Текст книги "Дума пралісу"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Бурливий шум оплесків нагородив доктора Лиса Микиту за його виводи, котрі він висказав із найглибшим переконанням і голосом, повним святочного піднесення й польоту, то знов із ознаками їдкої іронії та презирства до людського роду.

Звірі і природа бавляться по шляхецьки

Цар Лев наказав зробити малу передишку, бо його воля була відвідати свою Найяснішу Пані Дружину, щоби подивитися, чи їй уже легше, а далі тому, щоби звірина громада мала нагоду розібратися трошки в тій величезній навалі думок, які їй довелося перший раз почути в історії звіриного царства. Коли цар віддалився від свого сонцем осяяного престолу, розвелася межи звірами дуже жива балачка над драматичною картиною театральних артистів коня й кабана. Звірину молодь зібрала велика охота наслідувати цей образ людської національної боротьби, так їй подобалася та незвичайно смішна черта людської культури. Одна молоденька панночка гуска, яка чула себе ображеною тим, що її сусід, гусак-академік не перепросив її за те, що нехотячи наступив їй на ногу, ґеґнула йому ось яке нечемне слово:

«Ти не гусак... ти шляхтич!»

Слова панни гусочки викликали регіт і бурю признання з боку майже всіх звірів та подіяли наче зараза навіть на старших, які й собі почали забавлятися людською національною боротьбою. Майже всі звірі поділилися на два расово ворожі табори та почали проти себе боротьбу на людський лад, беручи її, розуміється, тільки зі смішного боку. І коли досі звірина громада стояла весь час непорушно, наче пні дерев у пралісі, то тепер здавалося, мовби буря зірвалася й почала кидати звірину братію то сюди, то туди, ніби розбурхані хвилі моря. Зчинився великий гамір, крик і вереск, понад яким однак лунав безупинним гомоном сміх і регіт як найживішої веселості й радості. Та серед гамору й реготу було чути виразно слова, з котрими національні напасники зверталися до своїх жертв. Так, наприклад, пантера крикнула до свого сусіда образливим словом: «Ти не гіпопотам, ти шляхтич» і обоє качалися по землі з великої веселості.

Жаба глянула високо вгору і ґреґнула таку образу:

«Ти не яструб, ти шляхтич»

На всіх мовах великого царства звірів гомоніли радісні й насмішливо-жартівливі оклики кертиць, ропух, гадюк, сорок, ворон, блощиць, стоног, ослів, мулів і т. д. і т. д., до своїх ніби расових противників:

«Ти не їжак, не осел, не гад, не гієна, не шакал, не американський смердюх, не крук, не мул, не пацюк – ти шляхтич!»

Регіт звірів, що розлягався, наче шум могутнього водопаду і гримів несамовито, як понурі таємні труби, що кличуть усі створіння на страшний суд, ізбудив цілу природу зі спокійної та сонно-байдужої задуми. Від найменшої зеленої травички аж до найбільшого тисячолітнього дерева у пралісі, від ледве помітного камінчика до гранітної скелі, все почало прислухатися звірям і разом із ними сміятися-реготатися з безмежної смішності та з божевільної глупоти створінь, яким на ім’я люди. А коли кропива крикнула образливе слово до папороті: «Ти не папороть, ти шляхтич», наймогутніший дуб, який стояв, наче старий дужий козак-характерник поміж другими деревами в гущавині й почув слова звірів і рослин, так розреготався, що аж нагнув додолу свої могутні гилі, вхопився ними за боки свого грубезного пня-черева і кричав до галапасних ростин, які густими сплетами обвили його тіло:

«Ха-ха-ха, мої невдячні діти галапасики! Стисніть мені бодай кріпко моє старе пузо, а то, їй-Богу, зі сміху трісне... ха-ха-ха-ха!»

І буйна земля почала так із людської глупоти сміятися, що аж дуже позеленіла. І небо зі сміху над людьми аж надмірно посиніло. А місяць так душився з реготу, що почав хитатися на своєму небесному шляху і впав на темне верховіття пралісу. Але воно було м’яке, так що місяць тільки трошки собі обличчя подряпав. Лежав на верхів’ях, наче на темних подушках і зі сміху відчинив дуже широко уста та не був у силі їх бодай трошки зачинити тому, що його вилиці вискочили з основ. Злякався дуже й почав тривожно кліпати до сонця очима та ледве пробелькотав до нього одне слово: «Води».

