Текст книги "Дума пралісу"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Мумія пробелькотала:

«Ніч-ніч-ого. Я лишень пишу принагідні рец-рец-ензії»

Сатана озлобився і гримнув:

«Так ти не критик, тільки рецензент? Яким-же правом ти, заслинений обгризаю чужого твору духа, поважився станути перед обличчям царя Сатани? Це провокація пекла з боку земної мізерії!»

Сатана миттю прочитав рецензії дивної постаті й зареготався:

«Ти, засушений черве, навіть не знаєш різниці межи ключем од поезії та ключем од комори зі салом! У творі штуки ти шукаєш тільки патріотичної бовтлини, соціальних вареників та віросповідної лемішки, ти, закаптурений капітульний алілуйку, ти, бабинцевий пісний щуре, ти, завуджений середньовічний естете з тонким носом французької гувернантки і з чуткою душею африканського носорога!»

Цар Сатана обернувся до всіх присутніх у пеклі й дивувався:

«Дивіться, мої пекельні пані й панове, на цю поломану людську почвару! Цей тюремний рецензент вічно стогне за посадою в небі, а до царя Сатани голоситься по найвищу пекельну нагороду! Невже ви бачили безодню такої католицько-пекельної облуди? Хо, хо! Це зовсім вигідна річ засісти аж два достойні місця: одне, холодне, в небі, а на зиму друге, тепле, в пеклі... Їй-Богу, цей побожний бісів накорінок, цей бездушний рецензент, готов дійсно стати небезпечним конкурентом усіх найбільших панів-злочинців. Не дурно ж він безперестанно глипає одним оком на небо, а другим у пекло...»

Тепер Сатана глянув на мумію і сказав:

«Наслідком твоєї бездушності та нікчемності тобі зовсім чужа вразливість, тонкість і безпосередність естетичного вчування в поезію та її відчування. Зміст, форма й тон твоїх рецензій – це тільки так звана шевська пасія духового імпотента й безсильне та вонюче порскання наскрізь лихої, лукавої тварини. У своїх рецензіях ти зводиш особисті рахунки з письменниками, які не дали тобі жебрацької милостині. Го, го! За те, що ти замість поетичним талантам чоботи шити, цькував на них поліційні і шкільні власті, посилав їх у дім божевільних, нападав на їх ім’я й на їх честь і доводиш до того, що велика частина незрячої братії в народі починає дивитися на твори духа зі становища рівних тобі свинобійників на ярмарку, Ми, своєю милістю Цар Сатана, уповноважені всіма поетами й естетами, робимо тобі честь ось якою заявою:

«Ти – мой! Ти, в нулю розпучнявілий чорний пункте! Ти, у присінок духовості заблукана гнидо! Ти, рецензійний жук в коров’ячім багні! Ти, духовий галапасе! Ти, мертвороджена підземельна каналіє! Сповідайся мені перед цілим пеклом! А як одне слово мені збрешеш, то я тебе сейчас настромлю на макогін моєї начальної пекельної куховарки»

Мумія впала перед Сатаною та сповідалася словами:

«Господь Бог упослідив мене на тілі й на дусі, а одночасно закпив собі здорово з мене, бо в безконечній порожнечі мого «я» все товклася й переслідувала мене тільки одна думка:

«3 тебе великий естет!..»

Я знав, що це неправда. Але тому, що непогамована честолюбність палила моє порожнє нутро, я забажав закрастися в Парнас коштом болю і праці справжніх талантів. І вірний своїй поломаності я почав дивитися зизом на життя й на твори духа.

«Мою честолюбну сверблячку втихомирював я таким робом, що моє «я» счухувало своє марне випотіння до творів духа, як теля счухує шерсть до кедра; розпорпувало їх, мов кертиця цвітник. Я був сірником, тим найпростішим сірником, який мусить усе до чогось потертися, щоб видати зі себе відомий запах. Значить, найвища нагорода належиться мені, бо я не нищу людського тіла, як мікроб, тільки людського духа...

Я в царстві духа Калібан:

Пече мене чужий талан —

Я ж безталанний і безплідний.

І зизоока мстивість лиш

Мене так мучить, наче миш

За пазухою. Ох, я бідний!

