Текст книги "Дума пралісу"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Немов іскра на бочку пороху, так подіяла на видців пісня Курочки, яку вона тепер заспівала:

Тішся мною молодою

Матінко небіжко:

Мужу! Я в огонь з тобою,

А з коханцем в ліжко!

Тепер навіть когут у пишних козацьких шароварах не витримав і кукурікнув до Курочки серед реготу ось як:

«А то шельма баба! Хай її шуліка пірве!»

Безперестанним хитанням бедер наперед, то назад, то направо, то наліво, то знов скорим крученням долішньої частини тіла на правий або на лівий бік при одночасній непорушній поставі грудей, плечей, шиї та голови почала Курочка просто запаморочувати голови мужчин. Не тільки чоловіки, що не сковані золотими кайданами подружжя, але навіть чоловіки-підніжники жінок почали гурбою вириватися з обіймів своїх заздрісних дружин і протискалися проміж звірів, аби станути ближче до голої танечниці Курочки. Між покинутими жінками вибух великий гамір, крик і плач. Навіть Когут, якому жінка грозила недавно видзьобати очі й підчас усього танцю безперервно кудкудакала на нього: «Не витягай так шиї! Не видивляй так своїх сліпаків за цією повією!» – не витримав довше. Залопотів крилами й миттю прилетів понад звірів до Курочки та станув коло неї. Його стара квочка не змогла летіти за ним у погоню, бо з причини грубої тілистості була затяжка. Била себе тільки крилами з безсильних заздрощів і захриплим голосом кудкудакала ось яку пісню помсти:

Ох, чекай, чекай, Когуте!

Вже тобі живим не бути!

Дам тобі я круть і верть!

Біль мій перелився вщерть.

Смерть тобі! На місці смерть!

Танець Курочки робив на звірів найрізнорідніше враження, відповідно до степеня їх виховання та їх чуттєвого життя. Деяким звірям здавалося, що долішня частина тіла Курочки хоче своїми судорожними рухами відірватися від горішньої. Когут, якому грозила смерть од жінки, забув на всю свою небезпеку й очарований танцем Курочки кукурікав до неї весело:

Курочко моя,

Ти – чубатая!

Не тряси так передком,

Передком та ще й задком,

Бо скажу тобі оце:

З тебе випаде яйце.

Коли Когут-катехит міркував, що Курочка залицяється своїми очима, рухами й піснями занадто сміливо до всіх, без найменшого почуття жіночої соромливості та виставляє на велику небезпеку всезвірну мораль, не міг уже довше запанувати над своїми почуваннями й запіяв до неї ось якої:

От, нахабна раз повія!

Тут загине всяка мрія.

Як розпусно все трясеться!

Як безсоромно сміється!

(А на мене то й не гляне...)

О, насіння ти погане!

Кугутові-майбутністові вирвав танок голої Курочки ось яку пісню з горла:

Розкукурічивсь

шлунок мій

Гу, перломутрою

кохання.

Розелектричивсь

в мізку лій

(Од мертвопитлювання).

Безризна Курочко

моя!

Топчу під ноги

Кобзаря.

Оце поезія

моя:

Ніч порскнула

світанком,

Опоросилась

ранком.

Автомобіль

Селом

Співа

псалом.

Бичок у хмарах

замотався.

(А зуб часу

зареготався).

Курочка хвилювала найбільше когута, що позирав на неї закоханими очима. Цей когут не бачив ще ніколи такого гуляння. А що з нього був великий мрійник, то рухи Курочки видавалися йому хвилями, не згідними з його високим поглядами, смішними й неприродними, а навіть і відразливими. Він обернувся до свого сусіда, когута в козацьких шароварах і запитав його голосом, із якого пробивалася журба, непевність і боязнь:

Що за диво, пане-брате?

В мене думка мутиться.

Чи не міг би ти сказати,

Чом вона так крутиться?

Когут у козацьких шароварах йому відтяв:

Круть і верть і верть і круть!

Ось у чім життя вся суть:

Як у всім ідеш на спід,

Лишиш незабутній слід.

