Текст книги "Дума пралісу"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

Слово «людина», що його Вовк кинув у лице нашій Достойній Пані Мавпі, нагадує мені ось які слова святого письма: «Отпусти єму, Господи, вся прегрішенія єго, ібо раб сей божій сам не відаєт, что глаголет». Я міг би поставити внесок, аби Вовка взяти на сповідь і таким чином дізнатися, чи він був свідомий великої образливості слова «людина». Однак я переконаний, що така сповідь зайва, бо коли я й навіть багато звіриних книжників і філософів не розуміли образливості цього слова, то звідкіля могла це знати така неграмотна особа, як наш бідний Вовк?

Найвищий Трибунале! Прошу не спускати з очей загального грубого незнання Вовка, його лихого виховання, як також того, що мати-природа стала Вовкові мачухою. Вона дала йому занадто великий шлунок і занадто тісний розум. Наслідком того Вовк є все неситий, а через те невдоволений, лютий, жорстокий. Було б несправедливо потягати його за ці хиби характеру до відповідальності.

Вовк – і це зазначаю з притиском – образив Високодостойну Пані Маркізу Мавпу не свідомо, не навмисне, тільки наслідком дідичного обтяження, на основі якого він поводився під нестримним моральним примусом. З тієї причини можна б Вовка щонайвище дати до дому поправи, та ніколи не можна його кидати до криміналу або навіть засудити його на смерть.

Через недостачу доброго виховання Вовк не робить різниці межи свіжим і зогнилим м’ясом і так само не розбирається в тонкості почувань і слів. Вовк уповноважив мене для своєї оборони зрадити навіть деякі свої фамільні секрети. Так, наприклад, коли його душа запалиться великою чутливістю (що в нього дуже рідко буває), тоді звичайно він ось як говорить до своєї дружини:

«Ти моя кохана хавочко погана!.. Я тебе з кохання роздеру... моя ти солодка жіночко гострописка!.. Як я люблю твої сірі оченятка... бодай тобі ті сліпаки повилазили!.. Як мене захоплює твоє кучеряве патлате хвостище... бодай тобі його собаки відкусили!.. І скажи мені, моя найсолодша, найсмачніша дружиночко-шиночко, що за хвороба в тобі сидить, що мене все так до тебе тягне, моя ти добра старенька чортице... моя ти зазуленько кострубата... моя ти прекрасна відьмо розпелехана!..»

Браття й сестри звірі! З виявів ось такої любовної ніжності бачимо всю душу обвиненого Вовка. По-моєму ця душа не така дуже лиха, як би це могло здаватися. Та все-таки вовча душа,– це треба признати,– дуже груба, неотесана, простаковата. Одначе Вовк цьому не винен. Винна тільки наша, звірина Шкільна Рада, що прогнала Вовка зі всіх шкіл. Може пригадуєте собі ці давні часи, як ми, ще маленькими дітьми, вчилися звіриного букваря у пралісі? Гей, гей, де ті щасливі дитячі літа? Пам’ятаю так, як нині. Шкільна кімната під могутніми деревами битком набита, що й рушитися й дихати не можна. Що ж Вовк, іще тоді малий шкраб, робить? Ось що: замість попросити чемно своїх товаришів, щоб якось трошки посунулися, Вовк собі таким чином робить місце, що направо й наліво зубами клац-клац! і своїх сусідів одного за другим проковтує!.. Та й на нашу Шкільну Раду не вся вина паде, бо скажіть самі, що почати з учеником, який у школі замість булки своїх товаришів їсть! Отже, як Вовк міг набратися виховання, освіти й оглади, коли він до школи не знадобився, а мати-природа вкоротила його на розумі?

Що значить яке-небудь виховання, на це я вам дам ось який приклад. Уявіть собі, що людський хлопець виявив би свою любов до гарної дівчини ось якими словами:

«О, ти моя волоока русалко!..»

Людська дівчина взяла б таку чемність за тяжку образу й не хотіла би з тим хлопцем навіть більше говорити. Та проте очі у вола такі гарні, що вже старенький великий поет Гомер співав про надземну красу богині словами:

«О, ти волоока Амено!»

