Текст книги "Серце Всесвіту"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Олесь Бердник
Серце Всесвіту

Фантастичні повісті

Радянський письменник

Київ – 1962

У2

Б 48

ВІД АВТОРА

Друже читачу!

В чудовий час ми живемо. Міцна рука Людини владно зриває запони з віковічних тайн землі і неба. Відсуваються у безвість кордони Всесвіту, розкриваються глибини Атома. Могутні космічні кораблі вже крають міжпланетні простори, а неймовірна казкова сила, захована Природою в матерії, починає вірно служити людству. А що ж далі?..

Далі – невпинний, безконечний політ у царство відкриттів, шукань, творчої праці, натхнення і звершення. Все для Людини здійсненне. Немає для неї жодних перепон. Що не зробимо ми – те обов’язково зроблять наступні покоління.

Та все ж таки хочеться, як страшенно хочеться поглянути, що виросте з того сім’я, яке ми сіємо сьогодні! Чи не так, друже читачу?!

То сідаймо ж в блискавичну ракету Мрії та помчимо а світ дивовижних пригод, неймовірних таємниць. Ми ч тобою пролинемо серед пустелі Космосу, побудемо на далеких планетах, зустрінемося з людьми чужих світів, відкриємо такі дива, перед якими побліднуть вигадки древніх казок.

Наша Мрія – це осяйне Завтра, плід нашого натхнення, крилата Праця нашого покоління…

Отож сідаймо в казковий корабель Фантастики. Небо засіяне зорями. Красуня Венера в срібному ореолі опускається за обрій. Таємниче підморгує яскравий Юпітер. Блимає криваве око Марса, обіцяє щось незвичайне. Герої вийшли з стін школи, зросли, ідуть широкими дорогами життя, підіймають погляд в безодню неба…

Це не вигадані герої. Це ти, друже читачу, твої товариші, наші допитливі, натхненні, мужні ровесники, які, не задумуючись, ідуть назустріч Таємниці.

Небезпека? Смерть?

Нам і смерть не страшна! Навіть вона покірно служитиме торжеству життя в новому суспільстві – де Людина, її Розум, її Серце і її Майбуття будуть найбільшою цінністю Всесвіту…

СЕРЦЕ ВСЕСВІТУ

ЗАГАДКОВИЙ МЕТЕОРИТ

Дівчина повернула обличчя до хлопця, лукаво поглянула з-під примружених вій.

– …А ще… що б ви ще зробили заради мене?

Він кумедно приклав руки до вузьких грудей, захоплено вигукнув:

– Все, що завгодно! Піду на край світу! Полечу на Марс… Аби тільки з вами, Шурочко…

Дівчина дзвінко засміялася, підхопилася з піску, скочила в воду Радісно підставила обличчя, груди, всю себе набігаючій морській хвилі. Хлопець опасливо відсунувся назад, оберігаючи модні штани і вузьконосі черевики від бризок.

Шура іронічно гукнула:

– Еге! Далеко вам до Марса! Занадто шануєте свої штани!..

Хлопець розгубився. Простягнувши руки, подався вперед.

– Шурочко! Та я готовий позбутися не тільки штанів, а й…

Нова хвиля пустотливо і сильно хлюпнула на нещасливого кавалера, змочивши його з голови до ніг, забивши подих Він закашлявся, одскочив назад. Дівчата, що лежали неподалік, засміялися, Шура вибігла з води, ледве стримуючись, щоб не пирхнути від реготу.

– Ну от бачите! Непідходяща я супутниця!..

Хлопець, ставши під грибком, роздягся, ніяково викручував мокру одежу. Шурочка ж вилізла на великий камінь, випросталася, закинувши руки за голову. Всім єством своїм вбираючи сонячні промені, теплий морський вітер, неосяжну манливу далину, – завмерла, ніби богиня древніх міфів.

Хлопець щось знову хотів сказати, та чомусь завмер прислухаючись. Замовкло і веселе щебетання сусідніх дівчат. Шурочка теж здивовано підвела обличчя вгору.

З-за хмар долинало потужне ревіння. Воно блискавично наростало, перетворювалося в оглушливий грім. Весь пляж схвилювався, зарухався. Потім в небі спалахнула яскрава цятка, стрімко понеслася до землі. За нею волочився довгий димовий шлейф.

– Метеорит! – закричали сотні голосів.

Небесний гість промчав над пляжем, війнувши гарячим подихом. Жінки злякано закричали. Оглушливо гримлячи, болід врізався в морську гладь за півкілометра од берега. Височенний стовп води і пари піднявся вгору.

Шурочка радісно заплескала в долоні. Сяючи захопленим поглядом, підбігла до хлопця.

– Чого ж ви стоїте, мов статуя? Така подія!

– А що… треба робити? – розгубився хлопець.

– Як то що? – сердито гукнула Шура. – Пливти туди… шукати метеорит. Доки вчені приїдуть, може, ми його самі знайдемо!

– Я не думав… що це можна!

– Ех ви, тютя! А ще на Марс збираєтесь! Ану бігом за шлюпкою. Бачите, там пункт видачі. Підженіть сюди. А я – принесу акваланг.

Хлопець хотів щось заперечити, але Шура вистрибом помчала до будинку відпочинку. Нічого не поробиш, доведеться йти.

Пляж вирував, на всі лади обговорюючи подію. З-за обрію летіли до місця падіння вертольоти. Коли Шура повернулася на берег з аквалангом в руках, хлопець уже сидів у шлюпці, яка вперто крутилася на одному місці метрів за двадцять од пункту видачі.

– Пливіть сюди! – крикнула Шура.

– Так вона не слухається, – розгублено відповів хлопець. – Крутиться і все…

Дівчина засміялася, махнула рукою і кинулася в воду. За хвилину вона вже сиділа в шлюпці. Поклавши акваланг, схопилася за кермо.

– Гребіть. Скоріше.

Над місцем падіння здіймався туман. Вода злегка вирувала. Хлопець злякано озирнувся, заглянув у морську глибінь.

– І ви… хочете стрибати, Шурочко?

– Аякже! З човна метеорита не знайдеш!

– Хіба не бачите – вода кипить! Він гарячий. А он – вертольоти летять… Знайдуть і без нас.

Шура хутко прищібнула балони з киснем, взяла маску. З жалем поглянула на супутника.

– Дивлюся на вас… чесне слово, жаль! Невже все життя ви будете з берега дивитися, як хтось відкриватиме таємниці? Невже в вашій душі нічого нема, крім пустих слів для легковажних дівчат? Ех ви, космонавт!

Хлопець знову приклав руки до грудей, бажаючи відповісти, але Шура вже одягла маску, окуляри і, махнувши на прощання, кинулася в воду.

Мул, піднятий падінням, поволі осідав. Шура заглибилася метрів на п’ять, озирнулася. З одного боку видно було тремтливий примарний стовп з міріад дрібненьких бульок води.

«Певне, там», – задоволено подумала дівчина.

Ще кілька плавних рухів ногами і руками. Глибше. Глибше. Ось уже видко в жовтаво-бурому світлі дно, покриті водоростями підводні скелі. А поміж ними…

Дівчина вражено завмерла. Ні, це не метеорит. Ось чітко видно поліровану поверхню кулястого чи циліндричного тіла, виступи якихось приладів. Вони оплавлені високою температурою, покалічені, але ще зберегли свої форми.

Шура наблизилася до дивовижного предмета, доторкнулася рукою, пропливла вздовж нього. В сутінках прочитала напівстерті літери, намальовані червоною фарбою. Що таке? «Сатурн-1»! Не може бути! «Сатурн-1» – це ж автоматична ракета, яка багато років тому послана в район Юпітера і Сатурна. Вона мала облетіти ці планети, сфотографувати їх і повернутися назад. Шура пам’ятає, що та ракета замовкла десь біля Юпітера. Сталася аварія. Так повідомляли вчені, що керували запуском. А тепер… вона повернулася! Яка радість для науки!

Шура вже хотіла підніматися нагору, та зненацька зупинилася. її погляд впав на дивовижний предмет, прикріплений до ракети. Це була подоба півкулі, що вросла в металеву поверхню космічного корабля. Дівчина придивилася до неї. Пригадала в пам’яті конструкцію ракети «Сатурн-1». Ні, такого виступу на цій ракеті не було. Тим більше, що метал корабля сріблястий, а ця півкуля – темно-фіолетова, майже чорна.

«Може, якийсь метеорит врізався в корабель під час польоту», – подумала Шура.

Ще раз придивилася. Ні, не схоже. Метеорити не бувають такі ідеально шліфовані. Жодної подряпини. Тоді… що ж воно?..

Раптом химерна думка промайнула в свідомості дівчини. Холодок хвилювання прокотився в душі. А може… ця півкуля… штучного походження!.. Тоді це подія світового значення! Скоріше нагору…

Шура відштовхнулася від скелі, метнулася, мов стріла, до поверхні. її зустрів гуркіт вертольотів, які нависали над місцем падіння, шум голосів. До шлюпки, де сидів розгублений хлопець, наближався катер. Він стишував хід. З палуби почувся гучний окрик, посилений динаміком:

– Хто вам дозволив пірнати?

Дівчина схопилася руками за борт шлюпки, скинула маску, гукнула:

– А в кого ж треба питати дозволу?

На катері засміялися. Вчений – товстенький, лисий мужчина в клітчатій сорочці– розвів руками, похитав головою:

– Ви хоч бачили, що там упало?

Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.

– Це не метеорит, – схвильовано сказала вона. – Це ракета «Сатурн-1»!

Вчений аж присів од несподіванки.

– Ви впевнені… в цьому? – чомусь прошепотів він. – Ви не марите?..

– Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…

– Водолази! – крикнув учений. – Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!

Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.

– Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.

– Безумовно! – радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ротом. Тільки через хвилину він спромігся на слово.

– Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?

Дівчина досадливо знизала плечима.

– Ви вгадали. Але яке це має значення?

Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.

Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.

– Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.

Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:

– А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?

– Відпочиваю, – усміхнулася Шура. – На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.

Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:

– Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..

– Та сама, – засміялася Шура. – Гребіть до берега. У нас ще багато справ.

– Який я нікчема, – прошепотів хлопець.

– Чому ж, – одізвалася дівчина. – Тепер ви можете виконати обіцянку – розшукати мене на Марсі…

Хлопець присоромлено мовчав.

ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?

До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших філософів Заходу Семюель Мен.

Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді – науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтанки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.

Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.

– Дивний утвір, – тихо сказав він. – Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спирається на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…

– Що ж вас дивує? – запитав Соколов.

– Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство недосконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..

Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втомлено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.

Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?

– Я трохи дивуюсь, містер Мен, – сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, – Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..

– Майже, – хитнув головою Мен. – Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…

– То й що?..

– Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульптури… Такої віри, яка звучить у ваших словах…

– Чому?

– Невже ви не розумієте? Тисячоліття на Землі гуляють війни і смерть. Панують рабство і голод. Найкращі здобутки генія кидаються в пащу руйнації. Навіть зараз, коли ми збагнули необхідність мирного співжиття, нема спокою, нема довір’я. І це на планеті, де люди – брати, сини однієї матері. А чого ж ви чекаєте від чужих істот? Невже солідарності, розуміння?

– Так, – твердо відповів Соколов.

– Абсурд. Де основа такої віри?

– Ви забуваєте найпростіше, містер Мен. Боротьба людей між собою на Землі – це пошуки найкращого суспільства. Для всіх народів. Це було. Це є. Це неминуче. Але вихід у Космос людина почала не заради тієї ж самої боротьби. Не заради руїни і смерті. Вище стремління штовхає її на розгадку віковічних тайн. І я не вірю в битву між чужими космічними расами. їм нема для чого нищити одне одного. Ми будемо чужі фізично… хай навіть зовсім несхожі… та є щось значніше, що об’єднує нас!

– Що саме? – скептично запитав Мен.

– Розум.

– Ви матеріаліст, – знизав плечима Мен, – а говорите, ніби містик. Що таке розум? Тільки здатність нікчемної купки праху усвідомлювати своє буття. Вмирає людина – вмирає й розум. Для людства нема майбутнього, нема перспективи, а значить, нема й вищих моральних чи етичних норм. Все це вигадки. Тільки жорстока боротьба за місце у Всесвіті для свого виду, для своєї сім’ї. Ось девіз буття…

– Не так… Не так, містер Мен. По-перше, розум не вмирає… Тільки тіло зникає, а розум ні! Він стає здобутком інших людей, невже ви не розумієте цього? Погане відкидається, і до загальної скарбниці вливаються нові й нові чудесні думки, діла, мрії людей і поколінь. Людство не можна ділити на окремих індивідів. Воно – єдиний організм. Воно безсмертне. Вмирають окремі клітини, організм не вмирає. І чим далі, тим міцнішим він стає, розумнішим, зрілі-шим. Все те, про що ви кажете – минулі війни, сучасні суперечки – хвороби росту. Земля вийшла в Космос, людство стає дорослим…

– І вступає в битву за місце під Сонцем… В битву з іншими людьми! – підхопив Мен. – Закон Природи жорстокий. Збільшується число людей, не вистачає Місця на Землі. Ми повинні шукати інших планет. Вони – також. В такій ситуації ви забудете про гуманізм.

– Ні, – посміхнувся Соколов. – Мені жаль, що ми не розуміємо один одного. Я знаю лише одне – нам нема чого ділити з чужими істотами. А об’єднувати є що…

– Життя переконає вас в протилежному…

– Що ж… Хай так…

Слова Соколова перебив вигук. Вчені поглянули в напрямі до входу. Там стояв молодий, коренастий хлопець в білому халаті оператора. Він важко дихав, ніби після сильного бігу.

– Що трапилося? – здивувався Соколов. – Чому ви в такому вигляді?

Хлопець піднявся вище, зупинився біля вчених.

– Пробачте, що потурбував, – похапливо говорив він, ковтаючи слова. – Важливе повідомлення… з Криму… В море впала ракета…

– Яка ракета? – схопився з місця Соколов.

– «Сатурн-1».

– Де вона?

– Її витягли метеоритчики. Олександра Місяць телеграфувала, щоб вислали літак…

– Негайно вишлемо…

– Це ще не все! Біля ракети знайдено чужеродне тіло… штучного походження…

Мен і Соколов зачудовано перезирнулися, якусь мить помовчали, дивлячись в очі один одному, ніби намагалися прочитати думки співбесідника.

– Почалося, – прошепотів Мен.

– Справді почалося! – дивним голосом відповів Соколов. – Тільки не те, що ви гадаєте…

Повернувшись до оператора, він чітко, роздільно сказав:

– Повідомте всіх членів марсіанської експедиції. Андрія Савенка, Івана Огнева, Олександру Місяць. Передстартова відпустка відміняється. Хай повертаються в Космоград…

В РІДНИХ МІСЦЯХ

Огнєв минув старезний паркан, ввійшов на цвинтар. Ледве помітною стежечкою, що вилася поміж гробків, вийшов на оброслу покрученим вишняком галявинку. Зупинився над трьома могилками. Одна велика, дві – поряд – малесенькі. В головах буйно розрісся бузок, між травою червоніли ягоди суниці.

Огнєв заплющив очі, мовчав. Він ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу, до щебетання птахів, до смутного подиху вітру. От би вернути минуле, воскресити людей, що тінями пролинули десь в небуття!

Де ви, дзвінкі голоси моїх маленьких синів, лагідний погляд дружини? Нема… Могила німо хоронить свою здобич вже більше двадцяти років. Навіки. Назавжди…

Огнєв стріпнув головою. Ні! Неправда! Всі пі роки ви були зі мною, любі сини мої, кохана дружинонько! Ось і зараз срібним передзвоном ллється сміх Васі і Серьожі… мріють в тумані блакитні очі їхньої мами…

Йому вже більше сорока. А скільки подій! Війна. Напружена праця. Відбудова. Перші супутники Землі. Перші польоти людей у космічну безодню. ї серед цієї навали подій горить пекучим полум’ям той жахливий день… Літній день сорок третього року.

Літаки з хрестами над містечком. Жорстокий бій у повітрі. Океан вогню внизу. В тому пеклі гинули жінки, діти…

В той день Огнєв збив два штурмовики. Обпалений, поранений, він поспішав додому. Серце калатало шалено в грудях, мов передчувало щось недобре…

Ввечері він з товаришами хоронив синів і дружину.

Двох близнят – улюбленців усього полку і їхню двадцятирічну маму…

Гуркотіла земля об віко труни. Мовчали льотчики, стоячи з похиленими головами навколо. А Огнєв – блідий, посивілий за один день – дивився невидющим поглядом у безвість. В} ста його щось шепотіли. Він марив про майбутній світ… про світ, в якому не буде страждань, в якому діти не горітимуть в огні жахливих вибухів…

Огнєв розплющив очі, похитав головою. Ще далеко до світу без мук… а може, й взагалі такий світ неможливий… Але все-таки він виконав свою мрію… всі сили віддав стремлінню у простір. Тільки творити, а не руйнувати – ось був девіз його країни, нового світу…

Незабаром старт корабля. Політ на Марс. Незвіданий, таємничий шлях. Заради торжества розуму, заради майбуття, заради тих, хто зростає серед людської ниви, готується прийняти в своє серце естафету великого знання.

І ці могилки… і ці сумні спогади… теж закликають, ведуть, нагадують. Прощайте, сини мої… прощай, дружино… Ви будете разом зі мною в темряві Космосу…

Огнєв уклонився могилкам, важко зітхнув і пішов стежиною далі. Вона вела до кручі, вужакою сповзала до неширокої річечки. Огнєв спустився вниз і здивовано зупинився.

Під кручею росла столітня верба. Біля неї стояв десятилітній хлопчина, тримаючи в руках вірьовку. Другий її кінець був перекинутий через товсту гілляку, і на ньому теліпався прив’язаний за ногу ще один хлопець. Він кректав, стогнав, звивався в повітрі, але не кричав.

Той, що стояв унизу, примовляв:

– Ну, ну… Ще трохи, підтягайся… Зігни ноги… Хапайся руками…

– Хапайся, хапайся! – сердито хрипів той, що висів. – Не дістану – хіба не бачиш?.. Ось я тебе повішу – сам спробуєш!

Огнєв зареготався, побачивши таку несподівану картину. Почувши сміх, хлопець випустив вірьовку. Його товариш бебехнувся з криком додолу.

– Що це ви робите? – здивовано запитав Огнєв. – Вперше бачу таку дивну гру!

– Це не гра, – бликнув спідлоба той, що впав. – Це репетиція…

– Репетиція? Що ж ви репетируєте?

– Невагомість… в космічному кораблі… Ми після школи підемо в училище астропілотів.

– Ось для цього й тренуємось, – додав солідно другий.

Піднявши погляд на Огнева, він раптом помітив на його грудях значок з ракетою. Подивився на обличчя… Круте підборіддя, розрізане вертикальною зморшкою чоло, гострі очі, зовсім сиве волосся. Хлопцеві захопило дух. Та це ж… сам Огнєв!..

Він штовхнув ліктем товариша, тремтливим голосом запитав:

– Ви… ви… Огнєв… Іван Сергійович?..

– Я самий, – дружньо усміхнувся космонавт.

– Той, що скоро на Марс?..

– Еге ж. Будемо знайомі.

Він серйозно потиснув рученята хлопцям, груди яким аж розпирало від захоплення, стримуючи посмішку, показав на вірьовку:

– Це добре, що ви готуєтесь до польотів… Тільки теліпатись на вірьовці не раджу. Можете покалічитись. У вас технічний гурток є в школі?

– Нема.

– Треба організувати. Повернуся з Марса, провідаю. Так і передайте своїм товаришам…

– От би потрапить на ракету до вас! – захоплено сказав другий хлопчик. – Один би тільки раз пролетіть до Марса – і вмерти можна!

– А нащо ж умирати! – здивувався Огнєв. – Вивчишся – полетиш живий.

– Е, коли те буде!..

– Не бійся, час швидко пролине!..

З-за повороту зненацька з’явилася легкова машина. Колихаючись на гребенях піску, вона наблизилася до Огнева. З неї вискочив молодий хлопець в формі зв’язківця, закричав:

– Іване Сергійовичу! Ледве розшукав вас. Термінова телеграма.

– Звідки?

– З Космограда.

Огнєв розгорнув листочок, прочитав:

«ПЕРЕДСТАРТОВА ВІДПУСТКА ОДМІНЯЄТЬСЯ. ВАЖЛИВІ ПОДІЇ НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЯ В КОСМОГРАД. СОКОЛОВ».

Подих якоїсь таємниці війнув у серці Огнева. Дивна телеграма. Академік Соколов даремно не буде турбувати. Що ж трапилося?

Він поглянув на принишклих хлопців, на мить задумався, пошукав у кишені, потім рішуче одщібнув значок космонавта від грудей… Подав його старшому. Строго сказав:

– Це для всього класу. Чуєте?

Хлопці навіть роти пороззявляли від несподіванки.

– Це… назовсім?

– Назовсім! Тільки з умовою – вчитися на п’ять!..

Огнєв поплескав хлопців по плечах, сів у машину. Проїжджаючи мимо кручі, ще раз з ніжністю поглянув на цвинтар, де спочивав прах його рідних.

Все гаразд. Смерть відступає перед життям. Рядом з могилами молоді хлоп’ята готуються полетіти в далекі світи. Ради живих, ради прийдешніх. Смерті нема. Є тільки сум, печаль за минулим, є тільки невпинне стремління вперед…

А хлопці ще довго дивилися вслід машині, ніби не вірили, що бачили тільки що славетного космонавта Огнева. Але ж це правда. Ось в долоні лежить блискучий значок «Почесний космонавт». На ньому зображений срібний півмісяць, а навхрест – ракета. І цей значок належав Огневу, а тепер він подарований класу. Аж підскакуючи від радості, хлопці помчали понад берегом, високо підіймаючи вгору значок, несамовито галасуючи:

– Огнєв! Справжній Огнєв!..