Хай пропаде весь духа світ,

Бо я Терсіт»

Постать почала битися побожно кулаком у груди й раз-у-раз молилася при тому: «...буди милостив мені грішному... буди милостив мені грішному». Першого слова цієї молитви не було чути. Певно постать навмисне його промовчала, бо з уваги на своє положення боялася сказати і «Боже», як також «Сатано».

Сатана це помітив і глянув на постать огненно-прошиваючими очима. Тоді критична мумія зиркнула в останнє одним оком побожно на небо, а другим із найбільшою покорою на Сатану та закінчила, свою сповідь ось яким знаком хреста:

«Во-во-во імя Ссс-ссатани, його жени та-та-та його пот-омства, амінь».

Сатана крикнув до мумії:

«Ти хоруєш на манію великості, коли думаєш, що ти був у силі знищити твір духа або талан. Ось яке воно мені вдалося! Тут коней кують, а жаба ногу підставляє! Але за те, що ти мав злу волю й нічого нею не вдіяв – служба! Сейчас тим духовим віхтем заткайте в пеклі мишачу діру!»

Всі інші кандидати, яких було дуже багато, пописувалися найрізноріднішими злочинами, та все таки ні один із них не був по думці Пекельної Ради й Пані Сатанихи достойним найбільшої нагороди. Цар Сатана дуже засмутився, бо чув і знав, чим це для нього та для його царства пахне. Вже й сама пані Сатаниха похилила голову на груди свого чоловіка, а на її зажуренім обличчі так і відбивалася лячна думка:

«Нічого не вдієш. Наше панування кінчається»

Вже хотіла разом зі Сатаною та з цілим пеклом запастися в безодню, коли нараз пекельна брама з великим ломотом одчинилися й перед лицем Сатани показався якийсь могутній ніби лицар у криваво-багровій зброї, ніби якийсь півбог або може й сам бог.

«Хто ти?»,– запитав тривожно Сатана,– «і чого тут хочеш?»

Дивний велетень одчинив уста й озвався голосом, який зарокотів громом і струснув підвалини пекла:

«Я – Дажбог. Лиш я один одержу найвищу нагороду. А за що, це самі побачите».

Дажбог добув меч, обернувся й махнув ним по воздусі. В цій хвилі розступився пекельний огонь і мури й перед очима всіх істот у пеклі показався світ. Кривава, тріскуча луна душила землю й піднімалася безконечно великими хмарами та клубами у безкрай. Серед цього пожару текли широкі ріки крови, в якій плавали люди та ловили себе і вбивали одні в одних гострі ножі або хапали одні одних за горло й разом усі потопали у струях крові.

Всі в пеклі дивилися з німим жахом на цю, ще досі ніколи не бачену картину здичіння, божевілля й потворності. Не могли довго дивитися, бо здавалося їм, що доведеться нагло збожеволіти. Тому відвернулися й почали блукати очима по пеклі Сатани, щоб його тихим, лагідним, блідим виглядом успокоїти свою до краю схвильовану душу. Тільки цариця Сатаниха не могла відірвати очей від образу пекла на цьому світі й було видно по ній, що не почувала ніякої боязні, навпаки, була вся захоплена безоднею злочинства, в яку скотилося людство.

А Дажбог розказував: «Десять мільйонів озброєних людей я вбив, духові скарби тисячоліть я зруйнував. Але найтяжчий мій злочин – це не мільйони вбитих людей, не знищені святині духа, а найжахливіша руїна, яку я створив: я вбив душу людства і зробив людину потвором людині. А втім... навіщо це розказувать? Адже самі знаєте й бачите»

Сатана глянув на Дажбога з виразом великого страху, зачудування й недовір’я й ледве пробелькотав до нього:

«Неможливо... неможливо... Адже твоя сила більша від моєї!.. Ти ж мене скинув колись із твоїх висот у пекло!..»

«Так»,– одповів Дажбог.– «Колись я був усемогутній. Але, щоб розвіяти свою страшенну нудьгу, я розпалив світовий пожар на землі. І сталося те, чого я ніколи не сподівався: моє пекло на землі зруйнувало мені всю мою могутність на небі. Я навіть не мав сили погасити, здушити цей несамовитий огонь самознищення, котрий я кинув у груди моїх дітей на землі. Світло перестало мене слухати і громи розвалили мені небо й мій престол, бо весь політ духа я обернув у бистрий лет гарматних куль, усю гостроту думки в гостроту кільчастих дротів, усе ніжне тремтіння душ у судорожне конання тіл, роздертих дротяними колючками та гранатами, усе чуття в отруйне повітря братнього мордування! Ось до чого довела моя нудьга – це джерело навіть божих злочинів! Я все буття зруйнував. Правда. Але через те я сам себе знищив. Я тепер повний банкрот і за найвищу нагороду стану в тебе на службу, мій дотеперішній вороже Сатано!

