Текст книги "Фортеця для серця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

– «Наполеон»? Галю, ну ти й господиня! А смачнючий! Поділишся рецептом?

Жінка щасливо всміхалася – і роки пиятики злітали кудись далеко, розкриваючи абсолютно інше обличчя. Виявляється, вона має живі очі, у яких тепер вистрибують сонячні зайченята.

– Звісно, Дусю. Я ж у дівоцтві й не таке могла приготувати… Короваї пекла, не повірите.

Жінки сиділи за круглим столом, накинувши на плечі квітчасті хустки, що їх подарувала господиня, і смачно прицмокували, ласуючи новою порцією печива, тоді як діти… А чого слід було сподіватися від дітей? Правильно. Дівчатка встигли проковтнути по чотири шматочки й задоволено муркотіли, чухаючи животики. Ну, справжні тобі кошенята. Безпорадні та щасливі.

Щастя. Чи можна приготуватися до його приходу? Це запитання може видатися смішним. Як готуватися? Зазвичай на щастя чекають. Дехто в тому чеканні (мовляв, ось іще трошечки – і точно буду щасливий) не помічає, що проживає цілісіньке життя. А його ж не відмотаєш назад до потрібного кадру, не зміниш, не перепишеш. Мільйони живуть в отому вічному «ось-ось – і», проте є жменька щасливчиків без умовностей. Їм не потрібне оте злощасне «і», вони просто дихають, люблять, дістають на горіхи від долі й нічого змінювати в собі не збираються. І тоді, рано чи пізно, щастя обирає сміливців, бо не може воно без них.

Із самого ранку Валентину Йосипівну підкидало й колотило. Їй фізично було погано на саму думку, що якась зелена Людочка, діставши струс мозку й перелом ребер, примудрилася заразом віднайти свою долю. Ну, як так? Як? Це ж треба було дістати прочухана, балансувати на межі життя та смерті і, зрештою, вискочити заміж? Та ще й так удало. Ні, ну це біда!

У кабінеті Людмили Миколаївни, відтепер колишньому, гули десятки голосів. Немов у вулику бджоли. Учні роздивлялися на весільні фотографії, де їхня улюблениця мала водночас щасливий і розгублений вигляд.

– Гарна яка!..

– Ото фата!..

– А сукня!..

– Дивіться, дивіться, як усміхається!..

Любочка практично свердлила поглядом світлини й усоте зітхала, підперши долоньками круглі щічки.

– Яка краса!

– То… Людмила Миколаївна вже не буде працювати в нас?

– А чого ти хотів? Вона тепер житиме з чоловіком.

– Угу. Бач, Віко, і знову ти винна.

Віка супить брови:

– Це ще чого?

– Бо… Бо отой лікар із нею оженився, от!

– Тю на тебе, Петьку!

Любочка замріяно заплющила очі й остаточно постановила:

– Доля.

Ну от. Валентина Йосипівна трохи не захлинулася заздрощами. Демонстративно зачинила двері, відмежувавшись від дитячої радості, проте отрути в собі таки не втримала:

– Ну й аферистка наша Людочка!

Колеги одночасно відірвалися від споглядання альбому:

– Це ж чому?

– Ну, хіба так можна? Потрапила в лікарню й швиденько обкрутила завідувача.

Жінки розсміялися:

– Кохання ж!

Нещасна не вгавала:

– Нічого… От поживуть по найнятих кутках, де те кохання й дінеться! Бо що тепер молодим фахівцям світить, га? Хоч лікареві, хоч учителеві? Платня й купа дірок у сімейному бюджеті! Треба було вже з квартирою шукати, якщо така хвацька.

– Дурна ти, Валю. Ой дурна. Недарма в старих дівках і сидиш.

Жінка підскочила й зашипіла, обпікаючи все живе. Найбезневиннішими жертвами, звісно, були діти. Відповісти ж не могли. От розлючений педагог стрімголов і гайнула до кабінету, де юрмилася дітвора, неначе в бій на ворога пішла.

– Ану, чого зібралися?! По класах мерщій! Коли дзвінок був? Гадаєте, останні дні навчання, то й гуляти можна? Я вас зараз навчу!

Жінки перезирнулися:

– Ну-ну. Ця може… – І замріяно зітхнули над фотографіями. – У них усе тільки починається.

