Текст книги "Фортеця для серця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Раптом на печі хтось схлипнув. Леся звела вгору очі, немов звідти міг з’явитися той, що смерть знайшов. Коли це звідти висунулася сива голова, лиса-лиса, а рештки волосся стирчали на всі боки, як антени.

– Це, моя ягідко, як у нас із тобою, їй-богу!

Баба Устина перехрестилася, вхопила кашкета й шпурнула ним у діда Якова.

– Бодай тобі!.. Дитину налякав.

– Це ще хто з нас налякав! Нащо малій оті напасті розпатякала, га? Воно їй треба?

– Мовчи, пеньку старий! Мені видніше. Умру, то ніхто й не скаже, а як і розкажуть, то з матері хвойду послідущу зроблять. Не слухай, Лесюню. Мама в тебе світла.

– Еге! Гарна дівка була.

– Та вмовкнеш ти, Якове? Зараз у лоба чимось важчим жбурну.

– Ото, Лесю, і вся любов.

Принишкла дівчинка не знала, чи плакати їй, чи сміятися, але відчувала одне – ніби оця страшна баба їй у серце таємницю сховала, і вона, та таємниця, гріє тепер. Здається, уже не так і холодно. Мама в неї хороша. Мама. Старенька всміхалася, спостерігаючи за малою, а потім як сплесне в долоні, аж дід Яків на печі підстрибнув.

– Та одна ж картина мамина в селі лишилася. Бібліотекарка Марія, старенька, зберегла витвір мистецтва. Вони все бережуть. А оце на пенсію зібралася. Сьогодні Дуся й пішла бібліотеку переймати. А що? Не вікувати ж коло печі? Воно тепер нікому не платять, але при роботі буде, межи людей і книжок.

Леся не вірила власним вухам.

– То тітка Дуся в бібліотеці працюватиме?

– Еге.

– І мамина… картина там є?

Старенька торкнулася дитячої долоньки:

– Сьогодні вже не ходи. Завтра підеш. Там картина така, що вдень дивитися треба.

Леся насилу дочекалася ранку. Лежала посеред ночі з розплющеними очима й роздивлялася на темряву. Густу-густу, у якій навіть тіні не ворушилися, бо вона цілком їх поглинула. Невже всі ночі однакові? Ні. Ця здається довшою, як пісня тужлива, усе тягнеться, тягнеться – не перейдеш. Аж перед світом мала таки задрімала, але перше проміння сонця розбудило її швидко. Рештки сну миттю розлетілися.

– Ти чого так рано, Лесю? У вас, мо’, контрольна яка?

Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила – і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива – і Леся мимоволі піймала усмішку.

– І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?

Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:

– А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!

Вітер підхопив останнє слово й шугонув угору, навіть кіт невдоволено нявкнув услід. Дівчинка почухала рудого за вухом і легенько зіскочила східцями, а тоді до сусідського подвір’я подалася.

– Тіточко Дусю.

Жінка саме поралася коло печі, озирнулася й одразу ж усміхнулася раптовій гості.

– Привіт, хороша моя! Ти чого так раненько?

– Я…

Баба Устина, яка сиділа поруч за столом, хитро підморгнула:

– Певно, не спалося дитині. А я вчора розповіла, що ти на нову роботу влаштувалася. Он скільки часу ще до школи. Може б, показала малій бібліотеку? А то вдень дітлашні набіжить, ще хто зайде. Еге?

Леся прохально кивнула.

Тітка здогадалася, що щось не те з цією ранковою екскурсією, проте опиратися не стала, надто прикипіла до малої, тому й намагалася тішити всім, чим могла. Накинула стареньке пальто, вовняну хустку, ключі до кишені поклала й простягла руку:

– Ну що ж, Лесюню, ходімо до храму книжок.

Леся не йшла, а летіла. Швидше б, швидше! Звична дорога сьогодні ніяк не закінчувалася. Дівчинка знала, що велика дерев’яна будівля сільської бібліотеки стоїть у центрі, зовсім поруч зі школою, сільською радою й крамничками. Вона щодня її минала, Людмила Миколаївна часто приносила звідти дитячі книжки й роздавала малечі, а потім збирала й відносила назад. Старші дітки ходили самі, але Леся чомусь соромилася. Дивно, і як це вона не відчула, що отут, за кілька кроків, серед книжкових поличок є картина її мами. Її мами!

– Ось ми й дійшли.

