Текст книги "Дума пралісу"

Автор книги: Осип Турянський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

«В імені Його Величності Царя Лева:

Зваживши обставину, що, як це виказала сьогоднішня судова розправа, слово «людина» криє в собі всі знамена найтяжчої образи звіриної честі; зваживши далі факт, що обжалуваний Вовк назвав Високодостойну Маркізу Даму Царського Двору Пані Мавпу людиною, він на підставі однодушного переконання лави присяжних судів винен є тяжкого злочину образи звіриної честі, за що Найвищий Трибунал Його Величності Царя Лева на основі §1 Звіриного кодексу честі засуджує його на смерть через роздертя й пожертя його»

Трибунал хотів оддати Вовка на поталу Слонові. Але Слон заявив, що в нього зам’яке серце до таких кривавих екзекуцій, а друге: він ростиноїд...

Трибунал узяв під увагу слова Слона й відступив виконання смертного присуду на Вовку директорові поліції Ведмедеві Бурмилові.

Бурмило приблизився до Вовка. Аж тепер прийшов Вовк уповні до свідомості, що йому грозить смерть. Жах і всемогутнє бажання життя обхопили його, струснули цілим його єством і він завив-злебедів прошибаючим голосом:

«Найвищий Трибунале! Я не винен! Клянуся любов’ю до людського м’яса, що я не винен! У-у-у! Я сам не знав, що робив, що говорив. Мамо-природо! Чому ти вкоротила мене на розум! У-у-у!? Аж тепер я пригадав собі, чому я таке страшне слово сказав Пані Мавпі. Я був тоді п’яний, у-у-у!»

Найвищий Трибунал і звірі глянули на Вовка з зачудуванням, а доктор Лис Микита крикнув до нього:

«Не бреши! Не викрутишся! П’яною може бути тільки людина, а ніколи звір»

Але Вовк заклинався, на чому світ стоїть, що був у тій злощасній годині п’яний. Тоді Лис Микита на жарт запитав його:

«Може з тебе не Вовк? Може ти перелицьована, звовчена, вибач, людина?..»

«Хай здохну як пес, як у моїх жилах не пливе з діда-прадіда справжня вовча кров»,– вив Вовк.

«Що ж ти пив, що ти впився?»,– питав Лис Микита,

«Я був п’яний, але я нічого не пив... Я...»

Грімкий сміх звірів перервав дальші слова Вовка.

Коли стало тихо, Вовк сказав:

«Я з’їв п’яну людину...»

Звірі знов зареготалися, а президент Трибуналу крикнув до Вовка напів з обуренням, напів жартом:

«Чому ж ти цього відразу не сказав, тупоумне?»

Адвокат доктор Борсук, оборонець Вовка, звернувся до Трибуналу з усміхом:

«А не давав я доказу, що мати-природа вкоротила Вовка на розумі?»

На приказ Трибуналу приступив до Вовка один пес, який був заприсяженим судовим знавцем од людських пахощів і сказав до нього:

«Хухни мені в ніс!»

Вовк так і зробив, а пес тоді дуже скривився й поставив ось який діагноз:

«Йому з рота чути, як із якої бочки з горілкою...»

Ведмідь Бурмило дуже зрадів і крикнув: «Слава матері-природі, що мої зуби не торкнулися його, а то довелося б мені умерти на старість од затруєння крові…»

З огляду на цю нову лагодячу обставину Найвищий Трибунал чувся спонуканий уневажнити присуд смерті й видав новий вирок, яким увільнив Вовка від вини й кари та доручив звіриним лікарям і сестрам милосердя забрати його на державний кошт до лічниці.

Частина друга

ДУХ

Звірині вечерниці

Доктор Лис Микита глянув на царя й на звірів і здавалося йому, що всі вже трохи втомлені великою судовою розправою. Але він хотів вирішити сьогодні ще важніше питання, ніж ним була справа образи звіриного імені. Йому бажалося намітити ясно становище звірів до людства й довести до того, щоб усі звірі виявили ще сьогодні безпощадну війну людству та обміркували всі способи, якими можна би з якнайменшими жертвами викорінити те злощасне людське кодло. Він глянув на небо і збентежився, бо сонце вже почало сідати на найвищі вершки пралісу. Значить, до заходу сонця неможливо буде вирішити найважнішу справу. З тієї причини він поставив внесок, аби питання постави звірів до людей з огляду на його життєве значення для звіриного царства відложити на завтрашній день, а сьогодні або піти на спочинок або, як більшість звірів за тим заявиться, влаштувати на закінчення сьогоднішнього дня звірині вечерниці зі співами, танцями та викладом на радість і потіху звіриної молоді та для загальної, всезвірної розваги й розривки.

