Текст книги "Фортеця для серця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Ну от. Ще й ноги намочила! Онучко, послухай баби. Ми сьогодні раніше повернемося. Справді. Ну чого худобу мочити під дощем до ночі? Еге ж, Дусю? Ти йдеш?

Хвіртка між двома сусідськими обійстями дзвінко зойкнула й впустила Євдокію прямісінько у двір із високою травою. Жінка, помітивши наполохане дівча поперед себе, миттю все збагнула.

– Лесюню, ти що? Ми швидко повернемося. Правду бабця каже. Та й стільки разів ти з нами череду пасла. А сьогодні ж сама бачиш: з погодою страхіття коїться. Змокнеш і, чого доброго, застудишся. Краще з бабою Устиною перебудь. Домовилися. Не боїшся?

Дівчинка проковтнула слину. Ну от, бракувало тільки, щоб її за боягузку мали! Замотала головою у відповідь:

– Боятися? Та ви що!

Жінки ззирнулися й сховали усмішки.

– Ну от. Дочекаєшся нас, а ми тобі суниць від зайчика принесемо. Згода? – зітхнула сумно. – Цукерки нині нема за що купити… А на ягідки лісові гроші не потрібні, правда? Кажуть, що в лісі того дива галявини цілі.

Леся уявила собі червону траву, аж солодку від пахучих ягід, і стала ще подібніша до неба над головою. Навіть сльози набігли. Ні-ні, вона нізащо не розплачеться на людях, а тут іще стежкою, згорблена й страшна, тупцяє баба Устина. Серце закалатало швидко-швидко десь у п’ятах. Ну от. І суниць не скуштує, бо не діждеться. Кінець. Баба трималася за спину й ледь-ледь пересувала ноги.

– Ти чого до хати не йдеш, га? Зараз як поллється з неба!..

Дівча спантеличено ковтнуло слину й рушило у хвіртку, немов приречене. Страшно ж як! А ось уже й будинок. Хоч він ніби й не страшний зовсім. Принаймні на вигляд. Звичайний сільський будинок на дві кімнати, з високою стелею й розмальованими рукою тітки Дусі віконницями. То чого ж їй так моторошно? Ноги робляться легкі-легкі й з останніх сил тримають на собі тіло. Озирнутися ще раз? Ні. Якщо вона озирнеться, то побіжить щодуху до бабусі й тітки, а вони просили зачекати. Стара Устина раптом кахикнула ззаду, і Леся підстрибнула, немов ошпарена.

– Та ти чого? Невже аж так боїшся мене? Дурненька. Я не кусаюся. А що в селі кажуть «відьма», то ти тому віри не йми. Люди й не про таке патякають, бо язики сверблять. Уторопала?

Леся кивнула й знову мало не спіткнулася, а на голову й плечі зненацька впало щось холодне та вогке. Дивовижа. Краплі розповзалися по дитячій сукні, а Леся понуро брела серед зливи до будинку, де жили найдобріша тітка й найстрашніша відьма (хай там що баба Устина розказує, але ж Леся не дурна, відчуває все). Підтверджуючи здогади, будинок якось надто швидко поглинув гостю, ховаючи від срібних потоків, ще й видихнув розмите дощем і від того водяне «хух!». Стара Устина з якогось дива насварила його скрученим пальцем і пішла заварювати чи то чай, чи то зілля.

Леся озирнулася довкола. Оченята полохливо пройшлися по всіх закутках, шукаючи в сутінках чогось такого… Власне, дівчинка не могла знати напевно, що у відьом по кутках ховається, проте здогадувалася: там неодмінно має щось бути. І від того треба триматися якнайдалі. Ще раз озирнулася й хутенько обрала найбезпечніше місце в домі – стілець коло порога. Щоправда, зі щілини на підлозі до кімнати повзла дощова волога, проте тут дівчинка почувалася в більшій безпеці, бо могла зіскочити будь-якої миті і чкурнути хтозна-куди. Коли стара повернулася з дивним варивом, що його нарекла чаєм, то не стала чіпати дівчинки й зганяти її зі стільця, а лише примусила випити оту гидоту, щоб не застудитися. Відпивши кілька ковтків під суворим поглядом відьмацьких очей, Леся подумала, що на цьому життя й скінчилося. Бо який же то чай? Отрута. Повернеться бабця, а Лесі вже не застане.