Тітка відімкнула двері й тихенько прочинила, а Леся з хвилювання не змогла ступити жодного кроку.

– То чого ж ти? Ходімо. Я тобі все-все зараз покажу.

Дівчинка глипнула на тітку тривожно й зайшла. Сутінки, змішані з ранковим промінням, пробігли поміж довгими рядами стелажів, а від того здалося, що книжки на поличках дихають і ворушать повітря. Їх було тут! Різні. Великі, малі, довгі, короткі, кольорові й не дуже, грубі й зовсім тоненькі, нові, які ще фарбою дихають, і ті, що їх читали цілі покоління. І всі вони смиренно чекали, доки хтось простягне руку, візьме з полички та розгорне. А вже тоді… відбувалося щось неймовірне. Зникали полички, стенди, стіни й потріскана стеля, розмивалося приміщення, провалювалися вулиці й будинки, навіть люди кудись дівалися, натомість… відслонявся вхід у зовсім інший вимір. У ньому не було обмежень. Час міг бути минулим, теперішнім і навіть майбутнім. Простір… З ним теж коїлося щось неймовірне. Континенти змінювалися з легкістю змаху крил тендітного метелика, а часом навіть Землі було замало. А ще… там існували люди, які плакали, мріяли, кохали й ненавиділи, а головне, що кожен із них отак легко пускав до свого життя. Заходь. Я відкрию тобі моторошні таємниці, сповíдаюся в гріхах або, навпаки, змушу повірити, що герої існують. А скільки в цьому просторі було знань! Про все-все! Жодна людина у світі ніколи не зможе вмістити того в голові, а книжки бережуть і легко діляться, тільки візьми, розгорни й читай.

Принишкла Леся роззиралася довкола. Їй навіть лячно стало. А ще хотілося мало не кожної книжки торкнутися, зазирнути хоч одним оком, знайти щось таке, щоб потім із запалом читати вночі під ковдрою, затискаючи ліхтарика в руках. Власне, дівчинка так і робитиме. Вона порідниться з бібліотекою й забігатиме сюди бодай на хвилинку, на коротесеньку мить… До мами.

Картина знайшла її майже одразу. Саме картина, а не Леся. Дівча фізично відчуло, як щось торкається спини й примушує озирнутися. Полотно висіло на видноті в простенькій дерев’яній рамі (її зробив, певно, чоловік колишньої бібліотекарки), а всім здавалося, що воно літає в повітрі й ніякого стосунку до стіни з іржавим цвяхом не має. Бо який тут може бути зв’язок? Хіба можна почепити на стіну ніч із сонцем упереміш? Аж ніяк! Вони існували самі собою. Тіні й проміння.

Леся навіть рота роззявила зачаровано, бо, хоч скільки дивилася, усе одно не могла збагнути, чи тіні переднього плану наповзають на сонячне проміння, чи довгі золоті нитки прошивають собою темряву? Власне, сюжет зображення видавався простеньким, але то лише на перший погляд. Не було там нічого монументального. Так, густі трави в сутінках, на стеблинці завмер метелик, крихітний і довершений. Він би був зовсім непомітний, якби не сонячний зайчик, що ненароком вихопив живе створіння з темряви й оголив. Комаха була гола. Авжеж. Бо як іще почуваються люди у хвилини тотальної безпорадності? З метеликом було те саме. На тонесенькі крила прозорим мереживом упали краплі роси. Їх були сотні, дрібних-дрібнесеньких, довершених своєю формою. Комаха не мала сили звільнитися від води й покірно чекала, доки темряву наповнить сонце, адже воно вип’є вологу – і тоді метелик легко злетить якнайдалі від сторонніх очей. Проте сонце… Поодинокі промінчики могли стати й останніми, а одразу за ними прийде ніч, у якій уже не злетиш. От і чекає метелик. Видний усім і кожному. Прекрасний і беззахисний. Ніжний, як саме життя.

– Гарно?

Тітка Дуся лагідно торкнулася долоньки й відчула, як під шкірою б’ється серце. Звісно, воно билося в грудях, проте так пристрасно й шалено, що, здавалося, кров у судинах закипала.

– Маленька моя, ти чого?

– Він… урятується?

Жінка озирнулася на картину й мимоволі схотіла затулити її від дівчинки, проте інтуїтивно відчувала, що зробити цього не зможе ні вона, ні будь-хто інший.

– Неодмінно… Треба лише вірити.