Коли ж людський мужчина скаже людській жінці «Ти моя мишка... моя кішечка... моя жабочка!..», то вона трохи його не задушить поцілунками, таку розкішну насолоду дають їй імена цих наших звіриних сестер. Можна б думати зовсім правильно ось що: коли людський чоловік порівнює жінку з мишею, з кішкою та з жабою, то ці створіння мусять являтися йому ідеалом краси й ніжності. Добре. Ану ж тепер скажіть людському чоловікові й жінці, хай вони кішку, мишу й жабу в уста поцілують... Нема сумніву, що вони обоє воліли б умерти, ніж це зробити. Або візьміть мені і вложіть її, наприклад, людській жінці за пазуху... Го, го! Слово честі даю, що жінка з жаху миттю вмерла б! Ось і маєте! Де ж тут tertium comparationis², де логіка, де сенс? О, ви, люди! Бодай ви здорові були з вашим розумом, із вашим вихованням і з вашим розумінням краси й естетики!

Мушу тут застерегтися проти можливого підозріння, буцімто я хотів би висловитися з яким-небудь притиком про тілесну подобу присутніх тут наших ближніх, котів, мишей і жаб. Та все-таки зі становища нашого звіриного смаку, як також, із точки погляду доцільності життя матері-природи треба сказати, що ці створіння, особливо жаби й миші, не можуть рівнятися своєю подобою з величиною поставою наших достойних круторогих панів Волинських. Значить, хоч ми, звірі, не студіюємо Гомера так, як люди, та проте ми його ліпше відчуваємо й розуміємо, ніж вони. Люди віддалилися від матері-природи й через те їх виховання, їх розум, їхнє почування краси це незглибима яма суперечностей, недоречностей, непослідовностей і смішностей.

Наслідком такого замотання й помішання почувань і понять панує між людьми під кожним оглядом повне безладдя. От візьмім, наприклад, ось яке явище: мати-природа визначила кожному звірові точне звання, докладний круг діяння, поза який жодне створіння не виходить, не може й не сміє вийти. Отже, силою цього закону вовк ніколи не перекинеться в соловейка, соловейко в зайчика, гієна в голуба, кертиця у критика, кабан у естета, блоха в коника-стрибунця й навпаки. Як же ж воно в людей? Це тяжко висловити. Одним словом: анархія. Людина, що має всі здібності на ватажка горлорізів і лицарів у борні проти сьомої заповіді божої, стає звичайно дипломатом; кандидат на добру няньку – генералом; швець засідає на міністерському стільці; міністр шиє чоботи; чоловік дитину колише; жінка бавиться в політику та кляне матір-природу за те, що дітей не родять чоловіки, а жінки. Чесні й мудрі люди (єсть і такі між людьми) бажають не раз із голоду попасти у в’язницю, щоби бодай таким чином дістати шматок хліба; кандидати на досмертну тюрму свобідно гуляють, бавляться в апостолів і реформаторів, і так наживаються, що їм доводиться власне пузо на тачках (або по модерному: на самоходах) возити. Справжні людські естети стають дроворубами; викидки життя, не здібні ні на каменярів ні на каналярів, хіба тільки на обрізувачів кишень, перекидаються в літературних критиків на основі засади «Найлегша професія в житті – це плювання». У нас, звірів, тільки один одинокий зизоокий звір критик тхір переніс неприємний чад усієї своєї індивідуальності також і на царину естетики. Причина, чому він став таким дивоглядом природи, лежить у тому, що зизоокий звір критик тхір живе в людській стайні.