Очевидно, це закон. Щось закінчується, а щось розпочинається. Хтось уже однією ногою стоїть на фініші, а хтось невпевнено тулить до серця крихітний пагонець власної мрії. Життя іде. Воно не вміє стояти. Рух – це і є життя. Без тебе чи з тобою. От і школа під горіхами попрощалася з четверокласниками, щоб зустріти первачків. Чи вмів хто серед них малювати вітер? Навряд. Хоч, безперечно, хтось та малював. За чотири роки першокласники ставали випускниками й звільняли парти вже для інших першокласників… І так рік за роком, доки росли горіхи у дворі й стояла школа. Відчиняла й зачиняла двері. Приймала й відпускала, а потім… Просто чекала… і вдивлялася вікнами у світ.

У вікні

Вікна. Вони бувають не лише в стінах. Деякі з них дивляться вглиб.

Дівчина сиділа на підвіконні й розглядала світ по той бік. Там, за склом, танцювала травнева злива, боса й розхристана, аж гола. Вона вибивала лише їй відому мелодію на старенькому даху місцевої школи. Леся добре знала місця, де той дах цілувався з небом, безсоромно, крізь щілини. Коли ж ішов дощ, щілини зраджували дах, бо в них сочилося не голе небо, а цілком реальна вода.

– Ет, знову! – роздратований бас завгоспа з кабінету фізики засвідчив появу ще одної плями на стелі. – Це не весна, а всесвітній потоп! О! А ти, Райська, що тут загубила?

Леся ледь стрималася, щоб не вимовити вголос правди, – дощ. Старшокласниця, як ніхто в школі, знала, де найкраще спостерігати за зливою. З віддаленого крила другого поверху розгорталася просто неймовірна панорама шкільного подвір’я. Звідти воно скидалося на долоню велетня, де замість ліній життя та долі – доріжки з метушливою малечею. Завгосп, дядько Толя, зиркнув через Лесине плече на двір, заповнений водою, і мало не вилаявся:

– Гарно!.. От тільки мокро, хай йому біс! Ти, мо’, намалювати збираєшся, еге? Бачив, бачив учора на стенді твою роботу. І як воно так виходить? Квітка жива вийшла… Їй-богу!

Леся всміхнулась і здивувалась, як це в дядька добре виходить сполучати несполучне – чорне з білим, святе з грішним. Отут ніби краса, а вже тут багно. Справжнісінька життєва філософія.

– Спасибі!

– Еге. От тільки що те малювання в житті дасть? Шматок хліба чи до хліба?

Дівчина мало не пирснула сміхом. Ну от! Балансу досягнуто. І як він так примудряється, га? Проте завгоспові було не до запитань, а надто не до риторичних, ще й у голові всяких там старшокласниць, у нього справ – ого-го-го! Ет! І чому тих дощів стільки на його нещасну голову звалилося? Ну це фігурально, звичайно, але якщо дивитися в корінь, то це правда, бо через шкільний дах і стелю в кабінеті фізики йому завжди голова болить. І директорові, звісно. Дядько сам собі сумно всміхнувся: мовляв, весна, дощі й дві хворі голови. Страхіття, їй-богу!

– Ох-хо-хо! Чи доживу я до того часу, коли на ремонт школи бодай копійку хто дасть? Хоч у нашій школі, теє, начальство сказало, що ситуація не критична. Це тільки вдуматися! Кому ж ви, бісові діти, кажете, га? Нам розповідаєте, що в нас на голову капає, але то не критично. Ондечки, мовляв, у якійсь області заходилися дах лагодити, розкрити розкрили – і бац, гроші скінчилися. Нема тепер у дітей фізкультури.

– Чого?

Дядько почухав потилицю й безсило махнув рукою:

– Бо спортзала просто неба зазимував – і не стало спортзали. Отак, дівко, ремонти роблять, матері їхній чорт! Ой! Вуха заткни. Щось я розбазікався. Піду краще директорові ситуацію опишу. Теє-то, не критичну… Ні, ну де це ще таке можна побачити, га? Де? Щороку просимо дати кошти, і щороку дульку вам! Нема справедливості у світі, ой нема! Нічо, нічо, нехай отими копійками освітянськими вдавляться! – Завгосп аж зіщулився й пальця до неба чи даху дірявого зняв. – І щоб їхні діти й онуки в спортзалах без даху вправлялися!..

– Це ж чиї?

– А біс їх знає! Їхні. Теє-то, отих щурів бюрократичних, от. А ти, дівко, дивись. Автобуса не проґав… за дощем своїм.