Невже зможе хоч одна людина на світі похвалитися бодай міліонною частиною діл, яких я доконав? Може хто?»

Настала мертва тиша, повна тривожного ожидання.

Нараз перебив цю тишу якийсь задиханий, хриплий голос, який загомонів із поза пекла:

«Може!.. Може!.. Пождіть!..»

Найвищі достойники й сам Дажбог та ціле пекло ще не успіли охолонути з зачудування при тих таємних і нечувано сміливих словах, як через прогалину, зроблену в пекельному мурі, вбіг якийсь елегантно, по найновішій моді убраний панок, який був похожий на графа або барона й одночасно на його лакея в одній особі. Весь він був нагальним бігом вичерпаний, покритий потом і порохом. Він зняв блискучий циліндр, уклонився дуже низько і з виразом примилювання до Сатанихи промовив голосом, уриваним зі змучення:

«Ваша царська Величносте... прохаю, вибачте... трошки... спізнився...»

Відсапнув, випростувався й почав говорити:

«Нагороду за найбільший злочин одержу я...»

Все пекло глянуло з недовір’ям і глумом на нього, а Дажбог зареготався здорово й запитав його:

«Ти, нужденний черве? Що ти за смілець?»

Однак панок не збився з пантелику й говорив:

«Слухайте! Я, боже, знаю твої діла й чув твою мову. Ти, боже, вбив десять мільйонів людей. Правда. Одначе я вбив сорок мільйонів людей! Ось як воно: У світовім пожарі воскрес великий народ із вікової неволі й почав собі ставити свій власний храм волі. І будував він цей храм зі своїх власних здорових дубів, підпер його своїми власними кремезними плечима і споював його своєю власною, могутньою, мужицькою душею. Та хоч я син цього народу, та проте я, заражений і прокажений чужою школою, ворожою душі мого народу, забув, не відчув і не зрозумів народної душі.

Хоча жорстокі сусіди давали мені раз-у-раз ударами в моє рабське лице докази, що це таке народ і його неволя, я замість боротися, мудрував над тим, чи ми народ, чи ні й чи наше життя кому потрібне, чи ні?

Я, провідник народу, хотів поставити храм волі не з рідного дерева і граніту, тільки з піску облудного пустомельства. Будував його не так, як залізний закон життя домагається, тільки так, як цього чужа й мертва схоластична буква хоче.

Я не присвятив храму волі святій Єдності народу, тільки посадив на його вівтарі неситого божка, якому на ім’я: Черево. Народне чуття, огонь одної, жагучої, святої, спільно народної душі, що тільки одна в силі побороти цілий світ ворогів і навіть саме пекло покорити – все те було мені чуже, марне, пусте. Я вчив, що світ, життя, народ і його воля – це тільки матерія, забувши при тому, що і стерво – теж матерія. Тому з народного змагання за волю я здер проміння святості та остервив його! І сам я став найвірнішим апостолом божка Черева: ще вчора революціонер, я цього дня сиджу спокійно на чужині та й рахую гроші, які я украв із розваленої святині народної волі...»

«Хто ти такий?»,– запитала цариця Сатаниха.

