Текст книги "Фортеця для серця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

За ці роки кожен рух набув важливості справжнього ритуалу, що повторювався день у день, хіба тільки тимчасові хвороби вривали цю казку. Певно, саме тому Леся страшенно не любила хворіти й бігла до школи за всякої погоди, за всяких обставин. А як Леся полюбила школу! Коридори з дерев’яною підлогою, що пахли вологою після миття. Принишклі класні кімнати. Вони в цей час були неначе зачакловані, зовсім інакші, аніж удень. Здавалося, що від стін відштовхується й котяться гомоном денна метушня й дитячі голоси. Парти відпочивають і заразом чекають, коли вранці по них знову ковзатимуть учнівські зошити й підручники. А дошка? На ній іноді дозволяла малювати Людмила Миколаївна, і тоді Леся уявляла, що вона вчителька, така ж вродлива й добра, а учні ловлять кожне її слово. Хіба не казка? Леся щиро вірила, що саме казка, і була щаслива, а від того гарна. А в гарних дівчаток неодмінно хтось рано чи пізно закохується.

На що ж схожа дитяча закоханість? Чи на кого? У Лесі – на білченя. Авжеж. Руде, кумедне, схоже на клаптик вогню, таке моторне й швидке, що навіть погляд не встигав за ним між крон горіхів. Леся запам’ятала день, коли воно з’явилося вперше.

За вікном тоді стояла не просто осінь, а королева, яка раптом убралася в золоті шати й вимагала, щоб усі нею милувалися. Леся не опиралася королівській особі. Навпаки, очей не могла відірвати від шаленства кольорів, навіть матеріал уроку пускала повз вуха, чим страшенно дратувала Валентину Йосипівну, яка бурчала без упину. Але замріяна художниця нічого із собою вдіяти не могла, саме тому першою й помітила хвостатого гостя на гілці прямісінько навпроти вікна. Білченя дивилося на неї чорними оченятами й повертало голівку в різні боки, немов прагнуло роздивитись уважніше. А що? Цікава така дівчинка. Дивиться й рота роззявила.

– Лесю, це, зрештою, просто свинство.

Леся озирнулася на голос учительки й розгублено пробелькотіла:

– Білка.

Валентина Йосипівна вкрилася плямами за лічені секунди й від обурення навіть заніміла. Коли ж оговталася, то крик, певно, почули й протяги на шкільному горищі:

– Та як ти смієш!!! Обідранка мала! Це хто білка? Хто? Ти що собі дозволяєш, га? Я тобі зараз зроблю… білку! Крутитися будеш, як у колесі.

Леся зіщулилася, відчуваючи, як по-зрадницькому цокотять зуби, а ноги робляться ватяними й просто відмовляються слухатися. Перед очима затанцювали чорні цяточки. Вона ще встигла подумати, звідки в класі набралося стільки комашні та чому вона літає роєм саме довкола її голови, а потім і голова стала невагомою. Дівчинка поволі сповзла на парту. Хтозна, чим би завершилося непорозуміння, якби Петько Зайченко радісно не сповістив усіх присутніх:

– Ой! А у вікні білка…

Звісно, що вся увага учнів перекинулася на хвостате створіння, і хоч як вимагала Валентина Йосипівна заспокоїтися, ніхто вже її не слухався. Коли ж іще випаде нагода побачити живу білку? А білченя немов відчуло раптову увагу до своєї рудої персони й заходилося вистрибувати перед глядачами на всі боки, угору й униз. Звідкіля воно взялося, напевно ніхто не знав. Хлопці навіть стверджували, що руденьке втекло з цирку, бо хіба б знало воно стільки акробатичних трюків? Дівчата не сперечалися: головне, що з’явилося. А вчителі зійшлися на тому, що маля якимсь загадковим чином перебігло сюди з лісу. Може, шукало поживи й натрапило на горіхи? Але щоб так далеко забралося? Зрештою, іноді куди цікавіше робити припущення, аніж знати правду. Зате малий розбишака так припав до душі, що дивилися у вікно й пускали повз вуха навчальний матеріал усі гуртом, а не тільки юна художниця.

Коли дівчинка відійшла, то ще довго боялася й голову повертати до вчительки, зате Валентина Йосипівна вдала, ніби не сталося нічого страшного. А те, що Леся тієї ж ночі впісялася просто в ліжку, годі було пояснити. Учителька впевненим голосом порадила бабусі Зої краще наглядати за онукою й ретельніше готуватися до уроків, а ще поліпшити поведінку. Старенька розгублено обдивлялася Лесю й збагнути не могла, у чому річ:

– Лесю, але ж ти навчаєшся. Людмила Миколаївна он як тебе хвалить. Що коїться?