Найвищий Трибунале! З огляду на те, що нема нічого легшого над звання критика, позвольте й мені забавитися трошки у критичного естета, хе-хе-хе... тим більше, що я маю деколи слабість до вигідних забаганок. Я позволю собі звернути коротко увагу на естетику людського їдження й пиття. У нас, звірів, панує засада: скоро їж і довго слав матір-природу! Довге їдження й безупинне смакування й розкошування стравою – це неестетична річ, яка противиться святому законові природи. Коли ж ми, звірі, живемо по принципу «треба їсти, щоб жити», то люди обернули його догори ногами й кажуть: «Треба жити, щоб їсти». Я не хочу згадувати самого припікання, печення і смаження наших нещасних братів звірів. Уже такі приготування їжі несмачні, неестетичні не тільки зі становища звіриного патріотизму, але і з точки погляду глибокої естетичної ідеї. Можна з певністю сказати, що жорстока людська думка про пекло на тому світі зародилася в голові жінки, що смажила в кухні курку. За життя людина пече в огні тіло звірини. По смерті людина хотіла би смажити тіло своїх ближніх у пеклі. Бажаю вам, люди, доброго апетиту по смерті... Го-го! Та не діждетеся ви, люди, пекельного смаження ні звірів ні людей. Наша добра мати-природа не допустить до того. А що сказати про естетику людських празників, балів і вакханалій? Ліпше про це й не говорити. Я згадаю тільки докторську дисертацію молодого звіриного вченого з роду круторогих панів Волинських під заголовком «Звідкіля взялися звірі – пережовувачі?» Цей молодий учений поставив ось яку гіпотезу: воли й корови, що приглядалися людському їдженню й питтю, почули такий неприємний несмак у своїх шлунках, що їхня власна страва почала їм одбиватися й вертатися назад до горла. Оце по думці пана Волинського має бути ґенеза цієї звіриної недуги, що зветься пережовування.

Про людське пиття навіть неестетично говорити. Тут усяка міра й естетика затрачені. «Життя – пиття» це людська приповідка. Є такі люди, що опоганюють матір-природу ось яким чином: коли в їхньому шлунку вже немає місця на дальшу страву й напитки, тоді вони устромлюють собі в горло гусяче перо, віддають зміст шлунка на землю й зараз же таки починають наново їсти й пити... І яка, браття звірі, при тім облуда! Бо, уважаєте, ті самі люди кажуть про других так:

«Цей чоловік п’є, як худоба»

Ану присилуйте коня, корову і всяку іншу звірину випити бодай одну краплину води більше, ніж треба до життя і здоров’я! Убийте їх, а вони вам цього не зроблять. Скоріше відповідала би правді думка:

«Ця звірина п’є, як людина»

Найвищий Трибунале! Ці обидва останні речення дають із залізно логічною послідовністю ясну і предметову відповідь на обидва кардинальні питання, поставлені мною на початку моєї оборонної промови. Значить, зі становища моралі, естетики та глибокої, філософічної всесвітньої ідеї, яка признає тільки одну правду й одну честь, випадок образи честі заходить не тоді, коли людина назве людину мавпою, тільки тоді, коли звірина назве другу звірину людиною.

Та все-таки багато обставин промовляє за тим, аби Вовка увільнити від вини й кари. Я вже вичислив усі хиби Вовка, яких він сам не завинив, а тільки перейняв їх наслідком дідичного обтяження. Тепер я ще згадаю один момент, який по моєму глибокому переконанню повинен мати рішаюче значення для його увільнення. У своїм бурхливім житті наш нещасний Вовк з’їв кількох чоловіків. Тому, що у Вовка розум і пам’ять не великі, він ніяким чином не міг мені подати точного числа людей, яких він з’їв. Але це не таке то й дуже важне. Каже один людський учений так: «Що людина їсть, тим вона єсть». Отже, наслідком того, що Вовк їв людей, в його жилах пливе також людська кров або, сказати іншими словами: Вовк у великій мірі «очоловічився». З огляду на те, що через таке кровозмішення наступив у Вовка стан психічної й умової непочитальності, який зі свого боку потягає за собою момент моральної невідповідальності, передбаченої в §99 звіриного карного законодавства, я прошу Найвищого Трибуналу увільнити Вовка від вини й кари».

Оборона Вовка

Вовк також балакав дещо для своєї кінцевої оборони. Але з нього був кепський промовець. Він плутався, говорив дуже поволі й виповнював кожну прогалину між поодинокими словами неприємним виттям. Наслідком того він себе осмішував і настроював звірів чимраз неприхильніше до себе. Лис Микита уважав потрібним поставити йому кілька питань, якими думав морально добити Вовка перед обличчям громадської думки. Перше його питання було:

«Чого ти хотів од пані Маркізи Мавпи? Невже ти такою вовчою поведінкою може залицявся до неї?»

«У!»,– боронився Вовк,– «хай мене щурі з'їдять, як я мав на думці залицятися до мавпи. Що ні, то ні, клянуся найсмачнішим кусником людського м’яса, у-у-у!..»

