив Суботик. – Чого ж ви на мене гніваєтесь?

Тим часом в універмазі зчинилася справжня веремія. Скрізь лунали вигуки: “Пожежа! Пожежа!”

Один продавець не розгубився і ввімкнув сигнальний пристрій; другий прибіг із гумовим шлангом у руках.

– Чудово! Вода! – весело загукав Суботик, побачивши шланг, і одягнув свій гумовий костюм. – От тепер покупаємося, попірнаємо!

– Тихше! Заспокойтесь! Ніякої пожежі немає! – волав завідувач секції і гасав туди-сюди, неначе курка, що впала із сідала. – Негайно вимкніть сигналізацію! Заберіть шланг! Усім стояти на місці! Не рухатись!

Але його ніхто не слухав.

– Та де ж воно горить? – гукнув продавець, який приніс шланга і якому кортіло випробувати його в дії.

– Он у того дядька в голові горить, – вигукнув Суботик і кивнув на завідувача секції.

– Геть звідси! – гримнув той, схопив головку сиру, що й досі лежала на стільці, і жбурнув її в Суботика.

– Го-о-ол! – вигукнув Суботик і вмить нахилився. Головка сиру пролетіла високо над ескалатором і бабахнула на рундук, де лежали цукерки, шоколад, жувальні гумки та інші солодощі. Від удару вони розлетілися навсібіч по всьому першому поверсі. Діти, що були там, аж завищали від захвату, матері марно силувалися вивести їх з універмагу. Діти не звертали жодної уваги на звуки сигналізації – вони збирали на підлозі солодощі й напихали ними кишені та роти. Продавці не займали дітей – їм було не до них. Вони гасали туди-сюди по залі. Одні шукали пожежу, щоб погасити її, інші тікали від вигаданого вогню надвір. У загальній товкотнечі перекинули кілька рундуків, задзвеніло скло, загриміли, падаючи, каструлі. Одні верещали з переляку, інші реготали; діти сиділи навпочіпки, збираючи солодощі, а над усім цим пронизливо дзвонив сигнальний пристрій.

– Чудово! – Суботик аж сяяв від захвату. – Та це ж справжня каша!

Пан Пляшкер, який дивився на все з другого поверху, подумав, що це про товкотнечу в універмазі, і кивнув головою. Але Суботик мав на увазі зовсім іншу кашу – ту, що в кошику на сміття. Не встиг пан Пляшкер і оком змигнути, як Суботик схопив кошика й почав пхати в рот рештки костюмів та шкіряні штани.

– Ох і смачно ж, – сказав він, жуючи. – Салат із тканини і галушки зі шкіри!

Пан Пляшкер схопив Суботика за руку і потяг крізь натовп надвір, побоюючись, що його плеканець захоче з’їсти ще що-небудь. Коли вони вийшли на вулицю, до універмагу під’їхали дві поліційні машини і сім пожежних. Суботик розгладив свого водолазного костюма, виліз на руки панові Пляшкеру і, дивлячись на пожежників, які бігли повз них із драбинами та шлангами, захоплено сказав:

– Тату, я, звичайно, уявляв собі, що в універмазі має бути дуже весело. Але що там може бути аж та-а-к весело, я навіть і не мріяв!

8 травня. ВІВТОРОК

У вівторок уранці пана Пляшкера й Суботика знову розбудив дзвінок будильника.

– Ми підемо сьогодні в універмаг? – спитав Суботик, сплигуючи з ліжка.

– А що ти ще хочеш там купити? – спитав і собі пан Пляшкер.

– Що-небудь попоїсти, – відповів Суботик. – Наприклад, сир, шкіряні штани, шоколад, вази, жувальну гумку, пару костюмів...

– Ні, не вийде! Сьогодні я мушу йти в контору. А ти залишишся вдома.

– Але ж ваш шеф загубив ключа?

– Мабуть, він уже знайшов його.

– Тату, мені буде дуже нудно цілісінький день самому сидіти в кімнаті.

– І все ж ти мусиш залишитися тут, щоб тебе не побачила пані Моркван.

– Нехай бачить! Я вже великий. Он у мене навіть костюм є, – з гордістю сказав Суботик.

Пан Пляшкер пильно подивився на нього.

– Ти дуже виріс, – мовив він здивовано. – Позавчора ти був набагато менший. Цікаво, чому це так? Мені здається, що сьогодні ти вже не влізеш у рюкзак.