Одначе закоханий когут не вдовольнився, здається, цією відповіддю. Він підняв високо голову, перехилив її задумливо набік, прижмурив одне око, а другим почав дивитися на синє небо, неначе сподівався відтіля з’ясування своєї журливої думки. А тим часом, коли він так вижидав відповіді з неба, Курочка глянула дуже солодко-приманливими очима на гордого Когута-козака. Його пишні шаровари відразу захопили її серце й вона заспівала до нього ось яку пісню:

Кудкудак, кудкудак!

Воно так, чи не так?

Ой чари, чари, чари

Ті козацькі шаровари!

Тож той мене розкохав,

Що штани червоні вбрав!

Когут у шароварах запіяв тріумфально на знак побіди над жіночою душею. А закоханий Когут-мрійник нагло прокинувся зі своєї небесної задуми і глянув витріщеними очима на Курочку, на шаровари свого сусіда й на свої ноги. Побачив, що його тонкі, посідані, порепані негарні ноги не могли мірятися з ногами його сусіда.

«Та невже ж» – міркував він – «уся тайна жіночої любові криється справді в гарних штанах мужчини? Невже моя гарна, глибока поетична душа це ніщо? Хіба вся глибінь моїх почувань, які просто розривають мені душу, це все для неї порох, дим, омана?»

Розчарований, розбитий, розторощений таким жахливим пізнанням жіночого серця нещасно закоханий Когут запіяв із найглибшої глибини зболілої душі ось як:

Як жінку тільки гарними штанами

Вмить розкохати можна до безтями

Прощай, жіноче кодло навісне!

Не здурить жодна жінка більш мене!

О жінко-курко! Вже тепер не диво,

Чом так задком трясеш ти живо:

Цей танок, це живий на все зразок,

Де опинилася душа в жінок:

Вона упала з висоти грудей

Геть на долину у черевний клей

І доти там вертиться, крутиться,

Аж там утопиться, замучиться.

Вже ясне все мені: жіноче серце —

Це лиш бездушне, дряхле, кволе перце,

Що замість линути у духа хмари

Паде розкішно все на шаровари.

Тому з душі моєї наче тінь

Хай щезне жінка раз на все. Амінь.

Коли Курочка скінчила «Голий Танок Життя», багато меценатів танечного мистецтва з когутячої та з іншої породи виявили їй свій намір послати її на свій кошт зовсім безкорисно або за ціну тільки одного погляду її гарних очей до Академії Танцю для повного завершення її танечної штуки. Тільки закоханий когут-мрійник не сказав їй нічого, а лише глянув на неї презирливо й опісля звернув свої очі на небо. Так само когут у козацьких шароварах не обізвався ні словом до неї. Кинув тільки пронизливим оком на неї та дав їй головою знак, аби вона пішла звідти разом із ним. Курочка зрозуміла його мовчазну мову й непомітно вийшла з ним зі збору звірів та обоє пішли у праліс, де під широким листям папороті чекала на них затишна окрема кімната. А що ні сонце, ні жодне створіння не могло їх бачити в гущавині пралісу, то питання, чого вони обоє туди пішли та що могли там робити, треба на жаль оперти лиш на непевному здогаді.

Пісня смерті хору круків

Після «Голого Танку Життя» виступив хор круків, який мав співати «Пісню Смерті». Ще заздалегідь перед почином цієї пісні почали високо над головами звіриного збору кружляти чорноризці-круки, що зліталися з усіх відомих і невідомих усюдів. Кожний крук уважав себе співаком із божої ласки і членом хору. Здається, що гайвороння всього світу порозумілося межи собою якимось таємними знаками на те, щоб використати сьогоднішню нагоду та дати перед обличчям усього звіриного царства могутній та однодушний вислів своїм почуванням. Безчисленна юрба круків ширяла під небом, а на далекому крайнебі являлися щораз то свіжі віщуни смерті й не було їм видно ні кінця ні краю. Спершу круки напливали воздухом малими окремими громадками і творили неначе невеликі хмарки, від яких падали на праліс і на звірів тіні, що скоро і зловіще мигали через зелень землі та понад голови створінь. А зараз же слідом за тими тінями бігло пасмо срібносяйного сонячного світла, яке, здавалося, хотіло ці тіні прогнати або втопити у своєму блиску. Одначе світло сонця було безсильне супроти щораз більшої тіні, що падала на землю від усе ростучого стада гайвороння. Всі створіння замовкли і позирали неспокійно на темну живу хмару, з котрої доходив на землю глухий зловіщий шум незлічимих чорних крил. Була така тьма-тьменна круків, що майже всюди вгорі щезли сліди ясної блакиті. Немов безмірна похоронна опона повисла в повітрі й відмежила землю від неба. Навіть саме сонце, що спершу де-не-де пронизувало яскраво-блискучими жмутами проміння густу лаву гайвороння, перестало в почутті своєї безсильності боротися далі та сховалося.