Устина всміхнулася, немов думки підгледіла:

– Ну-ну. Ох і фантазерка ти, дитино! Бачиш те, чого нема. А може, і є, та інші того не помічають. Ой-ой-ой! Клята спина!.. Знову крутить. Вигрітися мені треба. Полізу на піч. Мо’, зі мною?

Леся вклякла з чашкою коло рота, відчувши, що на піч, у якій палахкотів вогонь, навіть дивитись боїться. Не те що підходити. А що, як?.. Господиня не втримала сміху:

– Ет, уперта мала! Ну то й нехай, сиди собі, – і видерлася доволі хвацько аж на піч, пірнула в подушки, примостивши спину до тепла, кілька разів зиркнула з-під країв квітчастої хустки й вдоволено замуркотіла.

Принаймні Леся могла б поклястися, що так само муркоче їхній хвостатий мазунчик Мурко. Але ж то кіт. Та точно. Дівчинка прислýхалася пильніше, натомість розчула, як дахом ходить дощ, а ще… ще розчісує гілля яблунь.

Біля будинку їх росло чимало. Мабуть, ще дід Яків саджав, а може, і баба Устина чи хто до них, бо старі-старі були яблуні, а ще тримали на гілках плоди. Дівчинка уявляла, як вода омиває бочки соковитих яблук, а потім стікає й летить до землі. Крап. Крап. Крап. Ех, як там бабуня й тітка? Змокли, певно, до нитки. І корівки змокли. Хіба в таку негоду можна пастися? Бідолашні, так і застудитися недовго, а на ліки тепер теж грошей нема, он на хлібець заледве вистачає. Добре, що тітка Дуся вміє свій пекти. Ой! З печі він ще смачніший виходить, з хрусткою скоринкою. Але то хліб. А ліків із печі не виймеш, хіба… баба Устина заварить пійла якого.

На печі, немов відчувши, що думають про неї, завовтузилася стара й щось швидко зашепотіла собі під носа. Леся принишкла, але слів не змогла розібрати. Чого б це? Здавалося, баба співає якусь дивовижну, лише їй відому пісню. Шепотіла недовго, хвилин із десять, а потім заспокоїлася. І не тільки вона. Дощ також. За півгодини він стих. Поволі так, неквапом, непомітно. Просто зійшов куди-інде.

Леся навіть не встигла зрозуміти, коли саме змовк шум води. І баба Устина не помітила, певно, бо не злазила з печі, вигрівала скручену дугою спину, немов та від тепла могла випростатися. Леся зиркнула, чи не лізе згори пряменька й струнка баба, але на печі ніякого руху. Лише дихання, а от воно рівне-рівне, аж солодке, їй-богу! Гей, таж наглядачка заснула! Дівчинка витягла шию, зазираючи вище. Точно. Спить баба Устина й сопе. Леся полегшено видихнула й виткнула обережненько носа на вулицю. Не капотить. Таки стих дощ, немов стара його заговорила. Калюжі стоять величезні, по півнеба вміщають, але дощу нема. А що, як… Дівчинка озирнулася й тихесенько прочинила двері, ступила крок, другий і хутко вискочила надвір, немов остерігалася, що кістлява рука от-от схопить її за комір. Майнула у хвіртку, відчинила хату, вскочила в гумові черевики, червоні-червоні, як вогонь, і ну по калюжах із розгону. Бризки розлетілися навсібіч, а дівча розкинуло рученята й щасливо зайшлося сміхом. Мабуть, тільки в дитинстві вода під ногами здатна так щиро тішити.

– Я лечу!!! Вітре, ти де?

Щаслива дівчинка встигла пробігти аж до кінця вулиці, проте кудлатий вітрюган так і не прилетів до ніг. Певно, подався кудись далеко. Авжеж, погнав важкі хмари якнайдалі від села й вигону: нехай корівоньки напасуться, а суниці в лісі просохнуть. Леся всміхнулася в солодкому передчутті: навідається тепер і до тих, і до інших, але спершу…

Дівча спинило ходу. Спершу треба проскочити повз один особливий будинок. У ньому не відьма живе, ні, але все одно лячно. Господа Пархоменків майже завжди заходилася криком, мало не день при дні звідти чувся п’яний лемент. Леся навіть припустила, що ті люди дихають отак – з лихим словом на язиці. Сам будинок скидався на дірку. Чорну. А що, як та вирва поглинала людей, от вони й змушені були кричати звідти щосили? Хтозна. Проте Леся достеменно знала, що серед диких криків у чорній дірці живе дівчинка. Мимоволі зіщулилася, намагаючись уявити, як воно… Мабуть, так само, як у зграї потвор.