«Я збірна душа всіх злочинців, які виплодилися на те, щоб убити мій народ. Я вбив волю сорока мільйонів людей браком народної достойності. Як політик, убивав я свій народ своєю неграмотністю, як людина – своєю безхарактерністю. Мені була чужа народна честь, тому й не мав я честі як людина. Чужим, смертельним ворогам народу я показував збутвіле обличчя напудрованого гуманізму; для власних братів я мав тупу ненависть, тюрми, кулі, шибениці за те, що вони будували святиню народної волі не моїми бездушними лозунгами, а гарячим народним чуттям і плодючим народним ділом. Я присягнув смерть тим синам народу, бо я їх уважав моїми суперниками. Братів, що створили цінності народного духа, які й чужим народам принесли б честь, я з почуттям зависної скаженості опльовував, обезчещував та пхав їм у груди не один, а дванадцять ножів. У хвилині короткого гаразду моєї Батьківщини я не думав про чорне завтра. Через те тепер найкращий цвіт того народу, душа його душі, мозок його мозку духом і тілом марно гине на рідній землі й на чужині у гноєвищі моєї подлості. За неоцінені скарби мого народу я в хаті й на чужині гуляв, гуляв! Мою кишеневу великодушність пізнали всі світові повії. Мою рабську нікчемність записав у чорну книгу цілий світ. Я прогуляв, прошампанізував, провакханалізував усю волю мого народу. Бо хоч я на короткий час визвався з тілесних кайдан, але в мені лишилося все найстрашніше: низьке рабство моєї душі. Так розвалив я храм народної волі. І з поміж усіх народів світу тепер тільки мій народ лежить, мов смертельно ранений лев на шляху. Своєю бездушністю й нікчемністю я обернув рідну землю, цей благословенний квітучий рай – у гниле багновище. Завдяки моїй рабській тупості й безхарактерності я довів до того, що великий, найздоровіший, найліпший і найбільш талановитий народ на світі не має нині навіть настільки волі та свободи руху, скільки її мають наймізерніші черви, що свобідно в’ються і повзуть свобідно в поросі землі!

Але всі ті злочини, це ще ніщо. Найбільший злочинець, це та людина, що видерла з душі народу віру в себе, у власну силу й у власну боротьбу на шляху до сонця. А мені вдалося защепити в душу мого народу їдь сумніву та зневіри. Ця зневіра лягла зморою на мій народ і бичуватиме навіть його майбутні покоління. Отруту сумніву і зневіри будуть навіть діти мого народу висисати з молоком із материних грудей. Ось чому я найбільший злочинець! Ось чому я отримаю найвищу пекельну нагороду!»

При останніх словах цієї людини слабий, блідий пекельний огонь нагло налився темно-багровою, кривавою луною та вдарив углиб, ушир і вгору такими стихійно могутніми хвилями, а одночасно залунав по всіх усюдах у пеклі Сатани такий розпучливий плач і ридання, розітнувся такий жахливий скрегіт зубів, що сам цар Сатана серед безтямних радощів зіскочив зі свого огненного престолу, припав перед людиною чолом до землі та цілуючи її в ноги і в руки, лебедів голосом вдячності й відданості:

«Я твій раб... я твій раб навіки…»

А цариця Сатаниха, схвильована, захоплена й очарована, простягла руки до людини й біжучи до неї, кричала:

«Ходи в мої обійми, найбільший злочинцю і спасителю пекла! Ось тобі найвища пекельна нагорода!»

І з тими словами поклала на уста злочинця огненний цілунок.

Коли найбільший злочинець сказав, як його на світі звуть, Дажбог засміявся голосом, у якому тремтів здушений гнів заздрості та висловив йому ось яке признання:

«Ти один переміг навіть мене, бо не я, бог, спас пекло від загибелі, тільки ти, людина! Честь і слава тобі за те в пеклі, український Хаме!»

«Ой під гаєм зелененьким»

Солоспів Високодостойної Лисички-вдовички

Довго й важко боролося зі собою Лисичка-вдовичка, заки зважилася виступити зі своєю піснею на всезвірному зборі. Адже вона не тільки не була славною оперною співачкою, але не співала досі навіть на провінціальнім концерті такого глухого кута, як ним є місцевина Лисовичі у пралісі. Що найвище вона пописувалася своїм уродженим музикальним хистом у тісному сімейному кружку, який час од часу збільшався тільки завдяки попівським празникам. Та не слід забувати ще й того, що від смерті її чоловіка, що згинув з руки людини, Лисичка-вдовичка перестала на знак жалоби взагалі співати й дуже часто вмивала свою вдовість гіркими сльозами, бо дуже любила свого блаженної пам’яті доброго товариша життя. Отже її, і так не першорядний голос тепер вийшов із вправи, а може навіть захрип, заржавів? Як же ж бідній Лисичці-вдовичці співати перед обличчям самого царя Лева, його Найдостойнішої Дружини, перед збором усіх міністрів, найбільших художників-співаків і співачок та перед усією звіриною громадою? Невже це не буде те саме, що пориватися, як то кажуть, із мотикою на сонце? Та наперекір усім тим жахливо небезпечним труднощам виросла у грудях Лисички могутня сила, що пхала її з непоборною стихійністю на шлях цієї крайньо одчайдушної честилюбності. Як же називається ця могутня сила?