Сумерк ночі простелився на верховіття пралісу та кинув холодні тіні на землю.

Якась важка порожнеча розцарилася над пралісом і над звірами та почала усмоктувати в себе ніжний легіт життя, вдоволення й радості. Через голови створінь повз таємними, розвійними, темно-розливними туманами гнітючий сум.

І стало створінням жаль недавніх ясних хвилин сонячного дня й майже в кожному серці обізвалася туга за світлом. Але ніхто не наважився висловити свої почування, бо на всіх ліг якийсь понурий, могутній і невидимий чорний кіготь.

Найглибше хвилювалася душа царя Лева. Це було видно по його очах, які прискали дивним огнем у сторону круків, і по його устах, затиснутих якоюсь одною думкою, що безупинно стукала до його свідомості. Здавалося, що цар Лев ось-ось нагло перерве могильне мовчання природи і всіх сотворінь якимось могутнім словом, котре буде або великим визволенням або тяжким прокляттям.

Збентежені, залякані, стривожені звірі стали здебільшого дивитися на царя, неначе сподівалися від нього полегші у важкій скруті своїх душ.

Але цар Лев сидів, немов кам’яна статуя й тільки його очі зраджували неспокій і кидали раз-у-раз таємними блискавицями.

Нараз один звір роздер глибоку тишу голосом, повним жаху:

«Гляньте! Гляньте! На верховіттях пралісу їде смерть!»

Однак мало хто зі звірів почув останні слова стривоженого звіря, бо якраз тоді хмара круків перервала тишу на небі й на землі голосом, із якого промовляли страхіття, муки створінь і смерть цілих тисячоліть. І неначе гострий хижий дзьоб клювала свідомість сотворінь ось яка «Пісня смерті» незлічимого хору гайвороння:

Ми чорні круки, діти ночі.

Ненависні нам людські очі,

Що мірять синій сонця шлях.

Ми родим бурю, страх і жах.

Наш поконвічний заповіт

Пророчить людям смерті світ.

Хай біль давить їх, як гора!

Хай чорна душить їх мара!

Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!

Ножами, кулями, мечами

Мордується усе без тями

Рід людський всюди по полях,

Містах і селах і морях.

Ми на людей сідаємо,

Їм очі випиваємо.

Хай біль давить їх, як гора!

Хай чорна душить їх мара!

Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!

Лежать, як гори, людські трупи.

Ми чорні круки, всі докупи,

Не вспіли сісти ще на всіх,

А знов шаліє людський гріх,

Знов суне божевільний вир:

Нам буде пир, нам буде жир!

Хай біль давить їх, як гора!

Хай чорна душить їх мара!

Кра-кра! Кра-кра! Кра-кра!

Круки були б іще далі співали свою жахливу пісню смерті. Але цар Лев, по якім було видно, що він у часі слухання цієї пісні ледве стримувався від наглого вибуху, не витерпів уже довше. Глянув угору дуже роз’ярений і голосом, од якого затремтіли всі створіння, крикнув до круків:

«Геть відсіля, пекельне кодло! Не заступайте мені сонця!»

Круки злякалися царського гніву і стали непевно і в неладі крутитися під небом. Тоді цареві Левові прийшов з поміччю його союзний цар Орел, який був лютий на круків за те, що вони перешкодили йому дивитися свобідно зі своїх піднебесних вершин на землю. Він дав наказ своїм підвладним соколам, супам і шулікам очистити надземні простори від нахабного гайвороння й незабаром усі круки щезли, майже без сліду.

Як усі створіння зраділи, коли знов побачили сонце! Воно якраз тепер сперлося своїм долішнім краєм на кучеряві вершки дерев і дуже раділо, що створіння землі дивляться з такою любов’ю та вдячністю на нього. Любило їх дуже та бажало їм бодай ще трошки довше посвітити. Щоб не зайти скоро за дерева, воно стало дуже велике й кинуло на праліс, на звірів і на зелений майдан так багато пестливо-м’якого жовтого світла, що була справжня розкіш чути й бачити те світло на собі та на постатях сотворінь.