Леся кинула короткий погляд на похилений паркан, дірявий і темний від часу. Тихо. Таке тут бувало вкрай рідко, проте дощ… він навіть відьму приспав, то й потвор зміг. Леся прихилилася ближче до паркану, коли у вікні майнула тінь. Дівчинка відскочила й дихати зі страху забула: ще впіймають, чого доброго. Але крізь засмальцьоване скло на неї дивилися дитячі очі. Вікторія. Так звали дівча з чорним обличчям. Господи! А чому ж воно чорне таке? Невже зовсім не вмивається? Певно, хоче стати непомітною, схожою на будинок, у якому живе? Дівчинка у вікні сумно підперла голову долонями й пильно зиркнула прямісінько в Лесині очі. Тій аж ніяково стало, тому хутко відвела погляд і знічев’я, ніби для годиться, бовтнула гумовими чобітками у величезній калюжі простісінько коло страшного двору. Моторошна здогадка раптом сіпонула дитячу свідомість. Таж то зовсім не бруд! На дитячій щоці чорніє велетенський синець, трохи не на півобличчя. Це ж як було боляче, коли вдарили! А як сильно мали вдарити?! Леся здригнулася й спробувала якомога швидше проскочити лихе місце.

Минулося. І не помітив ніхто. Ще кілька хвилин дівчинка задумливо брела з похнюпленою головою. Щось таке знайоме-знайоме тріпотіло всередині, але то було з іншого життя, минулого. А від минулого треба звільнятися. Дівчинці про це ніхто не розповідав, але вона й без підказок відчувала: якщо не зможе побороти в собі тіней, вони заповнять її темрявою геть усю. А як жити із синцем на душі? Не вийде. Леся глибоко вдихнула ще вологе повітря й широко розплющила очі.

Перед малою в одну мить вигулькнуло поле. Воно покотилося до ніг безмежним килимом змоклого різнотрав’я. Дівчинка видихнула, широко розкинула руки й побігла. А може, злетіла? Здавалося, коли отак бігти й бігти, то рано чи пізно неодмінно дістанешся кінця землі. Натомість на дівчинку наскочив ліс. Леся аж спинилася в німому захваті. Він стояв, велично закинувши руки до неба. А що руки – то крони дерев, дівчинка й хвилини не сумнівалася. Ой! А ондечки й череда корів видніється. Мала підстрибнула й щасливо сплеснула в долоні. Це ж треба! Немов намисто хто розірвав, їй-богу, і білі цяточки-перлинки розкотилися полем. А де ж бабуся з тіткою? Стоять. Обидві в плащі вмоталися, що два кокони. Мабуть, гадають, що дощ знову розпочнеться.

Дівчинка звела очі до неба, а воно сіро-сіро насупило брови. Таки може початися. Але Леся встигне, якщо одразу ж майне до лісу. Ні-ні, далеко не заходитиме, скраєчку. А суниць… їх, певно, скрізь вистачає. Дівчатко задріботіло червоними чобітками й, підстрибуючи, пірнуло в лісову гущину. Де ж ви, солоденькі дари галявинки? Де? З верховіть подеколи зривалися важкі краплі й падали за комір. Дівчинка зойкала й жартівливо показувала кулака комусь невидимому.

– Прилетів-таки. Бавишся зі мною. А далеко був?

Кудлата грива вітру котилася поруч. Він ледь чутно оповідав малій про свою подорож, а та дивилася навсібіч і ретельно вишукувала пахучі ягідки на тоненьких стеблах. Ось де ви сховалися! З радості аж підскочила й одразу ж присіла, жадібно розгортаючи рученятами вологі листочки. До ротика стрибнула перша пригорща ягід – і оченята засяяли щасливими зірочками.

– Смакота. Скуштуєш?

Вітер облизав пальчики й поніс суничний аромат аж до найвищих голочок сосни.

– Сподобалися?