– І тоді тіні розійдуться?

– Зникнуть, наче й не було їх.

Шепіт за стінами

Стіни живі, бо ростуть довкола нас, а ми того навіть не помічаємо. Люди не бачать стін упритул, і лише серця відчувають незриму присутність в’язниці. Відчувають до часу, доки ще здатні відчути.

Леся була в четвертому класі, коли настала черга останніх канікул. Власне, останніх повноцінних. Весняні ж були не в число, бо пролітали з такою швидкістю, що рота не встигав розтулити. Чому ж останні? Звісно, канікули ще будуть. Як без них? Але будуть уже не тут. Попереду на дівчинку чекав випускний. І тут він був справжнім, а не просто випускним у початковій школі. Після четвертого класу школярі села Бувальців здобували освіту в сусідньому селищі Степовому, де містилася велика школа аж на два поверхи. То вже був інакший світ, у якому жили за новими законами, тому геть усі четверокласники (якщо чесно, то навіть Петько Зайченко) хвилювалися й трошки остерігалися майбутніх змін. Дітлахам кортіло постаршати й познайомитися з новими однокласниками, учителями-предметниками. Проте випускники вже тепер починали сумувати за звичним світом під кронами горіхів, у якому вони встигли побачити вже чотири осені й зустріли четверту зиму.

Вона була сніжна. Сніг лежав довкола й падав далі з білого провалля над головами. Він укривав дерева, дахи будинків, тини й лавки коло воріт. Його було стільки, що селяни вже жартували: мовляв, ця зима надумала ви`сипати сніжні запаси на кілька років наперед. Жартували й жваво орудували лопатами, бо нічого іншого просто не лишалося: хто того не робив, ризикував потрапити в снігову пастку надовго.

І треба ж було статися, щоб у таку «гарячу» пору занедужала баба Зоя. Їй було кепсько. Хоч старенька покірно пила відвари знаючої сусідки, проте недуга й далі мучила знесилене тіло. Хвору з онукою, звісно, не кинули напризволяще. Дід Яків глибше насував капловуху шапку та мужньо рушав на війну з негодою, адже мав розкидáти замети аж на двох подвір’ях. Тітка Дуся допомагала б, проте мусила ходити до бібліотеки й танцювати з лопатою там. Тож Леся, попри свій вік та бабині протести, хапала до рук величеньку лопату й самостійно дбала про стежинку, як могла. Ба більше, їй подобався свіжий сніг, вона обожнювала його колір – білий-білий, аж до чистоти. У такі дні дівчинці здавалося, що світ довкола – велетенський аркуш і на ньому можна намалювати все, що заманеться.

Однак погодні умови мали й свої вади. Леся так уболівала за здоров’я бабусі, що була поруч майже весь час, допомагаючи чим тільки можна. Навіть до тітки в бібліотеку не навідувалася, тому практично не спілкувалася з однолітками. Та коли з відсутністю більшості однокласників можна було змиритися без особливих душевних втрат, то балакучої Віки страшенно бракувало. Хто, крім неї, міг із таким оптимізмом обертати не надто приємні речі на щось неістотне й пусте? Леся іноді по-доброму заздрила подружці, бо хоч як сама старалася, а нічого такого втнути не могла. Очевидно, Віка навчилася дивитися на світ заіграшки, щоб вижити в умовах, абсолютно непридатних для дитинства.

Оцими святково-засніженими днями дівчинка, маючи двох батьків, опинилася в сніговій в’язниці й вибиралася з неї лише час від часу, а не щодня. Коли ж прилазила, засніжена й схожа на чудернацький сніговий кокон, якому заманулося поворушитися, то відігрівалася коло печі з таким блаженним виразом обличчя, немов потрапила до раю. Тітка Дуся щоранку й щовечора дбала про тепло для сусідок і топила в печі. У великі морози лишалася ночувати, тоді Леся до півночі слухала казкові оповіді замість того, щоб читати книжки, що їх знов-таки принесла тітка.

От і тепер жінка вийняла з вогняної пащі глиняний глечик із борщем і швиденько, доки Віка ще була в гостях, наси`пала повнісінькі миски пахучої страви. Леся співчутливо дивилася, як зголодніла подруга ковтала гарячу рідину й смішно розтуляла рота, щоб страва холонула вже там.

– Віко, не поспішай так. Ніхто ж не відбере. Я ще досиплю.