Тай не мало сонце охоти зайти скоро може ще й тому, що було цікаве довідатись, як закінчаться звіринці вечерниці у пралісі.

Після сумерку, суму й жаху, який кинула на природу й на сотворіння хмара круків, здавалося звірям, що благословенне сонце напрочуд гарно відродило природу і їх самих, так розкішно, любо й легко стало їм на серці й така краса, радість і щастя наповнили їм душу.

Здається, що ще ніколи небо не сміялося так приязно до створінь. Над самими головами звірів глибока блакить неба покрилася блідо-рожевим сяйвом, а на заході далеко довкруги сонця ціле небо палало в дивнім самоцвітнім огні.

Крізь верхів’я дерев сонячне проміння намагалося продертися всередину гущавини, немовби хотіло розкрити глибоку тайну пралісу. Тонесенькими й довгими золотими голками воно пронизувало густі сплети гілля й листя, чародійно-огненними стовпами спиралося на поморщену кору грубих пнів і блискучими жовтими хвилями заливало то тут, то там непроходимі вічні нетрі. Сірі тіла тисячолітніх дерев і свіжа зелень ростин, як молоко білі квіти, мовчазна глибінь сумерків у пралісі, а на всьому тому могутня таємна струя сонячного світла – все те дало якусь одну величну світляну мережанку, якої уява і в райському сні уткати не в силі.

Якась незбагнута, безконечно глибока сонно-мрійна задума спливала на душу від цих сонцем купаних нетрів пралісу.

В цій величній святій домівці знімалася мрійно-розвійним видінням тонесенька, ніжна, ледве помітна світляна пряжа, неначе чародійне сонно-срібне павутиння, мережане зі сонця, з вечірнього леготу і з цілющих пахощів незлічимих листків і квітів. І здавалося, що там – у затишній тіні одвічних дерев, між таємно дрімучим гіллям, на ніжних пелюстках квітів, над пучками запашного моху, пещеного перлинами роси, на промінно-розмріянім павутинні сонячного світла, на задуманім лоні сонно-мовчазних сумерків здіймається сам великий Дух усього творіння, щоб там розгадати вічну загадку всебуття, яка і йому самому може темна.

Почувалося, що душа освободилася з кайдан тілесної тюрми, покинула десь далеко за собою світ болю, приниження і сліз, і стала тут на лоні пралісу квіткою, яку цілує промінь сонця і вмиває сльозою радості животворна роса. І сині смуги неба, що просвітлювало крізь кучеряве верховіття, кожне дерево, кожний листок і кожна квітка і все чародійне таємне мереживо незбагнутих світлотіней у пралісі – все так і говорило до живого створіння:

«Прийди сюди, душе земної істоти! Тільки тут ти зіллєшся з душею всебуття і в силі будеш думати думу вічності».

Соловейкова пісня

Сонце випогодило також обличчя царя Лева, що сидів безперестанно, особливо в часі співу круків дуже нахмарений, неначе якась загадкова важка журба підмулювала його свідомість. Але його ясний настрій тривав лиш коротку хвилину. Незабаром лягла на його лице знов тінь глибокої задуми й невияснимого невдоволення і гніву, так, що звірі не мали відваги дивитися свобідно на нього.

Найуважніше позирав на царя Соловей, котрий мав тепер співати свою пісню. Він один намагався найбільше розгадати загадку понурої царської поведінки. Нагло видалося йому, що він одчув і зрозумів тайну царського неспокою та суму. Заки Соловей виступив перед обличчя звіриного царства, полетів до царя Лева й шепнув йому до вуха:

«Царю! Я знаю, чому твоя душа так безупинно б’ється важкими думками. Ти тужиш за кимось... Ти хочеш його побачити, але його тут немає... Царю! Я своєю піснею прикличу його до тебе...»

Цар стрепенувся. Поглянув з великим зачудуванням на маленьку, непоказну, сіру постать Соловея й не обізвався до нього ні одним словом. Але його очі, здається, так і говорили до Соловея:

«Так? Побачимо...»