Сонце послало місяцеві маленьку хмарку і вона своїм животворним холодом вилічила місяцеві звихнені уста. Навіть саме сонце сміялося сердечно з людської вдачі, так сердечно сміялося, що аж дуже упріло, як ніколи давніше. Тому почало з тугою позирати в долину та мірити своїми променями віддаль до моря, бо забажало по своїм заході в ньому здорово скупатися.

Рай у царстві «Пчолія»

Цар Лев зволив ласкаво явитися знов разом зі своєю Найяснішою Царицею серед звірів і засів з нею на престолі. Коли розхвильована повінь загальної звіриної веселості уляглася, Найвищий Трибунал збирався продовжувати велику судову розправу. Слово мав уже знов забрати доктор Лис Микита, коли нараз почув у своїм усі тихесенький шепіт, ніби ніжне бриніння маленької мушки. Хвилину слухав з великою напругою цього бриніння і притакував на знак згоди головою та примовляв при тім: «Дуже добре, дуже добре, знаменито». Коли малесеньке створіння відлетіло від його вуха, доктор Лис Микита обізвався ось якими словами:

«Найвищий Трибунале! Славна Громадо! Одне з найнепоказніших, та проте з найвизначніших сотворінь у нашім царстві, чудовий примір пильності, невсипучості, найсолодшої праці й обов’язку, наша вельмишановна ближня і сестра пані Олена Пчілка, звернула мені увагу на суспільний лад, який удалося їй завдяки її незрівняному талантові завести в нашій союзній державі Пчолії. Хоч наша Олена Пчілка собі малесенька постать, але овочі її праці незвичайно великі, цінні, солодкі. Може якраз тому, що з неї така чудова робітниця, вона не криклива, тиха. Вона не має звучного, сильного голосу, щоб могла сама нам розказати про чуда свого суспільного ладу. Друге: вона така маленька, що рідко хто з присутніх міг би її побачити. А третє: вона така ніжна й незамітна, що перший-ліпший звір міг би її взяти за яку комаху і при зіванні нехотячи або й навмисне її проковтнути. Ось із тих причин вона предложила мені невеличкий письменний виклад про пчолячий суспільний устрій. Ми його тут відчитаємо. На жаль цей виклад написаний дуже дрібненьким письмом, якого мої старі й не дуже вже бистрі очі ніяк не в силі розібрати. Ось чому я позволю собі в імені всіх присутніх панів і пань попросити нашого славного пана доктора Сича, у котрого добрий зір і чудові окуляри, щоби був ласкавий прочитати нам оце маленьке письмо. Це триватиме, думаю, недовгу хвилинку.

Доктор Сич узяв письмо, перебіг його скоро своїми великими очима та почав ось як читати:

«Суспільний устрій пчолячої держави проведений у всіх послідовностях на засаді загальної праці, рівності й сестерства. Огнищем, сонцем нашого життя й ладу є наша паніматка. Вона не на те, щоб над нами панувати та боронити кривдників від покривджених. Ні, бо перше: в нас такого поділу на дві суспільні верстви немає (це існує тільки в людей), друге: наша паніматка – це наша душа, від якої падає на кожну пчолу проміння обов’язку, згоди, любові та спільного змагання до одної мети. Перед нашою маткою ми всі рівні. Нема в нас дармоїдів ні всіх інших графів, князів, баронів, маркізів і шляхтичів, так само, як не найдете в нас ні голопупенків-пролетарів, ні жебраків. Праця в нас обов’язкова й загальна. Ледве маленька пчілка виклюється з яєчка, ледве вперше розпустить свої прозорі крильця, а вже рветься до роботи так, що треба дуже часто уважати, щоб воно, маленьке, не взялося за скоро до праці, та не знищило собі непотрібно свого дитячого здоров’я. Я сказала про обов’язок праці. Це, так би сказати, людське поняття, яке в нас не існує. Бо кожна пчола носить у своїй крові та у своїй свідомості з дідів-прадідів глибоке почуття праці та не може, у противенстві до людей, життя без праці навіть собі уявити. З тієї причини в нас нема, як у людей, наганячів до праці, нема різних окоманів, доглядачів, директорів, капралів, генералів та інших суспільних непотребів, бо праця – це для пчіл не прикрий і конечний обов’язок, не засіб до мети, як у людей, тільки таке саме могутнє, вроджене почуття, як почуття життя й любові.