Кохання.

Мудрість, яку показав державний прокуратор доктор Лис Микита на звіриній судовій розправі, його незвичайна красномовність, його сила духа і свята незломність переконання – все те полонило серце й душу Лисички-вдовички до цього степеня, що вона закохалася в нім до самого дна своєї душі, дуже вразливої на духовність. Вона почувала, що сьогодні настала для неї найважніша хвиля її вдовичого життя, яка мусить рішити це, чи їй бути чи не бути. Або вона своєю піснею покаже докторові Лисові Микиті всю свою душу, покладе йому під ноги все своє любов’ю жагуче серце і спонукає його чарами своєї пісні до любовної взаємності, або на випадок невдачі вона радо згине, щоб не вертати назад до сірої та щербатої долі вдовичого життя.

Коли Лисичка-вдовичка станула перед царем і побачила, як усі створіння позирали на неї серед загального мовчання з великою цікавістю, якась млісно-гаряча струя піднялася з її душі та підступила їй під горло. Вона почала з найбільшим переляком почувати, що ця струя неначе розпаленим оловом топить і палить її шию... «Що то буде?»,– мелькнуло їй на хвилинку через голову. «Сором і смерть..»,– кепкував з неї якийсь несамовитий голос, який лиш вона сама чула. Цей таємний голос розторощив останні проблиски її надії та відваги. Замість почати співати вона стала переступати з ноги на ногу, наче оп’яніла якоюсь важкою отрутою і вже хотіла крикнути «Води» та повалитися омліла на землю. Нараз поглянула в цей бік, де Лис Микита стояв і здавалося їй, що вичитала з його очей слова:

«Сміло, люба, не бійся нічого!»

Це враження очей Лиса Микити спасло її від зомління й тепер вона почула у своїй душі лиш ось який зазив:

«Смерть або життя! Вибирай життя!»

Лисичка-вдовичка стрепенулася. Нагло вся її тривога розвіялась і вона підняла з гордістю й самопевністю свою голову та почала співати вдовичу пісню «Ой під гаєм зелененьким». Перші слова пісні випливали з її душі з чималою непевністю й тому її голос помітно тремтів. Коли ж вона прийшла до слів: «Брала вдова льон дрібненький», її огненне почуття любові взяло верх над усією боязливістю, над шорсткістю й невиробленням голосу. Всемогутня сила кохання усунула вкінці всі перепони й дала лисиччиному горлу мистецьку силу, що вповні відповідала тому жагучому полум’ю яким горіла її душа. І цар Лев, і цариця і майже вся звірина братія слухали з чим раз більшим захопленням її пісні та стали почувати, що на артистичному звіриному небі виринає в особі Лисички-вдовички нова співоча зоря, яка дорівняє, а може перейде своїм талантом усі найславніші оперні співачки звіриного царства.

А Лис Микита, на котрого Лисичка-вдовичка найбільше дивилася при співанні пісні, почав чимраз більше хвилюватися й одушевлятися. За кожним разом, як Лисичка глянула на нього, він висловлював їй своїми очима найбільше признання, а його уста наче пересилали до неї слова:

«Славно, Лисичко-вдовичко, славно!»

Хоча з Лиса Микити був великий знавець жіночого серця, але не треба йому було аж того знання, щоб догадатися, що Лисичка-вдовичка закохалася в нім на смерть. Його здогад обернувся в певність, коли Лисичка співала слова пісні:

«Ой коли б я мужа мала,

Я би його шанувала,

Курочками годувала,

Вдень і внічку цілувала»

Здається, що Лисичка, співаючи ці слова, забула, що на неї дивиться і її слухає цілий звіриний світ. Вона бачила тільки Лиса Микиту й байдуже їй було те, що другі створіння думатимуть про неї. Очима, що зайшли серпанком мраки з пристрасного кохання, вона позирала вперто й безупинно на Лиса Микиту та обмотувала його серце чимраз більше ніжною пряжею свого голосу та всього свого до краю розкоханого «я». Її поведінка впала в очі майже всім звірям, а пані Борсучиха штовхнула свою сусідку, пані Бобринську носом і шепнула до неї насмішливо:

«Гляньте на неї... Бачите? Як так можна забувати товариську пристойність? Або ця жінка несповна розуму або з неї нівроку зіллячко!»