«3 якої ж причини ти напав на неї?»

«Роздеріть мене живцем, як я це знаю»,– вив Вовк.

«Ти певно хотів їй помаранчі з’їсти?»

«Пхе»,– завив Вовк із почуттям великої несмачності,– «невже ж я такий останній виплодок вовчого роду, щоби помаранчі їсти?»

«Адже ти виразно домагався від неї помаранч. Навіщо?»

«А щоб я впав у вовчу яму, як я знаю, навіщо. Якийсь лихий мене опутав»

«Може ти собі хотів пожартувати або налякати пані Мавпу?»

«Жартувати? Як я коли в житті жартував, то хай людина розтовче мене у ступі на кулешу та нагодує мною поросят! Уже скоріше можливо, що мені закортіло налякати цю жінку, у-у-у!»

«Чому ж ти не вдовольнився самим наляканням? З якої причини ти прозвав ясновельможну даму царського двору нашу пані Мавпу людиною?»

«Хай я стану людською собакою, як я це знаю. Я часом на голову слабую, особливо тоді, як на обід переїм. Про це я вже балакав із паном Ословичем. Я сказав йому, що як деколи щось мені до голови стрілить, то я був би щасливий, якби бодай було в мене стільки розуму, що в осла»

Хто боронить людину?

Найвищий Трибунал уважав ціле доказове поступування вичерпаним і мав намір видати вирок. Але тут несподівано обізвався цар Лев твердим і понурим голосом:

«Наша царська воля єсть почути кілька слів на оборону людини»

Настала глибока тиша, серед якої звірі дивилися допитливо й напружено на царя, то знову зглядалися на себе та не могли собі уявити, що який-небудь звір може взяти на себе завдання боронити людину. Кілька хвилин, які протекли серед цікавого очікування, здавалися вічністю. Вкінці міністр Слон запитав піднеслим голосом:

«Хто зі звірів, без огляду на те, чи живе на лоні природи, чи на людській службі, хоче згідно з волею нашого Найяснішого Царя Лева боронити людину?»

«Я»,– обізвався пес. Його голос тремтів і цілий він трясся, неначе в гарячці.

Цар Лев глянув на нього пронизливим поглядом і здавалося псові, що він добачив у нім іскру зичливості. Коли ж цар кивнув до нього на знак згоди головою, пес почав ось як говорити:

«Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Я чую, що мушу говорити, хоч добре знаю, що це завелике завдання на мої слабі плечі, а ще більше на мій ще слабший розум. Я не скажу нічого путнього, бо моя мова занадто проста, надто первісна, а знов питання, яке тут порушено, занадто складне, багате і глибоке, щоб мій обмежений дух міг його достойно розв’язати. Я вмію тільки служити та мовчати, боронити свого пана з нараженням життя і звертати йому увагу на небезпеки моєю мовою, що складається всього на всього тільки з одного звуку «гав». Ах, коби моя бідна мова «гав» розбилася на мільйони слів, як одна зоря розбилася на мільйони зір! Тоді я зворушив би каміння і здивував би цілий світ скарбами чуття в моїй убогій собачій душі! Я не матиму сили оборонити людину. Буду тільки силкуватися пояснити, чому я так вірно людині служу. Хай з’ясування моєї служби буде бодай частинною обороною людини!

Я сам не раз по безсонних ночах думав над тим, яка таємна сила так мене прикувала до людини? І в моїй душі відзивався якийсь голос, який походив, здається, із запалих могил моїх прапредків. Вони неначе промовляли до мене словами:

«Подивився, сину, на свою тісну буду! Це твій світ! Глянь на ланцюг, яким людина прикувала тебе до буди. То твоя доля! Це відплата людини тобі за те, що ти ночами не спиш і пильнуєш людського майна й життя! Чи не ліпше було б, якби ти замість нужденно животіти в душливій буді бігав собі буйним козаком по цілому світі? Якби замість кайдан на твоїм тілі ти почув на собі подих безмежного вітру та розкішні обійми волі? Чи не ліпше було б, якби ти замість бути покірним рабом пана був сам собі паном і рабом на лоні матері-природи? Якби ти боровся й умирав, як герой, за свої власні святощі й за свої власні гріхи, а не скакав насліпо в огонь і воду за людину? Що так тебе в’яже з людиною? Невже ці марні відпадки з людського стола, яких усякий звір, що себе шанує, навіть у рот не брав би? Адже мати-природа дала тобі кріпке здоров’я, добрий нюх і сприт, і завдяки цим прикметам ти міг би собі щодня жити, як людський цар! Чому ж ти поводишся супроти людини, як який немічник або жебрак? Але це ще найменше. За шматок хліба, за глечик помий, за твої недоспані ночі для людського добра, чого ти не раз і не два діждався? Ото цей чоловік, цей твій пан не раз тебе тяжко побив! А вже що найстрашніше, то ця ганьба й наруга, що її кидає тобі людина безперестанно в лице тим, що уважає твоє вірне собаче ім’я рівнозначником усього найнижчого. Невже ти не чув не раз, як людина кричала на твоїх очах до злодіїв, яких ти відганяв від її господарства? Уяви собі глибину людської думки і вдячності: ти з крайньою небезпекою життя розриваєш собі груди гавканням на розбишак, а людина вибігає з хати і кричить до них:

«Дам я вам моє добро красти, ви злодюги, пси, ви, собаки!..»

А що діялося у твоїм серці, як ти чув на подвір’ї сварку між людськими жінками? Невже ти забув, як одна стара жінка кидала в лице другій найтяжчу зневагу, яку можна собі уявити для собачо-жіночого роду? Не чув ти, як біля твоєї буди ця жінка кричала до другої: «Ти стара суко!»

Так говорив до мене не раз голос із сумерків віків.

І раз я по важкій душевній боротьбі постановив покинути людину й піти собі у світ за очі. Це було так: одного дня над вечором у місяці маю відв’язав мене мій пан, погладив мене по голові та каже до мене: «Іди й погуляй собі трошки!» Я поцілував мого пана в обі руки й миттю погнав на свіже повітря. Сонце усміхалося до мене і здавалося мені, що з кожного куща, з кожної травички і з кожної квітки гомонить велична, вічна пісня весни й кохання. І сам я не знаю, як і коли я серед радісного почуття волі опинився аж у другому селі. Дивлюся я, аж бач: біжить мені на зустріч якась молоденька, чудова панна Собаківна. Найясніший Царю! Каже святе письмо: всякоє диханіє любить коханіє. А ще до того май, квіти й напроти мене запашна чародійна маєва рожа в постаті панни Собаківни! Що ж дивне, що моє голодне серденько запалилося на перший погляд жагучим огнем кохання! Та й побачив я, що й панна Собаківна теж мене собі сподобала. От ми зараз таки привіталися по старособачому звичаю носами й закохалися в собі. Бігали ми серед любовних розкошів лугами, полями, лісами і вночі присягнули собі при сяйві місяця, що тільки смерть одна розлучить нас. Серед пестощів-любощів я й не стямився, як ніч минула й величне сонце стало своїми золотими променями благословити наші гарячі цілунки. Я вхопився за голову, бо перший раз у житті я занедбав свій обов’язок супроти свого пана. Ану ж його вночі злодії обікрали? «Батеньку мій!»,– кричу в розпуці. Стою тепер, як Геракл на розпутті: по однім боці щастя кохання, по другім боці кайдани служби. Тут моя мила, там мій пан. Що його робити? А тут не можна часу гаяти! Моя мила намовляє мене, щоб я покинув свого пана й буяв з нею свобідно по світі. Я на те так їй відповідаю:

«Я тебе, моя зоре, кохатиму до гробової дошки, але ти балакаєш, як, вибач, молоденька гусочка. Адже ти не почуватимеш ніякого пошанівку до мене, коли я, твій наречений та без посади буду...»

Вона далася переконати й ми обоє рішили сходитися щодня під захід сонця посередині між нашими селами в зеленому гаю.

Прибігаю я дуже стривожений до свого пана, а моє серце мені у грудях молотом б’є. Але все було в порядку, тільки мій пан ходив чогось дуже захмарений. Прив’язав мене мовчки до ланцюга, а потім прийшов до мене з батогом і нумо ж мене окладати раз-у-раз пужівном! Луп тай луп мене, аж мені свічки в очах стають і все при тому примовляє:

«Де ти був цілу ніч, лайдаку?»

