Текст книги "Фортеця для серця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Та вона ж слаба…

– Хіба я сліпа? Галько, Віку я зараз тобі не віддам, хоч застрелься. Досить із дитини знущатися. От тільки стережися: як нічого не зміниться, то потрапить вона до притулку. Там і то ліпше буде, аніж із тобою.

Жінка притисла до худючих грудей свою налякану дитину й запевнила:

– Та нізащо!

Чого варта обіцянка матері? Як часто дітям говорять перші-ліпші слова й забувають уже через хвилину, а малеча згадує їх і місяць по тому. Страшно, але дорослі чомусь нездатні сприйняти всерйоз маленьких людей, їм здається, що ті надто крихітні, надто наївні та довірливі. Тому все, що б ти не сказав, діти сприймуть. А втім, хіба вони мають вибір?

Віка його не мала. Принаймні дитині здавалося, що не мала. У дитячий будинок дівчинка не хотіла категорично, бо боялася… Чого? Сама не знала, просто передчувала. Певно, наслухалася історій про казенний дім, а може… дівчинка не уявляла себе без своїх Бувальців, без своєї школи під горіхами, без Лесі й навіть без шибеника Петька Зайченка. Як? А Людмила Миколаївна? Іншої такої вчительки не знайдеш. Навіть у місті, не те що в якомусь дитбудинку.

Від такої перспективи Віка супилася й нишком утирала носа, бо сльози відчаю не вичерпувалися. Усе бігли й бігли без упину, від тієї повені навіть очі боліли, проте дівчинка нічого зі стихією вдіяти не могла. От і ховалася. Бо при інших плакати було соромно. Справді.

Таке мале й таке вперте. Це вже кіт Мурко. Він же бачить, бо хоч і поважний кіт, але ж кіт. Не те що люди. Зітхають, крок ступити бояться, от і доводиться вусатому бути терапевтом. А як інакше? Не кидати ж малої на поталу. Он із ранку до ночі ліки та відвари в дитину літрами вливають. Його, певно, уже б від такої кількості трав вивернуло. Бр-р-р. Мурко краще полежить коло малої, подихає їй у вушко, посопе, потреться м’яким хутром, лизне в щоку. Пху! Солона яка! Дівчинка зиркнула з-під бровенят і таки всміхнулася:

– Ех, шкода, що ти не собака.

Мурко спересердя мало з печі не впав. Знайшла, з ким порівнювати! Певно, малій від батька дісталося таки добряче. Бо що ті собаки? Що? Он. Їхній пес Сірко, наприклад… Здатен хіба тільки гавкати щосили. З ранку до ночі, ще й уночі, бува, як зайдеться – голова пухне й вуха в трубочку скручуються. Няв. Користі, вибачте, що з бика молока.

– Віко, ти плачеш?

Гостя швидко втерла щоку навіть перед подругою.

– Та ні, то твій Мурко мене облизав.

Кіт остаточно розчарувався в пацієнті, махнув хвостом невдоволено й зістрибнув із печі, звільнивши місце для малої господині. Вона ж теж дитина, ліками не труїтиме, то нехай потеревенять. От дівчатка й лежали на печі, обійнявшись міцно. Обидві переживали спільне горе й боялися вголос промовляти свій страх, немов від того він міг стати реальністю. Зрештою Леся не стрималася:

– А Людмилі Миколаївні ніби легше.

Віка глипнула й просяяла:

– Правда?

– Так кажуть. Вона ще в лікарні. Стан важкий, але лікарі запевняють, що житиме.

Віка замовкла. Було чути, як десь над дахом вовтузився вітер. Леся дивилася в білу стелю, якої тепер можна було торкнутися рукою. Це ж треба. Так близько. В усіх інших місцях будинку стеля здавалася недосяжною, а тут… до неба найближче. А небо мудре. Воно все бачить і про все відає. Навіть про Вічину таємницю знає. Бідненька. Подруга немов відчула Лесине запитання. Вона знала, що рано чи пізно мусить розповісти все, не криючись. То чому не тепер, коли небо найближче? Наважилась і заговорила, однак швидко-швидко, немов хто спинити міг:

– Батько того вечора так наковтався, що мусив бити. З ним таке трапляється. І нема різниці – кого. Головне, щоб бити. Правда. Пам’ятаю, що лежала на своєму матраці тихесенько, я ж знаю, що треба тихо. А він… він підскочив раптово, неначе нізвідки, і ну бити, не дивлячись. Йому було все одно, бо нарешті знайшов жертву, а провину… це він швидко вигадує. Миттю, ти й збагнути не встигаєш, у чому річ. От і того вечора гамселив, як несамовитий. Усе кричав, що я щеня невдячне. Він, мовляв, ростить, годує, а я до якоїсь учительки бігаю.