Пані Бобринська, щаслива подруга, відповіла:

«Так до мужчин очі щирити!.. Та й ще при всіх! Тьху!..»

Лис Микита слухав чародійного голосу Лисиччиної пісні та бачив, як усе єство Лисички неначе говорило до нього:

«Бери мене... Я твоя... твоя навіки»

Тоді його старе й холодне серце палилося якимось уже давно невідомим теплом і він, очарований піснею та самою Лисичкою говорив сам до себе в душі:

«О, любове! Найтаємніша, наймогутніша сила всього творіння! Ти сонцем опромінюєш понуру темряву буття! Ти жагучим огнем розтоплюєш лід холодної дійсності! Ти непоборною рукою рвеш кайдани злоби, самолюбства й жорстокості! Де ти цариш, там гомонить пісня щастя, там ллються промінні сльози захопленої радості й одушевлення! Стужені, зболілі, розбиті душі, що блукають самітно по сумних розпуттях життя, находять у тобі цілюще джерело найсвятішої єдності й сонячного змагання! Вічно жий, любове, ти глибока нерозгадана загадко буття! Роди на руїнах старого новий світ, а з нового світу рай сотвори».

Коли Лисичка-вдовичка скінчила свою пісню, діждалася з усіх усюдів великого і щирого признання, а доктор Лис Микита так був схвильований, як ні один раз у часі великої судової розправи. Приступив до Лисички-вдовички, а серце так йому тьохкало, що він, славний промовець, якому ніколи в найтруднішім положенні не забракло красномовних слів, не знав спершу, як до неї обізватися. Мусив силоміць придушити в собі всі почування непевності та збентеження і вкінці промовив до Лисички-вдовички словами:

«Прийміть од мене найщиріші побажання з приводу Вашого сьогоднішнього успіху. Ви показали рідке чудо тим, що Ви перелили у свою пісню всю свою гарну і глибоку душу»

Щастя, що Лисичка-вдовичка була покрита ніжною шерстю, а то можна би було побачити, як вона зі зворушення і скромності почервоніла, як рак. Глянула на Лиса Микиту коротким і глибоким поглядом, опісля спустила очі й заговорила до нього:

«Пане докторе, Ви жартуєте з мене...»

«Ні, їй-Богу, я щиру правду говорю...»

«Що значить, пане докторе, вся моя бідна вдовина душа супроти вашого духа?»

«Ви дуже скромні, пані Лисичко, а разом із тим ви мене перецінюєте...»

«О, ні, пане докторе, так узяти в параграфи найвищої мудрості всю глибину життя тільки Ви вмієте... Я слухала б до кінця життя Вашого слова...»

«А я, пані Лисичко, Вашої пісні».

Наступила коротка мовчанка, котру Лис Микита перебив словами:

«Найперший і найтяжчий параграф життя – це жінка»

«Чому найтяжчий, пане докторе?»

«Бо не завсіди серце серцю до пари»

«Це лиш там, пане докторе, до нема справжньої любові. Де глибока взаємна любов, там вона вирівнює всі прогалини межи двома душами. Ба що більше! Любов творить із двох душ одну душу»

«Ви говорите, як сама мудрість. Пані Лисичко, утворім із наших душ одну душу»

Лисичка-вдовичка не сподівалася такого наглого звороту. Хвилину стояла, наче нагальна хвиля розкішного оп’яніння облила її свідомість. Опісля кинулася до Лиса Микити й почала класти на його мудрі уста поцілунок за поцілунком. А Лис Микита звернувся до звірів і заявив:

«Найясніший царю! Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Оцим маю честь заявити, що Високодостойна Пані Лисичка, бувша вдовичка, єсть моєю жінкою»

Звірі були вдоволені подружжям Лиса Микити з Лисичкою вдовичкою, тільки деякі звірині жінки дивилися з заздрощами на Лисичку, котрій судилося щастя здобути собі такого визначного чоловіка. Лиш один звір, зизоокий естет тхір, який любувався цитатами з людських книг, показав своє невдоволення питанням:

«А де метрика вінчання?»