Я йому кажу, що кайдани палкого кохання були причиною мого спізнення і прошу, благаю його пробачити мені та цілую його в ноги й руки. А мій пан далі мене б’є, як божевільний і кричить:

«Дам я тобі любощі, ти, сякий-такий вітрогоне!»

Ох, те нещасне кохання! І ще нещасніша вірність людині! Так мене збив мій пан, що я цілий день і цілу ніч не міг ні лежати, ні стояти, ні сидіти. Я постановив умерти з голоду або, як мене пан одв’яже, втекти від нього раз на все. На другий день над вечором приходить до мене мій пан. Сміється до мене, гладить мене по голові, по хребті та говорить до мене лагідно:

«Не гнівайся на мене, мій любий друже! Я тобі кривду зробив, правда? Вибач мені!»

Сказав так, клякнув коло мене, відв’язав мені з шиї ланцюг і взяв мою голову в руки та притулив свою голову до моєї. О, мамо природо! Браття і сестри мої! Подумайте: людина, це могутнє єство, цей пан світу, каже мені, нужденному собаці «Мій друже» і просить мене пробачення! Як я почув його лице коло свого, як я глянув йому в очі, якесь безтямне, божевільне почуття радості і щастя обхопило мене. Я все забув, усе панові простив і почав плакати зі зворушення, як яке маленьке песенятко та лизав моєму панові лице, очі, ніс і чоло, руки й ноги. Пан сам тримав мені миску з поживою та заохочував мене, щоб я все з’їв. Я так і зробив, а мій пан каже до мене:

«Тепер побрикай собі трошки, але не забудь на ніч вернути додому»

Як я відходив, пан глянув на мене дуже уважно й бистро своїми очима. І тоді я відкрив виразно це, що непевним сумерком лежало на дні моєї свідомості, а саме: я пізнав, що причиною моєї вірності людині є не хліб чоловіка, не його пестощі, тільки якась таємна сила, котpa промінням б’є з очей людини. Що це таке ця сила в людських очах, чи це який бог, чи диявол, чи небо, чи пекло, я сам не знаю. Але це якась страшна сила, перед якою я чую всю марність, нужденність свого буття. Рівночасно почуваю, що не можу без тієї сили в очах мого пана ні думати, ні радіти життю, ні умерти спокійно. I хай людина мене любить або ні, хай наді мною знущається, хай мене вб’є. Та коли мій пан гляне мені в очі, я чую, що я дрібна порошинка, річ, сліпе оруддя в руках людини.

Коли я біг до гаю, більше думав про цей таємний огонь очей мого пана, ніж про свою милу. Прибігаю я на умовлене місце і що бачу? Моя мила в собачо-мужеськім товаристві сміється, залицяється й бавиться. Я кинувся, як скажений і відігнав усіх собак од моєї милої. Тоді вона біжить до мене, щоб кинутися мені в обійми і кричить до мене:

«Мій герою, мій любий, ох, як я тебе кохаю! Гав-гав-гав!»

А я їй відповів:

«Геть од мене, ти чужоложнице, ти погана дочко! Гав-гав-гав!»

Миттю я вернув до буди, поклався на солому та й почав роздумувати над суєтою кохання й над невірністю песього жіночого роду. Аж от і глянь: надходить мій пан. Своїми могутніми очима дивиться на мене та з усміхом і рівночасно з занепокоєнням питає мене:

«Мій вірний друже, чому так хутко назад? Невже тебе що болить?»

Я цілую йому за його тепле спочуття руки й даю йому пізнати, що я здоров, а тільки мене серце болить. На жаль, мій пан не зрозумів моєї убогої мови. Поглянув, обстукав, обмацав мене, чи нема де якої рани на моїм тілі. Зрадів, що нічого не побачив. Ах, чому не можна бачити ран душі? Пан приніс мені молока, погладив мене сердечно й пішов зі словами:

«Не журися, кинь лихом об землю!»

Від цього часу я так полюбив свого пана, що готов був кожної хвилі дати життя за нього. Коли я не бачив його лиш один день, я з туги за ним не знав, що зі мною діється, так мені тяжко жити без нього. Так до розпуки тяжко не дивитися на ту таємну силу, що сяє огнем із його очей.