Віка здригнулася, а Леся лише міцніше стисла долоню подружки. Їй лячно було слухати і… боляче, немов Віка тепер розповідала не про себе, точніше, про себе… і заразом ще про когось…

– Я зрозуміла, що треба рятувати Людмилу Миколаївну. Хіба я його не знаю? Її згадав – то біда, але ж Людмила Миколаївна того не знає. Звідки? Було таке, що він із нею лаявся, а цього разу… Його очі… вони в такі хвилини люті стають, неначе й нелюдські зовсім. – Дівчинка мимоволі здригнулася. – Я ніколи не опиралася. Може здатися, що дурниця, але боронитися дарма. А тоді… думати ніколи було, упала прямісінько в ноги. Чого тільки не робила, щоб спинити. Плакала, скавучала, дряпала кігтями, навіть кусалася, тому… і перепало мені неабияк. Не звик він, щоб хтось опирався…

Коли до тями прийшла, то ледь-ледь очі розплющила, озирнулася довкола: у кутку мати п’яна спить. Вона навіть не прокинулася. Уявляєш, яка п’янюча була! А його, батька, нема ніде. Було боляче, так боляче, що вити хотілося, голова гула, я тільки й змогла, що вилізти з хати й на животі до хвіртки доповзти, а там же снігу – вище небес. Холодно. Як у пастці. Годі підвестися.

Скільки минуло часу – не знаю, коли батько повернувся… До хати почвалав, навіть не зиркнув на мене, а я… уже поворухнутися не могла. Зовсім. Це так страшно, Лесю, лежати на снігу й думати. Тільки думати. А потім… дивно, і думати стало важко. Провалилася кудись, а відчуття таке, що полетіла…

Дівча замовкло, а згодом тонесеньким, немов свічка в церкві, голосом спитало:

– Вони її справді врятують?

Леся проковтнула сльози.

– Неодмінно.

– Мені головне, щоб урятували. Нехай я в той дитбудинок потраплю! Хай! Аби Людмила Миколаївна жила!

– Ш-ш-ш… Нікуди ти не потрапиш. У нас поживеш.

– Спасибі! Але… хто мене вам віддасть назовсім? Бабця Зоя хороша, але я їй чужа.

– Але мені не чужа.

– Правда? – Вічині очі блищали й нагадували два стиглі каштани, які луснули й в одну мить звільнилися від колючої оболонки.

– Навіть не сумнівайся. Хоч де ти опинишся, хоч де буду я, ми все одно найліпші подружки, еге?

Кіт унизу муркнув собі під носа. Ну от. Ще й розцілуйтеся, ну ж бо! Проте дівчатка на те уваги не звернули. Така його котяча справа – воркотіти, а в них справи важливіші, бо не так і просто вміти дружити.

Справи бувають різні. Усе залежить від статті обвинувачення, а стаття – від ступеня тяжкості завданих травм. Жителі Бувальців – хто як міг (на око чи на смак) – визначали отой загадковий ступінь. Адже цікаво, на скільки запроторять за ґрати Одновусого, а то замучив село своїми вибриками. Щоб не помилитися (чи з власної волі) сердешні жіночки навіть відвідували вчительку в лікарні.

– Молодесеньке яке!.. Ото б наробив горя, окаянний!

– Кажуть, що планували до обласної лікарні спершу везти, але стан був дуже важкий…

– Угу. Нетранспортабельна.

– Яка-яка?

– Ой, кумонько, не можна чіпати було.

– А тепер?

– Ніби легше. Кажуть, що голову зашили…

– Голову?

– Та тьху на тебе!.. Оту рану зашили. Кров спинили. Ніби ребро одне зламане.

– Ще й ребро?

– Отож!

– То це довго Людмили Миколаївни не буде. А як же школа?

До сільради запливла Валентина Йосипівна й поважно оглянула збіговисько:

– Як-як? На отій… молодій особі вчительські кадри в районі не вичерпалися.

– То хто буде?

– Хто-хто? Учителька. І не гірша від колишньої.