Духом нашого суспільного ладу є любов сестри до сестри, або, сказати по-людському, сестерство. Всі пчоли згинули би без любові до своєї матки, так само матка пропала б, якби перестала нас любити. Значить, пірвання зв’язку любові кінчається загальною смертю. Наша любов сестри до сестри творить чуда. Вона уможливлює всім нам одну спільну працю для спільної мети. Нема у пчіл, як у людей самолюбної засади «це моє» та низького змагання присвоїти собі те, що в людей називається «це твоє». Одиноким, найсвятішим товчком нашої спільної праці – це загальне добро пчолячого роду, одинокою заповіддю й овочем наших зусиль високий, промінний клич: це наше. Наша держава дбає за найменшу пчілку і з найбільшою Любов’ю журиться нашими маленькими немічними діточками. Годує їх медом і добрим, ласкавим словом та вколисує їх до сну гарними, ніжними пісеньками, щоб вони, маленькі, були все здорові, живі, рухливі й веселі, а не гинули так марно, як людські діти в людській державі. Хто хоче пізнати, що це любов і сестерство, хай потрудиться до нас і коли ми переконаємося, що він нам не ворог, тоді не поколемо його нашими жалами, навпаки, приймемо його, як милого гостя, не сіллю, як люди, тільки медом, як пчоли».

Тут достойний Ведмідь Бурмило не витримав і з одушевленням рикнув:

«Їй-Богу, що за чудові ідеї!»

«І саме тому, що у нас, пчіл, дух любові і сестерства є непохитною основою нашого суспільного ладу, тому, що ми всі рівні й рівно роботящі, тому, що у нас немає людського самолюбства, саме тому ми, пчоли, маємо талан і силу дати найліпший, найсолодший овоч праці: мед. Якби люди вміли такий сам лад завести в себе, як ми його маємо, тоді й вони були би в силі теж мед сотворити. Але на жаль тому, що людські порядки оперті на грубім самолюбстві, на жадобі чужого добра й на крайнім суспільнім безладді, з тієї причини люди не в силі створити мед, лише щось таке страшенне, що пчола від його самого запаху може згинути. Цей жахливий овоч людської праці зветься по-людському горілка, пиво, вино та інші такі речі, від яких кожному створінню, що себе шанує, вже на саму згадку тієї погані серце холоне.

Через людську жадобу чужого добра впала велика частина пчіл жертвою людини. І в тім найбільша трагедія пчолячого роду, що він мусить найліпший плід своєї пильності й роботячості, свій найсолодший ідеал відступити цій самолюбній ненажерливій істоті, що зветься людина. О іроніє щербатої долі! Ми пчоли не раз думали над тим, як би поширити круг нашої праці на людську царину. Ми все бачили людське безладдя та постановили посвятити наш талан і наше добре серце високому змаганню, а саме: вирвати людство з виру його вбивчих пристрастей та безладдя й завести між людьми суспільний устрій на зразок нашої пчолячої держави. Та скільки разів ми не пробували зайти з людьми в розмову по цім питанню, люди нас ніколи не зрозуміли. Даремні були наші зусилля з тієї причини, що розум людини не дорівнює розумові пчіл або сказати інакшими, людськими словами, людина замало інтелігентна, щоби зрозуміти пчолу.

Наведу з тієї нагоди розмову, яку я мала не з першою-ліпшою людиною, але з одним великим людським ученим, аби показати, як далеко стоять од пчолячого розуму навіть і вищі людські інтелекти. Я прилетіла до цього ученого й кажу до нього ось як:

«Пане, я маю готовий план перебудови вашого нещасного державно-суспільного устрою. Що ви скажете на це?»

А вчена людина каже так до мене:

«Ти, пчілочко, певно несеш мені багато меду, ге-ге-ге...»