Леся спостерігала, як дядько Толя зникає в кінці довгого коридору й махає руками навсібіч. А махати було де. Коридори тут довгі й широкі, сповнені галасу й постійного руху. Ось і тепер. Ніби тихо, а здається, що від стелі до підлоги дзвенять дзвоники дитячих голосів, а стіни дрижать дрібно-дрібно, бо перерва. На уроках тут, звісно, тихше, проте… Дівчина всміхнулася, мимоволі пригадуючи свої перші дні у вулику знань. Це ж треба, скільки часу минуло, а ще ніби вчора розгублена маленька дівчинка тулилася до стін, кліпала оченятами й усерйоз боялася заблукати, а ще… ще не розлучалася з олівцем і клаптиком паперу. Вони було оберегами й талісманами, бо, щиро кажучи, Леся довго й хворобливо звикала до нового життя.

– Ось де ти сховалася! А я вже півшколи оббігала. Наші в їдальні сидять, ось-ось автобус підійде, а ти все не йдеш.

Леся всміхнулася подрузі. Колись вона намалює цю королеву подіуму. Віка встигла вирости кудись так високо вгору, що деякі хлопці боялися ставати поруч, щоб не видаватися ліліпутами. Хоч Віка анітрошечки не журилася зростом: мовляв, доростіть, кавалери, а тоді побачимо. А кавалери таки були. Потай зітхали за красунею. Смуглява, темні оченята – що нічна вода, дивляться, а вглиб затягають. Вуста, на яких майже завжди грає усмішка. Ну не вміє Віка не сміятися. Жартує без упину, кепкує з невдач і носа не хнюпить. А волосся! Леся зітхає захоплено. Он майже всі старшокласниці з модними зачісками, а ця сміливиця до пояса косу заплете й знову сміється, що то стратегічний запас, бо волосся тепер дорого коштує.

– Чого мовчиш? На дощ дивишся? Ну й злива періщить!

Леся відводить очі й бачить свій відбиток у вікні. Розмитий водою, він видається несправжнім. Ніби вона його намалювала. Зелені очі встигли випити грозове небо й від того стали схожі на русалчині. Не дивіться – небезпечно й солодко, можу й залоскотати. Світла шкіра. Веснянки ледь-ледь почали витикатися на прямому носику, щоб засвідчити: таки весна! Вуста… Леся схилила голову набік. Які вони в неї? Мовчазні. Русалки мало коли говорять, а якщо й озиваються, то неодмінно піснею. Дівчина торкнулася хвилі русявого волосся. Воно, що злива за вікном, неслухняне й трошки дике. Хоч що з ним робила, усе одно вилазило, висмикувалося й розповзалося теплою лавою по дівочих плечах. Чи гарна вона? Дівча зітхнуло… Просто в такому віці сумніваєшся навіть в очевидних речах.

– Ні, ну ти що, у рота води набрала? Лесю!

– Ні… Просто слухаю зливу.

Віка задирається на підвіконня й усміхається:

– Тобі її слухати хочеться? Ти диви, яке болото наколотила! А я планувала бурячки прорвати й моркву. То тепер хіба влізеш? Ет, мамка ще й на танці, чого доброго, не пустить. Слухай, а ти підеш?

– Не знаю… Дощ он який.

– Еге! Як милуватися, то запросто, а як до клубу, то вже й розтанути можеш. Хіба Микола не запросив?

– Та ну тебе! – Леся шаріється, бо тема дражлива.

Але Віка не вгаває й аж підстрибує з нетерплячки, неначе це її перший хлопець у районі до клубу запрошує.

– Угу. Чекатиме ж, бідолашний, до останньої хвилини. Як тебе нема, то й світ немилий, ходить, мов хмара он та, бачиш? А тільки зайде Лесюня, сяє, мов ліхтар. Та ні, як прожектор! Усіх своїм щастям засліплює. Дівчата аж зеленіють від заздрощів, ги-ги.

Леся червоніє до кінчиків вух.

– Ну ти й казкарка, Віко! От і не піду нікуди. Ну його!

Подруга хитає косою, як психотерапевт маятником під час гіпнозу.

– А от і підеш!.. Підеш!.. Підеш!..

– Дівчата, де ви є? Автобус давно під’їхав, вас лише чекаємо, – це вже третя красуня озвалася.

Любочка за ці роки стала ще кругліша й така м’якенька, тепленька, мимоволі притулитися хотілося. Дівчина все ще воювала з кілограмами чи вони з нею? Нещасна вивчила геть усі модні бренди одягу, витовкла фасони й типажі, щоб бодай візуально притиснути капосного ворога, чи то пак звузити. Ось і тепер на старшокласниці була темненька сукня й доволі височенькі підбори. Ті підбори, до речі, мали зробити її вищою й стрункішою. А що директор Юрій Петрович на кожній лінійці вичитував за них, то дрібниці, якщо порівняти з перспективою руйнації цілого світу. А чого? Бо Любонька, бачте, затовста.