Сосна заскрипіла й ненароком зачепила небо. Бо чого ж тоді воно раптом перекинулося на вдоволену дівчинку холодною водицею? Точно зачепила. І пішов дощ. Срібний-срібний. Упав додолу довжелезними нитками й заплутав геть усі сліди. Леся роззирнулася в тому плетиві ниток і геть розгубилася: куди ж бігти? Як повернутися назад?

– Підкажи, – шепотіли губенята й ковтали воду, що щедро котилася обличчям і навіть очі заливала.

Але вітру не стало так само раптово, як з’явився дощ.

– Куди?

Ноженята самі брели навмання, коли налякане серце вистрибувало з дитячих грудей. Ну от, заблукає. Уже заблукала. Ліс скрізь. Хоч куди простягнеш руки, наштовхуєшся на гілля. Неначе оточили її ці дерева. Ні кінця їм, ні краю. І суниць під ногами килими, але їсти зовсім перехотілося. Червоні чобітки чавлять стиглі ягідки, а дороги назад знайти все одно не виходить. Леся змокла до рубчика, змерзла й втомилася. Здається, лісовий дощ привів за собою ніч. Стало темно. Ніби й зарано для сутінків, але вони розповзаються довкола вологими хвилями й не на жарт полохають малу.

– Мамо!!! – дівча вже не криється й кричить щосили, кричить перше, що зринає у свідомості, і саме лякається того слова, тулить рученята до губ і шепоче вже ледь-ледь: – Де ж ти, мамочко? Порятуй.

Ліс стоїть стіною. Він не пропустить жодної живої душі. Ось навіть вітер вигнав, бо суворий, не пробачає пустощів. А Леся загралася, не подумала, не… не… не… Що ж робити? Що тепер робити? Дівчинка геть розгубилася. Краще б уже піч баби Устини. На ній тепло. Стара спить, певно, і досі, гріє криву спину й сопе солодко, а Леся пропадає. Їй-богу! Уже й ноженята не рухаються, застрягли в багні, чорному-чорному й густому. Засмокче болото, проковтне. Дівчинка впала навколішки й заплакала, провела по обличчю руками, а на них… кров. Та вона ж скрізь тут! Густа, темно-червона, аж до чорноти. Збирається озерцями й утворює сліди якогось звіра. Господи! Леся кліпнула, придивилася. Таки сліди. Вервечкою біжать кудись, червоно кличуть за собою. Тоді чому в них… кров?

Дівчинку хитнуло, але вона втрималася. Підвелася й, не відаючи нащо, пішла слід у слід звіра. Чи боялася? То було дивне відчуття. Здавалося, там, попереду, на неї чекає хтось дуже-дуже важливий. І вона має його віднайти. Будь-що. Хоч як страшно. Адже той хтось так само відчуває, що в лісі… на окрайчику землі… серед плетива дощу… є вона. Хто ти? Де ти? Ліс надумав підказати й несподівано розступився, утворивши чудернацьку галявину, на яку впереміш із дощем лилося світло. Довкола темінь, а галявина світиться. І дощ світиться зсередини, а в ньому стоїть… Вовк. Він пильно дивиться на дівчинку довгим-довгим поглядом, немов у той один-єдиний погляд прагне перелити душу аж до денця. Леся стоїть навпроти, змокла, втомлена, розгублена, і раптом розуміє, що це все неважливо. Зовсім не важливо. Головне, що вона таки знайшла його.

Дужого…

Гарного…

Дикого…

ВОВКА.

Ось-ось, і розчиниться в тому погляді сірому, пірне з головою й не випливе довіку. А очі ж які дивні! Чудернацькі очі!

Крок. Червоні чоботи пірнають у воду, але дівчинка того не помічає, виймає ноженята й боса йде прямісінько до вовка. Їй чомусь дуже важливо торкнутися його. Нехай цієї миті небо шкереберть упаде додолу й розчавить під собою землю, а вона все одно має покласти свою долоньку на груди звірові, щоб… щоб відчути… дихання.

Він конче має дихати. Чуєш, небо? Воно мовчить. І вовк мовчить. Стоїть без руху, а вода й сонце огортають дуже тіло сяйвом. Леся мимоволі милується картинкою. Їй чомусь кортить плакати. Сама не розуміє чому. Серце просто не вміщається в грудях. Серцю тісно. Вовк відчуває це. Авжеж. Леся впевнена в тому. Ба більше, його серце так само розлітається в дикому шаленстві цього дощу й зелених очей. Дівчинка, здається, тими очима виймає душу й кладе собі до ніг. А лише ж дівчисько! Мокре й дивне. Підходить ближче. Простягає руку. Ось-ось пальці торкнуться хутра, пірнуть у нього й випустять на волю.