«Ні,– кажу,– хочу людей навчити мед робити»

А вчений до мене:

«Чого ти, маленька, так бриниш? Ой, здається, ти не маєш охоти мені меду принести»

Я до нього:

«Але ж людино, послухай моєї ради, а тоді будеш просто плавати в солодкому меді!»

А він до мене:

«Скажи мені, Оленочко Пчілочко, хто тебе навчив такий солодкий медок робити? Ти така маленька, а така мудренька»

Тут я вже не втерпіла і сказала людині просто в очі:

«А ти, чоловіче, такий великий і такий, вибач, глупий...»

Так я сказала й відлетіла додому. Нема ради на людину, бо нема в людині проміння думки, яке ішло би з душі: всі почування й думки людей виходять тільки з їхнього шлунка.

З тієї причини людський розум дуже обмежений, слабий. Люди бачать, що їхнє спільне громадянське життя – крайнє безладдя й хаос у порівнянні з життям сотворінь на лоні природи. Однак замість дійти до висновку, що суспільне людське життя таке нещасне наслідком їх бездушності й нерозуму, люди у своїй порожнечі й зарозумілості кажуть ось як:

«Ми, люди, творимо своїм розумом вершок усього творіння. У других сотворінь немає розуму, а тільки інстинкт...»

Смішні люди! Не в назві суть, а в тому, що має вищу вартість у будові спільного життя і щастя.

Ба, навіть найбільші людські велетні думки висловлюють не раз такі поверхові думки, що вони являються у світлі пчолячого розуму та строгої пчолячої логіки просто недоречностями. От наприклад один із великих людських поетів, Шиллер, сказав так:

Як світ і всю небес блакить

Дух філософів не держить,

Держить усі основи

Гін голоду й любові.

Що будівлі світу не утримує філософія, це у приспособленні до людей певна річ. Але цей великий поет дуже помиляється, коли каже, що світ тримається голодом і любов’ю. Наш пчолячий розум і безпощадна логіка каже ясно ось як:

«Ніяким чином неможливо, щоби світ утримувався голодом і любов’ю з ось якої причини: де голод, там нема любові, де любов, там нема голоду. Людський голод не тільки не утримує світу й життя, але він руйнує світ і життя. Щодо людської любові, то справжньої любові між людьми немає, бо якби вона була, не було б між людьми голоду. А це, що люди звуть любов’ю, це тільки смислове оголошення, яке вироджується опісля у крайнє самолюбство і в жорстокість. І якраз оце людське самолюбство і жорстокість – це два найглибші корені голоду мільйонів людей та їх суспільного безладдя. У нас, пчіл, існує справжня, висока творча любов і овочем цієї любові є наш розумний, на найкращих основах опертий суспільний лад. Ось чому пчоляча любов не знає й не розуміє голоду, ось чому вона утримує цілий пчолячий світ у гармонії добра, рівності і спільного ідеалу»

Виклад Олени Пчілки відбився глибоким гомоном у душах звірів: здавалося їм, що це дрібнесеньке єство, ця пчола, перенесла їх на хвилинку в якусь вимріяну райську країну, про яку святе письмо каже «ідіже ність болізни ні печали, но жизнь безконечная». Всі створіння мовчали в задумі, серед якої продиралися з доброї звіриної душі тихі зітхання наглої неясної туги за невловимим далеким щастям. А вуйки Бурмили були такі зворушені, що сльози текли їм цюрком із достойних ведмежих очей.

Доктор Сич заявив у своїх замітках до викладу, що нема в нім найменшого перебільшення, ніякої самохвальної пересади. Він сам мав намір говорити про устрій пчолячого життя пізніше, в рішаючій хвилі. Коли ж воно склалося так, що Високодостойна Олена Пчілка дала у своїй доброті сама цей виклад, то він їй тільки може бути вдячний за те, що вона його виручила, бо висловила свої думки краще від нього.

Аж після слів доктора Сича звірі наче отряслися з розмріяної задуми й вернули у світ дійсності. Тоді на всіх мовах звіриного царства розітнулися голосні оклики, повні признання й одушевлення:

«Хай живуть наші промінні теслі життя! Хай живуть наші пчоли! Многая літа!»