– То йдете чи ні? Ну дівчата!

Випускниці поспішають за колобком на підборах.

– Уже біжимо.

– Ти тільки далеко не закотися, – це вже Віка.

Любочка насуплено дріботить уперед найшвидше, а Леся штовхає язикату подружку в бік. Десь угорі витанцьовує злива й анітрошечки не журиться бурячками та морквою, що їх треба терміново пробрати, танцями, куди молодь можуть просто не пустити, і вже напевно дахом, точніше – дірками, крізь які голе небо лізе до школи вчитися.

Шкільний автобус не їхав, а плив крізь густу завісу води. Леся сиділа коло вікна, притулившись чолом до скла, і думала, що вони повзуть по дну чудернацького океану, якого не знайдеш на жодній карті світу. Злива таки розходи`лася не на жарт. Водяні потоки періщили по залізному даху та вікнам із такою силою, що аж вуха закладало. Водій Іван Панасович навіть засумнівався, чи варто їхати далі. Мо’, краще перечекати?

– Страхіття яке… Це що, кінець світу? – шепотіла вразлива Любочка, притискаючи пухкенькі рученята до грудей, немов молитися збиралася про порятунок.

– Ага, зараз як попливемо. Любко, ми, теє, на Ноїв ковчег потрапили. Де ж твоя пара? Бо на нього без пари не приймають, – гиготів рудий Петько Зайченко.

Хлопець виріс мало не під два метри, але добрішим від того не став. Тепер, щоправда, його не називали Зайчиком навіть жартома, бо собі дорожче вийде, зате потай порівнювали з іншою тваринкою – їжаком. Колючий на думки й слова, він мав ще одну кумедну схожість із лісовим жителем – завжди настовбурчене волосся. Отой короткий рудий їжачок на голові вирізняв хлопця з-поміж однолітків. Найперше саме ту зачіску помічали в натовпі.

Дивно, але червоний колір, немов страшна проказа, торкнувся шкіри Любочки – і дівчина зашарілася прямісінько на очах усього шкільного гурту. А як інакше, коли всі-всі підгледіли найпотаємніше. За подругу заступилася Віка. Вона гнівно насупила брови й голосно відповіла:

– Ну-ну. Тоді тебе, Петрику, треба першим звідси випровадити. Бо не народилася ще та приречена, яка доброхіть твоєю парою зголоситься бути.

Автобус вибухнув реготом – і надійшла черга Петра червоніти до кінчиків вух. Урятувала ситуацію Катька:

– Ех. З такою погодою, видно, ніхто з нас своєї пари не побачить. Пропали танці. Бо куди ж?

Навіть малеча, якій до танців у клубі ще рости й рости, щиро засмутилася з цього приводу. Лише Леся слухала розмову одним вухом, бо була десь далеко звідси – за вікном, під дощем, у лісі свого дитинства, де можна було заіграшки торкнутися вовчого серця.

– Ти чого мовчиш, Лесю?

– Що?

– Ох! І в кого ти така роззява замріяна?! Танці он пропадають! А Микола як?

Леся зітхнула й знову подумки зайшла в зливу. Вона любила дощ. Дуже. Особливо малювати його. Їй не завжди вдавалося зобразити небесну воду такою ж красивою, якою та була насправді, але дівчина навіть за це дякувала дощеві, адже в такі дні могла малювати вільно. Смішно. Це все одно, що офіційний дозвіл дістати, бо яка може бути робота на подвір’ї та городі, коли дощ? Ніякої. Сиди собі в хаті й нудьгуй. Але це вже не про Лесю. Дівчина слухала небо й ладна була співати, літати, танцювати, бо звук крапель обертався на мелодію творчості. Саме в дощові дні, дарма що вони були темні й похмурі, Леся малювала, малювала й малювала, вихлюпуючи із себе все те, що доводилося берегти до часу.

Річ у тому, що на селі в усі пори року, крім хіба тільки зими, було стільки клопоту – тільки й устигай ладу давати. Дівчина допомагала бабці скрізь, розуміючи, що тій рік у рік важче поратися в господарстві. Тим-то й перебирала добру частину роботи на себе. Вона і сіяла, і саджала, і сапала, і врожай збирала, а сіно коли й не косила (для цього наймали котрогось з односельців), то вже гребла, перевертала, сушила, у копиці складала (разом із тіткою Дусею та бабунею), щоб згодом перетягти на горище повітки, заповнивши його аж до самісінького димаря запахом трав, сонця й дощу. Ще, звісно, доглядала корівку, свиней і крилате птаство. Усе живе зліталося й збігалося до юної господині, тільки-но вона з’являлася на подвір’ї. Особливо любила дівчину корова, то була вже інша рогата красуня, молодша й добріша за колишню. Ромашка будь-що мала лизнути руки художниці й тоді віддавала дівчині молока значно більше, аніж бабці Зої.