– Дуже просто, тату! – засміявся Суботик. – Річ у тому, що Суботики за день виростають так, як інші діти за цілий рік. Хіба ви цього не знали?

– За один-однісінький день? – перепитав пан Пляшкер. – Добре, що ми купили гумовий костюм.

– А чому добре? – спитав Суботик.

– Зрозуміло чому! Бо гума розтягується, – пояснив пан Пляшкер. – А то довелось би щодня купувати тобі новий костюм, що не день, то більший... Здається, пора вже познайомити тебе з пані Моркван. Ти он незабаром переженеш мене на зріст. Не знаю тільки, як мені тебе відрекомендувати! Я ж не можу сказати: “Пані Моркван, познайомтесь, це – Суботик!”

– Ваша правда, тату. То як же ви мене назвете?

– Може, Бруно? – запропонував пан Пляшкер.

– Ні, для мене це надто довге ім’я! – сказав Суботик.

– Ну, тоді придумай якесь коротше.

– Робінзон! – радісно вигукнув Суботик.

Пан Пляшкер невдоволено похитав головою і сказав:

– По-перше, Робінзон – куди довше ім’я, ніж Бруно. А по-друге, це дуже рідкісне ім’я.

– А по-третє, мене звати Робінзон і ніяк інакше! – вигукнув Суботик і хутко вбрався у свій гумовий костюм.

– Про мене! Як хочеш! – відповів пан Пляшкер і теж одягнувся. – Якщо тобі буде нудно, можеш піти на дитячий майданчик і погратися.

– Не хочу я гратися! – заперечив Суботик.

– Тоді знайди собі якесь діло.

– Не хочу я ніякого діла! – вередливо промовив Суботик.

– Ну що ж! Тоді доведеться тобі нудьгувати!

– Не хочу нудьгувати! – не вгавав Суботик.

– А чи знаєш ти взагалі, чого хочеш? – обурено спитав пан Пляшкер.

– Хочу піти з вами в контору! – відказав Суботик і благально подивився на пана Пляшкера.

– Про це не може бути й мови! Або сиди вдома, або йди гуляти! – відрубав пан Пляшкер. – А зараз ходімо снідати.

Вони пішли на кухню і приготували собі сніданок. Пані Моркван у цей час звичайно ще спала. Але сьогодні не встигли пан Пляшкер і Суботик сісти за стіл, як двері розчинились і на кухні з’явилася пані Моркван у халаті.

– Цікаво, з ким це ви тут розмовляєте, пане Пляшкере?! – вигукнула вона й почала роззиратися.

Суботик сидів на стільці навпроти пана Пляшкера. Тільки-но двері розчинилися, він убгав голову в плечі й шурхнув під стіл.

– Пані Шморкван! Пані Шморкван! – долинуло з-під столу.

– Що ви собі дозволяєте, пане Пляшкере! – накинулася пані Моркван на свого квартиранта.

– Я нічого не сказав, – винувато мовив пан Пляшкер, штовхаючи Суботика ногою, щоб той замовк.

– Пані Шморгван! Пані Шморгван! – знову долинуло з-під столу.

Оббігши навколо столу, пані Моркван просунула під нього руку, схопила Суботика за чуба й витягла на середину кухні.

– Ой! – злякано скрикнула вона. – Що це таке?

– Робінзон! – вигукнув Суботик і заворушив вухами. – Робінзон Пляшкер!

– Робінзон Пляшкер? – отетеріло перепитала пані Моркван.

– До-дозвольте ме-мені по-познайомити ва-вас із моїм небожем, – затинаючись сказав пан Пляшкер і кивнув на Суботика. – Робінзон давно вже хотів провідати мене.

– І ви хочете поселити його в себе? – запитала пані Моркван. – Я не дозволю цього ніколи й нізащо.

– Я, звісно, платитиму більше за квартиру, – сказав пан Пляшкер.