На загальне бажання звірів постановлено відложити вирішення становища до людства на завтрашній день, а сьогодні влаштувати святочні вечерниці.

Складено програму, яка містила в собі ось які точки:

1. «3віриний гімн», відспіває звіриний мішаний хор.

2. «Найтяжчий злочин», сучасна легенда, відчитає славний філософ доктор Сич.

3. «Ой під гаєм зелененьким», солоспів Високодостойної Лисички-вдовички.

4. «Голий танок життя», виконає Панна Курочка.

5. «Пісня смерті», відспіває хор круків.

6. Пісня співака над співаками, Високодостойного Соловейка.

Звіриний гімн

Роль диригента взяв на себе Слон. Спершу він тому спротивлявся, але рад не рад мусив піддатися всезвірній громадській думці, яка уважала його найвідповіднішим до цього завдання з ось яких причин: Слон уже своєю величною поставою неначе створений на диригента, бо перше: кожний звір може його дуже виразно бачити, а друге: вже сама мати-природа дала йому до диригування знамениту батуту в подобі його труби. Та найважніше то це, що у Слона незвичайно чутлива душа, яка в силі огорнути та збагнути всі найніжніші тонкості мистецького царства звуків. До того треба додати його могутній басовий голос, яким він може тримати весь хор у карності та бути одночасно невидимо моральним і видимо дійсним провідником усіх звіриних басів та підбасків.

Та все-таки Слон забирався до свого завдання з почуттям непевності, а навіть якоїсь тривоги. Адже йому доведеться сьогодні перший раз вести хор, із яким він іще ніколи не відбув ні одної проби! Невже такий невишколений, незіспіваний хор буде в силі дати яку-небудь душевну насолоду? Чи не скінчиться його диригентура крайнім неуспіхом, загальним насміхом та приниженням його слонової поваги? Але опісля він успокоївся у великій мірі бистроумною думкою, що тільки люди мусять у своїй духовій слабості вчитися хорового співу; звірі, дякувати матері-природі, цього не потребують, бо вони вже приходять на світ із уродженим і розвинутим почуттям гармонії тонів.

«Чи чули ви»,– говорив Слон до своїх приятелів,– «як у пралісі створіння співають? Сховане у дрімливім затишші верховіття дерев, закрите гущавиною темних кущів і пнів, одне створіння навіть не знає, де друге сидить. Хто їх усіх учив співати разом? Та проте... Який чародійний хор творять усі ті малесенькі й дужі горла створінь? Якими неземними радощами пісня пралісу душу наливає! Яку глибінь невловимих почувань туги, сердечної любові і ясної мрії родить!»

Так само звірям не треба нот, бо невичерпаним джерелом їхнього співу служить їм безмірно велика книга, що складається з двох величних окладинок: одна окладника – це синій небозвід, а друга – зелень землі. А всередині між тими окладниками піддає кожному звірові голос сама мати-природа. Отже, Слонове завдання не буде дуже важке, бо воно може обмежитися тільки на те, щоб дати початковий знак до співу та уважати на ритмічний такт хору, як також на скріплювання або ослаблювання сили голосів од «дуже сильно» до «тихесенько».

Коли Слон обкинув оком безліч звірів, із яких майже кожний був уродженим співаком, нова щаслива думка впала йому до голови. Адже перед ним стоїть великанський хор, який різноманітністю, краскою, силою, шириною, глибиною й висотою голосів лишає далеко в тіні всі наймогутніші голосові та інструментальні засоби людей. Отже, його річ буде інтуїцією диригента кожному звіриному голосові дати відповідне місце й доцільно його використати. Слон аж утішився сам цією думкою і, як із початку був проти диригування, так тепер набрав до нього великої охоти. Він знав, що досі всі людські хори співали майже акордово, значить, достроювали механічну гармонізацію до першого голосу й через те людський спів разив дуже часто одноманітністю, яка доходила до нестерпимої зануди. Отже не бездушна гармонізація акорду, лише стільки мелодій у одній пісні, скільки родів голосів! А завдання Слона буде в тій безконечній різноманітності тонів і мелодій найти звукову єдність природи! Оце вся тайна контрапункту, який Слон забажав піднести у звіриному хорі на висоту космічної гармонії. Йому траплялася чудова нагода користуватися краскою та мікротонами звіриних голосів, зовсім незнаними в людській музиці, яка із-за притуплення слухових вражень людини, відчуває щонайвище звукові півтони; а звірі співають голосами, що творять дев’яту частину інтервалу між людською примою та секундою! Отже, Слон постановив контрапунктичним веденням голосів показати слухачам щось наскрізь нове, що просто бухало би стихійним життям і силою. А щоб дати кожному родові голосів нагоду виявити вповні свою самостійну своєрідність, постановив Слон закінчити гімн звірів великанською фугою, в якій усі поодинокі голоси зіллються в одну могутню велич пісні створінь.

Одушевлений цією великою думкою, повелів Слон звірям уставитися доцільно до потреби хору. Було неможливо й непотрібно гуртувати звірів так, як це водиться в людей, у чотири відділи, відповідно до чотирьох голосів. Що значать чотири убогі людські голоси в порівнянні з безконечним багатством одмін і красок звіриних голосів? От із тієї причини велів Слон гуртуватися звірям у хор по їх тілесній величині, з якою в деякій мірі згоджувалася якість їхніх голосів. Отже різні-прерізні співочі комахи, мушки і цвіркуни літали прозорою хмаринкою перед обличчям Слона або сіли собі на близьких кущах і деревах. За ними засіли найрізнорідніші птиці, менші напереді, а більші чимраз далі позаду. Чотириногі звірі уставилися на землі, найменші близько Слона, а більші постепенно чимраз далі позаду, де на самім кінці зайняли місце буйволи, носороги, зубри, буй-тури і слони.

Коли уставлення хору скінчилося, всі звірині співаки вперли свої очі у свого диригента Слона. Слон іще мабуть ніколи не виглядав так поважно й величаво, як у цій хвилині. На знак уваги він підняв свою могутню батуту трубу і тримав її якийсь час у воздусі. Тоді нараз якесь розкішно-гаряче почуття прошибло душу звірів, а в найближчій хвилині ніби струя морозу пройшла їх тіло. Це було тому, що вся природа разом зі сонцем на верхів’ях пралісу немов завмерла у напруженім ожиданні найближчої хвилі, коли глибоку глушу розірве нагло одне чуття, одна воля, одна думка, висловлена мільйонами голосів сотворінь.

Слон спустив свою трубу й настрічу ясній блакиті небес, безмірній далині пралісу і в душі всіх сотворінь, які чують, розуміють і слухають голосу матері-природи, полинула на тисячах і тисячах мов і голосів ось яка пісня створінь у пралісі:

В долах і горах,

Борах і зворах,

На вершинах,

В диких пустелях

І в підземеллях,

В мор глибинах,

Всюди, о, світе,

Ми, твої діти,

Вічно живем.

Сонцю радієм,

Щастя лелієм

Ніччу і днем.

Мамо природо,

Ти, наша вродо,

Дяка тобі!

Всім нам дай силу

Неодолілу

У боротьбі.

А як остання

Хвиля вмирання

Прийде в наш бій,

Дай тоді, мати,

Легко сконати

Й мушці дрібній!

Завдяки вродженому музикальному хистові створінь і мистецькій оруді Слона хор виповнив своє завдання величаво. Це була справді могутня, космічна симфонія життя, почуття боротьби й бажання легкої, безбільної смерті. Кожне слово гімну було в хорі правдивим і глибоким пережиттям, яке виявило себе вповні відповідним художнім малюванням при помочі поглиблювання, підношення і степенування різних-прерізних голосів. Тому і враження гімну було таке глибоке, що ще довго по тім, як хор перестав співати, звірі стояли, як зачаровані й закляті та все ще слухали дивного, прошибаючого гомону пісні, що бриніла не в їх вухах, а в їх душах. І якраз оця хвиля гомоніння пісні в їх душі була хвилею найвищої насолоди. І тому створіння стояли у святочнім онімінні й ніхто не важився перебити їхній великий і святий настрій буденними окликами й оплесками на знак признання. Такі оклики й оплески можливі, як потому сказав Лис Микита, тільки в людей тому, що люди або бездушні або в їхній хирлявій душі розцарилася велика порожнеча, в котрій усяке враження твору штуки губиться, лишається в ній тільки якийсь плиткий спогад, який силує людей замість оддатися зовсім враженню краси штуки, грубовато плескати в руки, дико тупати ногами і кричати «Славно! Ще раз!» Так, якби враження краси мистецького твору було кусником м’яса, по зїдженні котрого голодний людський шлунок кричить: «Іще одну порцію!»

Першу зворотку гімну почали звірі співати «унісон», причому глибоко вражала незвичайна, в людей небувала й неможлива віддаль октав од найтоншого бриніння аж до найнижчого гудіння й рокотіння могутніх звіриних басів, а властиво басищ. Майстерним орудуванням умів Слон довести до того, що слова «на вершинах» співали передовсім ті створіння, в котрих найвищі й найтонші голоси. При словах «в диких пустелях» виринули з повною силою на перше місце голоси звірів-громадян пустині. Коли ж із понурим виттям шакалів, гієн і пантер змішалося прошибаюче «кра! кра!» гайвороння, то кожне створіння, що навіть іще не було на світі, тільки ще находилося в лоні матері, могло мати поняття про цю безмежну картину опущеності, таємного жаху і смертельної самоти, якій на ім’я пустиня.

Чудово вдався хорові глибокий контраст до слів «на вершинах», а саме «в мор глибинах». Створіння, що були мешканцями таємних морських глибин, не могли з лучбово-здоров′яних причин узяти участі в великому звіриному зборі. Ось чому носороги й гіпопотами були звірами, що змалювали своїми дивовижно-глибокими басами знаменито всю загадочно-дивну западню морського дна.

Незабутню глибину враження викликав звіриний хор, коли співав з другої зворотки місце «Сонцю радієм».

Але деякі круки міркували, що навіть пісня до сонця не може обійтися без них і вмішали в цьому місці до гімну своє понуре «кра-кра!» Цей поганий роззвук дуже розлютив царя Лева й по його наказу соколи присилували круків до мовчання словами:

«Стулите ви, чорні круки, свої розкракані дзьоби?»

Різнорідне багатство чудових сонячних мелодій дійшло до найвищої точки. Кожне створіння співало в честь сонця іншу пісню, відповідно до своєї життєвої сили, до глибини й ширини своїх переживань і до снаги малювати всі відтінки свого чуття одушевленими звуками. Та проте яка божеська гармонія в тій позірній безгармонійності! Яка подиву гідна єдність у великій різноманітності! Може перший раз тоді почувалося, що в вирі окремих стежок природи єсть один основний шлях. У невідомих тайних нетрях мільйонів і мільйонів сердець одне серце б’ється, у мільярдах і мільярдах розкинутих і заблуканих душ одна душа ясніє!

* * *

Сонце, що вже незадовго мало сісти на верховіття пралісу, слухало з усміхом своїх дітей, котрі співали йому пісню вдячності й радості. Воно облило їх розкішно теплою повінню яскраво-золотого проміння, яке простелилося самоцвітними пасмами по зеленій землі, заглядало в темні сплети й закутки тисячолітніх дерев, лягало відпочивати на кучеряве верховіття й дивилося враз із зеленню землі та з безкрайою блакиттю небес на темний праліс і на створіння в нім.

Затоплені в могутній золотій струї світла і пройняті всевладними почуваннями після відспівання гімну, стояли діти природи німі, зачаровані. Були похожі на якісь ясні, розвійні тіні, що ось-ось розпливуться, як непевні видіння, у хвилях сонячного світла. Навіть сніжно-білі коти робили враження якихось небувалих, неземних істот. Вони дуже подобалися сонцю, яке відбивалося рясними жмутами проміння в їх очах, неначе приглядалося собі в них, як у дзеркалі. А один кіт, захоплений чарівною подобою своїх племінниць, нявкнув дуже чутливо ось як:

«Які гарні були б людські жінки, якби вони мали вірну собачу душу та чудові котячі личенька!»

Перші слова третьої зворотки, себто «Мамо природо» були величним соло диригента Слона. Здавалося, що в його могутнім голосі пробивалася молитва ще первісних стихій природи, котрі серед титанічної боротьби щойно оживилися першим блиском свідомості життя і в почутті своєї сили та одночасної безпорадності неначе тулилися до природи, як діточки до грудей матері. За Слоном почали другі створіння повторювати його мелодію шляхом фуги, яка пробігла нескінчене число звіриних грудей, щоб опісля злитися у стихійно могутній акорд, замкнутий словами:

Всім нам дай силу

Неодолілу

У боротьбі.

Драматична сила всемогутнього царства звіриних тонів досягла тут небувалої висоти. Почувалося, що тут серед страшенного ломоту, реву та стогонів розвалюється понура тюрма світу: гори валяться на гори, тріскають одвічні гранітні підвалини, розриваються чорні хмари, стрічаються в жахливому зударі розхвильовані океани та безмірними струями води, пари і мраки заливають землю, закривають високі гори і б’ють раз-у-раз потворними бурунами об склепіння небес. Усе суне, все летить і скочується в чорні челюсті чимраз то свіжих безодень. А серед осліпливого блискання блискавиць і понурого рокоту громів над цим усесвітнім образом розвалу, руїни та смерті здіймається могутній Дух творіння й голосом, од якого жива душа завмирає з величного захоплення, кличе:

«Хай буде новий світ!»

Із подавляючого почуття величі та грози, слухачам і співакам аж мурашки поза спиною ходили. Кожне створіння раде було в цій хвилині плакати й порохом стелитися по землі перед могутнім обличчям матері-природи. Одночасно, кожне почувало в собі якусь чудодійну, непоборну силу.

Останні слова гімну «Й мушці дрібній» відспівали найменші створіння, передовсім різнородні мушки, які утворили небувалий мистецький контраст до слова «сконати» таким чином, що віддали його вельми ніжним і гармонійним «тихесенько». Такого ніжного співу ніхто ще, як світ світом, не чув. При слові «дрібній» затихала мелодія чимраз більше і здається, десь непомітно загубилася у великому мовчанні природи. І не знати було, чи це настала справжня тиша, яка мрійними дзвонами дзвонила у вухах сотворінь, чи це було повільне завмирання звіриного гімну. Тільки по дивно скупченій і передуховленій поставі диригента Слона, по ніжно стягненій його трубі та по його напружено прижмурених очах було видно, що тихесенькі звуки найдрібніших сотворінь іще линуть настрічу вічності. Аж коли Слон неначе стрепенувся і прийняв свою звичайну подобу, тоді це був знак, що звіриний хор уже перестав співати.

Коли звірі охололи по довшім часі з глибокого враження мелодій свого гімну, виступив доктор Сич і почав читати ось яку легенду на тлі сучасної кривавої дійсності між людьми:

Найтяжчий злочин

Сатана, цар пекла і тьми, понурив уперше від початку світу голову на своєму огненному престолі та сидів, неначе бездушний. Його найбільший друг, огонь, намагався розбурхати й розвеселити його. Жагучими язиками облизував йому ноги, лоскотав йому вуха й ніс, але даремно.

По довгім часі важкого отупіння Сатана, підняв голову і глянув далеко перед себе. Крізь пекельний огонь і дим розгорнувся перед ним виразно світ на землі. Перший раз у своїм вічнім пануванні цар пекла побачив ось яке явище: вся земля була окружена ярким, криваво-червоним огнем, який велетенськими стовпами так і бухав під саме небо і вдаряв могутніми хвилями об стіни пекла. Здавалося, що цей несамовитий пожар спалить не тільки цілий світ, але також оберне в попіл саме пекло. Це був огонь світової війни. До вух Сатани доходив гук гармат, скрегіт зубів, крик розховстаних світових пристрастей і плач та зойкіт дітей, жінок і старців; все те зливалося в один звук, наче якийсь таємно-жахливий стогін опівночі на цвинтарі: проклін життю.

І нагло мелькнула через Сатанову голову думка, що зморозила йому кров, яка була дотепер усеогненно гаряча.

«Де пекло?»,– запитав він себе,– «чи тут у мене, чи там – на світі?»

Запитав і здригнувся.

Він почав порівнювати своє царство з морем огню на світі та переконався, що ціле його пекло – це дитяча забавка в порівнянні до справжнього пекла на землі. Супроти реву, гуку, шуму, крику й розпачу на землі вражали стогони грішників у його пеклі, наче невинне цвірінькання пташенят перед сном. Кров’ю й огнем облиті люди на світі, що кидались на себе з якимось п’яним завзяттям, лишали далеко в тіні всі пекельні постаті, які видалися Сатані нараз білими, блідими й нагадали йому невинних ангелів. Та й увесь його вогонь був слабий, жовтий, наче солом’яний у порівнянні до кипучого виру світового пожару.