Дівчинка мовчала, і бабусі лишалося тільки здогадуватися. Майже як з отим білченям.

А воно швидко й надійно оселилося в дитячому серці. Тепле й смішне малятко щоразу з’являлося навпроти того вікна, коло якого в ці хвилини сиділа Леся. Дівчинка навіть розмовляла з ним нишком. І, звісно ж, малювала.

– Привіт. Як справи?

Чорні цяточки очей, здавалося, всміхались у відповідь, а за кілька тижнів білченя навчилося їсти з її долоньки.

– Хороше моє. Ох і красунчик ти! Подобається печиво?

Тваринка хапала шматочок і тікала на гілку, щоб ласувати вже там. Про цю дружбу якийсь час знали тільки Людмила Миколаївна й Віка. Подруга навіть трошки заздрила, бо рудий пустун уперто відмовлявся брати їжу з її рук.

– І чого це тебе, спитати б, так люблять тварини? То вовк, але до нього мені байдуже. Я на дружбу з ним не претендую. Але білченя… Чому воно в мене печиво не бере, га? Те самісіньке печиво.

Леся всміхалася й знизувала плечима.

– Я йому подобаюся, певно.

Леся подобалася не тільки білченяті. А білченя чомусь страшенно не сподобалося Петрові. Одного разу, на великій перерві, коли руда тваринка вистрибувала на нижніх гілках поруч із Лесею, сталося щось незрозуміле. Білченя тріпонулося й упало з гілки простісінько в траву, однак одразу ж підскочило й, накульгуючи, пострибало до стовбура, коли його наздогнав другий постріл. Леся закричала так голосно, що всі довкола обернули голови.

Навпроти стояв Петро й затискав саморобну рогатку в руках.

– Ану, відійди! Я йому зараз у лоба поцілю.

Леся ступила крок назад й інстинктивно затулила собою тваринку, яка намагалася видряпатися по стовбуру нагору.

– Не чіпай!

– А то що? Зараз і ти дістанеш! Відьма! Я бачив, як ти його годувала! Відьма! – Заклавши камінь, хлопчина націлив рогатку прямісінько на Лесю. – Відійди! Чуєш? Бо точно стрельну!

Леся дивилася на нього широко розплющеними очима, які цієї миті були такі великі, що віддзеркалювали все шкільне подвір’я з юрбою розгублених школярів. Дівчинка дихала часто й уривчасто, але не рухалася. Лише вітер стурбовано куйовдив волосся, мовляв, тікай. Зрештою вона пошепки, але чітко, щоб кожен звук дійшов до вух Петра, промовила:

– А ти спробуй…

Запала тиша. Здавалося, що чути навіть, як кігті білченяти шкрябають об кору горіха. Учні стояли довкола принишклі й налякані, а коли до ще одного пострілу лишалася мить, Лесю затулив собою інший.

– Не чіпай! Я тобі зараз цю рогатку знаєш куди засуну?!

Розгублений Петько безпорадно кліпнув рудими віями, а пальці… Вони самі розтислися (у цьому вже за кілька хвилин Петько переконував найліпших друзів, бо ризикував утратити навіть їх), а грізна зброя впала до ніг. А що? Нічого іншого не лишалося. Чудну Леську боронив не хтось, а четверокласник Микола Панський, найсильніший хлопець у школі. Його боялися зачіпати навіть багато старші хлопці, а дівчата… Дівчата мали цілком протилежні почуття.

Якби комусь раптом заманулося визначити особу найпопулярнішого хлопця в селі Бувальцях, то той хтось рано чи пізно змушений був би визнати, що то не дев’ятикласник Володька зі своєю вірною гітарою, а зовсім юний хлопчик – Микола Панський. Чи під такою зіркою народився, чи мав які приховані здібності, проте навіть старенькі бабусі проводжали хлопця теплими поглядами.

– Ох і красень росте!

Міцний, високий, як на свої літа, чорноволосий, з такими гарними очима кольору неба, що ті очі не давали спокою дівчачому батальйонові навіть у снах.

– Ти бачила, він мені всміхнувся!

– Та ні, мені!

– Ой, дівчата, Миколка всміхнувся!

Однак треба було віддати належне хлопцеві: увага до його персони не зіпсувала вдачі. Микола був до міри відвертий, до міри мовчазний, умів слухати, давав іншим висловитися, проте так само впевнено обстоював своє, а ще й боронив слабших. Хоч Леся не вважала себе за таку. Бо що таке слабкість? Невже тільки фізичні можливості? Навряд. Її сила ховалася в серці. Нехай дівчинка до кінця не усвідомлювала цієї своєї особливості (власне, як і хоробрий рятівник), але саме вона змусила найпопулярнішого хлопця школи звернути увагу на дивакувату зеленооку мавку. До речі, дівчата ще довго шушукали поза спиною й заздрісно пускали очі під лоба.