Або звірі або люди!

Слово забрав прокуратор Лис Микита й почав так говорити:

«Браття й сестри! Зміст викладу нашої достойної Пані Олени Пчілки – це не казка з царства уяви, це не життя блаженної душі у позасвітнім раю, це жива дійсність, така сама дійсність, як дійсністю є наш Найяснійший Пан Цар і Його Величність Пані Цариця, як дійсністю є ви всі тут, мої Браття й Сестри, як дійсністю є разом із вами й моя маленька особа. Ми освітлили з усіх боків проблему цього страшного, жорстокого дивогляду природи, що зветься людина. Всі найвизначніші заступники нашого звіриного царства, найпреподобніші преподобники отці нашої звіриної церкви, наші найглибші книжники-філософи, соціологи, наші найбистріші теоретики й найдосвідніші практики, одним словом, усі промінні світила нашої звіриної думки й нашого життя розвіяли всі пересуди й сумніви, що торкаються цього дивогляду, розв’язали цю загадку, що їй на ім’я людина. І розв’язка цієї загадки показала нам предметове, дійсне обличчя людини, обдерте з маски облуди і брехні, котра зветься: людська культура. Я переконаний і думаю, зі мною переконані всі звірі без різниці роду, віку, віросповідань, народності, держави, в оцій одній думці: якби ми не були виказали всієї марності й нікчемності людського роду довгими, глибокими й непохитними основами моралі, філософії й соціології, тільки були почули один коротенький виклад нашої славної маленької героїні Пані Пчілки, ми всі звірі однодушно, як один звір, були б закликали:

«Досить! Вже все нам ясне! Вже бачимо якнайвиразніше вищість звіриної істоти над людиною! Вже чорніють під нами безмірні челюсті безодні, в котрих валяється, блудить, божеволіє, себе нищить і гине людство! Але нам байдуже, що людина з людиною робить. Хай люди себе мордують, роздирають, палять вогнем, топлять у воді та у власній крові! Та не байдуже нам повинно бути те, що людина простягла свої хижі, нечувано грабіжні руки на нашу звірину землю, на наш зелений квітучий рай! Мільйони наших батьків, матерів, синів і дочок упали й падуть безупинно страшною жертвою людського двоногого виродка природи! Я не хочу у своїй скромності згадувати жахливої смерті моєї найдорожчої, блаженної пам’яті дружини, яку двоногий людський дикун безпощадно замордував!»

Уста доктора Лиса Микита почали тремтіти й він перестав на хвилину говорити. Стрепенувся й розказував:

«Пам’ятаю так, як нині. Вцілена кулею, моя дружина паде. З її грудей так бухає кров, обкипіла, почорніла. Вона вмирає і кличе до мене останній раз:

«Мій любий, бувай здоров... Дбай за наші діточки»

Кінець. Смерть! Перше моє почування було: «Гинь разом із нею!»

Стаю коло мертвої дружини й наставляю груди до людського напасника. Гукнув стріл. Не чую болю... Не вцілив. Божевілля мене обхоплює. Не знаю, як і коли, тільки одне пригадую: скачу людському розбійникові на груди та в одному менті видираю йому пазурами очі з лоба. Га-га-га! Ох, солодка помсто! Міняй, продавай, зраджуй, убивай, людський трусе, власні жінки, але смерть і пекло тобі за вбивство звіриної жінки!»

Багато звіриних жінок голосно плакали при оповіданні доктора Лиса Микити. А одна гарна лисичка-вдовичка обтерла сльози з очей і не забула при тому станути так, аби Лис Микита побачив усю її красу. Коли ж прокуратор глянув задумано на неї, вона тяжко зітхнула і сказала з болем, перемішаним із ознаками жіночого залицяння:

«Тяжко-вдівцеві без жінки, а вдовиці без чоловіка»

Доктор Лис Микита усміхнувся ласкаво до неї й говорив:

«3 огляду на всі глибокі й мудрі думки, які ми почули досі в часі сьогоднішньої судової розправи, я не боюся закиду, буцімто я хочу поборювати людину з чисто особистих причин. Справа занадто ясна й занадто небезпечна для життя й будучності всіх звірів, щоб дивитися на неї з поверхового, легкодушного або особистого становища.

Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Всім нам, звірям, грозить заглада і смерть од людини. А що людина не зречеться за ніяку ціну свого наміру знищити царство звірів, я ставлю справу людсько-звіриних відносин принципово ось як: або звірі або люди! Або ми, звірі, мусимо згинути з рук людей або люди мусять умерти під кігтями звірів! Третього виходу нема! Ми в сьогоднішній незабутній розправі виказали ясно, що зі становища життєвого принципу матері-природи життя – це боротьба. А з тієї боротьби вийдуть переможцями ті створіння, котрі визначаються вищим розумом і вищою моральною силою. Ми дали докази, ясні як на долоні, що людина віддалилася від матері-природи, відцуралася її та наслідком своєї культури впала глибоко під рівень звіриного розуму і звіриної моралі, як це між іншим виказує світова війна, а ще в більшій мірі повоєнна сучасність між людьми. Значить, людина стратила через ту свою велику брехню, що називається культура, право на життя. Отже, в ім’я матері-природи, в ім’я розвитку й розцвіту всесвітнього життя я думаю, що буду виразником почувань і думок усіх звірів, коли з глибини моєї душі крикну:

«Смерть людині!»

З одушевленим завзяттям перехопили звірі цей оклик і з кожного звіриного горла, на тисячних звіриних мовах зарокотіли громом два могутні і страшні слова:

«Смерть людині!»

Лиш цар Лев мовчав, а може ще дехто. Доктор Лис Микита говорив далі: «Не потребую навіть і згадувати про те, що питання, чи слово людина криє в собі всі знамена тяжкої образи звіриної чести, нашою судовою розправою вже безсумнівно вирішене. Я певний у тому, що тепер не найдеться ні один звір, який не набрав би якнайглибшого переконання, що Вовк допустився тяжкого злочину образи чести достойної маркізи дами царського двору пані Мавпи через те, що прозвав її людиною. Та з огляду на те, що це справа не тільки самого Найвищого Трибуналу, а загальна всезвірина справа, я ставлю під голосування всіх звірів ось який внесок:

«Хто зі звірів переконаний, що слово «людина» становить образу звіриного імені, хай голосує по старозвіриному конституційному звичаю ось як: хвостаті звірі зволять ласкаво піднести при голосуванні хвости «за», не піднести, коли голосують «проти». Птиці й комахи розпустять крила «за», не розпустять «проти».

Звірі прийняли внесок Лиса Микити і президент Найвищого Трибуналу міністр Слон піддав його під голосування.

Цілий звіриний світ голосував за тим, що слово «людина» є образою звіриної честі.

Цар Лев сидів у понурій задумі та дивився на безліч різноподібних хвостиків, хвостів і хвостищ, які піднялися над звірами.

Немає математика, щоби всі ті хвости полічив, не має пера, щоб їх могло списати. Праліс хвостів серед пралісу дерев!

Поведінка осла

Слон хотів уже урядово оголосити вислід голосування, на основі якого звірі добачують у слові «людина» однодушно образу честі. Але в останній хвилині доктор Лис Микита помітив, що осел не підняв хвоста. Зачудований і подражнений він запитав його:

«Пане Осле, невже ви не уважаєте слово «людина» образою звіря?»

Осел відповів:

«І-я, і-я ... так... воно образа...»

«Так чому ж ви, пане Осле, та свого шановного хвоста не підняли?»

«Як же ж мені його піднести?»,– дивувався осел.

«Як то як?»,– усміхнувся прокуратор.– «От так: хвіст узяти тай підняти...»

Осел на те сказав:

«Добре вам так говорити, пане покараторе...»

«Чому я його не бачу, пане Осле?»

«Що ж я тому винен?»,– боронився осел.

Доктор Лис Микита усміхнувся здивовано і сказав:

«Або я сліпий або ви, пане Осле, вибачте, несповна розуму...»

Осел поясняв:

«Пане покараторе, в мене трошки, вибачте, розуму єсть, а тільки я хвоста не маю...»

«Чому?»,– дивувався Лис Микита.

Осел відповів питанням:

«Як же ж мені мати хвіст, як мені його людина відірвала?..»