Одного разу мій пан десь щез. Цілими днями я його виглядаю, бігаю, шукаю за ним по всіх усюдах: нема. Цілими ночами я не сплю, кличу його, вию-плачу за ним: його нема. Питаю його діточок, де їх тато, де мій пан? А вони, бідні, мене не розуміють ні я їх. Питаю його дружини. Вона показує мені рукою, що мій пан далеко поїхав і знов поверне. Я дуже зрадів, але не на довго. Бо минув тиждень, а мій пан не вертає. Минає другий, а мого пана немає, минає третій і четвертий, а його як нема, так немає. Я тоді постановив умерти. Перестав їсти та лежав на соломі, скавулів тихо й чекав на смерть. Аж одного дня над вечором чую нараз якісь любі пахощі в повітрі. Зриваюся, як божевільний і біжу-біжу, бо чую, о, добре чую, що це він – це мій пан іде! Побачив його, прибіг, кинувся йому на шию та цілував-лизав йому лице, руки й ноги з небесними розкошами. Але мій пан – навіть не поглянув на мене. Він тільки дивився далеко перед себе, в той бік, де стояла його хата й говорив навіть не до мене, лиш до себе самого: «Чи здорова моя жінка й мої діточки?» Тоді з великого жалю й болю моє серце так мені застукотіло, що нараз тьма заступила мені очі і я, здається, зімлів. Мій пан узяв мене на свої руки, заніс мене до буди, закликав до мене лікаря та сидів коло мене, пильнував мене й розпадався наді мною, як над своєю дитиною. І його діточки пильнували мене, годували мене, а одне, найменшеньке, що ледве перестало рачкувати, навіть заснуло в моїй буді коло мене і я його доглядав, як ока в голові.

Найбільше моє щастя тоді, коли мій пан дивиться на мене, а я на нього й коли я можу подивляти, тремтіти, думати й коритися перед цією могутньою силою, що горить у його очах. Найясніший Царю! Найвищий Трибунале! Сестри і браття по матері-природі! Ось вам моя сповідь. Хай буде, що хоче! Убийте мене, але я одне скажу: людина добра єсть. Умираючи, я побачу очима моєї душі таємний блиск очей людини, почую її ласкаву руку на своїй голові й умру спокійно».

Звірі потверджують зізнання пса

Псова сповідь найбільше схвилювала душу царя Лева. Особливо зацікавило його все те, що пес розказував про таємну силу очей людини. Він сам перебив глибоку мовчанку звірів словами:

«Хто зможе потвердити псову думку про силу в людських очах і сказати мені ще дещо про неї?»

Багато звірів, і домашніх і з лона природи признали, що псова думка правильна, а один тигр, який колись був у людській неволі, розказав коротко ось що:

«3а весь час моєї неволі я просто палав жадобою помсти на моїм людськім панові, бо він мене безупинно муштрував і бив та катував мене при тім безпощадно. Кожний раз, коли він мав увійти в мою клітку, я ждав на нього з твердою постановою кинутися на нього та роздерти його на шматки. Але скоро тільки він упер у мене свої бистрі очі, я миттю задеревів, заціпенів і вся моя власна воля приснула, як банька з води, вся моя жадоба помсти розвіялася, вся ненависть пропала, а на їх місце спливало з його очей на мою душу якесь ледяно-холодне почуття пошани й покори перед людиною. На другий раз я постановив напасти на мого гнобителя ззаду та пожерти його. Але він це зміркував мабуть, бо все обертався до мене очима. Тоді я хотів кинутися на людину, не дивлячися їй у вічі. Однак на велике моє диво й жах я переконався, що мої очі неначе самі все відчинялися й чи я хотів, чи ні, я мусив дивитися людині в очі. Я не раз почував погорду до самого себе, коли не міг послухати голосу спокуси, що шептала мені в душі словами:

«Тигре, адже ти велетень сили! Подивися на цю людину, яке це слабе й марне створіння! Чого ж так довго хитаєшся? Піднеси лиш лапу й пац! – і людини нема!».

Одначе вся моя сила, все моє завзяття – все було безсильне супроти всемогутнього вогню людського ока»

Лис Микита порівнює людину з царем Левом

Під враженням слів пса та їх потвердження тигром і іншими звірами цар Лев неначе збайдужів тепер на все, що мало діятися на судовій розправі. Відвернув очі від звірів і від цілого світу, а його обличчя прийняло вираз глибокої та важкої задуми. Так і видно було, що в його володарській душі закипіла якась дивна, нікому не знана боротьба.