– Ти бачила?

– Який він!..

– Клас!

– Де? Що? Коли? – це вже закидала запитаннями Віка, яка примудрилася піти до туалету й пропустити зірковий час своєї найліпшої подруги, хоч… хтозна, чи той узагалі настав би, коли б Віка була поруч, бо за покривджену Лесю дівчина скрутила б Петька в таку позу, що розбишака достоту скидався б на білченя.

– От іще! Свою подругу розпитаєш! Он вона!

Віка майнула до Лесі, яка стурбовано роздивлялася на руденьке звірятко. Воно видерлося на найвищу гілку для певнішої безпеки і вже там крутило хвостом на всі боки, неначе мовою жестів прагнуло розповісти, що воно думає про двоногого рудого.

– Бідолашне.

– А ти смілива, – чомусь прошепотів Миколка й прожогом відвів очі вбік.

Леся забрала з обличчя пасмо волосся й усміхнулася:

– Та ні! Мені просто шкода тваринки.

Хлопець, відчуваючи наближення войовничої Віки, усе ж таки наважився пірнути поглядом у зелень Лесиних очей.

– Не бійся. Тепер тебе ніхто не зачепить. І його теж, – кивнув на білченя й поспіхом пішов до школи.

Віка встигла значуще зиркнути на хлопця й одразу ж заси`пала подругу запитаннями. Леся розгублено кліпала й зашаріло всміхалася, а ще її просто таки врятував дзвінок на урок.

Але треба було добре знати Віку. Допитів вона не облишила, терпляче чекала, доки подружка намалюється всмак (хоч Леся чомусь ніяк не могла зосередитися й виводила на папері якісь абстрактні кружечки та лінії), щоб потім усю дорогу додому торохтіти без упину:

– Ні, ну й почвара той Петько! Я йому завтра вуха відкручу. Ну що йому білченя зробило лихого?

Леся замріяно брела дорогою й не бачила нічого перед собою, навіть подруги як слід не чула. Чому? Соромилася собі признатися, але їй, виявляється, як усім дівчаткам, була приємна увага, проте… думки плутались, а щічки заливалися зрадницьким рум’янцем. Леся страшенно нітилася на саму згадку про те, що відбулося на подвір’ї. І навіщо він так повівся?

– А Миколку поважаю! Пацан! Бо хіба то пацани, якщо дівчат лупцюють?

– Точно! Він би вчинив так само, коли б на моєму місці опинилась інша дівчинка, – Лесі раптом навіть легше дихати стало.

Зате подруга чомусь скептично скривилася:

– Навряд.

– Це ще чому?

– Тю, дурна, ти що, не помічала, як він на тебе дивиться?

Леся спинилася.

– Як?

– А ти придивись уважніше. Ой! Та он же він коло свого двору стоїть. Диви-диви, тебе побачив і забув, що пошту зі скриньки діставав! Ото Ромео!

Леся знітилась остаточно, і якби могла, то радо б зникла. Хлопчина справді стояв біля своєї хвіртки й нишком дивився на дівчат, а коли збагнув, що його розсекретили, хутко зник у дворі. Віка сяяла поруч, неначе виграла джекпот як мінімум.

– Пощастило тобі, подружко.

Леся сховала очі й намагалась якомога швидше проскочити дворище, проте бічним зором таки встигла помітити, що їй услід пильно дивиться тітка Ніна – Миколчина мама. Той погляд… У Лесі було відчуття, що він зачепився десь на спині й переслідує її аж до самісінького дому. Де ж вона бачила цю тітку? Десь же бачила. Раптом кров шугонула до скронь. У день татового похорону. Тітка Ніна була там, а жіночки довкола ще довго про щось шепотілися, зиркаючи на неї. Дивно.

Уже у звичній схованці, яку дівчатка за літо вим’яли серед високої трави, подруги дивилися в осіннє небо, що спадало на юні обличчя жаром яблуневого листу, і думали кожна про своє. Віка не поспішала йти до свого будинку-ями, де з першими холодами стало ще нестерпніше.

– І чому так? Чому в якогось Миколки дім неначе фортеця, а я мерзну щоночі, аж зуби з рота вистрибують?

Леся зморщила лоба:

– Як це вистрибують?

Подруга глипнула й розсміялася:

– Тю, від холоду. Не знаю, що взимку робитиму. А в Миколки твого бачила, який дім?

Леся знизала плечима:

– Великий. Ой! А чого це він мій раптом?