– Платитимете більше? – перепитала пані Моркван. – Ну що ж, тоді він може залишитися з вами. Тільки спершу нехай помиється, бо в нього он усе обличчя в якихось синіх цятках. Йди-но, хлопче, у ванну і добре вимийся. Тільки не витирайся моїм рушником! Висохнеш і так. Тьху, який у тебе вигляд! Усе обличчя жовто-зелене! Це тому, що твій дядько надто багато курить! А який ніс! Це ж просто жах! Не ніс, а свинячий п’ятачок! А все це тому, що ти колупаєшся в носі! І гляди мені, зачешись як слід після ванни! Зрозумів? А що це за чудернацький костюм на тобі? Сміх та й годі! Тобі не соромно отак ходити? Невже в тебе немає жодного светра, Робінзоне? Чого ж ти мовчиш? Коли дорослі питають тебе, треба відповідати!

Суботик зліз зі стільця, мовчки прошмигнув у двері і зник у ванній. За якусь мить звідти долинув плюскіт води, а потім Суботик повернувся і став перед пані Моркван.

– Що це означає? Невже ти встиг вимитися за півхвилини? Сині цятки на писку такі самі, як і були. А чого це ти так надимаєш щоки? Що там у тебе в роті? Ану покажи мені, що у тебе в роті, Робінзоне!

Суботик поманив її пальцем, і пані Моркван нахилилася до нього. Він іще раз поманив її, і коли пані Моркван нахилилася зовсім низько, Суботик фуркнув і пирснув на господиню водою. Не менше трьох літрів води вихлюпнув!

– Бачите тепер, що в мене було в роті? – спитав він. – Вода! Ось що!

Не встигла приголомшена пані Моркван отямитися, як Суботик чемно вклонився їй і сказав:

– До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!

І пішов геть із кухні.

Оговтавшись, пані Моркван хотіла була вилаяти пана Пляшкера, але двері раптом прочинилися і Суботик просунув у них до кухні голову:

– Пані Моркван, не куріть так багато сигар, бо від цього псуються фіранки! – вигукнув він і хитро примружив очі.

А тоді повернувся і вибіг надвір.

– Зухвалий хлопчисько! Щоб і ноги його не було в моєму домі! А вам як не соромно, дядечку! – гарячкувала пані Моркван. – Негайно принесіть мені рушника замість того, щоб сидіти тут і шкірити зуби. Мерщій, а то вижену!

Пан Пляшкер приніс рушника й подав його пані Моркван. А тоді зайшов до своєї кімнати, взяв портфеля й вийшов надвір. Але за дверима враз ніби щось згадав. Усміхаючись, він повернувся в будинок, прочинив двері на кухню й чемно мовив:

– До побачення, пані Моркван! Бувайте здоровенькі, пані Моркван! Моє шанування, пані Моркван!

– Замовкніть! – вереснула хазяйка й жбурнула в нього рушника.

– Що з вами, пані Моркван? – спитав пан Пляшкер, піднімаючи рушника з підлоги. – Відколи це з вами не можна ввічливо попрощатися?

Не встигла пані Моркван відповісти, як пан Пляшкер повернувся і, посвистуючи, вийшов з будинку. Поглянув в один бік, у другий, озирнувся – Суботика ніде не було.

За хвильку підійшов трамвай. Пан Пляшкер сів на одне з передніх місць і розгорнув газету.

На дальшій зупинці в трамвай увійшло багато людей. Вони з’юрмилися позаду, навколо кондуктора. Раптом звідти пролунав пронизливий голос:

– Дайте мені квиток!

– Тобі куди? – запитав кондуктор.

– В руку, куди ж іще! – відповів той самий голос.

Пан Пляшкер скочив на рівні ноги. Невже Суботик? Не може бути! Це йому, мабуть, просто здалося! Схожий голос – тільки й того.

– Куди ти їдеш? – знову спитав кондуктор.

– В контору! – відповів голос.

Люди в трамваї засміялися.

– Покажи-но свої гроші, – наказав кондуктор.

– Навіщо? – спитав голос. – Хіба ти не знаєш, які бувають гроші?

– Годі! – вигукнув кондуктор. – Ти плататимеш чи ні?

Замість відповіді пан Пляшкер почув дзенькіт монет. А тоді пронизливий голос задоволено мовив:

– Ох, як смачно! Ця страва з металу!

– Нахабний шибеник! Проковтну в усі мої дрібні гроші! – закричав кондуктор. – Ану, йди сюди, мерзотнику!

У пана Пляшкера сумнівів більше не було. Він кинувся проштовхуватись назад. Але цієї миті трамвай різко загальмував, хтось за інерцією пролетів уперед, зачепився за ногу пана Пляшкера, вхопився за неї й радісно заверещав:

– Та-а-ату! Ви тут, татусю!