Леся завмирає.

Стоїть.

З очима навстіж.

Урешті легенько, невагомо, мов хмаринка, кладе долоньку туди, де має бути серце звіра.

Тук-тук.

Вдих-видих.

Крик:

– Геть здуріла! Тікай, бо роздере!!!

Леся розгублено озирається на голос і відчуває, як із-під пальців утікає тепло. Навпроти цокотить зубами дівчинка, ота сама, із синцем на півобличчя. В очах дикий переляк, аж судомить бідолашну, але вона не тікає, ні. Тремтить геть уся, але й далі стоїть, міцно стискаючи в руках криву гілляку.

– Іди геть, пішов від неї!.. Ой!..

Леся повертається назад.

Шукає поглядом.

Але вовка нема.

Ніде.

Віка розгублено випускає з рук гілляку.

– Як?.. Він… Він просто розчинився. Зник. Хіба таке буває?

Леся озирається навсібіч, оббігає галявину взад-вперед, проте звіра не знаходить – лише сліди, оті, що з кров’ю. Та й кров нині – тільки вода, яка прозоро прослизає крізь пальці.

Спантеличена рятівниця оговтується першою. Видирає з багна гумові чобітки, скептично зазирає досередини й невдоволено прицмокує:

– Ет! Зіпсувала таку красу. Наскрізь мокрі. Чого тебе понесло аж сюди, га? Я вже думала до бабки Зої бігти по допомогу, їй-богу!

Леся забрала з рук чоботи, встромила ноги, відчула, як там по-зрадницькому хлюпнула вода, і чомусь розсердилася:

– А ти що тут забула? Стежила за мною? Признавайся!

Віка ніяково пирснула:

– Ще чого! Треба воно мені. Я… я по суниці в ліс пішла. Ось.

Леся придивилася до вимащеного в червоний сік обличчя й раптом усміхнулася:

– Ну ти й нечепура!

– А себе бачила? Не краща… Ще й тю-тю!.. – дівча стишило голос, озирнулося, а потім вкрадливо, самими вустами прошепотіло: – А якби з’їв?

Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зітхнула:

– Ні. Він мій.

Обличчя навпроти видовжилося, навіть синець заворушився з подиву.

– Як це – твій?

Леся знизала плечима.

– Не знаю. Мій, і годі!

Дівчинка шоковано розсміялася:

– Та ти точно шалена! Будьмо подругами!

– Будьмо!

Друзі з’являються в нашому житті по-різному, але коли це трапляється в критичний момент, можете не сумніватися, що то справжній дарунок долі. Якщо ж таке трапляється в дитинстві, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сірник.

Дівчатка поверталися з лісу вже вдвох. У цьому не було нічого дивного, бо їх поєднала спільна таємниця. А ще – зовсім трошки – ліс. Вікторія якось швидко, не замислюючись, відшукала дорогу. Може, тому, що думки в цій чорнявій голівці просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точніше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Віка й знаки запитання – це речі взаємопов’язані, якщо не тотожні. Подружка цікавилася геть усім, навіть тим, про що знати було не можна. Такий собі вулканчик! От тільки про спокій він навіть не здогадується.

Ось і в цю хвилину дівчинка активно намагалася осягнути побачене. Нічого такого малій ще не доводилося спостерігати (а набачилася вона таки всякого). Віка просто захлиналася в емоціях, немов це її руки ще кілька хвилин тому торкалися дикого звіра. Зрештою вона навіть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчі нової знайомої підказку до дивної таємниці. Леся мимоволі зашарілася під поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цілісінькі зграйки бісиків.

– Ну, ніяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Він же тебе роздерти міг! Дурненька якась, їй-богу! Вовка живого помацати задумала!

Леся знітилася й навіть образилася.

– Та що ти причепилася з тим вовком?!

Віка пирснула:

– Ага, щодня таке спостерігаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впісялася від страху! Правда! Ну, навіщо ти його чіпала? Не второпаю.