– Ну не мій же! Ет, а всередині, мабуть, ще красивіший, ніж зовні. І тітка Ніна добра, – і додала замріяно: – Нам би з тобою таку маму. Еге?

– Ні! – пострілом розрізало повітря.

– Ти чого? – Віка аж підвелася. – Я ж просто… так…

Проте Леся холодно відсторонилася:

– Я маю свою. Запам’ятай!

Подружка збагнула, що бовкнула зайве, і принишкла. Дивина! От у неї її рідна ненька поруч, а від того голосити хочеться. Які ж вони різні, мами!

– Миколко, а що то за дівчата були?

– Які, мамо?

– А щойно проходили тут. Ну… ти ще так на них дивився.

Хлопчик принишк, аж голову в плечі втяг.

– Віка Пархоменко і… Леся… Райська.

– Райська?..

– Вона.

Жінка замислено поправила краєчок хустки, мов не знала, куди подіти руки. Вони рухалися самі собою завжди, коли їх власниця хвилювалася.

– Чого ти, мамо?

– Що? Та ні, нічого. Ти з нею дружиш?

Хлопчик остаточно розгубився:

– Та я з усіма дружу. А Леська… вона малює гарно.

Жінка за мить почорніла, неначе потужний розряд пройшовся її тілом. Миколка шоковано дивився на маму, а потім хутко кинувся на кухню, приніс звідти води й змусив випити.

– Тобі легше?

Жінка кивнула головою, дивлячись в одну точку. Хоч ні, вона тепер зазирала до своєї пам’яті.

– Ти, Миколко, будь обережніший із цією дівчинкою. Добре?

– Мамо, ти що?

– Не зачіпай її краще. Обіцяєш?

Миколка кліпнув очима кілька разів і, щоб заспокоїти вкрай стривожену матір, розгублено кивнув:

– Авжеж.

Коли ввечері хлопчик засинав, то чув у сусідній кімнаті шепіт. Батьки про щось довго розмовляли. Зрештою батько вийшов, грюкнувши дверима, а Миколка з подивом помітив, як у темряві за вікном рухається червона цятка татової цигарки.

«Батько знову закурив. Кепські справи».

Так воно й було. Хлопчина усвідомлював, що коїться щось не те, бо не бачив уже кілька місяців, як тато курить. Узагалі цигарки в батьковій руці зазвичай означали тривогу, бо хто-хто, а Василь Панський був чоловік урівноважений і намагався тримати нерви в затиснутому кулаці. Це дідусь міг дозволити собі розпалитися й міцним слівцем підкосити недруга. Щиро кажучи, і не тільки слівцем.

Діда Федора боялася й родина, й односельці. У буремні часи, коли країна розсипалася, мов невдало збудована карткова хатка, Федір Якович Панський раптом виявив у себе якості підприємця й трошки хапуги. Власне, чого було більше, визначати також остерігалися й просто поважали власника крамниці. Треба було тільки вслýхатись у слово «власник» – і повага окреслювалася сама собою. Щоправда, дехто… дехто щось розповідав про сільськогосподарську техніку, яку ще вчора називали колгоспною, а сьогодні частково продали й частково віддали – прости Господи! – в оренду сім’ї Панських. Точніше, Федоровому синові – Ваську. Хоч… безпечніше з цього приводу було б змовчати. І люди мовчали. Та й кому жалітися? Правильно. Хіба своєму кумові за чаркою, бо кум Панського… хто він був? Про те також краще воліли не казати, бо наша міліція нас береже, а Федора Яковича особисто.

Власне, ніхто й не здивувався, що дім Панських за дуже короткий час обернувся на красиву фортецю. Здається, саме так його називала завжди щира Віка. От лише з маленьким принцом тої фортеці сталася біда: він ніяк не міг збагнути, чим аж так налякала батьків його обраниця – зеленоока принцеса.

Сама принцеса свого статусу поклала собі не помічати. І нехай усі довкола думають собі будь-що, проте вона напевно знає, що нічого між нею й цим Миколкою не було, нема й не буде. Надто різні вони, та й годі. От тільки… Миколка загасити свого почуття не міг, хоч як намагався. Воно пойняло хлопчика вперше й так раптово, що він навіть усвідомити того не встиг. Завважив, що з усіх школярок помічає саме цю худючу дивачку з такими зеленими очима, аж дивитися стрáшко! Ніби хто жменю жару в груди жбурнув, а по спині холод гуляє, та й годі. Дивною видавалася справді. А як не дивуватися?