– Ет, руки вже не ті. Сила не та, – зітхала старенька, а сама не могла натішитись онукою. Дівчина встигала скрізь і хапалася за роботу завзято.

– Ото прудка!

Не здогадувалася лишень бабуся, що Леся хотіла так хутко переробити всі щоденні справи, щоб увечері, вивчивши уроки (а вчилася старшокласниця на «відмінно»), викроїти бодай півгодиночки для душі. Лесі іноді навіть здавалося, що як вона не зробить кількох штрихів на папері, то пальці болітимуть. Справді. Їй ніби ломило кістки, боліло в грудях і бракувало повітря.

– Тю, навіжена! – запевняла Віка.

Леся не сперечалася. А нащо? Дівчина ще в дитинстві збагнула дивну істину: її талантом до малювання захоплюються, проте не вважають його за щось значуще. Ну, малюєш, то й малюй собі. Яка з того користь? Красиво, та й годі. А за красу хліба не дадуть. На свій шматок заробити треба мозолями й потом. Істина непохитна, її перевірили вже десятки поколінь сільських трударів. Лесі якось навіть соромно було за себе таку – чудернацьку й нерозважливу. Краще б уже шила чи вишивала, їй-богу, бо з того хоч якусь копійчину заробити можна. А з малювання? Церкви розписувати? Та їхня давно вже розмальована. Розвага, та й годі!

Ну, справді, не картини ж продавати в райцентрі? Там товару іншого вимагають. Молочка свіжого, сметанки домашньої, картопельки, капусти, бурячків, морквиці, часом свійської качечки, улітку вітамінчиків усяких: полуниць, малинки, вишеньок. Ото крам! З тим і їдуть, а на вторговане виживають, бо як інакше? Роботи ж нема ніде! Сільська рада, медпункт, пошта, клуб, бібліотека, дві крамниці і, звісно, школа – ото і вся біржа праці на селі, не проштовхнешся. Колгоспу нема давно.

Чухають потилиці чоловіки, поглядаючи на кістяки колишніх комбайнів, що стоять просто неба вже не перший рік, укриваються іржею й мовчать криком тужливим, плачуть за земелькою. А та… Земля покраяна, порізана, розмежована між людьми. І самотня. Є паї. Є земелька родюча, та з чим до неї підійдеш? Хіба руками обіймеш? Ото фермер, поважний Федір Якович Панський, погоду й диктує. У нього ж і техніка, у нього й збут товару. Тендер за тендером. А ви працюйте, любесенькі односельці, за копійки. Скажіть спасибі й за те. Кажете, оренду за паї відшкодувати треба? Звісно. Але чим і скільки – теж йому вирішувати. Він тут бог і цар. Кому що не подобається, то в того й проблеми виникнути можуть. Легко. Серйозні. Отож сидіть тихенько, а щоб веселіше було, хильніть чарчину-другу – це можна. Дивись – і світ іншими кольорами заграє.

То чого ж було дивуватися, що й без того статний Микола, онук такого багача, був парою завидною. Високий, вищий за свого діда й батька на голову, широкоплечий, зі щирим поглядом, веселий, щедрий, відданий. Юнак уже два роки, як навчався аж в обласному центрі на юридичному факультеті. Аякже! У сім’ї ж має хтось оті каверзні закони знати, стверджував Федір Якович, тому в онука іншого майбутнього й бути не могло. Але вчився юнак, на диво, добре, і в загули не кидався, чим студентство часом грішить, додому на кожні вихідні їздив. Одне слово, приклад для наслідування, хоч у рамку вправляй і на стіну вішай.

Проте… Мабуть, його фотографії, нишком зроблені, лежали не в одній дівчачій схованці. Ще б пак! За такими дівчата мліють, розум утрачаючи. Навіть сліди їхні виціловують. Кожна з них ладна була на все, щоб юнак звернув увагу, помітив, а там… У цьому місці замість слів самі зітхання. Виявляється, щастя в їхньому районі мало цілком людське прізвище – Панський. От тільки біда: чого прагнули всі, не бажала ота одна. Хто? Та Леся Райська. Ну хіба не пришелепувата?.. Угу. Вона. Художниця.