Лис Микита глянув на нього з легковаженням і відповів:

«Лишім подружні метрики, розписки тощо людям. Звірина грамота вінчання – це кохання, яке наша душа записує у велику книгу, що їй на ім’я природа».

Голий танок життя чубатої Курочки

Тепер показалася на сцені чубата Курочка, її поява збудила різнорідні й дуже мішані почування тому, що вся вона була гола, так, що її гарний, чубатий чіпець на голові відбивав тим дивніше від її загальної наготи. Вона була похожа на гарну жінку, яка скинула з себе все убрання, а тільки на голові лишила великий і розкішний капелюх. Її ніжно-біле тіло, поцятковане безчисленними точками на тих місцях, із котрих щезли пера, придавали йому рожевої барви, так, що можна було сказати про зовнішню подобу Курочки: вона виглядала, неначе кров з молоком.

Про причину своєї наготи розказала Курочка ось що:

У її господині був гучний празник. Веселі гості викотили на подвір’я бочівку й лишили її там. Курочка і її товариші побачили, що з бочівки випливає якась теч, похожа на воду. А що їх усіх мучила спрага, то вони скоштували тієї води й не хотіли далі пити, бо вона запекла огнем у їхніх горлах. Разом із тим вона з товаришками почула, що їм усім голова, ноги, а навіть яєчка у їх нутрі починають ходором ходити. По короткій хвилині їх вибило з пам’яті й вони полягали на землю, як мертві. Коли Курочка прокинулася, побачила, що вона і всі її товаришки лежали на купі в коморі, всі голі, а до неї підходила кухарка з гострим ножем.

Курочка вирвалася з крайньою напругою життєвої сили з рук жінки, яка хотіла її зарізати й пурхнула крізь одчинене вікно та втікала як божевільна, сама не знаючи, куди. Ласкава доля занесла її перед обличчя Найяснішого Царя Лева і вона уважає своїм обов’язком звеличати могутню силу життя таким чином, що виконає перед обличчям усього звіриного світу та перед сонцем у пралісі танок життя.

Коли Курочка розказала звірям про свою долю і про свої наміри для звеличання життя, звірині жінки здебільшого зрозуміли її. Але було між ними багато таких жіночих вдач, яким найочевидніші основи думання й найтяжчого болю не змогли промовити до серця. Були це передовсім ситі і щасливі подруги, які жили по закону звичаєвої моралі, мали багато діточок, яких виховували дуже правильно, як Бог приказав і мали моральний світогляд сотворінь, які керуються засадою «ситий голодного не чує».

Тільки майже всі мужчини дуже зацікавилися танком Курочки, а деякі з них, особливо близькі земляки, когути, почали протискатися крізь густу товпу звірів, щоби станути якнайближче коло неї. Але не так то й легко було зблизитися до Курочки, головно тому, що їхні жінки здержували їх силоміць. Одна стара квочка, що знесла вже кілька тисяч яєць і мала шістсот курчат, попала в розпучливі заздрощі, коли помітила, що її чоловік, занадто цікавиться молодою голою Курочкою. Вона дзьобнула його з допади в його червоний гребінь і кудкудакнула до нього розореним голосом:

«Так викручувати шию й завертати свої жадібні очі за тією голою твариною!.. Стидайся, ти старий розпуснику!»

А старий Когут оправдувався перед своєю многоплідною жінкою ось як:

«Але ж моя старенька! Не будь же така смішна! Чей же не заборониш мені глянути на цікавий танок, на який дивиться свобідно сам цар Лев і всі звірі».

Але стара Курка була невблаганна й заспівала до свого чоловіка:

«Як од мене рушишся одним кроком, то я тобі перед усією звіриною громадою очі видзьобаю».

Старий Когут поглянув на свою стареньку Курку спідлоба й мусив покоритися всевладній волі своєї дружини. Посоловів і з глухою мовчанкою стояв та потупив очі в землю. Одначе влада його жінки була заслаба, щоб заборонити його душі бути там, де стояла Курочка.