Рухалася по-особливому: замріяно, неначе пливла в повітрі. Щось шепотіла собі під носа, а що? До неба голову задирала й завмирала в такій позі. Може, небо читала? Як книжку. Бо потім малювала. Миколка бачив, які то малюнки. Чесно кажучи, він був практик. Власне, у його сім’ї інакшим і не виростеш. Дід завжди торочив одне: «Май шматок хліба і до хліба, тримай носа за вітром». А малювання – це щось таке… непевне – усе одно, що сам вітер. Його не помацаєш і до кишені не покладеш, а от красиво ж. Красиво. Хлопчина не усвідомлював чому, але завмирав перед Лесиними малюнками й роздивлявся на прозорість ліній годинами. Чи подобалися вони йому? Авжеж. Але більше тому, що малювала їх ВОНА. Зрештою він збагнув це і сам себе злякався, бо було запізно. Він закохався в дивачку, яка годувала з долоньки білченя й, не вагаючись, кинулася боронити звірятко. Леся. Його Леся.

Кілька днів після порятунку дівчинки Миколка боявся зіткнутися з нею в коридорі, випадково зустрітися надворі, торкнутися плечем плеча в їдальні чи, не дай Боже, глянути в очі. Боявся, як страшкó. Боявся і мріяв. А як? Що тоді буде? Що він відчує? А що вона скаже? Серце мліло й пекло, а уява малювала картинки неймовірного й неможливого щастя. Хлопчина не розумів, що з дівчиною не так, але проти батьківської волі піти не міг. Не дружити – і край. Не можна. Та й як дружити? Коли підійти лячно, немов тебе вибухом накриє. Нещасний намагався не потрапляти їй на очі й воднораз пристрасно вишукував серед дівчачої юрби. А що? Це ж нічого. Йому просто б подивитися на неї здаля, і по всьому.

Лесю нененаче обпікали ті погляди, і вона забивалась у найпотаємніший куточок, відчуваючи, як рум’янець розповзається обличчям. Що ж це коїться? Невже… їй подобається цей хлопчик? Хіба? Вона ж спокійнісінько теревенить із Вікою, малює й витанцьовує, робить безліч щоденних справ і навіть не згадує про нього. Тоді що ж відбувається, коли Миколка з’являється поруч? Хлопчина, якого всі бояться, при ній робиться таким безпорадним, що якось аж соромно. Що ж це вона з ним коїть? Як? Адже зовсім того не бажає.

– Поговоріть із нею, благаю. Миколка їсти перестав, схуд весь, змучився. Вона ж до вас дослýхається. Поговоріть.

Людмила Миколаївна розгублено кивала головою й ніяк не могла збагнути, чим завинила її вихованка. Як вона могла змусити Миколку Панського схуднути?

– Ніно Іванівно, та ви не хвилюйтеся так. Леся – добра й щира дівчинка. Вона ніколи зумисне не зробить шкоди. Запевняю.

Жінка сумно зітхала й хаотично перебирала ґудзики на квітчастій кофтині. Було помітно, що слова вчительки анітрошечки не заспокоюють. Навпаки.

– Нехай вона не чіпає сина. Я поки що прошу, але… я вимагатиму.

– Та ви що! Леся в мене на очах. Вона й не підходить до Миколки. Розумієте, мені здається, у вашого сина… виникла перша симпатія… і доволі сильна. З дітьми таке трапляється. Усе минеться.

– Що ви кажете? Вам здається? Що вам здається? Ви на себе в дзеркало подивіться! Сама дитина, а повчає. Я наполегливо раджу: поговоріть!

Людмила Миколаївна мовчки проковтнула образу й подякувала за пораду.

Після уроків, перевіряючи зошити, вона уважніше придивилася до Лесі. Дівчинка сиділа коло вікна й старанно змішувала фарби. Жінка завжди спостерігала за цим із таким відчуттям, ніби підглядає за таїнством чи ворожінням.

– Лесю, у мене сьогодні була одна гостя.

Дівчинка довірливо підняла оченята:

– Хто?

– Миколчина мама, Ніна Іванівна.

Художниця завмерла, а пензлик зупинився за кілька сантиметрів від аркуша.

– Розумієш, мені важко пояснити чому, проте ця жінка… Знаєш, вона дуже любить свого сина. Це правильно. Вона мама.

Леся відчула, як до горла підступили раптові сльози, і злякалася, що зараз розплачеться, виявивши свою таємницю, тому щосили зчепила зуби. Проте Людмилу Миколаївну було не так легко обдурити, вона миттю відчула, що сказала не те. Учителька встала з-за столу, підійшла до Лесі, присіла тихенько й торкнулася кучерявого волосся.

– Не ображайся на мене. Я не хотіла. Твоя мама…

Лесі здалося, що земля обертається з якоюсь шаленою швидкістю й навіть предмети рухаються. Дивовижно, однак Людмила Миколаївна ніколи не говорила з нею про маму, неначе знала, що рани ятрити не можна, а тут… Жінка відчула переляк дитини й страшенно картала себе за необдумані слова.