– А злива співає, чуєш?

Віка зиркнула на подругу, крутнула коло скроні й усміхнулася:

– Ага. Мені мамка кращої заспіває, бо вчора в буряки не полізла, а сьогодні там море-океан. Ех! Як непогода, то мати до клубу не пустить. Ото оказія!

Дощ ішов усю ніч. Лесі не спалося, тому вона слухала воду, як слухають когось дуже близького, навіть рідного. Може, так слухають кров? Кажуть же, що кров здатна кликати. Дивно. Дівчина відкинула з чола волосся, вилізла з постелі й підійшла до вікна. За ним травнева ніч купалася в зливі голою. Старі яблуні гачкуватими пальцями сварили безсоромницю, а тій було байдуже. Леся всміхнулася. Їй навіть закортіло вийти простісінько під дощ і відчути, який він на дотик. Та ні. Бабусю ще потривожить, а вона погано спить, може й цілісіньку ніч пролежати в темряві з молитвою-шепотінням. Це ж треба, стільки років минуло, закотилось у високу траву, а біль утрати не змалів, став інакшим, змінив свою подобу, але не відпустив бідолашну: мучить, дошкуляє, немов давня-давня незагойна рана, що з нею доводиться жити до останнього віддиху. Може, це і є хрест? Отой, що в кожного свій?

Відвернулася від вікна, босими ногами пройшлася дерев’яною підлогою, у якій знала кожну мостину, де котра озивається і як саме, але нині треба тихесенько, тому обійшла всі можливі «клавіші», а потім хутенько стрибнула в ліжко, немов пірнула. Так було треба. Звук різкий, ніби зойк, але короткий. Прислýхалася. Лише вода з листям шепочеться. Спить бабуня, не розбудила. Усміхнулася. Лесі здалося на мить, що вона знову маленька дівчинка, яка ховається під ковдру, боїться ночі й сумує… за мамою.

Мама… Леся вже й сама не розуміла, що відчувала до жінки, яка дала їй життя. Стільки років минуло без неї. Довгих і коротких днів та ночей, у яких коло дівчинки мами не було. Просто не було. Коли Леся раділа чи плакала, бавилася чи хворіла. Ба більше, про маму дівчина думала лише отак, потай. Але часто. Іноді навіть повторювала слово «мама», старанно вимовляючи кожен звук, ніби так могла наблизити до себе цю жінку. Мама… Де ж ти тепер? Яка ти?

Дощ нічними фарбами малює й сплутує уявні обриси, пестить, кличе, оголює. Дівчина прагне торкнутися невидимої тіні, а натомість закутується тепліше в ковдру, щоб тихесенько, ледь-ледь прошепотіти:

– А в мене незабаром випускний.

Чи пам’ятає мама про це десь там, у своєму житті? А в Лесиному… у Лесиному житті геть усім старшокласницям випускні сукні допомагають обирати матусі. Навіть коли самі випускниці від того, відверто кажучи, не в захваті. Смішно.

– Мамо, ну ти й даєш! Та в цьому хіба до церкви на службу, а не на випускний!

– Мамо, та це відстій! І такий колір був модним три року тому!

– О Господи, що це за музейний експонат?!

Леся, коли випадково чула такі репліки десь серед торгових рядів, скручувалася равликом у свій панцир і могла день не розмовляти. А іноді… Іноді плакала, не криючись.

– Донечко, яка ж ти красуня! Тату, подивися лишень!..

– Овва!.. Жінко, а це точно наша дівчинка? Не пізнаю.

Навпроти дзеркала тої миті крутилася на всі боки звичайнісінька старшокласниця, яка для найрідніших неодмінно була зіркою високого подіуму, а що ноженята трошки кривенькі й ніс із горбочком – то це ж дрібниці!

– І не сперечайся, золотце, нам краще знати!

Як же Лесі хотілося, щоб хтось так само сказав! І нехай би в неї був отой капосний ніс із горбочком і ноги криві! Нехай! Зате вона мала б поруч людей, які кликали б її донечкою. Ет! Певно, і сукні тому ніяк не вдається вибрати, бо нема з ким.

– Бом.

Дівча вслýхалося, навіть із-під ковдри голову висунуло.

– Бом.

Усміхнулася, відчувши подих вітру в глибині ночі.

– Прилетів-таки.

– Бом.

– І тобі добраніч!

Нарешті заснула, щоб бодай уві сні віднайти свою сукню.

– Бабо Зоє, ви хоч їй скажіть!

Старенька мружила сиві очі.