У цій своїй оцінці світило педагогічної думки була близька до істини. Учителька була не гірша, бо вчила добре, але не тільки дітей. З району рятувати становище зголосилася методистка – ще той зубр науки. Тіточка встигала геть усе підвести під програму і якусь чергову постанову. Тож за кілька днів такої активності перший ворог Людмили Миколаївни з таким щирим трепетом згадував молоду колегу, що вже не йойкав, а плакав гіркими слізьми й на кожному кутку в селі без упину зичив швидкого одужання.

Зичили того самого й діти. Уся школа сумувала за своїм світлячком. А Віці… сердешній оголосили бойкот. Леся підозрювала, що то була справа рук чи, точніше, язика Петра Зайченка. Ну, талант у хлопчини – створювати проблеми всім довкола.

Віці й так було несолодко. Неборака перший тиждень до школи не потикалася через нездоров’я, а кілька наступних ходила, немов на муштру, бо кожен наввипередки прагнув кинути в спину образливе «це вона винна». Леся зазвичай ніколи не втручалася в клімат колективу, найчастіше збоку спостерігала за думками учнівських мас, проте в цій ситуації втрутилася кардинально. Навіть давній приятель вітер не впізнав у цій розсердженій тигриці своєї ніжної художниці. Леся ладна була йти в бій мало не з кулаками, щоб тільки оборонити честь подруги. Однокласників узяв легкий шок: надто впевнений вигляд мала Леся, найкраще було б не чіпати її. Та що казати, коли навіть Петько прагнув обходити Віку десятою дорогою, якщо поряд була Леся. А Леся була поряд завжди й скрізь.

Дівчатка так звикли одна до одної, що засинали лише вдвох. Лесине ліжко вже й сумувати почало за господинею, бо малі тепер вмощувалися на печі, міцно обійнявшись. Усе робили разом: їли, читали, готували уроки, допомагали бабусі в господарстві, бігали до крамниці.

– Ти диви, як сестрички!

– Угу. Мої он ріднесенькі товчуться з ранку до вечора, а ці…

– Одне лихо до іншого тулиться.

– А й справді.

Та дівчатка мало звертали уваги на пересуди. Звикли до чужих поглядів, як звикаєш до того, що погода буває примхливою: то сонечко сяє, то сніг мете. Хоч зима мала незабаром скінчитися, а весна… вона обіцяла життя й кохання.

– Восьмого березня чекай від Миколки освідчення, – констатувала Віка, гріючи боки на печі.

Леся нітилася:

– Ще чого! Він мене й не згадує, відколи перейшов до школи в Степовому.

Віка пустила очима бісики:

– І не кажи! От тільки чомусь крутиться довкола бібліотеки, коли ти там малюєш. Це ж коли таким книголюбом став, спитати б?

Леся махнула рукою й зітхнула:

– Як же мені бракує Людмили Миколаївни… Тітка Дуся добра, вона дозволила бодай у бібліотеці малювати, але… то не те. Усі заходять. Я в куточку заховаюсь, а сама тільки те й роблю, що непокоюся: ану ж бабця побачить?

– Угу, – Віка опустила понуро плечі. – Ото б відвідати Людмилу Миколаївну, бодай одним оком побачити…

Леся замислилася.

– А попрохаймо Алісу Петрівну, щоб допомогла. Вона ж стільки торочить про добро й милосердя, нехай тільки спробує відмовити.

Віка аж підскочила, чим страшенно роздратувала Мурка, який саме вмостився спатоньки в ногах говорух.

– І як нам раніше таке на думку не спало?

– А раніше й не пустили б, бо стан був важкий. А тепер можна.

Можна їм. Ото понавигадують. І нащо в те місто потикатися? Учительці від того легше стане? Хоча… Кіт був змушений погодитися…. бо таки тямився на душевній терапії й багато чого помічав… От і сьогодні з усім своїм котячим подивом змушений був відзначити, що Голка, Вічина мати, приходила відвідати дочку абсолютно твереза – як найчистіше скло. А це вже який тиждень після страхіття минув? Дивина. Сьогодні навіть цукерки принесла малим. Ніби десь у місті заробила копійчину. Усе щось порається в будинку-ямі, лаштує, чистить, миє. Мовляв, готує донечці сюрприз і хоче додому забрати якнайшвидше.

Ет. А Сірко вже так звик до малої! З ранку до вечора виглядає й хвостом метляє, як навіжений, руки лиже, підстрибує. А вона його гостинцем пригощає. Сама ніяк від’їстися не може, ковтає, бідолашна, не жуючи, озирається й голову в плечі втискає (бач, певно, уже на рівні інстинкту), а собаці щось та й приховає. Добра дівчинка. От тільки що з тієї Гальки візьмеш? Чи надовго пити кинула?