– Вона любить тебе. Чуєш?

Дівчинка мовчала.

– Не віриш? Тебе не можна не любити. Хоч би хто казав що, але мама тебе любить. Просто… іноді дорослі потрапляють у ситуації, коли не можуть бути поруч. Це не значить, що вони того не хочуть… Обставини бувають сильніші за людину. Тільки-но твоя мама дасть собі раду, вона неодмінно повернеться до тебе. Віриш?

Дівчинка дихала часто-часто, боячись, що відтепер не зможе й дихнути. Час спинився. І вона спинилась у своїй вірі. Бо вперше чітко усвідомила, що вже не знає, чи вірить по-справжньому. Сподівається? Так. А чи вірить?

– Я… не знаю…

– Моя ти хороша, це нормально. Ми всі сумніваємося… Такі вже люди. Але це не означає, що ми не віримо. Ось і Ніна Іванівна, вона сумнівається, що її Миколка доброхіть може сохнути за дівчам. Він тобі подобається?

Леся відчула, як червоніють вуха.

– Він хороший, але…

Молода жінка обійняла нещасну дівчинку:

– Ну от. І що мені з тобою робити, га?

– Не може бути того, Ніно. Моя Леся – чемна дівчинка.

Змучена молода жінка дивилася кудись повз Зою Матвіївну. Вона не стрималася й таки переступила поріг оселі, у яку заприсяглася не заходити вже ніколи. Проте минув місяць, цілісінький місяць, а свого сина вона все одно не впізнавала, свого колишнього, упевненого в собі, цілком задоволеного життям хлопчика. Він став схожим на тінь. Блукав по будинку, не знаходячи місця. Брався до якогось діла й кидав. Не відчував смаку, насилу з’їдав страву – і то тільки після її, материних, благань. Увечері, замість того щоб ганяти з хлопчаками в м’яча, годинами лежав у цілковитій темряві, повернувшись обличчям до стіни. А хто був у всьому винен, га? Чемна дівчинка?

– Атож. Така сама, як її мати.

Господиня, яка ще мить тому гадала, що це все непорозуміння, раптом стала сірою. Обличчя згубило звичайний колір, натомість вихлюпнувся гнів:

– Та як ти посміла? У моєму домі! Ти? Ти ж матір’ю мене кликала, а тепер прийшла й без ножа ріжеш?

У молодички затремтіли губи. Вона розвернулась і швидко вийшла, кинувши на порозі своє болюче:

– Називала…

Віка з вікна горища скептично провела поглядом раптову гостю й почухала лоба. Дівчата залізли аж сюди, бо перша паморозь за одну ніч обернула їхню схованку на казку, проте ховатися там стало холодно, хоч… Тут також було не тепло. Подружки намостили купу ганчір’я, утворивши щось на зразок кубельця. Першою не стрималася Леся:

– Годі, Віко, гратися в схованки, ходімо до мене в кімнату. Ти ж знаєш, що бабуся не проти.

Віка хукнула на змерзлі пальці й зауважила:

– Воно то так, але з неї, здається, досить гостей. Чуєш, наче плаче?

Леся прислýхалась і з жахом зрозуміла, що бабуся таки плаче. Глухі ридання долинали аж сюди.

– Господи! Та що ж я цій тітці зробила такого? Чого вона причепилася?

– Угу! Щось усе видається надто підозрілим. Миколка що? Немовля, у якого ти цукерку з рота видерла? Самостійний хлопчина. Навіжена якась матуся або…

– Або?

– Або ми чогось не знаємо.

За кілька хвилин схвильована Зоя Матвіївна вичитувала онуці, а заразом і її подрузі:

– І навіть не наближайся до нього, чуєш? Не наближайся!

Обидві кивали головами й відчували одним місцем, що розпитувати не варто ні тепер, ні потім. Бабці немов хто в тяжкій рані подлубався, і вона тепер кривавила й виганяла назовні застарілий гній.

– Біда! Це ж треба. Ну й Микола! Сам ходить, наче у воді намочений, а ти винна. Дурниця! Ще й розпитати нема кого.

Леся тихцем схлипувала й ковтала солону образу. Віка показала кулака комусь невидимому й, зітхнувши, подалася до своєї ями-хати.

– Та не плач ти! Минеться. Переказяться. Це моя мати так каже, коли батько бучу збиває, а сама тремтить, зуба із зубом звести не може. Ото в них проблеми. А в тебе… минеться.