Леся знизала плечима, бо й сама не могла нічого до пуття пояснити. Так було треба, і квит! Вона навіть не замислювалася, що робить і чим це може скінчитися. Просто знала. Звідки йшло це знаття? Воно було в ній. Отут, де б’ється серце.

– Я вже казала. Це так, ніби він мій, розумієш?

– Ні…

– Якщо не він, то його очі… Вони ніби рідні.

Віка заплуталася остаточно й облишила таємницю. Принаймні до часу. Вони давно вийшли з лісу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неї чекали свої знаки запитання.

– Ет! Куди тепер? Змокла, як курка під дощем. А вдома, якщо мої до тями прийшли… Капець.

Леся розгублено вклякла, мимоволі придивляючись до синця на щоці нової подруги.

– Битимуть?

Віка потерла синець і кивнула:

– По голівці не погладять – це вже напевно!

– То… то, може, до мене? От тільки бабуня печі сьогодні не топила, за корівками не було коли, висушитися нема де.

Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидві дівчинки підскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.

– Ну, і куди зібралися? Захворіти хочете? Ану, кроком руш на піч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула під дощ, та ще одну прихопила таку самісіньку, навісну! Удвох хворіти веселіше, еге? Тобі, Лесю, бабця зірку з неба дістане й ви`ходить, а ти, Віко, здуріла, чи що? Твої ж проковтнуть і не закусять!

Дівчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподівалися, що їх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

– Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!

Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.

– Ось ще це випийте.

Віка скептично зазначила:

– А то не отрута часом, бабцю?

Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару:

– А що буде, коли торкнешся вовка?

Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.

– Вовка, кажеш?

Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.

– Ет! Вовк не собака. До рук не піде.

Обидві видихнули:

– Точно. Стояв і не рухався.

Стара значуще затрясла кривим пальцем.

– Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…

Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:

– Вовкулака…

– Хто?

– Вовкулака, кажу. Людина-вовк.

– Ой лелечко! – Дівчата пірнули під ковдру. – Господи, жах який!

Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.

– То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!

Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.

– Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.

Дівчата аж підстрибували з цікавості:

– Як?

– Просто. Вроджені вовкулаки… вони під такою зіркою з’являються в цьому світі. Часом це розплата за гріхи батьків. Або… як вагітна жінка в лісі бачить вовка чи, крий Боже, покуштує м’яса дичини, яку вполювала ця істота. А обернені вовкулаки, – тут бабин голос стишився й став ще загадковіший, – то справа відьмацьких сил. З тими силами не повоюєш. Стерегтися треба… відьми!

А сама зирк – у дівчат уже крижані мурахи тілом розповзаються. Ось оберне зараз бабця їх на вовкулак! Стара всміхається.

– Ну-ну. Не бійтеся. Якщо ваші майбутні наречені будуть хоч трошки схожими на вовків, то щастя матимете.

Леся просяяла:

– А той вовк… він гарний. І очі… сірі-сірі, а в них – душа.

Бабця завмерла й навіть чесати волосся припинила. Кілька хвилин думала щось своє, уважніше придивляючись до дівчинки, а потім самими вустами старечими прошепотіла:

– А може, то й була душа?

У місті, схожому на велетенську рибу, блукала під небом душа. Саме згори вона й помітила, що місто коло моря скидається на рибу, зовні спокійну й тиху, тоді як усередині рибини кипить вогнями життя. Серед вогників нічного міста душа віднайшла одне, потрібне тільки їй вікно. Гадала, що дороги не знайде вже, але її, невагому, підхопив на крило вітер, всадовив собі на спину й закинув прямісінько в лікарняну палату крізь розчинене навстіж вікно. Душа зависла під стелею, розмірковуючи, що час би вже цю стелю побілити, бо сірі плями на ній формою дуже подібні до материків. Хіба що це навмисно хтось зробив, щоб хворі дивилися на стелю й подумки подорожували. Озирнулася. Цікаво, хто ж лежить у цій палаті? Коли ж придивилась уважніше, то чомусь зіщулилася вся, ставши малюсінькою цяточкою. Просто тіло внизу… воно було колись її.