О, зашепотілися. Леся малюватиме картину вчительці? Ото здивували! Чудна, та вона малює – що дихає. Певно, і народилася з пензлем у руках. Ото вже гени! Та хай. Учительки Мурко жодного разу не бачив, але поважає заочно. Якщо проти Одновусого пішла, то, значить, людина. Няв.

Люди здатні на любов. Це дівчатка збагнули, коли нова вчителька Аліса Петрівна розгорнула справжню операцію під назвою «Відвідай Людмилу Миколаївну». Брали із собою геть усіх охочих. Від батьків – письмова згода, а в районному відділі освіти колишня працівниця на добру справу домоглася спеціального рейсу шкільного автобуса, щоб усі вмістилися. Ніхто не здивувався, коли у визначений день на Алісу Петрівну вдячно дивилися абсолютно всі учні школи. Навіть Петько Зайченко так нетерпеливився, чекаючи на зустріч, що смикав за косу кругленьку Любочку й дражнив ніжно пиріжком, немов то був найліпший комплімент у світі.

– Так, мої ви хороші, поводьтеся пристойно в лікарні. Нікуди від мене не відходьте, тримайтеся парами й будьте уважні. Ще… мусите додержувати тиші… Чуєш, Петьку? Та дай урешті Любі спокій! Те, що вона тобі небайдужа, уже збагнули всі.

Хтось із хлопців на задньому сидінні захихотів, а Люба почервоніла так густо, що, здавалося, зараз закипить. Петько ж востаннє смикнув за довгу й гарну косу, проте вже спересердя. Вигадають ці дорослі таке. Від хлопців тепер не відчепишся. Біда!

– Товста всілася попереду й затулила собою все. Ото корова!

Люба заплакала. Вона була надто чуйна дівчинка й страшенно соромилася своєї ваги, проте вплинути на зачакловані кілограми, хоч як старалася, не могла. Вони були з нею від народження, та й не лише з нею. Ті самі кляті кілограми приєднувалися до її мами, бабусі, тітки. Усі в роду Вареників відповідали прізвищу. Історія замовчує, яким був основоположник роду, але всі наступні його представники успадковували зайву вагу, неначе паспорт. Не всі цим журилися, але Люба страждала по-справжньому, бо вважала, що таку її ніколи й ніхто полюбити не зможе. Дівчинка була ще замала, проте вже напевно знала, що її щастя – біла-біла сукня й весільні дзвони. До того було, звісно, далеко, але дівчинка чомусь підозрювала, що сукню вдягти їй не доведеться. По-перше, такий витвір мистецтва знайти ще треба, швидше буде замовити, а по-друге, для кого отака вона її вдягне? Ніби даючи відповідь на доленосне запитання, Петько таки дочекався, коли Аліса Петрівна відвернеться, і щосили щипнув зарюмсане дівча за бік.

– Корово-корово, дай молока… Ги-ги…

Леся підгледіла інцидент випадково. Вона всю дорогу дивилась у вікно, не відриваючись, сповнена передчуттів і нових вражень. Коли ж на мить відвела очі вбік, то й побачила Петькові пальці на Любиній талії, точніше, на тому місці, де та мала бути.

– Зайченку!..

Хлопчина зиркнув через плече:

– Чого тобі, художнице?

Шибеникові часом так хотілося сказати щось на зразок «навіжена», аж язик свербів, проте незримий привид Миколи Панського вчасно затикав рудому рота.

– Куцохвостику, ти б вибачився.

Петько розгублено закліпав і спершу навіть не міг повірити власним вухам:

– Як ти мене назвала?

– А так, як почув. Лише куций хвіст може таке робити. Страшкó. До дівчат чіпляєшся? Ти б он Мишкові таке сказав. Мишку!..

Товстенький третьокласник позаду облишив жувати бутерброда й роздратовано спитав:

– Що?

Леся тицьнула пальцем у Петька й упевнено так повідомила:

– А він Любку назвав коровою…

– І що?

– То, виходить, ти, Мишку, бичок.

Хлопчина аж із місця підвівся й жувати припинив.

– Хто?!!

Леся й оком не кліпнула, зате Петько пірнув глибше в сидіння, відчуваючи непереборне бажання злитися з ним водно.

– Еге. Бачиш, йому не подобається… ваша вагова категорія.

Мишко відверто чухав кулак, от тільки вояка ніяк не міг уторопати, що то за категорії такі.

– Що не подобається?

Віка прокинулася кілька хвилин тому й пильно прислухáлася до розмови однокласників, а коли збагнула, відверто розсміялася:

– Ех, Мишку, Мишку!.. Твої кілограми йому не подобаються. Каже, що зайві вони в тебе.

– У мене?

– Ну, якщо в Люби зайві, то й ти в тому спискові. Второпав?

– Я зараз йому тим списком пару-трійку його кілограмів відіб’ю. Бо зайві.

– Угу.

– Ні-і-і. Не слухай, Мишку. Брешуть.

Проте ображений хлопчина всерйоз надумав установити справедливість, підвівся й грізно сунув проходом.

– Михайле, ти куди оце зібрався? Ми ще не приїхали.

Месник кліпнув на вчительку й неохоче повернувся на місце, нишком показавши кулака в бік кривдника:

– Нічо, ми ще кілограми порахуємо.

Петро нервово ковтнув слину, відчуваючи, що добряче вклепався. Михайло був на рік молодший, і зазвичай хлопця вкрай важко було вивести зі стану лінивого споглядання, але коли вже рівновагу вдавалося порушити, Мишко сунув, мов танк, і не заспокоювався, доки не встановлював справедливості в тому вигляді, у якому він її уявляв.

Дівчата перезирнулися й пирснули сміхом, навіть Люба витерла сльози й усміхнулася:

– Дякую, Лесю…

– Та нема за що дякувати.

Люба зітхнула, а довгі вії оголили дивовижну блакить. До речі, хоч як критично сприймала свою зовнішність дівчинка, очі в неї були по-справжньому красиві. Великі, вони віддзеркалювали весь світ, ще й місце лишалося для сонечка.

– А з вами можна дружити?

Подружки всміхнулися:

– Авжеж.

Лише Петько невдоволено буркнув під носа:

– Ото компанія підібралася! Навіжена, скажена й товста.

Віка зиркнула грізно:

– Ти щось сказав?

– Ні. Вам скажеш – собі дорожче вийде. Банда!

Дівчата розсміялись одночасно – уже втрьох.

Отакою оновленою компанією подружки зайшли до лікарняної палати. Медичний персонал, побачивши, скільки людей планує відвідати їхню пацієнтку, спершу був розгубився. Проте школярі мали при собі зброю масового ураження – Алісу Петрівну. Ця особа, коли вже дійшла висновку, що ситуація чи дія підлягає певній педагогічній доктрині, доводила її до логічного кінця, не зважаючи ні на які перешкоди. Словом, у молодесенького завідувача не було жодного шансу, хоча, чесно кажучи, він якось і опиратися не збирався, усе приглядався до строкатого товариства. Діти чемно стояли парами, мовчали, немов партизани на допиті, і лише в очах їм стрибали вогники непереборного бажання швидше зустрітися зі своєю вчителькою.

– То ви в такому складі плануєте відвідати хвору?

– Ви правильно зрозуміли, – неначе учня, повідомила завідувача про слушну відповідь Аліса Петрівна.

Високий молодик, що йому якось по-особливому пасував білий халат, ще раз обвів поглядом своєрідну чергу, усміхнувся кутиками вуст сам собі, ще тепло так, від чого навіть Аліса Петрівна знітилася, не сподіваючись, очевидно, такої усмішки під час цілком офіційної розмови.

– Ну що ж… І всі до Людмили Миколаївни?

Малеча активно закивала головами, ще й так, що аж зуби зацокотіли: мовляв, так-так-так.

– Хороша вчителька?

Дружним хором:

– Найкраща!

Чоловік відверто розсміявся:

– Вірю-вірю. Що ж, у такому разі відмовити не маю права. Але домовмося, що ви не всі разом, а групами вчительку відвідуватимете, га? І ще… – голос набув таємничих ноток, – надіньте, будь ласка, марлеві маски, от тільки ви, певно, усі наші запаси одним заходом вичерпаєте. Але чого не зробиш заради дітей! Згода?

Дітлашня мало не пищала від щастя, насилу стримуючись, щоб жоден зайвий звук не вирвався назовні. Завідувач шанобливо глянув на Алісу Петрівну: мовляв, дисципліна, нам би таку старшу сестру до відділення. Педагог комплімент сприйняла, але покликання мала вузького профілю, тож одразу заходилася ділити дитячий колектив на групи. Леся, Віка й Люба опинилися в одній групі випадково, але тому лише зраділи. Ішли до палати останніми й часу на спілкування, звісно, мали найменше, бо решта вже щасливо теревенила в автобусі про те, як багато бинтів у Людмили Миколаївни на голові.