Леся кивнула подрузі, хоч сама в тому дуже сумнівалася. От як минеться? Зусібіч оточили, вуха вже в’януть від нотацій, а в чому винна – сама не відає. Хіба ж можна так реагувати на перше синове захоплення? Дівчинка зарилася в подушку й знову заголосила:

– Та яке з мене захоплення?..

Коли за півгодини втомилася мучитися, підвелась і рішуче попрямувала до дверей. Ні, таки треба розібратися, у чому річ.

Миколка брів до ставу по гусей. Леся знала: мати щовечора посилає його по пернате господарство, і хутенько почала збиратися по своїх гусей.

– Ти куди?

– До ставу. Пора гусям додому.

– А-а-а! Добре, онучко. – Старенька провела поглядом дівчинку й ще раз прошепотіла під носа: – Ні, Леся в мене – чемна дівчинка.

– Ти що надумав, га? Хочеш мене зі світу звести? Ну що? Що я тобі зробила, Миколо?

Хлопчина вкляк біля води, немов кам’яна скульптура, навіть гуси перестали звертати увагу на сердегу й спокійнісінько товклися коло ніг, вишукуючи зручніше місце, звідки б можна було повернутись у водну стихію. Миколка так розгубився, що якби перед ним зараз сів НЛО чи ще який апарат, то шок був би не такий великий. Юний господар навіть забув, що вже вигнав гусяче царство з води, щоб догнати його до двору, і оте царство лише за кілька хвилин щасливо рушило вплав. Леся грізно звела брови й кидала зелені блискавиці.

– То ти відповіси? Чи як?

– Лесю… Я не розумію… про що ти?

– Не розумієш? Таж мене твоя матуся замучила! І не лише мене. Уже до школи ходила й бабцю до сліз довела. Ти, кажуть, схуд!

Миколка закліпав своєю блакиттю так щиро, що став схожим на оте білченя коло школи, з якого, власне, усе й почалося.

– Мама? До чого тут мама?

Леся не втрималася й розплакалася знову, усвідомлюючи, що закоханий Ромео зовсім ні про що не відає. Ет!

– Ти їж, Миколко. Дуже тебе прошу. Тричі на день. – Повернулася й швидко пішла, забувши про гусей.

Проте птахи не такі вже дурні. Цього разу вони надумали виручити свою господиню й попленталися вслід, а от Миколчині плавали ще довго, аж поки втомилися.

– А що, як тітку Дусю розпитати? По селу ж не підеш до першого-ліпшого, правда? Я б у своїх могла поцікавитися, от тільки… ще сп’яну набалакають, а ми за щире золото сприймемо.

Леся слухала подругу й кивала. Чого це, спитати б, рятівна думка їй у голову не завітала? Ходить, мучиться, а до тітки підійшла б і спитала давно. Сьогодні неодмінно, після школи відразу ж.

– Лесю.

Озирнулася й роззявила рота з несподіванки. Кам’яна статуя перша заговорила! Віка наморщила носа й швиденько згадала про дуже нагальну справу, щоб покинути «закоханих» віч-на-віч.

– Пробач мамі. Я справді не знав. Вона… вона в мене фантазерка… Ти ж знаєш… Ну… ви всі такі…

Леся зиркнула спідлоба критично:

– Які «такі»?

Миколка переступав із ноги на ногу, мов циркове ведмежа.

– Вигадливі. Я не хотів тебе скривдити. Мама все не так зрозуміла. Пробачиш? Я з нею поговорив.

І йому самому зробилося страшно на саму згадку про те, як ходили ходором стіни, коли він затіяв ту розмову.

Мама відчайдушно опиралася, проте все одно помітила, що її син за крок від… Чим міг завершитися вибух підліткових емоцій, вона воліла не дізнаватися й відпружила ситуацію. Нехай краще отакий «закоханий» син, аніж… Не дай Боже!

– Вона не чіпатиме?

Хлопчина кивнув.

– Добре.

Проте після уроків Леся все одно бігцем бігла додому. Цмокнула в щоку бабу, чим здивувала її вельми, крутнулася по хаті, вкинула до рота те, що лежало на столі, і безтурботно проспівала:

– А ми з Вікою гуляти.

– Добре. Тільки не дуже довго. Он як холодно стало. Щоб не померзли. І Віку із собою забирай, нехай відігріється в нас бодай трошки. Ті п’яниці, певно, цього року й поліна не заготували.

– Добре, бабуню.

А сама у хвіртку сусідську шасть, хутенько попід тином до дверей – і в будинок, лишень хитрюга Мурко помітив. Дівчинка полегшено видихнула й одразу ж на порозі відчула, як ніс залоскотали трави. Такий терпкий-терпкий запах, аж у голові паморочиться. Баба Устина вариво варить. Точно.

