Текст книги "Серце Всесвіту"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

АНДРІЙ САВЕНКО

Од станції Андрій ішов пішки. До села було гри кілометри. Поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту, але Савенко вибрав стару польову дорогу.

Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, жовтава хмарка життєдайним струменем туманилась в повітрі, в п’янкій високості заливалися жайворони.

Андрій зайшов у жито, яке майже закрило його з головою, зупинився. Захопив у обійми жмут ласкавих колосків, притиснув до обличчя.

Неймовірно! Минають сторіччя, люди вже мчать в темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях нові і нові покоління. Яка предковічна, яка неповторна сила! Я повертаюся до тебе, я п’ю твою снагу, щоб знову готуватися в далеку дорогу…

Здрастуйте, жита! Вітаю тебе, жайвороне! Низький уклін тобі, поле безкрає, поле батьківське! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки – пам’ятаєш? Я часто вибігав ранком за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, вдивлявся в голубе марево на обрії. Там я бачив прийдешні роки, майбутні дороги! Поцілуй мене тепер, вітре! Ти говорив мені правду в своєму чарівному шепоті. І тепер несу в серці безмірну вдячність, повертаю її тобі, полям, сонцю, паркій, родючій, незабутній батьківській землі…

Котять хвилі жита. Пилить предковічна дорога. Мов чарівні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. Тануть… знову народжуються… сплітаються з вітром в майже нечутних обіймах, співають мовчазну пісню великої гармонії літнього дня…

З-за горба виринули перші хати рідного села. Вірною сторожею вишикувалися тополі. Понад ними замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості.

Білий змій. Паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок…

Це ти його вів по важкій і славетній дорозі, змій далекого дитинства. Славен будь! Я знову бачу тебе. Ти знову на струмені повітря здіймаєшся під хмари, і оченята мужніх хлоп’ят вбирають в себе чари небесної безодні. О, вони не опустяться вниз, ті очі, які напилися з космічного джерела!.. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змій!..

А ось і село. Царина, заросла дерезою. Вишневі сади. А понад ними, скільки око бачить, манячать в повітрі антени радіо і телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в навколишній світ. Ти одержало очі, що бачать через океани, ти оволоділо слухом, що чує голоси синів твоїх на інших планетах. І все ж таки ти незмінне для вірних синів – тепле, ніжне, близьке серцю, як материнське лоно… Здрастуй, село!..

З скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір’я. Андрій ввійшов у них. Ступив по пружному споришу. Мамо! Чи серце твоє віщує, що син недалеко?

Загуркотіло в сінях. На ганок вискочила літня жінка. Сплеснула руками, кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти велетенського зросту схилявся, ніжно цілував у сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі…

Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ясновидим лицем, на якому ласкою сяють сині очі з-під кудлатих брів, рідні очі єдиного сина.

– Повернувся, сину! А я жду не діждуся! Чи надовго ж?..

– На місяць, мамо!

– Слава тобі, господи. А потім… знову туди?..

Мати несміливо показала очима вгору. Андрій засміявся, ствердно хитнув.

– На Марс, ненько…

Мати жалісно зітхнула, змахнула сльозу.

– Думала, налітаєшся… женишся. Такі дівчата кругом повиростали. Я б онуків гляділа… А ти…

– Е, матусю! – легковажно махнув рукою Андрій. – Біля зірок мої наречені літають. Може, десь спіймаю – тоді обов’язково привезу до тебе на поклон…

– Смієшся все…

– Та ні, серйозно!..

– То прошу ж до хати, Андрійку! Будемо гостей звати…

Та не довелося старенькій звати гостей. Сусідські хлопчаки побачили Андрія і зчинили ґвалт. Босонога гвардія помчала вздовж села.

– Савенко приїхав! Андрій приїхав! – лунало над хатами.

До хати Савенків потяглися люди. Завітав голова сільради, завклубом.

І не встигла мати вгостити сина обідом, як його вже повели до клубу. Там ждало майже все село.

Зустріч вийшла душевною, урочистою. Школярі нашвидкуруч організували концерт самодіяльності. Зворушений Андрій відповідав на сотні запитань, розглядав моделі ракет, виготовлені в школі, слухав виступи юних артистів. Особливо йому сподобався хор Фальшивлячи від хвилювання, він виконував пісню, написану місцевим поетом:

 
Незабутня моя, кохана
Мати рідна, Земля,
Я у світах незнаних
Бачу тебе здаля.

Бачу твої щасливі
І поля і гаї,
Чую грозові зливи,
Урагани твої.
 

А ніжні дівочі голоси виводили, вкладаючи в мелодію найщиріші почуття, приспів пісні:

 
Чи на Марсі, чи на Місяці —
У найдальших зоряних краях,
Маяками очі твої світяться,
Батьківщино дорога моя…
 

Потім вступив бас – худорлявий, високий, гнучкий, як лозина, десятикласник:

 
В небі сяють планети,
Нових Колумбів ждуть.
Я в могутній ракеті
Вирушаю у путь.

Чи вернуся – не знаю,
Вірю лише в одне:
Ти із гордістю в серці
Пригадаєш мене…
 

Хор гримів, підхоплюючи знову приспів, а Савенко. заплющивши очі, летів думками на далекий Місяць, де стояла, готова до старту, могутня ракета. Як здорово, як точно цей сільський автор передав почуття людини, що вирушає в космічні блукання. Саме так: невпинне почуття єднання з далекою Вітчизною. Якими далекими від життя були прогнози деяких західних філософів. Вони вважали, що людина буде одірвана від звичних обставин у космосі, і це порушить її психіку. О, маловіри! Ніде, навіть на краю безконечності, справжня людина не буде одинокою, вона відчуватиме биття сердець своєї родини, свого народу, своєї планети. Роз’єднує не відстань, а пустота в душі!.. Яка радість, що навіть діти в рідному краю розуміють це…

Концерт закінчився. Андрія попрохали розповісти про свої враження. Затамувавши подих, односельчани – і дорослі і малі – слухали про перельоти між Землею і Місяцем, про будівництво перших наукових баз на супутнику Землі, про дивовижні пригоди в безмовних пустелях іншого світу, про підготовку першого польоту на Марс.

– Наче казка! – прошепотіла старенька баба, що сиділа поряд з матір’ю Андрія. – От щаслива ти, Марино… такого сокола породила!..

– Всі вони такі, – радісно відповідала мати, тамуючи гордість і хвилювання.

Аж опівночі закінчилась зустріч. Щебетливі, рум’яні дівчата зграєю проводжали героя до хати, співали йому пісень. Хлопчаки простягали з усіх боків фотографії, жадаючи підпису. Він підписував, усміхався, ішов селом, ніби сп’янілий, поглинаючи в душу, в серце, в кожну клітину тіла неповоротний аромат степового села, нічного, скропленого зоряними бризками неба, чари місячного проміння.

І ось вони вдвох. Мати і син. Як колись, мати сідає на призьбу. Андрійко схиляє їй голову на коліна. Обоє мовчать. Там, де повнота почуттів – не треба слів.

Мати пестить поріділі кучері сина, знову і знову переживає його бурхливе життя – від дитинства до зрілості. Завтра буде біль, буде розлука… сумніви, чекання, невідомість… Та хай! Ось сьогодні – серце сина б’ється рядом з материнським серцем, його бунтівлива душа на хвилину задрімала біля батьківського порога…

– Синку…

– Що, ненько…

– А чи не страшно тобі… там… у небі?..

Лагідні зморшки усмішки лягають біля очей сина, він ледь помітно крутить головою.

– Не страшно, мамо. Ти пам’ятаєш – я в дитинстві часто дивився на зорі, на Місяць?..

– Пам’ятаю, Андрійку…

– Ще тоді в мене виникла дивна думка… а може, й не дивна… Я збагнув, що людина – не чужа у Всесвіті… що вона – частина його… так, як листок на дереві, як клітка в нашому тілі… Тільки не всі люди розуміють це! Коли я ходжу серед скель на Місяці, я бачу на небі Землю… я знаю, що на тій Землі ти, мамо… Коли я полечу на Марс, я буду бачити зелену зірочку рідної планети. А доведеться побути в інших світах, полетіти до далеких зірок – я слідкуватиму за Сонцем… Серце говоритиме, що біля Сонця є планета, де живе мати моя… Так буде завжди, матусю… Колись люди помчать за межі нашої зоряної системи, за мільйони світлових років. І юнаки та дівчата будуть дивитися в перископи на рідну зоряну спіраль. Серед мільйонів мерехтливих вогників буде один вогник нашого Сонця… А біля нього знову єдина, своя, неповторна планета… і мати…

Сльози радості котяться по щоках матері. Вона мовчить, вбирає в серце дорогий голос. О, яке щастя, доле моя! Буде летіти син у таємні світи, і слідом за ним простелеться материнське благословення.