Але дівчинка, не спиняючись, щасливо кивала:

– Угу, тітко Дусю. Ох і смачнючий!

– А батьки ж їдять щось?

– Хліб, цибулю. Макарони варять чи картоплю в лушпинні. Меню в нас небагате, часом і того нема. Сама горілка. Нею гріються, бо грубка наша попсувалася, тепло швидко вичахає. Та й дров обмаль.

Жінка нишком перехрестилася, і навіть хвора бабуся почала вовтузитися в ліжку з обурення.

– Що ж із тобою діяти, дитино? Ти не пропадеш в отім барлозі?

Віка витерла долонею борщ, що стікав бородою, і розправила худючі плечі.

– А як інакше? Не тікати ж? – Насупила брови. – Усе одно батько знайде, коли кинеться. Чи мати…

Жінка захитала головою:

– То хоч частіше приходь.

– Та я то до вас, то до… Людмили Миколаївни. Вона сама мене забирає, коли бачить, що димар давно холодний. Батько якось на неї так нагримав, а вона не злякалась анітрошечки. Усе одно забрала. Добре, що п’яний був, як барило. Тільки кулаками махав, а наздоганяти не кинувся.

Жінка жалісливо зітхнула:

– Не годиться так. Ой не годиться. Може, у які служби звернутися, га? Соціальні…

Дівча настовбурчилося, як горобець на морозі:

– Не треба, – помовчало й додало, поглядом душу розкраявши: – Я ж батьків не обирала. Які є.

Тітка Дуся відвернулася, ховаючи сльози. Леся не ховала, а просто плакала.

Пізно вночі, коли снігова завіса повзла по землі й малювала свої візерунки, дівчинка збагнула, що напевно краще мати свою маму десь далеко, аніж отаких батьків поряд. Проте… Віка все одно боїться їх утратити. Бо що буде потім, не знає. А невідомість також біла, от тільки до крику лячно, що ж там можуть намалювати.

Мороз ходить у скрипучих черевиках. Леся сиділа на своєму улюбленому місці й дослухáлася до звуків за вікном. Бабуся кілька хвилин тому задрімала, і дівчинка полегшено всміхнулася, бо вночі бабця крутилася кілька годин і ніяк не могла заснути. Дівчинка ще раз перебігла швидким поглядом на піч, де вигрівалася хвора. Дихає. Хух. Дівчинка й сама собі боялася признатися, що інколи відчуває, як нутром повзе щось дуже холодне й слизьке. Страх. Відчай. Непевність. Леся боялася за бабусю так, як іще ні за кого не боялася. Хоч… а хто ще в неї був?

– Швидше б ти одужала, бабуню. Швидше б.

Зиркнула на вікно й одразу ж забула про все на світі. Сиділа зачарована. Роздивлялася. Часом не стримувалася й малювала пальчиком у повітрі чудернацький гачок, коло, стрілу, пелюстку чи язичок полум’я. Малюнки на замерзлій шибці нагадали про те, що мала художниця вже дуже давно не брала до рук олівця. Не хотіла зайвий раз хвилювати бабусю. Леся зітхнула. Навіть кіт Мурко збентежено підвів голову, уважно так подивився, неначе сканував, а потім позіхнув на весь рот: мовляв, не така велика біда, зачекаєш. Дівчинка почухала за вухом хвостатого прагматика й пошкодувала, що не може піти на зустріч із вітром. Той сьогодні був надто колючим, неначе зібрав усі голки світу, зробив їх невидимими й жартома, а то й усерйоз заганяв у сміливців, що таки наважилися вийти надвір. Це й тітка Дуся змерзне. Вона вже годину тому мала повернутися. Дивно.

– Лесю…

Дівчинка підхопилася зі стільця й за мить зазирала в сиві очі:

– Що, бабусю? Ти чогось хочеш?

Старенька перевернулася на інший бік і всміхнулася до онуки:

– Ні, сонечко. Я пересвідчитися хотіла, що ти тут…

– Бабо, а де ж я подінуся?

Жінка торкнулася дитячої долоньки.

– Еге… Наснилося просто казна-що.

Дівчинка поцілувала зморшкувату суху руку.

– То лише сон… Усе добре.

– А чом це Дусі нема? Уже ніби мала б прийти…

На останніх словах десь у сінях рипнули двері й почулися глухі схлипування. Хтось знесилено шморгав носом. Та так гірко!

– Господи прости! – тільки встигла прошепотіти стара жінка, як Леся кинулася до дверей.

На порозі стояла тітка Дуся із синьою Вікою. Обличчя подруги через побої й подряпини Леся насилу впізнала.

– Віко! Що сталося?

Тітка Дуся хутенько загорнула змокле від сліз та снігу дівча в ковдру й наказала лежати тихенько, а сама подалася додому по матір. Віка лежала, мов новонароджена дитина, загорнута по вуха, і плакала. Навіть бабця Зоя з переляку злізла з печі, геть забувши про кволість, і почала щільніше кутати раптову гостю.

– Та що ж це коїться? Лихо яке!.. Віко, не плач. Ми зараз чаю… тобі. Десь у мене самогон був, треба розтерти, щоб не запалилося. Ой! Дівчинко, та на тобі ж живого місця нема! Свят! Свят! Свят! Батько?

Віка беззвучно кивнула і як заголосила.

– Моя бідолашна, не побивайся так… Нема на звіра управи. Хоч би Петрович наш клепку йому вставив, чи що? Бо нащо той дільничний узагалі здався?

Господиня, розхвилювавшись, заходилася переливати воду до найбільшого казана, а тоді поставила його в піч так легко, немов то глечик із молоком був.

– Йой-йой! Ми тобі, дитинко зараз гарячу купіль зробимо. Де наші ночви? Лесю, неси хутчіш. Ой! А яку ж траву заварити? Та що це я? Баба Устина краще знає. Де ж це вони забарилися?

У сінях зашкрябала об підлогу палиця. Запорошені снігом і тривожні, до хати забігли сусідки, навіть дід Яків притупав і ну кола по кімнаті виписувати.

– Та сядь ти, навісний! – гримнула баба Устина й почала розв’язувати вузлики та вінички трав.

Тітка Дуся сіла на стілець, прагнучи звести дух, проте все ніяк не могла надихатися. Неначе кілька кілометрів пробігла. А потім як заплаче:

– Одновусий учительку забив.

У хаті тріснула тиша. Лесі здалося, що тиша обернулася на сувій, міцний та чорний. Віка… глибше пірнула у свій кокон, відмовляючись бути в страшній дійсності, натомість баба Зоя шоковано всілася на стільця й перехрестилася:

– Як забив? Кого?

Тітка Дуся, не соромлячись, заплакала. Дід Яків м’яв у порепаних руках самокрутку з такою силою, що папір не витримав і тютюн посипався крізь пальці.

– Людмилу… «Швидку» годину чекали. Антоніна наша, фельдшерка, чого тільки не робила… щоб дотягла. – Жінка заховала обличчя в долоні. – Чи виживе бідолашна?!!

– Цить, дочко! Розголосилася. Дітей налякала до смерті. Глянь!

Леся, стоячи коло грубки, так і сповзла додолу, відчуваючи, як гаряча крейда обпікає спину. Людмилу Миколаївну!.. Її Людмилу Миколаївну!

– Мамочко!..

Бабуся кинулася до онуки й на тому слові сіпнулася, але притисла до себе й поцілувала злякані оченята. Усезнаюча Устина грюкнула палицею об підлогу й наказала:

– Ану, цитьте! Розвели болото. Голосінням не допоможете. Дусю, Зоє, ану, воду діставайте з печі, оцю травичку сюди, оцю додамо. Скільки вона на морозі пролежала?

– Та я хіба знаю, мамо? Додому йду, а в заметі стогне хтось біля Пархоменків. Кинулася. Прости й помилуй, Віка наша лежить напівроздягнена, синя вся від побоїв і холоду. Стогне і все Людмилу Миколаївну кличе. Я до сусідів. Василь Барбаш вийшов, ми дитину на руки – і в хату. А вона, бідолашна, одне: «Де моя Людмила Миколаївна? Де?» І заспокоїтися не може. Плаче. Оля, сердешна така, послала Василя по вчительку. Він не хотів, опирався – у плечі чоловіка виштовхала… Господи!.. А якби не пішов? Люда просто коло свого порога лежала в калюжі крові. Одновусий їй голову розсік об одвірок. Васько ніби не з лякливих, а як побачив, то заїкатися почав. Ми ледве зрозуміли, що каже. Я до Тоні. Вона прибігла, почала кров спиняти. А як на голові спиниш? Ще й «швидка» по заметах вічність їхала… Господи милостивий, порятуй дівча невинне!.. Вона ж тільки й хотіла обігріти дитину.

Дід Яків випростався й заходився тулити шапку на голову.

– А де звіри`на та, га? Фашист клятий!

Баба Устина й відвари покинула, стала на порозі кривою дугою, щоб перегородити дорогу, бо якщо чоловік війну згадав, то біда буде.

– Ану, схаменися! Бракувало ще на схилі літ гріха на душу начепити! Сядь!

Діда трясло й підкидало, шапка з лисини сповзла, а він усе одно на вулицю поривався.

– Не пущу!

– Дядьку Якове, що це ви надумали? Он Микола Петрович нехай зад свій підійме. Як-не-як, дільничний!

– Таточку, сядь. Петровича ми одразу викликали. Той до Пархоменків, а вони обоє сплять любесенько. Налигані. Дядька Петра вже затримали. Зв’язали п’яного й наряд викликали з міста. Хлопці забрали й до себе повезли. Заспокойся. Я Віку ледве впросила лишити. Лікарі думали в місто відвезти: мовляв, дитину обстежити треба, а Віка в плач! Мене обійняла, не відірвеш, до Лесі проситься. Пожаліли дитину, та й Тоня заступилася – під свою відповідальність. Що дитина поміж людей чужих? Ніч. Треба буде, то завтра відвеземо. Переломів нема, синці лише й переляк. Ну, і замерзла дуже. Та ми швидше виходимо, еге? Тоня он через півгодинки зайде, огляне.

Віка схлипувала під ковдрою, немов побите цуценя, а дорослі йойкали над нею до самої півночі. Тоня навідалася, ще раз обстежила: руки-ноги покрутила, обмацала, в очі зазирнула, послухала й таки дозволила купати. Жінки мили бідненьку, а самі очі відвертали, бо лячно було на синеньке тільце дивитися. У ковдру швидше вгорнули, відварами напоїли, молитви все читали. Урешті дівчинка за кілька годин заспокоїлася, перестала схлипувати, оченята заплющила й ну Лесиної руки шукати. От їх удвох і поклали на піч, щоб тепліше було.

Дівчатка притулилися одна до одної, наче пташенята, яких одним рухом із гніздечка викинули. Десь угорі завивав вітер. Високо. Голосив відчайдушно, немов до когось вищого докричатися прагнув. Леся нишком дивилася на подругу й майже перестала дихати: ану ж її віддих ненароком завдасть болю бідолашній? Чула, як унизу ще довго гомоніли жінки. Тривожно. Коли ж таки ось-ось мала запасти в сон, сіпнулася вся: що ж це, лелечко, їм завтрашній день принесе?

А день той був схожий на вулик, у якому збудили геть усіх бджіл. Село гуло, хіба тільки мертві не обговорювали вчорашньої події, хоча, певно, і між хрестів велася таємна розмова. Що вже й казати про живих! У кожній хатині люди вражено теревенили про одне. Уранці, в обід, увечері шпорталися в подробицях, на ходу вигадуючи й домислюючи своє. Це ж треба! Таке сталося. Одновусий учительку забив. Та яку ж хорошу!

Діти тихцем плакали. Усі, а не лише ті, у кого вона безпосередньо викладала. Деякі, не зважаючи ні на сніг, ні на канікули, прийшли до школи, збилися в групку й осиротіло зазирали у відчинені двері пустого кабінету. Неначе від того споглядання Людмила Миколаївна не втримається, підведе голову від стосу зошитів, усміхнеться й запитає: «А що це вам на канікулах удома не сидиться? За уроками скучили?» І кожен ладен був із десяток разів прокричати «авжеж!», навіть погодився б простісінько в цю хвилину всістися за парту, жертвуючи залишком канікул. Аби улюблена вчителька була поруч. Проте в класі панувала незвична тиша, чиста дошка самотньо чорніла, зошити рівними стосиками лежали на столі, квіти на підвіконнях терпляче чекали, щоб їх полили, і навіть підлога встигла скучити за тихими кроками господині кабінету, але її тут не було сьогодні, не з’явиться вона і завтра, і за день, і за тиждень. І чи з’явиться коли?

Натомість у сусідньому класі голосно йойкала й приказувала Валентина Йосипівна:

– Отож… Я попереджала, не можна з дітьми так… Допанькалася. А що я казала про ту Віку? Яно, згадай! Непутяща сімейка, та й годі! Добра від п’яниць не чекай, треба обходити десятою дорогою.

– Та хіба дитина винна? Валю, що ти верзеш? Віці від батька й так дісталося.

– А чого було бігати? Чого вдома не сиділося?

Навіть подруга-колега не втримала щирого обурення:

– Таж замерзла б дитина! Тобі від того полегшало б? Ти ж, як-не-як, класний керівник, мала простежити за умовами в сім’ї. Чи можна там дитині взагалі бути?!

Валентина Йосипівна підскочила й захлинулася в слині та криках:

– То це я ще й винна по-твоєму?! Ну ти, подруго, видала! Усе село знало – і нічого. А я одразу винна? Та ще й невідомо, чому Петро нашу Людочку відлупцював так! А що? Хіба до цього когось бив?

– А дружину? Дитину? То не в число?

– То справи сімейні. Самі нехай розбираються, а на чужих руку не здіймав, а тут… раптом… Ой нечисте щось тут, ой нечисте! Може, Люда наша «особливі» з ним стосунки мала?

Яна Сергіївна як стояла, так і сіла. У перші кілька хвилин надихатися не могла.

– Геть здуріла! Щоб Людмила з отим… Одновусим?

– А що? Воно діло молоде. Закортіло.

– Ну ти, Валю, і базікало! По собі судиш?

З цієї хвилини подруги у Валентини Йосипівни не стало, зате з’явилася версія, що цілком влаштовувала досвідчену вчительку з великої літери.

Версій, власне, було безліч, проте зводилися всі до однієї – напився Петро до чортиків. І чим тепер ота біда скінчиться? Того не знав ніхто. Дільничний чухав пухкеньке барильце й цитував статті закону: мовляв, усе залежить від того, чи виживе постраждала. А того, що могла й не вижити, боялися. Шкода було дівчини. Навіть найчерствіші жителі Бувальців витрусили – хто з пошиванки, хто зі шкарпетки – такі-сякі гроші. Навіть п’янички по хміль не пішли, як того організм вимагав, а всі як один принесли свої заощадження до фельдшерки, щоб та їх якнайшвидше в лікарню передала вчительці. Бо що нині в тих лікарнях є? Нічогісінько! Самі білі халати. А медперсонал навіть якщо й захоче, то хіба порятує самим бажанням? Ні. Ще хтось із чоловіків пожартував, що хворі мають там одні ліки – сіру постіль, ледь живе ліжко, непевний спокій та сон.

Але недооцінювати цілющості сну було не варто. Баба Устина, наприклад, суворо наказала, щоб не будили дитини, от Віка й спала до полудня. Ніхто дівчинки не чіпав. І по хаті ходили навшпиньках. Аби не збудити. Леся, скоро тільки прокинулася, довго роздивлялася на обличчя, вивчаючи кожну подряпину й синець. Це ж із якою силою треба було бити дитину? Свою дитину! Мала не втримала мурах за спиною, здригнулася всім тілом, а потім мовчки злізла, підійшла до образів, примостилася поруч на стільці й тихесенько зашепотіла. Молитви? І сама не знала, що то було.

Леся чула, як так само робить щоночі бабця, гаряче, пристрасно, з материнським шалом, який, певно, міг перевернути гори, а от дитини від страшного гріха не вберіг. Нещасна мати не мала права молитися за сина в церкві, не могла свічечки поставити за упокій душі, пом’янути як слід, от і лишалось обернути звичайну кімнату на келію, щоб десятки разів на день повторювати молитву Льва Оптинського. Шепотіла своє одкровення, а згорьоване серце кричало, рвалося на шмаття й благало бодай про надію на порятунок. Дівчинка бачила це щодня і щоночі, відчувала, що так треба робити, коли дуже-дуже боляче, і отепер, сама того не розуміючи, зашепотіла нові слова. Леся не знала молитов, але слова самі зринули в думці, нехай далекі від канонів, але такі щирі, якими взагалі тільки можуть бути дитячі бажання.

Коли прийшла тітка Дуся, вона одразу ж помітила дитину біля образів, поцілувала, обняла міцно, а Леся тихесенько запитала:

– Як… Людмила Миколаївна?..

Жінка всміхнулася:

– Минулася криза. Важкий стан, як-не-як, струс мозку, перелом ребер, але загрози для життя вже нема.

Дівча дивилося на тітку широко розплющеними очима й кліпнути боялося, немов від поруху вій радісна звістка могла луснути, неначе мильна бульбашка.

– Заспокойся, моя хороша. Найстрашніше позаду. А Віка досі спить? Ой, Матвіївно, а ти вже, бачу, як метелик, пурхаєш і про хворобу забула, еге?

Через пережитий стрес господиня справді зовсім забула про хворобу, бо та, хоч як дивно, нарешті дала жінці спокій. От бабця й господарювала в хаті, топила піч, готувала бульйон для побитої дитини й думати забула про свою вчорашню недугу.

– А хіба є коли хворіти, Дусю? Дякувати Господові, що минулося. Я до ранку й очей не склепила. Усе думала… Як? Що ж це з Петром сталося, га? Жіночку мало не загубив. Молодесеньку яку!.. А дитину рідну? Відведи й помилуй!

– Горілка винна.

На цих словах до хати закотилася Галька Пархоменко, заломила худючі руки, склалася впоперек, упавши на коліна, та як заголосить:

– Ой донечко моя ріднесенька, ой дитинко солоденька!.. Простіть! Простіть п’яницю непутящу… бодай мені горлянку заціпило… Ой-ой-ой! Що ж робити? Як жити? Де ж дівчинка моя ріднесенька? Зоє! – поповзла до господині, яка стояла коло печі. – Прости! Дай на донечку хоч оком одним подивлюся!

– А що, друге не пролупиш? Еге? Про дитину вона згадала! А де ти була, як її Петько твій ледь не забив? Де?

– Тіточко, рибонько, згляньтеся заради всього святого! Заради Михася покійного… Ви ж теж мати…

Зоя Матвіївна хитнулася на ногах, немов їй ножа прямісінько в серце загнали. Тітка Дуся залишила Лесю й підскочила до хмільної гості.

– Галько, ану цить! Що це ти розкричалася? Віка ще спить після вчорашнього, а ти верзеш тут бозна-що. Побійся Бога!

Жінка опустила сіре обличчя до долівки й заходилася цілувати тітчині черевики. Та відскочила, мов ошпарена, і ну піднімати з колін горе-матір. Галька довго опиралася, чіплялася худючими руками за коліна рятівниці й плакала без упину:

– Спасибі за донечку!.. Спасибі! Коли б не ти, Дусю, то не було б у мене Віки… Янголе наш, до кінця віку молитися буду, доки житиму й дихатиму!

– Ти краще пити покинь.

– Не питиму! Ось тобі хрест! Аби дитина пробачила.

Зоя Матвіївна не стрималася:

– Діти… вони що? І не таке пробачають. А як під ногами отаких матерів земля не западеться, га?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що слова цілили і в її маму також. Надто на прокльон схожі були.

– Та я ж, тітко, до пекла добровільно пішла б, аби доня одужала швидше.

Зоя Матвіївна невдоволено жбурнула віника.

– Отож. Тільки те й можете, що до пекла… добровільно. А дитина як?

– Та це я не подумавши. Де ж моя Вікуся?

Дівчинка вже давно прокинулася, розбуркана криками, і лежала так тихесенько, немов її й не було. Бідолашна боялася й поворухнутися, не те що голову підвести. Брудна Галька кинулася до печі й, хитаючись, подряпалась нагору.

– Ти тут, моя ріднесенька? Квіточка моя… Ой!

Синці, які сьогодні ще чіткіше розцвіли на дитячому обличчі, налякали навіть горе-матір. Та заломила руки й почала цілувати щічки, лоба, носика.

– Бідненька моя дівчинка! Пробач. Чуєш? Я ж і не чула, і не бачила…

Бабця Зоя зле прошипіла за спиною:

– Ну-ну. А то б добити помогла…

На що тітка Дуся махнула рукою, мовляв, помовчте. А диви, схаменулася!

Наплакавшись, накричавшись, Галька затихла поряд із дочкою, лежала обличчям до обличчя й пестила так ніжно, як тільки могла, і заразом оповідала чи то казку, чи то мрії:

– Нічо, доцю, ми з тобою заживемо. Я пити не буду. Будинок підправлю, дров прикуплю, брикету. На роботу не влаштуюся, бо де? Але навесні город засадимо, на базар буду їздити, у людей городи порати, виживемо. Нічого. Тітко Зоє…

– Чого тобі?

– Я… теє. Можна, щоб Віка кілька днів у вас перебула, доки я впорядкую дім?

Господиня невдоволено розправляла уявні бганки на рядні.

– Еге. А до цього й нічого було?