– Тобі, дитинко, чого? – зірвалося зі старечих вуст звичне запитання.

Певно, вона питалася про це в сотень людей за все життя, а багатьом сама відповідала на запитання. Помітивши Лесю, всміхнулася:

– Ну, заходь. Не стій на порозі. Дусі вдома нема.

– Як? – дівча розгубилося.

Баба Устина прилаштувала стільця ближче до грубки, усілася, щоб хвора спина торкалася теплого черева, і кивнула на лаву, що стояла поруч:

– Сідай. У ногах немає правди. Та й оповідь забере дещицю часу. Історії любові, бач, дитинко, такі – нескінченні й короткі, як постріл.

Леся роззявила рота:

– А як?..

Стара всміхнулася й хитро підморгнула сивим оком:

– Сідай-сідай. Ти ж про маму розпитати хочеш?

Дівчинка тої самої миті впала на лаву, немов підтята.

– Маму?

– А чого, думаєш, Панські на тебе в’їлися, га? Що бідна сирота? То, дитинко, не тішить, але й волати на всенький світ Ніна б не стала. Ще старий Федір, той може… А Ніна. Вона тиха жіночка. І сина любить міцно. Не подобається Миколка, еге?

Леся почервоніла. Здалося, що грубка поділилася з нею жаром. І щедро поділилася.

– Бачу. Інша в тебе доля, дівчинко. Інша. – Стара чомусь утерла непрохану сльозу й повела розмову далі: – Запам’ятай: серцю не опирайся! Хоч хто казатиме що, хоч що сама думатимеш, а довіряй серцю. Любов, маленька моя, непроста буває. Люта. Як у твоїх батьків. Люта була.

– У тата з мамою?

– Атож. Гадаєш, чого Нінка так уболіває? Вона ж нареченою була, кілька років із твоїм батьком зустрічалася. Тиха така пара, правильна. Бабцю твою мамою кликала. Серйозно все складалося, без п’яти хвилин сім’я, на осінь уже й весілля запланували. Ніна сукню придбала. Потім, бідолашна, сокирою порубала й такою до татка твого у двір прийшла в день запланованого весілля, але то після. Хто ж відав? До весілля, як годиться, готувалися. Гостей запросили, порося закололи, меню склали, машину весільну домовили. Місяць лишався до щастя, а тут… інше щастя з’явилося. Люте щастя, як буревій. По серцю пройшло й уламки розкидало. – Стара зиркнула на принишклу дівчинку й по голівці погладила. – У село наше одна художниця приїхала… картини малювати. Підказали їй, що краєвиди тут магічні, от вона й прибула в Бувальці. І на квартиру попросилася до нас із дідом. Ми й лишили. Я твою маму добре пам’ятаю. Особлива вона була, як ти. Знаєш, це ніби довкола квіти, квіти, квіти, а одна – із сяйвом усередині. І вже ніби й не квітка, а ліхтар, тільки живий. Віра живим ліхтарем була, до нього Михайло, татко твій, і потягся, що на полум’я полетів. Я, грішна, помічала, та… Маленька ти, Лесю, але… Є речі, що люди їх змінити негодні, хоч як того прагнуть. От і з батьками твоїми так мало статися, і годі. Бо нічого не вдієш ні травами, ні відварами, коли доля в серці прокидається. А що з колючками буває доля, що пече-мучить, зі світу зводить, то не людей питати треба. Не людей. Бо ми хто? Кошенята сліпі! Одиниці лише під кінець життя продирати очі починають, та й то крізь щілинку істину бачать. А решта сліпі до істини й ідуть, коли… – Стара вмовкла й зчепила зморшкуваті пальці. – Загубив душу свою татко, ой загубив… Сама пристрасть лишилася… Тепер у земельці лежить… холодній. А такі щасливі спершу були. Аж літали. Не помічали нікого й нічого. В очі одне одному дивляться. Усе в очі. Туляться. А серця так витьохкують, що вуха довкола роззявам закладає. Добрі люди й донесли. Ох і голосила твоя бабуся, ох і плакала! А Ніна… місяць із ліжка встати не могла, лежала колодою мертвою, свою матір мало на той світ не загнала. Мучилася тяжко. А в день весілля… примарного порубала сокирою сукню й душечку свою закохану і в шматті тім прийшла. Милуйтеся. Знаєш, як твоя мама плакала? Я ж бачила. Бідолашна, того самого дня валізу зібрала, картини вклала – і гайда. Аби куди далі від краєвидів магічних. Та хіба втечеш? Від долі? Поїхав Михайло за нею. Матір, яка на порозі лягла, переступив і поїхав… до кохання свого… по смерть свою…