Соловей сів недалеко царя на червоній калині, що росла близько темно-зеленої могутньої стіни дерев пралісу. Знав, що він перший раз у своєму житті взяв на себе незвичайно велике й важке завдання. З-поміж листків калини обкинув оком іще раз царя і всі створіння й почав співати. Його пісня падала на душі створінь самоцвітною росою благословенного ранку життя; промінно-мрійним серпанком із таємного позасвіту; осяяним бажанням пригорнути до себе небо й землю.

І плакала Соловейкова пісня невтишимою тугою за кимось далеким і кипіла огненно-пристрасною волею привести його перед обличчя створінь.

Неначе словами промовляла:

Сонце на гори сідає,

В сонній глуші ліс дрімає,

Сходить вечірня зоря.

З поміж листочків калини

Гаєм – розмаєм долини

В далінь блакитню хай лине

Пісня моя!

Цить!

Що десь таємно дзвенить?

Духів землі гомоніння?

Туга одвічня творіння?

Мрійно-розвійне видіння

В серці тремтить.

Пісне моя!

Проміне сонця із раю,

Висланко божа з безкраю

В бурю буття!

Вдень і вночі й раннім ранком

Ясним вітай нам серпанком

В темінь життя.

* * *

Благословенне мовчання

Лісу, лугів і небес!

Чую я скрізь ожидання

Казки таємних чудес.

Як же ж пилинці дрібненькій

Змірити безмір буття?

Де ж мені, пташці маленькій,

Вичерпать море чуття?

Мамо-природо моя!

Дай мені полум’я слова!

Пісні моєї вся мова

Хай буде мова твоя!

Хай же душею моєю

Тайною глибінню всею

Дума твоя засія!

* * *

* * *

* * *

В гущавині малий струмок

Прозору тінь на дні полоче,

У присмерку з поміж гілок

Там нишком щось усе шепоче.

І слухає його весь бір

І духи гір.

І кида ліс, каміння скель

І з буйністю все молодою

Він мовчазно серед осель

Могутньою пливе рікою.

Аж силу він дасть морю й там —

Загине сам.

* * *

* * *

Усе живе кудись пливе.

Від поколінь до покоління

Таємний клич нас всіх зове

До матері всього творіння.

І всі ми йдем, падем, стаєм —

Чи шлях найдем?

І бачу я орлиний лет,

Блиск радості, перлини суму

І чую я, як очерет

Над водами колише думу —

І кличе скрізь нас Дух один

Ген – до вершин.

На шляху тім рокоче грім

І хиляться під вітром лози

І б’є всіх нас враз хмаровім

І котяться пекучі сльози.

І по лісах і серед піль —

Скрізь плаче біль.

Аж глянь: весь вир десь прошумить

І на землі аж до безкраю

Заблисне знов небес блакить

І радощі весняні маю

І сонце сяєвом своїм

Засяє всім.

* * *

Цвітуть квітки розмріяні

Цілує їх весна росою

І сплять верхи, леліяні

Імлою синьо-світляною.

Від пралісу кладеться тінь

У далечінь.

Вгортає світ, мов чар, глуша,

На тихий сон вже вечеріє —

Чому ж лише моя душа

Все тужить так, співа і мріє?

І чує шум таємних крил

Надземних сил?

О, сонце і блаките зір,

Чудовий мій ти ясний світе!

О, сумерку долин і гір

І всі живі природи діти!

Мій спів для вас на вічний час:

Люблю я вас!

Хай голос мій небесних мрій

Вам душу все і все цілує,

Хай вам, брати, як чародій

До Духа шлях усе простує!

Хай вас до всіх життя обнов

Веде любов!

Для себе всім загинути

І в Духові всього творіння

Любов’ю всім поринути —

це наша ціль і призначіння.

Життя – любов, мета життя —

Це Дух буття.

* * *

* * *

* * *

Браття кохані! Думи весняні

Сковує ледом туга мені.

Марно шукаю, марно блукаю

З краю до краю у далині.

В нашому зборі, ах, душі хорі —

Глумиться з всіх нас злоба і тьма —

Де незабутня, де ця могутня

Дивна істота? Чом тут нема?

Хай чари пісні вб’ють сили злісні

І до безодні шлях рознесуть!

Хай через бори, гори і море

Дивну істоту тут приведуть!

Думка болюча, туга жагуча

Рветься зі серця, як в’язень з пут —

О, Духу земний, ясний і темний!

Кличу до тебе: стань тут на суд!

Як у безодні, гади холодні

Повзають шляхом твого чуття.

В дикому вирі в світу безмірі

Ти йдеш як демон всього буття.

Думи весняні, мрії світляні,

Тугу за раєм ти сотворив.

В небо безкрає геній твій сяє,

Тайна істото, ти – диво див!

У твоїй груди борються блуди,

Пекло і небо діл твоїх зміст.

Небо руйнуєш, пекло будуєш,

З пекла до неба знов мостиш міст.

Всі діти земні, всі сили темні —

Перед тобою світ весь тремтить.

Ти без утоми здер з неба громи,

Думкою міриш ясну блакить.

Навіть не дасться змірити щастя,

Як тобі в серці сонце сія.

І незабутнім Богом могутнім

Стане в цю хвилю сила твоя.

Як непоборна пристрасть потворна

Вб’є тобі в серці ясну любов,

Ти сатаною все бродиш тьмою,

Морем огненним ллєш братню кров.

О, наблизися, тут появися,

Геть отрясися з боязни пут.

Кличе болюча туга жагуча

Мами-природи: «Стань, сину, тут!»

Хай на створіння йде просвітління,

Всі хай побачим сонячний шлях!

І од страждання і всепрощання

Йдім до кохання в нових серцях.

* * *

* * *

Він

І Він явився.

Непомітно, коли всі створіння переживали у своїх душах чародійний гомін почувань, які зродила й воскресила пісня, поволі, без гомону, наче тихесенько плив повітрям, як сонно-мрійне видіння, станув перед обличчям царя.

Стояв перед ним супокійно, непорушно, як зачарований.

Подивився кругом себе на безліч сотворінь, опісля його зір поклався на очі царя Лева. З очей цієї нової істоти сяяло ясними проміннями Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.

З обличчя царя Лева було видно, що він зацікавився, а може навіть утішився появою нової істоти перед ним і Найвищим Судом дітей природи. Однак він миттю здушив у собі свідомо ці мимовільні почування і впер свої очі в очі нового створіння з виразом царської поваги й суворості, а навіть із проблисками ледве помітної ворожості. Цар Лев був певний, що він своєю володарською величчю, а перше всього непоборною силою та прошибаючим огнем своїх очей приневолить нову істоту покоритися йому і всім йому підвладним сотворінням та припасти чолом до землі перед його престолом. І з тієї причини цар Лев підняв гордо й самопевно свою величну голову й почав пронизувати, прошибати і прямо палити очі нового єства жагучим огнем своєї царської волі.

Настала хвиля незвичайного, ще ніколи небувалого напруження межи створіннями. З великим переляком блукали очі звірів поміж очима царя Лева й очима нового єства й на дні своєї свідомості глухо почували, що в боротьбі цих очей рішиться може доля двох світів: природи та царства цього нового єства, яке їм, звірям, таке чуже, далеке, ними погорджене та їм ненависне.

Без тіні боязні, з повним супокоєм дивилися очі нового єства у два жевріючі вугілля царських очей. Здавалося, що тіла цих обидвох сотворінь застигли, скам’яніли в німім ожиданні, а всі їхні почування, їх життя й думки зосередилися в їх очах на те, щоб у твердому, безпощадному, невблаганному двобою або вийти повним переможцем або згинути.

Вся природа слідкувала з напругою всіх сил чуття і свідомості, з запертим оддихом за боротьбою двох сил. Навіть хрустально-прозоре повітря легесенько захвилювалося. Під його ніжним цілунком почали листочки на деревах тихесенько шепотіти межи собою, а білі головки квітів і билинки зелених трав хиталися з боку на бік, неначе серед великого дивування позирали то на очі царя Лева, то знов на очі нового єства.

Почуття непевності, боязні, тривоги, жаху починало вже тягнутися, здається, в нескінченість.

Нараз нестерпуче, крайнє гнітюче очікування стало розвіватися. Очі царя Лева, з котрих промовляла могутня сила, що їй на ім’я закон природи, почали несподівано заходити опоною непевності і слабості перед новим єством, з очей котрого сяяла спокійна, могутня й велична одна сила, яку створили: Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.

Стогін і крик тривоги продерся нараз із грудей сотворінь. Бо ото їх могутній володар, цар Лев, затремтів цілим своїм тілом. Опісля нагло заплющив очі та похилив свою буйну голову глибоко в долину перед новим єством і неначе застиг на своєму царському престолі.