На вузькому ліжку лежав молодий чоловік, точніше, юнак. Як-не-як, лише двадцять два роки, проте тіло дуже, міцне, неначе в античних богів. Темно-русе волосся невдоволеним їжаком стовбурчилося на білій подушці, а смертельно бліде обличчя викликало німі запитання: «А чи лишилася в цьому тілі бодай краплина живої крові? Чи на ліжку лежить мрець і вже навіть лікарі розвели руками, не годні нічим допомогти? Бо якби могли, то хіба б лишали трудного без нагляду?» Душа ж не глуха, вона чує, як медсестрички в коридорі тихцем шепочуться, аби не на їхній зміні цей юнак віддав душу. Кому весело, якщо помирають молоді? А останнім часом отаких хлопців привозять до них часто, немов якась чорна сила виконує план чи складає таємні списки.

– Таке нині життя настало, – констатує завідувач реанімаційного відділення, сховавшись у своєму кабінеті від того життя, як від мари.

От тільки не він один боїться вийти вночі на вулицю. Хоча чому вночі? Випадкову кулю можна впіймати і вдень, опинившись не в тому місці і не в той час. Цей хлопчина принаймні не випадкова жертва, ні. Він той, кому всі шість куль були призначені, і той, кого вони мали вбити, а не склалося, проте… Сивочолий чоловік зітхає. Це питання часу. Не житець, ні, – пацієнт шостої палати. А шкода! Он хлопчик так щиро плакав. Хто він йому? Брат? Еге ж, брат. Ет, серце стислося. Впустив до палати малого. Усе одно нічим не зарадиш, нехай хоч кілька останніх годин побуде коло рідної людини, бо потім світ зміниться так, що й упізнати буде годі. Це вже буде світ, у якому ти сирота, бо батька не пам’ятав від народження. За тата був старший брат, а тепер і його може не стати.

Хлопчику й говорити про це було не треба – він відчував серцем усе, що боялися вимовити дорослі вголос, бо Льоша у свої одинадцять прагнув бути для брата підтримкою. Брат – то все. Без нього вони з мамою пропадуть у цьому солоному місті, де є море, але немає спокою й зарплат. Як вони житимуть? За що? За міфічні цифри й нулі, що їх мама вже й не рахує. Давно облишила те пусте діло, а заразом і посаду викладача літератури в поважному навчальному закладі. А що з тієї посади, коли маєш двох синів і їх годувати чимось треба, ще й брат навчається? Але Вовчик… Він усе може. Може й навчатися, й заробляти на харчі, а віднедавна й на ліки для мами. Льоша понуро зітхнув, немов внутрішнім зором опустився на один поверх нижче, у кардіологію, де на такому ж ліжку побачив маму. Чи спить вона? Льоша не знав, зате добре затямив, що розповідати про стрілянину й брата мамі аж ніяк не можна. Серце не витримає. Отак пак! Йому бракує сил витримувати безлад, який сьогодні отой сивочолий лікар назвав життям. От і виходить, що шість куль можуть убити за умови, коли жодна з них не влучила. Маму вони вб’ють, не торкаючись, якщо Вовчик…

– Братику, тримайся, чуєш? – хлопчик прошепотів це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч і тримав на мушці.

А може, Льоша боявся порушити хистку рівновагу братового дихання? От і сидів нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неї часто-часто. Зігріти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голівка схилилася низько, кучерики торкалися білого простирадла, яке накинули поверх пораненого тіла. Кулі лишили в ньому наскрізні рани. Дві дістали на операційному столі хірурги й самі не йняли віри, що пацієнт доживе до кінця операції. А дожив. І тепер чекає на свою хвилину. Чекає й душа. Дивиться згори на зігнутого хлопчика, який часто-часто хукає на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точніше, тіло живе, дихає ледь-ледь, але існує. А що станеться потім?

– Вовчику, не помирай, чуєш? – схлипує малий. – Не треба.

Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.

– Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? – Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. – Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?

Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.

– Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!

Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.

Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку – і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.

– Усе даремно. – Лікар утомлено опустив руки. – Констатуйте час смерті.

– Ні!!! – закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об двері операційної, намагаючись прорватися до брата.

– Шкода хлопця, – перемовилися молодесенькі сестрички й змирилися, що саме на їхній зміні цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смерті.

– Синку, – прохопилася крізь сон світловолоса жінка в білих лікарняних стінах.

Це все відбуватиметься тут, на землі, коли душа летітиме зовсім в іншому просторі й бачитиме яскраве світло. Враз… дівчинка зробить останній штрих – і на клаптику звичайного паперу кліпнуть сірі очі вовка.