Не було для Сатани сумніву, що його царство кінчається, бо стало малим, забутим смітником супроти незглибимої прірви злочинства й божевілля, яке шаліло на світі.

Тривога обхопила Сатану й він так застогнав, що його пекло затремтіло, а на землі наступив од його стогону землетрус, який в одній хвилі знищив кілька великих міст і кілька сот тисяч людей. Але мало хто на землі звернув на це увагу.

Сатана почав промишляти над тим, як би спасти свою огненну корону та підняти повагу й велич свого царства. Довго думав і не міг ні сам, ні його досвідні дорадники нічого путнього придумати. Вкінці звернувся до своєї подруги, бо здавалося йому, що у всяких пекельних справах найліпша дорадниця – це жінка.

Цариця Сатаниха порадила закликати своїх найліпших годованців і доповнити ними Найвищу Пекельну Раду. Сатана покликав до цієї Ради Ігнатія Льойолю, найвизначнішого представника єзуїтської облуди. Крім його спровадив просто зі сучасного світу двох дуже заслужених для Сатани людей: Вільсона, уосібника найбільшої брехні і Клеманса, представника людської жорстокості. Скоро тільки цих трьох людей стануло перед обличчям Сатани, ціле пекло зраділо й бухнуло свіжим, дуже живим полум’ям. Та все-таки цей свіжий огонь не міг дорівняти своєю силою вогневі світової війни на землі.

Хоч і як довго Найвища Пекельна Рада радила під головуванням самої цариці Сатанихи, та проте не була в силі нічого врадити, як вирвати царство Сатани з занепаду. Вкінці Сатанисі вже не стало терпцю. Глянула глумливо на свого чоловіка й на президентів брехні, жорстокості й облуди та сказала:

«Ви всі зійшли на дитячий розум. Я, жінка, маю одинокий і певний спосіб, як спасти й утримати навіки пекельне царство. Ми мусимо розписати конкурс на найтяжчий злочин. Найбільший злочинець находиться тепер не тут, у нашім пеклі, тільки там – на світі. Цьому злочинцеві ми дамо найвищу нагороду й тим заохотимо його прийти сюди до нашого пекла. Цей найбільший злочинець внесе в моє пекло свіжу, могутню душу, яка влиє в ослаблені огненні жили пекла новий, небувало жагучий огонь і від цього вогню все пекло оживе, відродиться й закипить новим і таким могутнім пожаром, що перед ним раз на все зблідне вогонь, який горить на світі і грозить нашому царству загладою»

Клемансо, що слухав слів пані Сатанихи з закопиленими устами, став перешіптуватися зі своїми обома приятелями, які радо йому притакували. Опісля устав і з ледве стриманою сердитістю заявив цариці Сатанисі ось що:

«В імені моїх двох товаришів я протестую проти образи, якої Ви, Ваша Величносте, Пані Сатанихо допустилися зглядом нас тим, що не вважаєте нас трьох найбільшими злочинцями!»

«Мовчіть!»,– крикнула Сатаниха.– «3 вас кожний є злочинцем у іншому званні. Однак наше пекло спасе тільки така людина, яка замкне в собі ваші злочини в одній особі».

Всі три президенти перекинулись очима з усміхом полегші, бо були певні, що такого злочинця не тільки пекло, але й сама земля не має.

* * *

Серед виру світової боротьби появилися на світі дивні, таємні оповіщення, писані кипучою смолою на червонім папері ось якого змісту:

«Хто зі смертних людей уважає себе найбільшим злочинцем у історії, хай негайно появиться перед обличчям пекельного царя й цариці та, давши потрібні докази, одержить із рук цариці пекла найвищу, ще досі нікому не дану нагороду.

Своєю милістю Цар і Цариця Пекла і Тьми.

Сатана в. р.

Сатаниха в. р.

На цю відозву зголосилося так багато кандидатів, що пекельна гостинна була ними битком набита і все напливали свіжі проступники.

Перший кандидат був такий маленький, що ніхто з винятком Сатани його не бачив. Це був мікроб, який домагався найвищої нагороди за те, що він руйнував легені й мозок великих людей і через те зробив духові людства необчислиму шкоду. А вертячи мозок царів і можновладців він довів їх до цього божевілля, вислідом якого являється світова війна.