А дивне нове єство дивилося все ще так само спокійно й непорушно, й велика ясність і сила плила з його очей.

Незабаром усі звірі слідом за своїм царем Левом похилили голови додолу і здавалося, що вони в німім омертвінні з’єдналися зі слабими билинками і з порохом, на якому вони уклякнули.

Серед могильної тиші почало сонце ховатися за верховіття густих дерев, а з поза його проміння визирало з поміж нетрів і сплітів пралісу тисячними здивованими очима обличчя таємного сумерку.

Вкінці цар Лев прийшов до себе. Підняв голову і знов глянув на нове єство. Але тепер не видно було в його очах ні сліду давнішої гордості, ні бажання покорити дивну істоту напроти себе.

Довшу хвилину він дивився, як сотворіння, що чує коло себе таємну силу вищого від себе єства. Опісля запитав нову істоту голосом, у якому пробивалася пошана, непевність і непоборна цікавість:

«Хто ти?»

Нове єство мовило:

«Я творчий дух у слабім тілі людини»

Сонце поклало лагідний, розмріяно-ніжний серпанок золотосяйного світла на лице й на всю постать людини. Здавалося, що синє небо, верховіття дерев пралісу і маленькі рослини нахилились до людини, щоби слухати серцем і душею її слів.

А творчий дух людини говорив словами:

«Всемогутня сила соловейкової пісні окувала мене чародійними кайданами і привела мене перед твоє обличчя, царю, та перед очі твоїх підвладних. Я радію, що станув перед незлічимою громадою створінь матері-природи. Думаю, що тим легше доведеться вам уволити мою волю, замкнуту в моєму проханні:

«Братя звірі! Убийте мене!»

Зачудовані такими несподіваними словами, звірі підняли голови та позирали з недовір’ям і схвилюванням на людину, а цар Лев запитав її з ознаками дивно-ясного спочуття в очах і в голосі:

«Чому?»

Людина говорила:

«Я загубив віру в людину і в доцільність усього буття. Як неможливо бачити без ока, так неможливо творчому духові жити без світла віри.

Людство котиться стрімголов у темні челюсті самознищення і смерті. Над усім творінням зависло прокляття і тьма загальної злочинності та божевілля. Синє небо, зорі, сонце й місяць – це тільки слабенькі, марні іскри, які існують на те, щоб очі живих істот бачили ясно всю безмірну безодню всесвітньої темряви. Вони для того світять, аби люди бачили на власні очі безкрає цвинтарище, яке вони викопали самі для себе й могли собі глянути в очі та сказати одні одним:

«Які ми малі, ми – люди! А який безконечно великий наш упадок і людська нікчемність наша!»

Безмірний синій небозвід зі всіма небесними світилами, з землею в середині і зі всіма живими єствами наверху – це ніщо інше, як та сама водна банька, що випадково повстає на те, щоби блиснути на мить і зараз же приснути й розвіятися в безвістях нічогості.

* * *

Велика тайна дала моєму батькові силу налити моє серце добром і вложити в мою душу талан.

І вирядив батько мене, маленького, в далекий світ.

На розпутті життя, на шляху до сонця, поклав свою мозольну руку на мою голову і благословив мене.

«Пізнай, сину, правду і пусти її проміння на мене й на всіх людей».

Як листок од дерева, так одірвав мене невідомий вітер життя від батька і поніс мене назустріч невідомим стежкам майбутності.

І в мандрівці життя я побачив безмірні шляхи до світла і змірив усі безодні тьми і страждання.

* * *

Я пізнав усю безсильність людського духа.

Людська свідомість – це в’язень, який карається в тюрмі, що їй ім’я: голова.

Думка хоче огорнути собою вічність, а сама замкнута в маленьку клітинку.

Розірвеш ту клітинку – згинеш.

Не розірвеш її – вічним в’язнем будеш.

* * *

Мій добрий батьку! І сам ти не знав, що твій ясний заповіт пізнати правду паде важким прокляттям на мене!

Бо з виру життя і з книг найбільшої мудрості я виніс тільки оцю єдину правду:

Найвище людське знання – це дрібнесенька пилинка серед безконечної пустині незнання.