Доктор Лис Микита почав боятися, щоби громадська думка звіриного світу не взяла некорисного звороту супроти кріпкої будови світогляду, який він разом із найбільшими мудрецями звіриного світу щойно збудував.

Найбільше непокоїла його дивна, незрозуміла поведінка й настрій царя. З тієї причини він уважав своїм обов’язком забрати знов голос і промовив:

«Найясніший Царю! Хай мені буде вільно висловити свою думку про таємний огонь людського ока. Заявляю ось що: цей огонь не є для мене ніякою загадкою ні тайною. Вся сила людського ока – це ніщо інше, як тільки слаба іскра цього могутнього, володарського вогню, який наша мати-природа дала твоїм очам, о Найясніший наш Пане й Царю! Не перечу, що вогонь людського ока могутній. Але що він значить у порівнянні з величною могутністю твоїх царських очей, о, наш володарю! Це зернятко піску супроти небосяжної гори, це блискавичний мит ока супроти безконечної, незглибимої, непонятної вічності!

А тепер я відповім на найголовніше питання, а саме: «Чим стала ця могутня сила твоїх очей, о, Царю, для творчого життя матері-природи? Чим стала сила людського ока, для творчості життя? Могутня сила твоїх володарських очей, о царю, збудувала і з’єдинила весь наш звіриний світ і завела в нім лад і життя по закону матері-природи. І за цю твою володарську силу й мудрість, завдяки якій ми живемо в гаразді, здоровлю та щастю й безбільно вмираємо, нашим найсвятішим обов’язком є кожної хвилі дякувати тобі, о Царю і славити твоє величне ім’я од роду в рід! Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Наш Найясніший Цар й його Наймиліша Цариця хай живуть многая літа! Слава! Слава! Слава!»

Воздух роздер і тисячолітніми деревами у пралісі струснув могутній-премогутній рик і рев звірів «Слава! Слава! Слава!»

«А тепер»,– говорив Лис Микита,– «що зробила людина силою своїх очей для розвитку життя? Щось якраз наскрізь противне. Наш Цар збудував життя, людина його зруйнувала! Наш Цар береже блиском своїх володарських очей повагу, честь і святість життя матері-природи; людина спалила вогнем своїх очей чудову будову життя, обернула його в тюрму неволі і в темну печеру злочинства й виродження. Ось, наш Царю, різниця межи силою твого володарського та силою людського ока! Значить, Царю, твоя сила й сила людини не походять із того самого джерела буття, бо з твоїх очей, о Царю, дивиться наша найліпша й наймогутніша мати-природа, а з очей людини визирає дух, який заперечує життя і природу, коротко, в людських очах сидить демон руїни – сатана»

Слова Лиса Микита зробили глибоке враження на звірів, а гарна Лисичка-вдовичка, що на розправі закохалася в Лисі Микиті, сказала до своєї сусідки, пані Борсучихи так, аби прокуратор почув її слова:

«Тож-то з нього вчена головка! Ах, яке щастя мати такого мудрого чоловіка! Я була б йому найпокірнішою рабинею»

Тільки цар Лев не показував задоволення, навпаки, став іще більше понурим, ніж раніше.

Вирок

Президент Трибуналу поставив тепер до присяжних суддів два питання, а саме:

«Чи слово «людина» криє в собі знамена тяжкої образи звіриної честі?»

Присяжні відповіли одноголосно:

«Так»

Друге питання:

«Чи винен Вовк тяжкого злочину образи звіриної чести тим, що назвав Високодостойну Пані Маркізу Даму Царського Двору Мавпу людиною?»

Одноголосна відповідь присяжних:

«Так»

Тепер президент Трибуналу склав на письмі присуд і устав разом із усіма присяжними. Два слони-герольди підняли свої труби та дужим і святочним голосом оповістили всьому світові, що йде велика хвиля звіриної справедливості. По відтрубленню старинно-судового гасла відчитав президент Найвищого Трибуналу ось який вирок, уложений зі всіма прикметами звичаєвого судового стилю: