Текст книги "Серце Всесвіту"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

ЧЕКАННЯ

– Андрію, ми викликаємо тебе… Андрію, ти чуєш?

В сотий раз повторювала ці слова Шура. Савенко не відповідав.

Давно вже Огнєв склав всюдихід, вдвох з Шурою вони перевезли частину запасів на ракету, а їхній товариш не з’являвся.

Дівчина кілька разів поривалася йти на пошуки. Вона благально дивилася на командира, умовляла його. Та Огнєв був невблаганний.

– Не можна, Шуро. Зрозумій же. Ти заблукаєш. Ми ще зачекаємо. Може, він за лінією обрію… тому й не долинають радіохвилі…

– Ви заспокоюєте мене, капітане!

– І себе, дівчинко… Тримайтесь. Ще попереду багато незгод.

Шура знову схилялася над пультом передавача, печально, вперто повторювала через кожні п’ять хвилин:

– Андрію! Ми викликаємо тебе. Андрію, чи чуєш ти нас?

В ЇЇ голосі звучали біль, надія і ще щось… Огнєв довго прислухався до інтонацій дівочого голосу, знову й знову ловив себе на думці: чому його так цікавить це «щось»? Що ж воно таке, невидиме, але реальне, що непоборно струмить з душі дівчини? Він згадав прощання в кораблі перед катастрофічним гальмуванням. Він тоді відкрив Шурі свою таємницю… Сказав… або майже сказав, що любить її… Вона перебила, не захотіла слухати! Чому?

Може, не слід було випускати йому з глибин душі таємне почуття? Навіть перед лицем смерті? Понести його в небуття разом з чистою пам’яттю дружини і двох любих синів! Справді, занадто велика різниця… Відлюдкуватий, сивий космонавт, напоєний гіркотою життя, і сповнена пристрасті, пошуків і сумнівів двадцятилітня дівчина. Ні, не треба було тих слів… Як він не міг догадатися, що іншому звучатимуть ніжні слова, іншому буде дарований неповторний погляд… і почуття… Ось, воно чується в кожному слові Шури, в кожному її зітханні:

– Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…

Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…

Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зоряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.

– Шуро…

– Я слухаю, капітане…

Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.

– Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..

Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказала:

– Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Безмовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..

– Кого, Шуро?

Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:

– Андрія…

– Ви… любите його?..

– Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівайтесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..

Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав:

– Де ваша мужність, Шуро? Більше віри… дівчинко…

Став поряд з нею, поглянув за ілюмінатор. Помовчав кілька хвилин і вів далі зовсім іншим – теплим, задушевним голосом:

– Я розумію тебе. У мене теж таке враження, ніби я викинутий зоряним прибоєм… на пустинний острів… Це почуття древня тьма душі, спадщина тварини… містичний жах перед невідомим. Але ж ми люди Шуро… Нас мільярди. Для нас нема ні часу, ні простору… ні відстані… Є тільки етапи… важкі етапи шляху… які кожен проходить в самотині… ради всіх. Треба вірити, Шуро! Ось погляньте, сходить наша Земля…

Дівчина стрепенулась, припала до ілюмінатора.

Низько на обрії загорілася між скелями невелика зелена зірочка. її промінь дивним теплим відблиском спалахнув у очах Шури. По щоці покотилася срібна крапля сльози.

– Наша Земля, – прошепотіла вона. – Єдина… Як болить серце за тобою…

Огнєв мовчав, думав. В серці зникало відчуття безодні простору, безконечності часу. Теплий вогник планети ввійшов у душу, відновив спокій, впевненість, силу. Від зеленої зірочки линув океан любові, надії, віри. Ні, одинокою не буде людина в найвіддаленіших просторах. Відчай, приреченість – тільки на мить! Хай мороком оповив нас Космос, хай гнітить тиша, холод, невідомість – вперед! Тільки вперед…

Огнєв поглянув на хронометр. У Андрія кисню ще тільки на три години, йому треба повертатися.

Невже що-небудь сталося? Може, він потрапив у прірву?

Командир поглянув на Шуру. Вона очікувала його слова.

– Вже не можна ждати, Шуро… Треба діяти. Спробуйте викликати ще раз. Будемо чекати двадцять хвилин. Якщо ні – я піду на розвідку…

Шура сіла до пульта. Включила передавач. І раптом прислухалася, насторожилася.

Ракета відчутно похитнулася. Знову. Ще раз.

Командир занепокоєно поглянув на ілюмінатор, ввімкнув екран зовнішнього огляду. Навколо ракети нічого не було. Та ось знову на неї натисла невидима сила, захитала. По рівнині прокотився чорний вихор. Він вбирав в себе пил, крутив його тонкою лійкою, розвіював у пустоті простору.

– Вихор без атмосфери? Що це значить? – скрикнула вражена дівчина.

– Дивне явище, – сказав занепокоєно командир. – Це може бути вакуумний вихор… дехто з учених передбачав це…

– Вихор в порожнечі?

– Порожнечі нема, Шуро. Раз є простір – є і матерія. Навіть у вакуумному стані. Тут якесь завихрення поля. І дуже небезпечне. Ви бачите, вихори посилюються. Іти в цій бурі небезпечно. Треба негайно розшукати Андрія. Я поїду на всюдиході…

– О, капітане, скоріше…

– Останній пеленг?

– Сто тридцятий градус…

– Іду, Шурочко. Тримайте безперервний зв’язок…

Командир оглянув шолом і рушив до виходу. Незабаром могутній, коренастий всюдихід, здіймаючи легкий пилок еластичними гусеницями, рушив у напрямі гірського хребта…

ТАЕМНИЦЯ САТУРНА

Падіння сфери сповільнилося. Тунель перейшов у колосальне підземелля, стеля якого ховалася в сутінках. Нарешті, сфера зупинилася.

Андрій з подивом відчув, що обійми, які тримали його, миттю послабли. Десь зникли, ніби розтанули в просторі, стіни сфери. Космонавт стояв серед величезного залу.

В просторі пливли ясно зримі хвилі вишневого кольору. Савенко ступив кілька кроків, провів рукою. Тіло відчувало опір середовища. Що це значить? В цьому приміщенні є повітря? Безумовно… Але чому такої не баченої на Землі густоти? Нагадує рідину… Невже є істоти, що живуть в такому середовищі?

Недалеко від Андрія зажевріло слабке зеленкувате сяйво. Воно набрало форми сплюснутої кулі. Космонавт зацікавився, підійшов ближче. Це, справді, якийсь пристрій у формі кулі. Він не торкається підлоги, вільно тримається в повітрі, напевне, літальний апарат. І досить великий – не менше десяти метрів у діаметрі… Але де ж господарі? Хто вони, звідки? Може, катастрофа на Мімасі зв’язана з цими істотами? Тоді вони не пришельці з іншого світу. Тут проведена капітальна робота, побудовані підземні пункти. Це під силу тільки господарям. Так де ж вони?

Андрій відчував, що розгадка таємниці десь поряд. Вона дивиться на космонавта з кожного Кутка, з кожної речі. Просто в його розумі ще нема фактів, які зв’язали б воєдино розрізнені враження.

В зеленкуватій кулі з’явився отвір. Весь апарат колихнувся, рушив назустріч Савенку. Космонавт відступив назад. Схоже на те, що його запрошують зайти всередину. Та цього робити не слід.

Господарі знають, як ним керувати, а без них можна наробити дурниць.

Але чому так тьмяно? Тільки вишневі, малинові, темно-зелені відтінки барви… Невже вони бачать в такому спектрі?

Андрій згадав апарат, що був знайдений в морі разом з ракетою «Сатурн-1». Він теж був темно-зеленого кольору. Спочатку в ньому нічого не могли побачити. Зображення з’явилися тільки в інфрачервоному освітленні…

Мов блискавиця пройшла в свідомості Савенка. Безумовно, це підземелля зв’язане з космонавтами, що зазнали катастрофи. Про це свідчить весь ланцюг фактів. Вони на Мімасі, який поряд з Енцеладом. Підземелля пусте, без живих істот, але вони були недавно.

Адже апарати діють бездоганно. Може, господарі вирушили в експедицію на Мімас, там зазнали аварії. Якимось чином їм пощастило причепити свій апарат до нашої ракети. Але минули роки. Що з ними? Чи живі? І який у них вигляд? Невже в приміщенні нема нічого, що б нагадувало наші картини чи скульптури?..

Андрій рушив вздовж стін. Вони переливалися тьмяними барвами. Де-не-де виникали фіолетові лінії, знову зникали. Савенко почав до них придивлятися до болю в очах. З тих слабих ліній створювалось дивне мереживо об’ємного зображення. Ось ніби пливе серед суцільної темряви куля, оточена, кількома меншими. Це якась планета з супутниками. Навколо неї з’являється широкий пояс. Потім з темряви повзуть кульки нових супутників, починають кружляти по віддалених орбітах.

Та це ж Сатурн. Дев’ять супутників, кільце… Тільки чому спочатку кільця не було? І сімох супутників теж! Невже це штучні споруди? Ні, не може бути! Марення.

А гігантський шов, який з’єднує дві половинки Енцелада? Може, це свідчення космічних дій якихось надмогутніх істот? Надмогутніх відносно. Вони могли вже тисячоліттями звично і легко займатися такими діями, які нами вважаються неймовірними…

Але ждати більше не можна. Товариші, напевне, турбуються. Треба повідомити їм про відкриття і знову шукати аміак. Якщо розумні істоти живуть в системі Сатурна – може, вони допоможуть нам повернутися на Землю…

Андрій рушив назад, до отвору, крізь який опустився в підземелля. Як пробратися назад? Тунель такий стрімкий, що без східців не виберешся.

Може, знову ждати, доки сфера з’явиться і понесе нагору?

М’яко переливаються навколо рожеві хвилі. Спокій в залі. Темрява з різних боків насмішкувато дивиться на космонавта. Андрій сердито тупнув ногою Що ж, так і чекати бовдуром, доки якийсь безмозкий автомат допоможе йому? Треба діяти. Думати! Перш за все спокій. Ясна голова. Розумні істоти будували підземелля по певному плану. Овальна заглибина відгороджується прозорою стіною від поверхні супутника. Ясно. Там створено шлюз. Трохи нижче майданчик, з якого прозора сфера везе чи несе істоту вниз. То. може, тут є інший тунель, крізь який піднімаються нагору? Дуже просто і логічно.

Андрій ввімкнув прожектор, мацнув променем ліворуч. Нічого не видно. Тільки сяє-виблискує сріблисто-зеленими іскрами овальна стіна підземелля. Праворуч. Ось він, другий отвір. Зовсім недалеко.

Савенко зайшов у нішу. І хоч уже ждав появи прозорої сфери, все-таки мимоволі здригнувся, коли невидимі обійми владно охопили його тіло.

Казковий політ серед мерехтливих стін тунелю. Широкий отвір, шлюз. І ось, нарешті, поверхня. Безшумно зачиняється невидима брама. Андрій стоїть під зоряним небом, в променях зеленого Сатурна…

Скоріше, скоріше. Треба шукати пальне і не гаяти ні хвилини. Але, перш за все, повідомити товаришів…

Савенко повернувся в той бік, звідки він прийшов раніше, ввімкнув передавач. Та не встиг сказати й слова, як могутня сила штовхнула його в груди. Космонавт упав на скелі, боляче вдарився плечем. Намагався звестися на ноги, нічого не розуміючи. Невидима рука вдарила ще раз, закрутила тіло Андрія в потужному вихорі. Одірвала од ґрунту, покотила по коридору між скелястими урвищами. Він хапався руками за уламки каменю, намагався зупинити падіння. Марно!

Вихор підняв Савенка вгору, немилосердно жбурнув у глибоку прірву.

– Друзі, – прохрипів він у відчаї.

Сильний удар погасив свідомість. Тіло покотилося кудись вниз.

…Так було довго, дуже довго… Свідомість космонавта розривали болючі видіння. Навколо з’являлися жахливі примари, зникали. Потім з чорної безконечності народилися картини рідного краю. Зелені луги, шумливі гаї… Заструмилася голуба стрічка веселої пустотливої річки. Чому так душно? Звідки жара? Андрію стає нестерпно. Він зриває одежу, поспішає в прохолодну воду. Спрага зникає, тілу легше в обіймах течії…

Та ось блакитне небо сповивається сивим туманом. То не туман, то густа завірюха. Здіймається вітер, несе хмари снігу, січе обличчя крижаними кристалами. Андрій хоче вискочити на берег, щоб одягтися. Не можна! Вода починає замерзати, крига ріже тіло. Андрій ламає її, пробирається до берега… а берег все віддаляється, зникає за густою імлою снігу. Крижаний панцир стискує груди, холод проникає до самого серця…

Савенко заплющив очі. Невже смерть? Ні, не може бути!

Зібравши всю снагу душі, весь жар серця, він рветься з смертельних обіймів…

Сутінки навколо. Хаотичні нагромадження скель. Вгорі – гострі жала зірок. Куди він потрапив? Невже в прірву? Але яка сила могла кинути його, коли навкруги порожнеча? Може, якісь невидимі істоти…

Застогнавши від болю в плечі, Савенко звівся на ноги. Ввімкнув прожектор. Освітив скелясті стіни пастки знизу до горішнього краю. Ого! Височенько. Метрів п’ятдесят, не менше… А що це внизу? Якась блідо-зелена маса. Вона схожа на кригу… Може, замерзлий газ?.. Те, що він шукав. Удача! І недалеко від ракети. Тільки повідомити друзів – і можна добувати. На всюдиході є портативний підйомний кран, контейнер…

Довгенько доведеться поморочитися, але пальне в ракеті буде.

– Андрійку, де ти? Андрійку, чому ти не відповідаєш? Ми дуже турбуємось за твою долю…

Хто це? Шурочка. її любий голос. Яке щастя. Сили знову вливаються в змучене тіло, душа сповнюється вірою і впевненістю.

– Андрійку, ми викликаємо тебе. Каштан виїхав всюдиходом на розшуки. Де ти, друже, обізвись?

Тремтячими руками ввімкнув схвильований Андрій передавач, крикнув:

– Я чую, друзі… Я живий і здоровий…

В ефірі на мить запанувала тиша. Потім радісне зітхання і за ним злива слів:

– Андрійку, любий! Де ти, кажи скоріше… В тебе залишилося кисню на півгодини.

Андрій, посміхаючись сам собі, стінам, зіркам, кричав, піднявши лице вгору, туди, де мусила бути вона – кохана дівчина, єдина в цілому Всесвіті:

– Все гаразд! Упав у прірву. Недалеко від ракети. На глибині метрів п’ятдесяти. Дивне явище – мене сюди кинув невидимий вихор!..

Плачучи й сміючись, Шура кричала у відповідь:

– Капітан сказав, що це вакуумний вихор! Потім узнаєш. А зараз я зв’яжусь з капітаном…

– Жду! Передай йому мій пеленг!..

Тиша. З небуття виникає голос Огнева – турботливий, дружній:

– Я слухаю, Шуро. Ще не чути його?

– Знайшла, капітане, – почувся торжествуючий голос дівчини. – Він здоровий…

– Я тут, Іване, – обізвався Андрій.

– Де тут? – занепокоєно гукнув командир. – Чому ти не повертаєшся? Хіба не знаєш, що кисень незабаром закінчиться?..

– Не сердься, Іване Я не можу. Сиджу в прірві. Але зате величезна удача. Піді мною поклади аміаку чи ще чого-небудь, не знаю. Коротше, паливо є…

– Шуро, які його координати?

– Сто тридцять два!

– Де ти востаннє говорив з нами?

– Біля прозорої стіни, в коридорі між двома грядами гір. Там я знайшов штучну споруду. Був у підземеллі. Безодня таємниць! Поспішай до мене. їдь по коридору ліворуч…

– Ти випадково не мариш? – занепокоївся Огнєв. – Тобі не приверзлося?

– Сам побачиш! – весело гукнув Андрій. – Я жду тебе…

В ефірі почулося веселе дзижчання двигунів всюдихода…

ЗУСТРІЧ

Двісті годин тривала напружена праця. Огнєв і Савенко десятки разів побували біля прірви, перевозячи від неї аміак в невеликому контейнері. З допомогою невеликих вибухових патронів вони руйнували пласти замерзлого газу, потім підіймали на портативному крані і складали в контейнер. Щура, яка весь час чергувала біля ракети, приймала дорогоцінну речовину. Вона опускала вниз ківш, сконструйований нашвидкуруч Огневим, а потім з допомогою лебідки підіймала до люка топливних баків.

Крапля за краплею, кілограм за кілограмом наповнювалися баки. І ось, нарешті, титанічна робота закінчена. Космонавти після короткого перепочинку зібралися в уцілілій каюті корабля, де зберігалося нормальне повітря і стабільна температура.

Огнєв лагідно поглянув на Шуру, поклав долоню на її плече.

– Дівчинко… Тепер залишилось найважче. Треба летіти на Мімас. Треба до кінця розкрити таємницю Сатурна. Може, в цьому і наш порятунок…

– Що ж ви хочете від мене, капітане? – тихо запитала дівчина.

– Ти… повинна залишитись… Трьох ракета не понесе. Але все буде гаразд. Ми повернемось, і тоді…

– Я все зрозуміла, капітане, – майже нечутно перебила Шура. – Я буду спокійною…

Прощання було напруженим. Шура відчувала, ніби вона стоїть над прірвою. Ще мить, маленький поштовх – і вона полетить стрімголов до бездонної ями. Треба стриматись, щоб не закричати. Вона не має права! Друзі їдуть на таке діло, що затьмарює саме значення життя або смерті…

Сині очі Андрійка обнімають дівчину, сум і надія світиться в них, а десь в глибині – ніжність, тривога. Не витримала Шура, кинулась коханому на груди, судорожно притиснулась, стримуючи ридання. Скільки ще судилося прощань і зустрічей? Чи, може, ця остання?..

Іван одвернувся до ілюмінатора, зітхнув. Який він був сліпий! Не міг побачити, кому відкрите серце цієї чудесної дівчини… Що ж, тим краще… Доля збереже їх!

– Пора, – озвався він.

Космонавти одягли шоломи, пішли до виходу. Оглянулись.

З сутінків каюти дивилися на них очі… ні, не очі, а стиснута в тугий трагічний клубок душа їхньої подруги. Вона зробила нетерплячий жест рукою, прошепотіла:

– Я жду…

– Зв’язок не забувай, – повторив Огнєв. – По хвилині через кожні півгодини…

– Гаразд…

Ідуть по зеленкуватій рівнині двоє. Ось вони меншають, перетворюються в малесенькі постаті. Не видно, хто з них Іван, а хто Андрій. Самотність. Тиша. А може, їх і не було? І цей химерний Сатурн, ця божевільна планетка – може, галюцинація?

Над скелями сходить Сонце. Його малесенький диск раптово бризнув потоком такого веселого проміння, що дівчина стрепенулась від несподіванки. На рівнину впали від космонавтів дві довжелезні тіні. Все навколо набуло реальності, зримості. Ось друзі недалеко від ракети. Вони оглядаються, підіймають привітно руки…

Геть розпач і безнадію! Хай вони розвіються в просторі, як зелені сутінки Сатурна під променем життєдайного Сонця…

Ракета описувала навколо Мімаса спіралі. Внизу линула зелено-бура поверхня, помережана щілинами, гірськими хребтами, рівнинами, покритими сліпучо-білими плямами. Десь там, в широкому узгір’ї, трапилася трагедія кілька років тому. Чи не занадто фантастичне завдання поставили люди Землі – знайти потерпілих? Де їх шукати серед хаосу скель і щілин, хребтів і рівнин?

Над пультом, перед космонавтами, горить екран портативного проектора. На ньому зображені кадри з своєрідного фільму чужинців: падіння апарата в узгір’я, вибух, фіолетові кулі на блискучому тлі. Де трапилася катастрофа?

Минали години. Ракета дванадцять раз облетіла супутник, наближаючись до його поверхні. На тринадцятому витку екран радара спалахнув. На ньому виникла розмита пляма.

– Метал! – крикнув Андрій.

– Відзнач координати, – наказав Огнєв.

На чотирнадцятому витку командир почав гальмувати. Швидко наближалося відзначене місце. В перископі виникли зубці знайомих гір, широка блискуча рівнина. Знову спалах на екрані локатора.

Огнєв форсував двигуни ракети, яка повернулася дюзами вниз. Падіння припинилося.

Ракета плавно опустилася на поверхню Мімаса…

З хвилюванням наближалися космонавти до уламків чужого корабля. Здалека можна було помітити недалеко від гірського урвища верхівку сфероїда, занурену в шар замерзлих газів. Сусідня вершина гори була зруйнована. Певне, корабель чужих зіткнувся з нею, приземляючись. А може, зіпсувалася апаратура, хто знає!.. Таємниця катастрофи була покрита товстими пластами аміачної криги.

Космонавти кілька разів обійшли навколо місця трагедії, переглянулись.

– Ці уламки нічого нам не скажуть, – непевно промовив Іван. – Треба пошукати навколо…

– Все покрите замерзлими газами, – заперечив Андрій. – Тут треба спеціальні машини, щоб розрити кригу…

– Пройдемо попід урвищем…

Космонавти попрямували до скель. Вони повільно йшли вздовж кам’яної стіни, оглядаючи всі заглибини. Біля однієї з них Огнєв здивовано зупинився.

– Поглянь, Андрію! Тут хтось з них був!

Справді, біля входу в заглибину лежало кілька невідомих апаратів темно-фіолетового кольору. Один з них нагадував той, що потрапив на Землю. А на скелі, праворуч від входу, було вирізьблено грубе зображення Сатурна. Ще нижче, на одшліфованій ділянці каменя, можна помітити фіолетові хвилясті лінії.

Огнєв мовчки рушив в глиб отвору. Андрій попрямував за ним. Ввімкнули прожектори. Промінь вихопив з пітьми невисокий грот, а в глибині його… фіолетову кулю.

– Андрію… Та сама куля, що зображена в апараті. Невже це жива істота?

– Напевне. Поглянь, вона помітно пульсує. І блиск якийсь тьмяний, не металевий…

– їх було три. Чому лишилася тільки одна…

– А ось, дивись… Ще дві… Але дуже малесенькі…

Дійсно, біля великої кулі, що мала в діаметрі біля сімдесяти сантиметрів, лежали зовсім близенько дві інші. Вони були якісь зморшкуваті, ніби висохлі, і жодної ознаки руху не помічалося в них…

– Мертві, – похмуро озвався Огнєв. – Безумовно, вони загинули.

– І так дивно… як вони перебували в безповітряному просторі…

– Ми нічого не знаємо про їхню структуру, – заперечив Огнєв. – Але дивно інше… Я не відчуваю, що вони чужі. Дивлюся і не розумію – звідки це… Таке враження, наче лежить переді мною мертва людина Землі.

– Вони – соратники наші, – згодився Андрій. – Занадто багато зроблено для їхнього врятування… і все даремно.

– Хто знає, – непевно відповів Огнєв. – Може, цей великий… ще живий. Він здригається. Знаєш що? Я спробую торкнутися його.

– Обережно! – попередив Андрій. – Може, це пошкодить йому.

Командир легенько доторкнувся пальцями до фіолетового купола. По тілу дивного створіння побігли дрібненькі брижі. З-під пальців бризнули іскри.

Огнєв відсахнувся.

– Живий. Тільки що це значить? Він весь заряджений. Як акумулятор! Проте хіба в нас нема на Землі істот з електричним зарядом?

– Дивись, Іване, що з ним робиться!..

Космонавти відступили до виходу. З відстані двох метрів вони спостерігали, як істота заворушилася і почала пульсувати. Потім на фіолетовому тлі раптово виникло дві вузькі щілини. Вони поволі розширилися, засяяли прозорими вогниками, почали повертатися вгору, вниз, на боки, зупинилися на постатях космонавтів.

– Очі! Щоб я вмер – очі, – здивовано скрикнув Андрій.

– Тихо. Дивись далі…

Крім «очей» на поверхні кулі з’явилося ще кільки дивних утворів, які не можна було порівняти ні з якими органами людини. Ці заглибини, лійки, рупори вібрували, простягалися назустріч гостям, випромінювали ледве видиме сяйво. Потім знову все зникло. Істота перетворилася в кулю. Ще мить – і вона почала видовжуватись вгору, змінювати свою форму. Перед враженими людьми Землі відбувався якийсь танець форми. Створювалося таке враження, ніби в руках невидимого скульптора шалено звивається еластична різнобарвна глина, породжуючи в геніальних руках творця задумані ним обриси нового тіла. Спочатку з’явилися ноги… абсолютно людські ноги… потім торс, груди, шия… і, нарешті, голова. Розплющилися великі темні очі, відкрилися вуста. Але вони були якісь бездушні, нежиттєві. Тонкі, жіночі руки дивної істоти в німому благанні простяглися до космонавтів і впали безсило вниз. Вся форма здригалася, вібрувала…

Ось заплющилися очі, захиталася постать. Руки почали западати в тіло, зникли, потім істота зменшилася, ввібрала всередину голову і незабаром перетворилася в кулю.

– Ніколи не чекав такого! – прошепотів Андрій. – Чари якісь!

– Соколов попереджав, – озвався Огнєв. – Життя має безмежні прояви…

– Так які ж вони – кулясті чи такі, як ми?

– Може, ніякі…

– Що ти маєш на увазі?

– Побачимо, – загадково відповів командир. – Нашу форму куля прийняла по бажанню… побачивши нас. А це що?.. Поглянь!

Куля стала напівпрозорою На її поверхні попливли тіні, спіралі, хвилясті лінії. Потім з’явилися рухливі картини. Серед зоряного неба величний диск Сатурна. Космічний корабель в просторі. Падіння на скелі Мімаса. Вибух. І три фіолетові кулі на білій блискучій рівнині. Вони пливуть над нею, добираються до скель. Вгору летить невеликий диск, кружляє над супутником. Пролітає гостроноса ракета Землі. Диск приєднується до неї, зникає в зоряній безодні…

– Тепер все ясно! Вони летіли до Сатурна, – сказав Андрій.

– Тихо. Дивися далі…

На поверхні кулі продовжувалася дивна розповідь. Три істоти лежали непорушно в заглибині між скелями. Потім з’явилися схематичні лінії. Від тіл істот попливли в простір хвилі. Обсяг куль зменшувався.

– Витрата енергії, – прошепотів Огнєв.

Одна з куль приєдналася до середньої. Хвилі енергії вливалися тепер з тіла в тіло, зберігаючи потенцію середньої істоти, в той час як перша катастрофічно зменшувалася. Через деякий час таким же чином стала діяти третя куля.

Космонавти розчулено перезирнулися.

– Дві передали своє життя третій, – промовив Огнєв. – Це чудові істоти…

Раптом ритм показу став стрімко наростати. З’явилися людські постаті. Космонавти впізнали самих себе. Вони наблизилися до кулі, разом з нею попрямували до ракети. Ракета полетіла до Енцелада. Потім куля з’явилася в просторі, від неї простяглася лінія до Сатурна.

– Все ясно, – зітхнув Андрій. – Пропонує летіти на Енцелад. Там у них пункт, який я бачив. Потім вони повідомлять на Сатурн. Але як же ми її дотягнемо до ракети?

Куля мовби зрозуміла слова людини. Вона піднялася на кілька сантиметрів над ґрунтом, заколихалася, тихо попливла в отвір.

– До ракети! – наказав Огнєв. – Якнайскоріше…

Вони двадцятиметровими стрибками помчали вперед. Рядом, не відстаючи від них, пливла у просторі фіолетова примарна куля…