– А не закоротка?

Віка сердилася й підстрибувала, махаючи руками, немов ціла вітряна електростанція.

– Ну, бабо Зоє, гріх такі ноги ховати! Любо, скажи!

Люба заздрісно їла оті ноги очима й здатна була в цю мить продати душу чи що там треба, щоб так само стояти навпроти дзеркала в сукні неймовірної краси.

– Ти як хмаринка!..

– О, ще одна поетеса озвалася. Любо, ні, ну клас! А що білий колір немодний, то маячня, еге! Дивися, як їй личить!

Вираз кругленького обличчя свідчив краще, ніж слова всіх поетів.

– Феєрично!

Віка засміялась, обійняла спантеличену Лесю й закружляла з нею по кімнаті. Люба й собі підхопилася й приєдналася до парочки, а баба Зоя дивилася на дівчат довгим-довгим поглядом, з якого без упину хлюпала ніжність, хлюпала на всіх трьох, але пестила одну-єдину – ту, що білою хмаринкою кружляла в її старечому серці й примушувала його битися знову й знову. Бо як інакше? Кому ж вона, крім неї, потрібна, сиротина?

– Ех, коли б ти, Лесько, змогла сукню сьогодні до клубу вдягти! Миколі памороки відбило б одразу. Нокаут хлопцеві!

– Та ну тебе!

– Ага, думаєш, я не бачила, як він учора під твоїми вікнами стояв. Змок до нитки, а стоїть і ди-вить-ся.

Дівчата захихотіли, дзвоники сміху покотилися будинком, наскочили на вусатого красеня, що саме спочивав на стільці, і розбудили. Кіт невдоволено розплющив одне око, розпізнав звуки й утомлено заплющив: мовляв, регочіть, реготушки. Що з вас візьмеш? Молодо-зелено. Хоча… кавалер таки вчора стовбичив під вікнами мало не до півночі. І чого, спитати б? Захворіти надумав? Мур! Він, наприклад, у такий дощ і носа не виткнув би, нехай там хоч усе котяче царство його любові жадало. Ще чого!

Двері рипнули – і до хати зайшла тітка Дуся. Жінка зиркнула на свою улюбленицю в білосніжній сукні й не втрималася на ногах, присіла простісінько коло дверей. Добре, що там стілець стояв, а ще краще, що сонний Мурко встиг вчасно з нього зіскочити.

– Краса ж яка, донечко!

Леся засвітилася, підбігла до тітки, схопила руки й поцілувала прямісінько в репані мозолі.

– Спасибі, тіточко!.. Вона… вона найкраща!

Жінка розчулено втерла очі й обійняла свою художницю. Ну й грець із нею, з двомісячною платнею! Вони що – не люди? Невже не можуть дитині сукні в бутику купити? Щоб зірочка їхня, сонечко золоте, мала випускне вбрання, а не ширвжиток який.

Хоч до чого не приглядалася Дуся, нічого до рук не просилося. Сукня та й сукня. Коли на семінарі була аж в області, то йшла повз крамницю модну, з тими, як його, брендами, а тоді у вітрині, на найвиднішому місці оцю сукню побачила й уклякла. Лесина сукня. Для неї ж. Простенька така, нічого ж ніби й нема такого аж-аж, а відчуття, що хмаринку з неба стягли і з неї сукню пошили. Білу-білу. Як мрії дівочі.

– Тіточко моя люба, дякую! Сукня така… така… – дівчина нахилилася до вуха й прошепотіла: – Її б мама неодмінно для мене вибрала…

Жінка міцніше притисла дівча до себе, а сама заледве не розревлася на всеньке село. Господи! Пташечко ж моя, та я б для тебе й небо прихилила, аби ти щаслива була, ріднесенька.

– Годі, Лесю, марнуємо час. Перевдягайся негайно – і гайда до клубу.

Дівчина зиркнула у вікно.

– Та сьогодні ж іще мокро! У чоботях гумових іти, чи що?

Віка діловито взялася в боки.

– А хоч і в чоботях!

Жіноцтво розсміялося гуртом, та так, що й Мурко в сіни втік, якнайдалі від децибелів зайвих.

У клубі кричала музика. Не грала, ні, а саме кричала, немов хто ту апаратуру довбати збирався. Чи вже разочок приклався? Леся не любила дискотек і зайвого галасу, а коли й приходила під суворим конвоєм Віки, то скромненько вмощувалася в найвіддаленішому куточку й спостерігала, як вистрибують постаті, схожі на жителів дикого племені. А в дівчат навіть обличчя відповідали образові: певно, розмальовували їх годину, а ще годину змиватимуть. Лесі аж руки свербіли змити все негайно й по-людському підфарбувати доволі милі личка.