Силою закону природи обступили сцену, на якій Курочка мала вивести свій танок життя, передовсім самі когути найсильнішої, зразкової породи. Найближче до Курочки станув великий когут, із пестрим, посоловілим пір’ям і позирав на Курочку дуже злобними очима.

Причина його злоби була ось яка: він іще ніколи не бачив на одвертому зборі голої жінки; далі, він був уже літами підтоптаний; третє, з нього був катехит у дівочо-курячім ліцеї, значить, уже достойність його звання вимагала від нього такої гостро моральної урядової міни.

Коло Когута-катехита станув ще більший Когут, який мав дуже високі й сильні ноги, що були густо й буйно упірені та подобали на козацькі шаровари. Його гребінь і вся його могутня оздоба, його бистрий і гордий зір нагадували середньовічного лицаря.

Побіч цього Когута-лицаря примістився менший Когут, якого найцікавішою ознакою було те, що він позирав раз-у-раз на Курочку сльозаво-чутливими очима і, здається, не бачив поза нею нікого більше на світі.

Коло нього станув Когут середньої величини, з дуже допитливими розумними очима, які шукали в Курочці та в її танку лиш естетичної насолоди.

З-поза нього позирав когутячий поет, ватажок майбутністичного напрямку.

Когут із подобою козака глянув на свого сусіда, котрий позирав дуже понуро на Курочку та запитав його:

«Коли ви, отче катехите, дивитеся на Курочку, як темна ніч, так чого ж ви прийшли сюди?»

Когут-катехит відповів йому ось якими словами:

«Я прийшов сюди на те, щоб дивлячись на цю безстидну жінку, морально обурюватися!»

Курочка розпустила крила й на знак покори й відданості простелилася на землі перед обличчям царя і прижмурила очі, бо не важилася дивитися йому в лице. Можливо, що вона стидалася перед ним своєї наготи. На жаль, історія про це мовчить, чи соромливість Курочки відповідала тоді дійсності. Одначе для кожного доброго знавця жіночої душі не може бути сумніву, що Курочка заплющила очі наслідком дуже прикрого почуття наготи, яка нарушила основно закони її старанного дівочого виховання. Ще більше згоджується з жіночими почуваннями здогад, що Курочка стидалася не так дуже своєї наготи, як радше жахливого почуття, що вона тепер, може, борони Боже, не така гарна, як давніше. Адже ж вона не була роздягнута, тільки обскубана... А коли зизоокий звір естет тхір пустив на Курочку дих своїх критичних пахощів, вона, здавалося, так і завмерла, лежачи перед обличчям звірів. І тільки ледве по якомусь часі заспівала все ще з заплющеними очима ось яку пісню суму й болю:

Кудкудак!

Ко-ко-ко!

Болить так

Серденько!

Ох, моя

Нещасна доле:

Моє грішне

Тіло голе...

Сміх естета тхора, шепотіння й поговори моральних жінок, перервав нараз Когут, який позирав на Курочку безупинно залюбленими очима. Він заспівав ось якої:

Кукуріку, кукуріку!

Курочко, не бійся крику!

Курочко моя,

Кучерявая!

За хвилиночку кохання,

Обнімання, цілування

Дам тобі життя.

Хай моє чуття

Сонцем засія!

Курочка відчинила очі та глянула на залюбленого Когута з виразом великої вдячності. Опісля сміливо устала, вхопилася голими крилами, як руками, за боки й почала ногами виводити рухи, що були похожі ніби на гребання, ніби на танець, який люди зовуть «присіди». При тому співала ось яку пісню:

Погуляю, як умію

Найяснішу мрію мрію:

Хай життя живе!

Хай у кожному гніздечку,

У найменшому яєчку

Струєю пливе!

Тепер Курочка взялася кінцями обох крил за голову й почала танцювати на подобу індійських баядер: ходила довкола сцени лиш на однім пазурі кожної ноги, причім горішня частина її тіла трималася просто й нерухомо. Зате долішня робила судорожні викрутаси й вихиляси, якими вона схвилювала навіть найспокійніших і найбільш холоднокровних мужчин. Коли ж вона ще до того розвинула до найвищого степеня жіночу штуку залицяння своїми приманливими очима та своїм дзьобом, який умів висловлювати різні відтінки жіночого усміху, тоді мужчини аж одчинили роти й дзьоби з великого дива, захоплення і з розкішної насолоди.