Однак Найвища Рада не признала йому нагороди, бо по їй думці мікроб усе-таки не вбив духа людства; він занадто перецінив своє значення.

Другим кандидатом було залізо, яке домагалося найвищої нагороди за те, що вбило мільйони невинних людей.

Пекельна Рада відкинула домагання заліза з тим обоснуванням, що залізо не вбивало людей наслідком своєї злочинності, тільки зі своєї власної глупоти. А глупота – це не злочин. За глупоту можна дістати нагороду хіба в небі, ніколи в пеклі.

З поміж різних дальших кандидатів на найбільших злочинців згадаємо тільки кількох.

Виступив тигр і хвалився, що багато матерів збожеволіло через те, що він пожер їх маленькі діти. Гордо змірив він очима людського тигра Клеманса, котрий затремтів з ненависті до свого небезпечного суперника і промимрив захриплим голосом:

«Ця звірюка не відбере мені найвищої почесті, а то...»

«3наю, знаю»,– перебила його з усміхом Сатаниха.– «Не бійся! Цей тигр убив тільки кількоро дітей, а ти, людський тигре, замордував голодом кілька мільйонів дітей...»

Клемансо уклонився і з усміхом сказав: «Дякую Вашій Високості за вселаскаве признання…»

З найбільшою самопевністю поводився новий кандидат із рогатою, чортовою шапкою на голові. Легковажно глянув на всіх суперників і говорив мовою, що була похожа на сичання вужа:

«Панове пекельна шляхта! Немає найменшого сумніву, що нагорода за найбільший злочин належиться мені. Розважте, панове: ще вчора я був найнужденнішим рабом. Та не успів я ще добре увільнити своїх рук із кайдан, а вже вхопив ними всіх моїх сусідів за горло, щоб не дати їм вибитись на волю... Пся креф!..»

Злочин Ляха зробив дуже глибоке враження на ціле пекло, а президент найбільшої жорстокості затирав руки з радості й показуючи пальцем на нього, повторював усім раз-у-раз:

«Бачите? Це мій ученик!»

Однак цариця Сатаниха вирішила, що треба ще пождати, доки всі кандидати не викажуться своїми злочинами, а тимчасом зробила шляхтичеві велику честь тим, що веліла йому ловити та зберігати у своїх пригорщах усе те, що ядушливий Клемансо викашлював.

Ленін старався доказати, що він є найбільшим злочинцем, бо в ім’я ідеї, яка виявилася нездійснимою за ніяку ціну в сучасності, він не жахався вимордувати мільйони людей і кинув майже весь світ у безодню нужди, упадку, брехні і смерті.

Вільсон поглянув сердито на свого суперника і крізь затиснуті зуби процідив: «Коли Ваша царська Величність признають Леніна найбільшим брехуном, я подамся до дімісії»

Сатаниха звернулася тут до Леніна з ось яким питанням:

«Чи вірив ти, Леніне, бодай одну годину у свою ідею?»

«Так»,– відповів Ленін.

Тут Вільсон зареготався з міною тріумфатора і крикнув із захопленням, не чекаючи на питання Сатанихи:

«А я свідомо брехав од початку до кінця!..»

На це відповіла Сатаниха:

«Дуже мені прикро, товаришу Леніне, але всі твої гріхи бліднуть перед злочином цього американського крамаря»

Тепер явилась якась дивна постать: уся засушена, як осінній опеньок, зігнута, як серп і беззуба. Її обличчя було застигле, омертвіле, похоже на кепсько збережену єгипетську мумію, яку дзьоб часу немилосердно роздзьобав.

Одне око цього створіння дивилося з найбільшою побожністю на небо, а друге блукало з великою нахабністю й неспокійно, як перемерзле щуреня, по землі.

Ця постать раз-у-раз кланялася сильним пекла так низько, що носом дотикала землі, неначе ралом. А тепер вона упала перед Пекельною Радою так вірнопіддано та скоро, що, здавалося, зрівнялася з землею й маззю розляляся, щезла. По хвилі знов показалася і стояла, наче переломана.

Сатана відразу почув, що те марне створіння не принесе й не скаже нічого нового, а тільки йому непотрібно забере час. Та все-таки дивна подоба цієї постаті його досить зацікавила й він запитав її: «Що ти таке?»