Коли ж двері палати відчинилися, дівчатка втрьох досить дружно ойкнули. Людмила Миколаївна лежала на ліжку вся перебинтована. Грудна клітка й голова ховалися за білими візерунками медичних пов’язок, від чого шкіра видавалася дуже блідою, мало не прозорою. Зате очі… вони лишилися тими самими й тепер дивилися тепло-тепло, як два вогники, коли довкола заметіль. Хвора жінка всміхнулася й зовсім стала схожою на колишню Людмилу Миколаївну.

– Як справи, мої хороші? Спасибі, що приїхали, я так скучила!

Трійця кинулася від дверей й оточила ліжко вологим колом. Чому вологим? Бо всі як одна розчулено хлюпали носами й трохи не ридма ридали.

– Оце ви вигадали! Дівчатка, ви чого? Зі мною все гаразд. Віко, ти ні в якому разі не картай себе, чуєш?

Остання побитим цуценям зазирала в очі й страшенно боялася помітити в них докір: мовляв, це через тебе. Натомість Людмила Миколаївна найпершою стисла її долоньку у своїй:

– Як мама? Не ображає?

Захитала головою у відповідь. Жінка погладила дитячу щічку, з якої вже встигли зійти синці.

– Мені переказували, що твоя мама намагається змінитися. Знаєш… Мені важко дібрати слова, Віко, але якби твій батько розкаявся, я б не мала претензій… Правда.

Віка сіпнулася, немов її вдарили прямісінько в обличчя.

– Тихше, дівчинко, тихше. Я не збираюся нічого такого робити, та й слідство моє бажання навряд чи візьме до уваги. Коли чесно, то я дуже боялася, що ти мене звинуватиш.

– У чому? – щиро здивувалася дівчинка.

Жінка замислено зітхнула:

– Не знаю. Це складно. Він же все одно лишається твоїм батьком. І чи легко бути дочкою злочинця? До того ж усіх колись звільняють… Що буде тоді?

Віка притулилася до руки й поцілувала.

– Я не знаю, зате мені тепер… не страшно.

Жінка просяяла:

– Правда? Тоді це все недарма. Ой! Любочко, а ти змінилася… Оченята світяться. Потоваришувала з дівчатами, еге?

Люба щасливо кивала.

– А перестала себе мучити?

Дівча завмерло, а жінка всміхнулася:

– Дівчатка, не дозволяйте їй морити себе голодом. Ти красуня, Любочко, справді. Бо краса – це наша неповторність. Повір у себе, квіточко, домовилися?

Кивнула щасливо, бо Людмилі Миколаївні не можна було не вірити.

– Ну от… Дійшла черга до моєї художниці…

Леся відчувала, як часто-часто стрибає серце в грудях. Жінка ніжно торкнулася пальчиків і всміхнулася:

– Невже малюнка мені не принесла?

Дівчинка засвітилася, як новорічне деревце в передчутті дива. Це ж треба! Людмила Миколаївна скучила за її малюнками! Її малюнки потрібні! Дівча тремтливими руками дістало аркуша із сумки й простягло вчительці, боячись дихати. Сподобається? А що, як ні?

Жінка уважно подивилася на папір і заплакала. Сльози бігли й бігли, вона намагалася їх сховати, розчулено витирала долонею, остерігаючись, що зіпсує малюнок, але раптові емоції відмовлялися коритися, бо на малюнку була зображена школа під горіхами. Будиночок, здавалося, зігрівався зсередини, а крізь вікна було видно школярів, що сиділи за партами, склавши рученята. Усі вони сяяли усмішками й зосереджено дивилися поперед себе… а там… стояла молодесенька вчителька й щасливо всміхалась у відповідь. Учительку легко було впізнати, бо то була Людмила Миколаївна.

– Сонечко моє, як же я скучила за уроками й школою!

– А ви скоро повернетеся?

Жінка втирала сльози:

– Не знаю. Кажуть, щоб одужати, потрібен час. Та й тато… він дуже сварився, заборонив повертатися до роботи.

Усі три похилили голови й стали меншими. Учителька закивала:

– Та як же я без школи? Лесю, це ж усе одно, якби тобі заборонили малювати. Не можна забороняти того, що робить нас щасливими. А ти, моя дівчинко, будь-що маєш малювати. Знаю: бабуся буде проти твого навчання в місті, але… тобі не можна інакше. Чуєш? Не можна…

– Це комусь стільки говорити не можна. Людмило Миколаївно, неслухняна ви пацієнтка. Дівчатка, вашій учительці слід поставити двійку за поведінку. Не вміє вона лікуватися…

Подружки перезирнулися розгублено, а вже знайомий лікар розсміявся:

– Ну от. Місію виконано. Налякав відвідувачів. Ой! А що тут у кишені лікаря? Певно, отакенний шприц.