І чорна безодня оживе від подиху тієї любові, і стане вона колись домівкою, як і тепла, обжита Земля…

Спи, мій синку… Спи, Андрійку… Хай пройдуть перед тобою дитячі роки, хай напоять душу твою цілющими спогадами дитинства.

А син дрімає, знеможений враженнями літнього дня, думами, потоком буряних мрій. В туманній свідомості народжуються і згасають дивні видіння…

…Вихором проносяться зірки на тлі чорного неба. Мов опале листя за вітром, спадають вони в темний океан, що котить важкі хвилі з невідомості. З глибини Космосу наближається вогняна крапка. Вона блискавично виростає, перетворюється в сяючий корабель. Він не схожий на ракети Землі… Це – зорельот далекого світу!

На шляху корабля виростають гострі зубці скель. Сильний удар! Полум’я вибуху високо здіймається в небо, осяває океан зловісним промінням. Андрій кидається вперед, простягаючи руки. Він несамовито кричить: «Там же люди, живі істоти! Вони загинуть!..»

– Вставай, Андрійку! Проснись! – чується турботливий голос матері.

Що таке? Чому зник чужий зорельот? Де подівся океан?..

Андрій схоплюється з призьби, протирає очі. Навколо ніч. Місяць схиляється до заходу, а в воротях стоїть листоноша – молода дівчина. Вона несміливо підходите до Савенка, вибачливо всміхається.

– Я не хотіла турбувати. Але тут написано– терміново!..

– Що таке? – не розуміє Андрій.

– Телеграма, – ледве чутно сказала мати. Вона затамувала подих, чекала. Невже? Невже знову розлука? За що? Чому? Не слід було так радіти…

Андрій розкрив листочок, при світлі місяця прочитав телеграму, рвучко повернувся до матері.

– Мені треба їхати, мамо!..

Не скрикнула, не заплакала. Тільки схилила голову, прошепотіла:

– Коли?

– Зараз. Негайно.

– І не приїдеш знову?

– Не знаю…

– Коли ж тебе ждати, синку?..

– Не знаю, ненько…

СИГНАЛ НЕЩАСТЯ

Троє діб не спав Соколов. День й ніч він пропадав він у лабораторії, досліджуючи таємничий апарат, що впав у море разом з ракетою. На четверту ніч академік вирішив відпочити.

Зайшовши до кабінет, він втомлено приліг на дивані. Механічно ввімкнув телевізор, натрапив на одну з європейських станцій. На екрані творилося щось незрозуміле.

…З космічного простору опускалися на Землю дивовижні грибоподібні апарати – чорні, страшні.

З велетенських люків виходили жахливі, бридкі істоти, схожі на восьминогів. Вони сідали на чудернацькі літальні апарати, рядами мчали понад планетою.

Пекельне полум’я, що випромінювалось їхніми установками, падало на поля, на села, міста. На обрії спалахували сліпучі ядерні стовпи. Вогняний вал котився понад землею.

Божевільні юрми людей бігли між руїнами, падали, зникали в огні…

Охопився вогнем Лондон…

З гуркотом впала серед димуючих руїн Ейфелева вежа…

З лускотом розвалювалися хмарочоси Нью-Йорка…

І слідом за тим з’явився усміхнений диктор, який розв’язно заявив:

– Леді й джентльмени! Ми показали вам психологічну картинку «Видіння грядущого». Саме така доля, на нашу думку, чекає людство в найближчий час.

Перша вістка одержана. На радянську ракету «Сатурн-1» здійснено напад у районі великих планет. Залишки ворожого апарата впали в море. Можна чекати агресії з космосу. Земля беззахисна перед грізними силами з інших планет!..

– Які кретини, – прошепотів Соколов, виключаючи телевізор. – А все завдяки тому, що нема розгадки. Кожний вигадує дурниці на свій лад. Але що ж насправді приховує в собі дивна півкуля?

На другий день після падіння її привезли в Космоград. Спочатку вона була темно-фіолетовою, а згодом стала прозорою, майже незримою. За прозорою сферою переливалася вишнева мла, спалахували іскорки. Але жодного обрису, жодного знаку. Не видно було також ні шва, ні отвору.

Півкулю звільнили від металу ракети «Сатурн-1», в який вона впаялась невідомим способом. Сподівалися, що внизу є якийсь отвір. Сподіванки виявились марними. Те ж саме суцільне тло!.. Жодної щілини…

І що найдивніше – прозора речовина не піддавалася жодному аналізу. Ні хімічному, ні спектральному. Її не можна було вдовбати, встругнути, її не брав алмаз, не розтоплювала горілка на двадцять тисяч градусів.

Вчені губилися в здогадках. Ясно було тільки одне. Апарат причепився чи його причепили до «Сатурн» десь біля великих планет. Він створений розумними істотами. Ці істоти перебувають в системі Сонця. Але хто вони? Наші сусіди? Чи може жителі далеких зірок? Для чого зроблено цей дивний експеримент? Може, це послання людям Землі? Тоді чому таким дивовижним способом?

Розгадки нема. Є тільки тисячі найбезглуздіших вигадок. Де ж розгадка? В чому вона? Соколов спеціально викликав членів марсіанської експедиції з відпустки, тримає їх біля себе. Може, доведеться міняти маршрут корабля. Та пройшло три дні – і нічого Академік схопився з дивана, нервово заходив по кабінету Розгадка мусить бути простою. Чим вищі по розуму істоти – тим простіші в них методи єднання…

На столі виник маленький світловий прямокутник телевізофона. На ньому з’явилося обличчя оператора, помічника Соколова. Рот його роз’їхався до ушей, в кабінет ввірвався торжествуючий голос:

– Перемога, Сергію Олександровичу!

– Як? – скрикнув академік. – Розшифрували?

– Інфрачервоний фільтр. Вони бачать в інфрачервоному спектрі!..

– Що там видно?

– Рухливі зображення. Ми нічого не розберемо Ждемо вас…

– Біжу!.. Спішу!.. Голубе, я розцілую вас, Хто це придумав?..

– Ніхто. Всі. Ви ж самі сказали – розгадка мусить бути простою.

– Генії!.. Поки що нікому не кажіть. Я йду…

Соколов з трепетом схилився над інфрачервоним екраном. За ним було видно прозору сферу апарата. В глибині, на синьому тлі, бігли хвилясті лінії золотистого кольору. Вони перепліталися в найрізноманітніших комбінаціях, пливли згори донизу. Соколов скрипнув зубами. О прокляття! Стояти отак, мов бовдур, не розуміючи нічого! Там, певне, пульсують живі думки розумних істот, вони звертаються до нас, а ми нічогісінько не розуміємо…

Та ось лінії обірвалися, тло потемніло, на ньому спалахнули срібні цятки. З глибини випливла куля планети. Навколо кулі повис фантастичний сяючий пояс.

– Сатурн! – скрикнув хтось.

Соколов махнув нетерпляче рукою, не зводячи погляду з рухливих картин.

Сатурн відсунувся вбік, по чорному тлу промайнули кульки супутників. Другий з них наблизився, перетворився з диск. З’явилися гострі зубці гір. Серед них сліпучий вибух. Потім на блискучій білій рівнині – уламки колосального корабля. Потім три фіолетові кулі на тлі Сатурна і знову… все почалося з хвилястих ліній.

Соколов випростався, поглянув на своїх помічників. Розгублено потер скроню, знову заглянув у отвір екрана.

– Товариші… Здається, все ясно… Там трапилася катастрофа. Вони прохають допомоги!..

– Їхній корабель впав на другому супутнику Сатурна. На Мімасі! – підхопив оператор, помічник академіка. – Тільки де ж розумні істоти? Ми не бачили нічого, схожого на життя! Може, вони загинули?

– А хто ж тоді послав сигнал нещастя? Хто дав наказ цьому апарату причепиться до нашої ракети? – почулось запитання.

Соколов одним поглядом припинив суперечку.

– Як би там не було – розгадка знайдена! Дякую вам. Відпочивайте. Через кілька годин ми скличемо спеціалістів на нараду. Треба вирішити, що ми можемо зробити…

РИЗИКОВАНЕ РІШЕННЯ

Розповідь Соколова була прослухана з незвичайним хвилюванням. Навіть літні вчені не могли всидіти на місцях. Тільки Мен, якого теж запросили на нараду, сидів мовчазний, нахмуривши брови. Андрій Савенко, Іван Огнєв і Олександра Місяць, які повернулися з відпустки, радісно перемовлялися. Вони передчували, то в їхиій долі стануться великі зміни Наступний виступ Голови Комітету підтвердив здогадки.

Соколов після хвилинної паузи знову вийшов на трибуну. Він оглянув присутніх вчених, космонавтів і сказав:

– По-моєму, те, що ви прослухали, не вимагає коментарів. Висновок зводиться до кількох слів. Перше. В системі Сатурна потерпіли катастрофу розумні істоти. Звідки вони – ми не знаємо. Чи з сусідньої сонячної системи, чи з далеких галактик, чи. може, з якоїсь нашої планети. Це не має значення. Головне те, то вони звертаються по допомогу. До нас, людей Землі. Обов’язок Розуму велить нам відгукнутися на заклик… Хто хоче висловитися в цін справі?..

Мен важко звівся з місця. В залі пролунав його хрипкий, здивований голос:

– Пробачте… Я тільки гість. Але мені дивно, що питання ставиться вами, колега Соколов, досить легковажно. Як можна рятувати якихось істот або навіть відгукуватись на їхній заклик, не знаючи, хто вони, які вони…

– А яке це має значення? – дзвінко гукнула Шура.

– Як ви не розумієте? – здивувався Мен. – Може, це потвори, страховиська, психіка яких не має нічого спільного з нашою. Може, вони готувалися до нападу на Землю… і тільки нещастя змусило їх послати нам звістку з проханням допомоги!.. Може, вони ніколи не зрозуміють нас?

– Але ж ми зрозуміли їх! – м’яко відповів Соколов. – І зовсім не важливо, яка в них зовнішність. Я вже казав вам, що найголовніше – Розум. Тільки він об’єднує різних істот. Я вірю – ми знайдемо спільну мову з далекими братами!

– Що ж ви можете зробити? – розвів руками Мен. – Ваша ракета готується до польоту на Марс. Тільки на Марс. А катастрофа відбулася в районі Сатурна. І минуло вже кілька років. Отже, дві перешкоди. Перша – відсутність необхідної ракети. А друга – авантюрність вашого задуму. Це безглуздий риск. Невже ваші космонавти підуть на нього?..

– Підуть, – спокійно сказав Огнєв.

– Хіба в цьому можна сумніватися? – підхопив Андрій Савенко. – Це ж просто чудово! Ми летіли в звичайний, черговий дослідницький політ. Ми не знали, що чекає нас на Марсі. Ми не мали абсолютно конкретної мети, а лише приблизну. І раптом – таке везіння! Зустріч з розумними істотами інших планет, експедиція для їх порятунку. Ну, знаєте, містер Мен, для такої мети я навіть верхи на примітивній ракеті полетів би!..

Присутні весело засміялися. Мен тільки, руками розвів.

Тоді Соколов знову підняв руку, вимагаючи тиші.

– Отже, вирішено. Експедиція полетить до Сатурна. У нас нема можливості в найближчий час побудувати досконаліший корабель. Доведеться використовувати той, що мав стартувати на Марс. Міняється все – маршрути, прискорення, запаси пального, інструкції. Для цієї важкої і копіткої роботи я й викликав вас…

ПРОЩАННЯ

Соколов уже був біля дверей кабінету, коли пролунав дзвінок телевізофона. Академік підійшов до столу. На екрані з’явилось обличчя Семюеля Мена. Він привітався і вибачливо сказав:

– Я сьогодні лечу додому. Дізнався, що ви тепер будете проводжати своїх космонавтів. Чи не можна… мені… ще раз побачити їх?

– О прошу! Я чекатиму вас біля під’їзду Комітету…

Мен секунду помовчав, ніби обдумував щось, потім повільно промовив:

– Весь світ стривожений… Всі вважають, що людство напередодні чогось надзвичайного… Хто виявиться правим? Ви чи я?..

Соколов засміявся.

– Поговоримо в машині. Я мушу поспішати…

Через кілька хвилин прозорий електромобіль, минувши розкішні сади Космограда, вирвався на бетоновану автостраду. Поряд з Соколовим сидів задуманий Мен. Він неуважно дивився на буйні плантації кукурудзи, що розмаїтою стрічкою слалися мимо, і говорив, наче вві сні:

– Я не спав цю ніч, містер Соколов. Я думав… Я шукав помилки в своїх переконаннях…

– Ну і як? Знайшли? – поцікавився академік.

– Туман… Вся історія – це боротьба протилежних сил, ідей. Так було завжди. Так є. Так мусить бути. Але у вашому стремлінні до єднання з чужими світами я бачу щось інше. Звідки воно? Чи не порушення це законів Природи? Що вийде з вашого задуму?..

– Тільки одне, – серйозно відповів Соколов. – Велетенський стрибок у Знанні. Ми давно збагнули, що новим рівням свідомості відповідають нові закони. Ворожість, притаманна нижчим соціальним формаціям, у вищих суспільствах мусить замінитися прекрасною боротьбою за істину. Наша країна вже стала на цей шлях. Ми без страху йдемо назустріч заклику з Космосу… Ми знаємо, що той заклик посланий Розумом. Чого ж боятися?

– Я, напевне, просто невіглас, – знизав плечима Мен. – Все ж таки симпатія або антипатія часто викликаються навіть формами – приємними чи неприємними. І це на Землі, де природа єдина, рідна і близька нам. А що можна сказати про породження чужих світів? Що спільного } них і в нас?..

– Гармонія, – лаконічно відповів Соколов. – Звук можна записати численними способами – магнітним, механічним, світловим. Але Моцарт, записаний будь-яким з цих способів, залишиться Моцартом. Яка б не була структура живих істот, які б не були в них почуття, вони теж, як і ми, йдуть до гармонії з Природою. А Природа, як я твердо переконаний, існує реально. Отже, шляхи її пізнання, які вийшли з абсолютно різних світів, все одно зустрінуться в одному пункті…

– Може… Хай буде так, – приглушено озвався Мен. – Ви знаєте, дуже важко під кінець життя переконуватися, що ти десь помилявся. Це буде страшна катастрофа…

Соколов весело засміявся, похитав головою.

– Не зовсім так, містер Мен! Не зовсім так! Прямого знання нема. Щоб ствердити якусь суть, треба, щоб існувала антисуть. Щоб відзначити світло, треба відчути тьму…

– Невесела перспектива… Всі мої переконання стануть тьмою, на тлі якої засяє ваша істина? Чи не так?..

– А яке це має, зрештою, значення? Кожен чесний чоловік робить те, що він вважає правильним… Але ось вже недалеко космодром…

Мен поглянув ліворуч. Там на обрії вимальовувались гігантські ферми естакад, кранів Поміж ними стояло сторч кілька металевих сигар – ракет.

Мен жваво повернувся до Соколова, в його очах майнула зацікавленість.

– Як же ви вирішили проблему такого далекого польоту? Чи не можна дізнатися про це?

– Залюбки. Ніякого секрету нема. План дуже ризикований, але абсолютно реальний. Такі досвідчені пілоти, як Огнєв і Савенко, безумовно здійснять його. Ви знаєте принцип нових двигунів?..

– Майже ні…

– Детально прочитаєте в спеціальних журналах. Я скажу коротко. В кораблі є два двигуна. Один – для розгону в атмосфері – електротермічний, другий – для польоту в Космосі – іонний. Силова установка – ядерна. Вона переводить енергію ядра безпосередньо в електроенергію…

– Про іонний двигун я знаю, – озвався Мен. – Це давня конструкція. А про термічний – не чув…

– Теж нічого принципово нового. В спеціальному каналі створюється температура біля десяти тисяч градусів. Робоча рідина перетворюється в плазму і реактивним потоком вилітає в дюзи. Під час польоту в атмосфері спеціальні насоси, встановлені на носі корабля, всмоктують повітря, конденсують його, поповнюючи таким чином втрачене. В попередньому проекті цього вистачало, щоб стартувати з Марса і повернутися на Землю…

– А тепер?..

– Тепер ні. Довелося поламати голову. Огнєв запропонував геніально простий вихід Супутник Сатурна Титан мас надзвичайно густу атмосферу. Перш ніж сідати на Мімас, який не має повітря, корабель зробить кілька витків у атмосфері Титана, щоб набрати в баки робочої речовини…

– Чудово. Але ж це дуже важко…

– Я вірю нашим хлопцям… Отже, вони сядуть на Мімас, виконають завдання, а повертаючись, знову поповнять пальне в атмосфері Титана…

– Ви говорите так, ніби впевнені в успіху…

Соколов нахмурився, помовчав, ніби підшукуючи слова, потім зітхнув.

– Так… Очевидно, що дійсність не завжди збігається з планом… Проте, якщо нема певності – краще нічого не починати.

Електромобіль з шурхотом вискочив на бетоноване покриття космодрому і зупинився біля великого купола диспетчерського пункту. Соколов вийшов з машини, з хвилюванням попрямував до входу. Побачив три постаті. Дві високі, одну – тоненьку, струнку. Всього кілька кроків мав зробити академік, а за той нікчемний відрізок часу перед його внутрішнім поглядом пролинула вічність…

Мільйони людей, мільйони юнаків і дітей омріювали ці знаменні дні. Вони тисячі разів проводжали своїх героїв у далекі світи, вболівали за ними в тяжких пригодах, допомагали в нещастях, раділи успіхам. І ось… ожили сторінки книг Живі герої стоять на полі космодрому, готуються в небезпечний шлях. Чи повернуться вони? Чи допоможе їм пристрасне бажання мільйонів сердець?

Вуста Соколова мовчали. Він зупинився перед своїми учнями, зустрівся з поглядом кожного.

Огнєв. Людина-камінь. Суворе обличчя, а глибоко, в очах – океан ніжності. За нього можна бути спокійним. Корабель в надійних руках.

Савенко. Мрійник, безстрашний астронавт. Для нього нема в світі перешкод. Колись ця його риса була небезпечною. Ще досі пам’ятає Соколов, як Савенко під час пробного польоту е кілька разів перевищив швидкість учбової ракети, форсувавши двигуни. За це він був на місяць позбавлений права на політ. Що ж, така пристрасть притаманна юності. Але тепер бунтівливе море заковане в гранітні береги міцної волі. На Савенка можна покластися в будь-якій скруті…

Шура… Олександра Місяць. Радистка корабля. Феноменальна дівчина. В двадцять років вона вже інженер вищого класу. І навіть опанувала майстерність пілотування ракет на трасі Земля-Місяць…

Дівчина перша кинулася до Соколова, припала до грудей. Потім схилилася, поцілувала його руку.

Академік зніяковів, поцілував її в лоб.

– Для чого ти… Шурочко?

Обличчя Шури поблідло. Вона крізь сльози дивилася на Соколова і говорила щирі, сердечні слова:

– Ви не тільки людина… Ви символ майбутнього… Вам будуть наслідувати тисячі юнаків і дівчат, які ще навіть не родилися… Ось чому я цілую ваші руки… Спасибі вам за все… Сергію Олександровичу… Спасибі, учителю., ви так багато зробили для нас… спасибі за велику, чудесну дорогу…

Хвиля ніжності залила душу Соколова. Але він стриманий, навіть трошки суворий.

– Спасибі, Шуро… Але всі ми лише здійснюємо мрію покоління… Ми тільки стріла в руках планети…

З Огневим і Савенком обнялися мовчки, поцілувалися по-слов’янському. Підійшов Мен, потиснув руку Шурі. Повернувся до Огнєва і Савенка. З трудом підбираючи слова, сказав:

– Ваш політ… не простий. Це не тільки справа науки, техніки… Це запитання людської душі… Планета буде ждати відповіді – хто оточує нас в просторі – вороги чи друзі? Я бажаю вам успіху, мужні люди…

На пульті, в диспетчерському пункті, спалахнув червоний сигнал. Почувся голос в динаміку:

– Чергова ракета «Космоград-Місяць» готова до старту. Просимо займати місця.

– Пора, – зітхнула Щура.

Останні потиски рук. Три постаті, одягнені в сріблисті комбінезони, рушили до центру космодрому, де виднілися сигари ракет. Соколов ще кілька кроків пройшов поряд з своїми учнями, зупинився, потім потер чоло долонею, ніби щось згадуючи.

– Щось хотів сказати тобі, Іване… Дуже важливе… Ага, згадав… Я довго думав про наступну зустріч. Хочу, щоб ви пам’ятали одне… Не чекайте нічого схожого на нас… Ви чуєте? Хай будь-який вигляд не буде для вас несподіванкою!

– Я розумію вас, – серйозно відповів Огнєв. – Ми вже говорили про це…

– І ще одне… Може, вони зовсім не з інших систем…

– Як? Ви гадаєте… що тутешні?

– Все може бути…

– Марс?..

– Гадаю, що ні…

– Невже Юпітер? Сатурн?

– Будьте готові до всього, друзі мої… Будьте справжніми вченими… А тепер поспішайте…

Космонавти пішли. Огнєв кілька разів оглядався назад. Там, біля купола диспетчерського пункту, непорушно стояла постать їхнього вчителя. Що значили його слова? Які несподіванки вони віщували екіпажу космічного корабля?..