Мумія ще раз уклонилася Сатані дуже побожно та почала говорити якоюсь чудацькою та ломаною мовою:

«Я пер-пер-геп-рашаю, що Ваш Маєстат фа-фа-фа-тиґую. Я кр-кр-итик...»

Сатана засміявся й запитав його:

«Чому ти так дивно зиркаєш на мене? Чому ти одночасно дивишся і вгору і в долину?»

Постать одповіла:

«Я можу одночасно розслідити небо й землю за пос-пос-редством моїх очей, котрі дис-дис-диспонують чар-гар-гар-одійною силою...»

Сатана приглянувся мумії ближче і крикнув до неї:

«Яка там у твоїх очах чародійна сила? В нас у пеклі це проста тілесна хиба. Ми зараз пізнаємо ту твою чародійну силу ближче»

Сатана розгорнув пекельний огонь і дим і на вечірньому крайнебі світу показався великий, круглолицій ясний місяць, який своєю свіжою, чудовою подобою очарував очі не тільки всього пекла, а й навіть самої цариці Сатанихи, що була маловразлива на поезію природи. Цар Сатана дивився пильно новій постаті в очі й показуючи рукою на місяць, питав її:

«Бачиш? Що там так чудово сяє?»

Критик зиркнув на ясен місяць і сейчас із найбільшою певністю пробелькотав:

«Се, пер-геп-рашаю... по-по-повновидий лю-лю-людський задок»

Коли пекельний регіт ущух, цар Сатана сказав до мумії:

«Он яка чародійна сила у твоїх очах, ти, бісів сину! І як же тобі займатися загадкою мистецтва, коли в тебе завдяки твоїй загальній покривленості нема мистецького ока? Коли ти в пісній юшці бачиш олімпійський нектар і навпаки?»

Сатана взяв дивну постать на ось який іспит:

«Якими прикметами ти визначився як критик?»

Постать одповіла:

«Я мав чорнило в пері, папір на коліні, цит-цит-ати в шафі і сли-сли-ну в ро-ті»

Сатана вхопився за голову:

«І з такими прикметами ти приходиш до мене, чортів сину? Невже аж я, Сатана, мушу тебе вчити, що основою критики мусить бути душа? Маєш ти душу? Де твоя душа? Сюди її!»

В шуканні за душею мусів Сатана аж вивернути шкуру мумії та добув із її середини якусь дерев’яну скриньку. Кинув її на землю, де вона розбилася і з неї вискочили три дерев’яні предмети, похожі на людські стопи. Сатана зареготався і крикнув до створінь у пеклі:

«Дивіться, діти, що за чудасія. У цього критика замість душі – три шевські копита! Що вони означають?»

Перелякана постать белькотала:

«Пер-пер-ше коп-ито «еп-еп-гика», друге «лір-лір-гика», третє «драм-гат-гика!»

Цар пекла питав:

«Чому ж одне копито таке обгрижене, облуплене? Що на це гикнеш?»

«Поз-а-як я дуже не люблю лірики»

Сатана розсердився:

«Я сам собі дивуюся. Моє пекло валиться, а я мушу заходити в дискусію по питанням естетики з тією людською калікою! Але знай моє добре серце й заки підеш у гарячу смолу, вивчися elementa atque rudimenta людяності й естетики від Сатани, коли ти, покривлений виплодку, не навчився їх од людей. Ergo primum: кожний глибокий твір штуки містить у собі по своєму змісту нерозривну ліричну, епічну та драматичну стихію. Secundum: чув ти що про геніальну драматичну лірику, про геніальну ліричну епіку та про таку ж ліричну драму? Може б тобі послужити цитатами? Невже ти міркуєш, що я, цар Сатана, знижуся до рівня твоєї порожньої, самохвально цитованої ігноранції, ти, мізерна критична личино? Tertium: скринька з копитами на місці твоєї душі дає доказ на те, що ти дивишся (наскільки ти взагалі в силі дивитися) на вартість поезії не з ідейно-змістового й формального, тільки з недорослого школярсько-формалістичного становища, ти старосвітський скриньково-копитний естете з четвертої гімназійної класи! Quartum: справжнім критиком може бути тільки творчий дух, який сам сотворив якусь мистецьку цінність. Що ж цінного ти дав у царині штуки і критики?»