Останні слова осла викликали веселість у звірів-мужчин, а крайнє обурення на людину серед звіриного жіноцтва. Досада перейшла в роз’ярення, коли одна панна Ослівна залилася рясними сльозами та заридала ось якими словами:

«О, проклята будь людина, що так мені опоганила мого нареченого!»

Собача вірність

Найшовся лиш один звір, який пішов проти думки всіх звірів. Це був Пес.

Доктор Лис Микита глянув на нього гострим поглядом і запитав його:

«Чому ти, єретику, думаєш інакше, ніж усі?»

Пес, який досі поводився непевно й боязливо, обізвався нараз із якоюсь дивною рішучістю:

«Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Убийте мене! Я вірно служив моєму людському панові й моя совість наказує мені скоріше умерти, ніж зламати вірність людині».

Як почули ці слова жінки з товариства «Звірино-Жіночий Союз боротьби з людським родом», заметушилися так, неначе би хто їх окропом обіляв. Зняли оглушливий вереск і пустилися бігцем до пса, щоб його на місці роздерти. Пес чекав супокійно на смерть і без боязні дивився на заіскрені очі жінок, які вже ось-ось мали його допасти. Ще кілька хвилин – і вірна псова душа не буде вже на цьому світі. Ще три хвилини... ще дві... ще... Нараз повітря роздер могутній голос. Це сам цар Лев так рикнув, що, здається, саме пекло злякалося:

«Геть відсіля, ви, крикливі баби-борительки!»

В одну мить вернули жінки на своє місце. Стояли мовчки та неспокійними й боязливими очима позирали на царя й не могли собі з'ясувати такого наглого вибуху його великого гніву. А цар Лев довго мовчав серед загальної глухої тиші. Вкінці обізвався спокійним голосом, але повним царської волі й рішучості:

«Вірність і готовність умерти, щоб вірності не зламати, спасає життя. Пес буде жити, бо він своєю вірністю змив зі себе всі свої гріхи».

Настала понура мовчанка, серед якої звірі старалися збагнути глибину царських слів.

Та найбільше враження зробили слова царя про вірність на пса. Це його душу так розхвилювало, що він не знав, як сидіти, як рухатися і що взагалі зі собою почати. Не тішило його те, що царська воля спасла йому життя. Ні, його прошибло наскрізь почуття якоїсь безмежної вдячності цареві за те, що ніхто зі звірів не відчув і не зрозумів його вірності людині, тільки він сам одинокий – цар Лев. Тому пес із радості гавкав-плакав, вив-сміявся, скавулів, а його вдячний хвіст так неспокійно крутився-вертівся, начеб хотів одірватися від його тіла. Серед виру почувань пробивалася чимраз більше до його свідомості лиш одна думка:

«Побіжи до царя, припади йому до ніг і цілуй, цілуй їх! А як цар тебе розтопче, не питай! Згинеш із почуттям, що ти почув признання за свою вірність людині з найвищих уст...»

Оголомшений, п’яний бурливими почуваннями, пес не знав сам, коли рушився з місця й пустився до царя. Не йшов, не біг, тільки з найбільшою покорою та відданістю повз по землі і вривано скавулів з великого зворушення. Не бачив ні синього неба над собою, ні темної зелені пралісу, ні звірів довкола себе. Його очі вдивлялися тільки у величну постать царя й силкувалися з боязню і з найбільшою пошаною розгадати загадку царських очей. Однак очі царя дивилися десь далеко понад звірів із важкою задумою та не звертали ні одного разу уваги на пса. Вкінці пес приповз до царя і з тихим скавулінням, у якому тремтіла вся його душа, почав йому лизати ноги. Тоді цар неначе стрепенувся. Глянув на пса і сказав йому напів спочутливо, напів глумливо:

«Іди собі на своє місце!»

Пес біг і щойно тепер побачив, як уся звірина громада вперла в нього свої очі. Він почував себе таким щасливим, як ніколи давніше й рад був у тім розкішнім почутті цілувати кожну квітку, кожного звіря, кожне дерево й заспівати цілій природі пісню щастя.