– Ні, це щоб себе так зіпсувати, треба талант мати!

Віка на це відповідала жартома:

– Отож. Я, наприклад, лише майстрині довіряю. Художниці.

Леся шарілася, але треба було визнати, що ніхто з дівчат ні в Бувальцях, ні навіть у Степовому не вмів зробити такого вдалого макіяжу, як Леся. Дівчина справді малювала на обличчях, знаходила найкраще й доводила аж до досконалості. І це за умови, що сама практично не фарбувалася. Любочка, до речі, тільки після Лесиного чаклування йшла до клубу. Дівчина ладна була терпляче чекати, доки подруга переробить усю роботу, щоб нарешті знайти час для її скромної персони. Власне, скромною вона була до процедури, бо після неї ставала красунею – хоч вірте, хоч ні. Навіть сама собі подобалася.

– Щось музика сьогодні не та.

– Еге, Любо, і кавалери не ті. Он, дивись, Петько як у твій бік зиркає.

Дівчина спалахнула й мало з місця не зіскочила.

– Куди біжиш?

– Та ну його!

Віка задоволено хихотіла. На відміну від подруг, вона довго всидіти не могла й за хвилину вже витанцьовувала посеред зали під будь-який музичний супровід. Їй було байдуже. Музика стрибала десь усередині й змушувала танцювати так, що всі дівчата відверто заздрили, а хлопці в’язи собі скручували.

– І як у неї виходить?

Леся дивилася на пластику стрункого тіла й ловила себе на думці, що хоче намалювати гілочку, молоду, гладеньку, гінку.

– Не знаю, Любо. Мабуть, рух – це її стихія.

– А ми так і сидітимемо?

– Як хочеш, то йди. А мені б додому.

– Ти що? Рано ж.

Леся щоразу слухняно лишалася, терпляче чекаючи, доки засвітиться світло й завідувачка клубу Надія Вікторівна чемненько проведе всіх до дверей, за якими… десь у темряві неодмінно чекатиме він. Микола з хлопцями завжди проводжав дівчат по домівках. Усю трійцю. Якось жартома, ніби йдучи повз дівчат, хлопці розповіли анекдот, а там ще один і ще. Жартували багато, навіть кепкували, надто Віка, якій пальця в рота не клади, бо по лікоть відкусить. Але закоханий юнак ладен був вислуховувати всі кпини, аби хоч кілька хвилин іти поруч зі своєю художницею, відчуваючи, що серце скавучить у п’ятах голодним щеням.

Цього вечора історія повторилася. Власне, вечір перероджувався в ніч, а та запалювала лампадки зірок і вивішувала їх над головами.

– А он Велика Ведмедиця!

– Де?

– Тю, Любо, нащо так голову дерти? Он, оті зірочки!

– А Мала де?

– Мала?

– Ну, так. Мала.

– А це яка?

– Ну, менша.

Петро підозріло захихотів:

– Така, як ти?

Люба здивовано:

– Тобто? Чому, як я?

– Ні, ну ти ж за ведмедицю менша, Любко! Еге?

Віка раптом штовхнула язикатого кавалера, той поточився й шубовснув якраз у калюжу коло її двору.

– Ну, Віко, стережися!

Але дівчина вже весело сміялася за своєю хвірткою й показувала язика в ніч.

– Ану, спробуй!

Мокрий хлопець виліз із калюжі й безсило показав кулака.

– Язва!

– Мо’, болячка?

– Тьху на тебе!

– Ну-ну, хто з нас обпльований? Дівчата, па-па! І тобі, Петрику, солодких снів!

Хлопець посунув назад, вертаючись додому й на ходу прощаючись із компанією. Востаннє зиркнувши на світло у вікні, сам себе втішив:

– Солодких! Аби ти не наснилася!

І побрів, чуючи сміх за спиною.

– Любо, вас можна провести до світлиці дівочої? – одним духом випалив Мишко, отой колишній товстун-бичок, який нині міг скрутити в ріг навіть дорослого дядька.

Хлопчина нітився з Любою лишатися сам на сам. Відверто кажучи, остерігався, бо дівчата – незрозумілі створіння. Ану, здогадайся, про яку ведмедицю верзуть! Та біда: якщо кавалером бути він не вельми хотів, то другом бути вмів. А чого заради дружби не зробиш? Отож. Навіть Любу до обійстя провести можна: мо’, і не з’їсть?