Дівчата, не змовляючись, заплющили оченята, проте з кишені халата таємниче з’явився ніжний букетик паперових пролісків.

– Я, звісно, не художник, а лише хірург, однак теж щось умію.

Молода жінка зашарілася, і на блідій шкірі заграв несподіваний рум’янець, а дівчата захоплено й синхронно роззявили роти. Не збагнула загальної ейфорії лише Аліса Петрівна, яка хутенько забрала відвідувачок. Останнє, що бачили подружки, коли зачиняли за собою двері, була усмішка Людмили Миколаївни… несмілива й від того подібна до першої весняної квітки. Уже в автобусі кожна з трійці думала про своє, але всі троє були по-справжньому щасливі. Власне, як кожне з того рейсу милосердя.

Так назвала подорож у звітах про виконану виховну роботу Аліса Петрівна, хоч, відверто кажучи, навіть їй було все одно, як цю справу називати на папері, бо головне вписалося в дитячі серця, а туди з ручкою так просто не залізеш і помилок червоним чорнилом не виправиш. Досвідчена жінка пізно ввечері скептично оглянула себе в дзеркалі, немов могла на око прикинути, чи бодай на йоту схожа на оту перебинтовану дівчину. Молоде. Зелене. Дивне. Нехай. Але чи вишикувалася б черга відвідувачів, коли б у лікарняній палаті опинилася вона, педагог якоїсь там категорії? Жінка сумно зітхнула й відійшла. Є речі, що їх не може дати нам ніякий досвід.

Інтуїція або є, або її нема. Хоч ця панночка з вибриками то з’являється, то зникає. Очевидно, саме через свій кепський характер вона особливо прихильна до жіночої аудиторії.

– Я тобі казала, казала, – вистрибувала чомусь на одній нозі посеред бібліотеки всезнаюча Віка.

Леся ж зніяковіло розглядала букетик рожевих тюльпанів на столі, де зазвичай малювала. З-за книжкового стелажа немов ненароком визирнула тітка Дуся й загадково всміхнулася. Однак Леся розгублено пробелькотіла:

– А що це?

– Тю, Лесю, то квіти.

Дівчинка густо почервоніла.

– А звідки?

Жінка жартівливо розвела руками:

– Від таємничого прихильника… Я обіцяла нічого не казати, але, гадаю, ти однаково все збагнула.

Віка аж пищала від збудження:

– А я казала!.. Ох!.. Оце воно і є… перше кохання!

Леся замахала руками, немов вітряк у бурю. Проте, хоч як дівчинка відмахувалася, то було саме воно. Перше й прозоре, як скельце, бо проти волі самого закоханого всі довкола помічали теплі почуття Миколки Панського до малої художниці. Люба навіть зітхала крадькома, щоб подруга не помітила, і тоскно дивилася вслід хлопцеві. Віка ж час від часу кепкувала, проте не злісно. Така вже вона була. До речі, того весняного дня дівчинка отримала найцінніший дарунок, що його лише може забажати собі дитина. Маму й дім.

Галина прийшла до тітки Зої врочиста, немов зібралася на свято до церкви. Господиня миттю збагнула, що жінка наважилася на щось украй важливе.

– Добридень!

– Доброго здоров’ячка й тобі, Галю!

Гостя топталася на порозі, затискаючи в руках пакет, а потім схвильовано простягла його тремтливими руками:

– Це вам, тітко Зоє.

Старенька озирнулася по хаті, немов хтось поруч міг ущипнути й сказати, що те все їй приверзлося. Але жінка й далі стовбичила на порозі з простягнутим пакунком, от тільки руки ще дрібніше затремтіли, від чого злощасний целофан по-зрадницькому зашелестів. Господиня навіщось обтерла свої руки фартухом і якось аж знітилася:

– Що це ти вигадала, Галю?

– Ні-ні, не відмовляйтеся, бо все одно нишком підкину! Це вам за мою… Вікусю. Ось. Зі святом!

Леся з печі бачила, як бабині очі за мить наповнилися вологою.

– Та не треба було, Галю… Ти… теє… роботяща ж молодиця, чого ото було себе губити й дитину? Га? Занапастила б душечку через свого лобуряку.