Заява адвоката доктора Борсука

Тепер Найвищий Трибунал мав вислухати оборонця Вовка Борсука. Одначе замість розпочати оборону адвокат доктор Борсук дав ось яку заяву:

«Найвищий Трибунале! З огляду на те, що перебіг дотеперішньої судової розправи виказав нечувану безвартість людини, слово «людина» є такою тяжкою образою звіриної чести, що я уважаю своїм обов’язком одмовитися від ролі оборонця обжалуваного Вовка. Я був усе своє життя чесним адвокатом і безупинно уважав на те, щоб ніколи не брати у свої руки справи, яка не погоджувалася з моїм переконанням, із честю та святістю звіриного імені. Признаюся, що я перший раз у своїй довголітній адвокатській праці дуже грубо помилився, коли взяв на себе оборону у справі образи чести Високодостойної Маркізи Мавпи. Зробив я це тому, що був уповні несвідомий великої образливості, яка криється у слові «людина». Тепер на старості моїх літ мені неначе розкрився новий світ. Отже я направляю свою помилку та заявляю, що ніяким чином не буду боронити Вовка, бо ж неможливо силкуватися зробити з ночі день, а з чорної плями ясне сонце».

Оборонна промова доктора Борсука

Найвищий Трибунал не прийняв до відома заяви доктора Борсука з тим обоснуванням, що вона не годиться з засадами звіриної справедливості й безсторонності. З тієї причини доктор Борсук мусить аж до кінця довести взяту на себе оборону, тим більше, що якраз тепер рішається доля обвиненого Вовка.

Доктор Борсук усміхнувся якось хитро й загадково та почав оборону Вовка ось якими словами:

«Найвищий Трибунале!

Я глибоко переконаний, що справу образи чести, якої допустився Вовк на Високодостойній Пані Мавпі, треба поставити з принципового становища. В тім я згоджуюся зовсім із думками Високошановного пана прокуратора, доктора Лиса Микити. Але я хотів би піти ще далі і з тією метою я позволю собі розказати одну незвичайно знаменну подію.

Лежу я раз у лісі, схований між густими кущами та дрімаю по обіді. Аж тут чую якийсь шелест! Дивлюся крізь листя й бачу ось яку картину: людська дівчина обіймає під деревом хлопця, цілує його пристрасно й раз-у-раз питає його:

«Правда, мій любий... ти мій, ти мій навіки?»

Бачу, що хлопець навіть не в силі відповісти, бо дівчина все зачиняє йому уста своїми цілунками. Аж коли вже мабуть утомилася від жагучого цілування, я почув слова:

«Так, люба... я твій...»

Аж бачу: до закоханої пари закрадається друга дівчина. Підходить близько і як не злебедить:

«Дам я тобі відбивати мені мого нареченого, ти, мавпо!»

Хлопець утікає, а обидві дівчині здирають тобі капелюхи й мені здається, що одна одній хоче волосся на голові обірвати. Признаюся, що я дуже не люблю дивитися на лисі жінки. От я й шелеснув сухим листям і крикнув «Гу!» Дівчата злякалися і втекли.

Найвищий Трибунале! Ця подія у зв’язку з нашим сьогоднішнім процесом силує мене до поставлення ось яких двох кардинальних питань:

Перше: чи звірина допускається образи честі, коли назве другу звірину людиною?!

Друге: чи людина допускається образи честі, коли назве другу людину мавпою?

Отже – по чиїм боці правда. Щоб на це правильно відповісти, треба всю справу розглянути не з вузького, національно-звіриного, але з глибокого, філософічного, так би сказати, з космічного становища. З тієї точки погляду мусимо сказати ось що: «Неможливо, щоб і звірі й люди мали слушність, бо в такому випадку ми мусили би прийняти існування двох правд і двох честей. Одначе ми, звірі, знаємо, що у всесвіті існує тільки одна правда й одна честь. Як же мається річ із людьми? Наші славні філософи і правники, Високодостойні панове доктори Сич, Ведмеденко й Лис Микита висвітлили дуже глибоко й основно це питання. При слуханні їх неоцінених слів мені впали на думку деякі подробиці, якими я собі позволю доповнити загальний образ людського «я» для безсумнівної, вповні предметової відповіді на обидва мною поставлені питання.