Це був Суботик.

– Тікаймо! – вигукнув пан Пляшкер, виплигнув із трамвая і витяг Суботика за собою.

Двері вмить автоматично зачинились, і трамвай поїхав далі.

– Нам пощастило, тату! – сказав Суботик.

– Якщо ти й далі отак бешкетуватимеш, нас неодмінно запроторять до в’язниці! – накинувся на Суботика пан Пляшкер. – Як ти взагалі опинився в трамваї?

– Я їхав до вас у контору, – винувато відповів Суботик.

– Я ж тобі заборонив це! Зараз же повертайся додому!

– До бабці Моркван?

– Як не хочеш до неї, то йди на дитячий майданчик.

– А я й туди не хочу.

– Я йду на роботу сам, і квит! А ти роби що хочеш, мені байдуже! – відрубав пан Пляшкер і подався вулицею.

Дійшовши до перехрестя, він обернувся, Суботик за ним не біг. Він і далі стояв на тому місці, де пан Пляшкер залишив його. Задоволений, пан Пляшкер швидко попростував у контору.

Двері контори були замкнені. Пан Пляшкер, як і напередодні, перейшов двір і попрямував до помешкання свого шефа – пана Обердубера. Він постукав у двері і, дарма що ніхто не відгукнувся, переступив поріг.

Знеможений шеф сидів на купі тарілок і безтямно дивився перед себе. Долі стояли чашки, на абажурі лежали книжки, обідній стіл стояв на письмовому, постільна білизна звисала із шафи, а стільці громадилися на канапі.

– Ви вже знайшли ключа? – спитав пан Пляшкер.

– Ні, – глухо відповів пан Обердубер. – Лише час змарнував. Двері в контору доведеться виламати. Зате я знайшов шпильку від краватки, яку шукав чотирнадцять років, а також листівку, яку мені надіслали ще в січні тисяча дев’ятсот тридцять першого року, – вона містить надзвичайно важливе повідомлення! А ще знайшов вісім монет, три гральні карти і друкарську машинку. Але ключ як крізь землю провалився! До речі, де ви ховаєте свого ключа?

– Я? – здивувався пан Пляшкер. – Я ніколи не ховаю свого ключа. Я просто кладу його в кишеню штанів.

– У кишеню штанів! – презирливо сказав пан Обердубер. – У вас немає ніякої фантазії!

Він мимовільно застромив руку в кишеню штанів і враз скочив на рівні ноги, неначе його оса вкусила.

– Осьдечки він, цей ключ проклятущий, хай би йому добра не було! – заволав він і витяг ключа від свого письмового столу з кишені. – Чому ж ви вчора не сказали мені про це? – докірливо кинув він панові Пляшкеру, відмикаючи письмовий стіл.

Далі він відімкнув шафу і нарешті витрусив із черевика ключа від контори.

– До праці! – вигукнув він, тілько-но ключ опинився у нього в руці. Перетнувши двір, він бурею влетів до свого кабінету.

Пан Пляшкер побіг слідом за ним.

У конторі стояв великий дубовий письмовий стіл зі шкіряним кріслом і маленький столик із дерев’яним стільчиком. У шкіряне крісло сів шеф, а на дерев’яний стільчик – пан Пляшкер. І обидва взялися до роботи.

Пан Обердубер виписував рахунки, а пан Пляшкер перевіряв, чи все шеф правильно підрахував. Потім пан Пляшкер складав кожен папірець удвоє і заклеював його в конверт.

Шеф виконував свою роботу з допомогою арифмометра, а панові Пляшкеру всі обрахунки доводилося робити подумки. А щоб він, бува, не схитрував і не сказав: “Усе правильно”, не перевіривши рахунок як слід, шеф нотував кожну суму на окремому аркуші і переписував її на бланк лише тоді, коли в пана Пляшкера виходила точнісінько така сума. Звичайно, на арифмометрі пан Обердубер робив обрахунки куди швидше, ніж пан Пляшкер у думці.

Не диво, що купа рахунків на столі пана Пляшкера дуже швидко більшала, тоді як шефові нічого було робити. З нудьги він бгав папір у кульки й намагався, не встаючи з місця, вкинути кульку в кошик на папери, що стояв віддалеки. Здебільша він улучав у кошик, але вряди-годи кулька пролітала мимо.