Це маленький місток, який веде від іскри свідомості та губиться зараз же на її порозі перед темним Океаном Невідомого.

Тому чуття – це вогонь, що спалює життя.

Думка – це лід, який заморожує його.

Ось чому життя – це мука страждання, а смерть – це радощі спокою.

Бо моя думка думає за мільйони створінь.

Та проте вона безсильна.

Моя душа карається стражданнями всього світу.

Та даремні всі мої страждання.

Вони тільки вбивають мене.

* * *

Зневірений, розбитий я тягнув з найбільшим болем тягар марного життя й почав уже падати під ним.

Тоді з темної западні витягнув мене таємно-могутньою силою батьків заповіт.

І влив у мою душу чародійний лік, якому на ім’я: віра.

І з вогню мого чуття, і з холодного хрусталю моєї думки народилася в моїй душі творча сила мрії.

З хаосу буття довкола мене створив мій дух ясний новий світ, у якому безмежній біль обернувся у всемогутню силу думки, огненне чуття в сонячну любов, демон руїни у підніжжя божеського єства.

У світі моєї мрії я найшов щастя, бо відкрив Найвищого Духа.

* * *

Мільйони й мільйони літ лежав Дух буття на хмарах безконечної тьми.

Він був безмежно великий.

Та проте він був безмежно слабий, бо в чорнім лоні тьми він був скований мільйони й мільйони літ сном повної несвідомості самого себе.

А коли після непонятно довгих віків він прокинувся з важкого сну, все ще серед глибокої несвідомості він одчинив очі.

І тоді вперше у всесвітньому просторі серед безмірної ночі блиснуло світло.

Бо світло – це відчинені очі Духа буття.

Всесвітнє світло впало в домівку життя Духа буття як перша іскра його свідомості.

І дивився Дух мільйонами літ панів несвідомий і зачудований на проміння світла своїх очей.

Тоді в Духові народилося перше бажання: хай його очі – світло сяють на віки вічні.

І зрадів Дух буття й мовив:

«Хай буде світло!»

Та хоча світло – несвідомий величний твір Духа, та проте сонце, мільйони зір – це тільки дрібненькі ясні зернятка в безконечнім океані темряви.

Могутній Дух буття, але тьма могутніша від нього.

І почув Дух, що світлом своїх очей він тільки приніс радощі тьмі.

Бо вона побачила у світлі дзеркало, в якім почала з розкішним самопочуттям своєї могутності злобно й залюбки приглядатися, неначе стара грішниця, щоб розкошуватися сама собою.

Але світло показало тьмі її жахливе обличчя.

І тоді розпочала тьма смертельну боротьбу зі світлом.

І боротьба створила в Духові вищий щабель на шляху до свідомості.

І Дух творіння, в почутті всемогутньої сили тьми, створив подібні до себе створіння й почав жити там, де зустрічається зі собою вічне світло його очей зі всемогутнього тьмою: в душах своїх дітей. Там, у цих душах, він оселився на те, щоб разом із ними вести боротьбу проти темряви.

Але тьма прогнала його з домівки створінь або привалила його в їхній душі понурими звалищами злочину й божевілля.

І лежить Дух буття на дні душі створінь, рознятий на хресті всемогутньої тьми.

Він розп’ятий тепер.

Але він живе, він переможе темряву.

Бо крайніми зусиллями перших проблисків своєї волі він запалив душі небагатьох своїх дітей могутньою ясністю свого світла і кличе до них із хреста тьми:

«Борітеся, вибрані діти мої, за мене й за всі створіння. Тільки вашою боротьбою я зійду з хреста і створю вам, мої діти, щастя на землі й сам буду щасливий тільки вашим щастям.

* * *

Я чув, що Дух творіння живе в мені. Ніч не мала сили розіп’яти його на хресті моєї душі.

* * *

Дух зробив мене оруддям боротьби й дав мені огненний меч, якому на ім’я: творче слово.

І коли я з жару чуття, з глибин думки та з серпанку світляної мрії збудував звершений світ, я почув, що я зіллявся з Духом у одне всесвітнє єство живого втілення Щастя, що спирається на двох могутніх силах, яким ім’я: Правда й Любов.

І мовив Дух моїм словом:

«Твоє огненне чуття будить мене все більш і більш із просоння несвідомості; силою твоєї думки росте моя сила в безконечність.