– Та хіба я не розумію, тіточко? І тоді розуміла, і тепер, але вдіяти нічо не могла. Як муха в павутинні, тріпотіла, а не вирвалася. Мені ж, тітко, на світ Божий лячно було тверезими очима дивитися. Їй-богу! Бо як роззирнешся, то й жити не хочеться, хоч з мосту та й у воду. Петро ж у мене… дикий. Ой, дикий. Молода, дурна була, любов по жилах бігла, а не кров, а потім уже кров з мене бігла. І не раз. А що вдієш, як одна-однісінька у світі? Куди бігти? Де рятуватися?

Стара зітхнула й поклала собі пакет на коліна.

– Ох!.. Ну, то ти й знайшла порятунок! Прости Господи!.. А дитина?

Жінка опустила голову й прошепотіла ледь-ледь, так, що Віка, дослухаючись, із печі заледве не гепнулася:

– То, тіточко, мій найтяжчий гріх… Бо дитина не винна в материних вадах.

Господиня попливла… сльози прорвали невидиму браму суворості. Обидві жінки міцно обійнялися й заголосили на всеньку хату, двір та півсела заразом. До оселі саме зазирнув дід Яків і аж присів із переляку, а тоді тихцем-тихцем – і тікати з новесеньким віником у руках, бо ж, як-не-як, вітати сусідку збирався, але хіба тут до вітань. Ото жіноцтво! Чого доброго, у сльозах притоплять.

– Мамо, мамусю, не плач! – це вже Віка повзла з печі й голосила так, що нічогісінько перед собою не бачила.

Дитячі рученята вчепилися в маму несамовито, аж кісточки захрустіли. Жінка присіла перед малою навколішки й почала цілувати личко, рученята, волоссячко.

– Золотце моє… Дівчинко моя…

Леся, не соромлячись, і собі заридала ридма. Аж душу вивертало. Сльози не просто бігли – вони заливали світ по вінця, а в ньому… Дівчинка притулила рученята до грудей, щоб звідти пташкою не шугонуло серце… У тому світі десь, близько чи далеко, мала бути і її мама. І чи зможе вона колись отак само міцно обійняти її?

– Мамо!..

Вітер відчув той шепіт-крик, підхопив і поніс до весняного неба, у якому саме зароджувалась усмішка весни. Авжеж. Коли весна вперше усміхається, на землі розцвітають квіти та діти. Принаймні Віка цієї миті скидалася на квітку.

– Ну, годі, донечко, плакати. Ми з тобою йдемо додому. А де Леся? Забирай із собою подружку. Я вам отакенний торт спекла. Он і бабцю Зою, і тіточку Дусю заберемо. Свято ж!

Віка без упину тулилася до мами, як немовля, їй-богу! Усе зазирала в очі, боялася випустити мамину руку бодай на мить. Та мати була справжньою, абсолютно новою, але її мамою. І будинок був її, хоч скоро тільки гості зайшли досередини, як відчули, що в ньому щось не так… От тільки що? Зникла яма. Відчуття провалля розвіялося, немов його й не було, натомість лишився звичайний будинок. Бідненький, на жаль. Але в якій сільській хаті тепер було інакше? Десь краще, десь гірше, але скрізь без особливої розкоші. Та й чи була вона в сільських оселях бодай колись? Навряд. Хіба тільки добробут, і то не скрізь. Бо розкіш – це коли зайве, а в природі зайвого не існує. Кому, як не селянинові, те відати? Як-не-як, коло землі живе, серцем її відчуває.

От і тієї весняної днини жіноцтво схвально роззиралося довкола, дарма що в оселі панувала крайня бідність. Простенько? Нехай. Головне – скрізь чисто. Підвіконня й підлога, вкриті свіжою фарбою, тепер яскраво підморгують гостям. У кутку величеньке ліжко на двох, застелене рожевим простирадлом, бо ж для дівчат. Стіни де-не-де були потерті, але геть усі дірки в них ховалися за календарями з квітами. Де їх стільки господиня й дістала! А що різних років, то дрібниці! А гарно ж як! Квіти, куди не глянь. Он китиці бузку, здається, навіть пахнуть. Та ні, то чай пахне на столі, що простісінько під вікном стоїть. Краса яка! Замилуєшся. Величезний (як молодиця його й затягла!) стіл мав особливу – круглу – форму! Ну, кіно, та й годі! Ще й застелила он вишитою скатертиною, щоб уже на ній розставити смакоту: чай і справжнісінький торт.